Аецій-4

 

4

— Ми були певні, Аецію, що ти не станеш навколішки.

Лише тепер він глянув на неї уважніше та майже захоплено. Схоже, що супротивник вартий гри. Перший удар відбила без зусиль і тепер сама переходить у наступ.

— Ти сподівався, що, ламаючи освячений церемоніал, розгніваєш нас… зворушиш… виведеш із гідності спокою, пристойного маєстатові?!… Бідолашний! Адже ж ми знаємо, що ти виховувався між найдикішими з варварів… між народом, мавполиций король якого вночі не одрізнить свого слуги від нечистої худобини… Пам’ятаємо часи, коли твій батько Гавденцій відсилав тебе до гунів — сам наш вічний брат Гонорій Август зволив тоді зронити сльозу, оплакуючи тебе і твою долю… Ні… ні… не кажи нічого… Ми знаємо все, що ти хочеш сказати!… Ти прагнув сказати, що знаєш церемоніал, що був ти cura palatii[1] при дворі Іоанна… Смійся, Аецію! Гарно ж ти свідчиш про свого пана, який не навчив тебе згинати коліна перед маєстатом… хіба що ні він, ні ти не вірили в таке безглуздя, наче цісарський маєстат міг взяти розбрат із домом Феодосія та лягти на скроні нікчеми… Але, в такому разі, кому ж ти служив, Аецію?… Святі Юстусе і Пасторе! Як же низько впала найсвітліша гавденцієва кров…

І раптом, — як це було заплановано наперед, — суворо зморщила чоло, прошила Аеція грізним поглядом і голосом, що чудово віддзеркалював обурення та гнів, гукнула:

— Як ти смів служити узурпаторові проти свого законного пана, нікчемо?..

Аецій розвів руками.

— Хай вибачить мене Твоя Вічність… але ж насправді я ніколи не служив проти законного пана…

Вона здивовано глянула на нього, а він тягнув далі:

— Зволь лише вислухати мене, вічна Августо… Найшляхетніший імператор Валентиніан, син Твоєї Вічності, — мій законний пан, правда ж? Отож — якщо тільки пам’ять мене не підводить, — найсвітліший патрикій Геліон проголосив найшляхетнішого Валентиніана імператором десятого дня перед листопадовими календами минулого року, — а твій слуга, Аецій, о вічна, від серпня перебував за кордонами імперії… Чи ж міг служити проти законного пана?… Тоді ж, коли я справді служив Іоаннові, найшляхетніший Валентиніан не був іще цісарем — отож не було ще законного пана, якого міг би я зрадити…

— Плетеш нісенітниці, Аецію, — вже зі щирим гнівом скрикнула Августа. — Ні дня, ні години немає, ані навіть миті, потрібної на один подих, коли імперія не мала б законного пана… Хоча є Схід і Захід, імператор західний і східний, — одна є влада, один маєстат і одна coniunctissimum imperium[2]… Від смерті нашого вічного брата аж до проголошення цісарем нашого найшляхетнішого сина Захід, так само, як Схід, мали одного пана — вічного Феодосія Другого… Він був твоїм законним владарем…

— Це надто мудре і надто складне для мого розуму, вічна Августо, тяжко мені пійняти твої слова… Ти ж знаєш, що я виховувався між найдикіших варварів, тому мислити вмію лише як дикун: один — це один… а два — це два… Великий Феодосій Август рік на смертному ложі: «Ділю я свою імперію, наче яблуко, на дві половини… Ось partes occidentis… ось partes orientis… Цісар Заходу і цісар Сходу… Не один, а двоє…

І по-простацьки почухрав голову, прошиваючи Августу таким викличним поглядом, що вона вже не мала сумнівів: не двадцяти, а щонайбільше трьох Аеціїв вартував би Аспар, — вона недооцінила противника… Але, чим швидше меншало легковаження, з яким вона спершу до нього поставилася, тим сильніше росла ненависть. Як же шкода, що цей спритний нахаба зможе безкарно відійти з-перед її лику, виносячи цілими обидві руки, ноги та зіниці… «Слід би вже з ним закінчити, — подумала. — Не годиться, щоб своєю повною вивертів і спритною мовою наражав маєстат на зневагу… »

Але чи повинна вона вести далі розпочату гру, вдаючи що приймає все, ним сказане, за добру монету, — чи відразу кинути йому під ноги, наче кістку оскаженілому від голоду собаці, оті нещасні умови?!…

Ті умови!… Вона обдумала їх спільно з Аспаром, Феліксом і Фавстом… Як же вона їх усіх ненавиділа в той час, коли вони змушували її пожертвувати зневаженим маєстатом на олтарі блага й безпеки Італії!… Її губи рухалися у беззвучній молитві — просила в Христа дару спокою і смирення… Коли прийде жахлива хвилина приниження, коли треба буде назвати умови, — хай же справить Христос, щоб вона на заридала або не кинулась на зухвальця зі зброєю, схованою в широкому рукаві…

Доки Плацидія розмірковує та молиться, погляд Аеція знову біжить до однієї з дів на мозаїчній підлозі. Особливо його цікавить лампа в руках цієї діви: не йдеться навіть про полум’я барви гранату, — полум’я, якого й справді ніколи ніде ніхто не бачив, але чому ж ця лампа, схожа формою на дуже зменшений франконський щит, має по боках два рівновіддалені від центру отвори?… Який же дурень се складав!… малий Карпіліон і той уже знає, що, коли в лампі пробити отвори, то вся олива відразу ж витече…

— Хоч би все те, що ти сказав, і було правдою, Аецію, — знову лунає голос Плацидії, — воно тебе не оборонить від звинувачення, що служив ти проти законного владаря… якщо не раніше, то тепер… Чи ж не поспішав ти Іоаннові на поміч, ведучи тисячі й тисячі диких войовників?… Чи ж не з твого наказу палають села і ліси довкола Аквілеї?… Чи ж не через тебе в бою проти цих дикунів полягла не одна сотня вірних імператорських солдат?…

Здивований погляд Аеція переноситься з мозаїки на обличчя Плацидії: ця лампа знизу перетята потрійною хвилястою лінією…

— Твоя Вічність зволить неслушно судити Аеція, — відповідає він. — Я не йшов під Аквілею, щоб відомстити за страченого Іоанна, — хай демони мене вхоплять, якщо брешу! — і не хотів я воювати проти вірних імператорських солдат… Хотів лише чути таку силу за собою, щоб могти безкарно й безпечно постати перед цим священним ликом, як тепер стою, і мовити: вислухай мене, вічна Августо…

Пам’ять хутко відступає далеко, далеко, у давноминулі часи: так, ось те, що йому потрібне, тільки змінити особу, місце і от…

От…

— Вислухай мене, вічна Августо… Давно, давно, коли було тобі всього шість весен, а твоєму слузі Аецію чотири, — твій вічний батько переміг поган саме тут, під Аквілеєю. І саме в цьому домі, у цьому ж атріумові, де ми стоїмо, — як сьогодні твій, так після тієї звитяжної битви розмістився двір батька твоєї вічності… Там, де ти стоїш, стояв великий імператор, Феодосій, а там, де я, — сотник Гавденцій. І вічний Август зволив спитати сотника: «Чи маєш сина, найвідважніший із жовнірів моїх?..» «Маю, владарю», — відповів сотник… «Як його звуть?» «Аецієм, о вічний»… І тоді свята долоня торкнулась ласкою маєстату жовнірського плеча, а святий цісарський голос рік: «Ми хотіли б, щоб твій син, Гавденцію, так служив нашим дітям, як ти служиш нам… » Почувши сі слова, сотник Гавденцій схилив коліно, як я його зараз схиляю…

Рука у широкому злототканому рукаві швидко наближається до грудей, що високо здіймаються у прискореному диханні: тримати… тримати… тримати сильно, щоб від раптової радості й гордості не вискочило з тіла повне щастя серце… Перемогла, звитяжила, розчавила!… Чи ж могла вірити, мріяти, снити, що це трапиться насправді?… Який же добрий і милосердний Христос! Переповнив радістю серце вірної своєї слугині, а ворога її принизив… Ось хвиля розплати… хвиля компенсації й помсти за безсонні, повні гризоти й тривог ночі… за повні слабості й принижень дні… Чи ж дозволить вона швидкобіжному часові понести цю хвилю, не наситившись нею доволі?… Ніколи, ніколи!

— Аецій хилить коліно? Аецій може стати навколішки? Ми думали, що недуга, яка згрубила його коліна (здалося, здалося!) унеможливила їх згинання… Але насправді не так… Все не так, як ми думали… Аецій не хотів ні врятувати Іоанна, ні помститися за нього… хотів лише служити нам, як його батько нашому?!… Це похвальне прагнення… Але Гавденцій був солдатом… А Аецій? Ми питали всіх: хто ж він такий, сей Аецій? Усі сміються і кажуть: заручник… Усе життя лише заручник!… У гунів… а раніше в готів… Скільки ти років був бранцем у готів, Аецію?…

— Лише на два роки менше, ніж Твоя Вічність… Пам’ятаю — ти не зволила глянути на мене… взагалі ні на кого не дивилася… йшла — донька великого Феодосія — перед конем Аларіха…

Вона вся збагряніла.

— Христос хотів випробувати нас!… нас і всю імперію! — скрикнула гнівно. — І, як день настає після ночі, так і для нас прийшла слава після покути… Знаєш, що ми стали дружиною могутнього короля готів…

— Ми свояки, вічна Августо… Моя дружина теж походить із крові готських королів… Ми замалим не брат із сестрою…

— Донька Карпіліона?… Далеке, дуже далеке споріднення з королями… А де ж ви пізналися, Аецію?… Зізнайся… Тікала до тебе по ночах і рештки з вечері приносила голодному бранцеві…

Не отримала відповіді. І знову подумала: «Перемога». Звела вгору гордовиті дуги чорних брів і глянула на нього звисока, владно, згірдливо… Але ось опали брови, зморщилось чоло.

— Куди ти дивишся, Аецію?

Він не підняв очей.

— На твої стопи, о вічна, — спокійно сказав. — Які ж вони малі (здалося, здалося!), видно, що ніжні… непризвичаєні до швидкого ходіння босоніж, ще й по гостряках і колючках… Як же вони мусили кривавитись і страждати, коли бігли босі вулицями Барсінони… Пам’ятаєш, вічна? Це тоді, коли нікчемний Сігеріх не пошанував маєстату, а зібрана на вулицях чóрнява вторила йому, глузуючи з учорашньої королеви?…

Її розкритий рот насилу ловить повітря.

— Сігеріха вразив Господь, — кричить вона, — а нас король Валлія з почестями відіслав вічному братові!..

Аецій киває головою.

— Пам’ятаю, пам’ятаю… мудрий Констанцій притис готів голодом… то що ж мав почати король Валлія?… за шість по сто тисяч мір пшениці віддав імператорові сестру… Непогана ціна… Пам’ятаю — скільки завантажених возів повіз із собою до готів Євплюцій!

Мить смертельної тиші. А потім глухе, придушене:

— Йди…

Спокійний потиск плечей.

— Куди накаже мені йти Твоя Вічність?

Але і Плацидія за мить здобуває спокій. Лише обличчя її майже синє та вуста почорнілі, як в Іоанна перед стратою.

— Хотіла б я… — вже не каже: хотіли б ми, — хотіла б я, щоб там, за дверима, тебе схопили мої готи… щоб викрутили тобі руки, аби я аж тут чула хрускіт костей… щоб облили тебе смолою, а тоді кинули на мурашник… Але шкода мені Аспара й єпископа — ти не вартий їхніх життів, Аецію… Тож іди, куди хочеш, а, хоч би де ти пішов, усюди досягне тебе помста зневаженого маєстату…

Аецій згинає коліно.

— Йду, Августо… Як шкода, що моя служба тобі немила… Відходжу… Скажи ж своєму слузі ще одне: що буде з шістдесятьма тисячами войовників, що, жадаючи крові, ґвалтів і здобичі, всього за півмилі від Аквілеї чекають мого наказу… завтра ж будуть за сто кроків перед Аквілеєю?…

Що ж. Христос не ощадив їй ще одного приниження. Треба сказати все, що вони врадили спільно з Аспаром, Феліксом і Фавстом. Хай буде проклята ця мить!

— Аецію, твоя дружина і твій син вже чотири дні в наших руках… Ще живі… Але чи житимуть завтра?… Слухай же нас, Аецію. Якщо присягнеш найсвятішим Хрестом і Христовими ранами, що відішлеш гунських войовників королю Ругілі, а сам ніколи вже не повернешся в кордони імперії — віддам тобі дружину, дитину і все твоє майно, яке ти можеш продати, а те, що отримаєш від продажу, забрати з собою…

Відчувала, що за хвилину вибухне нестримним потоком сліз. Голос їй уже ламається, коли вона питає:

— Чи ж це не велика цісарська ласка, Аецію?… чи ж ти не рад, що порятуєш сина і дружину?… Розумієш, мабуть, що їм загрожує?…

— Розумію, вічна… Адже се з твого наказу задушено найшляхетнішу Серену, дружину Стиліхона[3]… Припускаю, що мою жону ти теж би задушила… може, власною рукою?…

А за мить:

— Але це Аецій так собі каже, Августо… і не візьме тобі сього за зле… навпаки… І того, що ти зробила з Іоанном, теж… Я не Басс і хилю чоло перед твою волею і суворістю… Але ти помилилася, вічна… Аецій не може прийняти твоїх умов…

Вона кинула на нього погляд, повен щирого здивування.

— Як це, Аецію? Чи ж тобі не дороге життя дружини твоєї й сина?

— Понад усе, вічна, понад усе… Але те, що даєш, даєш мені… А що дістануть тисячі гунських воїнів? Хіба ж їх обходить життя моєї дружини й дитини?… Вони хочуть крові, здобичі, жінок… нагороди за тяжкий похід… Хоч би я й десять разів хотів, все ж не зумію завернути їх… і завтра вони кинуться на Аквілею…

В його голосі звучала така щирість, а майже турбота і неспокій, що Августа, сама раптом пригнічена неочікуваним тягарем тривоги, вперше глянула на нього без ненависті.

— А ти… ти міг би щось на це порадити, Аецію? — спитала за хвилину.

Аецій знову став навколішки.

— Лише і тільки я можу тут чимось зарадити, о вічна, — гукнув він дзвінким голосом, — і сама розміркуй, чи моя порада не послужить для блага імперії та владарювання твого… Можна відіслати шістсот гунів, але не шістдесят тисяч… Так і зробимо: королю Ругілі пошлемо такого заручника, який би його вдовольнив… проводирям влаштуємо бенкет, дамо багаті дарунки і відішлемо їх туди, звідки прийшли… а воїнів приймемо на цісарську службу… Спитай Фелікса, спитай Аспара, вічна… Війська імперії слабнуть і нічого дивного… Готи, франки і бургунди вже воліють служити королям свого народу, ніж римському імператорові. Ми вже не можемо розраховувати на германців, вічна. Тож берімо гунів — вони мужні, жорстокі, страшні й невимогливі… Особливо ж відділи доместиків потребують невідкладного поповнення. Хай же Твоя Вічність не гає часу — тільки звели, а завтра матимеш шістдесят тисяч нових доместиків… .

Вона слухала його з усе більшим подивом. Все, що він казав, було правдивим і розсудливим.

— Чому ти не казав так зі самого початку, Аецію? — промовила майже лагідно. — Хоч ти тяжко образив маєстат, сказане тобою не здається нам ні злим, ні нерозумним… То ти певен, що, як тільки захочеш, зумієш схилити гунів, щоб воювали за нас замість проти нас?

— Як ти сказала, вічна… Але…

— Але?

— Але зволь розміркувати ще одне… Дикі варвари, які поповнять ряди доместиків, недовірливі, недисципліновані і незвичні до римської служби… Вождь, якого вони ближче не знатимуть і якому не віритимуть, не впорається з ними, — тільки спричинить бунт і наложить життям… Отож потрібний хтось такий, що знає гунів як рідних братів і…

Вона одразу зрозуміла.

— Чи ти хотів би, Аецію? — скрикнула голосом знову гнівним і обуреним.

— Твоя вічність промовила.

— Ти хотів би стати?…

— Комесом доместиків, вічна Августо.

Вона розсміялася.

— Чому ти зволиш сміятися, вічна? — ображено спитав він, — хіба ж мій батько не був навіть magister equitum?…

— Але ж після скількох років служби…

— А хіба ж не був comes domesticorum мій тесть Карпіліон?

— Але Карпіліон походив із королівського роду, Аецію…

— Це дуже далека спорідненість, як хвилину тому зволила мовити Твоя Вічність…

Плацидія почала ходити. Її стопи то занурювались у темряву, то випливали на якийсь із десяти кругів світла.

Аецій супроводжував її мовчазним поглядом.

Нарешті зупинилась.

— Навіть наш вічний муж, Флавій Констанцій Август, починав службу від десятника, — сказала.

— Я був уже сотником, вічна.

— Проголошу тебе трибуном, Аецію.

Похитав головою, наче з жалем.

— Це неможливо, вічна Августо.

Знову почала ходити.

— Гаразд, Аецію, — раптом сказала, не сповільнюючи кроку, — від сьогодні ти comes… ні, навіть dux, але ауксиліїв… Досі гуни завше служили в ауксиліях…

— Але ж Твоя Вічність сама зволила визнати, що поповнень потребують насамперед доместики… .

— Буде, як ми сказали, Аецію.

Тоді він звівся з колін, схрестив руки на грудях і, дивлячись з-під лоба, засичав:

— А що буде з Аквілеєю?

Вона засміялася.

— Недаремно наш муж Август був солдатом, нікчемо… Ми знаємо, що гуни не вміють здобувати мурів, не знають мистецтва облоги… Простоїш тут два роки, Аецію, а тим часом за три місяці прибудуть сюди війська з Галлії, Іспанії, Сходу… а вже за місяць з Африки…

— А за два тижні партія Іоанна в Римі проголосить нового Августа… а за три — повернеться з вигнання Кастин… Вся Італія знову підведе голову, як один… Гарячка, замішання, пожежа… А вічна Плацидія і всі найсвітліші зачинені в Аквілеї, як у гробниці…

— Твої дружина і син загинуть…

— Не загинуть, вічна. Ти й сама знаєш, що вони в Римі… Перш ніж префект Фавст встигне послати гінця з наказом, щоб їх стратили, може, Місто матиме вже нового префекта…

Вона підійшла до нього так близько, що кінчики їхніх стіп зустрілися на одному крузі світла.

— Якщо ти такий могутній, Аецію, а я така слабка, то чому ж ти не накажеш своїм гунам одразу вбити мене (мене… не нас!) і мого сина, а сам не станеш Августом, як Іоанн?

Він глянув їй в вічі щирим ясним поглядом.

— Чому? Відповідь неважка, Августо… Я хочу служити твоїй вічності та твоєму синові, як мій батько служив твоєму батькові…

— Але ж ми не хочемо твоєї служби.

— Але і зруйнування Аквілеї не хочеш.

— Досить. Чи є в Аквілеї хтось, кого слуга узурпатора міг би назвати своїм приятелем?

Знизав плечима.

— Мені здається, що найсвітліший Геркулан Басс не має звичаю міняти приятелів разом зі зміною пана.

— Дивуємося найсвітлішому Бассові. Натомість Аецій зігне зараз коліно перед маєстатом, а потім рушить до кімнат Геркулана, звідки ми покличемо його завтра ополудні.

Аецій посміхнувся.

— Олива вигоряє в лампах, — наближається північ. А я сказав гунським вождям, що опівночі повернусь чи пришлю якусь звістку… Якщо чекатиму до завтра, боюся, що язичники не пошанують святості священничого стану й опівночі превелебний Августин…

— Викличемо тебе, Аецію, за годину, а тепер іди… якнайшвидше…

Він низько схилився, але, як і вітаючись, знову не зігнув коліна. Пружним кроком рушив до виходу. І раптом біля порогу вибухнув раптовим веселим сміхом.

Цього сміху Августа Плацидія не вибачить йому ніколи. Зрештою, нічого не вибачить… жодного погляду, жодного слова… Але того сміху передусім…

А він сміявся тому, що розгадав загадку чудернацької лампи в руках однієї з євангельських дів. Усе-таки здалася на щось наука старого граматика: ця мозаїка раніше представляла дев’ять муз із матір’ю Мнемозиною. За бажанням побожного єпископа підлогу перероблено: художник скористався з кількості постатей і перетворив їх на десять мудрих дів. А химерна лампа з отвором — це маска в руці Мельпомени! Аецій довго не переставав сміятися.

 

5

В атріумі наново долито оливи до ламп. Найшляхетніший цісар Плацидій Валентиніан, поміщений Спадузою на високому кріслі, розсівся між бильцями в урочистій та штивній позі, до якої його привчено вже на другому році життя, а за легковажне недотримання якої Його Величність не раз діставав міцного ляпанця від старої Ельпідії. Плацидія, що стояла біля крісла, здавалося, зовсім не соромилася сліз, які потоками лилися по її зів’ялих щоках — тільки-но Аецій залишив атріум, вибухнула довгим хлипанням, яке, замість припинитися, тільки посилилось, коли до кімнати увійшли Фелікс та Фавст: жінка взяла гору над маєстатом… Не переставала плакати впродовж усієї наради з державними мужами, які не тільки визнали необхідністю згодитися з вимогами Аеція, але, крім цього, вважали, — те, що він казав про потребу і засоби порятунку, якнайкраще свідчить на користь нового комеса доместиків, з якого Августа й держава справді ще можуть мати велику користь. А коли Її Вічність так його ненавидить, як каже, то що ж легшого, ніж вислати його до Галлії проти готів чи франків? Тоді він або ж виявиться добрим і корисним воєначальником, чим цілковито змиє свої провини перед феодосієвим домом, — або ж покриється ганьбою, а тоді, знову, що ж легшого, як позбавити його командування, відкликати, ослабити, знищити?!…

— Зрештою, — сказав префект Фавст, — він солдат, битиметься… щохвилини наражатиметься на небезпеку, на смерть… може навіть загинути в першій же битві.

— І навіть не обов’язково в битві, — перебив його патрикій. — Легко може загинути навіть од руки власного жовніра…

Залите слізьми обличчя Августи пожвавилось. Але префект Фавст суворо зморщив високе випукле чоло.

— Підісланий вбивця? — спитав з огидою в голосі. Фелікс легковажно стенув плечима.

— Про вбивство ніхто й не каже… але хіба ж не трапляються військові бунти? Адже батько Аеція саме й загинув від рук озвірілої солдатні… Тож можна припустити, що, раз син хоче наслідувати його приклад, то, маймо надію, у всьому…

— Якби ж се дозволило Небо, — зітхнула Плацидія. — Ви сказали своє слово, найсвітліші мужі, — і нам видається слушним піти за вашою порадою… Але присягаємо вам на Христові муки і на голову найшляхетнішого нашого сина, що хоч би Аецій став другим Констанцієм, хоч би як грім Божий разив усіх ворогів імперії, ніколи ми йому не забудемо сліз, що їх ви вперше і, величністю клянуся, востаннє бачили в моїх очах, о viri illustres… Так буде.

Дворяни, трибуни й молодики зі шкіл протекторів вщерть заповнили атріум. Праворуч від Августи стали Фелікс, Фавст і Ардабур, ліворуч від цісарського крісла — патрикій Сходу Геліон, пресвітер Адельфус і comes sacrarum largitionum[4] Руфіній. На порозі в товаристві Геркулана стояв Аецій.

— Хай наблизиться Аецій, — залунав спокійний, врочистий, майже ласкавий голос Августи.

І відразу ж потому:

— Казав ти, Аецію, що королю Ругілі слід послати поважного заручника. Сподіваюся, що це не мусить бути ні світлий Аспар, ні найсвітліший Фелікс…

— О ні, вічна Августо… Цілком достатньо буде мого сина Карпіліона…

На всіх обличчях вималювалося здивування.

— Карпіліон?… Але ж він ще дитина! — скрикнула Плацидія, здивована і знову розгнівана.

— Запевняю Твою Вічність, що на всьому Заході нема для Ругіли ціннішого заручника… окрім, хіба що, найшляхетнішого цісаря…

Нова хвиля ненависті заливає серце Плацидії. На святих Юстуса і Пастора!… радше бути сліпою, щоб тільки не бачити тої гордої посмішки на широкому, такому знайомому і такому ненависному обличчі… Насилу перемагається, кидає на Аеція ласкавий погляд і шепче щось синові до вуха.

І ось із високого крісла спливає тоненький дитячий голосок:

— Вітаємо тебе, Аецію… Віднині Флавію Аецію, комесе доместиків… Вітай, найсвітліший мужу…

Ave, vir illustris — повторює Плацидія.

Тоді Флавій Аецій, з цієї миті один із восьми найвищих державних мужів Заходу, згинає одне коліно, потім друге, схиляє чоло аж до підніжжя крісла і, торкаючись обличчям холодної мозаїчної маски Мельпомени, наче черпаючи з неї натхнення, — мовить:

— Твій слуга чекає, найшляхетніший цісарю… Наказуй… Твоя воля — єдина радість Аецієвого життя… Як батько мій Феодосію Гонорію, так і я тобі, пане наш, присягаю вірно служити мечем і радою… Моя кров, майно і честь тобі належать — хай же мені Христос допоможе!

 

6

Коли в нічну тишу знагла вдерлися протяжні тужливі тони тібій[5], яким одразу ж завторував гучний, мов грім, голос буцини і нав’язливе волання рогів, — солдати, розбуджені зі сну, заспані, зігнані препозитами й десятниками з постелі, довго не могли зрозуміти, що ж це діється. Вже чотири роки, від самої смерті Констанція, нічний підйом ні рази не перебив сну доместиків, навіть найстарші легіонери встигли від нього відвикнути, майже забути… І от зненацька знову!

Квапно накидаючи на себе одежу та обладунок, солдати сочисто і від усієї душі лаялися кільканадцятьма найрізноманітнішими, не схожими одна на одну мовами. Лаялися готи і вандали, алани і франки, бургунди, сакси, сармати, свеби, норійці, герули й гуни… І лише тоді, коли виникало в них бажання дати спільний вираз своїм почуттям, лунала мова латинян… звучала вигадлива і сороміцька лайка, якої вони наслухалися від своїх принагідних, зазвичай знайдених на одну ніч приятельок тут, у Равенні і в Римі, і в Аквілеї…

Ще донедавна доместики, дуже нечисленна окрема військова формація, становили собою особисту варту Августа, доступ до якої був нечувано складним. Багато в чому нагадували колишніх преторіанців: під час попередніх царствувань інколи цілі покоління domesticorum ніколи не покидали імператорського двору, майже ніколи не зазнавали трудів і небезпек справжньої війни, оскільки ж звичай наказував Августам ніколи не розлучатися з доместиками, цісарі що далі, то рідше з’являлися особисто на теренах війни. Коли ж деякі з них, як Феодосій у змаганнях із поганським Заходом, виступали в далекі військові походи, доместики, що їх супроводжували, користали з цілого ряду пільг, вольностей та привілеїв, недоступних іншим формаціям. Але останнім часом багато змінилося: Констанцій не раз вів доместиків у найбільший вир битв із варварами за Галлію, наслідком чого були значні людські втрати, які нашвидку покривали, все менше дбаючи про якісний добір нового людського набутку. Незалежно від цього, комеси доместиків, яких військові статути виводили з-під влади військових магістрів, безпосередньо підпорядковуючи імператорам, із бігом часу здобували все більше незалежності і свободи рухів, послаблюючи зв’язок між формацією й Августом аж до тієї міри, що на Сході двір уже обмірковував створення нової особистої варти, ще безпосередніше, ніж доместики, підлеглої зверхництву владаря. А тоді, коли Плацидія правила від імені Валентиніана, доместики вже майже повністю втратили характер особистої варти і щохвилини могли бути використані для військових дій, які й на півроку не переставали терзати галльські провінції чи Іспанію.

Утім, залишаючись і далі елітарним військом, вони не переставали претендувати на виняткові вигоди, почесті та привілеї, — а оскільки з ними рахувалися, то й догоджали їм справді надмірно, попри те, що це вело до ослаблення дисципліни та зниження їхньої боєздатності; не обтяжувано їх надмірно службою навіть у рамках дуже поблажливої інтерпретації військових приписів.

Отож, обурення солдат з приводу нічного підйому не мало меж. Не тільки лаялися, а й погрожували десятникам і сотникам — проте коли якомусь із трибунів вдалося перекричати гамір наказом нового комеса, що кожен, хто зволікатиме, дістане сто київ, а той, кого піймають на звертанні до сусіди: «Нічого поспішати», — негайно ж буде повішений, — солдати остовпіли зі здивування. Гамір негайно змовк.

— То є вже новий комес! — кричали вони здивовано і дуже зацікавлено.

Коли ж довідалися, що збуджено їх, бо новий комес хоче оглянути своїх людей, здивування і зацікавлення вже не мали меж. Звикли, що комеси спали у своїх палацах допізна, наказували і командували за посередництвом трибунів, а самих їх солдати не бачили впродовж років. Жадаючи подивитися на нового зверхника-дивака, який хоче влаштовувати огляди вночі, доместики збиралися і озброювалися з втричі більшою швидкістю, ніж зазвичай удень. Розпитували один одного про нового комеса: багато з них служило під проводом його тестя Карпілія, деякі навіть батька його пам’ятали, але сливе всі: вандали й готи, свеби й алани, франки, бургунди і сакси, морщачи носи і брови, з нехіттю крутили головами: «Знову римлянин!…» А встигли вже призвичаїтись до воєначальників із-поміж своїх…

На величезній площі Лаврового Палацу, осідку імператорського двору в Равенні, рядами, що виблискували у світлі місяця та вогнях смолоскипів, вишикувалися глибокі чотирикутники доместиків. Одіж і обладунок мали переважно однакові римські, але де-не-де між шеренгами можна було помітити варварські строї, роги на шоломах, ведмежі хутра на плечах, великі подовгасті щити, подвійні франконські сокири і скрамасакси[6] або ж тяжкі, повністю вилиті із заліза страхітливо довгі списи аланів.

Знову озвалися тужливі протяжні тони тібій, знову загриміли буцини. Готи, вандали, алани, франки, ферули, сармати й готи всі, як один, повернули голови праворуч, звідки, поволі виринаючи з темряви, з хрускотом надходив численний супровід комеса.

Дещо висунуті перед шеренги, на десятки, а часом і сотні стіп віддалені один від одного трибуни в одну мить, як один, повернулися направо й гукнули:

Barritus!

Barritus! — луною повторили препозити.

Barritus! — гаркнули сотники і десятники.

Голосний покрик із багатьох тисяч грудей вдарив у тишу п’янкої італійської ночі. Гордість, сила і безнастанна охота мужів до бою звучали в цьому прастарому бойовому оклику диких германських борів, що, перенесений з того берега Рейну та Данубісу над Тибр, Босфор і Родан, легко витиснув із імператорських шеренг усі римські бойові оклики. Невисокий чоловік в аметистовому плащі, що йшов на чолі блискучого почту, подякував солдатам за barritus салютом широкої долоні.

Ave, vir illustris! — заревли готи, вандали, франки, алани й сармати.

Дивилися на нього повним радісного здивування, вже приязним, близьким до любові поглядом. Не хотіли вірити, що це мав бути римлянин: кожному з них здавалося, що пізнає свого побратима в цьому геть неримському обличчі, широкому, пласкому, з виступаючими масивними щелепами і невисоким лобом, в цих могутніх м’язах, кремезних плечах і в цьому погляді — проникливому, впертому, суворому.

— Аве!… аве!… аве! — довго не змовкали вигуки. Він же просувався вздовж рядів швидким пружним кроком, майже не згинаючи дещо загрубих колін. За ним ішли Маворцій, Галліон, Касіодор, молодий Астурій, Андевот та інші, імен яких легіонери не знали, а кожен з яких, здавалося, мимоволі крокував так само пружно і незвичайно, як довговолосий комес.

Доместики сподівалися, що зараз почують промову: кожен вождь-римлянин охоче промовляв до легіонерів. Вони вже чули виступи Констанція, Криспіна, Кастина, а деякі з них також Феодосія і навіть вандала Стиліхона. Але здавалося, що новий комес не надто квапився промовляти: швидким уважним поглядом пробігав шеренги. Відразу помітив: у його супроводі був лише один варвар — Андевот. Серед трибунів теж переважали римляни, але між препозитами було вже їх менше половини, між сотниками — ледь-ледь чверть, а в зімкнутих шеренгах пильне око Аеція марно шукало бодай одне римське обличчя.

Солдати бачили, як він раптом усміхнувся і щось шепнув Андевотові. Потім швидко наблизився до строю, майже торкаючись могутніми грудьми застиглих у напружених руках щитів, і несподівано звернувся до старого жовніра, що, одягнений в коротку туніку, у староримській лоріці та різьбленому шоломі з червоним гребенем, непорушно завмер, наче жива статуя легіонера Сципіона чи Цезаря.

І, як один муж, здригнулися раптом дві третини римських доместиків. Новий comes domesticorum заговорив до жовніра, що на вигляд міг бути пам’ятником тріаріям з-під Метавру і Підни[7], найчистішою готською мовою… Очі старого жовніра-варвара спалахнули.

— Де ти дістав цього шрама? — спитав воєначальник, вказуючи уперсненим пальцем на розтяту щоку гота.

— За вічного Феодосія Августа під Аквілеєю, найсвітліший мужу.

Обличчя Аеція ожило.

— Може, ти знав мого батька Гавденція, хоробрий воїне?

Могутні груди під староримською лорікою вип’ялись дугою. Блакитні очі від радості та гордощів ледь не вискочили з-поміж довгих темних вій.

— Двічі в житті спав із ним в одному наметі, пане…

Широка посмішка освітила обличчя нового комеса. Стяг із пальця перстень і, вкладаючи його в долоню жовніра, спитав:

— Чи маєш сина, товаришу батька мого?…

Стара голова схилилася на могутні груди.

— Відверни свій гнів од мене, пане, — пролунали тихі, наче соромливі слова. — Син мій служить королю свого народу…

— І, певне, гарніше йому з турячими рогами на шоломі, ніж у римських обладунках! — жваво гукнув Аецій. — Пам’ятай же, як побачиш його незадовго у вогні битви, не вбивай…

І рушив далі вздовж лискучого ряду. А між солдатами пролетів шелест: «Підемо на короля готів… »

Лише на нечисленних обличчях відбилися смуток і неспокій. Більшість палала радісним вогнем, варварські серця радісно билися під панцирами: скількох же з них саме образа, жаль чи спадкова ненависть до короля свого народу та його улюбленців пригнала сюди, під римські знаки!… І от для багатьох із них наближався день помсти й розплати.

Аецій знову зупинився. Цього разу перед молодим велетом-вандалом. І до нього теж промовив мовою готів, якою розмовляв майже кожен варвар у римському війську.

— Ти був уже в якійсь битві?

— Ще ні, воєначальнику…

— Невдовзі будеш… Хотів би я, щоб був ти так само відважним, як твій побратим, великий Стиліхон…

Останні слова голосно й вільно промовив мовою римлян. Здивувалися старші солдати, злякалися офіцери та вожді з почту: сімнадцять літ ніхто не вимовляв перед солдатами імені Стиліхона інакше, як із глузуванням та прокляттями.

Натомість Аецій зупинився перед іншим солдатом. Поклавши йому палець на лискучі груди, знову озвався мовою готів:

— Ти родом з народу аланів, правда ж?… Пам’ятайте… беріть од римлян лише те, що мудре й корисне… Чому ж ти на цей тонкий, гарно блискучий, але який же легкий до пробиття обладунок замінив панцир із кінських копит, що їх носили твої батьки на далекому Кавказі?

До кожного озвався приязним словом — франка, бургунда, свеба. Про звичаї й народ кожного щось знав, щось пригадав, похвалив. І раптом солдати почули, як він говорить ще іншою мовою, дивною, дикою, смішною, не схожою на жодну іншу. Знову говорить плавно і швидко. Всі голови звернулися туди, звідки долинав його дзвінкий голос. Побачили, як він стоїть перед низьким, наче покрученим, але міцним і кремезним чоловіком з кривими, мов дуги, ногами і маленькими скісними оченятами. Той радісно вищирив зуби і раз-у-раз перебивав слова вождя голосними веселими вигуками.

— Невдовзі матимеш тут багато товаришів зі свого народу, — з усміхом промовив до нього Аецій. Хотів ще щось сказати, але раптом його погляд упав на солдата, що стояв кількома кроками далі, та спинився на його постаті зі здивуванням і наче глумом.

То був худорлявий вутлий молодик, сливе хлоп’я. Видно було, що вгинається під тягарем обладунку, щита і спису. Його великі чорні очі вп’ялися в обличчя Аеція. У їхньому погляді comes domesticorum вичитав речі такі дивні і настільки несподівані, що, приязно ляснувши косоокого гуна по плечі, швидким кроком поспішив до місця, де стояв, насилу змушуючи себе, щоб не хитатися на ногах, вутлий молодик. Аецій змірив його з голови до п’ят проникливим поглядом; чим довше вдивлявся в нього, тим дужче тремтіли куточки вуст жовніра. Губи Аеція видулися, наче з легковаженням. Якусь мить замислено кивав головою і зненацька зі злістю в голосі спитав:

— Що ти тут робиш?

— Служу Ромі, — прозвучала відповідь.

Аецій знизав плечима і вказав головою довкола.

— Всі вони їй служать, — сказав і одразу докинув нове питання. — З якого ти народу?

Куточки вуст юнака затремтіли ще сильніше. Але великі чорні очі з викликом дивилися на широке усміхнуте обличчя. Відповів голосно, а в його словах пролунали докір, образа, але наче й погорда:

— На жаль, я лише римлянин, воєначальнику.

Аецій якусь хвилину мовчав. Тоді повільним рухом поклав широку долоню на вутлому плечі і гучно, щоб почули його і в найдальших шеренгах, крикнув, не перестаючи посміхатися:

— Дарма. Я теж римлянин.

І, раптом схилившись до молодого солдата, поцілував його в щоку.

 

7

Чи ж привиди минулого ніколи не дадуть їй спокою? Чи завжди повертатимуться невідчепним хороводом болісних або солодких спогадів? Чого ще хочуть від неї? Чи ж не знають: того десятого дня перед листопадовими календами, коли на Forum Romanum патрикій Геліон проголосив її сина імператором Августом — Галла Плацидія назавше зачинила браму в своїй душі, якою дозволяла прослизати тіням минулих часів і минулих почуттів… Закінчилось назавжди! Тепер розпочалося нове життя, звернене обличчям лише до майбутнього… Але чому ж в такому разі раптом знову повертаються давно забуті постаті?… чого хоче від неї гот Анаолозус, що сидів у Нарбоні за весільним столом між Інгеном та нареченим?…

— Чого… на ласку Христову скажи, чого ти хочеш від мене, Анаолозусе?

— Хочу тебе привітати, королево…

Так, ця примара каже «королево», не «Августо»… Але звідки ж, у такому разі, взявся той глибокий шрам на шиї, якого він тоді, в Нарбоні, не мав?… Питає примару:

— Звідки в тебе той шрам?…

— Мене поранено у битві… під Арелатом… — чує виразну відповідь.

Плацидія не розуміє. Ніколи не чула про жодну битву під Арелатом. Твердою рукою кладе знак хреста. Але примара не розпливається у напівтемряві, яка панує в тронній кімнаті. Плацидія зважується. Плеснула руками. Внесено лампи… Стає ясно… примара не щезає… Живий, справдешній Анаолозус!

З якими ж труднощами змушує себе зберегти спокій — не може зрадити своєї радості — навпаки, мусить насупити брови і суворо покартати гота за те, що сказав «королево», а не «Августо»…

Раптом щось згадує. Її обличчя миттю випогоджується — вибачає його…

— Вітай, шляхетний Анаолозусе, — гукає. — Ти прибуваєш як посол від короля Теодоріха?

Якою ж розкішшю буде укласти мир із Теодоріхом за спиною Аеція, що саме готується до збройної розправи з готами!… Справді має охоту плескати в долоні, як дитина.

— Ні, королево, я прибуваю як бранець…

Очі Плацидії стають ще більше витрішкуватими, ще округлішими, ніж зазвичай. Тремтять довгі звужені до нігтів пальці.

— Кажи… кажи, Анаолозусе…

— Аецій посилає мене тобі, королево… як дар… як невільника… Аецій-переможець… Під Арелатом розніс усе наше військо… король Теодоріх ледь порятувався втечею, покритий ранами… Найстаріші готські воїни не пам’ятають такої поразки… Радій, королево, ти перемогла…

«Я програла, — думає Плацидія, повна безкрайнього розпачу. — Знову програла… Йому… »

 


[1] Куропалат, придворний чин.

[2] Об’єднана імперія.

[3] Серена, небога Феодосія Великого і дружина Флавія Стиліхона. Галлія Плацида не лише доводилася їй двоюрідною сестрою, а й була заручена зі сином Стиліхона та Серени, Євхерієм. Вже після страти чоловіка та сина, під час облоги Риму Аларіхом, Серена була звинувачена у державній зраді та теж страчена. Згідно з твердженням історика Зосими, Галла Плацидія дала свій дозвіл на цю страту.

[4] Комес священних щедрот, висока фінансова посада.

[5] Римський музичний інструмент, схожий на грецьку флейту.

[6] Короткі саксонські мечі.

[7] Місця битв римлян з карфагенянами та македонцями.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.