Аецій-11

Розділ VI. Останній римський щит

1

Нарешті його побачили. Він входив до курії швидким пружним кроком, майже не згинаючи колін. За цією ходою відразу ж його розпізнали, хоча обличчя напрочуд змінилося: стало худішим, довшим, вужчим і наче більш аристократичним, — бо широкі гавденцієві щоки повністю закривала густа, старанно виплекана темна борода, а волосся не спадало, як раніше, довгими пасмами на шию і майже на плечі, а, коротко обтяте і майстерно закучерявлене, слухняно вклалося під подвійною пурпуровою стьожкою. Але тим самим, що й раніше, рухом здійняв у привітанні широку, внизану перснями долоню, і посміхався так само, як тоді, коли, після внесення статуї Флавіана до курії, Віри, Аврелії та Деції, безтямні від щастя й гордості, цілу годину опухлими долонями аплодували найсправедливішому з християн. А тепер, — через вісім літ, — не лише ті отці міста, які ще кланялися старим богам, але й усі сенатори, як один, — багаті наче Красс і Соломон та зовсім занепалі, могутні і позбавлені всякого значення, внуки відпущеників та потомки викрадачів сабінянок, — усі квапливо і радісно били долонями в оглушливих, довго не змовкаючих оваціях, у яких геть тонули радісні вітальні вигуки:

— Будь же здоров, найславутніший!…

— Вітай, Аецію!

— Вітай, оборонцю римського світу! Славо міста! Оздобо світу! Тріумфаторе!

У всій курії лише одна пара долонь не склалася до оплесків… навіть не здригнулася… не зрушила з покритих пурпуром колін… Худорлявий двадцятирічний юнак, що урочисто возсідав на золотому престолі, увінчаний золотою діадемою, яка сповзла аж до основи довгих відстобурчених вух, — невпевненим і роздратованим поглядом міряв горду постать звитяжного ворога своєї матері. Ще чотири роки тому остаточно завершилася запекла боротьба доньки Феодосія з нікчемним слугою узурпатора та вбивцею Фелікса. Як казав Секст Петроній Проб, повернення Аеція з вигнання, втеча Себастьяна і навернення Пелагії позбавили стару вовчицю останнього ікла. А двома роками пізніше, коли Валентиніан досяг повноліття і побрався з донькою Феодосія Другого, Плацидія втратила навіть видимість влади. Позбавлена усілякого впливу на правління, повністю віддалася побожності та ревній праці над прикрасою християнського обліку своєї любої Равенни; будувала нові церкви, руйнувала залишки староримського культу, запрошувала зі Сходу художників та будівничих, а ще завзято поширювала поклоніння Святій Трійці, за що її прославляли проповідники та церковні письменники. Натомість Заходом самодержавно, — як твердили цісарські промови й едикти, — правив владар імператор Валентиніан Третій завше Август; насправді ж, коли Аецій воював у Галлії, в Римі правив союзний із ним сенат: Глабріон Фавст, префект преторію після Басса і консул на тринадцятий рік царювання Валентиніана; сам Басс, найближчий співробітник Аеція; Вір Нікомах Флавіан, Секст Петроній Проб і Петроній Максимус, який знову помирився з патрикієм і був свіжо обдарований префектурою преторію, — після Фавста.

Всі п’ятеро чудово усвідомлювали, що раптове повернення сенатові давно втраченого значення і впливу завдячують лише тому, що на останній стадії змагання між Плацидією й Аецієм підтримали колишнього магістра обох військ. А ще добре розуміли, яку вигоду принесе сенаторському стану спілка з патрикієм, — спілка, скерована проти імператорської влади, всяке ослаблення якої відразу ж спричиняє збільшення сили сенату!… Отож насправді радісно та щиро вітали Аеція, який прибував до Італії після чотирьохлітньої відсутності, аплодуючи йому не лише як могутньому й корисному союзнику, а й насамперед дякуючи за власну блискучу сучасність та свої високі й горді надії за ще блискучіше майбуття…

А всі інші отці міста, — переважно не втаємничені проводирями партій у подробиці та тонкі відтінки суті союзу з патрикієм, — аплодували мужеві, що крокував через курію, як найбільшому і найщасливішому полководцеві свого часу, могутньому оборонцеві римського миру та цілісності імперії, грізному переможцеві ворогів Роми, з діяннями якого воістину не можна порівняти того, що зробили Боніфацій, Кастин, Констанцій, Стиліхон чи навіть він сам, — той колишній Аецій до битви під Арімінумом, про яку, зрештою, ніхто з сенаторів не хотів уже й згадувати… «Бо й справді, — гарячково мислили вони, — чим були ті його давні перемоги над готами, франками, норійцями і ютунгами порівняно з вікопомними вчинками, що їх він звершив упродовж останніх років уже як патрикій?! Що, наприклад, може рівнятися зі знищенням до пня грізної потуги бургундів?… Або ж остання готська війна?! Або спасенний для імперії союз із царями гунів, Бледою та Аттілою?!… А Гейзеріх, ще чотири роки тому такий небезпечний, грізний і страшний?!… Щоправда, у зайнятих ним провінціях лютує як істинний сатана: грабує римлян і переслідує правовірних, стратив навіть, — проклятий! — святих єпископів Поссидія, Новатуса і Северіана, виганяє та відбирає маєтки урядників, які не хочуть визнати науки Арія, — а все ж не сміє порушити границь, окреслених миром Тригеція, — так боїться Аецієвої помсти!…»

Не лише патрикію так бурхливо аплодують найпресвітліші, пресвітлі та найсвітліші. Майже так само гаряче вітають усіх, що його супроводжують, що виблискують, як зорі при місяцеві, ступають за ним як вовченята за могутньою годувальницею Ромула і Рема, як на старій картині — пантери за левом… «Як вітри за Еолом», — думають Симмахи і Віри. «Як Маккавеї за Юдою», — захоплено шепчуть Павлини, Гракхи, Аніції. Сенатори показують на них пальцями, не брак майже нікого з тих, що вже роками ділять славу непереможного і з’єднали свою долю з його величчю. Ось праворуч од Аеція крокує гот Сигісвульт. Воістину не обманувся в тому, кому так допоміг за часів повернення з вигнання; не може нарікати на невдячність, нагороджений справді по-царському. Варвар, аріанин, — отримав консулат, до того ж того самого року, що й Аецій: урочистого для Заходу року чотириста тридцять сьомого, коли імператор Валентиніан досяг повноліття, а імператор Сходу, щоб ушанувати цю мить, відступив на користь partium Occidentis честь іменування на цей рік також і другого консула… Але, наче Аецієві здавалося, що цієї нагороди Сигісвультові недостатньо, — ще й поділився з ним своїм власним титулом магістра обох військ!

Ще сенатори показували один одному руду голову Андевота і розкуйовджену бороду Марцеліна, — йому, як побратимові у вірі, особливо гаряче аплодували Віри, Симмахи і Деції. Щоправда, поруч із Аецієм не йшов улюблений вірний приятель Касіодор, але всі знали, що перший погляд патрикія побіг до третього ряду курульних крісел, де займав гідне місце його товариш, теперішній сенатор, — і «Ave, Cassiodor!» залунало так завзято, наче він не сидів у курії з самого ранку. Зате очі найпресвітліших, пресвітлих і найсвітліших даремно шукають Астурія, бо comes Hispaniarum вів запеклі битви у Бетиці з бунтівними селянами-багаудами, яких підтримував король свебів. Зате слідом за Аецієм йшов інший іспанець: ще молодий, а вже прославлений оратор і поет, заодно й комес — Меробад, панегірики якого надовго увічнили славу Аеція. В курії не було сенатора, який би разів десять, а то й більше, не повертався б охоче до кодексів од Меробада, особливо ж тих, що оспівували весілля Валентиніана з Євдоксією і другий консулат Аеція. Ніде-бо, — як се здавалося майже всім сенаторам, — не знайдуть такого гарного опису війни, як оспівана Меробадом історія боротьби патрикія проти все грізніших для цісарства бургундів, зухвалі королі яких раз-у-раз набігали на римські володіння зі своєї могутньої твердині Барбетомаг над Рейном. Самі галлійські легіони, може, не подолали б численних і войовничих бургундів, але хіба ж Аецій, окрім дужої руки, не має ще й голови, гідної найбільшого мудреця?… Схилив до спільного походу молодшого з гунських кролів, Аттілу, та, разом із ним, не чекаючи, доки ворог сам визирне зі своїх володінь, — з такою силою натис на бургундів, аж двадцять тисяч їх воїнів покрило своїми трупами поле, з-поміж них король Гунтер…

Очі преславних отців Роми не побачать іще одного зі знаменитих Аецієвих сподвижників: магістра кінноти Літорія. Але всі знають: лише тому, що немає Літорія, можуть споглядати обличчя найславутнішого, не бачене впродовж чотирьох років. Тільки-бо Літорію Аецій вірить, як самому собі, і йому лише може довірити вести замість себе війну з готами. Бо хоча патрикій так довго і безперервно перебував за кордонами Італії, так довго не радився із вічним Августом і сенатом, не сідав до бенкету з італійськими приятелями, не ділив ложа з дружиною, — попри все, і тепер не залишив би Галлії, якби не мав безмежної довіри до очільника всієї кінноти Заходу. Ім’я-бо Літорія вже два роки відбивалося гучною луною у всій імперії. Коли в рік повноліття Валентиніана король Теодоріх обступив Наробону, Аецій, якого тоді мучили хвороба і пропасниця, доручив Літорієві командування гунською підмогою, що мала рушити на відсіч обложеному місту. Magister equitum помчав до Нарбони зі швидкістю, якій міг би позаздрити сам Аецій, — а коли довідався, що обложені вже випускають із мліючої руки зброю та безсило падають, такі виснажені голодом, що місто ось-ось розчинить ворота перед Теодоріхом, — звелів кожному зі своїх вершників узяти на коня піхотинця і два міхи з харчами, натис на готів, прорвався крізь їхні густі ряди, дістався міста і, залишивши нарбонцям свіжу залогу та щедрі припаси, — з кіннотою знову звернувся проти обложників та завдав їм страхітливої поразки! Не вдовольнившись іще цією одною перемогою, рушив у погоню за швидко відступаючим Теодоріхом і вторгся в границі провінцій, дев’ять років тому відданих готам. І ось уже другий рік минає, як п’ядь за п’яддю відбирає у Теодоріха все нові обшири Аквітанії, визнані за ним мирною угодою, укладеною після битви на Колубрарійській горі: миром, який король зламав, облягаючи Нарбону. Тому нікого не дивувало, що патрикій охоче повторював: «Коли Літорій стереже, Аецій може спати». «Може спати з дружиною», — додавали зазвичай сенатори, посміхаючись, отож їхнє здивування не мало меж, коли довідалися, що найславутніший просто з Фламінієвої дороги рушив до курії, навіть не побачившись перед тим із жоною. З тим більшою радістю вітали його, з тим більшим запалом… Адже від світанку чекали його прибуття, наповнюючи курію так численно, як се вже давно не траплялося: сто сорок найпресвітліших, триста й кільканадцять пресвітлих і сімсот найсвітліших! Навіть префект міста, Флавій Павл, який щоденно проклинав безглуздий — на його думку — звичай, що поєднував у одній особі префектуру та головування в сенаті (не терпів-бо виголошувати промови), без жалю змінив цього дня улюблену далматику на освячену звичаєм тогу, носити якої не вмів, — і приготував довгу вітальну орацію.

А чорноволосий двадцятилітній юнак у пурпурі та з вінцем на голові, аж до останньої миті зберіг приємну ілюзію, наче в сенаті так людно і такий урочистий настрій, бо всі illustres, spectabiles i clarissimi поспішають принести йому поздоровлення з тої нагоди, що Христос удруге зволив благословити святе лоно сімнадцятилітньої Августи Євдоксії. Отож вікарій міста Риму Юній Помпоній Публіан, що стояв праворуч імператора, зовсім не здивувався, коли, скоса зиркнувши на цісаря, без великих зусиль розпізнав, з яким насправді почуттям спостерігають за наближенням Аеція округлі витрішкуваті очі, — чорні мов оливки і отінені такими ж чорними, гостро вигнутими бровами, на які, ніби на архівольт, спиралося високе Констанцієве склепіння чола.

 

2

Гарячково поспішаючи до спальної кімнати, Пелагія все ще роздумувала про науку константинопольського патріарха Іоанна Хризостома-Златоуста, творами якого зачитувалася останнім часом. Якою ж вдячною була святому мужеві за його відважну вимогу рівності для чоловіків і жінок у тілесних справах: воістину, лише глупаки та безбожні погани з єретиками могли тлумачити слова Іоанна так, наче він домагався для жінок права зраджувати своїх мужів нарівні з невірністю мужів своїм дружинам. Ні — Пелагія знає, що наймудріший патріарх, великий знавець людських сердець і людської природи, чудово розумів, що вони — жінки — зовсім не хочуть зраджувати своїх чоловіків і не прагнуть вільно розпоряджатися своїм тілом, а тужать лише за тим, щоб, як їм має назавжди вистачити одного, законного шлюбного чоловіка, так нехай і цьому чоловікові вистачить на все життя однієї жінки. «Осе воістину християнська подружня рівність!» — гримів з амвону сорок літ тому Іоанн і саме ці слова подумки повторює Пелагія, переступаючи поріг кубікулу. Вона настільки ж ображена, як і щаслива: чому це вона має чотири роки сохнути з туги за чоловіком, мучена любовним голодом, а йому можна спати з готськими, франконськими, бургундськими бранками та ще й вихвалятися, скільки вони дівиць надпочали разом із Літорієм та Меробадом після перемоги над Гунтером?! Завше їй хочеться сміятися, коли чує, що чоловікові тяжче витримати без жінки, ніж жоні без мужа, але розуміла, — не може вимагати від Аеція, аби він роками жив як єгипетський пустельник чи безбородий кастрат. Адже просила його: «Візьми мене з собою до Галлії», — а він тільки сміявся: «Я з жінками на війну не ходжу. Я не Боніфацій» і геть не допомагало тисячократне: «Ubi tu Caius, ibe ego Caia». Ну чому діється така несправедливість?… Більше розжалена, ніж щаслива, намагалася вдавати в ліжку байдужу, холодну, навіть неохочу. Але весь час трохи неспокійно думала, чи її тіло не здасться йому менше привабливим, зів’ялим, постарілим… Та виглядало, що Аецій зовсім не цікавився тілом, яке вправно і спритно оголював.

— Мусиш перебратися до Равенни, — говорив наказовим тоном, — туди на постійно переїжджає двір… ти завжди повинна бути поблизу молодої Августи… мусиш бути для неї тим, ким я є для Валентиніана.

Навіть взявши її в обійми, ні на мить не переставав говорити, — хоча вона, безтямна від насолоди, здавалося, не розуміла його і не чула. Він знову повернувся до молодої Августи.

— Сімнадцятка Євдоксія вже вдруге вагітніє, а ти, Пелагіє?… Що це?… Боніфацію раніше дала доньку, а мені?… Невже маєш зостатись безплідною?… Не хочу… не потребую такої дружини….

Вона розплющила очі та, ледь стримуючи гнів і сльози, гукнула:

— А хто ж мав зробити мене матір’ю за ці чотири роки?… мажордом?… старший атріуму?… воротар?!… Валентиніан два роки щоночі спить із Євдоксією… Чого ж ти хочеш?…

— Хочу сина…

— Хіба ж мало твоїх синів терзають черева готок і бургундок?! — скрикнула розжалоблено. Хотіла ще додати, що це Бог покарав її безплідністю за те, що відреклася батьківської віри, але злякалася блюзнірства і сказала лише: — Маєш Карпіліона…

— Збагни ж мене, Пелагіє, — голос його звучав глухо, але, досі наказовий, був чулим і ласкавим. — Карпіліон за вихованням і звичаями гун, як Аттіла, до того ж, напівварвар з походження, гот… мішаної крові… А патрикій імперії хоче мати сина від римлянки… достойної римлянки… роду не гіршого, від Феодосієвого.

Не тямлячись од щастя та гордощів, Пелагія безмовно розчиняється у розкішному життєдайному любовному єднанні.

 

3

Над Форумом Траяна швидко пливе блідий місяць. Його раз-у-раз доганяють і жадібно поглинають темні гори хмар, — але ненадовго: от знову виринув і з подвійною швидкістю тікає від запеклої погоні, ронячи на білий мармур никле жовтувате світло. Перш ніж знову пожере його чорне черево осінньої ночі — комес Меробад устигне вдесяте, а, може, вдвадцяте прочитати вирізаний на мармурі напис, що сповнює його радістю й гордістю: «Inter arma litteris militabat et in Alpibus acuebat eloquiam[1]». Цей напис, що оздоблює його власну статую, на довгі віки забезпечить незнищенність слави воїна-поета: коли ніхто вже не читатиме його віршів чи прози, коли його ім’я плутатимуть з іменами франкських королів, коли майже все, написане ним, загине, а вцілілі три-чотири панегірики та один релігійний вірш вганятимуть у смертельну нудьгу навіть знавців і любителів його епохи, — ця статуя з напівстертим написом усе ще стоятиме оддалік колони найкращого з імператорів, розповідаючи перехожим про того, який переплітав діла меча з творіннями слова, а проречистіть свою за часів війни з норійцями вигострював у альпійському повітрі.

Статуя стоїть уже четвертий рік, але Меробад, що, подібно до Аеція, впродовж цих років не був у Італії, бачить її лише втретє. А оскільки він поет і ще майже юнак, то патрикій імперії, який стоїть віддалік, здається, зовсім не має йому за зле, що забуває, кого супроводжує. Іспанець довго не може відірвати очей від напису, а коли врешті це чинить, то лише для того, аби перевести погляд — повен радісного здивування і майже недовіри, — на вирізане в мармурі обличчя. Хіба ж можливо, щоб він насправді був таким вродливим?… Не здогадувався про це. А, може, скульптор йому полестив?… Сам не знає, що думати… Бо якщо він такий насправді… якщо статуя справді більше знає про нього, ніж усі дзеркала, — то нічого турбуватися: донька Астурія, яку він давно вже кохає, напевне, не відмовиться за нього вийти… Яка шкода, що треба терпляче чекати цілих два роки, доки кохана розпочне свою сімнадцяту весну!…

Одразу ж поблизу стоїть статуя Петронія Максимуса. Але префект преторію, що разом із Аецієм вийшов з бібліотеки Ульпіанської Базиліки, де майже всю ніч проходило засідання цісарської ради, навіть оком не кинув на гордий напис «A proavis atavis que nobilitas[2]», ні на вирізане з мармуру обличчя, над яким довго можна б роздумувати про лестощі як одну з головних підвалин мистецтва. Але Меробад, що у своїх панегіриках міг би знайти принаймні стільки ж матеріалу для роздумів на цю тему, вже навіть не думає про схожість своєї мармурової подоби на дійсність, яку ця подоба мала б відтворювати: проводжаючи очима Петронія Максимуса, засоромлений і злий на себе, роздратовано подумав: «Через вісімнадцять років я теж і оком не зиркну» та швидко відвернувся від статуї. Аецій з Максимусом наближалися до арки Траяна. Іспанець квапливо рушив за ними, але не смів заважати розмові патрикія з першим після нього достойником Заходу, — зоставився кроків на тридцять позаду, йдучи поруч з Марцелліном, разом з яким усю ніч чекав, коли закінчиться consistorium. Чекаючи, доки патрикій попрощається з Максимусом, розпочали тиху дружню розмову, — вже довгий час близько товаришували, хоча ніхто й ніколи не міг знайти у них жодної схожості чи жодної спільноти звичаїв і уподобань.

Під аркою Найкращого Траяна Аецій закінчив розмову з Петронієм і попрощався з ним приязним піднесенням руки, — коли ж лектика префекта швидко зникла у найчорнішому мороці останньої нічної години, Меробад і Марцеллін побачили, що патрикій зробив рукою рух, який не міг означати нічого іншого, крім запрошення підійти. Автор знаменитого вірша «Pro Christo» саме розкривав товаришеві безмежжя своїх почуттів до доньки комеса Іспанії, — але, хоч усе більше заплутувався і його слова пашіли все більшим жаром, одразу ж перервав, тільки-но побачив знак Аеція, що, не чекаючи, доки молоді друзі наблизяться, рушив з-під арки до північно-західної частини Форуму.

Обидва не сумнівалися, що їх чекає честь вислухання дуже важливого наказу. Меробад, якого Астурій втаємничив у всі подробиці замаху на Фелікса, був певен, що Аецій знову готує щось подібне. Але даремно ламав собі голову, щоб здогадатися, проти кого може бути скерований такий замах. Адже ж не проти вічного Августа, який з дня на день все більше сходив до ролі тіні та знаряддя самодержавної Аецієвої волі?!…

Місяць знову вислизнув од хмар і обидва молодики побачили, що Аецій зупиняється біля якоїсь статуї. Одночасно почули, як його голос каже:

— Я певен, що Петроній Максимус усе ще бачить у мені варвара, а, принаймні, варваризованого homo novus з далекого прикордоння. А, може, і Басс теж. І Вір теж. Мені ж здається, що Аеція понад усе люблять і благословляють втілені у ці камені духи…

Меробад став, як укопаний. Спершу з невимовним здивуванням глянув на Аеція, потім — непорозуміло, питально, — на Марцелліна. Але шанувальник старих богів, здається, зовсім не здивувався зі слів найславутнішого, які слухав із радісним захватом. А патрикій продовжував:

— …духи величі та сили старого Риму… Воістину, Меробаде, ти стільки сотень, а, може, тисяч віршів присвятив своєму воєначальнику, а все ж ніколи тобі не спало на думку, що, коли б не ця тверда, дика, ненависна римлянам варварська сила, що я її всмоктав — як молоко з материнських грудей, — завдяки життю і братанню з готами і гунами… та, якою гордує і гидує Максимус… і Басс… і Вір… і, напевне, сам Меробад, — давно б уже камінь на камені не зостався з оцих усіх, найдорожчих для Риму пам’яток.

І вказав рукою довкола себе.

Меробад зовсім не був певен, чи не снить, стоячи. Та ж коли б ще годину тому сама донька Астурія або сам святий єпископ Гідацій сказали йому, що почує такі слова з Аецієвих уст, гнівно назвав би їх брехунами або з жалем — шаленцями… Натомість Марцелліна зовсім не здивувало те, що казав приятель варварів і вихованець дикого Ругілли: хіба ж іще сім літ тому — під час довгих нічних розмов у затишку далматинської криївки — не відкрилися перед ним усі тайники думок великого вигнанця?!…

Меробад швидким кроком іде до статуї, під якою зупинився Аецій. Вже напевне знає, що ця ніч, проведена на Форумі Траяна, не може зостатися неувічненою в поезії… Подумки вже складає окремі частини твору, в якому, наче Мінерва з голови Юпітера, постане раптом із хаосу temporis barbarie чудова romanitas мужа, що його не лише при дворі Августи, але і у віллах галльських та іспанських землевласників не називали інакше, ніж semibarbarus — напівварваром… Йдучи, посміхається по-змовницьки і з іронічним розумінням: ось і великий Аецій проявляє майже таку саму слабкість, як молодий солдат-оратор, зупиняючись під власною статуєю, але воістину, хто ж краще від нього… Меробада… поета… зуміє зрозуміти й оцінити значення тла, відповідного для проголошення великих слів?!..

На Форумі Траяна було кілька статуй Аеція (жодна з них не буде такою щасливою, як статуя поета: усі змете невблаганний вихор часу). Меробад подумав, що патрикій зробив би найкраще, якби став під статуєю з року другого консулату: врочистий урядовий стрій та постава, — точно за взірцем статуй часів республіки та перших цезарів, — чудово підкреслили б раптово виявлену romanitas Аецієвої душі. «Зрештою, хай там як, у панегірику напишу, що стояв саме під тією статуєю», — вирішив поет. Але яким же було його здивування, коли при повному світлі місяця розпізнав, що статуя, під якою вони стоять, зовсім не була жодною зі статуй Аеція. Щодо цього не міг мати сумнівів: надто добре знав цю велику голову, орлиний ніс, трохи заокруглі, наче совині очі… Його охопила велика радість: чи ж є якийсь поет на всьому обширі імперії, який не віддав би усіх скарбів світу за те, щоб бути в цю мить на його місці?!… Швидко обернувся: Аецій не повинен знати, як Меробад виймає з одягу табличку та стилос. Меробад має чудову пам’ять, але це надто важливий момент, щоб він міг на неї покластися: адже не можна забути жодного слова!

— Глянь, Меробаде, — стилос поета ледве встигає за голосом Аеція, — глянь на оцей напис… «Reparatori rei publicae et parenti invictissimorum principum[3]». Чи ж має гніватись на мене у потойбіччі велика душа мужа з Наїссусу за те, що я — хоча й не вздягнув за його прикладом вінця та багряниці, — забрав у цих його непереможних дітей те, що насправді є силою і владою? А, може, не лише гнівається, а й заздрить?… Воістину, має чого заздрити, — хіба ж не промовив, конаючи, найшляхетніший із римлян, що я rei publicae magna salus[4], а не тільки її reparator?!… Але я вірю, Марцелліне, що ми рівні… зовсім рівні, бо, хоч я не Август, то він не здобув стільки перемог… І не лише рівні, а й схожі один на одного…

Марно міркуєш, Мінерво, схожі у чім, — не вгадаєш.

Радше поета спитай, він тебе зразу навчить.

Меробад не сумнівається, що цей двовірш — вступ до другої частини нового панегірику, — покриє його новим блиском слави. Оцінює його у три статуї: одну в Кордубі, де він розпочинав науку, і два у Константинополі: на Форумі Аркадія та в Капітолії, у лекторії латинських граматиків. Але сам зовсім не дивується, що його Мінерва марно розмірковує, не відгадуючи, у чому схожі один на одного Аецій та Констанцій Август. «Радше я схожий на царя Аттілу», — думає і раптом зазнає невимовного почуття заздрості: бачить, як Аецій приязно бере під руку Марцелліна. Але поет швидко переміг у ньому ревнощі солдата, закоханого у свого очільника: нема часу… нема часу ні на що!… лише писати!… якомога швидше мережити табличку сотнями все дрібніших, все густіше стиснутих літер!

— Він зневажав варварські способи бою, а я староримський стрій, — Меробад уже стенографує на табличці слова Аеція, — але я по-своєму бив готів, з якими він не міг упоратись, а мене Констанцієвим способом побив Боніфацій. От ми і зрівнялися знову. Але я казав, що ми не лише рівні, а й схожі. Знаєш, чим схожі, Марцелліне?… Послухай: я правнук мезійського селянина, а Констанцій — дитя передмість іллірійського Наїссусу… ми обидва кров’ю і родом далекі від Роми, від Італії… А все-таки не знайдеш каменя на Forum Romanum, зачарований у якому дух старого Риму відрікся б від когось із нас двох, кажучи: «Ви чужі…» Бо ми римляни, як є римлянином ти — далматинець і Меробад — іспанець…. Бо всі ми римські громадяни, cives Romani… бо над своєю колискою чули тільки мову римлян… бо з дитинства нас охороняло і нами керувало римське право… А тепер розваж щось інше, друже… Ось Рома — володарка світу… Рома — столиця сили і справедливості… Ось римський мир — щастя і благословення для людства… Ось римський народ — король, суддя, оборонець і вчитель усіх народів… Хто ж, воістину, вже півстоліття обороняє від знищення Рому, римський мир і римський народ?… Чи, може, обороняються самі?… Так, — коли боронять їх Констанцій чи Аецій… Ось чим ми схожі, друже! Бо, коли нас немає, то що діється з силою Риму, на чиїй він тоді ласці?… Ти вже шарієшся, Марцелліне?… Почекай… послухай… хай пролунають над іменами старої Роми імена її оборонців — се істинна Imperium Uniwersum, та не Romanum, лиш Barbaricum, друже… От полічи: готи — Гайна, Сар і Сигісвульт… вандал — Стиліхон… франки — Арбогаст і Бавтон… алани — Ардабур і Аспар, і…

— І свеб Рицимер! — гукнув, не мігши стримати розгону попередньої думки та на бігу з’єднуючи її в нестямі (як йому гадалося) з тим, що раптом привернуло його погляд. Але одразу стримав розбуялу думку і вже іншим голосом скрикнув до молодого трибуна, — адже ж він зостався в Галлії:

— Що ти тут робиш, Рицимере?!

— Найславутніший мужу… Літорій…

Густо списана табличка вислизає з рук Меробада і розлітається на друзки, з тріском ударившись об гранітну плиту. Як не позбирає вже поет її розприснутих уламків, так ніколи не позбирає звірянь патрикія… ніколи не напише панегірику «De romanitate Aetii»; надії на три нові статуї розбиваються, мов об граніт, об тверде й немилосердне слово Рицимера.

 

4

У ті дні, коли, після чотирьохрічної розлуки, Аецій зважився нарешті вибратися до Італії, здавалося, що готська війна була напередодні якнайвдалішого завершення. Імперські війська не лише витіснили Теодоріха за кордони Другої Аквітанії, навіть і з тих її частин, які були визнані за ним мирним договором чотириста тридцятого року, але ще й вторглися з півдня до Новемпопуланії[5], а з північного сходу до краю піктавіїв[6]. Покидаючи Галлію, патрикій наказав Літорієві не зволікати надто довго з укладенням миру, а одразу ж, тільки-но Теодоріх забажає розпочати перемовини, згодитися на відновлення союзу на тих умовах, що готи віддадуть галлійській префектурі усі великі міста, крім, можливо, лише Толози, а із зайнятих ними земель відмовляться від прикордонних окрайців Другої Аквітанії, Піктавіуму та доступу до плавання на Лігері[7]. Але Літорій, обійнявши командування, зовсім не квапився швидко закінчувати війну; не лише переправив з-над Рейну кільканадцять тисяч нових гунських воїнів, але й зажадав від армориканців, які мешкали між Лігером та Британським морем, щоб виконали свій обов’язок федератів, спільно з імператорським військом ударивши по готських володіннях. Взяв-бо шалений і, як казав трибун Рицимер, цілковито нездійсненний замір знищити не лише готську потугу, а й усе готське королівство. Планував повільне і розраховане на довгий час, але неухильне проріджування народу візіготів за допомогою меча й голоду, немилосердне знищення їхнього майна грабунком і вогнем, а, врешті, ліквідацію всієї численної королівської сім’ї та всіх вельможних і шляхетних родів. «Решту продамо в рабство, — казав, — або ж віддамо до ауксиліїв та прикордонних військ, якнайдалі від Галлії, десь під перським чи ефіопським кордоном». Рицимер, бувши сином сестри короля Валлії, отож і близьким родичем Теодоріха, не міг, само собою, плекати ні запалу, ні, бодай, прихильності стосовно замірів Літорія; але не тільки він, — навіть комеси і старші трибуни, чистокровні римляни, недовірливо ставилися до мрій магістра кінноти, вважаючи їх нездійсненною та шкідливою маячнею.

Проте Літорій приступив до здійснення свого плану. Оскільки потребував якнайбільшої людської маси для повного розорення готських володінь і переслідування їхніх мешканців, — не завагався разом із гунами напасти на країну армориканців, коли ті зволікали з наданням йому допомоги, а вчинивши там чималі спустошення, повертався на південь Галлії через багату й родючу Другу Аквітанію, яку своїм гунам дозволив грабувати, наче це був ворожий край: не мав чим їх прогодувати. Крім того, підозрюючи, що не один із великих землевласників охочіше бачив би у своїх володіннях готів, ніж гунів, — накладав на аквітанських латифундистів величезні податки на утримання війська, чим довів їх до розпачу, люті і часто відкритих битв на чолі своїх людей проти грабіжників — найдикіших варварів, але, оскільки ці грабіжники проїжджали через Аквітанію під цісарськими знаками, Літорій із немилосердною жорстокістю карав як бунт і зраду всі виступи проти гунів. Як потім розповідав Аецієві Рицимер, посесори Другої Аквітанії заздрили долі землевласників Першої Аквітанії, що залишалася під владою Теодоріха: щоправда, візіготи відібрали у римлян дві третини їхніх володінь, але та частина, що зосталася, була вільною від усіляких утисків, насилля, навіть і податкових обтяжень, міста мали самоврядування за римським правом, а призначений королем comes civitatis дбав лише про те, щоб панував мир, римляни не діяли на шкоду короля і не лучилися з готами кревними зв’язками. Отож, підозри Літорія не були цілковито безпідставними; жорстоко придушуючи усілякі прояви не те, що опору, а й незадоволення поведінкою союзних із імперією гунів, — перетнув усю Другу Аквітанію, супроводжуваний ненавистю та прокляттями, якими, зрештою, зовсім не переймався — і знову вторгся до тієї частини Нарбонської Галлії, яку Аецій дев’ять років тому відступив готам. Теодоріх двічі намагався заступити йому дорогу, але не втримав поля і поспіхом відступив до своєї столиці, Толози. Літорій рушив за ним. Тепер міг бодай частково здійснити свій божевільний і жорстокий намір: гуни, з яких у той час майже повністю складалися імператорські війська в Галлії, так ґрунтовно нищили все на своїй дорозі, аж не те що готського сліду — не зосталося жодного сліду хоч якогось життя на багато миль довкола тракту Елузія-Толоза і у верхній течії Гарумни[8]! Невдовзі римсько-гунське військо стало під столицею королів з роду Балтів. Успіх магістра кінноти справді був таким приголомшливим, що навіть ті трибуни та комеси, які спершу з недовірою ставилися до його зухвалих намірів, уже не сумнівалися в остаточній перемозі понад усі попередні сподівання. Варвари, особливо ж готи, часто страшні й небезпечні на відкритому полі, ставали геть безпорадними, коли виникала необхідність замкнутися у твердині: навіть Рицимер був певен, що не витримають і триденної облоги. Сам Літорій сподівався, що місто під захистом візіготів не витримає навіть першого штурму. Певний у остаточному тріумфі, який чекає його найпізніше під кінець завтрашнього дня, прагнув провести ніч за гучним бенкетом. Наказав повідомити про цей бенкет закритого в голодній Тулузі Теодоріха. «Хай варвар знає, що римський полководець перед битвою не потребує ні сну, ні спочинку!…» Коли сідав уже до столу в численному товаристві жінок, комесів, трибунів та римських воєначальників, комес Віт повідомив про прибуття посольства від короля візіготів.

Зі знущальною посмішкою на гладенько виголеному вродливому обличчі magister equitum зайшов до напівтемної кімнати, де вже на нього зі сильним серцебиттям чекало четверо поважних довгобородих єпископів. Один із них, з бородою, найсильніше припорошеною сивиною, стояв трохи віддалік од решти. Коли Літорій став на порозі, усі четверо благословили його знаком хреста, хоч він навіть голови не похилив. Якийсь час пильно й іронічно придивлявся до них, а врешті голосно розреготався:

 — Невже королю готів настільки забракло мудрих войовників та вельмож, — гукнув, — що немає нікого, кому міг би довірити послування?… нікого, хто б знався на справах війни, а не лише вмів казати казання та товкти молитви?!…

— Король готів, — з повагою відповів один із єпископів, — навмисне посилає до тебе, найпресвітліший мужу, не воїнів і не вельмож, а Христових слуг, щоб там, де не вистачить мови мудрого мужа, проклало собі дорогу Христове слово…

Літорій розреготався ще гучніше.

— Себто, хоробрий король Теодоріх сховався за олтар і благає ласки й милосердя, заклинаючи мене через ваші уста словом свого Бога… Бога людей слабких — жінок, кастратів та рабів… Тепер я розумію: жоден мудрий воїн ні вельможа не хотів братися за таке послування… всі воліють завтра полягти в останній битві готського народу, за що накажу віддати честь їхнім тілам!… Воістину, як же той Христос зм’якшив наче віск синів хороброго народу! Замість чотирьох сивих, покритих шрамами вождів — бачу чотири плаксиві обличчя аріанських єпископів, які…

— Не чотирьох, — трьох, найпресвітліший мужу, — перебив раптом Літорія той єпископ, що стояв оддалік. — Я не гот і не аріанин… Я Орієнцій з Августи Авскорум[9], правовірний єпископ і римлянин…

— Справді?! — в голосі Літорія зазвучала нотка невдаваного, хоча ще більш іронічного здивування. — І стоїте поруч?… ще не загризли один одного на смерть?… А що там із єдиносущністю та подібносущністю?… Як же ти можеш, святий мужу Орієнцію, спокійно дивитися на бридких святотатців, що відбирають у Розп’ятого єдність з Богом?… Я б на твоєму місці не витримав…

Знагла все його обличчя перемінилося, перекривлене раптовою гнівною гримасою, — з гарних тонких губ геть зник усілякий слід іронічної посмішки.

— Римлянин? Це ти римлянин?! — люто закричав, — і приходиш до мене, римського полководця, з посольством од варварів?… Замість радіти вже близькому знищенню народу, що напав на святу вічну Рому і зганьбив її, — ти смієш…

— Смію стати перед твоїм обличчям, пихатий воїне, і мовити: люблю Рим, але, як наказував Христос, — люблю і ближнього свого. А хто ж мій ближній?… Перс, брит, вандал, гот — нарівні з римлянином. Досить уже крові, найпресвітліший мужу… досить убивств, насилля, пожеж… Стільки вже маєш слави і тріумфів… ти стільки здобув, мужній Літорію… тож не гніви Бога… послухай Його слугу, що приносить тобі мир… І ще який мир!…

Умови миру справді були настільки вигідними для імперії та настільки принизливими для Теодоріха, що Літорій справді на певний час задумався, як вчинити. Та коли Орієнцій необережно згадав, що не лише готи, а й римське населення з тугою очікує миру, більше-бо страждає від союзних із імперією гунів, ніж од народу Теодоріха, — magister equitum вибухнув новою хвилею лютого гніву.

— Я не безумець, не жінка, і не пресвітер Розп’ятого, — гукнув, — щоб випускати звірину, яка втрапила в тенета! Не маю часу на марні розмови… Вертайтесь… Навмисне гаєте мій час, доки Теодоріх готується до бою…

— Помиляєшся, найпресвітліший мужу, — сказав один із аріанських єпископів. — Король Теодоріх вже ні до чого не готується… Не покладає жодної надії на порятунок ні в чому і ні в кому, окрім як у Богові нашому… У покутній одежі, босий, з головою посипаною порохом і попелом, ходить вулицями міста, голосно благаючи милосердя Божого…

— Не гніви Бога, мужній Літорію, — продовжив Орієнцій. — Ти сильний і переможний, але невідомо, кому завтра дасть Господь день тріумфу…

— Невідомо? Воістину, невідомо… Але почекайте хвилину: зараз довідаємось. Я теж звернуся до божества, як Теодоріх…

Сплеск долонями і от не минув іще час, потрібний, аби випити один келих масику, як напівтемна кімната наповнилася жінками, римськими та германськими комесами, гунськими ватажками і якимись дивними постатями у білих покривалах з голови до п’ят і ножами в руках. Літорій наказав подати йому велику чашу вина. Миттю її вихилив, — наказав налити знову. Його обличчя розпашілося, волосся розвихрилося, очі дико й радісно заблищали. Дивні люди у білих покривалах схилилися на підлозі над чимось живим, що тріпотіло і хрипко кудкудакало… Бризнула кров… і одразу ж кров одпливла від облич навіть найхоробріших солдат. Літорій глянув на смертельно блідих Рицимера, Віта й інших комесів, на викривлені від жаху жіночі обличчя, на скулених гунських ватажків, повних ляку і гарячкової цікавості водночас, нарешті на єпископів… Усі четверо стояли, притулившись один до одного і закривши обличчя долонями, з тремтячими колінами.

— Дивіться, — засміявся Літорій, — уже їх не ділять подібносущність і єдиносущність! Туляться як браття, злучені варварською ненавистю до всього римського…

Люди у білих покривалах, з одягом, густо скропленим кров’ю, високо підняли паруючі пташині нутрощі.

— Що ж скажуть гаруспіки? — знову обірвав смертельну тишу голос Літорія. — Яке боже віщування вичитали з нутрощів святих жертв?

— Переможеш, вождю!

Magister equitum радісно схопив знову наповнену чашу. Швидким рухом перехилив її, виливаючи на долівку майже половину вина:

— Тобі, наймогутніший боже… тобі, Марсе, Квірине, батьку і друже хоробрих, приношу цю жертву, перш ніж завтра принесу іншу, стократно більшу та милішу твоєму серцю, величному, не жіночому, не назаретянському!… Бачили ви, святі мужі?… Нащо мені мир із Теодоріхом, якщо на завтра боги прирекли мені звитягу… Повертайтеся і скажіть, — за все, що від Аларіха витерпіла Рома, завтра стократно заплатить Толоза — та цього разу церкви ні для кого не будуть притулком… А ти, Орієнцію, скажи толозьким римлянам: завтра на світанку хай ударять по готах або ж виходять із міста… Кого застану в місті безчинним і беззбройним — всіх подарую своїм добрим гунам! А назавтра…

— Назавтра, — вже змученим голосом продовжує свою розповідь після короткої перерви свеб Рицимер, — до полудня вже й полягла римська слава… Гуни покотом устелили поле під мурами Толози, — жменька тільки й утекла… Віт поранений і я, з кривавою раною на боці, — ледве втримали сякий-такий стрій… вивели військо на тракт до Елузії… Зосталася, може, третина…

І за мить додав:

Ecce Deus Victor… Се Бог Побідитель.

Марцеллін і Меробад мовчали. Аецій, не відриваючи очей від напису на статуї Констанція, глухо спитав:

— А Літорій?

Рицимер знизав плечима.

 

5

Юний нарбонець Леон довго вагався, перш ніж взяв у руки великий тяжкий камінь. Адже ж він римлянин! Щоправда, давно вже щиро певний, — галльські римляни куди краще почуваються під владою короля Теодоріха, ніж у Другій Аквітанії, де всі аж стогнуть, неспроможні далі витримати утиски, яких зазнають від союзних гунів; адже й сам за часів відсічі Нарбони мав можливість порівняти поведінку готів у володіннях свого батька з вчинками союзників, та все одно він римлянин і ніколи не змусить себе… Неспокійно дивиться довкола: у подвійному ряді людей, що тягнеться через усю вулицю, римлян не набагато менше, ніж варварів. І майже кожен тримає в руках великий тяжкий камінь. Нарбонець Леон починає заспокоюватися. Він ще дуже молодий, але, як твердять учителі, розумний понад вік; вже вивчав логіку і вміє ясно, розсудливо міркувати. Що він робить тут у Толозі?… Сховався разом із братом матері від гунів Літорія. Але ж він римлянин і Літорій теж. Правда, але по-перше, — брата його матері, землевласника з-під Елузії, обдаровують особливою прихильністю король Теодоріх і славний полководець Анаолозус, а по-друге — недавня перемога над Літорієм — це не стільки тріумф готів над римлянами, скільки над найдикішими з варварів, гунами, — передусім же тріумф християнського Бога над огидними поганськими чарами! А, врешті, хіба ж Літорій не обіцяв подарувати всіх толозьких римлян своїм гунам?!… Отож, зовсім не брав до уваги, що він римлянин і вони римляни?… Тому вони теж цим уже не переймаються: ближчий їм король Теодоріх, ніж огидний поганин і проводир диких язичників-гунів Літорій… І поведуться з ним, як наказував Старий Завіт… Леон із болісною напругою морщить чоло: видно, надто ще він молодий і замало вчений, щоб розв’язати питання, що важливіше?… спільнота romanitatis чи спільнота віри. Немає жодної спільноти віри, — адже ж готи — єретики. Думка хлопця швидко і гарячково працює… Єретики, але християни… а Літорій, хоч римлянин, як я, образив Христа найогиднішим блюзнірством

— Ведуть! Ведуть! — залунали гучні крики.

Всі кулаки, як з наказу, сильніше стиснулися довкола тяжких каменів. Крики долинали зліва, — перш ніж туди глянути, нарбонець Леон подивився вправо: біля вильоту вулиці здіймався високий подіум: сидів на ньому оточений найхоробрішими готськими воями король Теодоріх з усією своєю родиною: дружиною, шістьма синами (двоє з них ще зовсім малі) та двома доньками.

З того боку до Леона протискався друг і покровитель брата його матері, могутній воєначальник Анаолозус. Привітно усміхався до хлопця, стискаючи в руці камінь утричі більший від того, який тримав нарбонець.

— Зараз почнемо, — сказав майже весело і Леон раптом відчув, як сильний дрож пробіг через усе його тіло.

Крики: «Ведуть, ведуть!» усе наближалися. Леон знав, — ніщо ще не почалося і не почнеться, доки страченця так підведуть так близько до подіуму, щоб королівська сім’я, — не виключаючи дочок і малих хлопців, — могла досягти його кидком каменю, давши знак до початку страти. А все-таки не міг стримати все сильніше дрижання, хоча вперто дивився вліво. Гамір наближалася. Нарешті побачив…

Першим йшов рудий високий гот із дуже лютим виразом обличчя. За ним інший гот, бородатий, посивілий, з байдужим обличчям, — таким, яке Леон звик бачити в Нарбоні у цісарських урядників, коли вони виконували свої посадові дії. Обидва мали при поясі ланцюги, що лучили їх із засудженим. Нарбонець Леон застиглим од страху поглядом впився в його обличчя: був готовий побачити чоловіка, божевільного від нестерпного звірячого страху чи, принаймні, згорбленого, що ледь тягне тремтячі ноги…. Вишукано вдягнений, напахчений, причесаний, гладенько поголений Літорій йшов вільним широким кроком, наче на учту… радісний, усміхнутий!…

Нарбонець відчув хвилю млості та раптовий, дуже болісний корч горлянки. Ще раз зиркнув на усміхнуте веселе обличчя Літорія… швидко випустив з руки камінь і з пронизливим криком: «Не можу… не можу!…» голосно заридав, затуляючи очі долонями і заодно затикаючи вуха пальцями. «Христе, Христе… нічого не бачити… нічого не чути…»

І тої ж миті перший камінь, влучно кинутий рукою третього королівського сина Фридеріха, гостро стукнув об чоло страченця. Двоє готів швидко відскочили вбік, вільно відпустивши кінці ланцюгів, що зв’язували за спиною руки римлянина, не даючи йому змоги затулитися від ударів. З обох боків одразу ж посипалися сотні каменів. Гучні крики: «Поганин!… Блюзнір!… Убивця!… Кат готського народу!…» заглушили зойк, спершу тихий, наче схожий на сміх… потім голосніший, але ще глухий, хрипкий… Нарбонець Леон не дивився. Увесь звивався, коли до нього долинало глухе, хрипке, звіряче ревіння… Був щасливим, коли Анаолозус на мить заглушив ці звуки, з насміхом волаючи до нього:

— Римлянин — баба… навіть за Христову образу не вміє помститися!…

А потім знову шорстке, все більше уривчасте хрипіння і стук каменів, що падають на плити вулиці…

Все-таки чотири сотні каменів лежали не посеред вулиці, а під ногами дико виючого натовпу: жоден римлянин не кинув свого каменя на святотатця, що йшов вулицею… ката… вождя диких гунів!…

Раптом хрипіння перетворилося на різкий дикий крик… і знову… знову… А потім знову глухе звіряче харчання… І знову крик… І стук тяжко падаючого тіла…

— Встає… йде… прокусив собі язика… обличчя вже не видно… О, о… знову падає… Кидайте, кидайте… Хай встане… Підводиться, підводиться!…

Нарбонець Леон відчуває, — волів би померти, щоб тільки не чути цих криків. Але померти інакше… не так… не так… На мить відводить долоні від очей, але не дивиться туди — на середину вулиці, ні на сотні рук, що розмірено, але все повільніше, здіймаються і кидають каміння… Дивиться на гота Анаолозуса. Зазвичай багряне обличчя могутнього воїна — ще хвилину тому таке, як завжди, — тепер біліше від Леонової туніки.

Міцна щелепа тремтить, тісно стискаючи великі білі зуби… У широко розплющених очах стигне жах.

Губи шепочуть:

— Падає втретє[10].

***

Марцелін делікатно відвертається. Меробад примружує очі. Рицимер опускає погляд униз. Хай же Аецій знає, що нічиє нескромне, безсоромно цікавське око не насмілиться підглядати, як оплакує друга наймогутніший муж імперії. Сльози можуть спливати нестримним потоком по грубо вирізаних щоках, грузнучи в майстерно закучерявленій бороді. Рицимер у душі не схвалює оплакування заслуженої смерті бридкого поганина — пихатого зухвальця і майже шаленця… Але він думає те саме, що і двоє приятелів: хіба може бути більше щастя, ніж загибель, вшанована сльозою Аеція?!

На Форумі Траяна починається рух. Вже пів-Риму облетіла звістка про страхітливу поразку і жахливу смерть магістра кінноти. До статуї Констанція поспішають: улюбленець цісаря Вегецій Ренат, консул Фест і magister officiorum. Також під’їжджає Секст Петроній Проб. Після похмурої ночі настає ясний сонячний день. Усілякий слід сліз одразу щезає з обличчя Аеція. Вітально здіймає руку і каже Петронію Пробу:

— Прошу тебе, Сексте, повідом в обід Пелагію, що я від’їхав.

— Куди?…

— До Галлії.

 


[1] Серед брязкоту зброї змагався писанням і в Альпах проречистість свою гострив.

[2] З дідів і предків благородних.

[3] Відновнику держави і батькові непереможних правителів.

[4] Великий рятівник держави.

[5] Дослівно «країна дев’яти народів».

[6] Теперішнє Пуатьє.

[7] Лігер — теперішня Луара.

[8] Теперішня Гаронна.

[9] Теперішнє Ош.

[10] Традиційна фраза, яка промовляється під час відправи на честь хресної дороги.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.