Аецій-7

Розділ IV. Суперник

1

Шелест босих ніг біля самого ложа відразу ж розбудив Боніфація, який мав напрочуд чуйний та легкий сон. Здивовано сів на постелі: біля ложа стояла Пелагія. Волосся розпущене, нігті не нафарбовані, — одягнена лише в нічну столу, що відкривала усі плечі, шию і верхню половину грудей. Рештки сонності відразу ж покинули Боніфація: воістину, мусило трапитися щось незвичайне, якщо Пелагія прибігла сюди з гінекею такою, як спала, нічого не накинувши і не взувши сандалій!

Його серце сильніше забилося: невже ж, доки він спав, вандали вдерлися до міста? Кинув на дружину питальний неспокійний погляд і раптом відчув, як кров могутньою гарячою хвилею напливає йому до голови: а може? Може прийшла лише для того, щоб бути з ним?… може, тому лише так одягнена?!… Геть забуваючи про вандалів, простяг до неї повні лякливої надії руки: гладенькі, гарної форми, міцні… Невже ж нарешті полагіднішала? Зрозуміла його? Запрагнула помиритися?!

Але одразу ж відсахнувся, приголомшений незвичайним виразом її погляду: не лагідність, не розуміння, не бажання миру — горде і зухвале глузування та дивна неспокійна радість сяяли з цих понад усе коханих чорних африканських очей, в яких Боніфацій уже роками звик бачити тільки невблаганну затятість, погордливий сум чи образу та гнів.

Надто добре її знав, щоб не зуміти одразу все збагнути. Тож сталося, о великий Боже? Кров відпливає від обличчя хвилею незрівнянно сильнішою, ніж надпливла. Боніфацій тремтячою рукою кладе знак хреста, схоплюється з постелі і, соромливо закутавши своє гарне наге тіло, біжить до широкого вікна, звідки відкривається чудовий краєвид на всю головну дільницю Гіппону Царського[1], від узбережжя аж до базиліки Восьми Мучеників.

На цей п’ятий день перед вересневими календами не припадало жодне свято; вандали, що кілька тижнів облягали місто, не зробили в мурах жодного нового пролому; час був ранній: для гуміліорів робочий, для гонестіорів[2] — пора ще не перерваного сну; на небі ні хмаринки, на морі ані хвильки — ранкове африканське сонце сліпить тисячею блискіток, катує немилосердним жаром; а все-таки — як бачить Боніфацій, — увесь Гіппон, усі до одного вибігли на вулицю, забувши про пору дня, роботу, відпочинок, спеку… Багатотисячні юрби чоловіків і жінок, старих і дітей, гонестіорів та рабів — з грізним шумом, струмками, потоками, ріками випливають звідусіль на головний форум і зливаються в одне безмірне, сумно гуркітливе море, що безпорадно б’ється сотнями посипаних порохом голів об жовтий мармур Базиліки Миру.

Сонце, здавалося, гасло, затьмарене апокаліптичною ясністю, що била з такої кількості свічок, каганців, ламп і смолоскипів, подібної якій ніколи не бачила навіть найтемніша з темних гіппонська ніч. Перед самим домом, де мешкає Боніфацій, саме проходить натовп, переважно складений із чоловіків у розцвіті сил: рибалок, ремісників, хліборобів, — майже всі плачуть і щохвилини б’ють себе у могутні груди кулаками, великими й тяжкими, як молоти… Обличчя роздряпані нігтями, вимазані болотом або ж щільно закриті разом зі всією головою… Над загальним гомоном і плачем раз-у-раз здіймається чиєсь голосне ридання або повне невимовного розпачу: «Eheu!» або ж: «Христе, Христе, змилуйся!»

Якоїсь миті Флавій Боніфацій, dux et comes Africae, гордість римської зброї, безстрашний і незламний, хоч не завше щасливий солдат, — раптом помітив, що по обох його щоках уже давно течуть великі пекучі сльози. Отож поспіхом утер очі та щоки краєм тканини, якою, встаючи з постелі, закрив свою наготу, і відвернувся од вікна, кидаючи пильний погляд на Пелагію: чи бачила?

Бачила. Про це виразно казав її погляд, ще глузливіший та радісніший, тріумфальний, повний гордого почуття сили, свободи та перемоги. Коли б не цей повний життя погляд і коли б не постійне здригання пальців, яким вона зраджувала своє величезне хвилювання, могло б здатися — так нерухомо досі стояла біля ложа, — що це не жива істота, а статуя, під якою через багато, багато століть — коли з неї вже зійде поліхромія, а очі разом із зіницями втратять вираз — приб’ють табличку з написом: «Гіпс. Римлянка з Африки в нічній одежі».

Натомість Боніфацій, дивлячись на неї, подумав: «Насичена ненависть», а відразу ж потому: «Христе, чи ж можливо, щоб так уміла ненавидіти жінка, слабке лагідне створіння?! Та ще й кого?!»

Швидким кроком наблизився до неї і, беручи за тремтячу руку, сказав голосом, повним невимовної туги:

— Ти перемогла. Визнаю. Але без найменшої власної заслуги, без жодного зусилля — випадково. Так як ручний голуб, на його думку, перемагає вціленого стрілою орла. Будь же принаймні переможницею, гідного свого великого противника, і гідною… свого чоловіка… Підеш скласти йому поклін.

Кілька хвилин вона дивилася на нього, остовпівши: це вперше Боніфацій ставив їй себе як приклад наслідування! Вже… вже мала вибухнути обуренням (чи глузливим сміхом? — ще сама не знала), але ось раптом її обличчя роз’ясняється, а голова схиляється на знак згоди. Гаразд, піде з ним… піде охоче, навіть із радістю, але не для того, щоб скласти поклон, а щоб переможно глянути на застигле навіки обличчя… на заплющені очі, з яких ніколи вже не спалахне блискавка натхненого гніву… а передусім — щоб побачити навіки зціплені вуста, ще недавно такі для неї — зізнається — грізні, а нині такі безсилі…

Боніфацій знизує плечима.

— За свої почуття й думки, — починає говорити повільно, тихо, наче насилу стримуючи гнів, — ти сама відповіси перед Богом на Останньому Суді; боюся, що для тебе то буде Страшний Суд… Але пам’ятай: ти не маєш права не вшанувати болю, розпачу і жалоби оцих тисяч…

І вказав рукою на вікно.

У сам полудень раптом загойдався натовп, що облягав із молитовним співом Базиліку Миру. Голосні крики: «Місце… місце… місце для найсвітлішого комеса Флавія Боніфація» на хвилину заглушили гамір молитви і спів — благальний, покутний, жалобний… Людські юрби охоче розступалися, звільнюючи місце для свого земного проводиря та оборонця, що в покритій траурними заслонами колісниці їхав скласти останній поклін їхньому духовному проводиреві та оборонцеві. Адже не одна сотня пар очей помітила в колісниці поруч із Боніфацієм струнку жіночу постать: тоді погляди похмурішали, твердли і наповнювалися гнівом чи ненавистю. Стискалися кулаки, а вуста, ще мить тому повні святих, розпачливо тужних чи заспокійливо лагідних виразів, викидали з себе тихе, напучнявіле ледь стримуваною злістю слово: «Єретичка!»

Вона ж, відчуваючи на собі пекучий жар сотень ненависних поглядів і болючий тягар кинутих як каміння проклять, ставала ще затятішою у своєму тріумфальному глумі та мстивій радості: для них усіх це день поразки і жалоби, для неї ­— перемоги!

Траурна колісниця комеса Африки зупинилася перед невеликим старим домом навпроти північного крила Базиліки Миру. Натовп, у цьому місці найчисленніший, спершу побачив Боніфація, з головою закутаного в чорну жалобну тогу, потім Пелагію — теж у траурному одязі. В старому домі перистиль, фавцес, атріум, триклініум та всі кубікули були вщерть наповнені стиснутою масою людських тіл, над якою, мов пальмові крони в африканському гаю, з шумом погойдувалися сотні голів, переважно чорних, кучерявих, блискучих, рідше сивих чи лисих, — всі з розкуйовдженим волоссям, густо посипаним порохом чи попелом. Здавалося, що вже долоні ніде втиснути у жодній з кімнат, а все-таки тільки-но висока постать Боніфація замаячила біля входу до перистилю, одразу через всі кімнати наскрізь помчав до перистилю вільний прохід у три стопи завширшки, на протилежному кінці якого сяйнула сліпуча, наче неземна ясність.

Тоді комес Африки взяв дружину за руку, як беруть дитя, і під вогнем сотень пар блискучих очей швидко повів її через довгий ряд затоплених напівтемрявою кімнат. Пелагія відразу помітила, що, чим більше вони наближалися до цієї ясності, тим менше уваги звертали на них усе тісніше з’юрмлені люди; всі обличчя, зосереджені, заглиблені в молитву, заплакані, дивилися в одну точку: в низькі двері, з-поза яких спливала на занурені в темряві голови та дивна ясність. На порозі цих дверей Боніфацій на мить зупинився: швидким рухом руки зсунув із голови чорну тогу, а тоді, вигорнувши зі жмені старого, що стояв обіч, чималу жменю пороху, посипав нею своє темне, але гладеньке — не кучеряве — волосся і, шепнувши Пелагії: «Зостанься тут», рішучим, пружним, солдатським кроком рушив у світлість…

Світло, що било з низьких дверей (проходячи крізь них, Боніфацій мусив схилитися) спершу змусило Пелагію сильно примружитися; лише через мить вона зважилася трохи розхилити повіки і глянути перед себе. Стояла на порозі кімнати, низької, але просторої, освітленої щонайменше двадцятьма лампами різної форми та величини і вдвічі чи втричі більшим числом жовто жевріючих свічок. Шістнадцять найбільших свічок на високих підставках із бронзи оточували висунуте на середину кімнати вузьке ложе — чотири біля кожного його рогу. Перше, що вразило зір Пелагії, коли вона припала жадібними очима до скромного ложа, — це велика молочно-біла борода, в якій повністю тонули губи… ті губи, що ще недавно такі небезпечні для неї, тепер змовкли і стулилися навіки… губи ворога… Так, ворога. Хіба ж він справді не був її ворогом? Хіба не був передусім ворогом її віри?…пострахом священників цієї віри?! Вона чудово пам’ятає: адже ще так недавно її пастир — аріанський пастир, святий єпископ Максимін, викликав оцього її ворога, що спить тут вічним сном, на релігійний диспут. Ще й тепер Пелагію охоплює гнів од спомину, що жінкам не дозволено було слухати той диспут. А вона так цього прагла! Максимін промовляв тоді цілий день, казали, що промовляв так гарно, медоплинно, натхненно, наче ангел Божий… а ворог слухав. Назавтра мав слухати Максимін — увесь Гіппон провів ніч без сну, схвильовано чекаючи тієї ранкової години, коли промовить його пастир. І ось раптом на світанку розійшлася звістка, що єпископ Максимін од’їхав! Свята Агато, яка ж буча закипіла тоді в цілому місті! Пелагія дві наступні ночі не спала, а вдень марно намагалася чимось зайнятися: такий сором її пік і така злість… Боніфацій сміявся, казав, що Максимін переполошився… Палагія із запалом обороняла свого єпископа, але сама не дуже вірила в те, що казала, лише міркування, що їх Максимін у зв’язку з цим диспутом написав і оприлюднив, повністю її заспокоїли. Ці міркування вона читала стільки раз, що майже повністю знала напам’ять.

Максимін… Максимін… Невже те, про що вона зараз тут думає, одразу ж чудотворним способом здобуло видимі форми? За кілька кроків перед собою виразно бачить великі літери: «… llatio cum Maximino». Бракує перших літер, пергамент наполовину скручений, але Пелагія знає, що це повинно бути: «Collatio[3]…» Лише тепер бачить, що в одному з кутків кімнати, де лежить покійний, панує великий безлад: книжки в кодексах, сувої у футлярах, на стержнях і напіврозкручені, якісь великі аркуші та малі густо списані таблички — це все лежить одне на одному доволі високим стосом, що його, очевидячки, ніколи було прибрати. А, можливо, не чіпали навмисне, з поваги до уподобань покійного, який — Пелагія чула про це від Боніфація — навіть в останні тижні життя хотів мати під рукою всі улюблені чи найпотрібніші книги. Погляд Пелагії з інтересом блукає безладною купою книжок: деякі заголовки одразу ж впадають у вічі: «Apollonius», «Pauli Apost…», «Contra Julianum», «Victorini Prosodia». «De tempore barbarico[4]»… Але зацікавлене око невдовзі покидає книжки і знову затримується на смертному ложі, зауважуючи, що темний предмет дивної форми в ногах покійного — це чиясь голова, яка раз-у-раз здригається від вибухів плачу. Пелагія не знає, що ця голова належить єпископові Северіанові, і зовсім не знає пресвітера Кводвультдеуса, який стоїть навколішках трохи зліва від ложа, торкаючись низько похиленою головою зігнутого коліна Боніфація. Зате одразу пізнає старенького єпископа з Булла-Регія, що голосно молиться, — він ще у червні втік до Гіппону від вандалів. Пізнає також єпископа Калами Поссидія, — той клячить ліворуч од тіла, так що його чоло ледь торкається вже навіки застиглого плеча. Окрім цих п’яти, в кімнаті є ще один чоловік, єдиний, що молиться стоячи, — єпископ Константини Антонін. Його висока постать своєю широкою спиною затуляє частину задньої стіни кімнати, — Пелагія вгадує там принаймні два з Давидових псалмів, які покійний за одинадцять днів до смерті наказав повісити на великих аркушах над ліжком. Антонін молиться тихо, плаче теж беззвучно, — його схрещені на грудях довгі руки кидають дивну тінь на білу бороду небіжчика. Час від часу ці руки рухаються, — тоді худі, кістляві, гострі лікті відбігають чорними крилами праворуч і ліворуч од чорної нерухомої постаті, затуляючи на стінах — одне: «Miserere…», інше: — «ericordiam Tuam».

Пелагію знову огортає хвиля тріумфального глузування: плачте… моліться… товчіть головою об землю — ніщо вам не допоможе… не воскресите його… вже ніколи він не озброїться ні словом, ні письмом, щоб стати до бою з її святою вірою…

Ні до бою з нею самою!

Пелагія насилу стримує посмішку радості й гордості, що тиснеться їй на губи; так, тепер вона насправді перемогла… остаточно перемогла! І нехай це буде навіть — як каже Боніфацій — перемога голуба над вціленим стрілою орлом… нехай не принесе їй ніякої слави… Вона цього й не прагне. Не за славу змагалася — за Правду Божу — і ось сьогодні разом із цією Правдою перемагає! Воістину дурними та сліпими є всі оці, що, сповнені тривогою, болем і розпачем, моляться навколо неї і оплакують відхід батька… дурні, глухі та сліпі, неспроможні-бо збагнути Божу волю та Божі вироки… Їй же цілком ясно, чому Бог зсилає на них тривогу, поразки та руїну, чому позбавляє їх останньої підпори та потіхи, що її вони бачили в тому, кого називали найбільшим слугою Божим — бо не хоче Бог такого слуги… Не хоче ні його служіння, ні молитви, ні поклоніння: бо вони перекручують Правду Божу… применшують Божу силу і блюзнірствують супроти неї, зухвало твердячи, що не могла вона створити Найсвятішого Христа, але сама з ним од правіків становить єдність… Єдність? єдиносущність чи подібносущність?… Думки Пелагії плутаються і затуманюються — вона раптом одчуває втому… Єдність і множинність, єдиносущність чи подібносущність — це все сплутується одне з одним, стає незрозумілим і химерним. Але ж, коли вона не обдумує цих справ, усе їй здається таким легким, простим і зрозумілим… все, чому нині навчають Максимін і Пасхасин і уві що вже впродовж трьох поколінь незламно вірить вельможний рід Пелагіїв. Серед чільних родів Африки це вже, мабуть, останній, що так уперто, незважаючи на утиски, які раз-у-раз поновлюються, стоїть при науці Арія — на всьому Заході майже її ніхто вже не визнає, крім германських варварів. Але остання спадкоємиця роду не лише обороняється, як її батьки та діди: вона здобуває…

І знову потрібне велике зусилля, щоб придушити радість і гордість, які переповнюють її всю і намагаються вирватися на волю. Чотири роки боротьби!… Так, так, через дев’ять днів, саме у вересневі нони мине повних чотири роки, відколи могутній Флавій Боніфацій, комес Африки і комес доместиків, улюбленець і приятель вічної Августи — з першого погляду закохався в останню спадкоємицю Пелагіїв, якій було тоді сімнадцять весен. Без сумніву, просторі й багаті володіння між Гіппоном Діаритом і Тамугаді, що мали дістатися молоденькій Пелагії в посаг, відіграли не останню роль у рішенні прославленого комеса, — а все-таки насамперед велике кохання, що ним він запалав до неї, змусило його добиватися її руки. Пелагії охоче б поріднилися з приятелем і улюбленцем Августи, але поставили умову, що дитя їхнього роду, пошлюбивши визнавця нікейської науки, не буде змушене міняти віру. І побожний Боніфацій згодився. Це було її першою перемогою.

А друга?… Другу вона здобула не тільки над чоловіком, а й над батьком Африки… Коли почулася матір’ю, Боніфацій зажадав, аби його дитя, що прийде на світ, було охрещене та виховане у вірі, яку він визнає. Пелагія сказала: «Ні». Почалася боротьба. Народилася дівчинка. Батько Африки засипав прославленого комеса листами та усними суворими напученнями чи дружніми порадами. Пелагія казала: «Ні». І дівчинка була охрещена аріанським пресвітером.

— Ти зрозумієш мене?… Ти пробачиш мені? — з тугою і неспокоєм шепотів Боніфацій, дивлячись у скам’яніле обличчя батька Африки. — Я не зумів… не міг… Хай скаже тобі всезнаючий Христос, на лоні якого ти вже спочиваєш, чи міг я вчинити інакше?…

А за мить:

— Хіба ж ти сам не вчив нас словами апостола та своїми, що Христос — се Бог любові і вся віра з Церквою разом лише на вірі стоять?!… На любові, не на силі… То як же я міг силою схилити її, щоб вшанувала нашого Христа, нашу віру?… Ти, що тепер усе вже знаєш, скажи… сам скажи, чи милим було б Господу нашому небесному ловлення для нього душ страхом, насиллям, владою мужа?! Я солдат, наймудріший отче, не священник, усіх доріг мудрості Божої не збагну, не втямлю — але ж вірю, що не вшаную і не втішу Господа нашого, якщо змушу чиїсь стопи, щоб до тої, а не іншої церкви йшли, а серця змусити не зумію… І тому… лише тому…

Здригнувся. Бо тільки-но вимовив «лише тому», як зненацька ожило нерухоме мертве обличчя і, хоч не розплющилися наймудріші очі, нічого не відповіли товсті африканські губи, навіть після смерті майже молодо м’ясисті і майже пурпурові, — все ж Боніфацій виразно помітив тонку, наче значущу, а передусім глузливу посмішку в куточках губів батька Африки і, замість збліднути од потрясіння, відразу ж облився гарячою хвилею рум’янцю.

— Так… так… знаю… знаю, що ти хочеш сказати, — почав шепотіти швидко, гарячково, наче почувався страшенно розгубленим і засоромленим. — Глузуєш з мене і смієшся з моїх слів, бо думаєш: «Ти сказав правду, Боніфацію: любов керує тобою і твоїми вчинками, але не Христова, а нікчемна земна людська любов». І ще думаєш: «Боніфацій — це осінній лист, кинутий Божою рукою на роздоріжжя, земний голос серця як буря без опору підхопить його і понесе, куди захоче». Ти сказав правду, святий наймудріший отче, але хто ж?… воістину, хто ж краще від тебе знає, що таке сердечні бурі і скільки сили та святості потрібно, щоб змагатися з ними?! Тієї сили і святості не зволив дати наш Господь жовнірові, якого ти певного разу з ласки своєї назвав своїм другом і сином.

Єпископ Антонін знову ворухнув ліктями і тінь, що лежала на губах покійного, надаючи їм виразу глузливого усміху, помандрувала до шиї та грудей. Перед Боніфацієм знову було нерухоме, поважне, спокійне обличчя. Але його думка судомно вхопилася за згадку про сердечні бурі і тепер, прикликавши на допомогу пам’ять, блукала всіма книгами «Сповіді», вишукуючи усе більше схожих рис між собою і тим, кому Господь не відмовив ласки святості та сили…

— Наскільки ж правдиве те, що він писав потім про милосердя… Воістину, я б нічого не прагнув більше, ніж дочекатися моменту, коли відчую, що на мене спливає милосердя… милосердя святого Божого спокою…

Досі він ніколи не зазнав цього милосердя. Все його життя — всупереч тому, що малювалося на гарному гордовитому обличчі — було суцільною смугою неспокою і душевних терзань. Справді — був він як осінній лист, гнаний страшним буревієм вічно неспокійного серця. Як змучила його боротьба з дружиною за віру, а пізніше за хрещення дитини! Не збрехав він перед собою і духом батька Африки, кажучи, що вірить — не можна силоміць ловити душі для Христа, але водночас чув, що лише кохання до Пелагії керує його вчинками, а в глибині серця нерідко вважав себе гідним пекельного вогню через свою холодність і лінивство на Божій службі… Скільки ж разів траплялося, що зранку він шанобливо цілував ноги Пелагії, присягаючи вчинити з дитиною так, як вона забажає, а ввечері, повертаючись із єпископського дому, вирішував назавжди розлучитися з дружиною-єрестичкою. За три дні до смерті святого єпископа сказав се їй в вічі! А хіба ж після битви з Маворцієм, Саноеком і Галліоном не наказав своїм солдатам якомога жорстокіше вбити усіх трьох полонених супротивників, — а потім, побачивши їхні розтерзані тіла, заридав, три дні не їв і не спав, а врешті вирішив покинути світ і стати пустельником?!… І не став ним! А його взаємини з Августою? з вандалами? з населенням африканських провінцій?… він більше не може… не має сил… Справді, змучений бурями вічно неспокійного серця понад людську витривалість … Невже він ніколи не зазнає милосердя спокою?… Із захопленням, але водночас наче з сумом і заздрістю жадібно п’є очима невимовний спокій, яким промениться обличчя покійного старця: ось і ти вже нарешті удостоївся щастя спокою, невтомний фехтувальнику в бою з буревіями серця… киданий стількома вихорами, невтишимий великий духу, шукачу Божих доріг, Августине… А коли ж я?…

— Пресвітлий мужу… Вандали…

Боніфацій миттю зривається з колін! Ще один квапливий прощальний погляд на мертве обличчя Августина — і от він уже широким пружним кроком йде до низьких дверей. Ні про що не питає — шкода часу на слова. Без усяких питань вже знає, що трапилося щось справді важливе, раз комес Сигісвульт, його заступник, не довіряючи нікому зі своїх підвладних, особисто покидає мури і входить до дому Августина, — він, найревніший з ревних аріан, шанувальник і могутній речник єпископа Максиміна! За низькими дверима немовби починалося пекло: чорна темрява, гучний відразливий шум десятків тісно скупчених тіл, що труться одні об одних у муці тривоги і розпачу, крики жаху, зойки, хлипання, лемент, — гіппонці дуже любили і шанували свого єпископа, але ще більше бояться вандалів; звідси різке посилення болю та розпачу. Навіть до кімнати, де спочиває покійний, продирається розпач і божевільна тривога живих, що прагнуть жити: єпископ Северіан одриває від ложа голову і неспокійно дивиться довкола, Кводвультдеус зводиться з колін і доганяє Боніфація; а старенький пастир Булла-Регія благально дивиться на гота Сигісвульта. Лише Поссидій, здається, ні про що не знає і нічого не чує; а високий чорний Антонін знову різко вистрілює обабіч гострі крила ліктів і промовляє неголосно, проте виразно, миттю придушуючи тривожний шум:

— Замовкніть; тут лежить слуга Божий Августин. Ти ж, слуго імператора, іди вже і вчини так, щоб єретики не каламутили спокою і святості сну нашого вітця…

І потім знову заглиблюється в тиху молитву. Кров ударяє Боніфацію в обличчя: ніхто не сумнівається, що слова єпископа безпосередньо стосувалися Сигісвульта, але всі могли побачити, що коли Антонін говорив, його погляд застиг на Пелагії — вона якийсь час тому трохи висунулася за поріг і стояла вже у повному світлі. Отож її відразу розпізнали і з уст до уст переходило приглушене сичання: «Пелагія… єретичка». Але не дуже розуміли, чи слід її засуджувати за те, що насмілилася прийти, чи навпаки: втішитися, бо запрагла поклонитися святому отцеві Августинові; але після слів єпископа приглушене сичання перетворилося на голосне гудіння. І знову Пелагія відчула на собі жар сповнених ненависті поглядів та болісний тягар киданих як каміння тихих прокльонів. Відплачувала їм на всі боки тим самим, швидко ведена, ні — тягнена чоловіком до перистилю. Але вони були сильнішими, було їх більше: притулок величі, спокою і маєстату смерті несподівано став якимсь тимчасовим земним чистилищем, що подвійним полум’ям ненависті і зневаги таврував злочин єресі на чолі жінки, яка йшла крізь подвійний стрій ортодоксів.

Жінки, але не солдата, що йшов за нею. Чому? Бо солдат був варваром, готом, а всі готи — відомо — єретики; вона, натомість, дитя їхньої землі, їхньої крові, їхнього звичаю… Але також і тому, що той солдат, хоч єретик, б’ється під знаком правовірного цісаря і власними грудьми захищає від інших єретиків святиню, олтарі та правовірних мешканців Гіппону: коли б не він і не його товариші, отару Августина давно спіткала б доля решти Нумідії. От і тепер погляди, що з ненавистю женуть Пелагію, відразу ж м’якнуть, наткнувшись на вузенький потічок крові, яка сочиться з розтятої щоки Сигісвульта, і цілком преображаються та сяють вже тільки шанобою, відданістю та повним довіри захопленням, коли врешті зупиняються на високій постаті комеса Африки. Здається, вони кажуть: «Августин відійшов до Господа, тепер ми маємо лише тебе».

Перед домом єпископа п’ятдесят готів насилу відпихають щитами юрбу, що відчайдушно тиснеться зі всіх боків.

— Спасителю… спасителю наш! — летять до Боніфація благальні й тривожні крики.

Звістка, яку приніс Сигісвульт, уже оббігла все місто. Вандали зробили таранами великий пролом у зовнішній стіні, прорвалися крізь нього і тепер напирають на залізну браму середньої стіни. Брама довго не витримає: від’їжджаючи до міста, Сигісвульт наказав засипати нападників пострілами з баліст і катапульт, лити на них киплячу воду і смолу; може, зазнавши великих втрат, відступлять, — якщо ж ні, то доведеться відчинити браму і спробувати в рукопашній сутичці відкинути їх за пролом; але перше, ніж до цього дійшло б, конче слід було сповістити Боніфація. Та жоден із солдатів Сигісвульта не зважувався на посольство до дому покійного Августина, тому комес мусив вибратися сам.

— Бувай здорова, Пелагіє, — каже Боніфацій. — Їду на стіни…

— Я з тобою! — гукнула вона.

— Ти збожеволіла?!…

Вона вперлася.

— Поїду.

— Та ж ти гадки не маєш, що таке битва з вандалами… навіть просто стояти на стіні вкрай небезпечно для життя…

— Але ж ти їдеш…

Він засміявся.

— Ти забула, що я не лише твій чоловік, а й вояк… На стінах я в себе вдома. Але ти?… ти ж навіть військових вправ не бачила… І чого ж ти вперлася саме сьогодні? Облога триває вже кілька тижнів, а ти…

Сигісвульт теж почав переконувати Пелагію, що їй не годиться навіть думати про відвідини стін. Але одразу ж замовк, змішаний її дивним поглядом. Як це?… то він, Сигісвульт, не знає, чому вона хоче йти на мури між солдат, хоч би їй навіть загрожувала небезпека?… і чому саме сьогодні?… Не знає… не здогадується?… він, з яким вона стільки розмовляла про святу Правду Божу і який у день диспуту з Августином двічі прибігав до неї, аби детально розповісти, що казав Максимін? Відважний з тебе вояк і мудрий командир, пресвітлий мужу, але душу й мозок маєш дитячі: невже справді не розумієш, не відчуваєш — після всього, що трапилося сьогодні, Пелагія хоче… Пелагія мусить мати довкола себе лише людей своєї віри… потребує їх як повітря… мусить чути, як вони моляться… мусить знати, що вони насправді існують і що їх багато… А де ж вона їх знайде, як не на мурах?!!

Коли б Пелагія всі ці свої гарячкові думки зодягла в слова, пресвітлий комес Сигісвульт, напевне, миттю зрозумів би її спонуки і ревно б її підтримав, але тому, що губи її мовчали, тільки очі були напрочуд виразистими, — гот, хоч засмучений їх виразом, попросту не мав часу задуматися, що саме вони хочуть йому сказати. Справді, його самого і їх із нею спільну віру болісно вразили в домі покійного єпископа, — але невже се відповідний час, щоб про це розмірковувати?… Адже ж вандали щомиті можуть виламати браму, і лише це важливо… куди важливіше, ніж туманна певність, що вандали, які облягають місто, такої ж віри, що й готи, які його боронять, тимчасом як пасивний об’єкт битви, населення Гіппону, і тих, і інших однаково вважає проклятими єретиками… Комес Сигісвульт був насамперед солдатом: побожний і ревний аріанин, усе-таки вважав бій із тим, проти кого його вислала Августа, своїм першим і найвищим обов’язком. Він став на службу Плацидії ще в Нарбоні та Барсіноні, при дворі Атаульфа, і відтоді з однаковим спокоєм, сумлінністю, а, зазвичай, і таланом — вів своїх готів проти кожного, на кого вона вказувала. Менше, ніж два роки тому, оцього Боніфація, що нині є його зверхником, раз-у-раз бив та ганяв по всій Африці, бо такою була воля Августи!

— Ні, ні, не підеш зі мною! — уже вдесяте чи вдвадцяте вперто повторював Боніфацій.

Тоді Пелагія втупилась в його обличчя промовистим, повним ніжності поглядом і лагідно, але рішуче сказала:

— Піду. Хіба ж я не обіцяла: «Де ти, Каю, там я, Кая?»

Якусь мить дивився на неї, щиро здивований, але вже зворушений і щасливий. Невдовзі всі троє, оточені щільним кільцем кінних готів, мчали до південної сторони міських мурів. Перед леонтіанською базилікою з ними порівнялася квадрига проконсула Целера, що, хоч і не був солдатом, сам особисто привіз Боніфацію запаси харчів, продершись морем із Карфагену до мису Стоборрум, а тепер не мав чим повернутися. Вандали-бо несподівано побудували галери, зухвалим нападом здобули мис Стоборрум і, хоч швидко звідти витиснуті, встигли знищити, спалити чи бодай серйозно пошкодити всі кораблі, які там стояли.

Якийсь час вони їхали поруч. Одної миті Боніфацій повернув до проконсула Африки заклопотане обличчя і, трохи стримуючи коней, почав говорити голосом, повним неспокою та притишеним, — щоб не почули солдати.

— Не знаю, чи відомо тобі, пресвітлий мужу, що мені й апостольському мужу Поссидію сказав наш святий єпископ за кілька днів до смерті, коли ще міг говорити?!… Сказав: «Знаєте, про що я прошу Бога в ці нещасливі дні? Або хай зволить звільнити це місто від ворогів, або хай дасть нам досить сил знести тягар Його волі, або нехай, принаймні, забере мене з цього світу та покличе до себе». Розумієш, пресвітлий Целере?… Бог вислухав благання свого святого слуги і сповнив…. Але останнє з його прохань!… Чи ж це не значить, що не хоче сповнити два перші?… отож ні міста не врятує, ні навіть не дана нам буде ласка сили, потрібної для знесення страждань…

— Це воістину була молитва, гідна батька Африки… молитва пастиря Христової отари! — з радісним глумом скрикнула Пелагія. — Залишити паству в небезпеці та ще й знаючи, що, раз Бог покличе його до себе, то не врятує міста!

Боніфацій перебив її, гнівно тупнувши ногою.

— Як ти смієш блюзнити?… зі зухвалою жіночою влізливістю встрявати у Божі вироки та найсвятіші розрахунки Господа з найвірнішим владикою?… Воістину, Пелагіє, — гукнув, уже й не думаючи про те, що всі довкола з цікавістю його слухають, — воістину, ти ще накличеш на себе, на мене і нашу дитину справедливу Божу помсту!

Перш ніж Пелагія встигла відкрити гнівно тремтячі губи, проконсул Целер так різко шарпнув своїх коней, що обидва ридвани зачепилися колесами, викликаючи замішання, яке дозволило всім забути про подружню суперечку. Але Целер негаразд розрахував рухи своїх яблукастих коней: колісниця Боніфація була дещо ушкоджена, тому обидва комеси мусили пересісти на жовнірських коней. Натомість Пелагію проконсул запросив до своєї квадриги.

Вона навіть не здогадувалася, що в домі Августина Целер стояв на кілька кроків позаду неї та, змішавшись із найлюднішою юрбою, не лише ловив зацікавленим поглядом все, що діялося довкола, а й одразу ж чудово зрозумів, що означали і кого стосувалися слова єпископа Константини про єретиків. Тому дуже здивувалася, коли проконсул, допомагаючи їй всісти до квадриги, подивився на неї поглядом, в якому малювалися обурення, співчуття та розуміння, і з напівсумною, напівіронічною посмішкою сказав півголосом:

— Нас од найраннішого дитинства вчать, що християнство — це релігія братерства, а наш Бог — Бог любові, та, воістину, жодне з шанованих у старому Римі божеств не будило в серцях своїх противників сотої частки тієї ненависті, якою християни по-братерськи обдаровують одне одного, коли доходить до розмірковувань про Божу натуру.

Вона сердито стягла брови.

— Пресвітлий мужу, — скрикнула, — ти забуваєш, що говориш із християнкою!

— Але ж я теж християнин, — відповів він, — і вірю в єдиносущність, а ти, прекрасна Пелагіє, приймаєш лише подібносущність… Та невже я повинен через це ненавидіти таке чудове Боже створіння?!

— Ти кажеш, як безбожний платонік, пресвітлий Целере, — суворо відповіла вона, — і я б одразу зійшла з твого повозу, коли б…

— Можеш без побоювань залишатися на моєму повозі, — перебив він її, з місця рвонувши коней сильним ударом переплетеного золотими нитками батога. — Воістину, я визнаю Христа, як і ти, шляхетна Пелагіє… Зрештою, — засміявся, — поміркуй сама: чи ж міг би я бути проконсулом Африки, не будучи християнином?!

 Підіймаючись на стіну, Пелагія зазнавала зовсім не таких відчуттів, які уявляла собі в місті. Солдати-єдиновірці, — ті, що галасливими громадами ходили, сиділи чи лежали поблизу мурів, привітали гарну молоду жінку справжнім градом палких поглядів, які були дуже промовистими, але не містили в собі нічого з чистої духовної любові, що мала б за будь-яких обставин надихати співбратів у вірі… «А вони ж не можуть не знати, хто я і якому Христові поклоняюся», — майже сердито подумала вона. Натомість ті, що вже стояли на стіні або ж бігали туди-сюди стрімкими вузькими сходами, здавалося, зовсім не звертали уваги на жінку — супутницю комесів. Лише один із головою, розбитою пострілом, і страшенно спливаючий кров’ю, якого несли на руках три товариші, на мить перестав пронизливо кричати, зачарований виглядом напрочуд гарної достойної римлянки.

А війна?… Місто було опоясане потрійною лінією мурів, споруджених так, що середній мур був на п’ять стіп вищий від зовнішнього і на сім нижчий від третього муру. Отож, стоячи на цьому третьому, Пелагія чудово бачила варварів, які швидко бігли крізь пролом у зовнішньому мурі, але не могла помітити тих, що тислися під браму в середньому мурі. Здогадувалася, де саме знаходиться ця брама, лише завдяки швидким рівномірним рухам плечей, рук і голів зосереджених на середній стіні солдат, які всі безперестанку щось кидали у вже закритий очам Пелагії простір, а не один з яких раптом випускав з долонь арбалет, щит або тяжкий камінь і з болісним криком падав товаришам під ноги.

— Гейзеріх! — почула вона раптом біля себе чийсь схвильований голос.

Здригнулася і, швидко відриваючи очі від середнього муру, повна гарячкової цікавості та майже забобонного остраху, помчала жадібними очима в напрямку, на який їй вказував погляд чоловіка. На відстані десь п’ятдесяти кроків од здобутої стіни побачила кількох воїнів із величезними орлиними крилами на шоломах. Один із них, — це король Гейзеріх, завойовник Африки, кривавий грабіжник, найжорстокіший з усіх варварів, які коли-небудь заселяли orbem terrarum! Її серце билося все сильніше, все швидше; адже ж це він перетворив на руїну квітучі маєтки — її придане — розкидані на величезному просторі між Гіппоном Діаритом і Тамугаді… але ж це він у Новому Місті над Хилемотом зробив члена її роду суддею та оборонцем… Як римлянка, всім серцем ненавиділа дикого варвара, що плюндрував найродючіші провінції імперії і мав для всього римського лише лайливе і принизливе слово, зневагу, неволю, пригнічення, тортури і жорстоку смерть! Але як аріанка не могла ним не захоплюватися і замалим не шанувати воїна їхньої спільної віри, найсвятіше певного, що він — обране знаряддя Божої помсти і меч у правиці Господній, покликаний з волі Небес до бою з тими, на яких Бог гнівається!

— Де… де Гейзеріх? — схвильовано питала. — Хто з них?… Цей велетень із сокирою?

І не могла повірити, що це справді має бути він, меч Божої помсти, коли Боніфацій показав їй низького, худорлявого, наче калікуватого непоказного чоловічка десь тридцятилітнього віку в скромному коричневому одязі та почорнілому залізному обладунку.

— Не може бути… не може бути… — повторювала. Натомість Боніфацій зовсім їй не дивувався, бо знав, що могутній Гундеріх, король вандалів і аланів, помираючи у страшних муках, шалено розреготався від звістки, що воїни хочуть проголосити своїм королем після нього його зведеного брата Гейзеріха. «Гейзеріха? Байстрюка? Здохляка? Кульгавця? Вже краще візьміть кривобоку бабу», — ревів він, здригаючись од все сильніших вибухів реготу і так і сконав, до останньої миті не перестаючи реготати.

Справді, Гейзеріх був не лише малий, хирлявий і наче калікуватий, але ще й кульгав. Пелагія відразу це помітила, коли він рушив з місця. Видно було, якою болісною гримасою перекривилося його обличчя, коли він почав іти, тягнучи за собою майже безвладну ногу. Йому привели коня; могутні руки товаришів одірвали короля від землі і дбайливо посадовили в сідло. Тоді Гейзеріх видобув меча, тричі накреслив ним у повітрі знак хреста і шаленим темпом помчав до мурів. Без зусиль перестрибнув уламки в кілька стіп висотою, що валялися довкола пролому, і повернув до штурмованої брами. З наказу Сигісвульта по ній почали стріляти з чотирьох катапульт водночас. Наче наперекір, король одразу ж стримав коня і, серед граду пострілів, жоден із яких його не зачепив, поволі почав зникати з поля зору Пелагії.

— Відчиняємо браму! — пролунав голос Сигісвульта. Загуділи роги і буцини, солдати з гучними криками почали збігати по сходах.

— До брами! До брами! — гукали препозити і сотники.

— Бувай здорова, Пелагіє! Повертайся до міста.

Відчула на своєму волоссі теплий дотик уст. Обернулася. Перед нею стояв Боніфацій, майже весь закритий величезним франконським щитом. У руці тримав сокиру, таку велику і на вигляд таку страшенно тяжку, аж Пелагія ніколи б не повірила, — якби не сама це побачила, а почула від когось, — що її чоловік може піднести такий тягар. Взагалі весь був таким відмінним од знаного їй: ніколи не думала, що є хвилини, коли він, Боніфацій, може бути саме таким…

Усміхнулася до нього приязно і майже зі щирим подивом.

— Не боїшся Гейзеріха?! — спитала, а в її питанні вже звучала горда відповідь.

— Боюся, — спокійно відповів він. — Коли б тут зі мною був Аецій…

— Аецій, убивця Фелікса? — здивовано перебила вона.

— Аецій, найвідважніший з римлян, — відказав, накладаючи на голову високий позолочений шолом із червоним гребенем.

 

2

Аж до моменту усунення зі своєї дороги Фелікса та перейняття від нього влади при боці неспроможної до дальшого опору Августи Аецій приділяв дуже мало уваги особі та вчинкам Боніфація. На його думку, комес Африки ніколи не вчинив нічого такого, що б дозволяло припускати, наче в майбутньому може стати небезпечним супротивником. Повсюдно славлені солдатські чесноти і незламність найвірнішого слуги та приятеля Плацидії не викликали в Аеція ні шаноби, ні остраху. Єдине, що його сердило (і смішило водночас) у зв’язку з особою Боніфація, — це величезна прихильність літописців та панегіристів, які гойно обсипали комеса Африки тими самими прізвиськами та епітетами, якими під їхнім пером обростало зазвичай ім’я покійного Констанція чи самого Аеція, багаторазового щасливого переможця готів, франків та інших ворогів імперії. Ображений цим, завше переможний comes domesticorum, а потім головнокомандувач військ Заходу легко розумів, у чому приховується таємниця цієї прихильності: в приязні, якою Боніфація обдаровувала Августа, окрім того, а, може, перед усім, — в його побожності та ревності у справах віри, що не могло не вплинути на його славу, особливо ж коли зважити, що майже всі літописці та панегіристи належали до священничого стану. Не можна було ніяк інакше витлумачити цього розголосу, а вже найменше справжніми військовими заслугами. Боніфацій не міг похвалитися майже жодною перемогою чи якимсь іншим щасливим здобутком, співмірним з аецієвими вчинками. Щоправда, в молодості надав певні послуги Констацію, але в першій же битві, яку самостійно провів у Іспанії, зазнав цілковитої поразки, та ще й від кого?… вандальських племен асдінгів і силінгів, що саме безладною юрбою тікали на південь Іспанії, щойно розгромлені військовим магістром Кастином! Той сам Кастин без великих зусиль розгромив самого Боніфація, коли він, як комес Африки, збройно виступив на боці Плацидії під час її змагань із братом; коли ж, після воцаріння Іоанна, Боніфацій став проти узурпатора, то воістину не військові здібності комеса Африки наповнили тривогою серця Іоаннових прихильників. Щось геть інше було причиною неспокою, який збудила тоді незламна вірність та відданість Боніфація справі Плацидії; щось, у чому Аецій бачив розгадку всієї таємниці значення, потуги та слави Боніфація. Африка, військами якої він командував, була найродючішою дієцезією Заходу, а, либонь, і всієї імперії: була коморою Італії! Не військові здібності, не незламна мужність, навіть не приязнь Августи чи ревність у вірі, а збіжжя… безкраї урожайні лани збіжжя, — от що робило комеса Африки одним із наймогутніших у державі! В боротьбі проти Іоанна Боніфацій не втратив жодного африканського солдата, але досить йому було затримати рух зернових кораблів до італійських портів, щоб зробити Іоаннові війська дуже піддатливими на вмовляння Ардабура, який у полоні не гаяв часу! Однак Аецій не був певен, чи Боніфацій насправді розуміє, яку справжню силу має в руках: останні події, здається, вказували, що комес Африки у значно більшій мірі прислухається до вибухів почуттів, ніж до мови холодних розрахунків.

Вже наступного року після обійняття патрикіату Фелікс розпочав інтриги, метою яких було руйнування приязні між Плацидією та Боніфацієм. Аецій був надто обережним, а водночас надто зайнятим війною в Галлії, щоб дати втягти себе в цю гру, таку ж небезпечну, як малообіцяючу; адже йому зовсім не залежало на зміцненні становища Фелікса. Натомість нічого не мав проти того, щоб обидва приятелі Августи порізнилися між собою і навіть переслав Боніфацію лист, в якому запевняв його у своїй приязні та висловлював здивування, що мужа з такими заслугами перед цісарським домом тримають здаля від столиці.

Навіть не припускав, що той лист був ще одною краплею олії у вогонь, що вже певний час палив комеса Африки. Боніфацій, здається, зовсім не цінуючи значення, яке він мав завдяки командування військами в коморі Заходу, віддавна рвався до імператорського двору, щоб здобути там відповідне до своїх заслуг і вірності становище, само собою, одне з найвищих в імперії. Фелікс лише підкладав до цього вогню, раз-у-раз нагадуючи, що Августа недооцінює свого найвірнішого слуги або навмисне тримає його здаля від себе; заодно ж перестерігав Августу перед жадібним до влади улюбленцем, який нібито намагається відірвати Африку від імперії.

Посеред третього року царювання Валентиніана Боніфацій отримав наказ постати перед вічною Августою в Равенні: ще кілька місяців тому вважав би це здійсненням своїх мрій, а тепер під впливом застережних листів Фелікса зрозумів цей виклик як позбавлення його посади — і внутрішній вогонь, що його палив, одразу ж спалахнув грізною пожежею. До Равенни замість комеса Африки надійшов лист, що дихав ображеною гордістю та гнівом, у якому Боніфацій докоряв Августі за недостойну маєстату невдячність і відмовився їй підкорятися. Фелікс не тямився з радості: доп’яв, чого хотів! З метою покарання бунтівника до Африки вислано військо під проводом Галліона, Маворція та варвара Саноека, — але Боніфацій, якому не вельми таланило в битвах з ворогами імперії, цього разу виявився переможцем і, п’яний тріумфом, проголосив себе незалежним од Равенни владарем Африки.

І саме тоді, — внаслідок подій, які відразу ж потому розігралися в Африці, Аецій прийшов до твердого переконання, що славлений літописцями та панегіристами нарівні з ним Боніфацій насправді не заслуговує нічого, крім зневаги, і ніколи не доросте до того, щоб стати небезпечним для нього суперником.

Бо що ж — на думку Аеція — слід було вчинити, перемігши цісарське військо? От що: спираючись на всіх невдоволених, від яких у Африці аж кишіло, — передусім же на аріан та донатистів, — під загрозою заморити Італію голодом зажадати від Августи найвищих титулів із патрикіатом включно, а задля постраху справді на якийсь місяць перекрити поставки зерна. Аецій настільки був певен у близькому тріумфі та піднесенні Боніфація, що поквапом почав громадити запаси галлійського збіжжя, готуючись до смертельної довгої боротьби з новим суперником, насправді грізним, бо в його руках страшна зброя — голод. А що ж учинив Боніфацій? Замість вимагати і погрожувати, як це три роки тому з блискучим успіхом робив Аецій в Аквілеї, розпочав справжню війну проти Августи, даючи їй час зібрати і вислати до Африки нове військо під проводом Сигісвульта, який не лише щасливо і майже без перешкод зійшов на берег, але відразу ж у першій битві цілковито розгромив незалежного владаря Африки, а потім без зусиль здобув найважливіші порти: Гіппон і Карфаген, відновивши сполучення між Італією та її зерновою коморою.

Все, що наступило потім, зовсім не обурило Аеція, але ще більше впевнило його у безталанності та нещасливій руці Боніфація. Як колись Іоанн до Ругіли, так тепер комес Африки звернувся до короля вандалів, прохаючи допомоги проти Плацидії. Вандали, що так само, як раніше Аларіх, давно вже мріяли про найродючіші та найбагатші в імперії африканські провінції, поспіхом переправилися з Іспанії на допомогу Боніфацію, але, замість служити його цілям і підкорятися його наказам, з власної волі почали грабувати весь край і здобувати міста. Доведений до розпачу Боніфацій, що мимоволі став винуватцем недолі краю, яким керував, і жорстоких переслідувань своїх єдиновірців, прагнучи змити провину, виступив проти вандалів; король Гейзеріх легко його розбив і невдовзі став господарем обох мавританських провінцій: Цезареї і Тінгітани. Тоді перед лицем небезпеки, що загрожувала втратою всієї Африки, сталося примирення Плацидії та Боніфація. Війська комеса Африки і Сигісвульта, що так недавно воювали між собою, об’єдналися для спільного захисту єдності імперії, римського виру, ортодоксального віровизнання, а передусім, — як думав Аецій — збіжжя.

Майже одночасно з тим, як люди Аеція вчинили замах на Фелікса, кульгавий здохляк Гейзеріх розгромив об’єднані війська Боніфація та Сигісвульта і, вторгшись до Нумідії, обложив їх обох у Гіппоні. Аецій не мав сумніву: через два-три тижні місто капітулює…. Вже знав, як слід оцінювати славленого хроніками й поетами комеса Африки!

Навіть після смерті Фелікса особа Боніфація якийсь час поглинала значно менше уваги магістра обох військ, ніж хоча б підозріла активність норійців та ютунгів над верхнім Данубісом. І лише коли врешті рушив проти них, захищаючи прикордонні провінції — Рецію та Вінделіцію, його наздогнала неймовірна новина, що раптом наказала Аецію глянути на зачиненого в далекому Гіппоні комеса Африки як на суперника. Виявляється, на засіданні таємної імператорської ради префект преторію Італії Вір Флавіан від імені всієї ради звернувся до Августи з проханням про увінчання заслуг Аеція патрикіатом, Плацидія, злісно посміхаючись, відповіла, що заслуги пресвітлого Боніфація довше чекають винагороди. Через цю новину Аецій почав приділяти куди пильнішу увагу досі ним легковаженого зернового мішка, як досі його називав. З певним здивуванням установив, що Гіппон тримається вже більше ніж півроку, а невдовзі навіть зізнався собі подумки в першій перевазі Боніфація над собою: в мистецтві захищати місто. Повністю звикнувши до варварських способів ведення війни, Аецій не терпів твердинь, ненавидів облоги і наколи не дозволяв щоб його замкнули навіть у найміцнішій фортеці.

На якийсь час його увагу від Боніфація знову відвернула просьба єпископа Гідація, який з Іспанії благав захисту від короля свебів Гермерика. Іспанці мріяли навіть про те, що Аецій не лише блискавично розгромить свебів, усе грізніших для римського миру за Піренеями, але й тріумфальним походом перетне всю країну і через Геркулесові Стовпи вторгнеться до Африки, вдаряючи на вандалів ззаду і несучи відсіч Гіппонові, як він двічі приніс її Арелатові, громлячи готів. Але Аецій, здавалося, зовсім не квапився воювати з вандалами, та й зі свебами йому йшло не так легко, як із варварами, що заселяли Галлію. Гот Веттон, який за його наказом вторгся до Галлеції, мусив швидко її покинути, одночасно надійшла звістка, що дружина magister utriusque militiae померла через сильну грудну гарячку. Ні Астурій, що, глибоко зворушений, першим приніс звістку про смерть доньки Карпілія, ні найближчий Аецієві молодий Касіодор, ні взагалі ніхто інший не міг збагнути, які почуття викликала в душі непереможного сумна звістка про втрату золотоволосої подруги, яку все оточення її чоловіка щиро шанувало. Хай там як, Аецій якомога швидше виїхав до Італії, щоб урочисто поховати дружину, і вже до Іспанії не повернувся, віддавши долю змагань зі свебами в руки Астурія, якому надав титул пресвітлого комеса Hispaniarum, а той, віддячуючи улюбленому воєначальнику, прислав йому молодого трибуна і поета Меробада, щоб той оспівав у свої віршах кожен вчинок Аеція.

Поховавши останки доньки Карпілія у чудовій гробниці, де вже давно спочивали вічним сном Флавій Гавденцій і його дружина, Аецій повернувся до Галлії, яку він покинув після перемоги на Колубрарійській горі. Тут він почувався найкраще, тут його найбільше шанували і прославляли; тому волів знаходитися серед найвідданіших йому людей, тим паче що раніше легковажений Боніфацій починав йому здаватися все небезпечнішим. Гіппон мужньо захищався вже цілий рік, приковуючи Гейзеріха і його швидко танучі сили до одного місця. Тим часом зі Сходу до Африки пливло величезне військо під проводом іншого приятеля Плацидії, Аспара. Консул Басс недвозначно застерігав Аеція перед Августою, яка не крилася з тим, що, знищивши Гейзеріха, об’єднані сили Боніфація й Аспара, без сумніву, придадуться для зміцнення підірваної величі маєстату у внутрішніх провінціях імперії.

Аецій давно вже не переживав такого сильного хвилювання, як од звістки, що Гейзеріх відступив із-під Гіппону, зазнавши під час облоги величезних втрат. Через тиждень Аспар об’єднався з Боніфацієм і Сигісвультом, щоб усією своєю величезною силою переслідувати відступаючих вандалів.

Була ніч, коли Меробад ввів до намету магістра обох військ задиханого посланця. У наметі було темно, але Аецій не спав: навмисне заборонив запалювати світло, щоб ніхто не помітив гарячкового хвилювання, яке малювалося на його обличчі. Не здійняв очей на посланця. Але голос його був цілком спокійним, коли питав:

— Які ж новини з Африки?

— Найсвітліший мужу, нікчемний і безбожний король Гейзеріх, — не доказав.

— Кажи відважно. Не бійся.

— …майже впень розгромив об’єднані цісарські війська. Пресвітлі воєначальники ледь устигли врятуватися втечею….

Аецій наказав унести світло.

Через місяць надійшла звістка, що Гейзеріх увійшов до Гіппону і дощенту його розграбував. Аецій зневажливо знизав плечима. Боніфацій був уже нічим. Повністю заспокоївшись, dux et magister utriusque militiae рушив з військом на північні рубежі Галлії, де франки знову загрожували провінціям Бельгіки. Рушаючи з Арелату, вислав до Равенни повний витончено прихованих погроз лист, в якому рішуче домагався патрикіату, а заодно консулату на майбутній рік: сьомий рік щасливого царювання вічного Валентиніана Августа, тисячу сто вісімдесят четвертий рік од заснування Міста і чотириста тридцять другий від народження Христа, Сина Божого.

 

3

Від найраннішого ранку трьома руслами пливуть тисячоголові людські потоки: з Віміналу й Альта Семіта через старі Porta Salutaris[5] на Марсове Поле; з Целемонтію і Porta Capena[6] між Великим Цирком і Палатином аж до самого Forum Boarium[7]; нарешті із Затибр’я чотирма мостами під театри Бальба, Помпея, Марцелла, під портики Філіпа й Октавії. Чим ближче до Велабру[8], Капітолію чи розкішно прибраної вулиці, яка мчить стрілою на той берег, до Капітолія, — тим сильніша тиснява, тим численніші бійки за місце, тим частіші зомління, а голосніші й радісніші вигуки. Цього дня видано подвійні порції хліба, щедро частовано оливками та вином, отож, попри січневу погоду, натовпи охоче платять вічній Августі тим, чого вона прагне: покликами, вітаннями, оваціями… пітніють і деруть горло, але всі уста і всі очі задають те саме питання: «Що ж це за урочистий день сьогодні?… яке свято?… І який це імператор веде свою переможну процесію слідами Сципіонів і Цезарів через Via Triumphalis[9]?…» І всі дістають ту саму відповідь: «Воістину, се врочистий день… Дорогою тріумфаторів їде хтось справді більший від обранців сліпої Фортуни: їде незламний, найвірніший і найревніший слуга Христової віри та Їх Вічностей, Августа й Августи. Слава йому!» Цю відповідь вислухано з німим здивуванням в очах, але миттю підхоплено вигук і від садів Агриппіни до Porta Trigemina[10] гриміло лише одне, довго не змовкаюче слово:

— Слава, слава, слава!

На Форумі Траяна, де зібралися майже всі присутні на той час у Римі сенатори, біля підніжжя статуї Констанція здіймався повністю покритий пурпуром цісарський подіум із двома тронами: на вищому, розкішнішому, сидів тринадцятилітній імператор Валентиніан Третій, на дещо скромнішому — Августа Плацидія, що насилу намагалася зберегти маску спокійної поваги, пристойної маєстату. Бо все її обличчя — очі, вуста, навіть щоки, — пожвавлює, освітлює і омолоджує посмішка невимовного щастя. Вперті пихаті довбешки міських квіритів, яким досі мариться salus rei publicae[11], нарешті переконаються, що є так, як повинно бути: що Рома не тих нагороджуватиме, кому вдалося зробити для неї те чи інше, а обранців, опромінених ласкою маєстату, тим гідніших слави, чим більшою приязню та довірою обдаровує їх володар імператор вічний Август, а не якесь princeps liberorum[12].

Одразу ж перед подіумом стоять найпресвітліші достойники — цісарська рада: їх п’ятеро і лиш одного брак: магістра обох військ. Ах, яка шкода, що саме сьогодні його нема… Але за мить Августа суворо стримує невгамовну радість: чи ж насправді шкодує, що його тут нема?!

З Форумів Веспасіана і першого Августа, Октавіана, долинають радісні тріумфальні звуки труб: процесія приятеля Августи звернула вже до Велабру на Vicus Tuscus[13]; початок цієї процесії саме минає святиню Великої Матері та за хвилину затримається перед найстарішою християнською церквою на Палатині (колись святиня Divi Augusti[14]), щоб подякувати Христові за ласку цісарської приязні, що спливла на недостойне чоло сьогоднішнього тріумфатора.

Префект преторію Вір Нікомах Флавіан, ледве ховаючи іронічну посмішку, непомітно схиляється до вуха квестора святого палацу.

— Єдине розумне слово, яке сьогодні прозвучало, — шепоче, — саме це: недостойне чоло.

Квестор усміхається, але дуже стримано: завжди вміє належно оцінити жарт, але хай же найпресвітліший префект не думає, що квестор поділяє його почуття. Всі знають, що вивищення приятеля Августи — це справжній удар по тих сенаторських родах, які ще поклоняються староримським богам, а передусім — по Нікомахах Флавіанах, приятелях магістра обох військ. Квестор мав би велику охоту трохи поглузувати з незручного становища, в яке потрапили могутні Віри (гидує їхньою вірою і заздрить гучному імені): наприклад, з турботою в голосі запитати, чи найпресвітліший колега не має жодного остраху стосовно дальшої долі посмертного вшанування свого батька і його статуї в сенаті?… Справа цього посмертного вшанування і статуї саме півроку тому наробила чимало галасу в Римі: батько префекта за Феодосія, теж бувши префектом преторію Італії, очолював староримський табір, взяв активну участь у останній збройній боротьбі проти християнства та поліг під Аквілеєю, натомість переможний Феодосій наказав усунути з сенату його статую і позбавити посмертного вшанування. Але Аецій, шукаючи після замаху на Фелікса зближення з сенатом, добився від Августи зняття безчестя з пам’яті Флавіана та згоди на поновне встановлення його статуї в курії, чим привернув на свій бік усі могутні язичницькі сенаторські роди, які все ще числом і справжнім значенням у місті та всій Італії переважали християнські роди. Тепер же квестор був певен, що приятель Августи забажає повернути справу посмертного вшанування Флавіана до попереднього стану. Але, трохи роздумавши, вирішив, що не випадає починати розмову про це, отож, аби щось відповісти, сказав лише:

— Воістину, Рим не пам’ятає нічого подібного від часу втечі Варрона з-під Канн …

Тимчасом новий Варрон, що його так само, як і того шість віків тому, гризений соромом і зніяковілий, уже в’їжджав на Форум Траяна. Тільки-но з’явився під аркою, всі сенатори як один здійняли праву руку і гукнули: «Ave, vir illustris!»

І всі як один вп’ялися тисячооким поглядом у благородну гордовиту постать… вродливе, з дуже тонкими рисами обличчя… спущені додолу прегарно оправлені віями очі…

А той, одчуваючи на собі цей палючий жар цікавості, здивування, а, напевне, і прихованого глуму, волів би провалитися під землю: ким же він був, приятель Августи, що його цісарі, сенат, римський народ вітали як тріумфатора?!… Бунтівником, якому не поталанило і якому ласкаво пробачено! Зрадником вічного владаря і святої віри, що прикликав на допомогу єретиків і розбишацьких варварів! Поганеньким полководцем, якого тричі побив кульгавий здохляк! Втікачем, що, втративши надію, малодушно покинув довірений його опіці край, віддав його у здобич оскаженілим грабіжникам і помчав через море благати прощення — готовий прийняти все: кару, покуту, зневажливе помилування, щоб тільки здобути нарешті після стількох років буревіїв та терзань жаданий спокій!

Під кінною статуєю Траяна стоять два мандатори у червоних, перетканих золотом далматиках. Мандатор — це язик і вухо володаря під час публічних виступів.

— Підійди, найпресвітліший мужу! — декламують обидва одночасно, досконало утримуючи однакову силу і напруження голосу.

Дме пронизливий зимовий вітер, але приятель Августи знає, що йому не можна ставати перед цісарським обличчям у теплій темній накидці. Отож скидає її на руки трибуна-гота, що стоїть за ним, і в самій лише далматиці помаранчевої барви з чорними клаві йде через увесь Форум. Але зовсім не відчуває січневого холоду. Гот іде слідом за ним, щоб у належну мить знову накинути на нього теплий одяг.

Перед кінною статуєю Траяна здіймаються два гіпсові, у людський лікоть заввишки, погруддя консулів: з року, який тільки-но закінчився, і того, який саме починається. Два білі обличчя: бородате Геркулана Басса і грубе, широке, майже варварське — Аеція. Між цими двома погруддями приятель Августи вперше стає навколішки.

— Хто це підходить? — протяжним ритмічним голосом питає мандатор з лівої сторони статуї.

— Флавій Боніфацій, — таким самим голосом відповідає мандатор з правої.

— Нехай наблизиться й постане перед нашим обличчям, — знову декламує перший.

Боніфацій зводиться з колін і робить десять кроків.

Гот з накидкою в руках залишається на попередньому місці. Мандатори міняються місцями. Боніфацій знову опускається навколішки.

Тепер питає мандатор, який раніше стояв справа:

— Хто служив мечем і радою вічному Констанцію Августові, того часу ще патрикію, у боротьбі з нікчемним, — щоб Бог прокляв його душу, — Геракліаном?

— Достойний Боніфацій, трибун, — лунає відповідь.

— Хто на перший поклик вічної Августи Плацидії поспішив їй на поміч супроти ковів тричі нікчемного Кастина?

— Ясний Боніфацій, комес.

Голос лівого мандатора підіймається на тон вище:

— Хто вічній Августі, що покидала Італію, рятуючись од підлості та зради, непрошений із грошовою спомогою поспішив? Хто найняв корабель для Її Вічності та найшляхетніших діточок?

— Пресвітлий Боніфацій, дукс і комес Африки.

— Хто незламно не згоджувався визнати жалюгідного узурпатора Іоанна?… Хто, скривджений зрадою та підступами неприхильних до нього достойників не став доходити власної кривди, коли для святої віри та римського миру настали скрутні часи? Хто, вражений Господом Небес, не схилився, не піддався спокусі, але мужньо власними грудьми боронив церкви Божі та цісарські міста?…

Боніфацій підвівся з колін і рушив прямо до оббитого пурпуром подіуму. Його доганяв голос мандаторів:

— Хто цілий рік переможно відбивав напади грабіжників та єретиків на місто, освячене життям і смертю святого єпископа і Божого мудреця Августина?

— Щонайсвітліший Боніфацій, дукс і комес Африки та комес доместиків…

Тоді Валентиніан і Плацидія підвелися з тронів. Боніфацій укляк на східцях подіуму, торкаючись обличчям пурпурової тканини. Широкі складки помаранчевої далматики з шелестом тріпотіли на все дужчому вітрі.

Префект преторію Флавіан перехопив промовистий погляд Геркулана Басса: обличчя колишнього консула здавалося блідішим від гіпсового обличчя його погруддя. В обох — вірного шанувальника старих богів і у ревного християнина — однаково затремтіли куточки зблідлих губ, коли не голос мандатора, а власний голос Плацидії, наражаючи святе горло на застуду, з великою радістю й силою здійнявся над одвічними мармурами міста Роми:

— Хто завше був і є, і буде найвірнішим слугою і наймилішим приятелем вічного Августа, владики й імператора partium Occidentis?…

Раптово прискореним биттям кількасот сердець одповів їм Форум Траяна, на кілька обтяжених глухою тишею хвилин випереджаючи тонкий голосок імператора Валентиніана:

— Воістину ніхто, лише тричі найсвітліший і найславніший Флавій Боніфацій, сomes, dux i magister utriusque militiae, патрикій святої імперії.

Префект Вір Нікомах Флавіан був надто римлянином, щоб йому раптом не підігнулися ноги на вид, як підхоплена сильним подмухом вітру накидка Боніфація виривається із закоцюблих рук гота й падає на біле обличчя погруддя Аеція.

 

4

Падав сніг. Безсонячне небо від самого ранку опадало непроглядними рядами дрібних білих пластівців, що, ні на мить не збиваючи щільного косого строю, переможно кружляли над головами, здобували волосся, брови, вуса, бороди, вії, укріплювались на раменах, а навіть заганялися під обладунок та одіж. Проте Аецій не запросив послів із Італії до намету. Спокійно вислухав довгу промову Басса. Двічі наказав прочитати йому листа Боніфація. Слухаючи, пильно дивився в обличчя посланців. Відразу розпізнав, що колишній консул із героїчним зусиллям стримує свої почуття і сповняє посольство, наче відбуваючи найсуворішу покуту, накладену за дуже тяжкий гріх. Сигісвульт не відводив погляду від своїх засніжених стіп. Єпископ Іоанн, званий Ангелоптесом, щомиті судомно стискав на грудях сплетені пухкими пальцями руки. Лише найсвітліший Петроній Максимус раз-у-раз кидав з-під лоба швидкий усміхнутий погляд.

Аецій подумав: «Це ворог». Максимус, схоже, зовсім не приховував, що цю неприємну та майже болісну для інших послів хвилину переживає з почуттям невдаваного задоволення. Адже він навмисне взявся за це посольство, аби — як казав друзям у сенаті, на власні очі побачити, як виглядає знахабнілий щасливчик, насправді ж поганий гравець, коли його нарешті обведуть довкола пальця. І ніхто, слухаючи тоді його слова, не знав правди, чи це в ньому озивається все ще невдоволена спрага помсти за смерть приятеля — Фелікса, чи, радше, задавнена, начебто погордлива ненависть і старанно приховувана заздрість, що її в гордому вождеві могутнього роду — з табору Аніціїв — будив обранець бездумної Фортуни, син жовніра, homo novus — що не приховував своєї нехіті до співпраці з Петронієм і дуже рішуче розвіював усі горнольотні надії вельможного сенатора, що сягали навіть патрикіату.

Однак стоячи перед обличчям Аеція як посол, Петроній Максимус справді думав насамперед про Фелікса. Тільки-но помітив вогневолосу голову Андевота, відразу ж згадав травень два роки тому… Лавровий Палац у Равенні… складені на підлозі жорстоко скатовані останки Фелікса та Падузії… «А ти це тепер пригадуєш, Аецію?» ­— здається, питалися глузливо усміхнуті очі та погордливо вигнуті вуста. «Як же ти тоді напрацювався… ти і твої скажені хорти… Йшов до влади з серцем і душею варвара: через жорстоке підступне вбивство… І що ти цим здобув?… Ти думав, що вже дістався вершини… що ніхто не стане тобі на дорозі… Лише руку простягти за патрикіатом… І от тобі тепер твій патрикіат!…»

— … так ти й учиниш, найсвітліший мужу, бо такою є свята воля Їх Вічностей і таким є мій наказ — наказ магістра обох військ і патрикія імперії», — закінчував повторне читання листа молодий трибун Меробад.

Але перш ніж вимовив останнє слово, Андевот вибухнув криком, радше схожим на тваринний рев, ніж на людський голос. Всі, крім Аеція та Максимуса, здригнулися: вогневолосий дукс рвонув до неба два величезні, судомно стиснуті кулаки і, щомиті душачись, ревів:

— Пси! Невдячні підлі пси! Ганьба Ромі! Ганьба Августі! Ганьба тим, хто взявся за таке посольство! На гілляку послів!

Троє-четверо комесів і трибунів підхопило останній вигук, але решта аецієвої свити мовчала, хоч зі всіх очей визирали здивування, занепокоєння, обурення… Аецій, ні на мить не перестаючи посміхатися, намагався перехопити очима погляд послів. Губи єпископа тремтіли. Басс зблід, але його голос був спокійним і суворим, коли він гукнув:

— Аецію, можеш наказати нас повісити, але не маєш права дозволити, щоб варвар зневажав Рому і святий маєстат.

Андевот доскочив йому під самі очі.

— Варвар проливає кров за Рому та маєстат! — хрипко скрикнув, а його обличчя скривилося у гримасі гніву й шалу. — А ви, невдячні пси, тихцем, ззаду, вдаряєте в груди, що єдині вас захищають!…

— Досить, Андевоте! Аецій тобі дякує. Але послів не повішу. Не тремти, Петронію.

Обличчя Максимуса залилося багрянцем. Аецій мстився за кожен погляд.

— Я не тремчу, — насилу стримуючи лють відповів Петроній. — Прошу, вимагаю, — накажи мене повісити, тобі це легко, — побачиш, чи боюся.

Комес Касіодор кинув на Аеція благальний погляд: послу вічної Августи не може впасти волосок з голови!

Однак Аецій, здається, пропустив повз вуха або й зовсім не помітив образи, що її містили слова посла.

— Вірю, що не боїшся, — сказав майже по-дружньому, — і найсвітліший Басс не боїться, і святий апостольський муж. Про Сигісвульта навіть не кажу — він солдат.

А за мить, наче щось несподівано привернуло його увагу, гукнув, надавши обличчю виразу здивованої задуми:

— Але ж трапляються такі солдати, що бояться… Наприклад, Боніфацій.

Посли здивовано на нього глянули, натомість Аецій продовжував таким самим замисленим голосом:

— Так, так… якби не боявся, то, напевне, не відправив би такого достойного посольства. Тільки гляньте: консул, святий єпископ Равенни, славний стількома перемогами найсвітліший Максимус — гордість і прикраса сенату… Навіть до страшного перса Бахрама вічний Феодосій не відправляє таких достойних послів…

Максимус знову посміхнувся куточками вуст. «Найстрашнішого перса легше вкоськати, ніж скаженого вепра з гунської Паннонії», — подумав, але вже за мить мусив визнати, що вепр виявився куди менше скаженим, ніж він припускав. І раптом захотілося йому сміятися: вже все розуміє! Адже це не вепр, а гадюка… підступна змія!… Скориться, а за рік знову спробує щастя на сходах якоїсь базиліки…

І задоволений, що побачив Аеція наскрізь та вгадав його наміри, Петроній Максимус почав прислухатися до слів Басса.

—… і тому вислав таке достойне — як зволиш казати — посольство, аби ти захотів зрозуміти й повірити, що ніхто не применшує твоєї честі та заслуг… що ти зостаєшся найбільшим полководцем імперії…

— Так ти кажеш? — перебив його Аецій. — Чому ж не я, а Боніфацій стає відтепер магістром обох військ?…

— Це лише титул. Адже й Фелікс його носив, а хіба він колись командував військами?

Аецій розсміявся і ляснув долонями об стегна.

— Боніфацій нарешті помудрішав, — гукнув. — Чи, може, це Її Вічність помудрішала? (Басс зморщив брови). Давно час зрозуміти, що він навіть на комеса не годиться… Але, якщо я й далі маю командувати, то чому маю слухати його наказів, до того ж у справах війни?…

Колишній консул укляк на снігу.

— Найсвітліший мужу, непереможний полководче, що є мечем і щитом імперії! — в його голосі звучало велике хвилювання. — Твого слова слухають солдати, трибуни, комеси, наче б воно було Божим словом. Чому? Скажеш: бо веду їх од перемоги до перемоги, від здобичі до здобичі… Се правда. Але коли ти їх уперше вів до бою, то чому тебе слухали? Бо маєш над ними владу, якій наказує їм підкорятися вічний маєстат… Бо воля вічного маєстату, освяченого Божою ласкою — се наче Божа воля… Послухай же цю волю, найсвітліший… Не час тепер на сварки, образи, особисті помсти. За цим синім лісом франки, за морем — страшні вандали. Готи, свеби, бургунди — от що має бути предметом турбот щирого римлянина… Напружимо ж усі сили — рятуймо імперію… рятуймо солодкий і благословенний римський мир! Аецію, схилися перед волею вічної Августи, про яку, — якщо любиш правду — не осміляться сказати твої губи, щоб вона не пам’ятала твоїх заслуг… Хіба ж ти не консул, найсвітліший мужу?…

— Я консул, Бассе, та чи зостануся ним, якщо не захочу підкоритися волі Августи?…

— Згадай Кастина, Аецію…

— Чуєш, Меробаде?… На всіх таблицях моє ім’я зітруть чи замажуть, всі мої погруддя розіб’ють. Сердешний молодий друже!… Можеш нагодувати своїм панегіриком короля франків — коли пергамент зварити, він буде їстівним… Знаєш, Бассе, після першого приморозку я придушив франків голодом!…

Посли неспокійно стежили за грою м’язів на його обличчі. Низьке чоло покрилося борозенками. Широкі виступаючі щелепи швидко рухалися. Великі долоні все частіше вдаряли по товстих міцних стегнах. Перелякані надтягаючою бурею, десь сховалися рештки усміху.

— Так, я трохи приморив голодом сикамбрів, — голос Аеція ставав усе більш свистячим, — але більше вони не голодуватимуть… Пресвітлий Андевоте! Поїдеш послом до шляхетного короля Хлодіона… Якщо відновлять феод і вже завтра знову відступлять до Токсандрії, дістануть п’ятдесят тисяч модіїв[15] збіжжя і всіх забраних нами жінок…

— Як це, найсвітліший мужу? — скрикнув Касіодор? — Ми так їх притисли і має бути мир?

— Так, буде мир. Не маю часу для франків. Їду до Равенни.

— Сам? — вирвалося у Максимуса.

Аецій знову посміхнувся, але наскільки ж іншою посмішкою!…

— Ще не знаю, Петронію… Довідаюсь. Що ж, достойний поете Меробаде, ти б не хотів, щоб оцей найпресвітліший Максимус у сенаті, стоячи, три години слухав твій панегірик? Поїдеш зі мною?

— Всюди, пане.

— А ти, Касіодоре?

— Куди поведеш, непереможний!

— А Валерій?…

— Ave, vir illustris!

— А достойний трибун Літорій?

— На смерть і життя, Аецію!

— А про що міркує Віт?…

— Рахую, найсвітліший мужу.

— Що ти рахуєш, друже?

— На пальцях однієї руки, — битви, виграні Аецієм. На пальцях другої — перемоги найславутнішого патрикія. Бачте?… на цій руці мені семи пальців брак, а на тій чотири марно стирчать. Мушу полічити знову — адже ж неможливо, щоб я рахував настільки гірше, ніж вічна Августа.

Гучний вибух сміху. Аецій ляскає Віта по плечі і кричить:

— Трубачі!…

Басс хапається обома руками за край його одежі.

— Що ти хочеш робити?

— Спитати тих, кого я вів на Вугільний Ліс, на Колубрарійську гору, на лівий берег Данубісу, — чи схочуть проїхатися зі мною до Равенни?!

— Це бунт, Аецію!…

— Це кара, Бассе!

— Але ж, найсвітліший мужу! — вражено гукає єпископ Іоанн. — Ради Христа, в якого віруєш…

— Воістину, я краще в нього вірую, ніж Боніфацій. Я з аріанкою не одружений і своєї дитини в аріанській церкві не хрестив.

«Але, в гунів бувши, церкви палив», — думає Максимус. Натомість Аецій кладе руку на плече Сигісвульта.

— А ти, пресвітлий полководче, не хочеш ще раз побити Боніфація?… Може, вважаєш його більшим од мене?…

Гот гордо морщить брови.

— Слава тобі, непереможний. Але я служу вічній Августі.

— Ми теж хочемо їй служити. Тому й рушаємо до Італії, щоб скласти до ніг Августи свою найпокірнішу службу…

Тібії, буцини і найчисленніші з усіх роги заглушають голос Басса, знову суворий і повний поваги та гідності:

— Флавію Аецію, іменем вічної Августи закликаю тебе підкоритися наказам найславутнішого патрикія імперії. Закликаю втретє.

— Підкоряюся його наказам, Бассе. Хіба ж не чиню, що він наказує… чого вчить? Як Боніфацій за консулату Пієрія, так я за свого власного — його слухняний здогадливий учень і підвладний Аецій на наказ Августи відповідає «Ні!»

Басс розпачливо хапається за голову.

— Отже, війна? Громадянська війна?… Нині, коли вандали…

— Хай пекло поглине вандалів, Боніфація, Августу! Хто не вміє оцінити заслуг, не вартий правити. Стань поруч зі мною, Бассе, — побачиш, як годиться нагороджувати друзів.

— Я завше твій друг, Аецію, — повільно й виразно каже колишній консул, — але… але під Фарсалою Басси не стояли на боці Цезаря.

— Зате після Тапси й Мунди стали на його бік. Бачиш — Аецій теж читав Цезаря, друже. Чуєш ці труби?… ось мій Рубікон. Alea iacta est — чи так це було сказано?

 


[1] Hippo Regius, місто на території сучасного Алжиру. Теперішня назва — Аннаба.

[2] Honestior — вищі стани, поважні громадяни.

[3] Повна назва цього твору Августина Блаженного — «Collatio cum Maximino arianorum episcopo» ("Суперечка з Максиміном — єпископом аріан")

[4] Це послання приписується Кводвультдеусу, учневі Августина Блаженного, якому він присвятив книгу «De Haeresibus» — «Про єретиків».

[5] Porta Salutaris — Салютарійські ворота.

[6] Porta Capena — Капенські ворота.

[7] Forum Boarium — Бичачий Форум.

[8] Velabrum — Велабр, один із кварталів Риму.

[9] Via Triumphalis — Тріумфальна, римська вулиця.

[10] Porta Trigemina — Потрійні ворота.

[11] salus rei publicae — громадське благо.

[12] princeps liberorum — перший серед вільних.

[13] Vicus Tuscus — Тускульська (Етруська) вулиця.

[14] Divi Augusti — Божественного Августа.

[15] Модій — старовинна міра об'єму сипучих тіл, перш за все зернових, у Італії, з різними значеннями в різних містах.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.