Аецій-1

Теодор Парницький

Аецій, останній римлянин

 

Розділ 1

Людина трьох світів

1

Старий диякон не сумнівався: так, це сам Лукавий вступив супроти нього у спілку зі сонцем, водою та піском! Його стократно проклята блюзнірча мудрість уже занюхала, що змореному всенощною молитвою слузі Божому нестерпно тяжить голова і нездоланно злипаються почервонілі повіки, — тож до роботи! Хай разом із теплим і сонячним світлом крізь усі пори сочиться в тіло нездоланна слабість… м’який, сипкий, теплий, але де-не-де ще приємно вогкий надбережний пісок… нехай дивовижною колисковою озветься рівний та співучий гомін ріки…

Лукавий переміг — диякон заснув. Не зумів закінчити розповіді про загублену вівцю та Доброго Пастиря, тож Аецій ніколи не довідається, чому не слід кидати камінцями з пращі у птахів та маленьких звірят, як це робить зизий небіж старшого декуріона.

Та видавалося, що Аецій зовсім цим не переймався: вчитель тільки-но заснув, а голий хлопець уже качається по нагрітому піску з двома чорними кошенятами, веселим сміхом вторячи їхньому тихому радісному муркотінню. За мить уже не відрізниш, де хлопець, де кошенята: нявкання і сміх зливаються в один дужий щиросердий крик щастя, — б’є він високо в небо понад зануреним у глибокий сон, сухим, наче мумія, дияконом і клубком живої маси на піску.

Але пісок і кошенята недовго тішать Аеція: раптом вертикальна зморшка різко перетяла хлоп’яче чоло. Щось нагадав і от, повен рішучості, зосередження та найдужчого з усіх почуттів — цікавості, відважно видряпується на білу спину кам’яного лева, звідки, приклавши долоню до чола, можна буде уздріти білий берег Данубісу, де начебто мешкають вогневолосі велетні, що живляться червоною кров’ю та білим мозком таких, як він, п’ятирічних хлоп’ят… Зизий небіж декуріона клявся решіткою святого Лаврентія, що саме звідти, з висоти левиної спини він бачив, ще й не раз, велетнів та їхні багаття. Тож Аецій теж їх побачить!

Вже тричі падав, не знайшовши точки опертя на гладкій слизькій округлості левиного заду. Але знову дряпається: наге мале тільце пружне і сильне понад свій вік, та ще сильнішою є впертість.

І от сидить, гордо звісивши голі подряпані ноги над кам’яними боками, судорожно ухопившись дрібними, всіяними синцями долонями за складки кам’яної гриви.

Під випнутими ребрами гучно і сильно б’ється серце. Висота, на якій він опинився, видається такою головоломною, що око не сміє глянути вниз. Дивиться перед собою. Дивиться вперто, жадібно… Але, окрім безміру вод, видно лише імлу… нічого, крім імли, білої, густої, непроникної наче мур. Мить болісного розчарування, але одразу ж потому раптове, радісне, розкішне стискання серця: вогневолосі велетні вгадали, що ще трішки — і оживе кам’яний лев, приязно рикне до відважного молоденького вершника і одним стрибком переплигне через Данубіс, несучи на своїй спині нового героя — переможця велетнів, месника за зжерті мізки і вихлебтану кров однолітків!

Вгадали і, тремтячи зі страху перед Аецієм та левом, сховалися за муром із імли.

Та якщо вони такі боягузи, попри свій огром і вогненне волосся, — то як же трапилось, що один із них переплив увесь широкий Данубіс, непомічений вибрався на берег і раптом напав на ворога ззаду, підступно, зрадницьки… Його довгі, темні, кістляві руки вже обіймають хлоп’яче тіло, стискають і стягують з високості… відривають од спини вірного товариша-лева… Аецій захищається, наосліп б’є п’ятами, кусає сухі, бронзові, наче пергамент, напрочуд знайомі долоні і не хоче вірити, що то вчитель-диякон, прокинувшись від гучного крику Аецієвої матері, намагається зсадити його з кам’яної спини.

А мати справді гукає, в її голосі, такому знайомому, звучать тони настільки дивні, такі нові, незбагненні і ніколи не чуті, що Аецій миттю забуває про велетнів: прудкі ноги з неймовірною швидкістю мчать крізь великий сад, кривавим слідом позначаючи стежки, грядки і траву, за мить тупотять на мармурових сходах перистилю і раптом здіймаються в повітря: гожа молода жінка тулить дрібне голісіньке тіло до буйних теплих материнських грудей.

Перш ніж очі сховаються в складках розкішно шелестких срібнотканих шат, здивовано помічає, що перистиль юрмиться від чужих людей, чого ніколи досі не бувало.

— Радуйся, скарбе мій… є вісті од батька… радісні вісті… Вічний Феодосій Август і пресвітлий Стиліхон, і твій батько розгромили поган… дощенту!… Саме восьмого дня перед ідами… пам’ятаєш? того дня, коли ти підбив собі око!… Спершу перемагали ідолопоклонники і нашим тяжко було, але вночі вічний Август молився і розмовляв із Христом та й питав: «Як же се, Господи? Адже Ти найдужчий… Ти всемогутній… ми б’ємося за тебе, а ти замість нам — ворогам нашим і своїм ворогам звитягу даєш?!..» І вислухав його Христос і послав супроти поган вітри, ліси та гори… Розбив їх дощенту… Євгеній убитий… Арбогаст мертвий… Двадцять… чуєш, синку?… двадцять тисяч поган лягло на полі і вже не зведуться!…

І то гойдаючи сина в дужих руках, то знову тулячи до грудей, вдесяте схвильованим голосом оповідає про звитягу Христових сил під Аквілеєю. Зібрані в натовпі мешканці Дуросторуму[1], крім звісток з поля бою, вдесяте мали вислухати ще й те, як пресвітлий Стиліхон підвів перед обличчя вічного Августа скромного сотника, всього вимазаного кров’ю, і, падаючи разом із ним ницьма перед величністю, гукнув: «Ось найхоробріший з хоробрих, повелителю наш… Ось той, що найбільше вдіяв сьогодні… » І свята рука вічного Августа ласкаво лягла на плече скромного сотника Гавденція.

— Твого батька, скарбе мій, твого батька…

Гордість переповнювала її серце: знала, що весь Дуросторум нині їй заздрить … ні, уся Мезія… весь Схід! Її вродливе обличчя променіло щастям і тріумфом на саму думку, що тепер скаже її пихата рідня, яка вважала ганьбою шлюб шляхетної італійки з простим мезійським жовніром. «Тепер інакше казатимете про того «жовніра», — шепотіла про себе, тим повніша щастям і гордістю, чим сумнішими були родинні пророцтва стосовно майбуття цього шаленого кохання і нерівного шлюбу. «Тепер для всіх вас буде честю, що я єдина з вас вийшла за Гавденція, героя Аквілеї», — думала вона.

— Матусю, скільки це двадцять тисяч?

Замислилась на мить.

— Стільки, як у День Господній бачиш перед базилікою, і ще стільки, і втретє, і вчетверте…

Аецій знову ховає обличчя у срібноткані бганки.

Наскільки ж дужчий від нього Христос! Нагадав: зизий небіж декуріона увесь день полював із пращею на спритну тваринку з великим пухнастим хвостом, що неймовірно прудко бігає деревами. При заході сонця розчаровано кинув пращу.

Аецій підняв її, сховав на грудях, не розлучався з нею цілісіньку ніч, аж до світанку не заплющив очей, а коли до кубікулу[2] почали тиснутися перші зблиски дня, втік до саду. Весь день не їв, не пив, не дозволив себе скупати, не слухав Божої науки диякона — чатував на прудке звірятко. Вісімнадцять разів цілився в нього і схибив… врешті, кинувши камінця вдев’ятнадцяте, побачив біля своїх ніг нерухому тваринку: лежала навзнак, зі скорченими ніжками, обгорнутими пухнастим хвостом, вип’ятим животом і застиглими оченятами. Аецій почувався тріумфатором… Ким же був порівняно з ним дев’ятилітній, високий, зизий небіж декуріона, яким він досі так захоплювався?!..

Але хто ж він сам порівняно з Христом, який лісами, горами і вітрами вразив двадцять тисяч?!… Аецій уявив собі велике поле і силу-силенну полеглих воїнів: усі навзнак, зі скорченими ногами, вип’ятими животами і застиглими очима…

— Так, так, високо підійметься тепер сотник Гавденцій, — промовив старший декуріон міста Дуросторуму, покидаючи заповнений людьми перистиль у супроводі начальника міської варти та старого диякона.

«Очевидячки, гамір, що долинає з перистилю, заглушує відповідь… зрештою, я недочуваю», — подумав за мить, не припускаючи навіть думки, щоб сказане ним, декуріоном, зосталося без відповіді.

Але ті двоє справді нічого не відповіли: начальника варти зовсім не обходив сотник Гавденцій, а ще, хоча вже шість років, як він здійняв шати катехумена, у глибині душі все-таки зостався поклонником старих богів. Отож, коли декуріон, маючи велике бажання побалакати і не образившись браком відповіді, тягнув далі: «Але ж ми насправді винні Христові пости і подяки, і нову базиліку на форумі… базиліку Перемоги… ми ж розтрощили поган дощенту», — начальник варти не витиснув із себе нічого, крім блідої посмішки та досить невиразного підтакування. Але найбільше здивувало достойного отця міста Дуросторуму мовчання велебного Божого слуги, який дійсно мав би наповнювати вулиці та форум гучним «Осанна» та «Алілуйя!» Натомість старий диякон, хоч справді щиро і гаряче тішився з остаточної, як він незламно в це вірив, перемоги Христа над язичниками, йшов мовчки, з опущеною на груди головою; серце стискав йому жаль од думки, яким радісним диким вогнем палали оченята його улюбленця Аеція, коли розповіла йому мати, що цілі двадцять тисяч Христос безжально вразив на смерть … Той Христос, про якого диякон навчав хлопця, що його Господнє серце Доброго Пастиря крається не те, що од смерті, але від найменшого болю, завданого навіть найменшому створінню…

 

 

2

Жадібним ненаситним оком пожирав людей, доми, дорогу, ріку. Був у Римі… у справжньому Римі… в старому Римі! Серце під блакитною тунікою голосно і майже болісно відбивало ритм улюблених віршів:

Tu regere imperio populos, Romane, memento,

parcere subiectis et debellare superbos[3]

Здалеку вже видно Капітолій. Білий мармур — це, напевне, або Юпітер Капітолійський, або замок, або святиня Юнони Монети… Розпалена думка випереджає погляд: Аецію здається, що бачить Тарпейську скелю… Раз-у-раз напинає віжки, стримує коней звертається до улюбленого вчителя-граматика, що їде у наступній за ним колісниці:

— Що це? А це? Це, часом, не театр Марцелла? Чи швидко доїдемо до Форуму Траяна?

Граматик посміхається, гордий і задоволений зі свого учня. Навчив його скандувати гекзаметри і витончено модулювати всі відтінки багатющого діапазону горацієвого вірша. Обдарував його, не вдаючись до ненависного підручника Доната[4], усіма скарбами найдостойнішого з семи вільних мистецтв і не сумнівається, що Аецій, навіть розбуджений зі сну, не затнувшись ані словом, бездоганно продекламує будь-який заданий уривок із «Енеїди» чи «Метаморфоз». Бо таким було побажання достойного комеса Гавденція, жовніра, що насилу відрізняє поезію від прози.

Але ж напевне не було побажанням комеса Гавденція, славутнього переможця ворогів Хреста під Аквілеєю, щоб його первородний син разом із усіма таємницями граматики та філософії перейняв од свого вчителя тугу за тим давнім староримським світом, що його проклинали християни, але се він створив усі прекрасні поезії та повні мудрості листи прозаїків, потугу Роми та панування вовчого племені квіритів над усім orbis terrarum. Тринадцятилітній син ревного Христового жовніра та щиро побожної матері завдяки своєму вчителю не вважав богів Олімпу та міфічних героїв потворними демонами, — навпаки, покидаючи два місяці тому пірейський порт, незважаючи на холодну й вітряну погоду, довго не сходив із палуби, наче зачарований надземним — як йому здавалося — сяйвом, що променіло від здалеку помітного вістря спису героїчної Паллади Промахос. Граматик пам’ятав, що в темних очах хлопця малювалося тоді таке ж саме зворушення, як тепер, коли він питає, чи близько вже до Форуму Траяна…

— У нас ще багато часу… Адже ми ще навіть не в місті… Тільки-но проминули навмахію Августа. — Посміхнувся.

Аецій вибухає гарячковим захватом: якщо передмістя такі гарні, то яким же буде саме місто?

Мати, що їде разом із ним у колісниці, знизує плечима: тисячу раз воліє Новий Рим. Який прегарний Августеум із краєвидом на палац та гіподром!… А обсаджене, мов коштовним камінням, сенаторськими віллами узгір’я над пристанню Гормізда?… А церква пророка Самуїла? Так, так, у Новому Римі, над Босфором, насправді можна відчути себе як у столиці християнської імперії. А тут на кожному кроці сліди поганської розпусти. От, знову. Христе, даруй… прости грішні очі…

Швидко з огидою відвертає обличчя, кладучи знак хреста. Саме в’їжджали на міст Граціана. Глибоко внизу, під їхніми стопами ліниво волоклися каламутні жовтуваті води Тибру, обпливаючи острівець із гарною святинею Ескулапа. Довкола святині було рійно і гамірно, наче не втонули вже давно у минулому часи Діоклетіана й Юліана.

— Я туди не поїду!

— Але ж, мамо…

— Ні, не їду… Аецію, повертай! Я ще не забула, що братова моєї тітки загинула на арені за Христа…

Мусили знову повернути на Via Portuensis, щоб аж через Pons Sublicius[5] дістатися міста. Аецій віддав віжки старому слузі, фракійцеві, а сам перебрався до колісниці, якою правив граматик.

— Мусиш усе мені пояснити… все показати… нічого не пропустити! — скрикує, а очі його палають, наче в лихоманці.

Тепер уже кожен поворот, кожен будинок, майже кожен камінь озивається в думках і у спижевому серці луною гекзаметру Вергілія, елегії Овідія, прози Лівія.

Forum Boarium[6]Velabrum[7]… Юліанська Базиліка… Храм Кастора… а цей малий, округлий, з колонами — це храм Вести… Там направо темні мури святині Великої Матері та Porta Mugonia[8]… А там, навпроти, Золотий Дім Нерона!… Рим… справжній Рим… старий Рим!…

Сильні руки підіймають хлопця високо над землею, обіймають, притискають обличчя до широких грудей, студять розпалену голову холодною сталлю панцира…

— Нарешті… нарешті ви тут…

Аецій пильно, трохи з-під лоба оглядає всю постать давно не баченого батька. Червона коротка туніка, голі коліна, панцир оббитий золотими дисками з подобизною Гонорія Августа, майстерно вирізьблений шолом із високим червоним гребенем. … Все так, як слід… Лише обличчя, зовсім не схоже на жодне з тих славних, старих, увічнених у бронзі чи гіпсі… бородате обличчя мезійського селянина…

— Ходи, Аецію, — звучить повагою і благоговінням так давно нечуваний голос, — щонайсвітліший Флавій Стиліхон прагне тебе побачити.

Бере хлопця за руку. Пильно, зосереджено, хоч не вміючи удати суворості, оглядає його від темного волосся до блакитних черевиків. І раптом широкий усміх освітлює бородате селянське обличчя: комес Гавденцій задоволений виглядом сина.

Передусім вабить погляд мозаїкова підлога, що міниться безліччю барв і у кожній з кімнат, які вони минають, представляє іншу картину: ось поетичний поєдинок Марсія з Фебом… ось собаки Діани, що женуться за Актеоном… ось Октавіан Август зачиняє ворота храму Януса… Слід іти обережно, стерегтися, щоб часом не торкнутися ногою подоби Августа… А от битва Гораціїв проти Куріаціїв, покарання Данаїд, Дедал та Ікар, що готуються злетіти… На лівому крилі Ікара спочиває велика стопа, взута у червоний, золотом шнурований черевик. Над стопою здіймається товста, але висока і доладна литка, до половини гола, обросла густим рудуватим волоссям, коротким, видно, недавно голеним.

— Вітай, Аецію, — лунає голос, приємний, майже милий і лагідний, але з якоюсь дивною вимовою.

Хлопець переносить погляд із тонкого профілю Ікара на широке (ширше, ніж у батька!) червоне грубо тесане обличчя високого кремезного чоловіка, одягнутого в шафранової барви туніку та золотою аграфкою застебнутий темно-зелений плащ, що сягає колін. Нижню частину обличчя разом із щелепами покриває густа світлорудувата борода, коротке світлорудувате волосся залишає відкритим чоло, опукле, але високе, сперте, як на архівольті, на гостро вигнутих дугах кущуватих брів, з-під яких на Аеція поглядають приязні, веселі блакитні очі. Покрита перснями рука ніжно стискає дрібну долоню худорлявого підлітка у ясно-синій одежі.

— Глянь, Аецію, — звучить батьківський голос, ще поважніший, ще благоговійніший, — глянь, придивися і ніколи не забудь. Ти стоїш перед найсвітлішим Флавієм Стиліхоном, найбільшим полководцем, наймудрішим мужем, моїм і твоїм добродієм…

Усміхаючись ще приязніше, Стиліхон випускає долоню вутлого хлопчини.

— Сину мій, підійди до Аеція, — каже він, ще дивніше вимовляючи звуки, — підійди та потисни йому руку. Аецію, ти виглядаєш добрим хлопцем… хотів би я, щоб ти став таким самим неодлучним та відданим товаришем Євхерія, як твій батько — моїм…

Аецієві справді приємно з силою (напевне, боляче!) потиснути руку хирлявого хлопця. Знову з-під лоба дивиться на бородате обличчя, що сміється до нього, і, раптом згадавши науки граматика, неприязно думає:

«Варвар».

 

3

В атріумі монотонно хлюпоче фонтан. Аецій з руками, закладеними за спину, великими кроками дорослого чоловіка вже, мабуть, усоте перемірює відстань од погруддя Гонорія Августа до високої чорної урни з червоними фігурами гостробородих бігунів.

Із-за червоної завіси долинають притишені голоси, батька і чийсь чужий.

—… перш ніж зайде сонце, вже буде по всьому…

— Безумець, безумець…

— Отак, як стою перед тобою, Гавденцію, стояв я о шостій перед Саром. Гот рвав на собі волосся, роздирав одежу… «Дві тисячі людей, — казав, — стоять напоготові, тільки знаку чекають. … Я ходив, просив, благав… Даремно… » Розумієш, Гавденцію, — чи це справді не диво з див? … Варвар, що його за дві-три години чекає меч, не хоче рятувати свого життя… не хоче допомоги своїх одноплемінників-товаришів, бо вважає, що заради імперії, заради Риму не слід спричиняти заворушень… Незбагненно…

— Справді, незбагненно…

Мовчання.

Великі стопи сімнадцятилітнього Аеція все швидше покривають білі, чорні та червоні плити підлоги.

— А що ж ти вчиниш, Гавденцію?..

Голос батька, то тихий, низький, то високий, тонкий, аж смішний, змішується і щохвилини зривається.

— Проклинаю нинішній день… краще мені було полягти зі славою під Аквілеєю… цілісіньку ніч не спав… Це все таке незбагненне, таке складне… надто складне, затяжке для моєї жовнірської голови… Але, раз така воля Вічного Августа…

В атріумі Аецій аж до крові кусає товсті м’ясисті губи. Широка долоня відхиляє пурпурну завісу.

— Батьку…

Повільний невпевнений крок. Велике безформне селянське вухо нахиляється до самісіньких уст юнака.

— Батьку… що буде зі Стиліхоном?

Стиск пліч, безпорадний і наче повний болю.

Швидко, швидко пливе потік шепоту.

— Майже до самого полудня переховувався в церкві… думав, що святість місця його порятує. До нього приходили приятелі, товариші, підвладні… Казали, що не видадуть його… що вирок Вічного Августа нічого для них не значить… казали, що як він захоче…

— Я знаю, що було далі… Але що ж буде?…

Промовистий погляд до червоної завіси, розтягнутої згори над атріумом.

— Розумію… Стиліхон воліє віддати життя, щоб тільки не спричиняти заворушень… Не хоче рятуватися таким коштом… Чи ти, батьку, вчинив би так само?

Гавденцій мовчить. Широке бородате обличчя розпливається у посмішці.

— Правда?… Я б теж не вчинив так, батьку…

І раптовий вибух:

— Але ж чому ти, любий батьку, комесе Гавденцію, не рятуєш свого товариша і добродія?… Чому сидиш, склавши руки, чекаючи проклятої години?… Даруй, батьку, — можеш покарати мене, але мусиш вислухати те, що скажу… мусиш: Флавій Стиліхон — це останній римський щит… єдиний наш захисник від готів… коли покотиться його голова, то що буде з нами? з Римом?… Невже ти цього не розумієш, батьку?… хіба ж ти не обіцяв під Полленцою померти разом із ним?..

Гавденцій спокійно слухає. Не має охоти карати сина. Навпаки, плеще його широкою долонею по плечі. І усміхається, наче щоб порозумітися.

— Так, так, Аецію, добре кажеш… Стиліхон — мій добродій, приятель, це останній римський щит… Кажеш, щоб я його рятував… А хіба ж я його не рятую? Рятую, але він сам не хоче… Слухай, сину: хто ж се ті, що хочуть його рятувати?… Одноплемінники — варвари, які хотіли б в особі його сина бачити варвара на троні Августів… А ми хто такі?… Римляни, що не хочуть бачити багряниці на плечах варвара… І ще хто?… Християни, правовірні, які не хочуть, щоб побіч трону та у війську величалися погани і єретики…

І тому… тільки тому кажу, що нехай святою буде воля вічного Августа… Я не невдячник… Я прагнув би, щоб Стиліхон урятувався — не для того, щоб боронити Рим, — ми самі його оборонимо! — але так… через вдячність і приязнь… Але, раз він не хоче…

Монотонно хлюпоче фонтан.

 

4

Аецій ледь стримується, щоб не розридатися. До болю зціплює зуби, стискає кулаки і глибоко, болісно впивається нігтями у вразливу шкіру долоні. Ні, не може плакати — він уже муж, не дитя… Інша річ отой поряд… сенаторський синок, якому сльози цюркотом спливають по щоках. Ще хлоп’я — шістнадцятилітній. Але ось і його ровесник, справа, цілісіньку долоню запхнув до ока… Правду кажучи, є чого боятися, є перед чим тремтіти… Що буде з ними? Що буде з ними?…

І ось-ось Аецій дасть волю хвилі плачу, що стискає йому горлянку, але тут же й опам’ятовується. Він римлянин, син славетного полководця, він тут тому, що його рід визнали гідним, щоб він і таким чином послужив Римові. Ні, ні, король варварів не побачить сліз сина Гавденція.

А варварський король наче навмисне затявся, щоб витиснути сльози з очей кремезного молодика з низьким чолом і похмурим поглядом з-під лоба. Оглядає його з голови до ніг, немов коня, якого хотів би купити… свердлить холодним, пронизливим, трохи глузливим поглядом дуже ясних блакитних очей. Так само і найближчий королівський товариш, його шуряк, вродливий Атаульф, проникливо і з неприхованою цікавістю — цікавістю дикуна! — приглядається до юних римських хлопців із чільних родів столиці. Інші теж — полководці та воїни, всі блакитноокі, одягнені в шкури, з неприємним запахом, русоволосі чи руді…

Руді — вогневолосі! До голови, під пересохлий язик, до горлянки, вже й без того стиснутої плачем, нав’язливо проштовхується раптом воскреслий спогад дитинства: північний берег Данубісу… на півночі вогневолосі велетні, що живляться білим мозком і червоною кров’ю римських дітей!…

Але сам король варварів, швидше русявий, ніж вогневолосий — з мисок і глеків на дерев’яному столі можна розпізнати, що йому, схоже, більше смакує червоне вино і жирна свинина, ніж дитячі мозок і кров.

Слава Христові! Морозний погляд блакитних очей зіслизає з обличчя Аеція і завмирає, стократ холодніше, стократ глузливіше і немилосердніше, на білих, мов тоги, обличчях щонайдостойніших вельмож і сенаторів.

— Я прийшов, щоб відомстити за ганебне і підступне вбивство найсвітлішого Стиліхона, єдиного, котрий гідний був імені мого ворога… — каже король, немилосердно калічачи, вже не смішно, — несамовито! — мову римлян. — Але поки що залишаю вас… так, з прихильності до вашого племені… Заручників, — знову глянув на Аеція та інших хлопців, — тих, що тут, доволі. Однак дасте мені ще…

На мить задумується, звівши до неба холодний погляд ясних очей. Аецій чує, як під білими тогами тривожно б’ються серця сенаторів.

— Дасте мені… небагато… золота п’ятдесят сотень фунтів…

Загинає мізинець.

— Срібла десь триста сотень фунтів… Шат отаких, — кладе палець на грудях префекта Іоанна, приятеля Гавденція, — сорок сотень… і червоного сукна, такого, що його зволить носити вічний Август, тридцять сотень…

Дивиться на свої пальці: чотири загнуті, лише товстий короткий великий палець ще погойдується над грудьми Іоанна.

— Ще дасте тридцять сотень фунтів перцю і цього досить, — закінчує, потрясаючи уже стиснутим кулаком.

Молодий Геркулан Басс, якому вже не лише щоки, а й вуста зблідли до кольору тоги, благально дивиться на Іоанна. Префект тремтячою долонею кладе знак хреста і здушеним, ледь чутним голосом витискає з себе:

— А нам? що в такому разі ти залишаєш нам, шляхетний королю?

Над холодними ясними очима високо здіймаються вгору пухнасті брови. Могутні руки застигли, схрещені на грудях. Товста нижня губа вип’ялася, вдаючи зневажливий подив.

— Вам? — цідить крізь сліпуче білі зуби Аларіх, король візіготів. — Адже вам зостається ваше життя… Мені воно ні на що не потрібне…

 

5

Розкішна тінь, яку відкидають могутні колони храму Венери Ерицинської, з кожною часткою секунди усе загрозливіше зменшується — її жадібно висмоктує немилосердна спека італійського полудня. Аецій здіймає з голови полотняний пілеолус і великодушно віддає його золотоволосому вартовому, для якого опівденне сонце — нестерпні тортури. Вже четвертий полудень, відколи під натиском сотень м’язистих варварських пліч із гуркотом упали Саларійські ворота, а стрілчата Віа Саларія, Саларійська дорога, жалібним зойком завторувала тупоту тисяч м’язистих варварських стіп. Уже четвертий день величезний вогняний стовп знаменує руїну, здіймається над чудовими садами Саллюстія, розсилаючи клуби диму далеко поза Альта Семіта — а от знову полум’я раптом вибухнуло над садами Валеріїв, його виразно видно з-під фронтону Венери Ерицинської.

Уже четвертий день візіготи хазяйнують у Вічному Місті — і нічого не трапилось. Жоден опікунчий геній Риму не зійшов з небес із вогненним мечем помсти, жоден грім Божий не вразив зухвалої голови Аларіха Балта. Розлючене море не прорвало замуленого порту в Остії, не ринуло потоком на збезчещене місто — навіть Тибр не поплив назад і не вийшов з берегів, щоб у чудотворно повних і збурунених своїх водах утопити завойовників-святотатців. Як і раніше, безтурботно погойдувались на вітрі гострострільні вершини струнких кипарисів, як і раніше весело плюскотіла вода у фонтанах, — лише люди чотири дні оглядалися довкола повним страху і тривоги шаленим поглядом, неспроможні повірити, чи те, що відбувається, справді відбувається, а не сниться у нічному кошмарі.

Бо невже це справді можливо?… невже в це можна повірити?… Рома, непереможна, незнищенна, безсмертна Рома — urbs aeterna, Вічне Місто, гніздо вовчого племені, столиця і володарка orbis terrarum стала безборонною здобиччю варварів?!… Справді пробила вже, мабуть, година Страшного Суду… от-от настане останній знак… поклик! Чуєте?… Хіба ж це не голос архангельських труб?… Серця завмирають, холодний піт спливає з чола, а не в одну душу вступають спокій та полегша: воістину краще, щоб світ перестав існувати після збезчещення Риму…

Проте Аецій знає, що сурми, звук яких долинає від Портікус Міліаренсіс, — не архангельські, а королівські візіготські труби. Дворічне перебування в таборі Аларіха познайомило його з усіма особливостями життя варварів, таємницями їх душі та звичаїв, способами правління та ведення бою, — передусім же він настільки досконало вивчив готську мову, що золотоволосий вартовий, якому молодий заложник віддав свій пілеолус, неспроможний повірити: це справжній римлянин, а не гот з імператорської служби. А ще його єдиного з-поміж усіх довірених його нагляду заложників і бранців обдаровує майже дружньою довірою, звіряючись зі своїх тривог. Се справді найщасливіші дні його життя, радість і гордість переповнюють йому серце від думки, що саме його народ… його король першим увійшов у мури столиці світу, але чи цей вчинок не є часом святотатством? чи ж розгніваний Бог, Господь світу, не відверне лику свого від побожного готського племені і не зішле на нього нещастя і знищення?… Адже кожен, навіть найубогіший пахолок у війську короля Аларіха знає, що Рим — це місто, особливо миле Небесам… Це правда, хоч дивною здається, але щира правда: адже ж ніколи, ніколи нога завойовника не переступила меж міста, ніколи жоден ворог не зважувався зухвало вторгтися до Риму — чи ж це не виразна, хоч дивна і незрозуміла Божа опіка?… Хоч, може, навпаки, — не Бог, а злі духи опікуються цим містом, але ж так іще гірше!… Золотоволосий вартовий блідне і тремтячою рукою кладе знак хреста — як же він міг досі про це не подумати?… Допіру тепер розлючені демони чи еони, чи як там вони звуться, немилосердно мститимуть усьому готському народові за те, що він перший зважився вторгнутись до міста, яке вони стережуть?…

Аецій не відповідає. Думає про те, чого навіть не підозрює готський вартовий… у що він навіть не повірив би, якби йому сказали. Про те, що це не вперше нога завойовника переступає межі міста… це не перший ворог, який зухвало й успішно зважився вдертися до Роми. Адже рівно вісімсот літ тому інший варвар, теж із півночі, так само переможно увійшов до вовчого гнізда. Глибока, майже трагічна складка раптом перетинає юначе чоло: так, усе начебто так само, але ж насправді геть інакше. Аецій про це знає. Знає, що на Римському форумі не сиділи спокійно в курульних кріслах сивобороді patres conscripti, закутані в білі тоги, з білими патерицями в руках. Знає, що жоден Манлій не вартує на Капітолії і жоден Камілл не надійде в останню мить із відсіччю, не переверне терези і не протиставить безсмертному «Vae victis» Бренна так само безсмертного: «Золото у нас для друзів — а для ворогів залізо»! Ніщо, ніщо це жодними чарами не повториться, сьогодні, вісьмома віками пізніше, ніщо крім: «Горе переможеним»!

Два роки тому король готів відібрав у Риму золото, срібло, пурпур і синів чільних родів міста. Рік тому вшанував пурпуровим плащем і діадемою першого-ліпшого сенатора, який впав йому в око, і промовив: «Римляни, ось ваш імператор! Я так хочу!» Сьогодні ж забирає рештки, що зосталися з майна і честі, і величі, а окрім того — життя… те саме життя, про яке сказав колись, що воно йому непотрібне…

Але ж не у всіх його забирає. Аецій чує, як один із його товаришів недолі та мандрівки з готами, таль-заложник, старий пресвітер в охайній брунатній поенулі-плащі, здіймаючи до неба вологі, глибоко розрізані, як на єгипетських малюнках, очі, голосно прикликає Боже благословення на голову побожного і людяного короля Аларіха. Бо, хоч він і єретик, але чи ж справді не побожний і людяний?… Чи ж він не ручився за життя і здоров’я всіх тих, що знайдуть притулок у християнських святинях?… Осанна! Осанна!…

Голосним молитвам пресвітера тихим шепотом уст вторують інші заложники: кожен із них має в місті когось дуже близького, когось найдорожчого. Звівши вгору очі — чорні, карі, зелені, фіалкові, — всі моляться до Христа: хай учинить, щоб їхні найдорожчі зуміли, встигли, здогадалися сховатися в церквах…

Кілька днів тому з узгір’я поза Саларійськими воротами здалека бачили чорний людський мурашник, що густо обліплював білість базилік… На святого Юстина! які ж страхіття там мусили відбуватися!… Скількох розірвано, задушено, затоптано, розчавлено! Вчини так, добрий Господи Христе, хай моя дружина, моя матір, моє дитя, мій старенький батько, вірний приятель, брат, вуйко — протиснеться крізь одурілий зі страху натовп, не дозволить себе затоптати, задушити, розчавити… дістанеться всередину церкви… далі… далі… якомога ближче олтаря… якомога ближче до пресвітера!… Вчини так, Господи!

Раптом гучний сміх заглушає шепіт молитов. Молодий ритор у брудному подертому сагумі, з розкуйовдженим волоссям і занедбаною бородою, викидає затиснуті кулаки високо над головами молільників і раз-у-раз перебиваючи сам себе новим раптовим вибухом сміху, волає високим тонким голосом:

— Осанна! Осанна! Слава Христові! Хай Боже благословення спливе на голову побожного і людяного короля Аларіха! Воістину, чи ж не побожний він? чи ж не людяний?… Лише гляньте, любі приятелі, скільки мешканців має Рим і скільки є в місті християнських святинь? Нескладно полічити. Тож за життя і здоров’я скількох квіритів поручився побожний і людяний король?… Скількох?! Скількох?! Скількох?! — питаю тебе, слуго Божий!

Шепіт молитов завмер на раптово зблідлих устах. Всі погляди звернулися до старого пресвітера. Він же здійняв десницю і грізно потрясаючи нею в напрямку міста, гукнув наче в натхненні:

— Скількох?… Хоч би й жодного!… Вже давно пора… Вибила врешті твоя година, прокляте місто, притулку гріха, розпусти і пихи… Горе тобі, Вавілоне!… Горе тобі, Содоме! Слава Господу нашому в небесах! Справедливий гнів Божий!… Замало візіготів, замало меча і вогню!… Просимо в тебе блискавок… сірки з неба… вогнистого дощу, о Господи!..

Замовк, тяжко дихаючи. Голосніше, тривожніше забилися всі серця. Навіть ритор перестав сміятися. Його голос із тонкого, високого, майже шаленого став спокійним, низьким, співучим, коли він почав промовляти — спокійно, мелодійно і жалібно, наче скандував «Скорботи» - «Тристії».

— Поки наші прегарні білі боги правили світом і Містом з вершини Олімпу, з високості олтарів, з кодексів[9] поетів, — жоден ворог не смів переступити священних кордонів Роми, жоден зухвалець і не мріяв замахнутися на велич голови і центру світу. Але от ми втратили наших богів, звели на олтарі Хрест і Назарянина, і що ж діється?… Кажете, що Христос — се добрість найвища… що наймудріший він і всемогущий… Хай же рятує Рому! Хай вижене варварів! Хай збавить своїх вірних од безчестя, болю і смерті… Хай…

Його заглушив крик пресвітера, гострий і пронизливий:

— Хай нищить… хай палить… хай страчує… Горе тобі, серце і голово ідолопоклонства! Горе тобі, гніздо вовчиці, таке ж скажене, похітливе й розпусне, як вона!..

І знову озвалися сурми. Все голосніші, все ближчі… Весь простір од старого муру Сервія і Коллінських воріт раптом покрився безліччю тяжко навантажених возів. Вози, повні золота, срібла, прегарного начиння, коштовних прикрас, загородили вихід до Саларійської та Номентанської доріг.

Серця заложників забилися від радості й смутку водночас. Візіготи кидали пограбований, зганьблений Рим, безкарно несучи на підошвах порох вулиць і площ Вічного Міста. А разом із ними в дальшу, здається, безконечну мандрівку мали рушати заручники. Не в одному оці зблиснула сльоза, невідомо, полегшення чи туги.

Ще гучніше вдарили в небо звуки сурем. Королівський почет повертав од храму Фортуни на Віа Саларія. Аецій здалеку розпізнав білого коня і гордовиту постать найзухвалішого із зухвалих, Аларіха Балта. На кілька кроків перед королівським конем йшла, ледь переставляючи ноги, молода жінка, смертельно бліда, але горда і спокійна. Вуста її були міцно затиснуті, очі вп’ялися у гладенько тесані кам’яні вулиці. Аецій одразу все зрозумів. Так само чотирма століттями раніше входила до міста Туснельда в тріумфальному поході Германіка. Тільки Туснельда мала блакитні очі, — чорними натомість, ледь витрішкуватими і трохи занадто округлими є очі Галли Плацидії, доньки великого Феодосія Августа, що виходить із міста в тріумфальному поході варвара. Біля Аеція залунало голосне хлипання. Відвернувся: ритор і пресвітер плакали, спершись головами один об одного. Аецій не плакав.

 


[1] Пізніша слов’янська назва — Доростол. Теперішня назва — Сілістрія.

[2] Cubiculum — особиста кімната.

[3] Запам’ ятай, римлянине! Ти владно вестимеш народи.

Будуть мистецтва твої встановляти умови для миру,

Милувать, хто підкоривсь, і мечем підкорять гордовитих

Вергілій, Енеїда, кн. VI, 851-853, переклад М. Білика

[4] Елій Донат (лат. Aelius Donatus, IV ст. н.е.) — відомий давньоримський граматик, коментатор творів Вергілія, Теренція.

[5] Субліційський міст — міст через Тібр, найдавніший міст у Римі, про який до нас дійшли відомості.

[6] Бичачий форум — найдавніший форум Риму.

[7] Велабр, квартал Риму.

[8] Одні з римських воріт.

[9] Кодекс — тут зброшурована книга.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.