Аецій-2

6

Флавій Констанцій, magister militum[1], стримав коня і, морщачи чорні, зрослі над носом брови, процідив крізь зуби:

— Зміцнити праве крило.

Dux Другої Аквітанії безпорадно розвів руками:

— Я вже не маю кінноти, найсвітліший …

Велика голова Констанція затремтіла під срібним, оздобленим зображеннями святих шоломом із білим гребенем, округлі очі зневажливо глянули на співрозмовника і звернулися наліво, де зоддалік, видима, як на долоні, виблискувала темна плита Середземного моря.

— Заженемо їх до затоки.

Dux Другої Аквітанії зиркнув на всіяне войовниками і мертвими поле, усміхнувся скривленими губами і повторив:

— Я не маю кінноти.

Констанцій, не поспішаючи, перекинув праву ногу через сідло, підвівся, спираючись на білі випещені долоні, і повільно сплив по кінській спині на землю.

— Щит.

Двадцять шість пар очей запитально глянули на полководця. Велика голова знову почала тремтіти.

— Повертаюсь у перший ряд. За мною!

Кинулися до нього з окриками, порадами, проханнями.

— Охоче підемо… Але ж ти не можеш ризикувати собою, найсвітліший мужу[2]… І що ми вдіємо без кінноти? Якби ще хоч один кунеус[3] — може б і вистачило… А так не зуміємо.

— Битимемось у потрійному строю, як Сципіон.

І змахнув рукою. До войовників щосили помчали препозити, які несли наказ магістра: кіннота на обох флангах відступає за лучників і пращників, щоб у тилу піхоти об’єднатися в один великий відділ. Лучники і пращники повинні запобігти оточенню з флангів. Піхоту зібрати всередині… розбити на три частини… principes, hastatae, triarii[4]. Доки кіннота відпочиватиме, списники стримуватимуть увесь натиск ворога.

— Це самогубство… краще відступити, — бурмоче комес Криспін.

Констанцій не вибухає гнівом. Лише знизує вутлими плечима. Вказує рукою на поле.

— Варвари б’ються як п’ятсот літ тому… Чому б і нам не битися як Марій?..

Гучний крик із двадцяти шести грудей заглушив його слова.

— Дивись, дивись, найсвітліший мужу! Відступають… не витримали… розбігаються… Якби ще хоч один кунеус… ще один кунеус… вже б Атаульфові й кінець!..

Констанцій не вірить власним очам. Кіннота на лівому крилі, виконуючи його наказ, відступала під захист пращників, — але на правому, де, очевидячки, наказу ще не отримали, хмара куряви, яка швидко переміщалася, сунула вперед, у напрямку протилежному до того, де на узгір’ї стояв почет військового магістра, радісно й тріумфально гукаючи. У найнебезпечнішому місці візіготи відступали.

— Це теж візіготи… наші візіготи… візіготи Сара, — задихався від радості дюк Другої Аквітанії. — Ненавидять рід Балтів як сатану… Дивіться… дивіться… мчать наче вихор… вже розділили їх пополам, обходять з флангів…

І, взявшись попід боки, переможно глянув на комесів та трибунів почту. Ось не славлені до небес domestici[5], не італійські легіони, а керовані ним auxilia[6], скромні, зневажувані всіма ауксилії в останню мить виривають у ворога перемогу!

Констанцій знову сідає на коня.

— Ім’я варвара, що ними командує? — питає, вказуючи поглядом на зникаючу далеко хмару.

— Це не варвар, найсвітліший мужу… це той молодик, що заступив пораненого трибуна, сотник… син Гавденція…

Велика голова знову тремтить.

— Ударити всіма силами… Гнати… Загнати в море… Марш!

Ризикуючи скрутити в’язи, почет магістра шаленим темпом спускається з пагорба.

Вщент розбиті, проріджені війська короля Атаульфа безладно тікають у напрямку Піренеїв. Переможний військовий магістр здивовано приглядається до командира Сарових готів. Син Гавденція має на собі розхристаний на грудях шкіряний каптан, через ліве плече перевісив напівоблізлу вовчу шкуру — в руках величезний германський меч.

— Ти б собі ще рогатий шолом насадив на довбешку, — посміхається Констанцій.

Молодий сотник весело щирить здорові білі зуби.

— Здалося б.

Констанцій морщить зрослі брови.

— Ти командував тим кунеусом?

— Як ти сказав, найсвітліший мужу.

— Не отримав наказу відступу?..

Син Гавденція присувається до самої голови констанцієвого коня.

— Отримав…

— І посмів не підкоритися?..

Два ряди білих зубів знову блислнули в посмішці.

— Я вирішив, що не так зрозумів… або недочув…

Після хвилинної мовчанки Констанцій вдаряє коня п’ятами коротких ніг і, готовий до від’їзду, кидає:

— У потрійному строю ми б легше їх перемогли.

— Не смію не вірити, щонайсвітліший мужу.

Здивований Констанцій знову стримує коня.

— Отже, не віриш?

— З варварами слід воювати лише на їх власний лад, — звучить відповідь. — Якби я міг, то скував би наші шеренги залізним ланцюгом.

Констанцій зневажливо видимає тонкі губи.

— Римляни гордують битвою на варварський лад, — цідить крізь зуби.

— Не всі римляни, — відповідає Аецій.

 

7

У кубікілумі мати нареченої та pronuba[7] гасять усі лампи одну за одною. Лише малий мосяжний каганець, майстерно вирізаний у формі двох нерозривно сплетених долонь, усю ніч сочитиме скупе жовте світло, так, щоб новопошлюблені могли бачити свої обличчя. Щоб це світло падало точнісінько на узголів’я широкого подружнього ложа, слід повісити каганець у відповідному місці на спеціально для цього призначеному гачку. Це мусить зробити наречений. Поки що круг жовтого світла вириває з мороку дві великі стопи, судорожно вчеплені пальцями за м’яку червону тканину, що покриває підлогу подружньої кімнати. Їх власниця повністю готова до приходу нареченого, одягнена лише в дуже легкі нічні шати, оперезані поясом, який, згідно зі звичаєм, наречена розпустить сама, коли почує кроки мужа. Ці шати, які переходять із покоління в покоління і які багато десятків років тому мала на собі мати короля Фритигерна, можна одягати лише раз у житті — під час першої шлюбної ночі. Вони не білі, як весільна одежа римлянок, а яскраво-червоні, без жодних оздоб, окрім пояса, сягають лише колін, а спереду розрізані і відкривають гарні перса.

Мати востаннє цілує доньку в щоку, пронуба ще раз пробує, чи вдасться швидко й легко розпустити пояс, а потім обидві виходять і на хвилину настає тиша.

На хвилину… бо невдовзі нові раптові корчі великих товстих пальців на червоній тканині виразно свідчать, — молода дружина знає… відчуває, що він уже тут… стоїть перед нею, стримуючи уривчасте дихання. Стоїть у повному світлі, коханий, жаданий, а водночас — викликає неспокій і тривогу. Досить тільки підняти довгі чорні вії над дуже ясними блакитними очима, і побачить його повністю… Але не сміє і, коли тремтячими руками розпускає пояс, не бачить нічого, крім двох пар стіп, що ледь торкаються кінчиками пальців.

Але й він нічого більше не бачить. Не тому, що вся постать дружини тоне в темряві, — адже легко міг би міцною, дуже міцною рукою притягти її до центру світляного круга, — та він не сміє… Адже це перша жінка в його житті! У році того життя двадцять четвертому! І не стільки правовірне християнське виховання, отримане в дитинстві, чи стоїчні засади, проголошені вчителем-граматиком, шанувальником Марка Аврелія, — скільки трирічне перебування між готами і вплив суворої варварської доброзвичайності став причиною того, що стоїть він перед своєю жоною так само несвідомий науки кохання, як і вона!… і так само спраглий і дуже зацікавлений, а водночас повен дивного неспокою.

Але він чоловік і через коротку мить його долоні впиваються у легкі червоні шати матері короля Фритигерна, але його очі ще не сміють глянути на обличчя, з якого він міг би прочитати все, що відчуває, що думає, що переживає тепер спрагла вже ложа і пізнання його таємниць, а водночас повна страху молода жінка, рада з кожної хвилини зволікання.

У трикнініумі теж погасли вже погасли всі лампи, крім однієї, що зображала негритянського хлопця з яблуком у кожній руці. Одне яблуко надкушене, друге ще незаймане — в обох палає олива, що жовтим блиском осяває обличчя magister equitum Гавденція і гота Карпілія, comes domesticorum[8]. Весільний бенкет уже закінчився, якусь хвилину тому триклініум залишив найдостойніший гість, magister militum і консул Флавій Констанцій — в кутку дрімає сивобородий граматик, колишній учитель малого Аеція, сьогодні ж автор epitalamium[9], що викликала справжнє захоплення наречених, їх батьків і гостей.

Майстерно накучерявлену бороду Гавденція вже щедро припорошила сивина, яку, хоч і не так виразно, помітно і в русявій чуприні Карпілія, що довгими пасмами спадає понад волячою шиєю на могутні атлетичні плечі. Грубо тесане, типово варварське обличчя Карпілія гладенько поголене — він одягнений не у звичний військовий убір, а в блакитні шати з найтоншої тканини. Оздоблені золотим ланцюгом, на якому висить велике зображення, що представляє святе обличчя вічного Гонорія Августа. Велика червона долоня міцно стискає правицю Гавденція: віднині нерозривні приязнь і єдність! Получені доми двох найсвітліших — це потуга, з якою ось-ось почне рахуватися імператорський двір. Простий жовнір із Мезії та варварський войовник із наївним здивуванням та захопленням думають про піднебесні вершини, куди довели їх дороги життя: в усій Західній імперії одна лиш людина перевищує їх гідністю військового рангу: Флавій Констанцій. Вони саме задумуються, чи варто узгоднювати дальші дороги — власні та своїх поєднаних родів — із дорогами Констанція, чи ні?… Зараз вони сильні… дуже сильні. Саме наближається година, коли зможуть проявити цю свою силу. Констанцій змагає за війну з королями диких гунів, які зайняли Паннонію, а вони обидва проти тієї війни. Побачимо! — усміхаються один одному батьки.

Скільки безсонних ночей проплакала дружина Гавденція, неспроможна змиритися з думкою, що її син мусить побратися з жінкою варварського племені!

— Це ганьба для нас… для мене… для мого роду, — хлипала, а інколи находила на неї така лють, що ледь стримувалася, аби не кинути чоловікові в обличчя: «Я вже раз принизила свої рід та ім’я, опустившись до шлюбу з простим мезійським жовніром. Невже цього приниження не досить?!» Зате голосно кричала:

— Хай проклятий буде день, коли перестали шанувати закон Першого Валентиніана, який смертю карав римлянина з провінції за пошлюблення варварки!… проклятий!… тричі проклятий! — і знову заливалася слізьми.

Але магістра кінноти не зворушували її сльози та благання.

— Якщо вже сам вічний Аркадій Август зволив поділитися троном і ложем з франконкою[10], то не розумію, чому син Гавденція не може одружитися з донькою достойного гота, тим паче, що ні вона не є немилою йому, ні він їй… А Карпіліон справді походить з роду варварських королів і куди ближчий по крові з Фритигерном, аніж Атаульф, якого не посоромилася пошлюбити сама найшляхетніша Галла Плацидія, донька і сестра цезарів…

І сталося: при слабкому жовтому світлі малого каганця в розкішних любовних обіймах змішувалася кров римська — напівселянська, мезійська, — напівблагородна, патриціанська, італійська, — з чужою досі й ворожою кров’ю варварських королів. Світлястий круг виривав зараз із темряви два злучені устами обличчя, на яких малювалося те все, що стрясало схованими в мороку сплетеними тілами… усе, чого зазнавали груди, стегна, спазмом насолоди здушені горлянки, раптовими судомами стиснуті серця… У триклініумі Гавденцій і Карпіліон, втупившись очима один в одного, обидва думали про те саме: про внука…

У кубікулі раптом із сичанням згас каганець. Вигоріла олива і Аецій не міг побачити, що обличчя його дружини не відображає вже нічого, крім тихого безмежного щастя, а в блакитних очах відбивається невідома, ніколи не передчувана глибінь, народжена з пізнання таємниці кохання… з розривання дівочого незнання… А вже геть неспроможний був пізнати, що й на його обличчі, у його очах відбивається майже те саме.

— Яка прегарна була та епіталама, правда, Аецію? — чує він раптом її голос, що бринить досі незнаними тонами.

Справді, епіталама була прегарною. Майстерні строфи, зачаті з горацієвого духу та спадку, — спеціально добраною ритмікою чудово відтворювали як повагу хвилини, що поєднувала два могутні доми, — так і настрій наречених… настрій, повен радості й гордості, і взаємної відданості, але водночас також неспокою, незнання і тривоги очікування… Апострофи до Venus Genitrix[11], інвокації на честь крилатого хлоп’яти з луком, Амура, а інколи цілі двовірші з Овідієвого «Мистецтва кохання» вміло перепліталися зі зворотами, почерпнутими у «Пісні над піснями», з уривками із Давидових псалмів та цитатами з листів апостола Павла — граматик, шанувальник Марка Авврелія, на старість зробився християнином!..

— Граматик так вихваляв твоє знання і пам’ять, Аецію, — в голосі доньки Карпілія звучить велика ніжність та мрійливість, — ти, напевне, затямив щонайменше половину епіталами. Скажи мені, пане мій… прошу тебе, скажи — хоч дві строфи… одну… хочу від тебе… з твоїх уст… почути ті прегарні слова про твоє до мене кохання…

Не може бачити дивної посмішки, яка після її слів з’явилася на обличчі чоловіка. Вся перетворилася на слух. Знаходить у темряві його руку і підносить до вуст. Чекає.

І от Аецій починає декламувати. Але тільки-но два, три перші слова вимовив, — як його дружина схопилася, наче від удару блискавиці. Глибоко зворушена, сідає на ложі і, марно намагаючись повним приголомшення і подиву зором розірвати чорну темряву, болісно впивається пальцями в мужеве плече і так уже зостається, вторуючи його словам голосним, уривчастим, рваним диханням… Чи ж їй не сниться?

Не мова Горація, Назона і Марка Аврелія, — дивна мова готів спливає устами молодого римлянина. Не епіталама з апострофами до олімпійських богів і цитатами зі Святого Письма, — любовна пісня варварських воїв здіймається над ложем, де зачато спадкоємця патриціанської італійської крові та славою покритого римського імені. Але ж немає у тій пісні нічого про уквітчане ложе, м’яке, принадне тисячею насолод… нічого про смертельні стріли кохання… нічого про славу поєднаних домів… Із цих строф, що наївно звучать і склеєні абияк, і щохвилі гублять ритм, а часто й сенс, — б’є лишень сильна віра у чар та потугу жіночої цноти, єдиної втіхи мужів… б’є захоплення м’якістю, що, коли кохає, витривало зносить недолю, удари й смерть, при боці шлюбного мужа.

«Коли даси поцілувати долоню свою, се так, наче сотню ворогів трупом поклав, коли ясний свій волос — наче конунгом став… Блакить ока твого небу рівна ясному, гнів твій шляхетний страшний — наче сяйво північне … »

Дужі нагі руки обіймають шию Аеція, притягають його обличчя до зрошених сльозами щік. Допіру зараз він справді так їй близький… найближчий з усіх! Чи ж може бути щастя більше над те, як чути з уст мужа-римлянина мову, всмоктану з молоком матері… пісню, стільки раз чуту й співану?… Тяжко повірити, що римлянин міг так пізнати її мову, вникнути в неї і вслухатись. Так, наче вона за готського юнака вийшла… за королевича, як це їй наворожила колись стара чарівниця. Стискає його у все палкіших обіймах. Коли ж почула що знову палить його вогонь жадання, віддається йому не лише без опору й охоче, але вдячно, вже всезнаюча, сама спрагла. На кожен його рух, кожен дотик одповість чинною любов’ю дозрілого кохаючого тіла…

Поспіхом тікаючи від світанкових променів, сховалися десь у кутках кубікулу чорні тіні. Лише тепер насичуються скривджені ніччю голодні очі. Як же несхожий цей погляд на той, вечірній, що нічого торкнути не міг, окрім стіп. З радістю, з розкішшю думає Аецій, що вродою і тілом його дружина не поступається жодній статуї богині Венери. І знов його очі закриває туман жаги, крізь який він тільки те й бачить, що обличчя доньки Карпілія раптом залив гарячий рум’янець. Видно, хоче щось сказати, лише соромиться, — отож Аецій, перш ніж її обійняти, ще мить почекає, доки вона озветься. Довгі чорні вії дійсно соромливо опадають на гарячково і водночас радісно сяючі очі, — мовить однак без жодного змішання, вільно, відважно, наче це не перша її любовна ніч, а сто перша.

— Казали готські жінки, що з римлян небагато потіхи в ліжку. Бачу тепер — брехали — або ж це ти один такий…

Не закінчила і не прагнула вже відповіді.

 

8

У високому конічному королівському наметі, як завше, повно було диму і найогидніших запахів: особливо ж відразливий сморід виділяли свіжоздерті, а вже надгнилі звірячі шкури, що ними були оббиті внутрішні стіни намету. Але Аецій мав уже в минулому досить часу та нагод, щоб призвичаїтись до всіх особливостей домашнього життя короля Ругіли — ба більше, йому справді прикро від думки, що через кілька днів він назавжди розлучиться з цим життям, повертаючись до свого колишнього світу, поміж людей та звичаї, від яких упродовж років геть одвик і з якими, здавалося, ніщо вже його не поєднувало, крім що далі, то неясніших спогадів молодості. Рим, Равенна, дружина, син, якого він бачив не більше трьох разів, — війни Констанція за Галлію, спадок поганської Роми, Христова наука і її панування над світом, — це все видавалося йому дуже далеким та імлистим, хоч і не зовсім ще чужим: відчував, що, коли туди повернеться, тяжко йому буде змусити себе до засад і вимог колишнього життя. А тут, попри сопух, від якого усе ще завжди злегка паморочиться голова, все таке просте, легке і зрозуміле… як він відчував, таке відповідне усій його істоті, — хоч би і цей день, наприклад!

Цей день розпочався шаленою погонею за людьми одного зі збунтованих вождів, що, під’юджений віроломним королівським братом Оелорсом, напав на кращі стада Ругіли, пастухів повбивав, частину овець бездумно перерізав, а решту погнав у напрямку міста Сопіани, щоб якнайшвидше продати їх римським купцям із Норіку. Лише близько полудня король і ті з його людей, що мали найкращих коней, побачили за якісь сто стадій перед собою величезну хмару куряви, здійняту стадом, яке гнали старою римською дорогою Геркулія-Сопіана. З диким виттям, не рахуючи, скільки їх, переслідувачі кинулись на вісім сотень вершників збунтованого вождя: у заядлій битві найбільшу відвагу, а, головне, величезну силу руки проявив римський заложник, що бився пліч-о-пліч із Ругілою та не відходив од нього ні на крок. Спершу перевага була на боці атакованих, але через якийсь час почали над’їжджати все нові громади королівських людей, стадо відбито, більшість утікаючих людей повбивано — але Ругіла цим не вдовольнився. Довідавшись, що сам збунтований вождь з усіма своїми жонами і дітьми став на постій у малому містечку над берегом озера Пелсо[12], — невтомний і неситий помстою Ругіла помчав зі своїми людьми на захід, до озера, — містечко (одне з нечисленних римських поселень, які ще чудом зосталися у дощенту сплюндрованій гунами Валерії) зрівняв із землею, а вождя, який замкнувся у християнській святині, спалив живцем разом із жонами, дітьми, християнськими священниками і всією церквою…

Римський заложник брав якнайактивнішу участь у всій цій виправі на містечко і спаленню церкви, завдяки чому здобув цілковиту прихильність короля, зрештою, давно до нього ласкавого. Особливо ж захопили владаря гунів, так, що він майже на землю падав від радісного дикого сміху, — сила мужності, певність ока та плеча римлянина: коли ґвалтовано схоплених у містечку жінок, жоден гун не міг похвалитися стількома надпочатими дівицями, як він; коли взятих живими людей збунтованого вождя прив’язувано до дерев і стріляно до них з луків із великої відстані, — теж ніхто йому не дорівнював у кількості влучних пострілів. Але це ще не все: коли вже поверталися до королівського табору, саме перед заходом сонця несподівано трапилася чудова можливість полювання: з лісу зненацька вибіг величезний вепр і, перш ніж устиг, ховаючись у високій траві, здолати шмат вільного простору, уже кілька войовників перебігло йому дорогу. Троє з них впали під ударами могутніх ікол, четвертий, вправно кинувши списа, пробив тварині око, а потім у смертельному змаганні вручну повалив її прицільним і сильним ударом короткого меча. І знову був то римлянин — король Ругіла довго не міг отямитись від захвату: давно вже його знав, любив і захоплювався, але чогось такого не сподівався навіть від нього! Запросив таля до себе на вечерю, власноруч розділяв кусні тут же в наметі печеної баранини і подавав найкращі шматки римлянинові — врешті вшанував його найвищим знаком монаршої ласки: наказав зостатися на ніч у королівській юрті.

Малі скісні очі Ругіли перемінялися на вузесенькі шпарки, коли вони з-понад смішно виступаючих вилиць задоволено і захоплено свердлили гарну дужу постать Аеція. Уся дрібна постать владаря гунів дивацько корчилася щасливим сміхом, який раз-у-раз перебивали радісні вигуки: о, недаремно він, могутній король Ругіла, вподобав цього молодика… Він давно вже позбувся всіх інших римських заручників, чи то вимінявши їх на своїх товаришів, захоплених римлянами в полон, чи то постаравшись, щоб випадкова нагла смерть наздогнала їх у безкраїх, порослих високою травою Паннонських рівнинах. Лише цього єдиного залишив біля себе, не бажаючи виміняти його хоча б і на трьох найхоробріших гунських воєначальників. Бо хто ж із його народу так володіє мечем і списом, як римлянин? і хто ж із римлян має таке око, вухо і нюх, як гун? тримається на коні як син степів? Ніхто… ніхто… лише один-єдиний Аецій. ..

І який римлянин зумів би так швидко вивчити мову гунів, як він?… Заручник навіть часто співає біля вогнища дикі протяжні гунські пісні…

— Заспівай щось і тепер, сину мій… Ні, ні… краще щось розкажи… щось кумедне і повчальне водночас… Невдовзі ти нас покидаєш, не відмов же королю Ругілі, що тебе одного з-поміж усіх людей називає своїм приятелем…

Одна річ — розмовляти про їжу, лови, битву, ґвалтування жінок… інша — навіть співати протяжні пісні, на крилах східного вітру принесені на рівнини Паннонії з-під Китайської стіни, про існування якої Аецій і не здогадується — але розповідати? — розповідати про мужа, майже такого ж бувалого, як король Ругіла і майже такого ж могутнього, що долав ворогів своєю хитродумністю, рівні якій не було ніколи й ніде, в жодного племені?… Складне це завдання — і чи про коня мовлячи дерев’яного, чи про хитрий спосіб супроти Поліфема — одноокого велетня, чи про заліплювання вух веслярам під час співу морських красунечок, — раз-у-раз доводиться сплітати гортанні короткі гунські звуки з начебто нескінченно протяжними готськими словами, а навіть і латинськими…

Витягнувшись на теплих, ще де-не-де кривавлячих баранячих шкурах, уже голосно хроплять королівські небожі, Бледа і молоденький Аттіла. Голова самого владаря пастухів теж сонно погойдується — з-поміж товстих розпливчастих губ висувається широкий язик і безвладно опадає додолу. Але нехай тільки розповідь дійде до місця, де найспритніший зі спритних власною рукою убиває стрілами з хитро здобутого луку цілу юрбу залицяльників дружини, — сонливість геть злітає з королівських повік. Клацає язиком, гатить долонями по колінах або радісно потирає їх одна об одну.

— А ти, ти б так зумів, Аецію? — питає.

Але незабаром уже справді засинає, дозволивши Аецієві наостанок, щоб на знак надзвичайної королівської ласки взяв собі на послання котрусь із двох жінок, що належать самому Ругілі: вони вже чекають у дальшому кінці намету, коли одну з них покличуть. Однак Аецій вже пересичений коханням після ранкових ґвалтувань у містечку, тож, зі сміхом відштовхнувши ногою оголене тіло гожої германки, тікає із задухи юрти на свіже повітря.

Всюди вогні… тисячі тисяч вогнів… Скільки зірок на небі, стільки й вогнищ на землі… Дивиться на ті й інші та раптом починає думати — забув майже все, чого учив його граматик, не зумів би продекламувати жодного вірша з тієї історії, яку щойно розповідав Ругілі. Багато забув також і з тих побожних наук, яких колись уділяв йому старий диякон у Дуростурумі: раз лише зі сміхом достеменно їх собі згадав — тоді, коли його ще розважало випасання королівських овець… Думає теж, але вже з приємністю, про минулий день, про шалену погоню, змагання з вепром, про спалену церкву і нелюдський вереск бранців, у яких він так влучно стріляв із лука. Найбільше ж спогад про змагання врукопаш із розлюченою й ошалілою від болю твариною сповнює його якоюсь дикою, майже безмежною щасливістю. В радісній посмішці щирить здорові білі зуби і щосили гатить по грудях могутнім, наче молот, кулаком. Любить себе і свою величезну життєву снагу!… А заразом відчуває, що не лише це… ні, ще щось окрім цього є причиною його незмірного щастя… Адже ж не те, що через кілька днів він повертається до своїх… Ні, щось інше… Почувається так, наче йому зненацька відкрилася істина про сенс та суть людського життя… Так, вірить, знає… Здобув цю правду — відчуває це… Тільки не вміє її назвати, висловити. Лише знає, що те саме відчувають і по суті усвідомлюють, хоч не вміють ні розповісти, ні назвати — тисячі й тисячі напівголих диких гунів, що, як оком сягнути, мурашником чорних тіней обсіли численні, наче зорі, вогнища.

 

9

Волосся матері вже геть сиве, а нижня щелепа зовсім по-старечому тремтить, коли вона доходить до найболіснішої частини своєї оповіді:

—… коли зривали з нього одіж, били, кололи в обличчя вістрями списів — навіть тоді, коли повалили на землю, — мовчав… Але, як один негідник, якийсь грек, ударив тяжко підкованим черевиком по обличчі, розбивши очі, губи та ніс на криваву масу, не витримав і завив: «Болить!… як болить!… » Я чула, все чисто чула… Боже, як же це страшно було!… І голос того грека я чула: «Христом присягаю, про те й ходить, щоб боліло»…

Хлипаючи, сховала перекривлене жахіттям спомину старече обличчя на синових колінах і якийсь час не ворушилася, лише худі плечі щомиті здригалися.

— Тепер я плачу, але тоді не плакала, — продовжила через якийсь час, — негідники, не вдалося їм побачити моїх сліз… Зате я бачила!… Бачила, як вони ревли зі страху, кувікали, мов свині, вили, падаючи сотникам до ніг, коли з Арелату прийшов легіон, роззброїв бунтівників і взявся кожного п’ятого вішати на деревах… Я ходила… всенький вечір ходила лісом повішеників… Тільки з любові до Христа стрималася, щоб не плювати в ті очі, викочені на лоба… на ті язики, вивалені на бороди… От тільки грека того ніде не знайшла… А цілісінький вечір ходила, шукала…

Аецій нічого не відповідає. Тільки гладить широкою шорсткою рукою сиве материнське волосся. Думає про жахливу батькову смерть. Жаль його, але чи ж не звик він поміж гунами до стократ гірших речей?… До вигляду насильницьких смертей, невимовно жорстокіших?… Отож думка швидко відривається від батькової загибелі і починає кружляти довкола громадських справ. Стільки змін трапилося в Західній імперії за час його перебування в гунів. Флавій Констанцій побрався з одібраною від готів сестрою Августа Плацидією та сам став Августом, співправителем Гонорія, — на те, щоб померти після неповних восьми місяців царювання. При равенському дворі ще недавно шепотілися про начебто грішні стосунки між імператором та його сестрою, але нині кожен джиґун, що топче Альта Семіта, знає, — Гонорій та Плацидія посварилися і заноситься на серйозну битву. Що чинити?… За що взятися?… На чий бік стати?… Це питання найбільше поглинає думки щойно прибулого від гунів Аеція. Повернутися до війська?… Magister militum Криспін не був батьковим приятелем, — тож до війська поки що не треба! Зачекати, побачити, — напевне, настануть якісь вагомі зміни… Вічний Август усе тяжче хорує на водянку[13]… Найкраще порозумітися з найсвітлішим Іоанном, primicerius notariorum[14] був у добрих стосунках із батьком, видавалося, що любить молодого Аеція… Отож надвечір накаже, щоб його віднесли до Іоанна… зараз же хоче їсти й спати. Жінки теж хотів, але вже її мав…

Забившись у куток атріуму, донька Капрілія зі здивуванням, страхом і глухою ненавистю дивиться на врешті їй поверненого, стільки років з такою болісною тугою жданого мужа. Христе, як страшно змінився мій Аецій! У ясно-блакитних очах ще не висохли сльози. Судомно стискаються кулаки. Як він смів? Як він смів?! Тільки-но увійшов до гінекею, одразу ж, не чекаючи, коли вона з радісним криком зависне йому на шиї, покриє поцілунками його вуста, щоки, очі, — почав нахрапом зривати з неї столу… Вона спритно вислизає йому з рук, благально складає долоні і просить: я нездужаю, не можу… хай Аецій потерпить… почекає день, два, як вона чекала стільки літ… стільки літ!… Нічого не каже, лиш брови супить, зціплює зуби і починає дерти білу тонку тканину… Вона знову благає, плаче… хай же він її вислухає… адже вона сама прагне… так довго чекала… Та він не слухає, оголює її груди, живіт, стегна… Ні, ні, Аецію!… Виривається, задихається від жалю та гніву, але все ще силує себе до спокою… усміхається крізь сльози… підсовує йому до губ свою руку… І саме тоді він її вдарив! Невже вона не снить?… Почуває страшенний біль у руці, але невже це можливо? Промайнула в неї думка: «Коли даси поцілувати долоню свою, се так, наче сотню ворогів трупом поклав». А удари сиплються на рамена, на плечі, на оголені груди… Донька Карпілія нічого не знає про те, як гуни здобувають покірність жінок! Плаче. А він уже несе її на ложе і за мить ситить свою жадобу її тілом, попри все, ще молодим, тугим і гарним.

Посеред атріуму біля басейну тихо сидить блакитноокий білявий хлопець із тонким патриціанським профілем, але широкими, неприємно виступаючими щелепами Гавденція. Йому сумно і він ледь стримується, щоб не заридати. Не лише відчуває, що між батьком і матір’ю трапилося щось недобре, — але наскільки ж інакше уявляв він собі цього коханого, незнаного батька!… Не опирається, коли Аецій простягає до нього руку, але й не відповідає усміхом на широку, щиро радісну батькову посмішку.

Його личко не роз’яснюється навіть тоді, коли дужі руки підіймають його, мов пір’їнку, високо над батьківською головою і мило погойдують в ритм із плюскотом фонтану.

— Що ти хочеш робити? — лунає голос Аецієвої матері.

— Їсти й спати…

— Я не про те… Що ти хочеш робити зі собою?..

Аецій знизує раменами. Не слід звіряти свої думки жінкам. Але матір дивиться на нього запитально і наче неспокійно, отож кидає:

— Може, стану урядником у префекта!

І знову гойдає хлопця, тепер уже нижче, біля своїх грудей. Та материн голос знову викликає картину смерті батька, а потім — лісу повішеників, між якими, як се завше буває, коли придушують військові бунти, принаймні половина — зовсім невинні люди… А грека не повішено… само собою… Завше так буває…

І зненацька його наче осяває. Вже знає, що так його тішило тої ночі перед наметом Ругіли. Вже усвідомив те, про що тоді довідався — хоча не міг назвати — істину про життя… істину, яку відчували, хоча теж не вміли висловити тисячі й тисячі гунів біля численних, наче зорі, вогнищ. Аецій раптовим рухом тулить хлопця до своїх грудей і шепотом, щоб не підслухали жінки, каже йому до вуха, хоча й знає, що хлопець майже нічого не зрозуміє:

— Життя — це полювання, Карпіліоне, синочку мій… безперервне безжальне полювання. Якщо сам не будеш мисливцем, то інші тебе вполюють, зацькують, загризуть… То краще самому полювати і самому цькувати, кусати, душити… Будь завжди готовим до полювання… завжди сильним… завжди пильним, диким, безжальним… Нікому не дозволь вирвати у тебе перемогу, бо це — смерть. А перемога це радість, сп’яніння, щастя… Завжди перемагай.

 


[1] Військовий магістр — вища військова посада за часів пізньої Римської імперції.

[2] Відповідає римському титулу Vir illustris.

[3] Cuneus equitum  — підрозділ кінноти у війську пізньої Римської імперії.

[4] Принци́пи (від лат. princeps — перший) — воїни другої лінії важкої піхоти римського легіону. Гаста́ти (від лат. hastati — списоносці) — воїни першої лінії важкої піхоти римського легіону. Тріарії (від лат. triarius) — воїни третьої лінії важкої піхоти римського легіону

[5] Доместики, первісно особиста варта імператорів.

[6] Ауксилії (лат. auxilia) — допоміжні війська давньоримської армії, які складалися з чужинців.

[7] Пронуба — матрона, що головувала на римському весіллі.

[8] magister equitum — магістр кінноти, comes domesticorum — високий військовий ранг у варті імператора.

[9] Епіталама, весільна пісня.

[10] Імператриця Євдоксія, дружина імператора Аркадія, була франконського походження.

[11] Венери Родительки.

[12] Теперішня назва — Балатон.

[13] В давнину словом «водянка» окреслювали багато недуг, але нині вважається, що в цьому випадку йшлося про діабет.

[14] Секретар імператора.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.