Аецій-12

6

Префект преторію наближався. Спершу врочисто внесено і поставлено на мармуровій плиті круглого столу величезну стофунтову підставку для пера. Потім до кімнати вступив молодий одягнений у срібноткану далматику магістріан зі срібним, майстерно вирізьбленим каламарем, несучи його у якнайдалі витягнутих руках із такою повагою, наче то була свята церковна посудина. Нарешті з’явився сам Авіт. Мав на собі урочистий посадовий стрій: mandyes — майже імператорську багряницю, хоча довжиною лише до колін, а не до п’ят. Побачивши його, Меробад, Марцеллін і Рицимер опустилися навколішки. Аецій роздратовано подумав: «Який дурний звичай, аби військові згинали коліна перед цивільним чиновником лише тому, що колись префект був військовим званням…»

Так само роздратовано, але водночас і з певним захопленням (радше неприязним) придивлявся до нового префекта преторію Галлії. Хіба ж міг він сподіватися дев’ять років тому, коли після Колубрарійської битви іронічною посмішкою прощався з молодим Авітом, що вирушав до готів, — якими будуть наслідки цієї поїздки?! Який вона матиме вплив на подальші події?!… Хіба ж здатен був припускати, що нині, після поразки Літорія, благословлятиме ту мить, коли пещений сенаторський синочок вирішив помандрувати до варварського двору Теодоріха, прохаючи повернути римського заручника матері?!… Бо Мецілій Авіт не лише добився тоді звільнення юного Теодора, а й так причарував короля візіготів своїми манерами та ораторським хистом, що відразу став його приятелем, постійним супутником і радником, а невдовзі, — коли Теодоріх впевнився у великій ученості молодого посесора — наставником старших королівських синів, перед якими відкрив увесь незнаний і привабливий мистецький світ, передусім будячи в юнацьких, неотесаних, але жадібних до знань і вразливих душах любов і повагу до краси латинської мови, до чару поезії і величної розкоші прози. Невдовзі заслужив при толозькому дворі такої пошани, що, коли йшлося про регулювання стосунків між готами й імперією, його допомога стала просто необхідною як для Теодоріха, так і для префектів преторію Галлії. У Толозі був полум’яним речником прав імперії стосовно відданих готам провінцій: римське населення цих земель благословляло його як оборонця й опікуна; натомість у Арелаті наполегливо проголошував гасло вічного миру між імперією та наймогутнішим із варварських народів, вбачаючи у зв’язку цих потуг запоруку безпеки, цілісності й неподільності імперії та захист від апетитів інших племен, які зі всіх боків шарпали володіння Риму, його повагу й ідею pacis romanae. Разом з тим, був супротивником дальших готських завоювань, — коли Теодоріх, занепокоєний тріумфом Аеція над бургундами і його спілкою з гунами, обложив Нарбону, — Авіт перестав відвідувати Толозу і навчати королівських синів. Також щиро радів із першої перемоги Літорія, але вимагав негайного укладення миру на засадах семилітньої давності. Коли ж Літорій почав затягувати війну, — ображений Авіт майже повністю відійшов від громадського життя, сховавшись у затишку своїх арвернійських володінь, які не залишав аж до часу, коли після Літорієвої поразки воля цісаря та патрикія покликала його на посаду префекта преторію Галлії; в Римі-бо та Равенні добре знали — бодай якось почесне закінчення готської війни, що недавно була такою переможною і будила такі сміливі надії, під силу лише Авітові. Щоправда, Аецій після повернення до Галлії намагався відновити військові дії проти переможних візіготів, але військо було проріджене, деморалізоване і так занепало духом, що навіть присутність патрикія не в силах була пробудити запалу до бою. А ще гіршими були настрої населення Галлії, особливо ж Нарбонської провінції та Другої Аквітанії: могутні посесори — так само, як міста — голосно висловлювалися проти дальшої війни. Аецій був здивований і серйозно занепокоєний обуренням, яке Літорій з гунами викликали проти себе у всій західній та південній Галлії. Населення на ґвалт домагалося відкликання гунських полків, але без них римське військо не було тоді здатне на переможну війну з готами. Отож, єдиним виходом був мир. Аецій знав, що у цій справі може розраховувати лише на префекта преторію і вже наперед оцінював вартість послуги, яку Авіт міг би надати імперії. Усе ж, попри це, а, можливо, саме тому, не міг стримати роздратування і неприязні, які викликав у нього вигляд префекта, і коли комеси з урядниками покинули кімнату, залишивши достойників на самоті, не міг стриматися, щоб не сказати кусючим тоном:

— Розповідають, найпресвітліший мужу, що під час останньої війни твої свояки і приятелі, Оммації, Фавстини та Доміції, вчинили неабиякі подвиги, шарпаючи де і як могли крила цісарського війська…

Авіт втупився в Аеція спокійним серйозним поглядом.

— Воістину, кривдиш мене, найславутніший, не зволивши згадати і моїх подвигів разом з іншими… Я не раз і не двічі на чолі своїх буцеларіїв та колонів оддубасив як слід найгірших грабіжників, яких лише знає світ — гунів…

— І ти смієш казати це, найпресвітліший префекте?!… Чи знаєш, що за таку річ, як за звичайну зраду, належить вішати… рубати голови… конфісковувати майно?!…

— Знаю, найславутніший… Я бачив цілі маєтки, пущені з димом… справжні ліси повішеників… сенаторів і посесорів, закутих у кайдани… Найпресвітліший Літорій напрочуд добре переслідував і викоріняв зраду. Дикі гуни вриваються до містечка, до вілли, до села… Грабують… б’ють… ґвалтують жінок… ріжуть худобу… Коли ж чиясь рука здійметься в обороні — вступає в дію військовий закон магістра кінноти і проголошує: «Зрада… підтримка готів… завдання шкоди союзникам!» А потім вогонь, меч, шибениця, кайдани… Одного старенького сенатора з Бітуригії вкинули до в’язниці, бо він справді не знав, хто саме ворог, а хто союзник: гот чи гун?!…

Аецій не поспішав одповідати. Якийсь час мовчки придивлявся до префекта: його багряниці, дрібних доглянутих рук, бороди із золотавим відблиском, невеликих, дуже гарної форми стіп, гемми зі жіночим портретом на мізинці правої руки. Лише тоді, коли помітив, що у пильному запитальному погляді Авіта з’являється вираз зверхності та тріумфу, — сказав неголосно, але виразно, твердо, суворо:

— Ти добре сказав, найпресвітліший Мецілію: закон війни… Це тяжкий закон, але найважливіший… Невже я маю тебе вчити тебе, потомка стількох сенаторських поколінь, що salus rei publicae suprema lex[1]?… Я згоден. Гуни були недисциплінованими, обтяжливими, часто буйними, жорстокими і дикими. Але билися pro pace Romana. То що ж означають хоча б і десятки спалених сіл, зруйнованих вілл і розграбованих містечок, коли ті, що палили, руйнували і грабували, несли на своїх копитах і вістрях своїх мечів звитягу Роми.

Авіт весело засміявся:

— Несли, та не донесли, Аецію. В цьому вся річ. На що ж здалися всі ті жертви, які галлійська людність, — байдуже, добровільно чи ні — мусила приносити дикості союзників pro salute rei publicae, якщо єдиним наслідком цього були поразка і ганьба?! Я не схвалюю того, що Тедоріх учинив із полоненим римським воєначальником, але ж воістину, Аецію, ніколи жоден ворог — ні держави, ні твій особистий, — не завдав тобі, твоїй славі і твоїй праці заради римського миру такої шкоди, як дурень, шаленець і зарозумілець, — справжній міхур, надутий бездумною пихою — огидний поганин Літорій.

Аецій зблід.

— Не смій так казати про Літорія, — засичав крізь зціплені зуби, ледве стримуючи лють, — він був моїм найдорожчим другом… Ганьба тобі, Мецілію!… Чуєш?… Кажу це не як патрикій префектові, а як воєначальник своєму колишньому солдатові: ганьба римлянину, що чинить наругу над мертвим… нехай лише словом…

У свою чергу зблід Авіт.

— Я, Аецію, не хотів образити ні тебе, ні твоїх почуттів… і не хотів чинити наругу над мертвим… Але ж я галлієць і християнин, — моє серце не може не обливатися кров’ю від тих нещасть, які спадають на мою країну, і не може не краятися, коли полководець християнської імперії, права рука християнського патрикія, чинить огидні обряди та поганські віщування — ображає Христових єпископів і саму Христову науку… Не приховую від тебе, найславутніший: тішуся… подвійно тішуся з поразки Літорія. По-перше, бо от проявив свою силу Цар над царями, справедливо, згідно із заслугами розділивши поразку й перемогу. А по-друге тому, що шаленій голові твого друга не вдалося виконати жорстокого нелюдського заміру винищити весь народ, стерти з лиця землі саме готське ім’я…

Аецій дивився на нього вже без гніву, але погордливо і майже з жалем.

— І це має бути римлянин?! — скрикнув голосом, повним глузування та гіркоти. — Посесор, сенатор і префект преторію?!… Воістину, як же можуть встояти Рома, імперія та римський мир, якщо так промовляють найвищі державні мужі?!… Мені й справді важко повірити, Мецілію: невже ти щиро прагнеш, щоб над оцим Арелатом, над Нарбоною, над Бітургією і твоїми рідними Арвернами розтяг свою владу візіготський король, відриваючи їх од єдності римської імперії?!…

— Навпаки, Аецію, нічого так не прагну, як повернення до імперії Толози і Новемпопулонії, і Першої Аквітанії…

— Кажеш як дитина, найпресвітліший перфекте… як дитина, що їй м’яч упав до води, а вона стоїть не березі, плачучи та зітхаючи. Щоб повернути відібране у нас варварами, потрібно багато жертв, крові, убивств, боїв, руйнувань. Лише способом Літорія, який ти назвав жорстоким і нелюдським, можна здійснити твої прагнення…

— Не тільки, Аецію… ось глянь наліво…

Західну стіну прийомної кімнати преторію прикрашала гіпсова група, що складалася з двох фігур: римський легіонер у повному озброєнні часів Цезаря дружньо стискав десницю доброзичливо усміхнутого галла з довгими звисаючими вусами, у гостроверхому шоломі на голові, у широких штанях на великих товстих ногах, із величезним мечем в одній руці та продовгуватим щитом — у другій.

— Ось інший, не Літорієвий спосіб, — скрикнув Авіт. — Хіба ж Рим криваво не воював із галлами, Аецію?… А хіба тепер воює?… Ні. Адже ж і я галл… і твій комес Віт… і Аполлінаріс, і Доміцій… Живемо і не треба було ні нас, ні наших батьків, ні дідів нищити вогнем і мечем, щоб навіки зв’язати Галлію з Ромою і римським миром. Так само можна вчинити і з готами, Аецію… і воістину, це єдине, що можна вчинити, бо весь народ не переріжеш. Так, Аецію, оце справжня pax Romana. Бо яка ж її мета?… Знищувати насильство, наругу та дикі звичаї, і всюди, де досі правила лише війна, нести владарювання римського права.

Аецій посміхнувся.

— А коли у всьому світі запанує pax romana, то війни назвжди закінчаться?

— Назавжди.

— А що ж почнуть ті, хто живе лиш для того, аби воювати?… наприклад, гуни?… чи ж благословенний римський мир утихомирить навіть їхню дикість і войовничість?

Очі Авіта запалали.

— Зумієш приручити пантеру чи вовка, Аецію?! — гукнув, украй схвильований. — Питаєш, що почнуть ті, хто живе лиш для того, аби воювати? О Аецію, досить матимуть роботи; обробиш кожне поле, але спершу слід виполоти бур’ян. От вони і нищитимуть бур’яни, диких, хижих, непридатних до приручення… скажених двоногих звірюк — гунів!… Так, найславутніший… це двоногі звірюки, а не люди!… Глянь на гота і на гуна… Хіба ж не більше схожий германський варвар на римлянина, ніж гун узагалі на людину?… Знаєш їхній спосіб життя, звичаї, добре знаєш ті кривоногі тіла… косі очі, не схожі на жодні інші… ті мавпячі обличчя… Твоя найдостойніша дружина, донька Карпілія, походила з народу готів… Хіба вона була тобі неприємною в ліжку?… хіба ти соромився показатися з нею на Форумі?! Але з гунською невістою ти б, Аецію, не побрався, як не побрався б із верблюдицею чи гієною… Готи і римляни — це далекі родичі, лише посварені: Ісав і Яків, Ісак та Ізмаїл… Але ж гуни — це навіть не найдальші родичі… це лемури… демони у начебто людських тілах[2]….

«Видно, багато тобі худоби покрали», — роздратовано думає Аецій і каже:

— Стосовно ж війни з готами…

— Краще не говорімо про війну… не гаймо часу, — скрикує Авіт, усе ще схвильований. — Знаю, найславутніший, чого ти хочеш від мене… Ще сьогодні від’їжджаю до Толози, але наново визнаєш за Теодоріхом усе те, що й після Колубрарійської битви.

Аецій здивовано дивиться на нього:

— Думаєш, не вимагатиме більшого?…

Авіт знизує плечима:

— Через якийсь окраєць Другої Аквітанії гризтися не будемо,… але більше нічого йому не дам…

Аецій хоче подати йому руку. Вже простяг уперед пальці. Передумав.

***

Меробад голосно читає нову оду. Марцеллін раз-у-раз мусить стримуватися, щоб не вибухнути: які варварські звороти!… яка недбала метрика!… хіба ж можна так використовувати зевгму й анафору?!… Аецій навіть не вдає, що слухає: ода оспівує п’ятдесяту річницю його уродин, але до того дня ще чимало часу — Авіт досі не повернувся і не прислав жодної звістки. Захоплюючи великими стопами різнобарвні плити мозаїчної підлоги, патрикій вже, мабуть, усоте швидким кроком перетинає просторий таблінум. Раптом зупиняється. За дверима лунають голоси.

— Повернувся найпресвітліший префект? — квапливо питає людей, які вбігають до таблінуму.

— Ні, найславутніший… це прибув гонець із Італії… Горе імперії! Горе правовірним! Нікчемний Гейзеріх вторгся до проконсулярної провінції, чотирнадцятого дня перед жовтневими календами зайняв Карфаген… Святого єпископа Кводвультдеуса без весел і харчів виштовхнув до моря у човні, на певну смерть… Але Бог охоронив апостольського мужа… прибив до італійського берега…

Марцеллін і Меробад схоплюються на рівні ноги.

— Повідомте найпресвітлішого префекта, що я від’їхав, — спокійно каже Аецій до переляканого натовпу, який уже вщерть заповнює таблінум.

— Куди, найславутніший?…

— До Італії.

 

7

У перистилі чекають посланці Сигісвульта. Magister utriusque militiae підганяє патрикія, щоб сам якомога швидше їхав до Неаполя. Вже тридцять літ, від нападу Аларіха, Італії не загрожувала така страшна небезпека, як нині. Вся східна Африка: Проконсулярна і Бізацена, не кажучи про рештки Нумідії, захоплена вандалами. Їхні кораблі не лише нападають на галери, які пливуть зі Сходу та Іспанії, але й з’являються поблизу італійських берегів. У Сицилії Гейзеріх обложив Лілібею і перекидає з Африки все нові війська. З хвилини на хвилину рушить до Італії. Щоправда, Аецій також перекинув уже через Альпи майже всі галлійські легіони, але ж вони ще тягнуться під Медіоланом і Равенною — а Сигісвульт не має під рукою навіть половини італійських військ: не має нічого, крім трьох палатинських легіонів та одинадцяти ауксиларіїв, а що ж це значить перед лицем страшного Гейзеріха?… Магістр обох військ вже два тижні очікує прибуття патрикія до Неаполю: був у Римі і ось знову повернувся до Равенни! Посланцям наказано навколішках благати найславутнішого, щоб негайно, не чекаючи навіть сніданку, сідав на коня і рушав до Кампанії. Та ось вони вже годину стоять у перистилі, а їх ще не допущено перед обличчя патрикія. Нетерпеливляться. Що ж може робити Аецій?.. Кажуть їм, що зачинився у бібліотеці з пресвітлим Вегецієм Ренатом. Насправді ж Ренат від самого ранку ще ні на мить не покинув святого палацу, де читав вічному Августу нові розділи своєї книжки про військове мистецтво, а патрикій сьогодні ще навіть не заглядав до бібліотеки. Щойно повернувся з Классійського порту, де оглядав із Марцелліном кораблі, якими хотів перекинути з Іллірії допоміжні війська, прислані Феодосієм на допомогу Заходу, — і відразу ж, вистрибнувши з колісниці, швидким кроком, майже бігом поспішив до гінекею. Йому сказали, що найдостойніша сама, у маленькому саду. Справді, за мить побачив, як вона прогулюється по сонячній стороні, глибоко занурюючи ноги у м’який, дуже нагрітий промінням пісок. Це нагадувало їй дитинство… Африку… Але, думаючи про Африку, зовсім не відчувала радості: ось уже все втратила. Вандали привласнили всю спадщину Пелагіїв — не мала нічого. Та, помітивши Аеція, повеселішала. Коли кинувся до неї, тремтячи від гарячкової цікавості та тривожного хвилювання, не могла не посміхнутися, хоча й опустила соромливо очі до землі….

— Це правда?… — спитав тремтячим, тихим, раптом зламаним голосом.

Кивнула головою. Тяжко дихаючи і раз-у-раз стискаючи і розтискаючи кулаки, довго й пильно дивиться в її очі. Тоді опускає погляд нижче. Вона відчуває, що вся обливається гарячим рум’янцем.

— Ще зарано, аби щось помітити, — ледь зуміла прошепотіти і затулила обличчя руками.

Якусь мить Аецій стояв нерухомо, широко розкритим ротом голосно ловлячи повітря. І раптом із невпізнанно перетвореним обличчям упав на землю… тою ж рукою, яка била колись Пелагію по обличчю, плечах, спині, — вигріб із піску теплу темну стопу і, припавши тремтячими губами до довгих вузьких пальців, скрикнув хрипким голосом:

— Щастя! Щастя!

 

8

— Помиріться, — каже диякон Леон.

Аецій не перестає барабанити пальцями об край мармурової плити круглого столу. Альбін Соммер гнівно знизує плечима. Нащо ж мудрий диякон робить із себе та з них блазнів? Таж іще перед полуднем запропонував кожному зокрема детальні умови примирення і здобув згоду обох: префект преторію залишиться на своїй посаді, але вже не втручатиметься у стосунки між патрикієм та осілими в Галлії федератами. Так узгоджене примирення ставало, фактично, ще однією перемогою Аеція, місцева цивільна влада, згідно з його бажанням, втрачала будь-який вплив на поділ імперських земель між варварами; натомість усунення Соммера було не надто важливим для патрикія. Адже не затихло ще відлуння швидкої відставки попереднього префекта, Авіта — то нащо ж здіймати нове хвилювання умів ще швидшим усуванням його наступника?! Але honesta missio, наслідком якої було б остаточне розвіювання усіх надій на омріяну італійську префектуру, так жахала Соммера, що він пристав на всі умови, складені Леоном, і навіть згодився на зустріч із Аецієм. Але такий був розпалений та роздратований, що усяка дрібниця легко могла вивести його з рівноваги і саме врочисто мовлені дияконом слова: «Помиріться» виявилися цією дрібницею. «Якщо Леон хоче цього, то матиме комедію як у театрі Бальба», — роздратовано подумав Соммер і голосом, що чудово вдавав здивування, гукнув:

— Справді, хто ж є правою рукою найславутнішого?… змушувати мудрого і вченого Христового слугу до посередництва між мною та патрикієм імперії?… Їхати з Італії до Галлії… наражатися на небезпеки і невигоди дороги через Альпи?!… Воістину, нема для кого… Я скромний Христовий вірний і радо скорюся повазі та пораді Божого слуги… але не розумію, як ти міг, побожний і мудрий мужу, живити якусь надію, що схоче тебе послухати… хто?… наче правовірний християнин, а насправді друг огидних безбожних поган і ницих єретиків!

Кинув на Аеція зухвалий викличний погляд. Але патрикій навіть не глянув у його бік, повністю поглинутий стеженням за рухами обличчя та виразом очей диякона. Не отримавши жодної відповіді, Альбін Соммер підняв голос на тон і вів далі:

— Бо воістину, хто ж є правою рукою найславутнішого?… Поганин Марцеллін… Чия загибель витиснула сльози з твердого, наче камінь, воїна?… Язичницького короля Ругіли… і Літорія… Чию статую звелів поставити в сенаті? Ворога Христової віри, Флавіана… Кого зробив консулом разом із собою?… Єретика Сигісвульта… З ким побрався?… З аріанкою, єретичкою…

Диякон Леон гостро його перебив:

— Дивуюся, найпресвітліший префекте, що не повертаєшся аж до часів, коли твій прадід за Діоклетіана та Максенція кидав християн левам на пожирання… Найдостойніша Пелагія не лише шанує Христа Сина Божого, єдиносущного з Отцем, але ще й особливо поклоняється Марії Theotokos і пам’яті святого єпископа Афанасія[3].

Аецій насилу стримує посмішку, яка тиснеться на губи. Лише тепер належно оцінив вартість своєї перемоги над Пелагією.

Здивування, що малюється на обличчі Соммера і звучить у його голосі, вже невдаване. Ще дужче роздратований неочікуваним опором Леона, зовсім уже не панує над собою… тупає ногою… кричить:

— Не смію судити мужа, що не сьогодні-завтра стане Христовим священником. Але глянь у своє серце, мудрий побожний Леоне. Скажеш, може, що захищаєш нашого патрикія не як Божий слуга, а як римлянин?… Я знаю багатьох дияконів і пресвітерів, які не інакше кажуть. Але, воістину, кого ж ви захищаєте?… Чоловіка, що йшов до влади через убивства, а до своєї потуги — через дружбу з гунами. Хіба ж не вбив Фелікса? Не погрожував двічі вічній Августі ворожою навалою? Не здійняв бунту проти законного патрикія?… А його перемоги?… Смійся, мудрий Леоне!… Умів бити варварів, але теж, як бачимо, — не надто… Не впорався зі свебами… Боїться Гейзеріха… Зазнав ганебної поразки під Толозою, бо це ж його задум… його волю розгромив король Теодоріх в особі Літорія! А як бив інших, то не сам, а з допомогою гунів… Хто переміг бургундів? Воістину, не Аецій, лиш Аттіла… Хто перемагав готів?… хто прийшов на відсіч до Нарбони?… Гуни… А Аецій? Лише раз став перед лицем гідного противника… римського полководця… під Арімінумом… Ти ж знаєш, побожний Леоне, як це закінчилось! — закінчив, гучно розреготавшись.

Лише тепер пальці Аеція перестали барабанити по столі. Леон кинув благальний погляд на патрикія. Той, однак, не звертаючи на нього уваги, підійшов до Соммера і, торкаючись грудьми його грудей, спокійно сказав:

— Добре, що ти нагадав мені про Фелікса… варто би повторити…

Миттю завмер сміх на вустах Альбіна. Увесь з’їжився, але не зблід, — навпаки, обличчя мав червоне і гаряче…

— Він хворий! — скрикнув Леон. — Глянь, найславутніший, його всього палить гарячка…

Швидко став між Аецієм і Соммером. Префект почав тремтіти — Леон не знав, зі страху (може, щойно зрозумів, що каже!) чи через хворобу?… Швидко торкнув його палаючу долоню… Потім глянув на обличчя: погляд Альбіна був цілковито спокійним… думка, яка на ньому відбивалася, була думкою здорової людини… Леон миттю зрозумів, що слід робити: з одного боку — переконати Соммера, що у сказаному ним немає слушності… (Диякон був твердо певен, що префект насправді на має слушності!) А з іншого боку слід одразу з коренем вирвати із Аецієвої душі смертельну образу, що була чудово замаскована, проте загрожувала страшними наслідками! Вхопив обох за руки і гаряче скрикнув:

— Пропасниця тебе мучить і сам не знаєш, що кажеш, найпресвітліший префекте. Воістину подиву гідні спокій, лагідність і терплячість, що ними ясніє душа патрикія імперії… як сам бачиш — воістину душа справдешнього мудреця та християнина, нездатна до гніву та помсти за шалені слова, бездумно кинуті в тяжкій гарячці… Каюся, коли б се я був на його місці, то й не знаю, чи зумів би так швидко збагнути, що це кривда й образа, мститися за які міг би лише безумець… А все-таки кривда й образа, і справді тяжкі та болючі!… Задумайся, що ти казав, Альбіне Соммере? Кого ти образив, цісарський достойнику?… Це ще дарма, що ти скривдив неслушним словом свого очільника… патрикія імперії… могутнього полководця… мужа, що міг би тебе, як беззахисну комашку, знищити одним порухом руки… Але не це найважливіше, а те, кого ти образив і скривдив насправді… Мужа, який сам-один грудьми своїми затуляє Рому, імперію та римський мир… Що ж було б з нами сьогодні без нього?… нашого щита?… останнього щита?…

Оглянувся довкола. На мить зупинився поглядом на групі, що представляла братання римського легіонера з галлом.

— Так, Альбіне… Аецій дійсно наше забороло… наш останній римський щит…

— Останній римський щит? — здивовано скрикнув патрикій, наче щось згадуючи.

Леон посміхнувся.

— Ти знаєш це прізвисько, найславутніший мужу, правда ж?… Колись, багато років тому, — ти, напевне, цього не знаєш, — твій батько мешкав у Тусції[4] та приятелював із моїм батьком Квінціаном. Тому я знаю цей епітет. Але найпресвітліший Гавденцій, можливо, надто щедро сипав ним наліво і направо. Бо насправді є лише один істинно останній римський щит — це Аецій! І не тому, найпресвітліші мужі, що він римлянин… Ні… Гляньте на це зображення… на щит цього легіонера… Він не такий, як галльські, готські, франконські. Круглий і випуклий, рівномірно випуклий, усіма точками рівновіддалений від центру… Тому кожен удар, хай би з якого боку падав, відіб’є з однаковою силою. А хіба ж інакше ось уже п’ятнадцять літ чинить Аецій, о Альбіне Соммере?… З усіх сторін на імперію сиплються удари: від півночі франки… від заходу свеби і готи… від півдня вандали і повстання багаудів… зі сходу бургунди, ютунги, норійці… Хто ж усі ці удари відбиває з однаковою силою?… Аецій. Лише Аецій. Завжди Аецій.

Патрикій захоплено дивиться диякону в обличчя. Легко прочитав у погляді малих глибоких очей стурбоване питання: «Вибачиш йому?…» Аецій теж відповідає поглядом. А потім подає руку Соммерові.

Префекта преторію Галлії справді палить гарячка. Але його думка все ще твереза і рухлива. Здивовано дивиться на подану руку, що могла б одним кивком знищити його, як беззахисну комашку… як Фелікса… А, може, диякон має рацію?… може, це й справді гарячка вирвала з грудей воістину несправедливі й образливі слова?… Палючими пальцями потискає подану йому руку.

— Вибач, Аецію, — тихо каже і, ледь тримаючись на ногах, виходить із таблінуму.

Тільки-но зник за порогом, як патрикій простяг руку Леонові.

— Ти справді заслужив те, що тебе спіткало, апостольський мужу…

Диякон здивовано і запитально глянув на нього.

— Вибач, найславутніший, але я не маю права на вжитий тобою титул…

Аецій посміхається.

— Маю для тебе новину, Леоне… Я отримав її годину тому… з порту Міста прибула галера…

— Я давно вже не був у Місті … Але і я щось привіз для тебе з Равенни, пане…

— Що саме, апостольський мужу? — зі сильним серцебиттям питає патрикій.

Леон морщить брови.

— Глузуєш з мене або святих титулів, найславутніший, — каже з гіркотою.

— Присягаю святими Юстом і Пастором, що не глузую… Посланці з Риму принесли звістку, що навіки склепив очі святий єпископ Ксист…

Диякон затуляє обличчя долонями.

— Воістину, моя новина не така, Аецію, — каже глухим голосом і схиляє коліна.

Рука патрикія опускається на плече схиленого.

— І ще казали посланці, що народ Роми третього дня перед жовтневими календами обрав уже собі нового пастиря… Леона, сина Квінціана…

Був певен, що диякон, захоплений радісним подивом, одразу ж підведеться на рівні ноги. Та Леон не ворухнувся. Лише його губи щось шепотіли… швидко… довго… Нарешті підняв на Аеція зосереджене, залите слізьми обличчя.

— Я лише диякон, — сказав. — Навіть на пресвітера ще не висвячений… Не знаю… чи маю право… Є стільки старших достойних священників… гідніших…

— Ти ще вагаєшся, Леоне? — здивовано скрикнув Аецій. — Адже лише від тебе залежить, щоб Гіларій Арелатанський уже завтра тебе висвятив… І не будь таким скромним, як пустельниця… Патрикій імперії каже тобі, що немає гіднішого від тебе! Воістину, Леоне, — скажи сам, — хіба ж не краще для Римської церкви, коли її пастирем є муж, якого патрикій імперії хотів би називати своїм другом?… Наскільки ж тоді легше правити…

Леон миттю підвівся з колін.

— Леон, син Квінціана, радо назве сина Гавденція, останній римський щит, своїм другом, — мовив гордим голосом, — але Papa Romanus, слуга слуг Господніх, не потребує приязні земних владик, щоб гідно здійснювати своє правління…

Здавалося, що здивування Аеція перейшло всі межі.

— Як се, апостольський мужу?… Невже ти не думаєш, що прихильність патрикія полегшить Риму оборону від грізного суперництва улюбленців двору, архієпископів Равенни?

— Столиця святого Петра не боїться жодного суперництва!…

— Але ж, Леоне, столиця святого Петра — це Антіохія… — почав казати Аецій, усе-таки спантеличений посмішкою поблажливої зверхності, що заграла в куточках губ нового єпископа Риму, — але, замість розгніватись, подумав: «Може, я справді поплутав». І, раптом щось згадавши, спитав ледь тремтячим голосом:

— А твоя новина для мене, отче єпископе?

Леон усміхається.

— Я знаю, що найдостойніша Пелагія, незважаючи на всю свою побожність, мала грішні побоювання, чи не за кару за те, що покинула науку Арія, Бог не дає вам дитяти, а, може, і назавжди вчинив її лоно неплідним… Тепер ці побоювання закінчилися… Ти став батьком, Аецію…

Великі сильні пальці судомно впилися в край одягу Леона. Але напіврозтулені губи не зважувалися задати питання. Лише розширені очі благали ласки… милосердя… чуда…

— У тебе син, Аецію, — сказав єпископ Риму.

І простяг руку допомоги.

 

 


[1] Благо суспільства — найвищий закон.

[2] Для тих, кого вже змучила дискримінація гунів, серед яких навіть гарних дівчат не було: Пріск Панійський, сучасник Аеція, під час подорожі країною гунів бачив тамтешніх жінок і називав їх красунями.

[3] Афанасій ­Великий (295 — 373 р.) — святий, отець Церкви, єпископ Александрійський; головний противник аріанства, захисник віри, відстоював догмати про природу Святої Трійці та божественності Ісуса.

[4] Етрурія.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.