Аецій-6

6

— Ти мій в’язень, ясний Астурію.

Іспанець здригнувся. Отже, всьому кінець? Дурень! Сам собі наготував пастку! Але ж, заради Христа, як це сталося? Навіть найшвидший посланець не міг би хутчіш од нього здолати дорогу від єпископського дому до інсули патрикія. Хіба що мав би крила. «Ангельські крила», — спало раптом на думку і Астурій знову здригнувся.

Але одразу ж опанував себе. Гаразд: піде до в’язниці, на муки, під катівський меч, — але ніхто не видобуде з нього жодного слова… Думає про це без піднесення і запалу, але й без неспокою: знає, що зуміє… витримає… Втратить життя, але навіть після смерті не втратить довіри і ласки Аеція. Недаремно він майже з дитячих років солдат: про те, що кожної хвилини може перестати жити, давно вже звик думати зовсім спокійно, хоч і не без щирої прикрості: але ця прикрість не надто відрізняється від почуття, яке викликає в нього необхідність провести дві-три підряд безсонні ночі або раптовий занепад сил одразу ж перед поділом незайманих бранок після звитяжної битви. Отож у цю мить найважливіше не те, що він схоплений і, напевне, чекає його смерть; а те, як Фелікс довідався про всю справу і що саме знає. Він конче мусить це з нього витягти, але наразі слід щось сказати, хоч би й це:

— Коли б я сам не прийшов до твого дому, то не був би твоїм в’язнем, найславутніший, — і знизав плечима.

Фелікс сміється. Завше так сміється, почувши у своїх руках жертву, якої не надто боїться, але яка викликає в нього неясну тривогу. Так було і з дияконом Титом!

— Ніщо вже тобі не допоможе, Астурію… Раз ти до мене прийшов, це певний знак, що сам Христос хотів, аби я дістав тебе у свої руки… Тепер нарешті довідаюсь…

Астурій насилу приховує радісне здивування. Схоже, Фелікс небагато знає, раз сподівається нарешті чогось довідатись. Подумки з блискавичною швидкістю відбудовує весь детально складений дорогою план, зруйнований словами: «Ти мій в’язень»… Але з чого ж почати? Нехай думка працює… працює швидко, хоч спокійно, — водночас слід за всяку ціну щось казати… якомога більше.

— Що ти хочеш зробити зі мною, найславутніший патрикію?…

Фелікс знову сміється, а з цією посмішкою його обличчя здається ще приємнішим і привабливішим, ніж зазвичай. Астурій дивиться на нього з усе більшим здивуванням і думає: «Коли б я не був у його руках, коли б наші сили були рівними, він не був би небезпечним противником…» І уважно прислухається: не слова, які він почує, а сила і напруга голосу, який їх вимовить, дихання, схована за ними душа, — ось що найважливіше!

— Що зроблю?… Під сильною охороною пошлю тебе в дарунку вічній Августі і ти вже мене не обходитимеш, як не обходив учора… Як вважаєш, Її Вічність утішиться з такого подарунку, ні?

І знову сміється, Астурій же дивиться на нього зі щирою заздрістю: якби ж се йому можна було вивільнити той потік радісного тріумфального сміху, що переповнює його груди, а, стримуваний, втомлює і душить: ні, жоден ангел не прилетів до патрикія з пересторогою від єпископа! Тож діяти… діяти якомога швидше, точно згідно з попереднім планом… «Лиш би він не звелів мене обшукати», — з’являється на мить тривожна думка, а все-таки не може стримати слів, що тиснуться на губи:

— Може і втішиться, але, мабуть, не більше, ніж із листів, якій їй вручать, — глянув на великий сонячний годинник, — точно о дванадцятій годині…

Фелікс одразу ж перестає сміятися. Його обличчя, ще мить тому таке вродливе і миле, миттю покривають сотні дрібних негарних зморщок.

— Яких листів? — питає він голосом, уже повним неспокою. Астурій знову знизує плечима.

— Я не маю такої чудової пам’яті, як мій воєначальник, пан і справдешній батько, непереможний Флавій Аецій, то ж не зумію тобі, найсвітліший і найславутніший мужу, продекламувати ті листи повністю, але дещо пам’ятаю: ««Ти один знаєш, що се моя справа, а Пл., — це, мабуть, Платонові, найславутніший мужу? — і на думку не спаде…», або ж інше місце: ««Ти не мусиш, найсвітліший мужу, вдавати переді мною, наче тобі щонайменше так само, як і мені не залежало…».

— Годі, Астурію… заради Христових мук, годі… не кажи вже, нічого вже не кажи…»

Колір обличчя Фелікса не надто відрізнявся від кольору землі, коли він кинувся до Астурія, однією рукою вхопив його за плече, другою заткнув рота, — а за мить, переконавшись, що молодий комес справді замовк, — наче вкушений змією, побіг до одних дверей, других, третіх… підняв пурпурову заслону, потім другу, — блакитну, гаптовану сріблом, — врешті впевнившись, що ніхто не підслуховував, повернувся на попереднє місце з обличчям, ще землистішим. Випещені руки тремтіли, так само, як гарно викроєні губи, що тонули в густих кучерях бороди.

— Звідки… звідки ти знаєш про ті листи?…

— Я сам послав їх вічній Августі…

— Ти?… ти?… Звідки вони в тебе?… Заради Бога, звідки вони в тебе, Астурію?

Голос Фелікса, спершу гнівний і повний нестримного шалу, з кожним словом звучав усе прохальніше.

— Я дістав їх од найсвітлішого Аеція.

Патрикій поклав тремтячою рукою знак хреста.

— О Христе, Ти бачиш це і не караєш?… не стратиш цього кривоприсяжця?!… Святим Хресним Деревом, мощами святих Юстуса і Пастора, себастьяновими стрілами, спасінням душі свого батька Гавденція присягав Аецій, що знищив листи, спалив або ж подер на дрібні клаптики і пустив на всі вітри… Віроломний! Блюзнір! Клятволом!

Його голос знову бринів майже безтямним шалом.

Тепер сміявся Астурій.

— То найславутніший муж зізнається, що листи були?

Фелікс кинувся до нього, вхопив випещеними пальцями за край одежі, наблизив аж до смаглявої щоки викривлене шалом обличчя, — раптом послабив стиск, захитався, затулився долонею і безсило впав на широку мармурову лаву.

— О Аецію, Аецію, — глухо зойкнув, — хіба ж я не був твоїм приятелем? Хіба ж я не обсипав тебе почестями і титулами?… Не захищав од несамовитого гніву Плацидії?… а ти тепер проти мене з нею… разом із нею…

— Брешеш, Феліксе. Ти не був його приятелем. Давав йому маєтки, звання і титули, бо вся імперія їх для нього вимагала… для свого захисника… свого спасителя! Бо, коли би ти поскупився, ми — його солдати, яких він зволив називати синами своєї руки і голови, — рознесли б тебе разом із Августою та всією Равенною… змели б на порох… Але насправді у своєму зміїному серці ти лише ненавидів його, шкодив, як міг, кидав колоди йому під ноги, замість допомагати… Чому ж ти, нещасний, уперся, щоб відібрати в гунів, наших єдиних друзів та союзників, Валерію, ціна якій — три силікви[1], а через яку ти посварив імперію з Ругілою?…

Фелікс глянув на Астурія, наче мав перед собою божевільного.

— О, безумний юначе! — скрикнув. — Хіба ж я не примножив цим імперію?

По-солдатськи, по-жовнірськи, простацько, голосно іспанець плюнув у воду, що наспівно дзюркотіла в басейні.

— І така голова має правити святою Римською імперією! — крикнув він у нападі гніву, справді щирому, але зі значно менше щирим здивуванням. Знав-бо, що Флавій Констанцій Фелікс здобув патрикіат імперії не завдяки своїй голові, а завдяки свояцтву, зрештою, досить далекому, з феодосієвим домом, а передусім завдяки своєму величезному багатству, яким насправді засліпив обидві столиці та весь Захід у рік свого консульства. Це потроху знав і сам патрикій: вже кілька років відчував, що завдання, яке він взяв на свої плечі, незрівнянно переростає його сили, здібності, здогадливість і навіть найкращі заміри. Мармурова статуя Атласа, що оздоблювала перистиль його гарної інсули, викликаючи обурення та гнів Августи, саме й була таємним виразом оцих його роздумів про тягар влади. На щастя для себе (йдеться про дуже обмежене щастя!) мав надто мало уяви, а вдачу нерівну, в засаді легковажну та безтурботну: його ніколи не мучили похмурі думки про майбутнє, про небезпеки, які могли йому загрожувати, удари, зради, змови і замахи, які зганяли сон із очей Плацидії. Але, на відміну від неї, він зовсім не мав гарту супроти таких неспокоїв і, коли йому траплялося — вкрай рідко, — їх зазнавати, одразу ж впадав у крайнощі: або в безнадійний розпач і цілковиту безпорадність, або в бездумну жорстокість. Це останнє проявилося чотири роки тому в історії з арелатанським єпископом і дияконом Титом, але тепер, здавалося, переважило те інше: раптовий розпач і почуття цілковитої безпорадності. Спробував змагатися з ними.

— Як же це, Астурію, — шепнув, — хіба ж листи, про які ти кажеш, не є найкращим доказом моєї приязні до Аеція?… Ми разом, маючи на увазі спільне благо і спільну користь, вирішили позбавити Боніфація впливу на Августу. Хіба ж я цього не добився?…

— Добився, Феліксе, але для того, щоб, позбувшись одного суперника, позбутися потім другого — Аеція… І не бреши, що ти задумав це разом із Аецієм… Ти до нього писав, умовляв, спокушав, але що тим здобув?… чи маєш доказ… бодай один лист, в якому Аецій написав би, що схвалює твій намір?

Патрикій сидів нерухомо, з обличчям, втуленим у все холодніші руки: о дурню над дурнями… нещасний мужу з дитячим розумом!… мав доказ… мав листа від Аеція із, щоправда, неясним, а все ж легко вгадуваним схваленням того, що Фелікс чинив проти Боніфація… І знищив того листа, о нещасний!… знищив, бо так, як і Аецій, присягнув святими себастьяновими стрілами, мощами святих Юстуса і Пастора, спасінням батькової душі, найсвятішим Хресним Деревом! На якусь мить вчепився за раптову надію позвати Аеція до єпископського суду за кривоприсяжництво, блюзнірство і святотатство! Але ж тоді треба буде зізнатися у замірі та виконанні всього спритного і хитромудрого плану проти Боніфація, а цього Августа ніколи б йому не подарувала! Отож упадав що далі, то в більше отупіння і не озвався й словом під час довгої промови Астурія, в якій молодий іспанець, сиплячи сотнями аргументів і прикладів, доводив, наскільки він, Фелікс, нездатен управляти імперією — навпаки, скільки непоправної шкоди завдав він цій імперії! Лише тоді, коли Астурій вимовив слова: «Переможні війська довше цього не стерплять», у найбільшій тривозі схопився з мармурової лави і гукнув:

— Чого ж ви від мене хочете?… Жадаєте, щоб я поступився… щоб зрікся влади, патрикіату? Кажіть… кажіть…

Вода в басейні дзюркотіла зовсім так само, як і раніше, але Феліксу здавалося, що дзюркотіння посилилось у тисячу раз… що це плюскіт фонтану, а глухе грізне гудіння сотень і сотень невдоволених солдат… страхітливих гунів… готів… свебів… вандалів… У цій передвечірній годині, коли з усіх закутків раптом виповзли німі безшелесні сірі тіні, щиро запрагнув скинути з себе непосильний тягар… так, взяти в руки тяжкий молот і розбити вщент мармурового Атласа!

Нетерпляче чекав, що відповість Астурій. А той сказав:

— І що ж нам із того, що ти запрагнеш зректися влади? Августа не погодиться… не погодиться, бо знає, що після тебе мусить іменувати патрикієм Аеція… а ти не насмілишся опиратися її волі…

Урвав, наче чекаючи, аби тіні, які все зухваліше, мов змії, що повзали по стінах, підлозі, оцямруванні басейну, почали підійматися по ногах патрикія аж до самого лякливого серця. Врешті зважився подати голос, але так, щоб Фелікс жодного слова не пропустив.

— Ні, Феліксе… Заради блага імперії… заради слави Аеція ми, його вірні солдати, вирішили тебе вбити… Я сам мав це вчинити власними руками… ось цими руками…

І простяг до нього руки.

Здушений зойк вирвався з грудей Фелікса:

— Вбивці!

— Ти слушно сказав, найславутніший мужу: «Вбивці!» І так само казали б пізніше у всій імперії, хоч ми вчинили б це лише для її блага і слави… ось вже сьогодні кинуто мені в обличчя це слово. Дійсно, слово неприємне. І тому ми вирішили зробити інакше: ти помреш не від нашої руки, але помреш… так, як ми хочемо… помреш із вироку Августи як змовник і зрадник. Натомість про Аеція Її Вічність знатиме, що він відкинув твої ниці підмовляння, а, що більше, вирішив відкрити їх і застерегти від їх наслідків нашу володарку, хоча це й наражає його на жорстоку та несправедливу підозру… Тоді припиняться колишні незгоди між Августою та непереможним і патрикіат з доброї волі маєстату…

Дальші слова заглушив гучний, довго не вгаваючий сміх. Чоловік лякливого серця, який мить тому почув винесений йому смертний вирок, радісно, щасливо, тріумфально сміявся. Цей сміх не лише змусив іспанця до мовчання, не тільки спантеличив його і занепокоїв, але довго не дозволяв заговорити самому Феліксу.

— О дурні, — кричав він, із зусиллями намагаючись заглушити голосом власний сміх, — припиняться незгоди між Августою й Аецієм?… Патрикіат з добровільної ласки маєстату? — Новий вибух шаленого сміху і лише через довгу хвилину знову: — Дурні, дурні!… Чи знаєш, Астурію, чого я сказав, що ти мій в’язень?… Бо Августа вчора довідалася, що ти в Равенні… і полює на тебе!… полює… як у Африці полюють на пантеру, перш ніж почнуться лови на лева…

Астурій миттю зрозумів. Спокійно вислухав, що, заходячись од сміху, розповів йому Фелікс про вимогу Августи вбити Аеція.

— Бачите тепер, вірні солдати, що не від мене Аецієві, якого я поважаю й шаную, загрожує найбільша небезпека… Хай лише Аецій захиститься від ніколи неситої помстою Августи, а Фелікс з радістю сховається в тінь до своїх луканських маєтків — я сам голосуватиму в сенаті за патрикіат для Аеція, але мусите ручитися за моє життя, свободу і спокій та, як я зараз Аеція, так і ви захистите мене від помсти Августи…

Було темно і Фелікс не міг бачити обличчя Астурія в мить, коли молодик жваво гукнув:

— О ні, найславутніший Феліксе… ти не мусиш ховатися в тінь… лише переклади надмірний для тебе тягар влади на могутні плечі Аеція і побачиш: другий консулат, може, вже наступного року — певен!… Але мусиш приректи, що справді і вже найближчими днями на засіданні імператорської ради виразиш бажання відмовитись од влади і вкажеш Аеція як свого наступника… І обґрунтуєш, чого…

— Ти надто багато вимагаєш, Астурію… Вчиню, що хочеш, але й ти мусиш приректи, врочисто приректи, що листи, про які ти казав, не дійдуть до рук Августи…

— Даю тобі слово солдата, найславутніший мужу.

— Казав ти, що о дванадцятій вручать Августі ці листи… Зараз одинадцята. Присягни, що відразу звідси побіжиш у бік палацу та затримаєш того, кого ти послав із тими листами…

— Присягаю.

— Присягни своєю головою… честю своєї матері… маєш доньку?

— Маю дівчатко…

— То присягни її незайманістю і цнотою, які нехай втратить, перш ніж мужа пошлюбить, якщо ти мене ошукаєш. Присягни її та своєї власної душі спасінням… Христовою кров’ю… ранами Його…

Астурій лівою рукою обмацав на грудях сховані під тунікою листи, а праву здійняв угору і врочистим голосом гукнув:

— Усім, що ти назвав, присягаю, — ті листи не дійдуть до Августи Плацидії…

І відразу ж додав:

— А тепер ти присягни, Феліксе, що Августа справді підмовляла тебе вбити Аеція і що, доки magister utriusque militiae не прибуде до Равенни з війни, нічого не….

Урвав на півслові, бо за пурпуровою завісою раз, вдруге і втретє зблиснуло світло, яке все наближалося.

 

7

Аецій з посмішкою глянув на зібраних у кімнаті комесів та старших трибунів.

— Начебто хтось із вас хотів вибратися до короля Теодоріха, — сказав.

Молодий Авіт з арвернів виступив уперед.

— Це я хотів, найсвітліший мужу.

Аецій щиро здивованим поглядом змірив його з ніг до голови.

— Ти, Мецілію?… але ж двір — (слово «двір» підкреслив іронічною посмішкою) варварського короля — не є відповідним місцем для випещеного сенаторського сина… Там брудно, галасливо, грубо… справді, не для тебе. Але, якщо хочеш…

— Дуже хочу, найсвітліший мужу…

— Що ж тебе туди тягне?

— Мій родич Теодорус, пане, — заручник у короля Теодоріха. Його мати з розпачу плаче вдень і вночі. Поїду: може, шляхетний і мудрий владар варварів захоче повернути його матері на моє прохання…

Всі комеси та трибуни гримнули сміхом.

— Запевняю тебе, мій Мецілію, що не поверне, — перекричав сміх дужий голос Аеція.

— Якщо не поверне, то я запропоную себе замість нього як заручника. Дозволиш мені, пане?

Сміх урвався, — Аецій, комеси і трибуни дивилися на Авіта як на безумця чи святого, здивовано, недовірливо, але одночасно з повагою.

— Дозволяю, дозволяю… Лише дивуюся, Мецілію Авіте…

— Дивуєшся, найсвітліший мужу?… Але ж ти сам був колись у готів, ще й у самого Аларіха…

— Так, був. Ти слушно сказав, Мецілію. Але я — не ти. Зрештою…

Усміхнувся широкою, веселою і водночас глузливою посмішкою.

— Я дам тобі ручного голуба. Думаю, що за два-три дні ти захочеш його вислати — лише прив’яжи до ноги листок. Я відразу ж тебе викуплю за непогану ціну шести голів готських вождів, яких наразі морю в льоху голодом… Ще тиждень витримають. А за тиждень мусить бути мир.

І, наче щойно згадав про щось, поспіхом додав:

— Якщо ти справді хочеш туди їхати, то сповісти, просимо тебе, королю Теодоріху, що ми ласкаво згоджуємося з його мирними умовами.

Голосний здивований гамір пробіг по заповненій комесами і трибунами кімнаті. Однак Аецій, не звертаючи на нього найменшої уваги, вів далі:

— Даруємо народові готів для поселення, окрім Новемпопуланії, ще Аквітанію, але без бітуригів, арвернів і ґабалів. З нарбонської провінції лише Толозу[2] — Нарбону ні… Із землевласниками нехай король домовляється сам, міста, однак, повинні управлятися за римським правом. Все. Але король Теодоріх мусить скласти присягу, і то урочисту, у своїй аріанській церкві, — на феод.

На феод, себто на вірність імператору, мусив присягати кожен варварський народ, що прагнув поселитися в кордонах імперії. Ця присяга накладала на нього обов’язок вічного союзу в тому значенні, що, як тільки головнокомандувач імператорських військ цього зажадає, народ-федерат мусить негайно ж збройно виступити проти кожного ворога Риму, водночас король цього народу повністю підпорядковується наказам імперського командувача. Дрібні варварські племена зазвичай вірно дотримувалися союзу, але сильніші з-поміж федератів, передусім наймогутніші з них візіготи раз-у-раз намагалися бунтувати проти правової залежності від імперії, спричиняючи тривалі та спустошливі війни, справжньою метою яких не була, однак, — принаймні, на початку правління Теодоріха, — незалежність од Риму, а здобуття від імперії все нових і нових володінь взамін за відновлений феод. Спершу Констанцій планував поселити готів у Іспанії, розраховуючи на їхню допомогу проти незаконно там осілих вандалів, аланів і свебів, — але феодосіїв дім не хотів добровільно зрікатися Іспанії, своєї колиски, і призначив візіготам невеликий південно-західний окраєць Галлії. І ось за п’ятнадцять років візіготська потуга настільки зросла, аж переможний полководець добровільно згоджується віддати варварам такі просторі землі, що жодне інше плем’я не може похвалитися володінням, навіть незаконним, бодай половини території, визнаної за Теодоріхом після його поразки на Колубрарійській горі!

Чому ж Аецій так чинить? — дивувалися комеси та трибуни. Адже після перемоги він настільки сильний, а супротивник настільки ослаблений, що, коли б продовжити війну, перейти від оборони до наступу, — можна було б так притиснути візіготів, що вони радо згодилися б на умови з-перед п’ятнадцяти літ! Але Аецій не зволив пояснити підвладним причини свого вчинку, а, зрештою, вони невдовзі перестали цим перейматися, здивовані та приголомшені тим, що почалося після того, як Авіта відправили до візіготів. Майже кожен із них отримав вище військове звання та достойніший титул; крім того, magister utriusque militiae власноручно повісив на шиї кожного щирозолотий ланцюг із власним портретом, який усі негайно ж зі справжньою шанобою поцілували. Але й це ще не все: двадцятеро слуг під проводом гуна Траустіли, внесли до кімнати тяжкі міхи зі солідами та срібними силіквами, срібні келихи й миси, чудово різьблені шоломи, панцирі та наголінники. Кожен із комесів та трибунів, згідно з виразним побажанням Аеція, міг брати стільки з цього, скільки захотів. Окрім того, ті, що в останній битві були поранені або ж знаходилися поблизу головнокомандувача, мали вдатися до його стайні і вибрати собі по парі коней, — а всі без винятку були запрошені на бенкет, який влаштовував того вечора префект преторію Галлії на честь звитяжного полководця. Запросивши на цей бенкет кожного зокрема, Аецій попрощався з товаришами, лише Андевотові наказав зостатися. Пішли, втішені, возносячи гучні крики на честь непереможного, якому присягали вірно служити до останнього дихання, до останньої краплі крові у міцних тугих тілах! Звістка про нечувану щедрість вождя швидко оббігла табір, але не здивувала солдат: десятники вже від учора ходили між шеренгами з розв’язаними мішками і на кожну з простягнутих долонь клали блискучий золотий кружок, із якого однаково суворим поглядом дивилися на гуна, гота, свеба чи франка — дещо занадто круглі і ледь витрішкуваті очі Августи Плацидії.

— Пам’ятаєш, яким ти був шість років тому, ясний Андевоте? — питав Аецій.

Обвішаний золотими і срібними відзнаками варвар втупив у свого вождя закоханий погляд.

— Я ніколи цього не забуду, мій пане, — сказав голосом шорстким, хриплуватим, а водночас майже ніжним. — Я був жалюгідним бранцем…

— А потім?

— Десятником в ауксиліях…

— А потім?

— Потім був рік консулату Валентиніана цісаря… Цього року Андевот аж до травня далі був у ауксиліях, всього лише сотником, а після травня…

Схилив коліно.

— … після травня трибуном доместиків… та ще й трибуном почту комеса, — гукнув із вибухом радісної вдячності.

— Маєш добру пам’ять, Андевоте. А нині, хто ж ти нині?

Андевот не міг уже стримуватися. Щосили гримнув могутніми кулаками по вкритих панциром грудях, які переповнювали щастя і гордість.

— Нині я ясний комес!… товариш непереможного…

— Обманюєш, Андевоте. Нині ти вже найсвітліший і не товариш, а друг Аеція…

І, поклавши руку йому на плече, додав:

— Вибереш трьохсот людей…

— Ти сказав, пане…

— Але жодного гуна…

Великі блакитні очі зі здивування майже вилізли на лоба.

— Найкраще самих готів… доместиків… тих, дружини та діти яких мешкають у Равенні…

— Як накажеш, пане…

— Але таких… знаєш?… найнадійніших… Даси кожному по три злитки золота… І по глечику вина. І ще сьогодні…

— Сьогодні, пане…

— Вирушиш із ними до Равенни. Знайдеш там Астурія. Знаєш, де його шукати. І скажеш йому: «Час».

— Скажу «Час».

Друга долоня Аеція лягла на друге плече Андевота.

— Я знаю, що ви з Астурієм любите один одного, але, попри це, присягни мені, друже: хай що він тобі скаже, послухаєш його, наче це я тобі наказував…Присягни тим, що для тебе найдорожче та найсвятіше…

Андевот звів до неба вогневолосу голову, червоне обличчя, великі блакитні очі.

— Присягаю, — сказав, присягаю тим, щоб я міг у кривавій битві загинути захищаючи твоє життя, о непереможний, щоб…

 

8

 

Диякона Груніта розбудив гострий біль вище лівого коліна. Здивований, сів на постелі. І раптом відчув такий сам біль на литці, але вже правій. Торкнувся болючого місця, почухав — відчув невимовну полегшу. Знову ліг. І знову біль — наче щось його вкололо вище попереку. А водночас жахливе свербіння литки, там, де він почухався. І знову укол на животі! Схопився. Швидко здійняв зі стіни ледь палаючу лампадку і наблизив її до самої постелі. Вже знає! По смугастій тканині, якою він накривався, великими стрибками плигає чорна крапочка. Різко шарпнув тканину, чорна крапочка зникла. Але тільки-но Груніт поставив лампадку обіч ліжка і спробував витягтися під тканиною, знову відчув біль, цього разу на лікті. Почав чухатися — все швидше, все сильніше, — лікоть, вище попереку, живіт… Страшенний свербіж і заразом новий укол поблизу плеча. Здалося йому — задушиться від люті, що нагло зібралася під горлянкою. Лівою рукою вхопив лампадку, а тремтячу праву, наче бойову сокиру, кинув на постіль. З-під пальців знялася в повітря чорна цятка і за мить упала на узголів’я. Раптом затвердлі сильні й хижі пальці поспішили до узголів’я: чорна крапочка глузливо і тріумфально відлетіла до ноги. Пальці до ноги, чорна крапочка плигає на живіт. Але Груніс не припиняє ловитви: скрегочучи зубами, нечувано вигостривши думку й почуття, переслідує ненависного супротивника… спадає усією шириною долоні на запалий живіт, болісно щипає себе за стегно, оманливим тріумфом ламає об себе напружені нігті, аж урешті хапає ворога в ногах постелі: накриває його розкритою долонею, мов падаючою скелею, приголомшує, ранить, знерухомлює… лише тоді з радісним блиском очей бере між хижі пальці… насолоджується повільним стиском пальців і вбиває… розриває… знищує… А через мить плаче.

Такий був завше гордий і щасливий, що ніколи жодного навіть найменшого Божого створіння не вбив… не поранив… не скривдив! І вважав се великою заслугою перед милосердним Христом! А що ж виявилося?… Тому він був таким добрим, милосердним, дбайливим, щоб нікому й нічому не завдати прикрості — бо й сам ні від кого прикрості не зазнав, ніхто його ніколи не скривдив, ніхто його ворогом не був…

— Воістину, легко тоді бути добрим і милосердним, — шепоче він до себе, хлипаючи, — але хай-но з’явиться ворог — бідне мале безборонне створіннячко… хай всього лиш укусить доброго милосердного Груніта, і що ж виявляється? — як хижак, як поганин, як сатана — люто кидається на ворога… весь ненавистю дише, жене, полює, б’ється, а потім мучить… мучить… мучить…

Зривається з постелі, падає на коліна, б’є себе в голі груди.

— Господи, прости… Христе, змилуйся… — увесь тремтить. Бо що ж? Легко здогадатися: хай би се якась людина його скривдила, і ось милосердний слуга Христа зривається, хапає меча чи списа і вбиває… вбиває людину!

Хіба ж не сахався він од думки попередити патрикія Фелікса про небезпеку, бо той убив його друга Тита?… Якщо так, то хтозна, чи він прямо не бажав би Феліксової смерті, якби не приятеля, а його самого тяжко поранив патрикій! Сльози потоками спливають з очей диякона: як же далеко людині до Христової досконалості!…

Раптом перестає плакати і починає думати про Фелікса та всі свої дивні справи. Зараз… коли ж це було? Так, так, уже ціла октава минає від того вечора, коли він задиханий, злитий потом, вбіг до інсули патрикія, наказав одвести себе перед його обличчя і, не дивлячись в очі чоловіка, котрий убив Тита, одним подихом викинув із себе: «Найславутніший мужу, тебе хочуть убити… Аецій чигає на твоє життя». А Фелікс розсміявся тоді та мовив: «Дякую тобі, юначе, мене хотіли вбити, але вже не хочуть…» І дав йому повну сакевку срібла. Груніт взяв її і назавтра перед церквою Святої Агати роздав силікви вбогим.

Так, це вже октава. Натомість минає п’ятий день од вечора, коли він несподівано зустрів того молодика, що приходив до єпископа від Аеція зі злими словами. Сам він не знає, що тоді його штовхнуло підійти до того і сказати: «Христовим словом щиро дякую вам, пане, що ви облишили злі думки супроти найславутнішого патрикія». Той же якось умлівіч змінився на виду та й каже: «Не збагну я твоїх слів, бо й геть тебе не знаю»… Тоді промінним усміхом облився Груніт і сказав: «Я все знаю. Це мене святий єпископ посилав застерегти найславутнішого». А той нічого вже не казав, тільки так якось дивно приглянувся до нього та й пішов собі…

Йде до кінця прегарна майська ніч. Але Груніт не чує її чарів і навіть про них не знає, — перш ніж почне вдягатися, хоче лише доказати молитву, свою власну, ним самим складену:

— Вчини, наймилосердніший Господи Христе, щоб найнікчемніший зі слуг твоїх справді міг щось зробити в ім’я Твоєї незмірної любові до людей… Амінь. Амінь. Амінь.

 

9

 — Їде, їде, — урвав нарешті тишу чекання чийсь далекий голос.

— Їде, їде! — загуло в натовпі, що хвилювався при підніжжі святині.

Сотники дали знак: уся prima schola scutariorum[3] — п’ятсот вродливих юнаків  — усі як один разом задзвеніли вістрями коротких мечів об лунку бронзу могутніх щитів. І одразу ж озвалася secunda schola spathariorum[4]: довгі списи з різким дзвяканням вдарили в осердя малих круглих щитів. Розставлені на сходах церкви доместики вивергли з покритих понурою таємницею грудей гучний баррітус, що, здавалося, звучав так само невинно і погідно, як невинним і погожим був отой скупаний у сонячному блиску день Божий, останній перед червневими календами.

Під’їжджав патрикій імперії.

Спершу понад юрбою виросли довгі ратища буцеларіїв[5], які виблискували щирим золотом у промінні ранкового сонця. Потім білий клин піших гінців розділив надвоє чорну схвильовану гущу, показуючи очам згромаджених перед церквою жовнірів свиту патрикія, що мінилася золотом, сріблом, пурпуром і білістю. У першій квадризі їхав вельможний і прославлений сенатор Петроній Максимус, у другій приятель Фелікса, молодий Квадранцій, третьою ж колісницею, запряженою четвериком молочно-білих румаків, правив сам патрикій, мавши при боці свою жону Падузію.

Невимовні чари п’янкої майської ночі, чари, яких диякон Груніт навіть не помітив, про які нічого не знав, — так сильно сп’янили скромну і тиху дружину Фелікса, що вона сама раптом стала такою, як та ніч, — п’янкою, повною невимовних чарів, просяклою жаданням і насолодою… наче ніч, сміливою в наготі і щедрою дарувальницею своїх приваб, наче ніч палкою, невтомною, всеохопною. Минав уже п’ятий рік, відколи вони у пошлюбній ліжниці вперше зіткнулися любовно, — а ось обом їм, і Феліксу, і Падузії здалося раптом, немов вони до тієї ночі зовсім не знали, що таке кохання. Коли ж останні чорні тіні сором’язливо втекли від першого наступу сяйва дня, здивованим очам патрикія видалося, що не живе це, так добре йому знайоме і стільки літ недооцінене тіло жони лежить на широкому подружньому ложі, а прекрасна статуя з рожевого мармуру, чудовий, хоч грішний витвір поганського митця, несподівано принесений найславутнішому дар, на якому тепер зосередилися всі промені сонця, так само, як Фелікс, враженого побаченим. Ніколи не припускав, що його дружина аж така гарна! Тож, коли виразила бажання супроводити його до церкви, одразу погодився, хоча зазвичай не вважав належним, щоб вищих державних мужів під час урочистих виступів супроводжували жінки, навіть якщо це були пошлюблені за Божим законом дружини!

Але того дня сам прагнув: нехай усі найсвітліші… усе військо… вся Равенна — переконаються, яка прегарна його Падузія!… так, нехай побачать і вшанують жону патрикія! Все-таки зацікавився, чому саме вона хоче вибратися разом із ним до церкви і раптом почувся справді глибоко зворушеним, коли вона повним поваги голосом відповіла:

— Прагну відчувати, що ти біля мене тої миті, коли я гаряче дякуватиму Господу нашому Христу, що в Кані поблагословив і чудом освятив зв’язок між чоловіком і жінкою.

Тоді-то може уперше в житті Констанцій Фелікс чуло, а заразом із шанобою поцілував руку своєї дружини.

Вибираючись до базиліки, обоє якнайкраще зодяглися у найрозкішніші, найурочистіші шати; викупане, намащене і напахчене тіло Фелікса спершу покрила оздобна tunica palmata, на яку потім вправні руки шатників накинули злототкану шовкову одіж без рукавів, далматинського крою, що тоді саме розпочинав свою переможну битву зі всіма типами староримської тоги. Єдиною оздобою такої одежі були clavi — поздовжні вузькі паралельні смуги, що рівномірно збігали з обох пліч аж до нижнього краю одежі, де зливалися з обрамленням такої ж барви, що й вони. Клаві, що оздоблювали далматику Фелікса, були пурпуровими, так само, як високо зашнуровані черевики, — вони щільно покривали усю стопу та половину литки.

Падузія вдягла пеплум кольору нечищеного мигдалю і прегарну сапфірову верхню одіж, обрамлену двома рядами срібних перстеників, кожен з яких містив всередині по три серця, скеровані один до одного гострими кінцями. Дивлячись зблизька, можна було помітити, що кожне серце одночасно є готовим до зльоту голубом, а гострі кінці — дзьобиками, які цілувалися. На ноги дружина патрикія взула скромні темні сандалії.

— Виглядатимеш, як умбрійська селючка! — здивовано і гнівно гукнув Фелікс.

— Побачиш, — засміялася Падузія. Справді, вже за мить патрикій з новим здивуванням, а одночасно і захватом дивився на ніжки дружини: скромні ремінці сандалій та вкритий негарними жилками підйом повністю сховалися у складках довгого пеплуму; оголеними залишалися лише пальці, але й вони одразу ж втонули у блиску золота і коштовних різнобарвних каменів — на кожен-бо палець Падузія вдягла щонайменше два персні. Та й нігті, здається, зовсім не зраджували непристойної шляхетним невістам оголеності ноги; кожен із них, крім того, що найуміліше доглянутий, був забарвлений кольором камінця на персні.

Фелікс вибирався до базиліки в якнайкращому гуморі. Щоправда, Астурія він більше не бачив, проте іспанець постійно з ним порозумівався через довіреного варвара і не лише кілька разів запевняв, що з боку людей Аеція патрикію нічого не загрожує аж до повернення магістра обох військ із Галлії, але визначив навіть день, — липневі нони, — коли Аецій, якби щасливо закінчив готську війну, прагнув би зустрітися з патрикієм, — та не в Равенні, а в Медіолані[6] — щоб обдумати шляхи і засоби спільної оборони від гніву Плацидії, який раніше чи пізніше впаде на Фелікса, хоч би навіть відомі листи і не були оприлюднені… Справа листів найдужче непокоїла патрикія, — він почувся цілковито заспокоєним і щасливим, коли довірений Астурія дозволив йому з відстані п’яти кроків приглянутись до чорних табличок, на яких він із невимовною радістю розпізнав власний почерк, а передусім товсто підкреслені слова про справу Боніфація, що кожної миті могли непоправно його згубити. Якусь хвилю задумувався, чи не кинутись на посланця з мізерикордією, той, однак, здається, без зусиль прочитав його думки, бо з приємним усміхом заявив, що за кожен крок уперед чи кожне посилення голосу, яке могло б прикликати слуг, патрикій заплатить власним життям, — окрім того, ясний Астурій лише до заходу сонця чекатиме свого посланця, якщо ж він до того часу не повернеться — іспанський комес одразу ж рушає до святого палацу з іще одним листом, про який найславутніший муж, схоже, забув. Хай там як, Фелікс одчув невимовну полегшу, впевнившись, що Астурій дотримав присяги; а щоб цілковито забезпечитись від людей Аеція саме напередодні останнього в травні дня Божого переслав Астурію відомість, що, згідно зі своїм урочистим приреченням, узяв голос на цісарській раді, виразивши бажання зректися гідності патрикія і назвавши своїм наступником Аеція. Казав правду, але не всю правду: не визнав доречним повідомити іспанця, що, тільки-но він розпочав промову, Августа шорстким голосом наказала йому замовкнути, заявивши, що ніколи не згодиться прийняти його відставку, навпаки: вважає його єдино прийнятним для цієї посади з огляду на великі його заслуги перед державою, а першою і найважливішою з цих заслуг назвала визволення від гунів Валерії. «Аецій у жодному разі не був би твоїм наступником, найславутніший мужу», — закінчила.

Крім того, остання октава принесла ще одну дуже важливу подію: поєднання патрикія Фелікса з єпископом Егзуперанцієм. Досі навіть Августа не могла їх примирити. Утішений, а, водночас, і зворушений попередженням, яке через молодого диякона прислав йому ворог-єпископ, патрикій одразу ж наступного дня вибрався до Егзуперанція, щоб особисто йому подякувати, але при цьому розвіяти його тривогу і, якщо вдасться, розпитати, звідки єпископ довідався про підступи Аеція. Егзуперанцій ні словом не зрадив, звідки і від кого довідався про небезпеку, що загрожувала Феліксові, але Христовим іменем заклинав свого недавнього ворога до обережності, — не схильний був вірити повним веселощів запевненням найславутнішого, що небезпека справді вже минула. Фелікс голосно висловив каяття та жаль за свою причетність до смерті диякона Тита і урочисто прирік поставити йому гарну мармурову гробницю, обсаджену щирозолотими плитами, а єпископ погодився у найближчий день Божий відправити найсвятішу Службу, подячну і благальну водночас, яка мала б на меті урочисте вшанування великого поєднання: подячну саме з огляду на примирення, благальну, аби Христос зволив відвернути всіляку небезпеку, яка б загрожувала патрикію імперії. Прагнучи віддячитись апостольському мужеві, Фелікс висловив бажання, щоб найсвятіша Служба була подвійно подячною і подвійно благальною, Христові-бо належала ще подяка за раптове поліпшення стану здоров’я святого єпископа Егзуперанція, а благати ж у Нього належало ласки перемоги над єретичним королем готів, про війну з яким до Равенни вже давно не надходило жодних звісток.

Почувши привітальний брязкіт зброї і все численніші вигуки: «Їде! Їде!», єпископ Егзуперанцій повільним величним кроком рушив в оточенні пресвітерів і дияконів до пропілеону базиліки, де вже зібралися численні достойники та сенатори. Вигук: «Їде! Їде!» невдовзі поступився радісному:

— Ave, vir gloriosissime! Ave Felix! Ave!… ave!.. ave!…

До пропілеону Урсіанської Базиліки вело близько п’ятнадцяти сходин, з нагоди свята примирення покритих пурпуровою тканиною. Вже при перших відвідинах Фелікса в домі єпископа було вирішено, що Егзуперанцій привітає патрикія на середині сходів, але не спуститься відразу на цю сьому чи восьму сходинку, щоб там чекати, коли наблизиться найславутніший, а зостанеться перед пропілеоном до моменту, коли патрикій зійде з колісниці і підійме ногу, щоб ступити на першу сходинку: тоді вони почнуть йти назустріч один одному так, щоб кожній сходинці, яку проминув Фелікс, відповідала одна сходинка, яку залишить за собою єпископ.

У цьому привітальному спуску до половини сходів єпископа мали супроводжувати Іоанн і Петро, знаменитий оратор, — натомість Фелікс сам мусив піднятися по сходах і поцілувати хрест, який прикладе йому до губ Егзуперанцій. Лише потім, коли патрикій у супроводі префекта преторію увійде до перистилю базиліки — зможуть ступити на сходи достойні мужі з його почту. Отож здивування і невдоволення єпископа не мало меж, коли він побачив при боці Фелікса пишно вбрану постать молодої гарної жінки. Одразу здогадався, що це законна дружина найславутнішого, — але це зовсім не зменшило його невдоволення. Що йому почати? Як вчинити? Теж дати їй поцілувати хрест?… Але чи ж взагалі годиться, щоб апостольський муж спускався до жони, що не є вічною Августою і взагалі не належить до імператорського роду? Кинув безпорадний погляд на пресвітерів Петра й Іоанна; в їхніх очах прочитав безмовний неспокій і майже обурення: весь так ретельно, до найменших дрібниць обдуманий детальний порядок урочистості був непоправно порушений!

Ця непевність, як слід чинити, і стала причиною того, що Фелікс дійшов уже до третьої сходинки знизу, а єпископ усе ще нерухомо стояв під пропілеоном. Але з кожною хвилиною загальніший неспокій перетворився на справжнє сум’яття, коли найславутніший патрикій раптом перестрибнув чотири сходинки і, забувши про все, навіть про дружину, вбіг між подвійну шеренгу доместиків та вхопив за передпліччя високого міцного комеса, обличчя якого до половини затінювали широкі крила шолому.

— Дивіться… це Андевот! комес Андевот! — скрикнув украй здивовано. — Як же це! Адже ти в Галлії… поруч з Аецієм… на війні з готами…

І раптом згадав щось таке, через що його гарне обличчя одразу ж покрилося землисто-сірою мережею дрібних зморщок.

— Живий? Живий? — гукнув раптом, страшенно стривожений. — А казано, що ти загинув… іще взимку… Астурій казав… Астурій…

Не закінчив. Андевот різким рухом вирвав передпліччя з його стиску і, перш ніж Фелікс устиг заслонитися, могутнім ударом кулака штовхнув його просто на несподівано оголені мечі жовнірів. На пурпурову тканину бризнула пурпурова кров. Падузія страшно закричала — але цей крик одразу ж потонув у дужому, лункому, спіжовому звукові, що його видали п’ятсот мечів, вдаряючись об великі щити. Scutariom spatharii одразу ж відповіли пронизливим брязкотом. Навіть дружина, яка розпачливо пробивалася крізь ряди доместиків, не почула передсмертного зойку патрикія імперії.

Останнім, що побачив Фелікс, було смагляве обличчя комеса Астурія. Іспанець стояв на вершині сходів і, вимахуючи оголеним мечем, щось грізно кричав до священників та сановників, які в паніці кидалися туди й сюди. Рештками сил Фелікс спробував підвестися: щоб тільки доповзти до Астурія… він урятує… він знає… лише він знає!

Новий сильний удар в голову, струмінь гарячої крові заливає все обличчя, одне око, тоді друге… Патрикій Фелікс вже нічого не бачить.

Зате все бачить диякон Груніт. І те, як спатарії вдаряють по юрбі, що з лементом тиснулася до церкви… і як жінка, що прибула з патрикієм, даремно намагається затулити його власним тілом… і те, що священники та достойники перелякано ховаються до перистилю базиліки, де одразу ж за порогом безтямно падає на кам’яну підлогу святий єпископ Егзуперанцій… Солдати з оголеними мечами женуть по сходах, щоб увірватися до церкви, але молодик, який приходив од Аеція до єпископа, зупиняє їх одним коротким:

— Стояти!

Міцні руки пресвітера Іонна дбайливо намагаються втягти Груніта всередину базиліки. Але вутлий диякон з величезною силою, якої ніколи б від себе не сподівався, різко відштовхує велебного священника і кидається між солдат. Перш ніж вони встигли зрозуміти, чого він хоче, вже закриває своїм тілом того — Ахава, Навуходоносора, гонителя слуг Божих, убивцю Тита… Не знає, чи Фелікс ще живий, але вже не піде звідси…

— Правда, Христе, що ти вже не дозволиш мені піти звідси?…

Перший удар… Груніт як крізь туман бачить біля себе чиєсь скривавлене, викривлене тваринним страхом і болем обличчя… бачить широко розкритий рот, висунутий язик… але не чує: скутарії та спатарії далі розмовляють одні з одними вітальним брязканням зброї… Скривавлена постать обіч зсувається на нерухоме тіло — судорожно розчепірені пальці раптом опадають на руку диякона. Вперше в житті Груніт торкнувся жіночої руки. Жертовно затуляючи гинучого, несподівано зіткнулися з собою жіноче кохання та Христова любов до ближнього — і так уже зосталися у заціпенілому стисканні. Величезний доместик-гот здіймає над головою Груніта двосічну франконську сокиру — але губиться, побачивши священничу одіж… Лютий і непорозумілий вірний погляд — погляд собаки — летить до Астурія, що стоїть поблизу. Іспанець дивиться на пару, яка розпростерлася над трупом Фелікса, раптом згадує слова: «Я все знаю. Це мене святий єпископ посилав застерегти» і щиро радісним голосом кричить до гота:

— Кінчай!

Останнє, що бачить і чує на цьому світі диякон Груніт, — то Астурій, якого десятки рук підняли над схвильованим морем голів і який кричить гучним, воістину нелюдським голосом:

— Солдати! Товариші! Друзі! Зрадник і боягуз Фелікс хотів убити Аеція! Ви врятували непереможного!…

І хоча розплющені очі диякона вже ні на мить не відірвуться від західної сторони форуму, звідки долинає найбільший гамір, — уже не побачать, як Астурій пливе в повітрі над тисячею голів до сходу. Доместики передають його спатаріям, спатарії скутаріям, аж урешті він зупиняється над місцем, де блискуча границя щитів і наконечників списів відділяє солдатів од чорного ревучого натовпу. До цього чорного натовпу летять тепер його слова:

Cives Ravennati! Громадяни Равенни!… Нікчемний патрикій Фелікс хотів убити єдиного захисника імперії… щит Італії… найвірнішого слугу Августи, Аеція!

Одразу ж біля Астурія виростає в повітрі вогненна голова Андевота.

— Шляхетні равеннати! — кричить він. — Я повертаюся з Галлії… Страшна сила готів загрожувала імперії… Котилася як буря…

— Як лавина в Альпах!… — волає Астурій.

— Як лавина! — повторює Андевот. — Нищила все на своїй дорозі… поля, виноградники, села, міста… Вже доходила до границь Італії! Близька була до Равенни!

Безладний галас миттю переміняється в один притишений гомін неспокою. На юрби падає тривога вже зовсім відмінна від тієї, що її викликала звістка про вбивство Фелікса.

Астурій та Андевот, що височіють над юрбами, чекають якийсь час, доки гудіння тривоги переллється з форуму між вузькі вулички, і лише тоді, радісно здіймаючи руки до неба, Астурій знову болісно напружує голос:

— Равеннати! Італійці!… Дякуйте Христові!… Аецій порятував вас… відібрав у ворогів бідну Галлію… ще раз порятував Італію…

— Слава Аецію! — виривається чийсь окремий голос.

— Слава йому! — ревнули спатарії, скутарії та доместики і повторювали цей вигук, аж доки його врешті не підхопили десятки, сотні, тисячі голосів.

— Аецій дякує вам, равеннати! — вже останні сили видобуває з легень Астурій. — Він уже під Равенною… вже три дні! Не прибував, бо знав, що йому загрожує вбивство! Громадяни, чи ж не підемо ми всі, як один, подякувати Аецію за перемогу… за порятунок?!… запевнити, що йому нічого остерігатися?!…

***

Плацидія не плаче. Із болісно зціпленими губами приглядається до тіл, що лежать біля її ніг. Ще годину тому таке гарне обличчя Фелікса — суцільна огидна липка маса. Вуста Падузії зліва роздерті майже до вуха — а ще нема жодного пальця на руках і ногах: усі двадцять відтято разом із перснями. Її ліва грудь рівно і вміло відтята — ані хиби, глумилися над нею і після смерті. Лише диякон Груніт від моменту, коли йому стулили повіки, здається зануреним у спокійний безтурботний сон. Плацидія насилу відриває погляд від напівнагих трупів і з люттю та зневагою переносить їх на обличчя достойників, бліді та білі, як їхні тоги.

— Боягузи! — кидає вона їм. — Боягузи чи зрадники!

Мовчать.

Приписи церемоніалу наче перестали існувати. Старий Леонтес із голосним тупанням вбігає до кімнати. Одразу ж за ним входять Астурій та Андевот.

На їх вигляд Августа не може вже стримати шаленства.

— На коліна! — кричить нелюдським хрипким голосом. — На коліна, зрадники, вбивці!… скажені пси! Тут, тут… цілуйте його обличчя… її скалічені ноги… Я сама власною рукою відітну вам ті підлі голови, але, Христом клянуся, тупим мечем… Меч! Дайте меч!

Її крик переходить у дикий смішний писк. Ніхто не рухається.

— Даруй, вічна Августо, — холодно каже Астурій, — але ми прийшли сповістити тобі, що твій найвірніший слуга, єдиний оборонець імперії, непереможний Флавій Аецій щасливо врятувався від смертоносного замаху… Але якщо ти, як бачу, вже знаєш…

Обличчя Августи негайно ж закриває маска гідності та спокою.

— Флавій Аецій постане перед нами як в’язень, звинувачений у зраді та вбивстві…

— Ні, вічна Августо, він тут постане, причому невдовзі — може, за дві-три години, — як щасливий переможець короля Теодоріха…

Короткий оклик здивування та розчарування виривається з грудей Плацидії. Серед достойників сильне заворушення. Натомість Астурій спокійно веде далі:

— Постане перед Твоєю Вічністю певен, що не мине його належна нагорода… нагорода не лише за перемогу — се річ менше важлива, бо звичайна для Аеція, а передусім як відплата за небезпеку, що зрадливо цілила в нього ззаду, коли він мужні груди свої надставляв у чесній битві, — заради твоєї справи, о вічна.

Раптом знадвору долетіли до кімнати голосні вигуки, звуки труб, брязкіт зброї. Достойники і сенатори зблідли ще сильніше.

— Що це? — даремно намагаючись стримати неспокій, гукнув префект преторію Феодосій.

Андевот усміхнувся.

— Це італійські легіони, насамперед найвірніші спатарії та скутарії вічної Августи виходять вітати переможця. А чого сюди прийшли? Можливо, їм здається, що пресвітлі мужі прагли б іти на чолі їхнього походу…

— Справді, щонайсвітліші мужі, — продовжив Астурій, — хто йде привітати переможця від імені вічної Августи та сенату Роми?

Не діставши жодної відповіді, наче знехотя докинув:

— Хтозна, чи солдатам, які проливають кров за цісаря та сенат, не буде прикро… дуже прикро, що ніхто, крім них, не хоче вшанувати звитяжця…

— Я йду, — сказав Геркулан Басс.

— І я, — поквапом приєднався Секст Петроній.

— Я теж, — озвався молодий Квадранцій, приятель патрикія Фелікса.

Астурій глянув на них доброзичливо, Петроній Максимус зневажливо; Августа ж не глянула зовсім, — можливо, не могла вже нікому показати свого погляду.

— Від імені легіонів та схол Італії дякуємо вам, щонайсвітліші мужі, — знову залунав голос Астурія, — та смію думати, що щасливий переможець, чудом урятувавшись від замаху на його життя…

— Соромився б ти принаймні свого боягузтва і брехні, Астурію, — озвалася Плацидія, не підіймаючи очей. — Чого ж ти не маєш відваги сказати: Аецій нам звелів, то ми вбили… Ми сильні і сьогодні вбиваємо Фелікса, а завтра когось іншого… Ти ж сам не віриш у те, що кажеш про замах, якого уникнув Аецій, отож…

Раптом сталася нечувана річ. Навіть Андевот злякався і смертельно поблід. Астурій сміливим швидким кроком підійшов до Августи, майже сперся ще скривавленим ліктем об святе плече і, притуливши своє обличчя до святого вуха, почав щось шепотіти.

— Це неправда… — дворяни і достойники почули вже не скрик, а зойк, який через мить зірвався з раптово зблідлих губ.

— Ти сама знаєш, що це правда, вічна Августо… Коли Леонтес приніс тобі до цієї ж кімнати звістку, що бачив мене біля терм, ти наказала Феліксу…

— Не кажи… нічого вже не кажи, — перебила вона голосно його шепіт. — Договорюй, що ти мав раніше сказати, Астурію…

— Я казав, що Аецій із задоволенням привітає пресвітлих мужів, але, напевне, його найбільше порадує, коли найвищого військового достойника першим поздоровить найвищий на сьогодні цивільний достойник.

Слова «на сьогодні» промовив з особливим натиском.

— Я піду, якщо накаже Твоя Вічність, — промовив префект Феодосій.

— Твоя Вічність накаже, правда ж? — Астурій втупив у Плацидію пильний і, водночас, значущий погляд.

— Наказую…

Тепер уже всі достойники почали тиснутися до Геркулана Басса, виражаючи бажання супроводити його при зустрічі з Аецієм. Сам лише Петроній Максимус не ворухнувся з місця, де стояв, похилившись, над обрубками ніг Падузії.

— Але що я маю сказати найсвітлішому Аецію? — спитав префект.

Всі запитально глянули на Плацидію. Вона мовчала. Астурій та Андевот теж мовчали.

Тоді тишу перервав голос Геркулана Басса.

— Скажеш, пресвітлий мужу, що вічна Августа дякує великому полководцеві та улюбленому своєму слузі за здобуття блискучої перемоги… що радіє і приносить подяки Христові, що цей улюблений її слуга щасливо уникнув замаху на його життя. Одного лиш жалкує, що негідник, який цей підступний замах готував, вже не постане перед цісарським судом, а просто вже перед Божим, бо ж покарав його суворо, — ох, щоправда, надто суворо, хоча справедливо, — свавільний, на жаль, але зрозумілий і слушний гнів залюбленого у свого захисника і полководця італійського війська та народу… І ще скажеш, що у наступний день Божий апостольський муж Егзуперанцій згідно з виразною волею Її Вічності, відслужить в Урсіанській Базиліці Службу, подвійно подячну: з приводу перемоги над готами і чудового порятунку Аеція від замаху вбивці…

— Егзуперанцій при смерті. Не проживе й дня, — перебив його Секст Петроній.

— То його наступник! — гукнув Астурій, неспроможний уже приховати свою радість.

А Басс тяг далі:

— І ще скажеш нездоланному звитяжцеві…

Августа Плацидія перейшла рівними, спокійними, владними кроками через безконечно довгий фавцес та сім просторих кімнат. Але тільки-но за нею опустилася пурпурова заслона на порозі триклініуму вічного Августа, цісаря Partium Occidentis — безсило впала на підлогу, заходячись, як мале дитя, раптовим голосним хлипанням. Та коли почула, що одинадцятилітній Август завторував їй ще голоснішим плачем, одразу ж зірвалася на рівні ноги, міцно обняла сина і, тулячи чорну голівку до зів’ялих перс, швидко почала шепотіти:

— Пам’ятай: Аецій — це скажений пес… змія… найбільший смертельний ворог… Ніколи йому не дарувати… ніколи не простити… не припиняти ковів, підступів та помсти… Коли вже мене не буде, ти маєш відомстити за приниження і сльози матері, — правда ж, сину?

Раптом легко відштовхнула Валентиніана і, здіймаючи вгору затиснуті кулаки, крикнула:

— Але і я ще не програла! Не скорюся, не піддамся, не заспокоюсь! Я ще маю друзів… Маю Боніфація!

 


[1] Римська срібна монета, рівна 1/24 соліда.

[2] Толоза — теперішня Тулуза.

[3] Перша схола — підрозділ палацової гвардії.

[4] Друга схола.

[5] Буцеларії — особисті охоронці приватних осіб.

[6] Теперішній Мілан.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.