Далеке зблизька-1

 

МОЛОДИЙ САД

Василь стояв і дивився услід потягові, як той, пихкаючи димом із високого комина, скручувався тарахкіт ливим змієм і врешті зникнув за горбовиною.

Тут не було ніякого будинку, нічого, окрім завішеної на сухій липі таблиці з німецькою назвою місцевини. Оглянувшись за своїм балагулою, Василь побачив уже тільки здалеку набитий чорними жидівськими постатями возик, що котився униз шляхом. Проте, навпростець пільною доріжкою хтось над’їздив — і Василь зрадів думкою, що це так само, як він, запізнений фіякр.

Ні, це не був фіякр. Панський фаетон, запряжений парою сивих, у яблуках, коней звертав просто до місця, де стояв Василь і спинився. Візник у доброму, чорному каптані дивився на Василя, щось міркуючи, а тоді обізвався:

— А ви, паничу, часом не до нашого єґомості?

— Ні, ні, я приїхав балагулою від сестри і спізнився на залізницю. Бачите, там-о, знов виїхалга з-поза лісу. А ви що, також спізнилися по когось?

— Спізнитисі, то я спізнивсі, але нашого панича не виджу — вони би на мене почекали. Вже їм щось таке вішало. Але я собі погадав, що коли їх нема…

—… то візьмете хоч когонебудь? — закінчив за нього Василь і засміявся. І було щось таке миле в тому сміху, так він роз’яснив великі сірі очі під гарно склепленим чолом, що його відкривав по-молодечому відкинутий узад чорний капелюх алюмнуса, що старий візник засміявся й собі.

— А що? — спитав він таким же пригодницьким тоном, — у нас хата велика, їмосгь усіх приймут і на го дуюг. А й єґомость… — і старий чогось зап’явся.

— А єґомость уже не такі?.. — ризикнув Василь.

— А, чому нє, і наші єґомость усєкому єго гонір пошануют. Але то, що правда, то вони у нас не такі собі звичайні єґомость, а і канонік, і дзєкан, і тим послом ще їх вибрали.

Старий аж випростався на своєму сидінні, вираховуючи всі титули свого «єґомості», але він глипнув, за враженням, у Василеве обличчя, що дивилося на нього з-низу, злегка перекошене на один бік і таке якесь приємно- веселе, що він умить забув за всю свою повагу і, прижмуривши одне око, сказав:

— Але паннунці на відданню у нас нема.

Василь засміявся в голос: «Паннунця на відданні!» Ось за кого його взяв старий! За «мадрівного питомця», що роз’їжджає по плебаніях, шукаючи «панни з посагом». А йому ні в гадці не були ні ті панни, ні їх посаги.

Він хотів сказати це візникові, але той не дав йому прийти до слова, очевидячки вважаючи, що він повинен дати дальші вияснення:

— Старша наша паннунці, Олеся, то вже певне в старих дівках залишитсі, дуже вона сі побивала за тим своїм нареченим. А молодша…

І старий замовк, усміхаючись так ніжно, добряче, наче б перед ним з’явилось щось таке привабливе, що про нього важко й розказати.

— А що ж молодша? — більше з ґречности, ніж з цікавости запитав Василь.

— Воно то, знаєте, таке красне й миле якесь, але ще молоденьке. У хлопів вже б її давно пхали під вінец, але у панів то інакше. Та й шкода їм таку ластівочку з-під стріхи випускати. Та й єї самій таке не в голові. Вона собі по полю ходит, цвіточки собі рве, виспівує. А як на дворі холод, то все, було, до кухні проситсі: страх, як вона любила всяких байок та й придибашок від старої Євдохи слухати, або з дівками під Андрія ворожити! Але тепер того вже минулосі. Наші єґомость того ніколи не любили, а відколи вона зі Львова з науки приїхала, то вже нема що й казати! У покоях має паннунці бути, з ґубернантков по-хранцуськи теленькати, на хуртеплянах бренькотіти. А їмость єї всєкого такого поназавдают, і панчоху робити, і ріжне вишивати й виплітати, звідси й доси маєш мені, кажут, ниньки зробити. А вона, біднятко, аж плаче над тим шитвом. А як мене крізь вікно вгледит, то підбіжит і питаєсі: «А що, Семене, чи не казали вам часом коней вівсом годувати, бо будемо кудись їхати?»

Старий так розпалився, змальовуючи образ молодшої «паннунці», аж сягнув до кишені за капшуком і став поволі, сумлінно набивати собі люльку.

Василь слухав розповіді старого, дивлячись у простір, на свіжою стернею вкриті лани, що вибігали аж під небосхил, де догоряв уже літній день. Йому здавалося, наче тут, перед ним, розгорталася канва для всіх його гарячих думок, догя всіх молодечих шукань за правдою. Це був, без сумніву, один із «староруських» домів, іцо про нього розказував візник — з їх відгородженністю від народу, з їх «язичієм» і «Словом». І тут поруч був той «народ», той селянин із його свіжою мовою, з його людським відчуттям, що так яскраво передавалося в оповіданні про молоду попівну; тут перед ним лежала земля, що її орав той «наймит» Франка, вірш про якого він завжди носив при собі.

— То як буде з нами, паничу? — перебив Василеві думки візник.

— А що має бути, чоловіче добрий? Почекаю, аж прийде другий потяг, а як би його довго не було, то піду пішки до Львова.

— Ой, то ви довго чекали б паничу, бо другого потягу тутки не буде, аж завтра досвіта, та й то в інший бік. А пішки до Львова — він сумнівно глянув на Василеві черевики — до Львова пішки то ви будете йти хіба цілий день і то мусите зразу поступити до шевцє, аби вас підзелював.

Він покрутив головою, а тоді сказав рішучим тоном, немов вирішуючи цим справу:

— Та де я міг би вас, паничу, лишити отак на дорозі. То не годитсі.

Василь глипнув вгору на старого, розсміявся, кинув у фаетон свою дорожню нагортку і свою торбу і одним скоком опинився на задньому сидінні.

— Отак, то я розумію! — задоволено ствердив Семен. І, повертаючись до коней, він рушив поводи. Коні зразу побігли трухцем, а він прийняв знову поставу солідного панського «фірмана» і став поволі, мовчки поганяти.

Василь поринув у думках. Він чув ще останні Семенові слова: «не годитсі». Ні, це не були ніякі з тих слів, нових для нього, чи маловідомих, що їх записуванням він так захопився був за останній рік. Стара Марта в Лісниках коло Бережан, у якої він жив, учителюючи, була тією вчителькою, до котрої він не раз ще в житті мав звернутися при сумніві над якимсь словом. «Не годиться» казали і в нього дома. Одначе, аж тепер прийшло йому на гадку, що в цьому «не годиться» був цілий світогляд народу, ціла його філософія. Що в ньому збереглася — крізь віки приниження і злиднів — народне правопочуїття, пошана до власної гідности і до гідности іншої людини. І от, у тому староруському домі забороняють молодій дівчині перебувати зі «службою», щоб вона, мовляв, не спростачилася. Василь пригадав свій власний, тепер уже розбитий через смерть батька дім і своїх сестер, що завжди помагали в господарстві, працюючи посполу з наймичками. А проте, ввечорі вони сідали під колом звислої лямпи і одна з них вголос читала, тоді, як інші шили, робили панчоху, чи вишивали.

І чого тільки там не читалося, в тій їдальні з довгим столом, плетеними спинками високих крісел і чорною цератовою канапою! І «Правду» і «Зорю», і «Діло», і книжки «Руської історичної бібліотеки» та «Бібліотеки найзнаменитших повістей», і все, що їх брат, тепер уже покійний, Володимир діставав з російської України, чи з Відня. Василь з гордістю пригадав, що його наймолодша сестра, недавно одружена Дорця, навіть сама писала: її велике оповідання з попівського побуту було тількищо надруковане в «Першому вінку». І коли й де вона його написала, ніхто не баїчив і не знав.

Вони з’їхали тепер з горба, і скоро їх огорнув старий, сосновий ліс, крізь який прозирало багряне західне небо. Це не був подільський ліс, до якого звик Василь, ліс, де густий молодняк оточує з усіх боків старі дерева, пнучись за ними до сонця. Тут чатинням укрита земля була наче чисто виметена, а малі тонкі сосонки росли якось відокремлено, самітньо. Василь подумаїв чомусь про молоду попівну, але й тут його спинило слово: її вчать «теленькати» по-французьки. По-польському буде «цвенькати», по-жидівськи — «шварґотіти». Боже, яке ж це багатство, та наша руська мова, і ми мали б її соромитися, не приймати до вжитку освічених людей, а говорити якимсь язичієм, а чи, може, перейти еа «вищу» російську?!

Його так розсердила ця думка, що він аж пожалкував, що піддався иастроєві хвилини і погодився їхати в цю дорогу. Але тепер не було вже іншого способу, треба було їхати до кінця. Проте, завтра він попросить коней до виїзду, не залишиться там ні на пів днини.

Був уже вечір, як вони з’їхали з горба в село і, звернувши в бік висадженою високими деревами дорогою, вкотилися в осаду плебанії. Візник з апльомбом спинив коней перед освітленою верандою. Там уже відкривалися двері і на ступнях з’явилася темна, з-заду світлом обрамлена постать.

— То ти, Петре? — спитав трохи захриплий басовий голос. І аж тепер Василь відчув усю незручність свого становжца. Але візник уже вияснював:

— Нє, прошу єґомосці, отец Петро не приїхали. Але осі панич спізнилисі на колію, то я собі погадав…

— Ти собі добре погадав, Семене, що не можна лишати людей на дорозі без помочі. — І, уже просто звертаючись до Василя, що встиг тим часом зіскочити з фаетона і наблизитися: — 3 ким маю приятність?..

— Я, отче совітнику, Василь Навроцький, син покійного отця Андрія з Голгіч коло Підгаєць, скінчений теолог. Я дуже перепрошую…

— О, о, не маєте цілком чого звинятися, — ввічливо перебив Василя господар. — А знаєте, до кого ви приїхали? Не знаєте? До отця Олександра Радзикевича. Просимо, просимо ближче.

 

* *

*

Василь прокинувся з міцного сну і сів на постелі. Спочатку він не міг нічого зрозуміти: він спав у великому, м’якому ліжку, вкритий легенькою рожевою ковдрою; довкола — незнайомі темні меблі, величезна шафа, комода, фотель, мармурова умивальничка.

Потім, він пригадав події попереднього вечора, сальон з адамашковими меблями і розмову з нестарим ще, але хворим на астму господарем, що мав вигляд і манери аристократа. Далі була ще «перекуска» в їдальні, де він був «представлений» усе ще дуже гарній їмості у чорному коронковому очіпку. Ще потім з’явилася панна років понад двадцять із великими, синіми й сумними, неначе виплаканими очима, що злегка запиналася в мові. Потому отець господар провів його у гостинну кімнату, що межувала з канцелярією. І це було все. Він пригадав, що не бачив ніякої «молодшої паннунці» і також, що не попросив коней до від’їзду на цей ранок, як вирішив був зробити.

Він сягнув по свій великий, цибулястий годинник на нічному столику. Було вже по сьомій, час вставати.

Він умивався до половини водою із великого порцелянового дзбанка, що стояв коло такої ж миски: все тут було добірне, «панське». Але вода була занадто тепла на його смак. Вмиваючись, він наспівував собі. У нього буїв гарний, хоч невеликий баритон і кожного ранку він співав при вмиванні, з простої радости існування. Але тут же він пригадав, що він у чужому, та й ще такому «церемоніальному» домі — і змовк.

Втираючись свіжим, аж запашним, рушником, він підійшов до вікна. О, що ж то за така гора виростає там? І церковця, чи каплиця на самому верху? Так, він пригадав: це була Шоломия, славне відпустове місце, де мала находитися чудотворна, ще з татарських часів, ікона Божої Матері. Він зразу ж і вирішив, що не може виїхати звідси, не побачивши її.

Хтось постукав у двері і Василь, заскочений цією несподіванкою, швиденько натягав свою патетику, поки сказати «прошу». Але двері й тоді не відкрилися, ніхто не обзивався. Знову хтось постукав, але якось чудно, наче б не пальцями, а чимось твердим, металічним. Василь підійшов і відкрив двері.

Це була, насамперед, велика таца, і це був запах кави, що її, таку ароматну, вміли варити тільки в галицьких плебаніях. Над тацою була рум’яна фізіономія якоїсь Марисі, чи Ганусі. Василь відступив назад, а дівчина проказала, очевидячки переповідаючи те, чого її навчили:

— Їмость питалисі, чи панич добре спали, присилають вам сніданок, а якбисьте чогось потрібували, то аби-сьте потєгнули за оту-о бинду, то є дзвінок до кухні.

Вона поклала тацу на нічному столику, показала рукою на грубу, з подвійного оксамиту, червону стьожку в кутку за ліжком — і аж відсапнула з полегкістю після сповненого завдання, а тоді повернулася відходити. Одначе Василя чогось розсмішила та вся шарада і він сказав, трохи жартуючи, а трохи поважно:

— А чого я мав би дзвонити тут, як у церкві? Чи я не можу піти сам до кухні, як би мені чогось було треба? Але мені не треба нічого. Подякуйте їмості за сніданок.

Дівчина повернулася, вирячивши на Василя очі. Це вперше в її житті їй «викали» і вперше вона почула якусь критичну думку про порядки в цьому доміі. Але тут же в ній прокинулася жінка: це панич, напевне, хотів її зачіпати. Вона глипнула на Василя боком, якось змовницьки хихикнула, і вибігла з кімнати.

Василь «з серцем» закрив за нею двері, прикушуючи уста: і як ця «дурна теличка» могла так зле його зрозуміти! Він почав ходити по кімнаті, забувши навіть хвилево про каву, однак її запах, голод і молодість скоро зробили своє: він сів на краєчку ліжка і забрався до крихкої булочки, масла, меду «в плястрі» і кави «з кожушком» — і все те вмить поправило його так непотрібно зіпсований настрій.

Крізь відкрите вікно долітала з-надвору стишена симфонія ранку на сільській плебашї, з муканням корів, з булькотінням індиків, з перекликуванням парубків на оборі. В сусідній канцелярії панувала тиша, і Василь скористувався з цього, щоб вийти туди непомітно просто в сад.

Це був старий сад у плоді, тут та там обважніле галуззя підпирали сірі від старости дрючки. Не було тут видно дбайливої руки, ні молодих дерев. Усе старі яблуїні, груші, півзасохлі сливи… О, як же він відмолодив би, відновив цей сад! Закладати «шкілки» деревець, щепити — було його улюбленим зайняттям, ще з гімназійних часів. І яка радість кожного року, приїхавши на вакації додому, бачити, як усе те розвивається» росте, приносить плоди! Він любив природу так само, як любив мову, пісню, як любив саме життя, що стелилося перед ним, наче широкий шлях, що кличе йти ним далі й далі.

Василь дійшов до пасіки і побачив стебник, де зимують бджіл. Але тут він був справжнім малим будиночком, а в двох мініятюрних вікнах висіли навіть біленькі завіски. Тут мусів хтось жити.

Тільки Василь це подумав, як двері стебника відкрилися і на порозі став дрібний старий чоловічок. Він прислонив рукою очі від сонця і дивився на Василя.

— А, а, новий кандидат приїхав, — сказав він нарешті скрипливим, як старе колесо, голосом.

— Кандидат духовного стану, хотіли ви, пане, сказати? — спитав якось неприємно вражений Басиль- — Я, справді, скінчив теологію, а називаюся…

— О, — перебив його старий, — що ви теолог, о тім каже мені ваша папістика. Але, єсли ви, господине, єсьте кандидатом до руки панни Мелясі, то моглисьте так само добре не приїздити.

Василь стояв, не знаючи, на яку ступити: рдитись, чи сміятися? Оце вже вдруге, упродовж однієї доби, його беруть за мандрівного жениха. І що це за такии старий гриб береться його тут відпалювати? Він вирішив бути діловим:

— Ніякої ианни Мелясі я не знаю, а приїхав я сюди не за паннами, а цілком випадково. Та ще нині збираюся їхати далі. А що ви, пане, не булисьте ласкаві дослухати, хто я такий, то й я не буду нечемний і не спитаюся: а хто ви такий будете?

— Я є стрияшок, так мене всі називають. А ви дуже благорозумно робите, що вибираєтеся їхати далі. З Богом Парасю, з Богом, Парасю!

Він повернувся до Василя спиною і зник у стебнику.

— Ото ще якийсь старий дивачисько! — такою думкою збув цю зустріч Василь. Минув вулики й останні дерева саду і найшовся при підніжжі гори. Праворуч піднімався злегка вгору старий цвинтар, ліворуч блистіла на сонці саджавка; ні, дві саджавки, сполучені протокою. У Василя аж забилося серце: це було ідеальне місце виводати коропів! З дитинства він пропадав за водою, за рибальством. І чи ж були там коропи?…

Було вже сполудня, як Василь вертався на плеба нію. Він довго забавився над саджавками (єдиною рибою були там, виходило, бабки й ковблики), спинався найважчим виходом на верх гори, був у капличці і дов го оглядав почорнілу від старости й обвішаиу «вотами» ікону, що могла, справді, пам’ятати татарські напади. Вертався, як завжди, «іншою дорогою» і, як завжди, мусів добре обходити, опинившися аж на якомусь присілку. Тепер він поспішав, щоб подякувати за гостину і попросити коней до поїзду. Але воно виявилося тае таким простим, як йому здавалося.

Простуючи великою оборою, він цікаво розглядався. Це було господарство «на велику скалю» : з повідкриваних дверей довгого корівника було видно ряд сементальок, під накритим током ходило за кератом шестеро дорідних коней. Та тут зненацька хтось його закликав:

— Паничу, гей, паничу!

Це був учорашній знайомий, Семен, що — очевидячки — виконував тут і функцію гуменного. Він покинув керат на парубка і біг Василеві назустріч.

— Ой, паничу, який же я радий, що ви знайшлисі! — кликав він уже здалеку. І, добігши, засапаїний, він докинув: — Та ж я уже не знав, що маю робити!

— Та Бог з вами, Семене, що сталося? Щось я вас не розумію, — сказав Василь здивовано.

— Ой, паничу, та як ви можете мене не розуміти? Та хто ж вас сюди привіз, як не я, га? То як я ниньки довідавсі, що ви буцім пішли собі і не сказали нікому «бувайте здорові», то мені, знаєте, було не теє…

— Та де ж я пішов, не подякувавши, коли там моя торба і мій іберцієр[1]? — товкмачив Василь, хоч він і відчув у мові старого справедливий докір: хіба так поводяться в чужому, гостинному домі?

— Та я не знаю, паничу, — чіхався за вухом Семен, — але як ви десь пропали, то таке пішло між челєдев, а ще й та дурна Приська щось там від себе додала…

Василь спаленів від досади, що зверталася таки проти нього самого. Найшов кому проповідувати зближення з народом! Він кинув старому:

— Ну, ну, не журіться, Семене, вже я то все виясню! — і поспішив на плебанію.

Пройшовши швидким кроком веранду та вітальню, Василь спинився у відкритих дверях їдальні, де побачив за столом велике товариство. Він відразу помітив, що тут було дуже «врочисто» і що на першому місці, насупроти дверей, сидів отець Олександер. Зразу ж, ще від дверей, вклонившися церемоніяльно, півкорпусом (як його вчила колись тета Фрузя, єдина зберігачка шляхетської етикети в родині), він перепрошував «достойного отця совітника і паню добродійку» за своє «заховання». Він вибрався був рано, занадто рано, щоб когось непокоїти,..

— О, господине, — перебив його досить сухим тоном господар, — ми не спимо тут довше, як до шестої. І докинув уже ласкавіше: — Але то цілком не значить, щоб ви не моглисьте диспонувати своєю персоною. Все єсть у совершенному порядку.

І він перейшов до звичайної етикети, знайомлячи Василя з товариством:

— Господин Навроцкій, богослов (і, до Василя, що став підходити і по черзі тиснути й цілувати руки й ручки): — а то моя родина і наші резиденти. Мою супругу ви вже знаєте. Мою старшу доч тоже. А се є наша молодша, Меляиія (на Василя мигнуло чимось ясним) і наймолодша, Стефця (дівчур років десяти підскочив і «дигнув» ). Наша цьоця, госпожа Олімпія Леонтовичева. Наш сродник, господин Левіцкій. (Василь пізнав «стрияшка», що подав йому два пальці). Наша гувернантка, пані Пастирска. А тепер прошу сідати, там є ваше місце.

Коли Василь, все ще досить збентежений, примістився на своєму місці між обома панночками, Приська, та сама, що вранці, поставила перед ким тарілку «росолу», налитого їмостею з великої вази. Василь сказав «дякую» найхолоднішим, яким міг, тоном, але це не перешкодило їй хихикнути, на що отець Олександер — у загальній тиші — суворо відкашельнув.

Той обід, то була для Василя спочатку одна мука. Він силкувався справитись якнайшвидше зі своєю юшкою і їв мовчки, сумлінно. Тоді до нього присунули полумисок із «полядвицею в натуральному сосі», обкладеною італійськими макаронами, і він більш- менш зрівнявся з рештою товариства. Тепер він міг почувати себе трохи вільніше, але його стало мучити щось інше: з його правого боку старша панна підсувала йому то хліб, то сіль, то якісь корнішони, чи бурячки, мило припрошуючи, тоді, як його живосилом тягло глянути вліво, де сиділа молодша.

Розмову за столом вів сам господар, звертаючись до окремих осіб, що йому з пошаною відповідали. До гувернантки він говорив по-польськи, трактуючи її з цілком очевидною іронією. Він повідомив «цьоцю» Леонтовичеву, що її прохання, яке він зладив до митрополичої консисторії, було прихильно полагоджене, та що їй признали три гульдени місячної вдовиної допомоги, на що стара дама, вся розчервонівши від радощів, пробурмотіла якусь несміливу подяку.

Усе те Василь спостерігав мимоходом, намагаючись бути приємним сусідам старшої сестри, що виявляла йому стільки уваги; одначе та, що притягла його власну, неначе не помічала його. Час від часу він дискретно глипав в її бік. Він бачив вишневу сукню і сметанкового кольору рукав, зіп’ятий у кількох місцях вишневою оксамиткою. Насмілившись глянути трохи вище, він побачив відтинок легко стятого овалю личка, профіль досконало зарисованого носика, трикутник блакитного ока і, над чолом, корону темнорусявого волосся, легко, химерно сплетеного. Та невже ж це могла бути, думаів він гарячково, та молодша «паннунця», та майже ще дитина, про гри і турботи якої розказував учора Семен? Це була жінка, найчарівніша жінка, яку він досі бачив, а може перша жінка, яку він побачив…

Тим часом подали солодке: яблука в бішкопті, начинені масою з турецьких горіхів. Тепер отець Олексан дер вирішив, що час йому звернутися до Василя:

— То ви, молодий господине, скінчили сего года богословіє, чи так я вас зрозумів?

— О, ні, отче соївітнику, — поспішив виясниш Василь, — я скінчив ще рік тому. Але я не думаю ще висвячуюатися.

— Не гадаєте висвячуватися? — здивувався господар дому. — А то чому?

Василь підніс голову і глянув через стіл у темні, суворі очі під густими сивіючими бровами. Розумні, владні очі. Він відчув якийсь непереможний порив відверто висловити свої думки, що були тут, напевне, страшною єрессю. Він сказав:

— Бо я, отче совітнику, хотів побувати ще між народом, яко ближча йому, менша значіннєм особа. Я був учителем на селі сей один рік і думаю туди вертатися.

У тиші, що настала, Василь почув, як отець Олександер зіритовано кахикнув. І він побачив, чи радше відчув, як ясне личко поруч повернулося в його бік на коротюсеньку мить.

— Я виджу, пане алюмнусе (це «пане» мало іронічний відтинок), що у вашій голові засіли досить небезпечні гадки, — обізвався врешті отець Олександер. — Коли то, звиніть мою любопитність, ви утратилисьте вашого достойного вітця?

У Василя заграв увесь його темпарамент, і не було вже сили спинити його сказати те, що він думав:

— Мій блаженної пам’яти батько помер два роки тому, і через те я не пішов ще на філософію, як хотів се зробити. Але мій батько був щирим народолюбцем, у переконаннях і в життю, і то власне він так мене виховав. Він завше казав, що нам треба якнайбільше зближитися до народу та що не тільки він від нас, але й ми від него можемо багато навчитися.

— І чого ж ви там навчилися, на тій «професорській» посаді? — іронічно спитав о. Олександер.

— О, багато чого. Передовсім, я навчився цінити ту глубоку християнську етику, що така жива в нашім народі.

Несподівано для Василя отець Олександер погодився з ним:

— Так, у сему я признаю вам рацію. Наш люд у своїй масі, в корінню, глубоко релігійний. Лишень, не дай Боже, щоби усяческі революціонери в роді того безбожного Франка не забралися на добре до його деморалізації. Но, і чого ще там навчилисьтеся, бо ви сказали «передовсім»?

— Мови, отче совітнику, мови! — аж викрикнув, не стримавши себе, Василь.

— О, тутки то ви вже цілком схибнулисьте у льогіці. Хочете вчитися від хлопів язика, місто того, щоб той наш руский язик підносити, ублатороднювати, робити його придатним до пользовання для вищих соціяльних верств, без которих жадний нарід у світі не може самостоятельно розвиватися?

— Вищі соціяльні верстви лише тоді будуть мати значіння для народа, коли мапм будуть спільний з тим народом язик. Якої ж мови має вживати наша інтеліґенція? Тої штучної книжної, якої наша руська людність не розуміє? Мови, котра, як усякий штучний твір, що не має живого коріння, не може довго єствуватил Або може маємо приймити за нашу власну російську мову і раїзом з нею втопитися в російськім морю?!

Якусь хвилинку в кімнаті панувала така тиша, що чути було бренькіт мух на залитих сонцем вікнах. Василь дивився у стіл перед собою і чекав, що тепер станеться. Але нічого такого особливого не сталося. Отець Олександер сказав спокійним тоном:

— Дискурси о таких матеріях надаються лучше до моєї канцелярії, ніж до общества женщин. Яко чоловік політичний — ви певне знаєте, що я засідаю в соймі? — я маю на політичну сторону тої справи свою вироблену гадку. Можу вас утішити, що вона не совпадається з деклярацією Наумовича, за яку ви, віроятно, чувалисьте.

І він підвівся з місця, даючи цим знак, що і розмова і обід закінчені.

Товариство почало поволі розходитися, і Василь стояв при виході в сальон, мелянхолійно дивлячись в бік вишневої сукні, що мигнула у дверях до інших кімнат, коли він почув голос старшої сестри, яка кликала услід молодшій:

— Мелясю, Мелясю, почекай! Ми покажемо панові Навроцькому твою альтанку!

Меляся вернулася і підійшла до Олесі, при вікні, недалеко Василевого місця. Він уперше побачив її всю, en face. «Яка ж вона прекрасна», — подумав Василь і в нього чогось боляче стиснулося серце.

— Можеш показати сама, або візьми собі Стефцю, — сказала вона, глипнувши боком на Василя. — Мамунця задали мені зробити нині ту коронку до пошевки, а я ще не зробила-м навіть половини.

Тепер Василь підступив на крок ближче і вмішався в розмову:

— А може б ми так пішли всі троє до мамунці — добродійки і попросили їх звільнити вас нині з того завдання?

— Почекайте тут, я сама се зроблю, — підхопила його думку Олеся. І її синя сукня, сумна якась, як її очі, відпливла і зникнула за дверима.

Не розмовляючи, вони перейшли вітальню і вийшли на веранду, звідки саме відходила гувернантка, ведучи за руку наймолодшу сестру. Меляся підійшла до великого олеандра і стала обривати якісь засохлі листочки. Віасиль стояв і думав над там, як почати розмову, коли несподівано вона повернулася до нього і, спаленівши аж під своє королівське волосся, спитала чітко і коротко:

— Чи то правда, що на ваших балях аранжери говорять: «Дівки сюди, парубки туди»?

Василь остовпів. Він хвилинку дивився на неї і бачив, як її високі, обтиснуті корсетом груди піднімалися від якогось хвилювання, а тоді проказав:

— І то ви мене таке питаєте, та панна Меляся, про яку я наслухався вчора від Семена таких чудесних історій!

Вона спаленіла ще дужче і спитала, гніївно дивлячись на нього:

— Що ж то за такі інформації ви збиралисьте за мене від служби?

Тепер прийшла Василева черга розгніватися:

— Жадних інформацій я про вас ні від кого не збирав і навіть не знав нічого про ваше єствовання. Але приємно мені було почути, що в сьому… — він зам’явся — що в сьому домі є якась молода панна, котра не гордує наймитами, котра любить слухати народні пісні, бо то мені казало, що навіть серед нашої староруської інтелігенції відзивається любов до свого.

Вона легковажно здвигнула плечем:

— Певно, що я волію щось цікаве слухати, ніж сидіти над тими «робітками», або повторяти з панею Пастирскою все те саме. Але воно цілком не значить, що я хочу, щоби мене на балю називали дівкою!

— І ніхто вас там так не називав би, се таке видумали ті, що ненавидять нас, народовців. Але народних слів не треба боятися. І навіть те слово «дівка», що набралося в мові нашої інтелігенції таїкого грубого значіння, то нічо інше, як тільки здрібніле «діва». А так ми прецінь називаємо Матір Божу?

Вони стояли одне проти одного, розпалені розмовою, коли з’явилася Олеся і сказала, що «все полагоджене». Меляся, крутнувши голівкою, вийшла перша і, не спиняючись, збігла сходами вниз. Василь пропустив старшу панну і вони пішли слідом за молодшою, що тим часом зникнула за рогом будинку.

Вони найшли її в маленькому, оброслому повоєм па- вільйончику, де були свіжо вигебльовані лавочки і такий стіл. Усе тут було чистеньке, вимите, а на столі стояв полив’яний горщик з букетом темночервоних рож. Тут же лежала якась книжка і Василь здалеку прочитав її польський заголовок: «Пам’ятка по добрій матері». Він посміхнувся: це було все таки краще, ніж польські переклади французьких романів про «блідих графинь» чи Шеховичеве «Ладо, письмо поучительноє руским дівицам і молодицам в забаву і поученіє», про яке він чував, що воно ще завжди страшить по староруських плебаніях.

**

*

Було вже пізно вночі, як Василь, розпрощавшись з товариством, опинився сам у своїй кімнаті. Та він не думав ще про сон. Заклавши взад руки, як він мав звичку робити, коли гаряче передумував щось, він став ходити сюди й туди, тихо ступаючи по застеленій килимом підлозі. Він переживав наново той день, що минув.

Він був знову в «альтанці», де його «бавила» Олеся, силкуючись втягти в розмову молодшу сестру, що сиділа мовчки, граючись якоюсь зірваною подорозі квіткою. Вони розмовляли про відпусти, що відбувалися тут щороку, з лірниками, з ведмедями, з незчисленними сорокатими будками всякого можливого краму, а потім про Львів, де Василь провів чотири роки, живучи в семінарській бурсі та слухаючи теологічних викладів в університеті, та куди час від часу виїздила з Шоломиї велика карета, щоб повезти родину за покупками, Мелясю до конвікту, отця посла на його сесію, чи маму із старшою донею на баль у карнавалі.

Розмова рвалася, Василь замовкав, йому бо страшно хотілося почути якесь слово від Мелясі, а вона вперто мовчала. Нарешті, Олесі прийшла спасенна думка:

— А що, як би ми так заспівали? Ви знаєте «Як ніч м’я покриє»?

Він, очевидячки, знав.

Спочатку вони співали вдвох, а тому, що в Олесі був гарний альт і вона добре вторувала, Василеві, хоч баритонові, прийшлося вести партію першого голосу. Та тут, несподівано, в їх дует влився чистий, як сльоза, сопран…

Вони співали ще «В гаю зеленім» і чи то так справді було, чи тільки здавалося так Василеві — при словах «солодкий чар любовних мрій» у молоденькому голосі відчувалося щось глибоке й ніжне, що казало про якусь іншу Мелясю, цілком іншу від тої, що вела себе так згорда?…

Вони ходили потім до «журчала», спиналися на верх гори, де на взбіччях паслися корови — і Василь висловив думку, що тут треба б понасаджувати молодих деревець, обвести їх парканцями, і за деякий час прочани могли б тут спочивати в тіні.

Ця думка дуже припала до вподоби Мелясі і, забувши за свою повагу і стриманість, вона стала розлигувати: «А які деревця? А як довго треба б чекати, щоб була тінь?» Вона навіть забажала відразу піти за ними до лісу, що його видко було з гори. І Василь, дивлячись в її несподівано роз’яснене личко, де всі риси заграли дитячою майже оживленістю, уперше впізнав у ній образ «молодшої паннунці» з учорашнього Семенового оповідання. Але тут уже Олеся не погодилася: її повновласті не сягали аж так далеко. А втім, пора вже було верталися на підвечірок, ту каву о четвертій годині, що була невід’ємною частиною житгя на плебанії та одною з його простих, але справжніх приємностей.

Василь зупинився в ході і присів на кріселку. Усе, що він пережив цього дня, мало свій кульмінаційний пункт у тому моменті, коли вона, післія вечері, сіла за фортепіян, щоб на бажання отця Олександра заграти його улюблену шумку.

Василь не розумівся на фортепіяновій техніці, це певне. Він не чув ще до того часу добрих піяністів, що бували на виступах у Львові, хоч не раз він і викрадався з семінарської бурси, щоб, передягнувшись у товариша, побувати на концерті, чи в театрі. Добра музика мала ще прийти. Проте, її гра мала залишитися найкращим, найглибшим музичним переживанням на все його життя. Вона грала надсподівано добре, а м’якість і витриманість її удару були в її молоденькому віці справді чимось особливим.

Він знову побачив її широко відкритті очі, такі глибоко — блакитні, злегка стятий овал личка, всю її, таку чарівно-жіночу. І він знав уже, що він уперше і назавжди закоханий.

***

Їмость, пані Филипина, саме скінчила свої ранішні зайняття і тепер вона мала хвилинку часу для себе. Це була її «пасія», та перша, без печива, кава, яку вона пила сама, ще довго до загального першого сніданку.

Велика, темними горіховими меблями обставлена їдальня буліа якась особливо тиха в ту ранню годину, коли отець Олександер правив свою вчасну — о шостій — Службу Божу, дівчата з гувернанткою протягалися у своїх ліжках, а гості, якщо були які, спочивали ще блаженним сном. Господарська машина, пущена справно в рух, діяла добре і можна було залишити її на годинку саму собі.

Коли про отця Олександра говорили, «в околиці», що він диригує з веранди, а все там іде, як у годиннику, то про паню Филипину ходила- фама, що вона мусить кожної днини заглянути і в найтемніший куточок. А скільки ж то куточків було в тому величезному господарстві, де виводили коней, корів, годували свиней, індиків, гусок, качок і курей, сушили льон та коноплі, скубли пір’я, шили одежу для домашніх і для челяді! Скільки праці над самою перерібкою тих десятків літрів молока, що їх приносили з кожного удою! Скільки роботи у декількох городах, де не бракувало навіть цикорії для домашнього вжитку. Скільки заходів при заварюванні, запіканні, засушуванні та всякій іншій консервації припасів на зиму! Рук до праці і ротів до їдження було в шоломийській плебанії подосгатком, але всіма ними керувала і дбала за всіх одна пані Филипина.

Ніхто, невтаємничений, спостерігаючи, як вміло й опановано вона дає всьому тому лад і порядок, не міг би був припустити, що сама вона не вийшла з цього попівського світу.

Пані Филипина народилася й виросла у Львові, як наймолодша дитина «високого урядника» Намісництва, що його незадовго перед тим перенесли сюди з Відня. Цей Беринда де Чайковський вчився в столиці монархії юриспруденції, застряг був там, оженився з дівчиною італійського роду Козарініх і працював спочатку в якомусь відділі якогось міністерства. До Львова він переїхав з жінкою та сином і трьома донями, до яких потім прибула ще наймолодша і найкраща Филипина. Жили вони на горі Вроновскіх напроти «палацику штуки», що згорів потім разом з безчисленними мистецькими скарбами. У невеличкому садку їхньої садиби ріс ще старий дуб, залишок лісу, що вкривав колись цю частину міста. Коли син підріс, його разом з молодим Вроновськім віддали до Терезіянум до Відня, де він потім дослужився ранги генерала. Дівчатка виховувалися дома, куди до них приходив учитель-німець. Мати, зі свого боку, передавала їм те, що сама вміла: добрі манери, гру на клавікорді і, насамперед, шитя й гаптування. Господарювати на великій плебанії навчила Филипину вже її свекруха.

Вона пізнала його випадково, перебуваючи в малому маєточку батькової сестри в Корчині, цього елегантного алюмінуса, якого батьки, діди й прадіди сиділи великим попівським кляном на Яворівщині, та який перебував тут на дозвіллі у товариша.

Ніщо не стояло на перешкоді тому подружжю, що почалося навіть афектом. Проте, ця пара не буліа щаслива. Вже на сотрудництві у батька молодого, де Филипина проходила тверду школу своєї свекрухи, отець Олександер не вмів виявити їй того тепла, якого вона тоді потребувала. Згодом, на власній парафії в Добрянах під Стриєм, куди отець Олександер перенісся знову ж таки задля свого брата, стаціонованого в Стриї військового лікаря, Филипину стала вражати його безапеляційна, автократична поведінка. Одинадцятеро дітей, що приходили на світ, вмирали і виживали, ще більш віддалювали їх, замість зближувати: вони заспокоювали всі бажання, всю потребу любити. А ввесь невижитий темперамент можна і треба було звернути на господарство. Це й була тайна господарської перфекції пані Филипини.

Але сьогодні пані Филипина не думала про господарство. Їй чогось нагадалася молодість і всі зв’язані з нею мрії. Було в атмосфері двох останніх днів щось, що такий настрій викликувало. І був в цьому ще якийсь незнайомий, свіжий подих, наче б хто відкрив знечев’я двері й вікна і впустив у хату дужу течію повітря.

Вона знову побачила перед собою, як уже декілька разів цього ранку, свою молодшу доню, як вона стоїть коло фортепіяна з розпаленим личком і таким уже зовсім жіночим виразом у очах. Її, й того молодого чоловіка зі сміливим, відвертим лицем.

А потім, вона пригадує, що в неї є старша доня — і зідхає. Вона пригадує, що сказав учора її чоловік на «того якогось хлопомана» і зідхає ще раз. Вона допиває свою, вже простиглу, каву і підводиться, щоб піти до кухні.

Але в тому моменті відкрилися двері, і на порозі стає худерлявий чоловічок, що його називали тут стрияшком.

— Чи… то єсть, чи не могла би почтенна кузинка офірувати мені один квадрансик зі свого дорогоцінного времени?

Його рання поява в домі — йоіму приносили його сніданок до стебника — була несподіванкою, і пані Филипина питально підняла брови, відповідаючи на його привітання. Він здавався збентеженим, коли, підійшовши до стола, підняв її руку до церемоніяльного поцілунку.

— Що вас приносить сюди так рано, дорогий стрияшку? — спитала їмость тоном, що заперечував вжитий епітет: вона не полюблювала того чоловікового свояка, старого мізантропа, що мав завжди за пазухою якусь неприємну справу, плітку, чи скаргу на когось із домашніх.

Стріияшок стояв, поки їмость не сіла, а вона не збиралася сідати знову і чекала на його слово, машинально вигладжуючи скатерть на столі.

Пані Филипина глянула на великого, позолоченого, з чорними колонками, годинника на шафці між вікнами. Вона сказала, стримуючи нетерплячку:

— Сідайте, сідайте і говоріть без церемоній. Яку знов гризоту маєте і через кого?

Вона зрезиґновано присіла і дивилася на нього згори, піднявши голову, як дивляться на надокучливих дітей.

Стрияшок поспішно сів і почав:

— Гризота, дорога Фільцю (він, як рідко коли, назвав її по імені, нагадуючи цим на права посвоячення), собственно сказавши, не моя, бо ходить не о мене, а о добро сего почтенного дому.

— І що ж там знов Грозить тому домови, що ви мусілисьте аж зриватися з ліжка о такій ранній годині? — вже зовсім неприхильним тоном спитала їмость.

— Грозить, дорога кузинко, грозить і то дуже насеріо. А власність та йде від того хлопського адвоката, котрий, без жадного сомнінія, хоче закрутити голову нашій Мелясі і таким робом вдертися до одної з найбільш уважаємих руских фамілій.

Він хотів продовжувати, але спинився, оторопілий: він цілком не пізнавав того лиця, раптом помолоднілого від іригації, що розлилася по ньому густим рум’янцем, тих чорних очей з їх несподіваним гарячим блиском, їмость підвелася і проказала поволі, стримуючи голос:

— Сі справи, коханий стрияшку, прошу залишити отцю Александрови і мені.

Вона натиснула на останнє слово, дивлячись на нього гнівно і повернулася відходити, але він спинив її, придержуючи за широкий рукав її ранішньої сукні:

— Прошу, прошу мене вислухати! Я маю сказати їмості щось дуже важне в тій матерії!

— Но? — кинула їмость.

— Чи кузинка зніає о тім, що той непрошений гість заховується неприлично? Що він — прошу мене звинити — зачіпає служниці і входить з ними у ближчу комітиву?

Пані Филипина не завагалася ні на мить, оцінюючи цю вістку, як плітку підручної дівчини, що бачила скрізь зачіпання та завжди була зі стрияшком у конфіденційному зв’язку. Вона сказала рішучим, аж різким голосом:

— Прошу ніколи, чуете?… ніколи не повторяти мені пльоток челяди. І не важтеся говорити такого отцю Олександрови. А тепер, я думаю, що наша розмова скінчена.

Коли стрияшок відійшов, пробурмотівши якісь слова не то виправдання, не то бунту, вона сіла знову. Вона потребувала бути ще хвилину сама, щоб зрозуміти, що це з нею діялося. А діялося з нею щось дивне: усі дрімучі сили протесту приходили знову до голосу, наче б тепер, коли вона віддала вже дві дочки й поженила трьох синів, вона мала почати боротися. А може так воно й було. Але те, за що вона мала боротися, не було вже її власне життя, а щастя її доні.

***

Тим часом дівчата, або, як казали, «панни дому», зустрічали новий день по-своєму. Одначе сьогодні вони зустрічали його якось інакше, як звичайно. Звичайно, це була Меляся, що схоплювалася перша з постелі, бігла до вікна, розсувала білі муслінові завіски, піднімала жовті тростинові жалюзії і викрикувала, залежно від погоди: «О, який чудовий день!» Або, розчаровано: «Ааа, знов дощ!» Проте, і найпоганіша погода не могла зіпсувати їй настрою на довше, як на мить. Вона бігла до ліжка сестри, сідала на краєчку і силкувалася «роздрухати» сонну ще Олесю. І як можна ще спати, коли вже такий день, ціла хата в русі і скоро вже татунцьо вернуться з церкви, бо вже давно передзвонили на Службу Божу.

Але тут же вона забувала про потрібний поспіх і починала розмову про щось, про що вона ладна буліа говорити з ранку до вечора.

Справа була в тому, що, хоч Меляся, вернувшись з трьохрічної едукації у нововідкритому конвікті Сестер Василіянок у Львові, вдягнула вже довгу сукню і її почали возити на весілля й празники по сусідських плебаніях, — вона досі не перейшла ще того Рубікону, що ним був баль у Львові.

Правда, цікаво було поговорити і про ті забави, на яких вона встигла вже побувати разом з Олесею, але ця тема була небезпечна: тут легко можна було вразити Олесю. Відколи бо Мелася стала бувати у світі, не тільки Олеся, але й усі інші сусідські попадянки пішли в кут. Мелясю заєдно оточував гурт молоді, її розривали при танці, засипували компліментами і навіть два питомці встигли вже були приїхати на шоломийську плебанію «з поважними» щодо неї «замірами». Отець Олександер мусів з великим тактом охолодити їх запал, зручно вплітаючи у вступні розмови якесь речення про замолодий ще вік своєї доні та натякаючи делікатно на факт, що в них є старша незаміжня дочка.

Баль у Львові! Ось де була вічна тема, наїгода для Олесі розповідати, а для Мелясі розпитувати й розпитувати… Чи справді комітетові у фраках і в білих ґляссе рукавичках впроваджують там кожну даму під руку на залю, і, яка, яка властиво, завелика та заля? Більша, як наша церква!? Боже мій, скільки ж то разів можна обтанцювати її з одним дансером, хіба тільки раз? І всі там неправду так чудово повбирані, всі дістають букети від своїх кавалерів і безліч букетиків при контредансі?.. І нема там жадної «петрушки», бо панове з комітету пильнують, щоб кожна панна танцювала кожний «ангажований» танець… В тому місці Олесиного оповідання (якщо Мелясі пощастило втягти Олесю в таку довгу розповідь), в тому місці Меляся дискретно спускала очі: вона знала, що їй нічого боятись тієї ославленої петрушки — сидіння під стіною на кріселку, тоді, як інші танцюють — їй жаль ставало старшої сестри і вона несподівано обнімала Олесю й цілувала, намагаючись придумати щось приємне для неї: «А знаєш, Олесю, ти так красно виглядаєш, коли ти весела, як була на празнику у Букоємських!» Або: «Ти, Олєсю, маєш найкраще волосся з усіх дівчат в околиці». Або ще: «На твоїм весіллю то я напевне буду дружкою, правда?» А тоді вона схоплювалася й бігла до сусідного маленького покоїку гувернантки.

Пані Пастирська, розбуджена розмовою сестер, саме тоді починала викарабкуватися з постелі у своїй довгій, під шию, нічній сорочці, з головою у папільотах.

І тут починалися нові розпитування: І чому пані Пастирська носить такі смішні черевики на таких присадкуватих обцасах? (Меляся витягала з-під ліжка черевики). І чому пані Пастирська підкладає собі той цілий «купер» (вона піднімала з фотеля чотирикутник з пружин і органтини), коли всі вже перестали його носити? І чому це і чому те?...

Але тут уже приходила крайня пора вмиватися і надягати корсет, першу річ, яку треба було накласти на себе і без якої жадна панна «з доброго дому» не могла б вийти з кімнати. І так починався ритуал щоденної туалети..

Але сьогодні все було інакше. Олеся лежала, давно прокинувшись, і чекала, коли «та мала» почне свою біганину і своє випитування, а нічого не ставилося. Це було, справді, щось нечуване й невидане: Меляся лежала досі, не ворухнувшись. Олеся тихенько повернулася на постелі і глянула на сусіднє сестрине ліжко. У півтемряві кімнати вона побачила двоє відкритих очей, що дивилися кудись перед себе. Олеся безшелесно повернулася назад. Вона знала, вона знала, що діялося з молодшою сестрою. Вона бачила її вчора на тому проході, в їдальні, у сальоні за фортепіяїном. Її і того молодого чоловіка… Олеся прикрила лице ковдрою. З її очей тихо спливали сльози.

Раптом вона почула шелест і відкрила обличчя: на підлозі, перед її ліжком, сиділа Меляся і дивилася на неї. Наглим рухом вона підхопилася, закинула на Олесину шию руки і стала хутко-хутко обціловувати її мокре від сліз лице. Потім вона без слова побігла назад до свого ліжка.

Цього ранку пані Пастирська була тією, що подала апель до загального вставання. І що ті дівчата думали собі! Спати так довго, коли з кухні долітає вже аж сюди запах кави!

Вона була великою аматоркою не тільки кави, але й усього, що так смачно приготовляли по галицьких плебаніях. Головною її життьовою девізою було, що «чловєк на то жиє, жеби ядл». Ця зачута колись отцем Олександром сентенція викликала була його репліку: «Нє, прошен пані, чловєк нато є, жеби жил. І сподзєвам сєн, же то, цо пані виразіла пшед хвільом в пшецівним пожондку, нє єст максимом, на якей пані виковує моє дзєці?» Польську мову отець Олександер знав досконало, недарма ж у домі його батьків часто переходили на неї, зокрема ж у моменти родинних непорозумінь, коли доходило до гострішої виміни слів. Щодо його власного дому, то тут родинні суперечки, якщо були які, відбувалися радше по-німецьки.

 

***

Отець Олександер відправляв Службу Божу, але він раз-у-раз ловив себе на світських думках. Він був сьогодні якийсь неспокійний і розсіяний і не міг викликати в себе того піднесеного релігійного настрою, в якому він звичайно виконував свої єрейські діяння. Закриваючи царські врата, він думав про свою молодість і про той запал, з яким поспішав колись до читальні Качковського, що була найкраща в стрийському повіті; його великий портрет і досі висів в залі «Общества» в Стрию. Роздягаючись з богослужебних риз, він міркував над тим, що таке сталося, що його теперішня праця над просвіщенням народу не мала вже таких успіхів. Читальня в будинку школи часто світила пусткою, цілі стоси видань Общества ім. Качковського тліли на горищі в плебанії.

Він пробував покріпити себе думкою про свою політичну діяльність, але саме тепер це було дуже важко зробити. Останні сесії сойму були тільки обороною перед напастями польської сторони; що, сама зиркаючи в бік Петерсбурґу, засипала обвинуваченнями в державній зраді слабу руську репрезентацію, вже й без того спантеличену недавніми політичними процесами. Побрязкування шаблею залізного канцлера і можливість війни ще більш утруднювали становище.

Отець Олександер вийшов із малої захристії. Відповівши кивком голови на привітання старших братів, що низько схиляли перед ним свої широкі солом’яні капелюхи, він став спускатися стежкою вниз. Час від часу він зупинявся, щоб глибше відітхнути астмою зайнятими грудьми, то знову приставав, щоб викашлятись. Люди, які наймали Служби Божі, завжди домагалися, щоб їх відправляти нагорі, перед чудотворним образом, а не в церкві внизу. А отець Олександер, при всій своїй автократичній вдачі, ніколи не відмовляв у цьому волі людей. Мав бо і він самий великий пієтизм до ікони та вірив в її чудодійну силу. Він скартав себе тепер у думці за те, що не священодійствував сьогодні так побожно, як повинен би був це робити.

Знову його зупинив кашель, довгий і прикрий. І раптом, усе ще кашляючи, він усвідомив, що причиною його неспокою був не хто інший, як той молодик, що ні з цього, ні з того з’явився в його домі. Витираючи хусточкою спітніле чоло, він зморщив його від досади. Досі ніколи ще йому не траплялося, щоб хтось із домашніх чи з гостей посмів скаламутити його спокій, позбавити його певности себе.

Отак, ідучи й зупиняючись, він став пригадувати вчорашню розмову за обіднім столом. Він декілька разів легковажно посміхнувся: те, що говорив молодий питомець, не було для нього нове. Адже ж він, отець Олександер, мусів не раз читати «з політичного обов’язку» ті «вульгарною мовою» друковані видання м’яких, чи там народовців, як вони самі себе називали. Їх манія зле зрозумілого народолюбства була йому добре знайома. Ні, річ була не в тому, що той молодий чоловік казав. Було щось у ньому самому, що здетонувало старого діяча. Отець Олександер знову побачив його там, за столом, як він сидить і дивиться на свого розмовника своїми великими, ясними, сміливими очима. Було в його відвертості, в його запалі щось, що — постри уївесь спротив волі отця Олександра — притягало й зворушувало. Отець посол нервово закашляв, прихопивши себе на такій думці — і приспішив ходу.

 

***

Сніданок споживали в шоломийській плебанії в тісному родинному колі, до якого доходила ще гувернантка, що при цій нагоді перебирала під свою опіку наймолодшу сестру, яка спала у спальні батьків. Василь, ставши на порозі їдальні, завагався на хвилину, чи й він належить до того гурту, коли першою помітила його їмость і ласкаво кивнула йому головою, вказуючи місце за столом. Отець Олександер відповів протекційним «Прошу, прошу», на Василеве загальне «Добрий день» і Василь зайняв своє вже засиджене місце коло Мелясі. Сідаючи, він помітив, що вона була в чомусь рожевому і впіймав її оживлений погляд.

Поки їмость цідила каву з великої мосяжної машинки, під якою синім полум’ям горів спирт, поки вона доливала до кожної пукастої філіжанки сметанки з білого порцелянового глечика і передавала до подання Присці, якійсь дуже червоній і незграбній, отець Олександер їв виноград, що лежав перед ним на тарілці прозоро-золотистою копичкою. Цей виноград він спроваджував з Мерану, як лік на астму, і поки він порався з ним (що, очевидячки, увійшло вже в домашній ритуал), всі мовчали, шануючи голову дому, втомленого екскурсією на гору, відправою та недугою. Також і при каві ніхто не поспішав з мовою, аж поки господар не звернувся до Василя:

— І як же, молодий господине, спалося вам у нашому домі сю другу ніч?

Чи то так тільки здавалося Василеві, чи справді слова: «сю другу ніч» мали особливе значення? Василь спаленів при думці, що його тут — і не без підстави! — вважають інтрузом і зрозумів, що — хоче він того, чи не хоче — а оце вже прийшла крайня пора попросити коней і виїхати. Увесь світ посірів і примерк, дарма, що за вікнами видно було сонце на деревах і глибоку синь неба проміж галуззям. Він сказав, силкуючись на безжурний тон:

— Дуже добре, дуже добре спалося мені у вашому гостинному домі, отче совітнику. Справді, то вже два дні я надуживаю вашої гостинности і досі не попросив коней до від’їзду. Чи міг би я нині їх дістати?

Він сказав це і відхилився на бильце кріселка — в цю мить русява голівка, похилена над кавою, мигцем повернулася в його бік. Чи це йому так тільки привиділося, чи й справді він побачив на цьому чарівному личку щось, наче паніку? Але тут же він усвідомив, що він не слухає, що до нього говорить господар:

—… що ніколи в сваті я не мав інтенції принаглювати вас до виїзду. Можете бути у нас, як довго самі схочете. Очевисто, що єсли у вас суть якісь інші пляни, які вас взивають…

Несподівано, дуже несподівано для всіх, а вже найбільш несподівано для отця Олександра в розмову вмішалася їмость:

— Прошу вас, пане Навроцький, побудьте ще трохи у нас. Наші дівчата не мають забагато розривок, а молодість має свої права на молоде товариство.

Цим було сказано багато, аж забагато. Так подумав отець Олександер, цілком заскочений жінчиним виступом, так відчула Олеся, що здогадувалася в маминих словах невчасних плянів щодо її особи. Але Василь слухав цієї простої і короткої мови, як найкращої музики. А вона? Вона повернула до Василя личко, все роз’яснене усмішкою, — і світ знову заграв усіма кольорами. Василь промовив, стримуючи голос, щоб у ньому не прорвалася радість:

— Як панство ласкаві, то я ще зістануся. Це буде для мене велика честь і приємність.

Коли господар, а за ним усі інші піднялися з-за стола, отець Олександер звернувся до Василя, бажаючи, очевидячки, затерти прикре враження від свого першого виступу:

— Єсли ви, може, хотілибисьте подивитися, як ми тут господаримо, то — він витяг з камізельки грубий золотий годинник на ланцюжку — то десь так коло десятої прийдіть до моєї канцелярії.

Василь підхопив пропозицію не без зацікавлення:

— Я буду дуже рад. Я бачив, що панство мають тут навіть керат! До сього часу я вважав його монополем двора.

— Го-го, — засміявся підлещений отець Олександер, — керат я приобрів ще три годи тому, тогди, як і мій колятор, граф Потоцкій. А що в мене всегда було подостатком добрих коней, то він мені став дійствительно дуже полезним.

Тут ще обізвалася господиня:

— Візьміть нашого гостя під свою опіку, мої панни, поки татунцьо будуть заняті в канцелярії. Може покажете єму наші рожі?

Рожі у шоломийській плебанії — це був цілий світ для себе. І, як воно не дивно, не пані Филипина, а самий отець Олександер кохався в рожах, спроваджував їх Бог вість звідки й виготекував усі найрізнородніші їх гатунки.

Росли вони тут на задньому, південному боці будинку, високопенні, попідпирані жердками на великому газоні, розкинулися великими кущами на травнику довкола, гвнялися по стінах дому. Були тут усі, від королівської Marshal Neal в центрі кльомбу, аж до міщанської рожі-центофолії десь у кіутку під хатою. Цвіли цвітом великим, гаряче- жовтим, коротким багряно-червоним, подовгуватим — білим з зеленкавим відтінком, ніжношамовим, темно й блідорожевим. Тепер, наприкінці літа, з них усією силою вибухав гін до цвітіння, до плоду. І пахли вони, пахли цілою симфонією рожаних запахіїв, як у жадну іншу пору.

Олеся, що була батьковою помічницею в цьому рожевому царстві, а з часу недуги отця Олександра й цілою тут господинею, показувала й називала Василеві окремі кущі. Вона щоразу спинялася, щоб обламати суху галузку, чи глибше встромити в землю похилену жердку. Було щось мелянхолійнв в образі цієї передчасно прив’ялої дівчини між усіма тими розкішними квітами, і ще різкіше виступала на цьому тлі різниця між обома сестрами. Меляся була тут найчарівнішою квіткою, думав Василь.

Вона плигала у авоїй ясній сукні від одного кущика до іншого, нарешті, зарившись на хвилину в якомусь кутку, вибігла звідти, радісно кличучи:

— Їжачок, наш їжачок знайшовся! Дивіться на него!

І вона підбігла до Василя, показуючи йому звинуте в клубок звірятко.

Боже, як йому хотілося вхопити її в свої руки й міцно-міцно пригорнути! Він сказав, сміючися:

— Панна Меляся — то правдива маленька дівчинка, що любить гратися з зайчиками і з їжачками. Така ще дитина!

І відразу ж він пожалкував своїх слів. Вона випустила з рук їжачка і дивилася на нього, вражена: здавалося, що вона тут же заплаче від образи і гніву.

Та поки Василь устиг щось сказати, Олесина тінь упала між них і вони обидвоє повернули погляд. Олеся стояла, дивлячись то на одне, то на друге, а тоді проказала стиха, наче б говорила до себе самої:

— Ніколи, ніколи не треба псувати собі життя якимись дрібницями.

І вона залишила їх, відходячи в бік плебанії.

Хвилинку вони дивилися за нею, а тоді їх погляди зустрілися. Василь підійшов ближче й промовив:

— Я дуже перепрошую, я не хотів образити… Це був нерозумний жарт.

Чи вона гнівалася? Вона стояла мовчки, а тоді відійша в бік саду та сіла на першій низенькій лавочці. Коли Василь, ще трохи непевний, наблизився, вона сказала вже цілком спокійно:

— Я не люблю, як Олеся, ходити коло цвітів, бо я не маю терпцю. Я люблю робити всюди порядок, щось цікаве знаходити. Чи то таке вже дитинство?

— І коло квітів треба ходити, панно Мелясю, — сказав Василь поважним тоном, хоч і як йому хотілося сказати їй щось дуже миле. — І не тільки коло квітів. От, я дивуюся, які у вас чудесні плекані рожі — і який занедбаний сад…

Він урвав, його вдарила одна думка: чи не було якогось зв’язку між культивованими рожами і книжною («панською») мовою з одного боку, та занедбаним садом і гербуванням народною («простою» ) мовою з другого?.. Але його думки перебив свіжий, як той ранок, голосок. Вона сказала дуже розсудливо:

— Рожі своєю дорогою, а яблука своєю. У нас нема кому ходити коло саду, відколи наші брати поженилися, а наш садівник цілком постарівся. Татунцьо мають на своїй голові велике господарство, а рожі — то був їх відпочинок. Але тепер навіть рожі вже мучать їх.

Так, до того саду треба було молодих рук. Василь присів коло Мелясі і взяв у свої одну з її рук, що лежали на подолку рожевої сукні. Гарні, досить міцні, не замалі, ні не завеликі дівочі руки. Вона бачила, заскочена, як він поклав її руку на свою, долонями до середини і дивився на неї, злегка перехиливши голову. Нагло хвиля крови залила її прозоро-біле лице, ніжну шию, виріз тіла у злегка витятій сукні. Вона підвелася з місця, цим звільняючи свою руку і сказала, не дивлячись на нього, а кудись убік:

— Татунцьо вже напевно скінчили зі своєю канцелярією, а вони не люблять на нікого чекати. Мусимо вже йти.

Того ранку Василеві не довелося оглянути з отцем Олександром господарство шоломийської плебанії. Коли вони вийшли з Мелясею із садку, побачили перед верандою велике запорошене ляндо, з якого саме сходило двоє мужчин: один із них, років понад тридцять, у довгому порохівнику, з-під якого виглядала реверенда, і другий у папістиці і кольоратці алюмнуса під розпанаханою дорожною нагорткою. Меляся, угледівши їх, пустилася бігти і вже була в обіймах свого найстаршого брата.

— Петро, Петро приїхав! — кликала вона в бік веранди, з якої тим часом поспішали вниз отець Олександер, а за ним пані Филипина.

Під час, як батьки вітали сина, обнімаючи його й цілуючи тричі, а він в свою чергу цілував їм руки, Василь поволі наближався до новоприбулого колеги. Вони стиснули один одному руки, проказуючи свої прізвища й одну мить приглядались один одному з настороженою цікавістю. Василь віднотував — з якимсь самому йому незрозумілим неспокоєм — чорняву, кругловиду вроду і незвичайну елегантність молодого товариша, який дивився на нього самовпевнено, не без домішки якоїсь ледве помітної іронії.

— Ви, пане колего, з якого року, єсли смію вас спитати? — першим обізвався Василь.

— З другого, пане колего, з другого, — відповів молодець, спаленівши чогось.

— О, то я не можу вас знати, бо я ще рік тому, власне тогди, як ви вступали на теологію, покинув семинарські мури.

Молодший якось двозначно відкашельнув. Він підняв вгору брови, наче хотів надати собі поваги і спитав, злобно всміхаючись:

— А, то колега все ще в пошукуванню золотого руна?

Василь скипів, але не встиг нічого відповісти, до них бо підходили саме обидва панотці. Отець Олександер представив синові Василя, з «такого-то почтенного роду», а потому отець Петро, зі щирим лицем і веселими синіми очима відрекомендував батькові сина свого отця сусіда, богослова Володимира. І Василь з несмаком спостерігав, як той склався ножиком у низькому поклоні, виголошуючи якісь евлогії в честь «високоуважаємого отця посланника народа до високого законодатного тіла».

Тим часом, на місце пані Филипини, що зникла в будинку, з’явилася Олеся і запросила всіх на «скромне друге снідання».

В їдальню все ще вносили й розкладали на столі те, що годиться до другого сніданку: тонко нарізаиу, краяну й сікану власного виробу ковбасу, мариновану й вуджену свинину, т. зв. «полядвичку», сир, саджені яйця, коржики, хліб — разовий і питльований. Подавали маслянку і, старшим, чай. Товариство садовилося за стіл, і Василь саме збирався зайняти своє місце, коли новоприбулий алюмнус безпардонно просунувся повз нього, спитав Мелясі «можна?» і тут же, не чекаючи відповіді, сів на його кріслі. У цей момент Василь почув голос їмості, що показувала йому вільне місце по другому Мелясиному боці, звільнене Олесею, що присілася до брата.

Стіл, як і за першим сніданком не був розсунений і товариство творило більш суцільне коло. Василеве рам’я черкалося Мелясиного і було якось солодко-боляче відчувати її такою близькою. Близькою, а проте дальшою ніж ще так недавно: молодий чоловік з другого її боку відразу ж взявся займати її розмовою, і скільки б разів Василь не кинув оком у їх бік, він бачив його лице, гарне, приємно всміхнене, нахилене до неї. Вона сиділа рівненько, час від часу повертаючи голову до свого сусіда. Раз чи двічі вона повернула її до Василя, глянувши якось питально. Інстинктом закоханого Василь відчув: вона не хоче, щоб він почував себе приниженим, відсунутим. Він хотів сказати слово, але в цю ж мить той другий зробив якесь завваженіня, чи сказав якийсь дотеп — і вони засміялися. Василь зазнав першого болючого укусу заздрощів.

За столом, тим часом, ішла розмова між отцем Олександром і сином. Батько розпитував, а син відповідав, даючи короткі інформації про життя своєї вужчої родини. Влодзя мається краще, хлопчики ростуть, як на дріжджах, Мілько вже дістане інструктора, а наймолодший Володимир вже починає бігати. А тесть якось, слава Богу, тримається. Отець Петро був одружений з дочкою виходця з Холмщини, що держав сусідню парафію в лісах Яворівщини і дочка, яка боготворила батька, старого й немічного, навідувалась до нього кожного дня і це підривало її не дуже міцне серце.

Коли сніданок був закінчений і отець Олександер забрав сина до своєї канцелярії на дальшу розмову, а пані Филипина поспішила до своїх зайнять, збільшених прибуттям гостей, молоді вийшли у сад. Але тут же Олеся пригадала собі, що «мамунці треба помочи, а ти, Мелясю, бав гостей» — і залишила їх утрьох.

— А що, якби ми тепер пішли до ліса? — задумала Меляся, очевидячки щаслива, що їй припала така свобода і така приємна роля.

Вони пішли туди, де між господарськими будинками і садом бігла стежка в городи. Але тут же Меляся спинилася: а парасолька? Як же вона могла вийти в таку спеку без парасольки?! Яка, справді, панна, могла б наразити на обсмалення свою «церу»?

Справа була ясна, як те сонце, що заливало городи своїм палючим серпневим промінням, хоч для Василя вона такою ясною не була: його сестри не дбали занадто про гарну церу. А проте, йому таки шкода було б, якби ніжна, мов камея, Мелясина шкіра обгоріла на сонці. Тим часом молодець уже кинувся прислугуватись. Де тота парасолька, щоб він міг її принести?

— То я сама мушу зробити, ви її не знайдете, — вирішила Меляся і побігла назад до плебанії.

Молоді мужчини залишилися самі. Молодший, розглянувшись, угледів лавочку під крайнім деревом саду, пішов туди сісти та став мугикати щось під носом, дивлячись кудись перед себе у простір, наче він був тут сам. Василь відчув, що в нього збирається злість. Він підійшов до Володимира і спитав:

— Що то ви, пане колего, мали на гадці, коли ви сказали передтим щось за золоте руно? Чи ви випадково може хотілиєьте виразити думку, що я роз’їжджаю по плебаніях, шукаючи за посагом?

Володимир рвучко підняв до Василя голову — в його великих чорних очах був вираз насмішки й зневаги.

— Так, я мав на гадці таке сказати. Власне, таке вношу з того, що ви доси не висвятилися.

— Справою мого висвячення я радив би вам цілком не займатися. А от, що я хотів би знати: де то ви. такий ще молодий, набралися такого цинізму?

Володимир легковажно махнув рукою:

— Або то є цинізм? То є звичайна процедура звичайних питомців, що не мали добрих субсидій з дому і наробили довгів, а ще крім того хочуть мати гроші на інсталяцію. Щодо мене…

Але Василь перебив його:

— Те «щодо вас» мене цілком не цікавить, ви занадто привикли до звичайних процедур звичайних питомців вашого, чи якогось іншого подібного ґатунку. Буду вам вдячний, коли ви не будете прикладати до мене таких, ані жадних інших мірил.

І, сказавши це, Василь відійшов у бік.

Він ходив туди й сюди по стежці, коли на овиді з’явилася Меляся. В руках у неї не було парасольки, вона махала заперечливо головою, але на її лиці ясніла усмішка.

Коли вона наблизилася, сказала, дивлючись то на Василя, то на того, що зіскочив з місця і підбіг до неї:

— Ми не можемо йти нині до ліса, бо Петро хоче відвідати панства Сосновських і ми всі поїдемо туди по полудні, по вчаснім обіді. А я ще до того мушу приготовити собі сукню. Може нам удасться там потанцювати, бо в них є дві панни і двох хлопців, а може ще і з сусідства хтось трафиться. Пані Сосновська так красно грає до танцю і вона так любить, як ми бавимося!

Вони пустилися йти назад і Меляся щебетала далі:

— А що ви будете тим часом робити? Може підете на гору, до каплиці? Бо пан Володимир ще не був у Шоломиї і не бачив нашого чудотворного обра-зу.

Воиа повернула голову до Василя, питаючи поглядом його згоди, але він рішуче відмовився бути провідником своєму неприємному колезі:

— Ні, панно Мелясю, я маю писати один важний лист, а зголошуся вже до того вчасного обіду. Коли то має бути?

— О першій годині, казали мамунця. Отже, не спізніться.

— Паничу, гей, паничу! — перебив їх дальшу розмову Семен, коли вони минали обору. — Ану, ходіть сюди, най я вже раз покажу вам наші коні!

— То я хіба перепрошу вас, панно Мелясю, і піду задовольнити Семенову амбіцію, — сказав Василь, злегка вклоняючись Мелясі. І він пішов, залишаючи супротивника на полі бою. На щастя, не на довго, бо Меляся мала свої, зв’язані з виїздом, туалетні турботи.

 


[1] Так по-німецьки називали легке пальто, тоді як зимове було «оберрек»-ом.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.