Далеке зблизька-10

 

 

Жеґестів, неділя, 2 квітня

Вже тиждень, як ми виїхали зі Львова. Зовсім несподівано впав до мене Гординський, була година друга по пол. (я чистила підлогу зі слідів шофера що забрав маму й інших). За дві години — їдемо! На щастя, надходить кузина-полька, дарую їй своє велике радіо — має прийти за ним, а тепер прошу бігти повідомити Іренку, аж на Личакові. Складаю якісь речі, килим, сукеньки, пальто, черевики — не знаючи, як д» транспортувати це до Клепарова, де наш потяг. Врешті надбігає Іренка, з’явився і Орест, віддаю йому опіку над кицькою, поки він ще тут, а потім він пошукає для неї захисту. Робиться пізно — Іренка найшла десь носія — біжимо з нею і з ним — добилися на час… А з Іренкою прощаємося, наче б на коротко, у що таки вірю.

Їзда — дві з половиною доби у смертельно холодних вантажних вагонах; чотири дні покотом на підлозі школи в Криниці — селі. У четвер їду з Ю. Стефаником та Л. Перфецьким, що звідкись узявся — потягом до Жеґестова — живця, а звідти назад зустрічними санками до села, де той дім, що В-во для нас піднайняло. Ще одну ніч і пів дня мучимося на підлозі в школі, хворий Дзісь, як Лазар, на купі соломи ще «надробляє міною». Нарешті приїхали до нашої нової обителі, пізно по полудні. Хата холодна, як собача буда (тут ще справжня, тверда зима, повно снігу), наші чоловіки — Гординський, Стефаник, Безпечний здобувають якісь сирі патики; врешті трохи розігрілося, ми розмістилися: я, покищо з секретаркою Славцею. Тут ще Мирося Гординська, Безпечна, Нижанківська.

Вранці — сттала може зо три години — пробуджуюся застуджена, але неміа часу про це думати, а втім, настрій взагалі одчайдушний. Прибіраю, складаю речі вже у своїй власній кімнатці, маємо вже (вперше від тижня) теплий обід — це Миросина черга господарювати в нашому літературному «колгоспі».

Хочу якнайшвидше поробити заходи про те, щоб стягнути сюди мою родину.

 

5 квітня

Ходила до вілли барона (?) Гана за помешканням для моїх. Сам він — досить мальовнича постать, манери пана, виглядає трохи на гохшташієра, а може я й помиляюся. Його дружина, вдова по заступникові польського міністра пошти, недавно повісилася тут у в’язниці… Якась дивна історія, але помешкання дістати там можна 6 для всіх, зі Степанами включно — він не відмовився.

Дні стають уже подібні один до одного, і це заспокоює. Вчора їздила до Мушини приписуватись і вперше від виїзду зі Львова читала «Краківські Вісті». Тернопіль і Ковель бороняться, значить, окружені, у Станиславові бої, Чернівці здані, зданий також на півдні Очаків. Взагалі, немає вже фронту, самі клини, зиґзаґи. Мадярських послів у Мадриді, Женеві й Стокгольмі позбавили мадярських повновластей і громадянства — щось, значить там серйозне підготовляли у Мадярщині, поки німці всього не накрили.

Сьогодні ми чули, що здані Сокаль, Перемишляни, Болехів, Долина (моє родинне місто) і Калуш.

. Усі ми робимо тут якусь роботу. Я опрацьовую привезені сюди матеріяли до «Наших Днів», може вдасться видати ще одне число: їх має повезти до Львова Гординський, допильновуючи решти складу, зробити ламку. Також скорочую, для популярного видання, Назарукового «Ярослава Осьмомисла» Мирося перекладає щось політичне — таємне на англійську мову, інші роблять теж якусь редакційну (книжкову) роботу.

А увечорі — граю трохи з чоловіками (Храпливий, Стефаник) покера, а вони мене безсоромно обіграють, бо покерист з мене нікудишній. Але треба чимось трохи розважити себе, а стара жилка Навроцьких у мене теж є.

 

З травня

Після тижнів холоду, після нового випаду снігу, сьогодні перший теплий, весняний день. На небі білі хмаринки, і так само поволі просуваються по горах, між зеленими купинами смерік, білі овечки. За кухонним будинком видно сталеву смугу Попраду, аж сюди долітає його шум. На тому, словацькому, боці — групи дівчат і хлопців. Дівчата в темних спідницях і червоних хустках, а там одна дівчина — вся в червоному. Це ті самі лемки, що тут.

Зустрічаю лемків на вулиці, часом заговорюю до них. Тихі й лагідні, а мова така архаїчна! «А під шо ви днеськи волочите?» — питає один одного «Волочать», себто орють коровами, малими й худими.

Сьогодні ваш колектив розбився: хто у Кракові, хто (Гординський і Славця) у Львові. Є тільки Мирося Гординська (дуже цікаво зблизилася з нею), Безпечні, Нижанківські.

 

26 травня

Вже більше тижня попри наші вікна йдуть транспорти мадярських жидів, потягами, кажуть — до Авшвіц. Вагони з вузькими, подовгастими вікнами вгорі, часто заґратованими. Тут і там виглядає якесь лице, видно гори бебехів; тих потягів буває декілька денно. Вони ріжуть по серці тупим ножем.

 

14 липня

Довго не писала: 23 червня повернулася зі Львова, звідки, без зломання числа, приїхав раніше досить спанікований бомбами Гординський. Подорозі туди, на станції в Тарнові, вкрали мені під час летунського алярму портмонетку з грішми й документами — на щастя, білет мала в кишені пальта. Поступила до Степана в Перемишлі — він виручив мене грішми, а від Лемана у Львові дістала нову, добру виказку.

Раз, виглядаючи з вікна в помешканні Іренки, на Ґлавінського (насупроти шпиталь), мала розмову з раненим німцем: «Тут у нас самі шпіони, слова не можна сказати, а ті медсестри — всі проститутки. Усе в нас валиться…»

До свого помешкання тільки заходила. В Ореста там знайома з Києва, з донею — все досить запущено, але яке це має вже значення! Розжалобила мене своїми пестощаміи кицька — зрештою, Зеров дбає за неї.

Зламала число, була там дванадцять днів. У Львові було спокійно, один незначний наліт, а взагалі — настрій прикрий. Хмара спліток, головно «містичних». Ще почула про наші «панічні настрої» — чого ми тікали? Так, наче б ті самі люди не збиралися їхати зразу ж услід за нами, тільки кращим транспортом. То правда, що деякі з наших мужчин великі страхополохи — але що іншого мала робити я, як не скористувались з того спільного транспорту?

В часі мого перебування у Львові сталися важні події: упадок Італії, та, одночасно, висадка альянтів в Нормандії. Два дні пізніше почали німці бомбардувати Англію з Лондоном новою зброєю — запальними бомбами в літаках без людської обслуги. «Інвазія» альянтів розгорнулася у глиб Франції, де йдуть великі бої — альянти вживають маси воєнного матеріялу, як про це пишуть німці. Тепер, кажуть вони, до таких боїв мусіло дійти, але — чому треба було увесь час твердити, що ніяка «інвазія» неможлива?

У Жеґестові я застала вісті про якісь неправдоподібні концесії для українців: армія, може й держава... Наші молоді мужчини, Стефаник, Нижанківський, навіть Безпечний захопилися були цим на мить — їх тимчасом покликали до Дивізії — але скоро ті оптимістичні вісті виявилися спліткою — і вони тепер викручуються з тої Дивізії, як можуть. Навіть і тепер німці не здатні політично думали. Манія великості.

На Сході — погано. На середньому відтинку велика большевицька офензива, у Фінляндії вона почалася ще раніш. Стоять теж під Вильном, оточують його.

 

26 липня

21 ц. м. був замах на «Фюрера» в головній його квартирі, під час воєнної наради; бомбу кинув граф Штавфенберґ. Гітлєрові не сталося нічого, одного вищого старшину вбито, декількох обпалило. Зразу ж появилося комюніке, де виявлено прізвища змовників, Гітлер виголосив чергову промову до нам. народу — і все пішло своїм старим порядком.

Зі Львова приїхав Орест — його приятелька рішилася вертатись на половині дороги.

Ще два дні до того замаху почалася велика большевицька офензива: рушили і з Тернополя, і з Бродів, і з Ковля. Найперше посунувся фронт аж під сам Львів (від учора, як подають нім. газети, бої на вул. Львова), а німці не боронять фронту, так, що наша Дивізія найшлася частинно оточена, тільки з півдня мають ще вихід — і стоять там, як єдина боєздатна частина. Дивізія була останньо, що ми звали, розташована ва відтинку Красне — Броди, а її вишкіл — в Красному, нашому селі, де могила татка і де, на цвинтарі посеред села — пам’ятник поляглим у польсько-українській війні летунам — там завжди правилися у Великий понеділок багатолюдні панахиди...

Тимчасом, чи, власне, ще раніше, пішов больш. похід по лінії Рава Руська. Вчора звідомляли німці, що большевики дійшли вже звідтіля до Сяну, біженці з Ярослава розказували нам учора, що большевики перейшли уже Сян, узяли Ярослав, а потім німці його, наче б, відбили. Увесь рух скерований тепер на Хирів. Марійка, братова, ледве виїхала з дітьми з Перемишля і чекають Степана. Ще раніш приїхала мама з Зіркою і дитиною — всі вони, окрім мами, що знову зі мною — живуть у віллі Гана.

А зі Львова, нарешті, приїхала Іренка — не могла перенести розлуки з родиною.

Щоразу доходять до нас вісті про те, що скрізь, де пройшов відворот (або й до того ще, десь на боці) поляки нападають на українців і вбивають їх. Це вже стало масовим явищем.

Ми, все ж, ще на своїй землі. Та, мабуть, вже не довго...

 

**

*

Тут уривається перша частина записок, через пропажу одного з блокнотів. Ось погляд узад, на цей період нашої скитальщини.

Криниця, Жеґестів наповнюються втікачами, до нас переїжджає з Криниці Любченко з сином, надаремне чекаємо проф. Крипякевича, що передав сюди вже навіть якусь канапу: його дружина не хоче покинути батька, десь коло Львова.

Нарешті — все довкола рушає далі — рушаємо й ми, заплативши за місце у вантажному вагоні мішком цукру, що ним нас обдарували з УКЦ і яким ми так раділи. Тут ще й прикра справа: Мирося Гординська важко захворіла, її приміщують у вагоні разом з ліжком.

Дві доби у потягові, який, не знаємо чи взагалі поїде. Рушили! Три тижні їзди і постоїв на Словаччині; вночі спимо під вагоном, щоб більше повітря, вранці мокрі від роси. В Жиліні, де спиняємося на довше, нас реєструють, годують у школі. Тут покидає нас Любченко, хворий і не такий уже рівний, — його забирає хтось потягом на Берлін. Накінець добилися містечка Крупіни, в якого околиці маємо замешкати. Наш тісніший гурт з В-ва, ми з мамою, моя сестра та її родина, що в тому самому потягу, а також пп. Яцкевичі, Чайковські — призначені до Бзовіка, куди везуть нас возами.

Ночуємо в школі, до нас приходить священик — другої дними нас розбирають по хатах доброзичливі селяни. Гординські, ми з мамою — на одній кватирі, сестра з дочкою і внучкою на іншій, Стефаник, Орест, Храпливий — разом, десь окремо проф. Державин. Чоловіки ходять на роботу в поле, їм добре платять, а Гординський, як завжди активний, ще й викидає господині гній зі стайні (її чоловік — в Америці). Я двічі чи тричі ходжу варити нашим «кавалерам» замість Ореста, якого ганьблять за невміння й лінивство.

Раптом, однієї неділі з’явилися партизани — чекали на нас під церквою, з кулеметом. Я довго залишаюся в церкві з Гординським, поки зважуся його випровадити: тимчасом, вони зникнули. Дома застаємо все перекинуте горідном, у дворі розхристаний партизан у беретці з перцем, з червоною ганчіркою на шиї. Пішов. Довідуємося: Юрка Стефаника обчистили з усього (і з моїх 2000 зл., від Гординського, які він мав виміняти мені в Братиславі), його, Стефаника, конче тягли з собою, якось викрутився. Заповіли, що повернуться.

Деякий час спокій. Врешті, на самі мої іменини, 21 вересня, з’являються перед хатами, де живемо, вози зі словацькими жандармами. Їдемо кудись у невідоме, ледве встигли скинути на купу речі, я забула в тому замішанні за свою добру німецьку виказку від Лемана, сховану за образом: вона могла б була врятувати нас від неодного лиха, насамперед — від Штрасгофу. Привозять до Зволєня. Тут до нас приходить автентичний большевик (скинутий парашутом): погрожує, спокушує. Ми всі повинні покаятись і вертатися на батьківщину.

Нагло, все чомусь міняється: ми можемо вертатися, звідки приїхали, або ж йти до близького табору в Оремлязі. Усі з В-ва збираються вертатись, але я відчуваю, що ми з моєю старенькою мамою радше мусимо держатися родини, сестри і брата, що жив теж десь під Крутіною і йде до табору. Усі близькі люди з В-ва вже зайняті собою, тільки одна Мирося Г. слабо переконує їхати назад з ними, більше з культурної звички...

В Оремотязі — тут і пп. Чайковські, що розлучилися з дітьми й унуками — багато нових людей (проф. Грицак з дружиною, Хабурські, Гулеї, інші). Дехто з давніх знайомих. Живемо у величезних військових залях з ліжками, що їх нам одного дня відбирають, з’явившись, партизани. Та це ще не біда: нас годують, щось там доварюємо на залізних пічках, а на дворі ще гарна осінь.

Деякі люди промишляють, як виїхати «на пробу» далі; одного дня так виїхали, між ними, мій брат і братова з дітьми. Разом з початком осінніх дощів починаються якісь події: довкола чути постріли, впадають партизани й забирають деяких чоловіків — м. ін., проф. Грицака та волиняка Петренка, за якими слід так і пропав назавжди. Нас оточує щось моторошне, страшне.

Раптом, одного дня над вечір, з’являються, як янголи з неба, наші дивізійники й якісь мадяри: маємо вмить зібратися, вивезуть. Мої жінки (в тому старенька мама, сестрінка з малою дитиною і до того у восьмому місяці тяжі) і я вчимося ще раз пізнати хамство більшости мужчин, коли вони рятують свої куфри. Все ж, якось примістилися на возі. Ніч, наче в театрі, з величезним місяцем на декораціях — мені чомусь — і я кажу це вголос до когось там — нагадується сценарій з американських фільмів колоніяльних часів: довкола нас ліси, щохвилини можуть впасти звідти (хоч не індіянські з лука) стріли.

Переїздимо знайомі околиці, у місячну ніч — Бзовік. Чи є там ще наші з В-ва?

Над ранком — ми в якомусь булому жидівському таборі десь коло Жиліни — страшна плюта не дає змоги перенести речі, ми як завжди останні, найшли якийсь барачок. Електричні кухонки, добрі ліжка — добилися до цього аж десь опівдні.

Ми тут тиждень, ізольовані від світу, але безпечні, їмо, що хто мав ще з припасів, курити нема вже чого (куримо листки ожини), але є недалеко село, де можна дістати яблук. Якісь неясні вістки Бог зиа звідки, що будемо їхати далі — за тиждень, справді, маємо вирушати до залізничої станції у Козаровцах. Маємо їхати власним коштом, підводами. Я продаю свій неоціненний другий Куриленківський килим за якісь марні гроші і, походивши багато разів в село за візником, нарешті находжу якихось двох, що погоджуються повезти нас за добру заплату, на яку складаємося зі сестрою. До ночі переїхали тільки половину дороги, ночуємо в якійсь хаті на соломі, вранці вирушаємо. Наші возії дедалі непривітніші, вже до нас не обзиваються, про щось пошепки нараджуються. У якомусь селі пожежа — нас перестріває стара, згорблена жінка, кличе до візників: «Рачей бисьте пошлі огень гасить, а нє возіць те то!…» Та, все таки доїхали до станції Козаровце. Там уже глітно від людей, клунків. Моя сестрінка, що возить зі собою складне ліжко, зразу ж таки розташовується перед рейками разом з дитинкою, ми кладемо коло неї свій багаж, залишаємо маму на маленькій станції, де глітно, але трохи тепліше, а самі з сестрою йдемо до недалекого містечка за продуктами. Я купила за всі майже гроші сала — тепер воно неоціненне — вертаємося й сідаємо на своїх клунках, перебути ніч. Якісь вояки з ТОТ подивилися на нас, щось їх торкнуло: ми можемо переночувати в їхньому вагоні. Ми вдячні за куток, конче хочемо брати туди й Зірку, але вона, щаслива під своєю ковдрою, навіть чути про це не хоче: ну, добре, як пуститься справжній дощ (а вже наче б сиготить!), то вона прикриється зверху брезентом. Я ще раз забезпечую наші клунки від дощу старим коцом, пішли. Хлопці чемні до нас, спочутливі. Один згадує своє кохання на Криму: «Ох, і дівчина була!»… Дають чаю. Дощ починає шуміти, я йду по Зірку, але вона вже заснула з дитиною під своїм накриттям. А вдосвіта — я відкриваю страшний факт: усе наше сало витягли собаки!…

Другого дня у Козаровцах ми довідалися про напади партизан на валки втікачів — про те, що вони вбили пані Чорнобіль, сестру п. Янки Шепарович, поранили на руках у Миросі Гординської дитину. Тепер ми зрозуміли нехіть наших возіїв везти нас далі, в ту небезпечну дорогу.

Нарешті, котрогось там дня, прийшов наш потяг і ми рушили в дорогу. Коли переїздили Братиславу, моя сестра «загубилася» там, щоб дізнатися про долю свого зятя, д-ра Е. Бурачинського, що мав бути під Бродами: у Братиславі бо, як ми чули, мало б бути інформаційне бюро Української Дивізії, до якої його покликали зі шпиталю в Перемишлі, скоро після переїзду туди його дружини і малої доні. Ми домовилися, що зустрінемося в Щтрасгофі.

Штрасгоф! Туди ми їхали досить безжурні, навіть раді, що найдемося в якомусь осередку, де нами хтось «займеться». Але, коли вже потяг зупинився ще перед штрасгофським таборам, другої днини, нас затривожило дивне явище: у вагони поприбігали люди, що приїхали спеціяльно з Відня, з відповідними паперами, забирати туди знайомих. Так, д-рові Храпливому привезла документи секретарка львівського Відділу В-ва (яку відлучили були від нашого транспорту десь подорозі — і ми журилися, чи не попала вона до фабрики амуніціїї), іншим — якісь інші особи. Тоді деякі з-поміж наших людей стали вибиратися з багажем тут же, вже якось встигли довідатися, що тут існує містечко Штрасгоф, де живуть приватно українці.

Не маючи ні грошових засобів, ані нікого, хто б нам допоміг, ми пішли в табір. Але, і це було не легке: треба було дати якомусь чоловікові складне ліжко та останки купленого в Козаравцах хліба, щоб нарешті найтися з речами в таборі.

Западав уже вечір і ми побачили місто сірих бараків, оточене й поперерізуване колючим дротом. Якісь таборові функціонарі, що говорили здебільша по-російському, скерували нас до великої шопи, відкритої спереду, де ми мали здати до дезинфекції наші речі. Те здавання виявилося важким зусиллям — перед нами чекали вже гурми людей, І довелося пересидіти, голодним і холодним, до пізної ночі. Хто турбувався тим, що між нами була вагітня жінка, двохлітня дитина і стара бабуня? Здавши, нарешті, всі речі ми пішли до т. зв. «брудних бараків», цебто таких, де перебували люди перед особистою дезинфекцією.

Розташувалися у величезному приміщенні, на двоповерхових причах. Скажений холод, накидаємо на себе вільні сінники (бо всі речі ми здали!), а потім приносять вугілля — тропічна спека. Нам кажуть не проспати четвертої години (а це вже майже північ) — до особистої дезинфекції. Ледве заплющили, здається нам, очі, — скажений крик: вставати!

Те, що було далі, здається мені й досі найбезглуздішим знущанням з людської гідности. Нас розділили, чоловіків від жінок з хлопчиками до десяти років. Спочатку все виглядало можливе: нам намазали голови нафтою —так посиділи деякий час. Тоді — всі роздягнутися донага, нічого при собі, навіть носової хусточки. Ведуть нас так цілим довгим рядом приміщень і коридорів з камяними долівками, відбуваються якісь менш і більш принизливі «оглядини», душі — знову кам’яні долівки коридорів, а тут холод, листопад і про якесь отоплення немає мови. Усе те триває годинами, з довгими перебоями. «Обслуговують» нас мужчини, росіяни й один молодий українець, перед яким я виливаю все своє обурення. Здвигає плечем: більш мільйона людей пройшло сюди і ніхто не бунтувавея… Ще і ще нас «обслідовують», потім дають подовгаті куски «кльоту» обгорнути бедра і надруковані числа, що їх слід держати на грудях при фотографуванні.

Після восьми (дослівно) годин, нас випускають голіських до тієї ж шопи, де ми вчора здали наші речі. Тут холод, як надворі, бо це й надворі: нема передньої стіни.

Вийшли й розглядаємось: куди? Нам кажуть, що треба самим шукати собі барак. Найшли якийсь, де напис «по десинфекції». Всередині — нікого. Та коли ми підійшли до прич — вжахнулися: вони кишіли від блощиць. Цієї ночі я найшла для нас притулок в одному з «кращих» бараків, де нас якось примістив у великій гущі д-р Хмілевський.

Черговий барак, що став місцем нашого перебування в Штрасгофі був той, про який я писала після смерти бл. п. інж. Мудрака у «Свободі». Справді, тільки завдяки таким людям, як той «Джентельмен у кублі хамства», можна було перенести все: картоплю, варену разом з землею, що мала бути юшкою на обід, щоденні шикани з вивоженням до фабрик зброї, які починалися вдосвіта, поки ще люди не встигли позмикати, ходження з сестрінкою до таборового лікаря, який заявив, що її восьмимісячна вагітність не є перешкодою вислати її на фабрику. Ми викупили її від цих посіпак останками муки, та на щастя над’їхала з Братислави моя сестра не тільки з сумною вісткою, що її доні чоловік попався під Бродами в полон, але також з малими припасами муки й товщу та з деякими грішми від комітету Дивізії.

Наші старання видісгатися з того місця, як це вдавалося людям, за якими приїздили рідні, тривали довго: ми просиділи у Штрасгофі не два-три дні, а повних три тижні...

 

6 березня 1945

З половини грудня ми в Ґунтрамсдорфі під Віднем, у т. зв. Ґемайншафтсляґер. Спочатку були великі труднощі з улаштуванням: набивали соломою й носили сінники — усе в жахливому болоті, з якого важко витягати ноги. Попали в перехідну кімнату, до румунів, мадярки й москаля (цей навчив мене, що значить нахабство), потім перенеслися на іншу кватиру. Наші співмешканці, з якими ми їхали у вагоні зі Штрасгофу (їх дівчина, 23 роки, чогось дуже пристала до мене ще там), затруїли мені дальших кілька тижнів своїми дивацтвами і якоюсь дурною заздрістю за дівчину, власне не рідну, а сестрину, що була в них за наймичку і носія. Тепер живемо знову в перехідній кімнаті, але — яке ж відпруження!

Тут п. Федосіева з Варшави — говорить українсько-польсько-російським волягпюком — людина широкого погляду й жесту. Її чоловік був уповноваженим Петлюри для випуску грошей (Варшава-Берлін), до неї заходить багато давніх емігрантів, живе тут і її сестра з нервовим диґом голови, приємна. А ще в дальшій кімнаті Боднаровичева зі сином, яка гаидлює у Відні, то у нас калейдоскоп облич і вежа вавилонська. Часто заходить до нас Повстенко, добрий знайомий з «Наших Днів» (колись, провожаючи мене з редакції до дому, снував мрії про «український орден для вишколу характерів» ) — розважає нас жартами, подорозі за водою, аж з’явиться жінка: ото помішник! Тло для цього — Відень, бомблений раз-за-разом, літаки перелітають над нашими головами (дехто ховається до «сховища» ), але мене це не бентежить.

Часом буваю у Відні. Уперше, там був спокій, цікаво було походити по так добре знайомих — з дівчачих років першої війни — місцях, по старик ресторанах, де «штамгеріхте» без карток (а ми маємо тепер власні картки в таборі!), посидіти в каварні насупроти Штефансдом-у, де тепло і добрі кухени на бродкарти. Довго сиділа там і дивилася з почуттям мелянхолії: чи простоїть той «дом» цю війну?

А потім — поїхала туди саме в перший день відновлення нальотів. Тоді впали бомби на Шведенпляц, підміська залізниця спинилася, трамваї також. Усе стало. Пізно вночі, після довгих, даремних мандрівок і розпитувань найшла притулок у «шляфштеллє» при готелі Фукс на Маріягільф. Якісь мадярки, німкині, гугнява інтернаціональна графиня, мабуть споріднена з поляками: дуже неприхильна. Молоденька і старша дружини нім. офіцерів — старша міняє булочки на цигарки; якась загублена француженка. Зрештою, якісь різні підозрілі типи, мабуть проститутки. Чесатися у залі не вільно, тільки в туалеті… Другої дними повернулася до Ґунтрамсдорфу залізницею, до неї йти — кілометрами.

Але, це була ще тоді ідилія… З того часу Відень зазнав страшного спустошення, понищено бомбами цілі вулиці, цілі дільниці (Майділінґ), Підміська залізниця ходить знов, але тільки частково, до неї далеко (а був час, що люди ходили звідси до Відня пішки). У Відні газу зовсім нема, електрики й вода — в більшості домів, вікна ще тільки тут і там збереглися. Учора була на Гіцінґу в комітеті й бачила те все. Повалені стіни домів — там, десь на найвищому поверсі збереглося в уламку кімнати заслане ліжко, картини на стіїні. Сам Комітет, що урядував ще недавно в прекрасному будинку, сьогодні сидить у крилі великої руїни, без вікон, з пообдираними стінами, серед вітрів.

Ті, що працюють у Відні й добиваються сюди — сяк чи так — пізно вночі, — розказують про знищення. Кілометрами йдуть по руїнах, освітлюваних газовим світлом газопроводів, де якісь постаті риються в румовищах, шукаючи за трупами. Під ногами потоки з провалених водопроводів, каналів. На станції Філядельфіябрюке — рештки того мосту вигнуло вгору, як лук — транспортовий потяг, що був тут ще вранці, висадило на високий насип. А життя якось тягнеться далі. Від дев’ятої рано під бункрами повно матерів з дітьми, чекають годинами алярму — тоді їх впустять. Останньо Відень поволі переноситься на далекі периферії, до Медлінґу, до Бадену, а тамошні нарікають: Забирають місце в тунелях! Об’їдають ресторани! Боротьба за існування, що так оголюється у світових катаклізмах.

 

Без дати

Була у Відні, коли там стався найстрашніший нальот. Тільки встигла приїхати на північний двірець, як почулася «зазуля». Разом з людьми — у льох якоїсь величезної будівлі. Тоді почалося. Над нами, коло нас усе валиться, раз-заразом свистіння бомб, десь близенько летить скло — здається — кінець. Жінки заводять, якийсь військовий лізе під лавку, а я дивлюся на нього з непорозумінням. Ще реве, валиться, крик і плач. По тім, усе так само нагло стикає.

Коли ми вийшли, нам кажуть: мости, чи не всі мости на Дунаї, гофопера — все знищене.

 

Відень, 4 квітня

Ми тут від п’яти днів.

За два останні тижні дуже попсувалося становище на фронті. У суботу відщипав останній транспорт українців з Ґунтрамсдорфу. Ми теж пробували виїхати, я навіть віднесла була при допомозі когось-там «милосердного» — всі тепер страшні егоїсти — наші речі на південний дівірець, але виїхати нашим всім не вдалося (з тими речами, що я здала в переховальню, потім була велика морока, якийсь француз за добру заплату поїхав з Іренкою, вже у Відні, як двірець горів і частина речей врятувалася).

Професор, лягерфюрер мав наладнати ще один транспорт, але вже в неділю положення стало катастрофальне. В понеділок вранці сказали нам, зібраним у галі, що транспорт уже перерваний та що до 1 години всі мають вибратися без речей з табору — будуть висаджувати в повітря фабрики — «лебенсґефар». Ми пересиділи таки в нашому таборі, коло бункра (що й так нікудишній), дехто пішов до Медлінґу, інші аж до Відня. Нічого не висаджували, ми повернулися до бараків. Усю ніч десь близько гриміли гармати, чути було й кулемети. Десь падали бомби.

Хтось сказав, що на шляху, досить далеко від табору, стоять люди, впрошуються до військових троків, їх забирають. Сказала про це тій «залюбленій» у мене дівчині — ми пішли. Справді — забирають! Коли ми повернулися, наші колишні співмешканці, довідавшись від тої «доні» про стан справи, зразу ж навантажили на єдину таборову підводу всі свої речі й швиденько поїхали на той шлях. Нам прийшлося взяти в. руки все, що змогли, я залишила одну валізу, образ Труша «Пні на галяві» і мій ґонґ — арабську тацю — таки на стіні і пішли пішки. Потім я усвідомила, що в тій валізі були всі мої словники — Грінченка, Уманця і Спілки, Ляруса, моя праця з Музею про вчителів Івана Франка… Впросилися до вантажника і найшлися у Відні. Тут я розпитала про Феркерсферайн і нас, та тих самих Б., що так підло поступили з нами і яких там же з нами виладували та які вели себе, «наче б ніколи нічого», скерували до табору на Гамерлінгпляц у восьмій окрузі. У величезній залі ми застали багато людей, якісь голяндки, що на верхніх притчах вичісували воші, румунів, сербів, француженок, росіян.

Ночували неспокійну ніч, чули поспішливий відворот німців.

Уранці усі з табору розбіглись кудись. На другу ніч ми, то є мама, сестра з дочкою і двома маленькими дітьми (їй народився у шпиталі в Медлінґу хлопчик) залишилися самі. Хтось уночі добувався до дверей, що ми позав’язували шнурками. Десь близько падали гранати. Вранці до нас прийшли росіяни: старенький князь Оболенський, середнього віку білогвардійський летун з Франції, його старенька мати, що жила до війни у Вороніжі.

Усі разом ми перейшли, як і люди з інших заль, на партер. Тоді вже у Відні почалися грабунки, носили одежу, взуття, їжу. Ніч перебули серед надовкільної стрілянини, але нас залишили у спокої.

Вранці прийшли військові з офіцером і спровадили всіх до льоху. Усю ніч на коридорі стояла чомусь німецька варта, а вранці вона забралася. Ми знову перенеслися з речами нагору — всюди валяються пляшки, торністри, військові шапки. Як вийшла перед браму, нім. вояк показав жестами на картоплю, що лежала купою коло воза, а тим часом зграя з лагеру стала носити звідкись усе: одежу, взуття. Десь коло першої з’явилися савєтські солдати, їх зразу ж почали частувати горілкою, що прикотили дотого дві бочки. Люди розкладали на подвір’ї, на цеглах, вогонь — і тут нам дуже пригодилася картопля — я не знаю, чим ми досі вижили. У таборі стало невиносно — я пішла розглянутися за якимось приміщенням: адже ж тут, недалечко, ми жили колись (1915) цілий рік.

На першій бічній Йозефштату, Лерхенгасе, якась молода жінка тікає у відкриту браму, за нею женеться червоноармієць. Я біжу за ними: він притискає її вже до муру. Лаю його, як вмію, а він мені: «Мнє нужно половоє сношеніє, понялі?» Вибігаю на вулицю, просто на якогось старшину, тягну його туди. Той зразу ж зникнув, заплакана жінка пояснює сторожці, як я її врятувала. Вислід: ми дістали, тимчасово, кватиру по наці! А дивно, що той старшина не післав мене к чорту: тут насилують направо й наліво.

Дві перші ночі в тому помешканні були ще неспокійні — стрілянина, крики — сьогодні спали спокійно. І — давно не бачена вигода, порядок, взагалі — почули себе знову людьми.

Учора ще йшли якісь сутички в другій окрузі, за каналом. Зірка ходила аж на Гіццінґ дістати щось їстивне, але її не займіали: говорила «по-руськи», а при тому дуже бойова, а така гарна!

Віденці в довжелезних чергах — даюгь по 500 гр. хліба на родину — досить уже розчаровані, хоч так прагнули (і слушно) кінця тієї війни. Чекали американців, говорять про це голосно.

Я ходила за працею до готелю «Цуїм вайсен Ган», не дали мені, але взяли мою адресу, може що знайдеться. А тим часом, того самого пополудня, прибігли до мене рятувати їх — і я ходила з ними до командатури у школі на близькій Альбертґассе, де колись вчилася. На всі їх жалі (солдати нищать обстановку, «Махен зіх авс ін ден Бетен») — офіцер відповів: Вони мають тільки пильнувати готелеве добро, хоч би їх і застрелили (меня тоже моґуть), а все одно їм його відберуть, тепер це не їхня власність.

 

З травня

Місто вдекороване, все у відомих, набридлих портретах «вождів» — прапори, транспаренти. Вчора ми були з Зіркою в місті, перед парламентом проходила маніфестація якихось «цивілів», на терасах будівлі — військові шапки.

Іренка найшла собі працю в самій гортанці лева — в Комендатурі на Альбертгассе: це не тільки забезпечить нас від голоду, але й єдина шанса забезпечення, на час, від вивозу. З приводу тих святкувань носили до близького військового (тепер) ресторану гори ковбас, печива, але вона не дістала з тої рації нічого. Видно, не треба вже підлабузнюватися «чорноробочим».

Тиждень ми працювали з Зіркою в «трофейних магазинах», куди нас запровадив той льотчик з Парижа. Пізнали там дуже доброго старшину — українця. Той Гриць пообдаровував нас різними речами: туди приходять офіцери з жінками або й самі вибирати щонайкраще («модельні» черевики, сувої крепдешину, пальта, сукенки, костюми — і як це все збереглося?), а наш Гриць каже: «хай я вже краще допоможу нашим жінкам, українкам». З цього будемо, жити, випродуючи. Тимчасом, забрали того літуна (сказала нам, плачучи; бабушка на вулиці), а також кн. Оболенського. І ми — перестали туди ходити на роботу.

 

Велика субота

Увесь день бігала по чергах — дістала трохи квасної капусти, а гороху й фасолі, як обіцювали в газеті «Ноєс Есгеррайх» (ґросмютіґе руссіше Шпенде) так і не давали.

Дали один хліб на тиждень — велика радість, а Зірка дістала за прання білизни від знайомого того Гриця з магазину, муку. Ця мука, то єдине що в хаті, бо м’ясо, що ми дістали на картки (аж 75 дк.!) — сховали на свята.

Таке з харчами. Гірше, що ми досі не замельдовані — німець з мешканевого уряду послав мене до «Зіхергайтамт»-у, а ми знаємо, що це значить. Якщо Іренка не дістане в командатурі якогось папірця, нашої єдиної надії на тимчасом, то… А втім, чужинців уже викидають, покищо з 18 округи, а там уже напевно потягнуть далі. Усім зустрічним військовим (а часто доводиться зустрічати їх у крамницях, урядах, перекладати) кажемо, що ми дочки австрійського шкільного інспектора (що й правда) і все життя жили тут.

Я роздумую, роздумую, фантазую — як колись, серед різних життьових турбот (а їх ніколи не бракувало з Михайловою непрактичною вдачею — при всій його інтелігенції і знанні), лежачи вночі уявляла себе десь у швайцарському готелику, серед чужих людей, зовсім загублена між ними і дуже щаслива. Сьогодні, раптом, спитала себе: А що, як би так самим нам з мамою добровільно вернутися до рідної землі до тих наших піль, садів, гір — між своїх людей? А потім очуняла: знаю їх методи —а в чому ж я мала б каятись, обвинувачувати себе, коли маю право спитати перед Богом і людьми: що ви зробили з моїм чоловіком?! Так, навіть не приходиться додумуватись до того, що вони зробили б зі м ною...

Аби ще цигарки, трошки більше цигарок — бо, Ірка дбає за мене і завжди дістане мені декілька від якогось старшини чи бійця в комендатурі. Той старшина від прохарчування дав їй був раз потайки трохи ячмінних круп. Жид, що говорить прекрасною українською мовою, ще й з такими приповідками про дівчину, яку піззнав, та відношення до неї: «Це не той вітер, що мете, а той, що дує…»

Я ходила до військової кухні теребити картоплю з австрійками з нашого дому. Якийсь старшина покликав мене до крамниці, щоб сказати їм чого він хоче (і чого взагалі нема), то знову перекладала щось від австріячки. При тій нагоді розмови: вони захоплені своїми успіхами, своєю політикою, своїм урядом (так, Гітлер сцементував їх!) — усе, що було, усі жахіття, забулися, або ще й додали совєтського патріотизму: ми страждали на те, щоб нам німці знищили надбання, відсунули на 5-10 років майбутню щасливу еру. Справді, Гітлер, як в тому аиеяодоті, міг би дістати медалю.

Колись за Іренкою притягнувся з командатури гвардійський офіцер, досить інтелігентний, не такий уже молокосос, як бійці тут, очевидячки стужений за якоюсь цікавішою компанією (Зірка, ясна річ, не виходила до ньото, щоб не причепився). Так і сказав: «Німці сцементували нас. А як би так Америка схотіла нас воювати — робітники всіх 48-ми штатів залили б її кров’ю!»

Політичне: 27 створено уряд нової Австрії, до нього увійшли соц.-демократи і революціонери, крістліхе і комуністи. Цей уряд проголосив деклярацію, де закликають усіх до співпраці, заповідають вибори до нового парляменту. Мабуть багато з тих, що сьогодні при кермі, відійдуть геть.

Чимало чужинців, покищо югослав’яни й греки, примусово покидають місто, цілими валками везуть на ручних візках свій доробок — за ними мають піти інші. З Вінернойштад відсилають додому. На нас ще не прийшла черга, а може через працю Іренки нам удасться побути тут ще деякий час.

 

13 травня

Кінець війни пройшов так незамітно, тихо — а колись здавалося, що це буде момент божевільного щастя. Я почула в черзі, в тракті розмови двох: «А знаєте, війна вже скінчилася, писали в газеті». Це тому для віденців воно прийшло так непомітно, бо війна скінчилася тут, власне, 8 квітня, коли сюди прийшли большевики. Останні тижні цієї війни там, на Заході, то вже були тижні остаточної агонії гітлерівської Німеччини. 8-го травня підписали німецькі полководці в Берліні акт беззастережної капітуляції, головним аранжером капітуляційної церемонії був ген. Жуков — і він, після підписання акту німцями, сказав їм, що вони можуть «віддалитися»; а потім приймав представників аліянтської генераліції — бенкетом...

 

Без дати

Усі чужинці мають упродовж трьох днів виїхати до своїх країн. Ми ще тут, хоч сьогодні минув уже третій день. Ірка випросила в командатурі, щоб ми могли — через дітей — ще кілька днів залишишся.

Ходжу по Відні, по старому, коханому, такому знищеному Відні, серед людей, з яких тільки деякі нагадують давніх віденців — загал ремствує на чужинців. Скрізь повно червоноармійців, вантажать на машини скрині з добром, що ще десь збереглося. Як тоді, за шкільних років того 1915, йду до ратушевого городу посидіти годинку на лавочці (а там і тепер також платні кріселка), це тут недалеко, через рінґ, у Фольксґартені, я курила мою першу цигарку з Іванкою Пеленською, що так трагічно покінчила з собою на Волині. Саме там, у Володимирі Волинському, в домі добрих міщан Чировських, д-р Луць Мишуга згадував зі мною той ратушевий садок, куди й він заходив тоді з котроюсь із двох панночок Федаківних, у яких, по черзі, був закоханий… Тут вперше мені сказав хлопець (вояк на відпустці, Шорш з Буковини) що мене кохає — а я по- дитячому сміялася. Пригадую, а думки про теперішнє раз-за-разом прориваються з підсвідомости: поїду, поїду, воно мене тягне, як безодня, часом думаю, що навіть не боронитимусь — може й справді там десь живий ще Михайло?!… А тут я не вміла б жити, ховаючись. А потім буду (напевне буду!) гризти пальці в розпуці, думаючи: І я була там, в Европі!

 

17 липня

Ми ще далі у Відні. Іренка й Зірка задля дитини, хлопчика, що захворів на кишки і врешті, два тижні тому, пішов до лікарні — а ми з мамою попри них.

З маленьким Андрійком вийшло таке, що ми довідалися про якогось знаменитого професора від немовлячих недуг, і я пішла просити його прийти, хоч воно виглядало безнадійне — з такою величиною. Він, очевидячки, не хотів, потім, якось розсіяно спитав про прізвище, а я сказала «Бурачинський». Він аж скочив з місця: чи може якась рідня оберпггабсарцта Андреаса Бурачинського з Відня?! Так, я сказала, внук його наймолодшого брата, син і внук лікаря. Др Андреас! Це ж його довголітній шеф, яка дивна річ! Він зараз же…

Був кілька разів у нас, врешті вирішив, що справа поважна, забрав дитину до шпиталю на Лянґеґассе, під свою особисту опіку.

Ми з мамою очікуємо дозволу зістатися тут «форльойфіґ». Подання я внесла, долучуючи метрику мами, де сказано про наших віденських предків. Мала бути відповідь до шести днів, але там — море подань — кажуть 60 тисяч, отже взагалі нікому не відповідають. А тимчасом поліція виловлює людей по домах, по каварнях — і висилає геть. У командатурі, де знають, що хлопчик в лікарні, все ж час-до-часу пригадують Ірці, що незабаром нам треба буде вертатися «на родіну» — ми певно й раді тому?

Картки на харчі я якось дістала, треба було ходити милями — трамваї саме не діяли — довго-довго вистоювали кожного разу. Дякувати Богові й за те.

Відень? Заліплений плякатами про легкі сценки, дансінґи, концерти, театральні вистави, забави у «Штадтпарку». Залитий жінками в легких одягах і мабуть такої самої поведінки, чоловіків тут майже нормально багато, рідко каліки. А Відень, при цьому, голодний, чи радше ніколи не наїджений до сита. Їжа займає думки всіх. Живемо з рацій: маємо діставати 250 грамів хліба вдень, 15 гр. цукру, 20 м’яса, однак від початку цього місяця дістали тільки третину цукру й товщу на кожних 10 днів. Картопель, городини, садовини не бачили ні вівічі, коли не рахувати раз півгнилої моркви і «кохсалят» цілком неїстивної.. Цибулину найшли на смітнику і дуже нею зраділи. А віденці мають городці або родину за містом; їм куди краще з цього боку.

Ми живемо з того, що я продаю (з трофейних магазинів) на Карльопляц; спонукала мене до цього п. О. Левицька, вдова по послові до Берліну — її дочка панічно боїться всього, а я, як звичайно (і часто по-дурному) одчайдушна. Там треба пильно виминати поліцію — за таке вивозять на важкі роботи — а купують бійці, офіцери, платять, звичайно, американськими конзервами «душонка», цигарками, тощо. Раз, як показувала кусок матерії, раптом усі люди розскочилися, а я найшлася віч-начвіч з молодим поліцистом. Чи я так жалісно виглядала, чи зворушило його те, що я сказала: «Продаю те, що маємо, щоб моїй старенькій мамі було хоч раз досить хліба!» — що він повернувся й пішов, не оглядаючись. А воно таки так. Колись мама роздавала у Великодній Понеділок по сорок книшів із парастасів на цвинтарі — бідним, а тепер якось сказала: Щоб я могла раз мати для себе цілий бохонець хліба!… О, Боже! І такі добрі її старенькі, ще дуже блакитні, хоч уже такі змучені й виплакані очі.

Від тижня я варю, бо мама перейшла операцію пальця, ми всі, а я зокрема дуже цим журилися, здавалося, треба буде оперувати (відтяти) палець, віддати її до шпиталю, а вона така безпомічна між німцями. Все забула, а колись у них дома говорили по-німецькому, бабка була віденка. Сьогодні була з мамою в лікарні до перев’язки, а там асистент — українець. «Багато болю й біди є на світі» — сказала мама — сама почулася наче б сильнішою, всупереч усьому.

Усі, хто живе в нашій, восьмій, окрузі чекають американців, що мають цю округу забрати — і ніяк не дочекаємося. Тимчасом сюди масово перетягаються люди з інших округ, чекаючи того самого і виходячи з 2 округи, що мають зайняти большевики. А ми ще й тремтимо: як підвести ту Іренкину командатуру, щоб нас не потягла чи не вислала на родіну? Але хлопчик — ще у шпиталі, яке це сумне, а рятує.

Кілька днів працювала в пекарні (через одного худенького й доброго бійця від тих картопель), щоб заробити трохи хліба.

 

Без дати

Сталося щось дуже-дуже сумне: хлопчик помер, професор не зміг його врятувати від того розладу кишочок, що дістав від поганого молока.

І ще те страшне вражеиня, коли ми з Зіркою шукали маленького Андрійка у просекторії. Там його не було, але ніколи не забути тих людських нутренностей у відрах...

 

9 серпня

Большевики поволі відтягаються з нашої округи, її поволі займають американці (також 5 інших), але комендатура ще держиться і там держиться Іренка: це наше щастя, без того бо давно вже були б нас вислали. А тепер знову маємо привід залишитися: маленька Роня нарушила кістку в нозі, хвилево мусить лежати, хоч нема причини до журби. Це можна на деякий час (поки командатура забереться) використовувати.

На Карльспляц все ще йде пасок з москалями і я там далі випродую речі, з того магазину — а так вони нам пригодилися б! Дякую Богові — і тому зникнулому льотчикові й за те, що можемо на ті гроші якось жити.

Недавно покінчилася конференція у Постдамі, повновласті дістали міністри трьох «великодержав» — мають періодично радити в Лондоні. Результат конференції неясний, крім репарацій та німецьких теренів, що їх дістали Польща й Чехословаччина. Більша сенсація — комунікат про атомову бомбу, що впала вперше у Гірошімі, її сила 50-та частина всіх бомб, що були скинені на Німеччину. Цікаво, чому аж тепер закінчено цей винахід? Нагадуються шпіонські афери — нім. кавчук, «Аніліна»… Щось в тому є напевно з німецького винаходу, про який ходили слухи й погрози німців. Може просто вибрали з вогню каштани, не попікши пальців.

 

11 вересня

Від першого — у нас вповні американська обсада, аж того дня больш. командатура покинула нашу округу. З російських округ (2, 3, 4, 15) українці тихцем переселялися й переселяються до інших, головно до нашої, восьмої.

Іренці вдалося якось без пригод розв’язатися з ними — так, так, вона їх запевняла, ми тільки чекаємо ще з приводу дитини, а тоді, очевидячки, поїдемо «на родіну».

Нас зареєстрували на Фюрзорґекартен. Дехто боявся большевицького підступу (бо австрійці йшли їм дуже на руку в нашій справі) і не пішов до реєстрації.

Учора мені сказав большевицький офіцер на Нашмаркт — я йому мимоходом щось там перекладала: «У нас війна ще не скінчилася. Перші наші вороги — Англія і Туреччина»…

Але, прихід американців мав для нас і менше приємні наслідки: нам сказали шукати собі помешкання, бо повертаються його власники. Наша родина мусіла розділитися: Іренка дістала якесь приміщення в поруйнованому готелику на Лянзерґассе, а ми з мамою — кімнату з уживанням кухні у досить сміховинної генералової (він одружився зі своєю куховаркою на смертному ложі); вона має свої «вайсе, шварце унд бляуе штунден» і нізащо не вийшла б з помешкання в «чорну годину». Те шукання коштувало багато нервів. Живемо на тій же площі, де був перший етап нашого перебування у Відні.

До Греції, два тижні тому, прибули, запрошені грецьким урядом, американська та англійська комісії для контролі виборів, а большевики остентаційно відмовилися: ніхто не сміє нарушувати суверенних прав держави! Воно мало свою спеціяльну вимову в зв’язку з рівночасною вимогою західніх держав відсунути речинець виборів, що — на їх думку — розписані сторонничим (лівим) урядом не давали б без контролі гарантії демократичної свободи вияву волі виборців. Що ці вибори таки відкладено — настроює більш оптимістично.

У Польщі — розрухи. Характерне, що тутешні комуністичні газети, інспіровані вповні большевиками, пишуть: «Уряд не в силі дати собі раду, бо націоналістичні польські банди добре озброєні. А заворушення, м ін. — протижидівські».

 

Січень, 1946

Працювала два тижні господинею у персів, з багатої килимової спілки, дала мені їх адресу Вол. Вічковська (Кудрик), як ми зустрілися колись у трамваї.

Звиклі до численної прислуги і до передвоєнного комфорту (усе там і досі модерне, незнищене, елегантне), вони хотіли одною жінкою обійти і прибірання і першоклясне варення (усього там подостатком) і абсолютну чистоту у великому на два поверхи помешканні. Очевидячки, це не на мої сили. Добре, все ж, розсталися.

Додому вернулася на Різдво — дуже бідне. Однак генералова спекла, разом з мамою «ердепфельброд» — солодку булку, до розчину якої дається варену картоплю: щось дуже смачне. Але, у кімнаті зовсім не топиться, хоч нам обіцювала. Іренка у своєму готелику, з Зіркою і малою Ронею, поставили залізну пічку, а комин у вікно — в кімнаті повно диму.

А зима тверда!

 

13 березня

Дуже бідували, стомилися цією боротьбою. Ірка їздила за Відень до якогось табору, щоб ми могли туди перенестися, але там щось підозріле. Ірка з Зіркою довго вистоювали в чергах, десь на іншому кінці Відня, записатися до Канади, дістали якісь реєстраційні картки, але воно показалось без значення. Врешті, мені з мамою пощастило записатися на виїзд до Каринтії (отже подаля від большевиків), де маємо жити в таборах, під англійською обсадою. Зразу ж те саме вистарала Ірка для себе і своїх. Звідтіля мали б нас вислати далі: кажуть, до Канади, до — Італії… Чужинці покидають Відень, як хто може, не тільки тому, що тут голодно, ніколи не можна бути ситим, але ще більше тому, що вже від осени заповідають нам усунення з Австрії і всякі вступні реєстрації давно переведені. Усі бояться примусового виселення, бо тоді треба б їхати на Схід, не дивлячись на всі, наче б, перемоги гуманної думки на форумі спеціяльних відділів Ради Безпеки: пані Рузвельт з успіхом протиставилася домаганням большевиків, щоб усіх примусово повертати до їхніх країн, або, принаймні, держати їх у таборах з наставниками тих країн, словом — щоб не попали знову під большевицьку руку. Договір в Ялті бере під увагу громадян з-перед 1938 року, отже страшне мементо для наших східніх братів.

У нас вже на руках перепустки (пассіршайн) до Каринтії і ми раді тому дуже. Завтра має їх дістати Іренка.

У світі нема спокою, завжди то тут то там спалахує спір — і завжди наново альянти впевняють большевиків про свою добру волю…

На другій, після лондонської, конференції міністрів знову назверх погодилися, відсунувши такі питання, як справа перської жалоби щодо Азарбайджану — большевики конче хочуть «освободити» ще одну країну; а потім, знову в Англії, большевики обвинувачували Англію в імперіялістичній політиці в Індонезії. Пікантне, що скаргу внесла «українська делегація».

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.