Далеке зблизька-11

 

 

Початок квітня. Табір «Пікольо», Каринтія

Від двадцятого березня ми у Філяху, чи там близько нього. Місто, розкинене у підніжжя Альп, 12 клм. від югославської границі, 13 — від італійської. З одного боку скелясті, наче мертві, Караванки — з іншого залісені гори, через місто пливе зелена Драва, на ній імпозантні мости. Але, скрізь багато руїн.

Ми приїхали вночі, пересиділи з мамою на станції, а вранці я пішла за кілька кілометрів — до нашого табору, Пікольо. Він зовсім малий, чотирьохкутник бараків для людей, і ще менші бараки — кухня, амбуляторія, лятрини з пагодками вентиляторів наверху. Написи — українські! Скрізь снуються люди, в тому поліцисти — і все говорить по-нашому. Добилася зразу ж до голови, хоч ще так рано: молодий і енергійний, як видно по поведіці, по мові, Володимир Жила. Зразу все поладнав, наказав привезти таборовим траком зі станції маму, вже зовсім залякану, речі. Ми навіть почули себе щасливими, що знову в таборі — та ще й українському! Хтось нами займається.

Живемо з мамою в кімнаті, де якась зманерована совєтська «медсестра», Тереса (?), наче б українка, так бо розмовляє з нами і зі своїми батьками, селянами, що приходять від другої сестри, яка вже встигла вийти заміж за англійського механіка, але до сестри — по-російському. Наче б працює в тутешній лябораторії, але завжди щось її болить і не йде туди, а ввечорі наводить на себе годинами красу, а потім приходить за нею англійський старшина і вони йдуть, вертаються над ранком. І де таке взялося в совєтському світі?

Тут, окрім нас, лише декілька інтелігентних родин, лікар Каранович, дружина і син, Лопатинський, ще хтось з галичан. Зате — чудесні люди з Києва: інженери Чигринців і Шиманський з жінками і бабцею, що була директоркою гімназії в Києві. Обидва мужчини перейшли заслання. У Шиманських гарний, хоч розпущений хлопець. Ася Шиманська, сестра Чигринцева — дуже цікава, ні з ким довго вже не могла так розмовляти. Її наркотик — чай. П’є його чорним.

Головні мешканці — «дівчата» з чоловіками, деякі з маленькими дітьми — контингент. Молоді, здорові. Деякі одружуються.

Ми дістали якесь слабке «доживлення», але можна якось існувати, аби трохи більше хліба, або запас грошей. Хліб, себто картки, маємо ще з Відня, але скоро скінчаться.

Поки встигли зв’язатися з Іренкою у Відні, вони приїхали сюди, але до іншого, великого табору, т. зв. Бавляйтунг. Є там і табір для поляків, окремо.

 

23 червня

В нашому таборі, в чотирьохкутнику бараків, квітник і грядки. З ялиць, що привезли з лісу, лиш дві прийнялися, ростуть напричуд скоро. Але, останнім часом, ніхто не цікавиться нашим городом, від коли дощі заступили дівчат з вужами, що їх зрошували. Сьогодні, після двох дощових тижнів, небо прояснене, повітря чисте-чисте, і тільки тут то там по горах просувається запізнена хмаринка. Сьогодні неділя і люди порозлазилися — кожний хоче накупити цигарок, шоколяди, навіть ліків в англійських вояків. Доходить це аж до професії, не помагають автомобілеві і наколесні патрулі. Без того не можу й я обійтися, себто без цигарок: ходжу вечорами зі знайомим: дивна комбінація м’якої культурности й трохи провінційної куртуазности з зарадністю, а при тому можна розмовляти з кимось, хто трохи визнається на справах, що мене цікавлять, хоч ідеалізує багато з того, що я знала зблизька. Не обходиться і без — щасливо виминаних — інцидентів з англ. поліцією.

Наша Тереса, на щастя вибралася. Що за тип! Виїхав її знайомий старшина, один вечір сумувала, а вже другого пішла кудись — а наступного вже привела іншого, дуже гарного летуна.

На жаль, наші мешканеві умовини не поправилися: за стіною, на поліційній станиці, до 2-ої, 3-ої ночі крики, а з другого боку сусіди вигримують дверима від досвітку.

Одне з таких нічних переслухувань мало жахливий епілог. Допитували якогось — у нас чути кожне слово — типа, що говорив мішаною, з перевагою російської, мовою, плів страшні небелиці, а серед них якісь погрози — він знає, куди йому вдатися проти таких допитів. Його, нарешті, відпустили.

За декілька днів ми довідалися, що якийсь дегенерат заманив австрійську чотирьохлітню дівчинку до лісу (чи навіть мати сама пустила дівчинку з ним), там він вбив її колом і знасилував. Якийсь Петро... ович з табору Юдендорф. Піднявся між австрійцями крик обурення проти всіх таборян, був демонстраційний похід, а потім дві чорновдягнуті жінки ходили з бюрґермайстром до англійського коменданта, лорда Джеліко, вимагали усунення всіх чужинців. А вчора сказав мені комендант нашої поліції (старша людина, решта — молоді хлопці): «І подумати, що я мав його тут, кілька днів тому. Ви може чули, як він плутав різними мовами і відгрожувався? Я так хотів післати за ним котрогось з хлопців, щоб перекинув його у Драву, але дурне сумління не дало…»

Саме тепер проходить у Парижі нарада чотирьох міністрів, після справи Італії, як їй бути (що відбувається в «дуже приязній атмосфері» ), має прийти дуже дразлива справа «Бундесштату» і Австрії. У зв’язку з останньою, головний комендант англійської обсади Австрії звернувся з Відня до Ради міністрів, щоб нас забрали до Німеччини, як воєнне обтяження на німецьке, а не австрійське конто. Бо хоч УНРА нас годує, то Австрія платить за це.

Учора мала таку несподіванку, що мене відвідав у нашій кімнаті містер Вудгавз, керівник постачання таборів у Філлях. Жила мене зарекомендував на управительку кухні, але як я почула про всі, аж вісім! категорії людей, що там мають бути обслужені і про п’ять категорій книг, я зреклася цього у нашого коменданта. Пан Вудгавз переконував, що все піде гладко, був дуже увічливий — і зовсім зобов’язав мене. Може то і добре.

 

Пізніше

Учора прочитала чорне по білому, що «Юрій Липа згинув геройською смертю, як лікар УПА!» Невже ж це можливе?! Невже могло згинути те чудове, променисте життя, ті промовисті очі, той ясний, як світанок, розум?! Ні, навіть коли б не вірити (а я знову почала вірити) в безсмертність душі — мусілося б вірити, знавши його.

А все таки, стискає за горло; Михайло, Орлик, Липа… І стільки, стільки інших! Липа, Липа!

Кажуть, УНРА буде піклуватися нами до липня, а тоді порозвозить — до Канади, Австралії, Африки.

 

Перегодом, без дати

Я трішки-трішки віднайшла мою давню свіжість відчування. Може буду ще собою, може зможу дихати без почуття того внутрішнього тиску, десь в околиці «соняшного сплетіння». Про нього, те «сплетіння» говорив мені багато Васютинський: пригадалося це знайомство, через Липу, у Львові, за німців, з тим лікарем, що займався «чорними і білими магіями», як сам сміявся. Виїхав якось з України, аж через Персію переїхав до Польщі (а в Персії зазнайомився, думаю, з тими «магіями») і, не маючи змоги виконувати фаху лікаря, взявся писати книжки про кабалу, хіромантію тощо, — вони мали великий попит. Останньо, у Львові, писав книжку про «Окультну медицину», в яку дуже вірив, читав мені уривки. Вирішив був залишитися під большевиками, бо «там треба такої літератури». Не знаю, як він уявляв собі те все і чи справді залишився.

І знову: Липа!…

* *

*

На тому вриваються мої записки на довший час. Останні місяці в Пікольо були виповнені наглядом над кухнею (дієтичною), рахунками, гірким розчаруванням куховаркою, якій сліпо вірила, а яка обкрадала наш магазин, — а при тому спостереженнями над моєю «клієнтелею»: старими людьми, неодруженими матерями, хворими.

Пізно восени наш табір зліквідували, зігнавши біженців з цілої Каринтії, «пастухів та інтелектуалів», як я писала про це в оповіданні «Камільо» роки пізніше — щоб створити новий, величезний табір, далеко від міста — ославлений потім табір Сант Мартін.

Ще до того часу, майже потайки, виїхали деякі наші інтелігентні родини (з нашого табору д-р Каранович, з Бавляйтунґ — Лукіяновичі, Ганущаки, Фаріони) з поляками до Італії. (До наших людей гарно ставилася гр. Потоцька, що мала там якусь функцію в управлінні таборів).

В новому таборі життя йшло під неприхильним, навіть злісним до нас ставленням команданта Жільбера, бельгійського жида. Самі умовини вистачали, щоб людей вимучувати морально й фізично: на величезному просторі магазини й кухні (все з бляшаних якихось панцирів) розкинуті далеко, майже незакриті, тільки дашком зверху лятрини (в одній з них моя мати малощо не потонула при відлизі), вода в помпах, теж рідко розкинутих, замерзала в ту несподівано, дивно-гостру зиму в Каринтії, з великими снігами.

Та це було ще ніщо в порівнянні зі знущанням коменданта. Він вирішив, що бараки, більш паперові, як дерев’яні, можна опалювати печами в коридорах, а тому не дозволяв ставити в кімнатках стель з папендеклю, а коли люди все ж робили це, кликав робітників з міста розкидувати їх. Ми якось цього розкидання стелі, що нам зробили добрі люди, уникнули, але в нашій, з мамою, мінятюрній кімнаті стіни світили дірками. З того часу зберігся в пам’яті такий образ: моя мама сидить коло малесенької залізної пічки, яку ми таки поставили і підкидає туди патички, що десь назбирала, а насупроти мене, що сиджу в пальті на ліжкові, — на єдиному кріселку, теж у пальті, — хлопець з ясним волоссям і синіми-синіми очима читає мені поезії: Ігор Качуровський… Раз, запам’яталося, ми мали «літературний вечір» у кімнаті його статечних батьків, була там, згадую, Ольга Мак з чоловіком, ще хтось...

Тим часом, наш директор кликав нас щоразу на якісь збіговища в стайні чи що і там тримав нам лекції про те, що ніякої еміграції для нас нікуди не буде, треба мирно вертатися на батьківщину...

Працювала я там в амбуляторії (одній з двох) секретаркою д-ра Попова, з донських козаків: хапчивий на гроші, на продукти, хитрий — робив якісь недозволені операції — жертвою таких його махінацій стала наша найближча в баракові сусідка, мила пані Стрільчикова, дружина сина о. Стрільчика зі Стрільча коло Городенки, де я бувала дитиною у моїх вуйків. Вона померла до кількох днів у міському, у Філляху, шпиталі. За нею добровільно пішов її чоловік: я була останньою, що бачила його у відкритих дверях — попросила на хвилину сокири, порубати якісь патики, а (вже не могла йому віддати, двері були зачинені і я тихо поклала сокиру під них. Вранці збудив нас крик: він лежить мертвий у крові, підрізав собі жили. Ми були потім всі на тих подвійних похоронах, і в мене досі зберігається знімок з тих двох відкритих трун. Про ролю Попова ніхто голосно не говорив, хоч усі знали про це.

Сестра моя працювала в школі, а потім у кухні, бо без того годі було проіснувати. Жила вона з дочкою і внучкою все ж, трохи краще, бо дітям давали трохи кращий харч, молоко. Ділилися чим могли і з нами.

Серед тих, майже нестерпних обставин, мене зустріла велика несподіванка: я дістала листа від Мілени Рудницької — досі не спитала, як вона довідалася про моє там перебування — в якому вона повідомила мене, що вистарала мені в комітеті Допомоги інтелектуалістам у Женеві дарове трьохмісячне перебування у Швайцарії, і що я повинна зразу ж виїхати до Інсбрука, де маю виробити собі пашпорт, візу. Надіслала мені й фотокопію документу, що мала стати підставою старань.

На родинній нараді ми вирішили, що мені треба їхати, а там вже якось старатися вирвати всю нашу родину в якісь інші умовини, може саме до Тиролю, про який ми чули багато доброго. Щасливим збігом обставин саме тоді мав відбутися в Інебруці з’їзд делегатів Допомогових Комітетів з усіх провінцій Австрії, на нього вибиралася й наша делегація з нашим булим комендантом Жилою, і я з ними поїхала туди.

Качуровський написав мені з приводу мого виїзду вірша.

 

ПРОЩАЛЬНА НІСЕНІТНИЦЯ ВП. Марії Струтинській

Я сподіваюсь в певний час

Прийти в Швайцарію до Вас,

Складу поеми в сак — вояж,

Переступлю Альпійський кряж

Побачу зблизька ті шпилі,

Що ледь біліються в імлі…

А може, справді, там на них —

Солодкий цукор, а не сніг?

Я відчахну і вкраду дві

Вершини цукро-снігові.

Одну смоктати буду сам,

А другу подарую Вам.

І. Качуровський

27. 1. 1947.

Після цілонічної подорожі в коридорі вагона, на валізках, ми прибули соняшного ранку до Інсбрука, де нас привітали оточені цілком впритул засніженими горами напівпоруйновані будинки того міста, де наші теологи діставали колись свої докторати. Подалися до Комітету — нам дали якісь помешкання. Я дісталася до чистенького, але зовсім неогріваного готелю. Та коли, після декількох годин твердого сну між перинами, я вибралася на місто — мене вразило несподівано тепле, аж парке повітря: так я познайомилася з альпійським «феном».

За перших кілька днів ми сиділи в комітеті довгі години, а потім ходили їсти до ресторану, де збиралися українці. Зразу ж побачила знайомих: інж. Крохмалюка не з дружиною, моєю доброю знайомою, а з дамою із виглядом фам фаталь, що виявилася його новою жінкою; Марію Рудницьку (Кедрин), що зайшла туди, сподіваючись зустріти мене — вона знала вже від Мілени Р. про мою справу. В тому часі мого перебування в Інсбруці та околиці (про що мова далі), вона виявила мені багато притаманного їй доброго серця і в багато дечому помогла. Вона ж зразу усвідомила мені, що справи пашпорту та візи не даються поладнати так скоро, і що мені треба буде тут на деякий час осісти. Таким місцем став для мене готель Лянзерзе, куди вела підміська залізничка і де я за декілька днів замешкала — на два цілі місяці.

Готель Лянзерзе — колись люксусовий відпочинковий готель — був тепер цілком запущений, а його мешканцями були наші ДіПі, щасливі, що їх тут легко приписують, дарміа, що власник обдирав їх безмилосердно. Люда ті, якщо то не були колишні львівські багатії, як інж. Роддон Зарицький з дружиною й донею чи ще дехто — займалися пачкуванням сахарини, що їй привозили зі Швайцарїї «фахівці» цього діла. За мого там перебування, одна мила і гарна пані, що мала в готелі чоловіка й дитину й курсувала між Каринтією, Тиролем і Форальбергом, пропавши на декілька тижнів (чоловік очевидячки, попав був у розпуку), вернулася весела й розказувала цілком свобідно про те, як її визволив з австрійських поліційних чи радше судових органів — спочутливий французький прокурор! Люди, переживши еру безсоромних німецьких грабунків, вважали своїм добрим правом шукати таких способів кращого виживлення родини. А втім, ті самі люди, без жадного з мого боку натяку про невідрадне становище, не маючи зі мною навіть ніякого зв’язку, вважали своїм обов’язком допомогти якійсь там малій діячці культури, з приводу свят — чек на поважну суму. Мені не запам’яталося їх прізвище, але запам’ятався той факт.

Моє перебування в готелі Лянзерзе, попри часті виїзди до еміграційного уряду в Інсбруці, проходило під знаком поновленої праці над другою частиною «Бурі над Львовом», що її перша частина вийшла у В-ві Львів- Краків у 1944 році. То сидячи над рукописом, то бігаючи по ледве-ледве огрітій залізною пічкою кімнаті, я тут написала третю частину другого тому і закінчила цю мою річ[1].

В готелі я дістала харчові картки, з яких частину післала до моїх у Каринтії, а маючи ще трохи грошей з моїх заробітків в амбулаторії, я навіть дозволяла собі пообідати декілька разів у старовинній обержі в селі Лянзерзе, за який кілометр від готелю. Типовий тирольський ресторан з оленячою головою і великою щукою на стіні. Гості — бюргери, чорноробочі, штамґесге, випивають поволі своє пиво й статечно гуторять.

Маруся Рудницька часто провідувала мене в готелі, заівжди привозила якусь крупу, якусь підмінку кави тощо.

Тимчасом, мої папери на виїзд до Швайцарії і всі мої старання застрягли на якомусь пункті, а грошей було дедалі менше, аж не стало на комірне. Треба було вже думати не про виїзд, а про найближчі дні — і, хоч-не-хоч, при допомозі й підтримці Комітету, я переїхала до табору Ляидек.

У травні 1947 року, коли я переїхала туди, Ляндек не був уже тим величезним, інтернаціональним табором, кольоритні картини якого мені тут змальовували. Це був тепер український, майже чисто, табір, з 500 осіб населення, в тому більшість інтелігенції: Богдан Романенчук з родиною, так само з дружинами (й дітьми) др Володимир Лисий, д-р Скашьчук, адвокат Гриньовський зі своєю дружиною, яка писала під псевдом Арета та двома донями; а далі родини Радловських, Лоиатинських, Снігуровичв, Морозів, а з самітніх — пізніше — д-р Дашкевич, д-р Ваньо та ін. В досить великій, гарно обладнаній церковці правили по черзі богослуження католицькі (о. Головінський, о. Мельничук) та православні священики. Амбуляторію очолював д-р Рожанковський, працювали там др Дебера і д-р Сушків.

Осівши в Ляддеку в малій, привітній кімнатці, про яку я навіть мріяти не могла в Ст. Мартіні, я стала дуже наполегливо старатися про мій виїзд до Швайцарії, їздячи до Інсбруку кожного дня. Врешті, прийшло таке рішення: я можу виїхати туди, але мені відмовляють австрійці повороту. Я чула потім від людей, які орієнтувалися там у тих справах, що мені прислужився в цій відмові один з партійних діячів: партія, поборюючи Мілену Рудницьку, очевидячки не ставилася добре до мене, члена Головної Управи С. У. впродовж 17 моїх львівських років. А втім, я ніколи не перевіряла цього, бо й пощо ж!

ІЦе стараючись про виїзд, я почала працювати машиністкою капітана місцевого французького баталіону, куди мене впровадила молода, мила дочка засланого професора, а тепер дружииа інженера, що жили тут з її мамою. Вона змалку вивчала французьку мову — вона навіть, разом зі мною, переклала написане там оповідання «Помилка д-ра Варецького», що наш командант, сам трохи літератор, злегка виправив і навіть несподівано тепло про нього висказався.

Коли, здавалося, мій виїзд буде ось-ось актуальний, я зрезиґнуваїла з праці в баталіоні (машиністка з мене була там, напевне, не надзвичайна і вони заступили мене вояком), а тепер залишилася без праці. Та скоро до мене звернулася Управа табору, щоб взяти роботу секретарки пані Рабе, француженки, що вела т. зв. Сервіс Сосіяль (Сошал Сервіс, як тут кажуть).

На тому місці я залишилася аж до нашої еміграції за море.

Довідавшись остаточно про фіяско з моїм виїздом до Швайцарії, я спровадила до Ляндеку мою маму — її привезла сестра, що потім і сама переїхала до нас з внучкою — мама тої внучки, якої чоловік пропав під Бродами (д-р Бурачинський), виїхала була тим часом до Англії на роботу у ткацьких фабриках. Так це, моя невдала поїздка на трьохміоячне перебування у Швайцарії мала той добрий наслідок, що визволила мою родину зі страшного Сант Мартіна.

У тому часі в таборі Лямдек жевріло, а інколи навіть розгарялося літературно-театральне життя. Близькість, притягаюча сила Зальцбурга, де був осідок «Спілки письменників і вчених» на всю Австрію, а перш усього де виходив журнал «Літаври», спонукувала братись за перо літературну братію, що жила там за моїх часів: талановитий поет Іван Ковалів (він же і скрипаль), Богдан Романенчук, гуморист Калиновський (Галан), Марія Цуканова, Марія Гриньовська (Арета з «Назусгрічі»). Була тут і балерина Дарія Нижаніківська, що вела курси танків і підховала здібних танечниць (Озарківни, ще якесь дуже талановите дівчатко, чийого прізвища не запам’ятала). Відбувалися й театральні виступи: жив тут актор Кемпе та пара акторів — Кононевих, ще дехто.

Інколи заїздив сюди Юрій Клен. Дуже запам’ятався Вечір, де він читав свого «Архангела Гавриїла». Про це я написала в літературному додатку до «Свободи».

 

16 липня 1948

Уже третій день не вгавають дощі. Інколи проясниться, а потім знову звідкись береться повно хмар — хмари, що вилазять з проваль звалами, як матерія з ран, що вже, наче б, заживали. Проте, вологість повітря, його свіжість, заспокоюють; хочеться спати, спати. «Поплавайте ж, мов мелюзина у тому морі сну», — так писав колись Липа, коли я вернулася з Варшави від Зосі, де він майже кожного вечора водив мене по театрах і каварнях, у той грудень 1936 року. І що сталося з моєю Зосею у те страшне варшавське повстання?

 


[1] Назвала я її репортажною повістю, але ні В-во, ні потім мій видавець, д-р Романенчук, якому взагалі завдячую появу обидвох частин у Філядельфії, не хотіли додати того «репортажа», за що потім приходилося слухати таке, що (як писав Гординський в літ. додатку до «Свободи»)  — «це повість, що читається як повість, хоч не є повістю», там-бо живі люди, а не «типи». Та все це не має значення. Репортаж, до речі (як писав Маланюк),  і так випирає «клясичну» за формою повість. (Дописка тепер моя — М.С.)

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.