Аецій-13

Розділ VII. Вершина

1

Посли відчувають, що Аецій уже помітив розгубленість, яка після його привітальних слів одразу ж з’явилася на їхніх обличчях, а у трьох-чотирьох із них відразу переросла в неспокій та майже тривогу, — тож роблять героїчні зусилля, щоб заново прибрати виразу врочистої зосередженості та поважного спокою. Та марно… Бо хоч їхній теперішній пан і владар, Син і Улюбленець Бога світла — Ахурамазди, ясноликий Цар Царів — Єздегерд не був таким грізним і схильним до рубання голів та розпинання на хрестах, як його покійний батько, Гірський Варан, Дикий Осел, — усе ж напевне і він не помилує послів, які зганьбили свого повелителя та свою країну, відразу ж показавши у своїй привітальній промові цілковите незнання стосунків у державі ромеїв. Щоправда, іще наварх галери, якою вони їхали, намагався їм пояснити, що вони помиляються; та вони думали — він п’яний або жартує… А хоч у Классійському порту magister officiorum[1], який їх вітав, усією своєю повагою підтвердив слова моряка, було вже запізно… не мали часу на зміну розкладу церемонії… Що ж тепер буде з ними, коли повернуться до Персії?… Лякаються самої думки про це… Але, воістину, вони не винні, — винен голова царської ради, який відправляв посольство в дорогу і віддавав йому накази та вказівки. Це його обов’язком було знати, як розподілена влада в державі ромеїв і хто править на Заході!… Відразу ж після повернення поскаржаться на нього Цареві Царів, — адже той, хто висилає посольства до чужих країв, мусить найточніше знати все про ці краї. Також і про те, що західна половина царства ромеїв має окремого владаря з тієї ж родини, що й цісар Сходу!… Не сміє не знати цього чи забути, — хоча вся Персія, не виключаючи Царя Царів, свято переконана, що володарем Ромейського Заходу, співправителем Феодосія є ніхто інший, як самовладний імператор Аецій, хоч би він не носив ні багряниці, ні вінця!…

Щоправда, в державі Сассанідів дещо чули і про Валентиніана, внука першого Феодосія, — але ж посли були певні, що Аецій за згодою Феодосія Другого давно вже прогнав з престолу це бездарне, — як вони чули, — цареня разом із його матінкою!… Отож їх наче громом вдарила звістка, що паном і владарем заходу та співімператором Феодосія є Валентиніан, третій цього імені, і це йому вони насамперед повинні вручити подарунки та виголосити вітання царя Єздегерда. Не знали, що діяти… В єдиній привітальній промові, яку вони приготували на основі рукопису, складеного найкращим письменником Персії, — не тільки що п’ять слів повторювалось ім’я Аеція, оточене численними барвистими епітетами, які могли бути віднесені лише до нього, — але ще й згадані були всі його найбільші перемоги та прославлені у віршах заслуги його батьків… Не було іншого виходу, крім як удавати, що вони й далі нічого про Валентиніана не знають… Також сподівалися, що, можливо, достойники з оточення патрикія не розпізнають справжньої суті вітальної промови, тим паче що в перекладі на мову римлян вирішено було пропустити всі монарші титули та згадки про владу, про імператорство без корони, про братерство з Феодосієм… Одночасно ж за дорученням магістра оффіцій вже поспіхом готувався вдаваний переклад промови на честь цісаря Валентиніана. Отож посли думали, що все якось минеться, — тим більше розгубилися, коли сірійський драгоман, ледь стримуючи посмішку, переклав їм такі слова Аеція:

— Вітаю вас, посли могутнього і пишного царя, єдиного, кого вічні цісарі Риму можуть назвати своїм братом. Вітаю і дякую за таке гарне і таке ласкаве до мене привітання… Я справді не сподівався, що Цар Царів стільки знає про скромного цісарського слугу і так про нього пам’ятає…

Оточення патрикія насилу стримувало сміх, — а водночас усіх Аецієвих товаришів і помічників переповнювала гордість од думки, яку славу має в далеких королівствах їхній очільник і добродій. Лише префект преторію Патерій гнівно зціпив зуби: образа маєстату не підлягає сумнівам і, коли Аецій не згодиться найближчими ж днями вислати до Персії офіційного, — ним самим підписаного — листа зі скаргою та протестом — буде це ще одним доказом того, що свідомо прямує до приниження величі святої цісарської особи…

Думаючи так, Патерій не сподівався, що за мить дістане ще один доказ цього. Аецій певний час із посмішкою придивлявся до послів, їхніх занепокоєних облич, дивних уборів, чудернацьких, закривлених дугою коротких мечів, а врешті сказав:

— Ще раз дякую Цареві Царів і вам, достойні мужі… Воістину, рідкісний це приклад віддавання почестей згідно із черговістю заслуг… А тепер звольте вдатися до Лаврового Палацу і поклонитися тому, хто носить багряницю та вінець імператорів Роми…

І відразу ж додав із турботою в голосі:

— Буду щасливий, довідавшись, що не трапилася з вами по дорозі жодна неприємна пригода…

Атож, пригода була. Уже в західній частині Іонійського моря галеру, на яку вони сіли в Александрії, наздогнали три швидкохідні піратські кораблі, — як потім виявилося, вандальські. Послам загрожувала певна загибель, — вандали вже вдиралися на борт, — коли ось раптом із півдня — наче випірнувши з-під води, — примчали чотири бистрі галери… натисли на піратів… затопили два їхні кораблі з усім екіпажем, а третій був захоплений у рукопашному бою, після чого рятівні галери зникли так само швидко, як примчали… Посли тільки й встигли, що побачити золоті орли на їхніх палубах і обмінятися кількома словами з молодим ватажком рятівників. Розпитував, хто вони, куди їдуть, а, коли на прощання запитали його ім’я — («Аби ми знали, за кого молитися Ахурамазді»), відповів, усміхнувшись:

— Я Аецій морів…

Слухаючи розповідь персів, Аецій насилу стримував гордість і радісне зворушення, які його переповнювали: справді, не можна добитися більшого тріумфу… не можна зазнати вищої пошани… Бо осе ворог, переможений, вигнаний, безсумнівно скривджений, — щоб прославити свою потугу на морі, називає себе Аецієм водних просторів!… Адже це Себастьян, зять Боніфація, останній меч у руках Плацидії, — став пострахом вандалів і справжнім господарем морів… Тікаючи від переможного Аеція, рушив до Нової Роми і запропонував Феодосієві свою службу як король піратів із цісарської ласки… Невдовзі дійсно прославився швидкістю, відвагою та жорстокістю, — справжній пірат, хоча страшний лише для вандальських кораблів, од яких останнім часом аж кишіло Середземне море… Казали, що Гейзеріх боявся його більше, ніж усіх італійських військ. Справжні морські розбійники, донедавна пострах усіх римських кораблів, юрбами збиралися під знаки Себастьяна, зачаровані його славою… Тому Аецій морів мав своїх Астуріїв, Андевотів, Марцеллінів, а, можливо, і Меробадів: дисциплінованих, відданих, готових на все…

Радість і гордість Аеція поділяють усі присутні, лише префект Патерій ще сильніше зціплює губи, дивиться на патрикія з-під лоба і думає:

«Сухопутний пірат із гунської ласки…»

***

Приязно попрощавшись із послами, Аецій переходить до кімнати, прикрашеної білою статуєю Боніфація, де його вже чекає молодий princeps magistrianus школи agentium in rebus — око й вухо патрикія.

— Є новини? — весело питає схиленого у покірному поклоні молодика.

— Багато новин, найславутніший мужу…

— Добрі?

— Дуже погані.

Аецій спокійно сідає край заваленого сувоями і кодексами столу.

— Кажи.

— Перша новина, — трохи тремтячим голосом читає з таблички магістріан, — подружжя молодого Гунеріха з донькою короля візіготів остаточно вирішене… Вже навіть призначено день весілля…

Аецій з цікавістю дивиться на зосереджене обличчя молодика.

— Розумієш, що це означає, мій хлопче?…

— Так, найславутніший… Тісний союз двох варварських і аріанських потуг проти імперії… Втрата всієї Африки, Іспанія оточена, Галлія й Італія в постійній небезпеці. Захищаючи одну, виставляємо на небезпеку другу. Захищати обидві одночасно не маємо сил.

В очах патрикія видніється вже не тільки зацікавленість, а й доброзичливий усміх. Магістріан шаріється від радості та гордості.

— Пиши, — каже Аецій. — Вічний Август доручає Тригецію рушити до Африки й укласти новий мир із Гейзеріхом ще до одруження його сина… Робимо заміну: король вандалів, як і бажає, отримує Бізацену, проконсулярну провінцію та східну Нумідію з Константиною і Гіппоном. Західна Нумідія й обидві Мавританії повертаються до імперії. Хай тепер трохи помучаться правовірні зі східної Африки, — західні, воістину, мають право перепочити!… — сміється патрикій. — Вічний Август звільняє короля Гейзеріха від присяги на феод і визнає його незалежним монархом…

Магістріан злегка зітхає, співчутливо та з розумінням.

— Правда? — ловить це зітхання Аецій. — Слід за всяку ціну на якийсь час утихомирити Гейзеріха… Я завжди вважав Африку втраченою… Але Тригецій мусить прослідкувати, щоб Тамугаді зосталося на нашому боці…

Молодик розуміюче посміхається:

— Ти не лише найбільша людина імперії, але й ніжний чоловік, о найславутніший… Як же втішиться найдостойніша Пелагія…

— Пиши далі, юний друже… Вічний Август іменує префектом преторію Галлії Мецілія Авіта…

Магістріан ледь стримується, щоб від захоплення не почати аплодувати.

— Чудово, надзвичайно!… — вигукує, щоб за мить, вражений власною відвагою, опуститися навколішки. — Відверни свій гнів од мене, пане!

— Ні, ні… будеш покараний… мусиш понести кару за зухвалість… покинеш Равенну…

Молодий agens in rebus тремтить усім тілом. У його очах з’являються сльози. Аецій сміється.

— Але спершу відповіси мені на ще одне питання, — каже. — Що ти думаєш у цю хвилину… не про себе… а про Авіта?…

— Боюся, пане, — насилу стримує хлипання юнак, — після того, що трапилося два роки тому, він не захоче обійняти префектури…

Аецій задумано киває головою.

— Так… так… маєш рацію… Але мусить її обійняти… Саме тому я й виганяю тебе з Равенни… Поїдеш до Арвернів, до Авіта… Ніхто це не зробить краще від тебе.

Гарячий поцілунок і дві сльози одночасно падають на широку, внизану перснями долоню.

— Інші новини?

— Сини полеглого короля Гунтера, Гундіох і Хільперік, благають виділити родючі землі бургундському народу.. Не лише відновлять феод, але, для підтвердження своєї вірності, дадуть пожиттєвих заручників; по одному воїну та одній діві з кожного вельможного роду…

— Добре. Наступного року вічний Август надасть їм Сабаудію та узбережжя Леману[2]. Здадуться. Потребую на сході Галлії загати проти гунів, — каже Аецій, вже наперед тішачись враженням, яке справлять на юнака останні слова.

Та помиляється. Замість очікуваного безмежного здивування, на обличчі магістріана з’являється спокійне схвалення:

— Твоя мудрість та здогадливість воістину безмежні, найславутніший мужу!… Мистецтво передбачення — це найвище вміння володарів… Довіряти приязні гунів — це самогубство…. Король Аттіла стає все могутнішим і все небезпечнішим…

Аецій навіть не намагається приховати захоплення, яке викликає в нього молодий магістріан. Дивиться на нього задоволено, але одночасно наче й співчутливо. Думає: «Ось хто мусить бути магістром оффіцій. Іншої такої голови до цих справ не знайдеш на всьому Заході… Яка шкода, що його батько лише зерноторговець… Ну що ж, — не можу через нього починати війну з Сенатом, ще й саме зараз… Може колись…»

— А новини з Равенни? — питає ласкавим, майже дружнім голосом.

— Вічна Августа дуже вродлива, — соромливо посміхається магістріан, — і кажуть, що після недавніх пологів дуже спрагла подружніх пестощів, але вічний Валентиніан воліє чужих дружин, — а то й незайманих доньок палацових урядників…

— Що ще?…

— Щоденно три години тренує святе око і м’язи… Венацій Ренат вважає, що наш владар міг би стати найкращим скороходом імперії, так само, як чудовим фехтувальником…

Аецій іронічно посміхається.

— Це все?…

— Ще ні, найславутніший мужу… святий єпископ Герман Антіссіорорумський прибув із далекої Арморики зі скаргою на патрикія імперії…

— Що ти кажеш?!…

— Прости свого слугу, пане, але це правда: Герман хоче поскаржитися вічному Августу на утиск, якого правовірні армориканці зазнають від короля єретичних аланів, Гоара, що з наказу Аеція…

Великий кулак із такою силою вдаряє об стіл, що кодекси аж підстрибують, а кілька сувоїв скочуються на підлогу.

— Ще сьогодні приведеш до мене Германа. Гоар — найвірніший із федератів, а з армориканами я маю порахунки ще за Літорія… Поговорю зі святим єпископом. Що ще?

— Петроній Максимус начебто домагається повторного консулату. Каже усім довкола: «Знаю, що Аецій на це не погодиться, але через три-чотири роки дістану консулат безпосередньо з рук вічного Августа».

Патрикій невдоволено скривився.

— Дістане його від мене, причому вже на наступний рік. Що крім цього?…

— Флавій Меробад прибув із Іспанії та прагне стати перед лицем найславутнішого…

— Нехай заходить негайно, а ти вже йди собі, мій хлопче, і готуйся до від’їзду в Галлію…

Меробад швидкими пружними кроками зайшов до кімнати.

— Честь тобі, найславутніший мужу, — гукнув. — Радуйся! Багауда в південній Бетиці придушена. Тибатто, ватажок повстання, полонений. Кордуба, Іліберіс та Гіспаліс вільно зітхнули…

Аецій ухопив його за руки.

— Нарешті! — радісно скрикнув. — Давно пора!… Ще місяць і селюки Галлії теж би піднялися… І як, багатьох вішаєте?…

Поет усміхнувся.

— Дерев не вистачає, найславутніший…

— То паліть… Паліть живцем… Цілі села… Зженіть разом три-чотири сотні… з жінками, дітьми, майном… і відразу підпалюйте з чотирьох боків… Як гуни… Швидше йде і більше лякає…

Меробад зблід.

— І без того діються страшні речі, — сказав. — Я сам вирізав під Іліберісом дві тисячі людей. Солдатам зброя з рук випадала від утоми. І, на додачу, не мали жодної потіхи. Селючки, знаючи, що й так потім смерть їх чекає, на злість не давалися солдатам у руки, — відразу кидалися на мечі… Страшні речі!… тільки й щастя, що вже буде спокій, — посесори не мусять уже боятися втратити життя і майно, а Pax Romana — втратити Бетику…

Аецій засміявся.

— І чому воно завше так, що кожен поет м’який, наче жінка?! — скрикнув. — Але, якщо зайшла мова про жінок, як поживає достойна дружина?…

Меробад ледь зашарівся.

— Очікує пологів…

— То найпресвітліший Астурій буде дідом?!… Воістину, саме годиться, щоб одержав консулат, який я обіцяв йому ще як молодикові. Достойний муж з онуками… Саме вчасно… Треба про це подумати. Але ти не сказав, як почувається переможний magister utriusque militiae?… Здоровий? Не поранений?… Напевне, пишається своїми тріумфами?…

— Я саме хотів сказати, найславутніший. Ти зволив сміятися, що я слабкий, наче жінка, — тим часом, найпресвітлішого Астурія останнім часом так виснажили бої, що прагне скласти з себе посаду магістра обох військ. Каже, що його нерви геть розбиті. Колись, під Кордубою, зомлів, проїжджаючи через гай, колишній аполлоновий. Але ж такого лісу повішеників і ти ще, мабуть, ніколи не бачив, найславутніший…

— Не може бути!… — в голосі Аеція звучать безмежне здивування і недовіра. — Ти щось поплутав, славний поете. Астурій?… той Астурій, що так спокійно і холоднокровно залагодив справу Фелікса?!…

— Присягаю на Христа, що правду кажу. Астурій кілька разів казав мені: «Довше не витримаю… Тільки-но вийду до саду, на кожному дереві бачу повішеника і все мені перед очима червоно»…

— Слабкі ж ви, іспанці, маєте голови і серця!… Але, якщо Астурій хоче, звільню його, зате зроблю консулом… Кому я раз щось обіцяв…

— А кого б ти хотів настановити магістром обох військ замість нього, найславутніший?… Мабуть, знову когось такого, що воюватиме в Іспанії?… оборонятиме країну від свебів… прикінчить багауду… не пустить візіготів під Піренеї… Когось, хто знатиме країну та обставини….

Аецій втупив у нього проникливий пильний погляд. Довго дивився в очі. Нарешті сказав, уже не посміхаючись:

— Ось по що ти приїхав, Меробаде?… Розумію, ти заслужив… Але, воістину, досі ще жоден поет так високо не зайшов!… Маєш рацію, справді хочу мати в Іспанії магістра обох військ… Дійсно, знаєш країну… обставини… та й відзначився… Але це складно. Ти ж знаєш, яких і скільки ворогів маєш. Сигісвульт неприхильний до тебе. І Петроній Максимус теж. І Фавст… Навіть мої друзі: Басс і Касіодор. Заздрять твоїй славі… Лише Марцеллін тебе підтримав би, але він сам — як поганин, ще й не з Міста родом, — ледве тримається на ногах, — я насилу його захищаю. Воістину, тяжче захищати друзів, ніж провінції… Тож і кажу: складно… дуже складно…

Меробад мовчав. Поглад мав утуплений в підлогу, — обличчя залите гарячим рум’янцем.

— Та, раз ти через це приїхав, — продовжував Аецій, — поміркую, чи не вдасться щось зробити.

Меробад схопився на ноги.

— Я не лише через це приїхав! — крикнув ображено, — вір мені, найславутніший, ніколи б я не хотів посварити тебе з Фавстом, Бассом чи Касіодором…

Аецій засміявся.

— Посварити?! Меробаде, забуваєш, із ким розмовляєш… Посваритися можна лише з рівним собі… А з ними можеш щонайбільше спричинити мені дещицю неприємного клопоту. Зрештою, я вже сказав: якщо ти через це приїхав…

— А я теж сказав уже, що не лише через це приїхав, мій командире і покровителю!… — Сягнув рукою в глибину одягу і видобув великий пергаментний сувій. — Адже сьогодні минає два роки від народження Гавденція… Невже Меробад міг про це забути?!

Аецій розкрив обійми.

— Люблю тебе, Меробаде, — сказав тихим зворушеним голосом. — І ти справді сам через це приїхав?

— Щоб самому прочитати…

— Тож ідемо до Гавденція, друже…. Найпресвітліший магістре обох військ. Якось упораємося з людською заздрістю… з Максимусом, Глабріоном, Геркуланумом, Касіодором… Ходімо.

***

Меробад звик говорити, що його приязнь до Марцелліна лише з великими зусиллями може зупинитися на порозі поганського лараріуму. Натомість Марцеллін, хоч нікому цього й не казав, думав: «А моя без зусиль зупиняється і обривається там, де починаються його вірші». Бо щиро вважав свого приятеля дуже небезпечним, хоч цілком несвідомим шкідником у прегарному саду римської поезії: не терпів його стилю та синтаксису, ненавидів його риторичні звороти, а надто порівняння, гидував банальною провінційною лексикою… Першу звістку про виставлення статуї Меробада на Форумі Траяна прийняв як образу, смертельну образу всіх великих творців минулого, яких любив і шанував, а статуї яких теж прикрашали Форум Найкращого Імператора. Лише велика і щира його прихильність до іспанця стала причиною того, що ніколи не опублікував написаного ним нарису: «Про безталанність поезії та варваризми прози певного прославленого поета, популярність якого є сумним доказом загального занепаду смаку та вимог». Якось Аецій спитав Марцелліна, кого він вважає найкращим кандидатом для обняття патрикіату в разі його смерті. Меробада, без вагань відповів поганин. Ти й справді його великий друг, засміявся патрикій, який, питаючи, мав на увазі самого Марцелліна. Більшим, ніж думаєш, найславутніший, відказав Марцеллін. Бо це я по-дружньому тішуся, що тоді він уже не матиме часу на писання віршів…

Не терплячи віршів та прози Меробада, Марцеллін усе-таки обожнював його як промовця: вистачало, щоб іспанець прочитав п’ять-шість дистихів зі свого панегірику або викинув із себе два-три переповнені варваризмами періоди, як Марцеллін негайно ж відчував невимовну насолоду. Найбанальніше порівняння, найгірше побудована строфа, найдикіший вибрик мовного варваризму, — це все переставало муляти… все набирало глибини, польоту і чару, тільки-но звучали перші звуки голосу Меробада… коли до переможної борні з ворогами його поезії ставали незрівнянний талант і мистецтво мови… Ось і тепер, стоячи одразу ж біля ослінчика, на який урочисто посаджено дворічного Гавденція, Марцеллін задоволено прислуховувався до кожного слова голосно читаного панегірика:

Annus panditur ecce iam secundus

et festum pueri diem reducit,

quo vitalibus inchoatus auris

infusi bibit aetheris vigorem[3].

Меробад на хвилину замовк… примружив очі… на повні груди вдихнув повітря і раптом, одночасно викидаючи перед себе руки і слова, могутньо загримів, і водночас наче почав наспівувати гімн:

Omnes nunc Latiae favete Musael

Omnes nunc Latiae virete silvae!

Аецій схопився з місця.

Всі сьогодні латинські радійте, Музи!

Всі сьогодні латинські зеленійте ліси!…

Радісно скрикнув, повторюючи останній двовірш. Здавалося, геть не міг стримати свого щастя та батьківської гордості, його променисте обличчя виглядало на десять років молодшим і майже гарним. Схопив хлопця на руки і, тулячи до могутніх грудей, вдруге повторив.

Omnes nunc Latiae favete Musael

Omnes nunc Latiae virete silvael…

Пелагія, що стояла трохи далі, відчула сльози в очах, майже всі присутні зворушилися. Не пізнавали суворого, шорсткого, часто й жорстокого диктатора Заходу в цьому щасливому люблячому батькові. З таким самим задоволенням дивилися на малого Гавденція: хлопець був здоровим, гарним, розумним і веселим. Здавалося — різні частини римського світу дали йому все найкраще ­— все об’єдналося в цьому спадкоємцеві найбільшої справжньої потуги імперії. Італія, Африка і північний схід наче свідомо приклали всі сили, щоб найгарніше сполучитися в цьому тільці і цьому личку. Шкіру Гавденцій мав смагляву, але дуже ніжну, тож на щоках крізь неї гарно просвічував здоровий сильний рум’янець, — спадок мезійської селянської крові… Очі дуже темні, африканські, — такі ж африканські, м’ясисті, хоч не надто товсті губи; постава міцна, аецієва, а все інше видавало аристократичне, сенаторське, корінне римське походження його бабусі… Марцеллін був певен, що ніколи в житті не бачив і ніколи вже не побачить такого гарного хлоп’яти. Дивився на Гавденція з усе більшим зворушенням: яку ж долю готують боги цьому найщасливішому з дітей, спадкоємцеві вроди, багатства, великого імені та найбільшої сили?!

Але сам спадкоємець усіх цих зібраних разом найщедріших дарунків Фортуни, здавалося, нітрохи не цікавився своєю майбутньою долею, весь поглинутий переживаннями, якими вражала його сучасність: спершу тією срібною трубкою, що так гарно грала, потім грімкий, а водночас і співучий голос незнайомого чоловіка посеред кімнати… задоволення від погойдування в повітрі, високо над підлогою, у батьківських руках… нарешті розкішні щирозолоті будиночки, оточені деревами, колонами і постатями, більшість із яких — Гавденцій легко це пізнав — мала обличчя його батька.

Не лише хлопець, — усі присутні захоплено дивилися на майстерно виконані із золота, у три чверті кімнати завбільшки, Форум Траяна з Ульпіанською Базилікою, бібліотекою, кінним пам’ятником, колоною, аркою і статуями, більшість яких, — усупереч дійсності, — справді зображала Аеція. Над базилікою здіймався шестикрилий ангел, руки якого розгортали теж золотий пергамент із написом: «Гавденцію від дружньої Євдокії». Цей подарунок заледве внесли до кімнати дванадцять невільників під наглядом євнуха Гераклія. І до нього звернувся Аецій, далі високо тримаючи сина в руках:

— Гавденцій гаряче дякує найшляхетнішій Євдокії за такий коштовний і гарний подарунок. Патрикій імперії теж дякує вічному Аввгусту за цей прегарний доказ його найласкавішого і доброзичливого ставлення до дружби, яку, схоже, відчувають одне до одного старша донька Його Вічності та мій син. Воістину прекрасний подарунок, заручиновий подарунок…

Всі, не виключаючи Пелагії, здивовано глянули на нього. Лише Марцеллін давно вже про все здогадався…

Коли посутеніло, в кімнаті не було вже нікого, крім батька й сина. З кутків почали виповзати сірі тіні. Гавденцій знову розсівся на високому ослінчику, ні на мить не відводячи очей від шестикрилого ангела, що повільно тонув у напівтемряві. Погляд Аеція помандрував за очима сина. На хвилю впився в напис: «Гавденцію від дружньої Євдокії»… І раптом патрикій імперії, всевладний диктатор Заходу, пострах королів і народів, опустився навколішки і, з жаром цілуючи маленькі рученята й ніжки, тремтячим, зворушеним голосом, майже пошепки, почав говорити:

— Вітай і слава тобі, — Ти, — Свята Вічносте, — Наш Владарю, Найшляхетніший Цезарю Імператоре Флавію Гавденцію, Побожний, Щасливий, Прославлений, Непереможний, завжди Август…

 

2

Все ближче і ближче звучить грюкіт, із яким широко розкриваються подвійні двері. Все ближчою луною озивається вітальне брязкання зброї розставлених по всіх кімнатах вартових. Все гучніше бринить — передаване з кімнати до кімнати: «Ave, vir gloriosissime»!…

Комес святої спальні, блідий, переляканий, біжить до дверей: його чуйне вухо вже розпізнало швидкий пружний крок… усе ближчий, усе голосніший…

— Найславутніший мужу, о цій порі? — скрикує тремтячими губами, героїчно розводячи руки. — Прости… не карай… відверни свій гнів… але я справді вже не можу тебе впустити…

Аецій без жодного слова, різким болісним ривком відштовхує від дверей пресвітлого комеса, як останнього раба-євнуха… І, більше на нього не глянувши, тим самим швидким, пружним, рішучим кроком йде до великої, перетканої золотом, пурпурової завіси. Comes sacri cubiculi біжить за ним, перепиняє, благає, падає навколішки. Аецій, не кажучи ні слова, йде далі…. Розхиляє завісу… Наче з-під землі виростає мала кругленька фігурка комеса святих шат… Маленькі, заплилі жиром оченята повні сліз…

— Не чини святотатства, пане… Вічний Август уже зволив зняти з себе одіж… Нікому не можна бачити святу наготу…

Аецій, хоч кипів од гніву, не міг стримати посмішки.

— Нікому?… А от же ти щодня бачиш святу наготу, ясний мужу.

На вип’ячених, налитих, наче опухлих щоках усе ще поблискують сльози, натомість тонкі губи вже складаються в лукаву посмішку.

— Я що іншого… я євнух… Мені і святу наготу вічної Августи можна бачити… і обох вічностей разом…

Але Аецій вже не слухає.

— Пускай, — каже сердито і відштовхує євнуха від завіси.

Comes sacrae vestis знову посміхається.

— Вічного владаря вже немає у святій спальні.

— Брешеш.

Євнух знижує голос:

— Присягаюся стегнами вічної Августи, найгарнішими, які я бачив…

Аецій здивовано дивиться на нього.

— Не боїшся, що піду й скажу?… таке блюзнірство…

— Не скажеш… Адже ж це від мене твій магістріан щодня про все довідується…

Широка долоня опускається на затоплене салом плече.

— Якщо від завтра подвоїш свою старанність, може, за рік станеш пресвітлим препозитом святої спальні… замість отого… — каже пошепки, вказуючи головою на комеса sacri cubiculi, що стоїть у сусідній кімнаті… — Страх як його любиш, авжеж? — сміється і відразу додає геть іншим тоном. — Де Плацидій?…

— У гімназіоні…

Стоячи на порозі гімназіону, Аецій здивовано придивляється до фехтування Валентиніана з високим кремезним рабом-готом. Вперше бачить цісаря майже оголеним: Валентиніан од природи тендітний і радше слабкої постави, але бистре око Аеція відразу помічає, що м’язи рук та ніг імператора чудово треновані. Ще він дуже гнучкий і, видно, давно вже вправляється у володінні мечем. «Без сумніву, гот навмисне атакує не на повну силу, — думає Аецій, — але ж я й цього від Валентиніана ніколи не сподівався …»

Нарешті цісар побачив патрикія. У його круглих, трохи витрішкуватих очах з’явилися безмежне здивування та гнів, Глибокі борозни миттю проорали опуклий констанціїв лоб. Швидко закутується в білу тканину і скрикує:

— Як ти посмів увійти сюди, блюзнірцю?!

Аецій готською мовою каже рабові: — Йди і забудь щойно почуте, — якщо хочеш жити. Зоставшись із імператором сам на сам, швидко підійшов до нього і, майже торкаючись грудьми його грудей, прошипів:

— Більше вже з цим фехтувальником не вправлятимешся… Помре або стане відданим мені псом… Він чув, як ти образив Аеція…

— А ти не образив імператора?… не зневажив церемоніалу, маєстату?… Як ти міг увійти сюди, некликаний, о такій порі?… Якщо гот помре, я накажу повбивати усіх своїх слуг з обома комесами разом… вони бачили, як ти зневажив імператора!…

«Дуже схожий на матір», — думає Аецій.

— Вбивай, коли хочеш, — каже. — Знаю, що ти цього не зумієш… А ти довідайся, що мені зовсім не залежить на публічному зневажанні маєстату і що я напевне не прийшов би сюди сьогодні, якби не довідався, що ти… — Його обличчя раптом збагряніло від нестримного гніву, скривилося у грізній гримасі, голос став тихшим і свистячим, — ти сьогодні приймав представників купецтва і запевнив їх, що новий військовий податок зовсім не стосуватиметься купецького стану…

Насилу витискав із себе кожне слово. Натомість Валентиніан, хоч дещо зблід, спокійно і холодно придивлявся до нього і, коли Аецій, нарешті, на хвилину замовк, — промовив:

— Я справді це сказав… Від часу нападу Аларіха купці все ще такі розорені, що грішно забирати у них бодай нуммус…

— Про гріхи розмовляй із Леоном або своєю матір’ю, — гнівно порснув патрикій, — а зі мною про військо та гроші. Ти імператор, то ж годилося б тобі час від часу цікавитися своєю імперією. Тому й кажу: якщо до зими не матиму грошей на формування шістнадцяти нових легіонів і на сплату заборгованості за півроку галлійським ауксиліям, — вже навесні ти не будеш владарем Галлії, а, може, й Іспанії, так само, як ти вже не є владарем Африки… Ми не маємо сил на війну не лише проти Теодоріха, але й проти франків чи свебів… І не матимемо їх, поки не роздобудемо грошей…

— Роздобудемо гроші, Аецію.

— Звідки, вічний? Невже Феодосій Великий закопав десь у підземеллях Палатину Соломонові скарби?…

— Ти, Аецію, смієшся, але Соломонові скарби насправді існують. Та не в жодних підземеллях, а в лісах, лугах, виноградниках, розкішних віллах, інсулах, статуях, картинах і квадригах, що перемагають на перегонах у гіподромі… Накладемо податок на сенаторські роди, на кожен югер орного поля, лугу, лісу…

Аецій насупився:

— Я цього не зроблю.

— Чому ж, Аецію?.. Навіть виставивши вісімдесят легіонів, ще не зменшиш маєтків італійських посесорів навіть на третину…

— Ні, так зробити не можна. Не можу обтяжувати один стан таким податком.

— Не можеш? — Валентиніан розсміявся. Сміючись, був ще подібнішим до матері. — Чому ж, найславутніший?.. Адже жоден стан не кричить так гучно про свою любов до Роми і готовність до всяких жертв заради неї… Хіба ж не є слушною річчю, щоб, — як уже бувало раніше, — ті, що мають найбільше привілеїв, несли й найбільші зобов’язання?…

— Так і буде… Сенаторський стан заплатить незмірно більше, ніж купці, але й купці теж заплатять…

— Ні, Аецію. Раз вічний Август запевнив їх, що…

Аецій тупнув ногою.

— Мовчи, Плацидію! — гукнув, смертельно зблідлий від гніву. — На майбутнє вічний Август матиме науку… нікого ні в чому не запевнятиме, не узгодивши це спершу з Аецієм…

Валентиніан теж зблід, але за мить усміхнувся.

— Невже Аецій думає, що я не знаю, про що йдеться? — закричав. — Усе зробить: десятки тисяч селян затопить у потоках крові, купців обдере до останнього нуммуса, спалить церкви, образить і обплює маєстат, — але одного не зачепить: славнозвісного сенаторського стану…. Нікого не боїться, ні перед чим не затремтить, — одне лиш його лякає: вираз невдоволення на обличчях Вірів, Сіммахів, Гракхів, Бассів, Крассів, Аніціїв… Зрозуміла річ!… Аецій та сенат удвох проти маєстату і решти римського народу!…

«Він зовсім не такий дурний, як я гадав», — зі щирим здивуванням зазначив подумки Аецій.

— Слухай, Плацидію, — сказав, — якщо ти за тиждень не з’явишся в сенаті і не прочитаєш податкового декрету, який тобі вручить від мого імені comes rerum privatarum, то…

— Що ж тоді буде, Аецію?…

Патрикій знизав плечима.

— Твоя мати була розумнішою від тебе… Тобі, на відміну від неї, ніколи не спаде на думку запитати: «Якщо ти, Аецію, такий сильний, то чого ж не вб’єш мене і сам не станеш Августом?»

Валентиніан здригнувся. Аецій продовжував:

— Я поклявся служити тобі, як мій батько служив моєму дідові… Хіба ж не служу?… До кінця своїх днів носитимеш вінець та багряницю, а коли помреш власною смертю, — так, власною, бо я від усіх тебе захищу!… — тоді багряницю вдягне твоя донька, якщо, звісно, побереться з відповідним чоловіком…

— Твоїм сином…

— Так, Гавденцієм… Але повернімося до тебе… що ж тобі іще потрібно крім багряниці і майже божественних почестей?! Але за це мусиш виконувати все, що твій найнижчий слуга насмілиться покірно порадити Твоїй Вічності… А про мій зв’язок із сенатом краще не згадуй. Думаєш, я не знаю, що ти збираєш свою власну партію з адвокатів?! Ти ж кілька днів тому був на якомусь урочистому зібранні цих здохляків… начебто шаленіли від самого твого вигляду… кажуть, ти їх назвав школою державних діячів. Тож присягаю тобі, що жоден із них ніколи не стане навіть вікарієм чи бодай коректором провінції…

— Всі посади для сенаторських синочків?…

— Всі для таких, хто слухатиме волю Аеція… Багряниця теж для таких…

Валентиніан схрестив руки на грудях.

— А що ж ти зробиш, коли я, наприклад, запропоную сенатові власний податковий декрет?… уб’єш мене?…

Аецій зневажливо посміхнувся.

— Навіщо?… Чоловіки нашого роду ніколи не здіймають руки на маєстат… Але знаєш, що буде?… Або сенат, який за останні десять літ дуже зміцнів, відкине твій проект і розпочне боротьбу з цісарем та його здохляками, або…

— Або що, Аецію?…

— Або наступного ж дня після цього засідання сенату Аецій зречеться посади патрикія та командування військами. За ним підуть Сигісвульт, Меробад, Марцеллін, Віт, Рицимер і тисячі інших… Через півроку імператор Заходу буде вже тільки володарем Італії, а за рік Аттіла зрівняє із землею Равенну, Рим та кості імператорської родини…

Настало довге мовчання. Валентиніан почав ходити. За мить зупинився, взяв до рук великого лука та дві стріли й обернувся до Аеція.

— Бачиш цей червоний кружечок на отій стіні, найславутніший мужу? — сказав. — Прошу тебе, спробуй влучити…

 Аецій посміхнувся.

— Охоче… Колись я добре стріляв… Ще у битві з Гунтером власноруч випустив не одну стрілу …

Легко натягнув дуже туго нап’ятий лук. Прицілився. Випустив стрілу. Влучила в ціль десь на півпальця вище кружечка.

— Чудово! — зі щирим запалом скрикнув Валентиніан. — Дай, тепер я спробую.

Натягав куди довше і зі значно більшими зусиллями, ніж Аецій. Прицілювався теж довго. Нарешті відпустив. Стріла застрягла точнісінько в центрі червоного кружечка.

Аецій зі щирим захопленням глянув на цісаря.

— Цього б тобі мало вистачити, Плацидію, — сказав з усмішкою. — Все-таки знайшлися області, в яких ти безперечно перевершуєш Аеція… Якби вміння стріляти з лука могло вирішити долю битви, я б уже завтра став твоїм пахолком і супроводжував тебе в поході проти Аттіли… А тепер будь ласкав послухати, як повинен звучати податковий декрет. Кожен, хто належить до сенаторського стану, бере на себе тягар утримання трьох солдат, якщо носить титул найпресвітлішого, і одного, якщо тільки пресвітлий. Натомість ясні складатимуться втрьох на одного солдата… Оскільки ж річне утримання солдата становить тридцять солідів, кожен illustris щороку даватиме дев’яносто солідів, spectabilis — тридцять, а clarissimus — десять… Купці даватимуть по одній силікві на рік, себто — як бачиш, — зовсім їх не кривджу, адже найбагатший купець дасть у двісті сорок разів менше, ніж найубогіший сенатор… Піду ще й далі, Плацидію: купець з власного гаманця дасть лише пів силікви, а другу половину збере від покупців, відповідно підвищивши ціну товарів…

Валентиніан зітхнув.

— Насправді краще би пожаліти і купців, і покупців, і вбогих сенаторів, а всі потрібні гроші стягти з найбагатших посесорів… Басс чи Петроній Максимус не відчули б жодного зменшення свого багатства, хоч би мали спорядити по легіону кожен…

— Буде так, як я сказав, вічний Августе…

— Знаю, що буде так… Принаймні, ще якийсь час… Але що ж станеться з повагою до маєстату, якщо я пообіцяв купцям звільнення, а насправді виявиться інакше?…

— Залиш це мені, Плацидію… Я поклопочуся, щоб з цього приводу повазі маєстату не було завдано жодної шкоди… Але що це за люди?…

На порозі гімназіону, зігнувшись в низьких поклонах, стояло троє сивобородих старців у високих конусоподібних шапках і шатах, обсипаних золотими зірочками. Тільки-но Валентиніан їх побачив, його обличчя миттю пожвавішало. Квапливо рушив до них, нетерпляче скрикуючи:

— Кажіть! Кажіть уже!…

— Юпітер з’явився, пане, — сказав один зі старців.

— І зоря вічного щастя теж, — додав другий.

— Вже йду…

— Куди, вічний Августе? — вкрай здивовано спитав Аецій. — Хто ці мужі?…

— Це халдейські астрологи… віщують мені з руху зірок і планет… Саме йду з ними, — усміхнувся, зухвало дивлячись патрикію в обличчя, — щоб прочитати із зірок рік, місяць і день, коли, як у центр червоного кружечка, випущу стрілу в серце Аеція…

Патрикій знизав плечима.

— Воістину не розумію, чому ворожіння з зірок краще та святіше, ніж віщування з паруючих пташиних нутрощів?… і яка різниця між святотатцем Літорієм і побожним Валентиніаном Августом?!…

***

Silentium et conventus — спільне засідання цісарського консисторію та сенату в присутності вічного Августа, — вже розпочалося. Префект міста Авксенцій приступив до читання імператорського податкового декрету, який починався словами «Року чотириста сорок четвертого від народження Христа, нашого Господа небесного, Сина Божого, і дев’ятнадцятого року нашого щасливого правління ми постановили…» Сенатори щохвилини перебивали читання гучними оплесками і радісними вигуками на честь імператора. Всі раз-у-раз зиркали на двері, якими до курії мав увійти патрикій. Знали, що він уже в коридорі та розмовляє з представниками купецтва, які перепинили його і виступили зі своїми скаргами та вимогами, зовсім не приховуючи гарячої образи, що кипіла в їхніх серцях.

— Воістину, найславутніший, — схвильовано сказав один із них, — ти багато зробив для маєстату, для римського миру, війська, сенату… Звідусіль на тебе сиплються благословення… Але за що ж має тебе благословляти римське купецтво?… невже за те, що ти накладаєш на нас новий податок… відлякуєш від нас покупців… одним словом руйнуєш стан і без того найбільше зруйнований од нещасливих днів перебування варварського короля в місті… Скажи сам, найславутніший мужу, за що ми маємо тебе благословляти та приносити подяки?…

Аецій мав сильне бажання сказати: «Хай пекло поглине ваші благословення й подяки, — а я на них плював», — але стримався і сказав, трохи подумавши:

— За що?… А хоча б за те, що, відколи я патрикій, жоден король чи варварський народ не загрожує ні вашому майну, ні крамницям…

Купець, — той сам, що говорив раніше, — посміхнувся:

— Воістину, найславутніший мужу, — сказав, — досі нам ще варвар не загрожував… Але чи не загрожуватиме через рік?… не пограбує Італію, не увійде до Роми?… так як увійшов до Карфагену, Емерити, Толози, Бургундії?… Це відомо лише Богу…

Аецій насупився.

— Доки я живий, жоден король ні варварський народ не увійде до Міста, — присягаюся вам…

— Чим присягаєш, найславутніший?…

— Честю та добрим іменем Аеція в потомків, — сказав і увійшов до курії, де його вітав гучний гомін вітань і буря оплесків.

 


[1] Магістр оффіцій, один із вищих цивільних чиновників у адміністрації пізньої Римської імперії. До його обов’язків входив також прийом посольств і забезпечення «перекладів зі всіх мов».

[2] Женевського озера.

[3] Ось пройшов вже другий рік,

Повернувши день святковий,

Коли хлопчик уперше почув поклик життя

І ковтнув животворне повітря. 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.