Аецій-8

5

Погляд Боніфація лише коротку мить тішився золотою веселкою, що, кинута на всю ширину стіни, пологою, але виразною дугою врізалася між суворою одностайністю сапфіру та барвистою мозаїкою. Його значно більше зацікавили фігури, розміщені під веселкою: Христос із бородою (Боніфацій усього вдруге чи втретє в житті бачив бородате зображення Спасителя!) дуже довгими пальцями надто коротких рук благословляв Галлу Плацидію і Констанція, що дивним чином помістилися на спільному, неймовірно вузькому троні із зелено-рожевою оббивкою.

— Це сирійська мозаїка, — почала пояснювати Августа, яка стояла обіч, майже торкаючись Боніфація плечем.

Але патрикій, не відводячи очей від складеного з дрібних кольорових камінців обличчя Констанція, квапливо скористався першою ж перервою, яку Плацидія зробила, щоб згадати ім’я сирійського митця, і спішно повернувся до попередньої розмови.

— Я ще раз благаю Твою Вічність, — його голос бринів м’якими глибокими нотками. — Перш ніж отримаю з твоїх святих уст остаточний наказ, зволь іще раз усе розважити. Адже йдеться про мужа величезної слави і заслуг… про непереможного полководця, воістину — хай дарує Твоя Вічність, — рівного оцьому твоєму вічному мужеві, — рухом голови вказав на мозаїчне обличчя Констанція, оздоблене густою гарною бородою, якої він ніколи не носив.

— Старі книги кажуть, що й більших полководців скидали з Тарпейської Скелі, — без гніву відповіла вона, — а, зрештою, чи ж ми самі не вислали Маворція, а потім Сигісвульта проти вождя, такого заслуженого перед нами і нашою імперією?!…

Гарне обличчя Боніфація спалахнуло. Августа якийсь час із дивною посмішкою придивлялася до нього, врешті тихим, ледь тремтячим голосом сказала.

— Я за одне лише повинна бути вдячною Аецію. За сходи Урсіанської Базиліки.

Він непорозуміло глянув на неї.

— Який же нездогадливий найславутніший патрикій імперії, — майже пошепки сказала йому. — Адже, коли б Фелікс жив, досі був би патрикієм… Нікчемний Фелікс, який ледь не позбавив престол найміцнішої опори… І як ти міг йому вірити, — знову голосно скрикнула, докірливо і майже сердито.

Однак, доки він устиг щось одповісти, знову притишила голос і, майже торкаючись пальцями його великої руки, шепнула:

— Але тепер лише ми удвох будемо біля вічного Августа…. Ти, я і ніхто, крім нас… Нарешті… Не радієш, Боніфацію?…

— Хотів би радіти, Августо.

— Не віриш у себе?… боїшся Аеція?! Чоловіче малого серця!… Адже ж за тобою стоїть Августа, а за Августою Христос… Він подолає бридких гунських демонів… Він не покине своєї ревної шанувальниці й улюбленої слугині….

— А якщо?…

— Не кажи… не кажи… Це неможливо. Це неймовірно. Та, зрештою, коли б так сталося, — але, на Христа, не станеться, Боніфацію! — то вірю: вічний Феодосій не відмовить у гостинності й опіці своєму вічному братові, його матері та їх найвірнішому слузі…

Довгі звужені до нігтів пальці майже лежали на широкій, міцній і ніжній долоні.

— Нізащо, вічна Августо… Нізащо, присягаю Христом і спасінням моєї душі!… Ніколи вже не побачиш, — хіба що на останньому суді! — Боніфація, знову переможеного… знову тікаючого від ворога… Якщо переможе Аецій…

— Не переможе… Ти переможеш… мусиш перемогти!… Я лише поруч із тобою почуваюся безпечною та сильною… Адже лише відколи ти при мені, не тремчу за вічного Августа… лише тепер спокійно лягаю в ліжко…

Чудернацько малі вуха мозаїчного Констанція, напевне, не почули слова «ліжко», але його надто круглі, справді риб’ячі очі не могли не помітити, як при останньому слові Августи раптом судомно сплелися дві пари тремтячих рук, а гарна темна голова безсило опала на свою власну вирізану з бронзи подобу, завішену на дивно рухливому в цю мить ланцюзі. Померлий одинадцять років тому солдат із Наїссусу, здається, з цілковитою байдужістю до справ цього світу, а навіть із приязним розумінням страждань і жадань суворого вдівства дивився на цей раптовий вибух, у якому все для нього було людським, простим і ясним, крім одного: як се діється, що Боніфацій не лише не одсунувся, хоч би трішки, щоб охоронити себе й Августу від спокуси: він — такий скромний, соромливий і завше такий суворий до себе! — але й, гарячково стискаючи її руки, поглинав притулену до нього жінку тоскним поглядом, що зраджував такий великий, болісний і ніби давно вже не вдоволюваний брак кохання, наче й зовсім не мав гарної молодої дружини, яка дала йому дитя і яку він безтямно любив?!

Проте обоє миттю опинилися по різні боки веселки. У Боніфація ще тремтіли руки, а в Плацидії сильно тремтіли куточки рота і цокотіли зуби.

А за мить, коли Боніфацій уже стояв на порозі, Плацидія промовила вже повністю опанованим владним голосом:

— Посли повернулися. Післязавтра сенат оголосить Аеція бунтівником, ухвалить поставлення його поза законом і попросить Августу про довірення самому патрикію командування карною експедицією. Хай тебе Христос провадить, найславутніший мужу!

Тієї ночі Августа Плацидія не дві години, а до самого світанку ходила по гострій гальці. Назавтра не могла взути черевиків і того дня ніхто не вдостоївся ласки дивитися на святе обличчя маєстату.

 

6

Як скам’янілі від тривоги й розпачу жінки, дружини вояків-братів, що стали до смертного бою один проти одного, — так Галлія й Італія зі стиснутим серцем, не переводячи подиху стежили за грою, розпочатою відразу ж після січневих ід. Аецій — випереджений снігами та приморозками, наче мандаторами свого гніву та помсти, — з притаманною йому швидкістю перекинув війська з Бельгіки до Реції і вибирав найзручніший перехід через Альпи, тим часом, як Боніфацій лише виходив із Риму, Фламінієвою дорогою беручись до Равенни. Аецій вів близько тридцяти тисяч чоловік, в тому числі чотири тисячі кінноти, себто, — як обчислювали знавці в Місті, — майже всі, крім гарнізонів міст, відділи comitatenses[1] Галлії, що, за винятком двох легіонів, одностайно перейшли на бік свого магістра обох військ. Таким чином, Галлія була цілковито позбавлена військ і здана на ласку федератів. Але ці останні не рухались з місця, поглинуті спостереженням за битвою непереможного з Августою, а водночас такі заврочені його величчю, що ні на мить не переставали вірити — станеться так, як казав Аецій, обіцяючи за два тижні повернутися до Галлії з титулом патрикія та головою Боніфація, заткнутою на аланському ратищі, і найсуворіше розправитися з тими федератами, які, користаючи з його відсутності, порушать умови перемир’я. В Італії думки були поділені: знавці у Місті загалом твердили, що, коли Боніфацій зуміє перешкодити Аецієві в переправі через Альпи, то остаточна перемога, напевне, припаде Августі; але, коли Аецій вторгнеться до Італії, то поведе за собою гарнізони Аквілеї, Медіолану та ауксилії, що стояли над Падом: тоді сили обох сторін зрівняються і є річчю більше ніж сумнівною, чи патрикій зуміє протистояти непереможному, хіба що замкнеться в якомусь із укріплених міст, як у Гіппоні; найвідповіднішими для цього знавці вважали Медіолан, Патавію чи Арімінум[2].

Атлети в амфітеатрах, візничі в цирках — хоч червоні чи білі, блакитні чи зелені, трагіки в театрах, міми, канатохідці, фокусники, — все це одного дня раптом перестало розважати мешканців вічного міста. Заклади ставлено лише на те, хто переможе: Аецій чи Боніфацій? А передусім на те, що зробить переможець із переможеним і полоненим супротивником… Загалом усіх цікавила доля Аеція, якби він зазнав поразки. Відомі були його погрози, що схопленого супротивника закоптить і лише тоді, як задушиться, відітне трупові голову, — та ніхто не знав, що вчинить переможний патрикій. Боніфацію, коли залишав Рим, надано таку владу і свободу рухів, якої не мав навіть Констанцій, доки не став цісарем. Бо якщо муж Плацидії мусив усіх переможених і полонених ним узурпаторів та бунтівників одсилати до імператорського суду, інколи ж карати їх у точній згоді з раніше отриманим наказом, то Боніфацій добився від Августи і сенату права самостійно вирішувати, що вчинити з полоненим Аецієм: отож міг би навіть, не узгоджуючи цього з Римом, обмежитися осліпленням, відрубуванням правої руки чи хоч би тільки вигнанням і конфіскацією маєтків. Плацидія дуже неохоче і лише після довгого опору розлучилася з думкою, що нарешті побачить голову ненависного Аеція, кинуту їй під ноги, адже Августі в той час більше, ніж коли-інде потрібні були добрі стосунки із сенатом, а саме сенат не лише підтримав, але й вшанував вимогу патрикія, ухваливши карбування медалі, на якій була б увічнена його істинно римська humanitas і милосердя, пристойне християнському полководцю. Сенат-бо вважав, що заслуги Аеція в обороні римського миру та цілісності Partium Occidentis такі значні, що навіть за злочин бунту і роздмухування громадянської війни його не можна безумовно засуджувати до страти. Щоправда, Петроній Максимус і Квадранцій у кількагодинних промовах посилалися на приклади давнини, передусім на Манлія Капітолійського, а з недавніх — Стиліхона, але Вір, Басс, Секст Петроній і Глабріон Фавст у ще довших промовах привернули до себе переважну більшість сенаторів, — не стільки завдяки своєму авторитету, впливам і промовистості, скільки тому, що три чверті всіх найпресвітліших, пресвітлих і ясних зовсім не були певними наслідку боротьби, — і воліли, наскільки можливо, забезпечитися на випадок перемоги Аеція. Серед них теж панувало шаленство ставок: Глабріон Фавст поставив чотири уславлені в циркових змаганнях квадриги проти сполетського виноградника[3] одного з численних Ліциніїв Крассів, твердячи, що все закінчеться примиренням; натомість Секст Петроній тихцем заклався з молодим Авксенцієм на десять невільниць, найгарніших, яких можна буде знайти весною на торзі в Tres Tabernae[4], причому принаймні половину з них мають становити негритянки з південних окраїн Лівії, особливо дорогі в Римі у цю пору року. Предметом їхнього закладу була не стільки доля Аеція після поразки, скільки місце вирішальної битви: Авксенцій, що певний час служив під командуванням Аеція, був певний, — галлійські війська безперешкодно зійдуть з Альп в долину Паду і, щоб не дати втягти себе у тривалу облогу, якомога швидше поспішать проти Боніфація, залишаючи дорогою гарнізони у всіх значніших фортецях, змусять його до битви у відкритому полі і, напевне, розіб’ють десь між Мутіною та Бононією[5]. Секст Петроній згоджувався з тим, що Аецій безперешкодно перейде через Альпи, але вважав — це забере в нього стільки часу, що Боніфацій встигне замкнутися або в Медіолані, або в Патавії, — та в жодному разі не в Арімінумі, бо не кине на ласку бунтівників улюбленої Августою Равенни.

Насправді сталося і так, і не так, як вони припускали. Аецій перейшов Альпи і вторгся на шлях, що через Трідент і Верону вів до Патавії. Зробив він це за час значно коротший, ніж передбачав навіть Авксенцій; що більше, тільки-но став на італійській землі, як сім із двадцяти одного легіону ауксиліїв, що припадали на Італію, негайно прилучилися до його військ, зводячи нанівець кількісну перевагу, яку Боніфацій досі мав над противником. Авксенцій все більше впевнювався, що здобуде своїх десятьох невільниць: швидкість Аеція внеможлювала не лише зачинення в Медіолані або Патавії, а навіть оборону Равенни. Однак Аецій, жадаючи війни і помсти, рвався зустрітися з супротивником. Залишив за собою незайняту Равенну і невдовзі, як напрочуд вдало передрік Авксенцій, рушив од Мутіни до Бононії. Натомість патрикій наче зовсім не поспішав, проминув лише Арецій[6] і звернув до ріки Рубікон. Настала черга тріумфувати Сексту Петронію; ані хиби — Боніфацій поспішає до Арімінуму, щоб зачинитися там, як у Гіппоні і скувати сили Аеція, аж доки з Африки надійдуть нові, вірні Августі війська під проводом відданого друга Аспара.

— Хто перший стане під Арімінумом, хто займе твердиню?

Відповідь на це питання мала вирішити долю війни. Згідно з останніми отриманими у Римі відомостями, Боніфацій був ближчим до мети.

— Але ж і ноги має Аецій, — гарячково гукали під портиками прихильники непереможного і одразу ж додавали з глузливим сміхом: — Знаємо… знаємо… Боніфацій має книжки і жону.

Боніфацій справді віз із собою цілу бібліотеку: Цезаря, Лівія, Салюстія, Непота та кільканадцять кодексів, присвячених виключно військовому мистецтву. Пелагія дійсно його супроводжувала. Заявила, що без нього в Римі не зостанеться, а коли Боніфацій намагався опиратися, вдалася до свого безвідмовного Ubi tu Caius, ibi ego Caia. Не могла залишатися в місті, де через своє віровизнання зазнавала ще численніших і болісніших принижень, аніж у рідній Африці. Августа недвозначно пояснила патрикію, що не може допустити до свого двору достойної римлянки, яка вперто і зухвало стоїть при ненависній Богові науці Арія. Сигісвульт та інші аріани-варвари, що часто стикалися з двором, сповістили Пелагію: і Августа, і єпископ Ксист умовляють Боніфація розлучитися з дружиною, як не назавжди, то бодай тимчасово. «Нехай собі повертається до Африки», — начебто сказала Плацидія. Крім того, Пелагія не терпіла своєї падчерки, уже майже дорослої доньки Боніфація від першого шлюбу, недавно пошлюбленої з молодим комесом Себастьяном, що разом із Сигісвультом і найпресвітлішим Петронієм Максимусом супроводжував патрикія як безпосередній заступник і радник. У цій вузькій раді Максимус займався цивільними справами, а два інші — військовими.

Пелагія ледь трималася на ногах від втоми після трьох днів дороги і двох безсонних ночей, коли здалеку на сході нарешті замаячили могутні мури Арімінуму. Але майже одночасно четвертий legio palatina, що йшов на чолі військ, пронизливим згуком тібій і рогів сповістив про наближення супротивника. Справді, через годину наче тисяча сонць випливла з-поза лівого берега Рубікону, — непереможний dux et magister utriusque militiae прибув на місце водночас із патрикієм. Боніфацій одразу ж скликав раду, справді, Арімінум уже наче в його руках, бо вісімнадцятий легіон ауксиліїв саме вступає до міста, але про введення всього війська без битви не може бути й мови.

— Тому я вирішив, — казав із схвильованим і ледь зблідлим обличчям, але цілком спокійним голосом, — вирішив, що пресвітлий Сигісвульт із вісімнадцятим, четвертим і одинадцятим легіонами ауксиліїв займе місто, а ми з пресвітлим Себастьяном, спершись на міські мури, повернемося обличчям до ворога і ще сьогодні дамо йому битву…

Пелагія була така втомлена, що тільки-но Боніфацій завів її до спальні в домі оборонця міста, одразу ж скинула з ніг черевики і кинулася на постіль. Знала, що насправді їй не можна спати… може зовсім не встати з ліжка або прокинутися в обіймах котрогось із аецієвих комесів… Але не мала сил. Адже дві години була майже безтямною і ледь розуміла, що робить… Останнє, що пам’ятає, — широкі, напівбілі, напівчорні поля між двома військами… Боніфацій щось їй тоді казав… щось показував… навіть бачила далеко попереду сяючі золотом значки, точнісінько такі ж, як над Боніфацієм… Ще помітила якусь рухому червону цятку…

«Це він, Аецій, — здається, казав їй чоловік. — Ця червінь — toga picta, консульська одіж». Під нею підгиналися ноги. А все ж, упавши на постіль, не відразу заснула. Якусь мить потягалася, з насолодою, як дитина, що тішиться свободою нарешті вільних ніг і радісно ворушить усіма десятьма пальцями. Потім по-справжньому не розуміла, що робить: поцілувала Боніфація в чоло, щоку й губи, сказала: «Хай тебе Христос провадить», і, здається, плакала… Вже не чула, як Боніфацій сказав: «Двісті готів охороняє дім… сам Сигісвульт одразу все тобі скаже»… Виглядав так, наче хотів ще щось додати, але тільки торкнувся долонею щоки, посміхнувся і вийшов… Пелагія вже геть не чула свого голосу, який казав: «Зовсім не спати… хіба ж я зможу заснути в такий час?! Лише хвилинку полежу… ноги відпочинуть і одразу ж встану».

А потім бачила тільки голу сіру пустку, всю наче спопелілу і сповиту дивним сірим туманом. Ні стеблини зелені на землі, ні окрайця блакиті над головою. Пелагія знає… впевнена — це не ніч, навіть не сутінки… Але її око марно виглядає вогненно-жовтий сонячний диск… марно шукає довкола сліду якогось промінчика… бодай якогось відблиску… Ніде ні сліду й тіні. Її зовсім не відкидають ні густо розкидані дрібні сірі камені — нерухомі похмурі самітники — колючі, злісні, безжалісні для ноги: хай лиш відважиться рушити з місця! Ані суворі грізні брили величезних скель, що навіть з найбільшої віддалі ніколи не будуть ні білими, ні чорними… а завше сірими… найпохмуріше, найжорстокіше сірими з усього цього сірого світу!… Навіть тіла — два живі, гарячі, притулені одне до одного людські тіла — і ті не кидають жодної тіні на сірість під скривавленими ногами. Пелагія чудово їх бачить: його та її… бачить, наче дивлячись звідкись збоку… Але ж це вона сама!… адже це в неї спливла крапля крові з розтятої каменем стопи… це вона відчуває жар, що пашить од його могутнього м’язистого — воістину дикого! — тіла, до якого вона тулиться, ще тремтяча, залита слізьми, але вже певна, що нічого поганого з нею не трапиться, якщо її голова, наче у рятівну печеру, сховається між його широкими міцними волохатими грудьми і руками — твердими, шорсткими, але єдино любими… єдино вірними і лише для того створеними, щоб її захищати…

І знову, наче дивлячись збоку, виразно бачить, що чоловік сидить на великому сірому камені, майже торкаючись посинілим коліном її посинілих грудей — а її коліна лягли: одне на дрібну колючу гальку — болюче, натруджене… друге — довірливе і щасливе — на довгі напружені пальці його ноги… Хто вони?… Бачить його обличчя — широке, грубо тесане, варварське чи мужицьке… Колись вона його бачила — так, напевне бачила!… але наче позбавлене життя… мертве… кам’яне…

А вона?… Так, це вона, але вже не зветься Пелагією… Невже вона Єва?… а він Адам?… Вигнані з країни щастя, країни безтурботності й мани — що вони вдіють у спопелілій голій пустелі, сповитій похмурою жорстокою сірістю?!… Пелагію охоплює вже не страх, не розпач, а втома, байдужість і нехіть до всього, за чим тужила… за чим плакала… Так, наче її смертельно зморила якась жорстока боротьба понад сили… Хай так буде… хай буде… Щоб лише з ним… біля нього!… І все дужче, все палкіше тулиться до твердого, мав із бронзи, але живого гарячого тіла…

Та якщо вони — Адам і Єва, то чому ж не соромляться своєї наготи, раз уже її пізнали?! Чому — навпаки — відчувають цю наготу як полегшу, радість і майже щастя через те, що самі й покинуті?! Насправді, в горі та розпачі це єдина перемога… перемога!… перемога!!…

— Перемога! Перемога!! Перемога!!

Пелагія схоплюється з постелі. Зі стопи, розсіченої камінцем, що десь у дорозі потрапив до взуття, справді стікає смужка крові. Променіючий Сигісвульт схиляється над нею і, неспроможний од радості на жодне інше слово — вдесяте чи вдвадцяте кричить:

— Перемога! Перемога! Перемога!

У кімнаті темно. Але ось уже вносять світло. «Я проспала весь день», — думає Пелагія, швидко всовуючи відпочилі ноги у червоні черевики. До кімнати щохвилі вбігають нові постаті — обличчя спітнілі, вимучені, нерідко закривавлені чи перев’язані, але всі променіючі радістю, щастям і гордістю — передусім невимовною гордістю… За сім годин розбили непереможного!

Розбили… змели…

— Змели дощенту! — гукає молодий Себастьян, що входить до кімнати, злегка кульгаючи, дряпнутий стрілою по стегні. Із запалом розповідає Пелагії, як легко Боніфацій вже за першу годину розбив обидва крила супротивника і з трьох сторін вдарив на його центр. І це такий непереможний?… полководець, славлений хроніками й поетами?… полководець, імені якого не вимовить без страху жоден варварський король?! Воістину, лише для битв із варварами й годиться!… Кидати ауксилії на почетвірну черепаху добірних палатинських легіонів?! Забирати з крил кінноту, перш ніж ворог опиниться під градовим обстрілом катапульт?! А це останнє?!… це найгірше… справді ганебне?!… Збити всі свої сили в одну масу наче для тим страшнішого удару, але насправді для того, щоб легко дати обійти себе з флангів?!… Такий розгром!… Військо повністю розпорошене… майже всі комеси в неволі… сам Аецій, може, вбитий… якраз шукають його тіло… А Боніфацій ще перед полуднем думав, що на півроку зачиниться в Арімінумі!… Лише тепер Пелагія питається про Боніфація. — Разом із кіннотою переслідує Касіодора, що з двома легіонами тікає вгору Рубіконом… Весь день не зсідав із коня… весь час у першій шерензі…

Пелагія сама не знає, чого її обличчя раптом заливає гарячий рум’янець.

— З ним усе гаразд?…

— З ним?… завжди все гаразд… — починає Себастьян і раптом обриває, побачивши, що неспокійний погляд Пелагії торкнувся молодого трибуна-алана, який промовистим рухом показує на своє плече.

— Поранений?

Сама не сподівалася, що аж так скрикне. Рум’янець одразу ж відплив, обличчя збіліло, як край туніки талару.

Себастьян блискавичним поглядом змусив алана перетворитися на соляний стовп.

— Марничка. Подряпина, — сказав вільним, майже веселим голосом. — Якийсь спис на мить застряг під ключицею… зрештою, далеко від шиї… Коли його вийняли, витекло всього три краплі крові. Маленька подряпина, — повторив і одразу ж додав. — Але яка значна перемога!… Воістину, найбільша від розгрому язичників під Аквілеєю… Доки житиме Римська імперія, доти й Боніфацієва слава!

 

7

Коли Боніфацій розплющив очі, зменшена до розміру пальця тінь на сонячному годиннику в перистилі показувала полудень. Троє лікарів квапливо обмінялися значущими поглядами: «Вперше за три години… попри всі заходи!», а погляд найстаршого і найповажнішого з них додав: «І востаннє..» Швидко відступили, відкриваючи близькому до смерті переможцеві вид на увесь скупаний у блисках сонячного світла перистиль. Одразу ж біля ложа, з обличчям наче закам’янілим од болю і невимовного здивування, стояла Пелагія. Крик, що несподівано для неї самої вирвався три дні тому на звістку про поранення Боніфація, виявився віщим. Наймогутніший чоловік Заходу, переможець непереможного, мудрий і вчений полководець, хоробрий воїн, який за весь час битви ні разу не відступив за другу шеренгу, — конав у муках, з кров’ю, смертельно отруєною іржавим наконечником списа, через рану, з якої витекло всього три краплі… Губи вже геть посиніли, землисто-сірі щоки глибоко запалися, застиглі пальці судомно розчепірилися, а все-таки з його обличчя ще не зник вираз цілком притомної турботи справами світу. На оточення справляв враження командувача, якого смертельно поранено у розпалі битви, а який не дозволяє вийняти стрілу з рани, доки не впевниться, що тріарії, котрі мали вирішити перемогу, вже підвелися з колін… вже нахилили списи до наступу… Пелагія, що вважала чоловіка людиною зі слабкою, майже жіночою душею, не могла надивуватися, дивлячись на нього в ці останні дні. Але Сигісвульт, який часто бачив його у вогні битви, зовсім не дивувався тому, що патрикій в останні свої хвилини поводиться саме так, навпаки: наче цілковито поділяючи стурбованість, що відбилася на обличчі Боніфація, тільки-но він розплющив очі, — хутко наблизився до ложа і сказав:

— Аецій вже прибув.

Всі здригнулися. Всі погляди, повні здивування та неспокою, питально завмерли на посинілих губах Боніфація, — а він кивнув на лікарів, щоб трохи підняли його на постелі, і вже сидячи, мовив свистячим, але зовсім притомним і спокійним голосом:

— Хай якомога швидше увійде.

Тоді всі погляди відірвалися від страшних губ і з гарячковою цікавістю та ще більшим, ніж досі, неспокоєм помчали до дверей, за якими зник Сигісвульт, щоб за мить з’явитися у них знову… з Аецієм.

Пелагія, яка досі ніколи його не бачила, мало не скрикнула від здивування — такими знайомими і дивно близькими видалися їй ця постать, обрис плечей і ніг… але передусім обличчя! Вона його знає… дуже добре знає… зовсім недавно бачила! Але де? коли?… Коли Боніфацій показував їй Аеція перед битвою, бачила лише рухому червону цятку… Де ж тоді?… На мить заспокоїлася: : адже бачила стільки його статуй, погрудь, диптихів і медалей з його портретом! Та ні — знову повернулася хвиля тривожного здивування — могла б покластися Христом, наймогутнішим і найпрекраснішим Божим творінням, що недавно… зовсім недавно дуже зблизька бачила цю живу постать і живе, роздерте вихором почуттів обличчя… З тим більшою цікавістю придивлялася до нього; хоча знала його зі стількох портретів, зовсім інакше уявляла собі прославленого непереможного полководця, гордість римської зброї та римської слави серед варварів. Схожий був на варвара… галльського чи фракійського селюка — на кого завгодно, але не на втілення римської величі й потуги. Плечі мав широкі, коліна надто грубі, низького лоба, — довге невизначеного кольору волосся спадало йому на очі, брови, товсту шию, широке обличчя, до того ж обросле довгою гострою щетиною, такої ж непевної, як волосся, барви, — місцями рудої, деінде чорної… Мав на собі тільки грубу темно-синю туніку і крепіди з невиправленої шкіри — на волоссі та одязі око Пелагії легко помітило кілька соломинок і сліди болота… «Нічого дивного, — подумала, — вже три дні як цькований вовк ховається у лісових ямах… і це взимку». Але найбільше вразив її його погляд, погляд звіра, що запекло змагається за своє життя… Колишній magister utriusque militiae, переможець і пострах королів і народів, спідлоба дивився на Боніфація та всіх присутніх із такою дикою нелюдською ненавистю, аж Пелагія зригнулася, побачивши, що відкриває рота, аби заговорити: яке ж нелюдське хрипке скавуління або рев вирветься за мить із цього викривленого безсилим шалом рота! Не повірила, що це він говорить, коли над перистилем здійнявся лункий владний голос:

— Твоя донька не лише овдовіє, Боніфацію, але й довідається про всі страхіття мук, через які перейде її муж, коли хтось із твоїх торкне мене хоч пальцем…

Замовк і провів очима по всьому перистилю. З особливою ненавистю і довше, ніж на інших, дивився на глузливе обличчя Петронія Максимуса; Пелагії, здавалося, зовсім не помітив; весь облився вогнем, коли віддалік ложа побачив горду постать Касіодора, пійманого Боніфацієм за п’ять миль на південь від Арімінуму.

— Я певен, Аецію, що з Себастьяном не трапиться нічого поганого, а теж, що ніхто тут не насмілиться хоч якось скривдити особу й честь славного воєначальника.

Всі, не виключаючи самого Аеція, з безмежним здивуванням слухали заледве вимовлені слова вмирущого — він сам величезним зусиллям волі простяг до Аеція обидві руки і вів далі:

— Ти приїхав у закритій лектиці, правда?… Я навмисне її по тебе вислав, щоб ніхто в місті, окрім тут присутніх, не знав, що це ти їдеш.

— А я, бувши на твоєму місці, послав би по тебе лише клітку і возив би по всьому Арімінумі. Швидше кажи, чого хочеш… Кожна згаяна хвилина наближає час вдівства твоєї доньки… Зрештою, ти й сам недовго потягнеш… Небагато ти здобув, перемігши Аеція…

Вибухнув голосним, щирим, веселим сміхом. Боніфацій якусь мить мовчки дивився на негарно заросле, широке розсміяне обличчя, — врешті, коли сміх дещо затих, сказав:

— Ти помиляєшся, Аецію. Я багато здобув, перемігши. Кажу не про славу, панегірики чи хроніки, — за годину помру, нічого з цього не прочитаю і ніколи не довідаюся, чи хтось це читає… Маю на увазі щось інше. Знай насамперед, що я завше захоплювався тобою і шанував.

Аецій судомно затис великі кулаки.

— Якщо ти зараз не розважаєшся моїм коштом, — скрикнув глухим голосом, — якщо хоч трохи мене поважаєш, то накажи, нехай на час, доки я тут, звідси вийде огидний невдячний зрадник! — стиснутим кулаком вказав Касіодора.

— Він не зрадник, Аецію… — почав Боніфацій, але той не дав його докінчити.

— Не продажний зрадник? — крикнув… — То що ж у такому разі він тут робить — вільний і пихатий, — коли його товариші гризуть сніг чи корчаться в муках?

— Жоден із них не в муках і навіть не ув’язнений, Аецію. Я своєю владою патрикія одразу ж після битви оголосив загальне помилування для всіх, що билися на твоєму боці, при цьому кожен охочий — комес чи простий лучник — може повернутися до імператорських шеренг на попереднє становище.

Пелагія здивовано помітила, що погляд Аеція, розгублений і раптом згаслий, мандрує до підлоги, а великі кулаки розтискаються і розпростовуються.

— Дяка тобі, — почула його ще глухіший голос, — дяка тобі за них усіх.

Але за мить, все ще не здіймаючи очей, спитав майже несміливо і наче соромлячись своєї цікавості:

— А багато… багато їх вступило під твої знаки?… Кажу… про комесів…

— Лише троє… Ні, ні, Аецію, — ти помиляєшся… Касіодор до них не належить… Вір мені — це справді твій найщиріший приятель… Сьогодні він тут лише тому, що я його покликав…

Боніфацій знову кивнув лікарям. Через хвилину сидів уже, зовсім випростуваний у попереку. Дивилися на нього вражено, обличчя виглядало не таким мертвим… очі палали життям… навіть пальцями одної руки ворушив уже значно вільніше…

— Найпресвітліший Петронію, — звернувся до Максимуса, — чи можеш тут, у присутності святого апостольського мужа, єпископа Іоанна і перед обличчям найпресвітлішого Флавія Аеція присягти Христовими муками та своїм законним походженням від того, кого називаєш батьком, що сенат міста Риму надав мені право і владу розпоряджатися долею переможеного Аеція, як я вважатиму належним, — а вічна Августа зволила затвердити цю ухвалу сенату?…

— Присягаю, — сказав Максимус і неспокійно зморщив брови, але, перш ніж устиг ще щось сказати, Аецій кинувся до ложа з обличчям, перекривленим гримасою люті, і просичав крізь зціплені зуби:

— Нічого не можеш мені зробити… нічого!… Мої гуни посадять мужа твоєї доньки на гостру палю або ж прив’яжуть ноги, кожну до іншого коня, і…

— Прошу тебе, Аецію, зволь мене спокійно вислухати, — перебив його патрикій раптом дуже ослабленим голосом. — Бачиш… мій час надходить… Мушу поспішати… Тож слухай уважно… Мені все важче говорити… І ви всі слухайте… всіх вас прикликаю у свідки… тебе, апостольський мужу… тебе, найпресвітліший Максимусе… тебе, Пелагіє, а особливо вас, мужні солдати, — Сигісвульте і Касіодоре…

Замовк, щоб ковтнути повітря, дихання мав уже хрипке й уривчасте; видно було, як задихався і все його обличчя ставало синім, як губи.

— Уважно слухайте, — продовжив за мить, — і хай Бог вас покарає, якщо вгадаєте думку, але не почуєте слова з умираючих губ і скажете, що не чули… Я багато нагрішив проти Господа нашого… багато помилявся, але ніколи не погрішив злою волею і впертістю, лише, — якийсь час задихався і лікарі думали, що це вже кінець, — лише слабкістю і жаром серця… пихою, гнівом, безтямністю і нерозважливістю. І тепер… тепер хочу змити свої провини і виправити помилки… Перша й найбільша моя провина та, що я сягав по патрикіат, одному лишень мужеві на Заході приналежний — найпресвітлішому Аецію. Де ж мені з ним рівнятися? З воєначальником мудрим, здогадливим… щасливим. І друга моя провина: що я, керований пихою, а не розважністю, позбавив імперію та римський мир наймогутнішого мужа, єдиного оборонця, розбивши його під Арімінумом… Вибачиш мені цю кривду, Аецію? Вибачать мені цю другу кривду літописи?…

— Але ж, найславутніший мужу! — скрикнув Петроній Максимус.

— Не перебивайте мене… От-от помру… Але ця друга провина була заодно і ласкою Божою… Чому — думаєте — дав мені Бог перемогу над Аецієм? Мені, що негідний бути його комесом? Щоб випробувати Боніфація у смертну годину… випробувати, чи захлинеться гординею і помре, тягнучи з собою у прірву римський мир, чи отямиться і піде за голосом сумління?… Я черв’як перед Господом, але — похвалюся, — витримав спокусу як Іов… Слухайте! Бажаючи виправити кривду, завдану великому Аецію, і прагнучи порятувати імперію та римський мир, — в силу своєї влади, врученої мені вічною Августою та сенатом, визначаю присутнього тут Аеція своїм спадкоємцем… спадкоємцем усього, чим володію, та іменую його головнокомандувачем… дуксом і магістром обох військ і патрикієм імперії… Не кажи нічого, Максимусе! Глянь на обличчя Сигісвульта… його очі… його посмішку… Солдат, хоч вірний слуга Августи, знає, якого полководця йому треба… Так буде… Така моя воля… Чи тепер вибачиш мені, Аецію!…

— Це підступ… це якась зрада!… — безтямний крик Аеція наповнив увесь перистиль. — Хочете мене приспати і якимись штучками виманити зі сховку, а потім… О ні… не дамся… я не Стиліхон!…

— Воістину ти не Стиліхон, — майже пошепки сказав Боніфацій. — Стиліхон був варваром з душею римлянина… а ти, Аецію,… ти римлянин з душею варвара, але тільки такий може порятувати гинучу імперію…

Аецій повів довкола повним безмежного здивування поглядом. Петроній Максимус втратив усе панування над собою: грюкав ногами і гриз рубець тоги. Касіодор втупив у Боніфація погляд, повний шани і захвату. Сигісвульт укляк край ложа і підніс до губ знову застиглу руку: по його обличчі, наче грубо вирізаному з бронзи, стікали сльози. Єпископ Іоанн тихо молився. Пелагія стала навколішки з іншого боку ложа. Гаснучий погляд Боніфація летів до неї.

— Пелагіє, — шепнув, — я кохав тебе понад усе на світі і завше — не так, як годиться мужеві, чинив усе за твоєю волею, не раз ризикуючи спасінням своєї душі… Чи ти — пам’ятаючи се — по моїй смерті зробиш те, чого я зараз зажадаю від тебе?…

— Усе… усе… — хлипала вона.

— Тож слухай… і ти теж, Аецію… Щоб правити, наказувати, воювати, мало меча, навіть твого… мало навіть голови, рівної найбільшим мудрецям минулого… Потрібно ще щось… А це щось саме вона й має, Аецію… Пелагія, найбагатша спадкоємиця Африки… Візьми її, Аецію — бач, вона вродлива, мудра, не те що інші жінки… щоправда, вперта і завзята, — трудна, — але для мене, не для тебе, Аецію… І ти зволь із ним побратися, Пелагіє, він єдиний зуміє відібрати у вандалів твій посаг… він єдиний зробить твоє ім’я тривкішим од бронзи… І споминайте мене. Хай вас Христос благословить…

Лише тепер Аецій глянув на Пелагію, але перш ніж хтось із них зумів хоч слово сказати, — Боніфацій, падаючи на подушки, витиснув хрипким голосом:

— Тобі час, Аецію… Боюся, що, коли помру, будуть тут такі, яким байдуже, що я покидаю трьох удів у невтішній жалобі: Пелагію, мою доньку і pacem romanam… Тож поспішай до своїх… Тебе чекає тяжкий бій за мій спадок, але знаю, — ти його відвоюєш…

— Відвоюю, Боніфацію. Бувай здоровий.

Vale. Подай мені свою руку, найславутніший патрикію… А коли вийдеш звідси, ще раз оглянься і скажи: Salve aeternum[7]

— Прощай, найшляхетніший із римлян.

— Прощай, спасителю західної імперії… Vale… vale… magna… rei publicae… Occidentalis… salus[8]

Коли ж кремезна постать Аеція зникла у дверях і Петроній Максимус, заламуючи руки і до крові кусаючи губи, припав до ложа, Боніфацій останнім зусиллям приязно йому посміхнувся і відвернувся до єпископа, уже глухий до всього, що гарячково викладав сенатор.

— Святий отче… — шепнув знову за мить, — ти визнаєш науку про милосердя Боже?…

— Так, мій сину, — з гордістю відповів Іоанн. — Не було вечора, щоб я відійшов до сну, не підкріпивши перед тим душу спасенною наукою Августина…

— Отче… Чи відходжу в милосерді?…

Єпископ Іоанн не відповів нічого. Хлипання відібрало йому голос, — сльози білим туманом заволокли старі очі, які жадібно дивилися на смерть солдата. Кивнув лише головою.

Тоді Боніфацій здійняв очі до яснопромінної блакиті над перистилем і, складаючи руки на грудях, прошепотів:

— Якими ж святими і правдивими були твої слова, наймудріший отче Августине… Воістину, доти не зазнає наше серце спокою, доки в Тобі не спочине, Господи!

 


[1] comitatenses  — комітати,  комітатени — солдати польової армії пізньої Римської імперії.

[2] Патавія (Patavium)  сучасна Падуя. Арімінум (Ariminum) — сучасне Ріміні.

[3] Від Сполето — місто в Італії.

[4] Три таверни — селище, первісно поштова станція на апііанській дорозі за 50 км від Риму.

[5] Мутіна — теперішня Модена. Бононія — теперішня Болонья.

[6] Теперішнє Ареццо.

[7] Навіки прощай. Цитата з «Енеїди» Вергілія

substitit Aeneas gemituque haec addidit alto:

«nos alias hinc ad lacrimas eadem horrida belli

fata vocant: salve aeternum mihi, maxime Palla,

aeternumque vale».

В перекладі М. Білика

Далі пішов, то Еней зупинився й, зітхнувши, промовив:

«Звідси на інші нас сльози ті самі грізні закликають

Судьби війни,— витай повік-віки, великий Палланте,

Друже, навіки прощай!».

[8] Хай живе велика Західна імперія.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.