Далеке зблизька-12

 

* *

*

До психології французької жінки:

Вичепурені дами, дружини військових в австрійських покинутих віллах, а перед будинками городці — один запущений пустир. Хоч би одна квітка, трава...

Моя мадам Рабе, в якої я секретаркою (23-трьох літня графянка, що вийшла за німця і була, каже, в якомусь концентраку) — виплекана, завжди гарно вдягнута, вміє чудово скласти, наче просто з магазину, білизну до роздачі; а недокурка ніколи не кине в попельничку на писальному столі — навколо насипано, засмічено. До директора — сама тонка культурність і маніжливість, а до людей — злісні викрики. І ненависть. Я вже двічі сказала їй, що покину працю в таких умовах, та на щастя, чи на жаль, нема тут нікого, хто міг би з нею порозумітися, поза двома в бюрі секретарками. Тому — терпить мене навіть з моїм бунтарством.

Нарешті — сонце! Але, над горами ще перелетні дощі. Пахне повітря, пахнуть ліси на близьких узбіччях гір. І життя знову набралвся запаху.

Гарячка «Чіле» в таборі: набирають туди «фахівців», що вчилися шевства чи столярства, тут же. Гарячка в політиці: боротьба за Берлін, ноти у зв’язку з бльокадою, совєтські вправи у повітряному коридорі, куди західні держави постачають місто. Вже трохи притихло після того, як з Америки перелетіли понад Англією до Німеччини повітряні твердині, чи не з атомовими бомбами. І, як чотири большевицькі командувачі з’явилися в Берліні...

 

17 серпня

Була у нас Ліда Бурачинська — вона, як ніхто, вміє піднести моє самопочуття. Переклала на німецьку мову, з власного почину, мій нарис «Вічне світло», написаний на «Вечір живого слова» в таборі. («Помилка доктора Варецького» теж написана під тиском літ. «подій» — Літ. вечір, спільний з Цукатовою і Аретою [Гриньовською]). А до Америки, Ліда каже, я не маю їхати (і не маю виглядів, від коли затихли жінки — п. Лотоцька, — що пропонували мені редакцію їхнього журнала). Каже Ліда: я маю бути в тому в-ві, що його пляиує, чи навіть уже монтує в Парижі Зибликевич, на фонди від єп. Бучка. Таке! А втім, я й надалі даю нести себе хвилям, тільки злегка керуючи. Дедалі важливішим стає для мене те, поза фактами, навіть поза розсудком. Поза щоденною практикою. Не вмію ще заглибитися в ньому до кінця: стара звичка не доходити до остаточного висновку. Про це, мабуть, писав Ю. Липа у своєму «Світильнику» про свого батька і його принцип «усе додумувати до кінця». При цьому, певне, не повинно пропасти почуття існування «підземних течій», а може, я боюся заглушувати їх, визначаючи занадто виразні іштя- хи думці? Може, до цього треба «хрустального повітря» самоти, про яке пише Герман Гессе?

 

27 вересня

Знову затьмарився політичний горизонт: довготривалі наради міністрів у Москві не допровадили ні до чого, західні держави, невдоволені нотою, видали окрему і скерували справу Берліну до Ради Безпеки. Нараджуються в Парижі. Знову наради штабів, тощо. А в нас така роздвоєність! І хочемо, щоб та болячка тріснула, і боїмося, тут, в Европі, що нас може залити той гній. А втім, і не віриться в рішучість закідніх держав, і знаємо, що большевики війни не хочуть, їм вигідніше так прогресувати.

Особиста проблематика? Шукання рівноваги, спромоги поглиблення, продуктивної праці. А тимчасом, вічний поспіх. І рефлекси минулого, то яскраві, то ледве схопливі. Матеріял до нового відчуття дійсности, що може ніколи не використається.

Тепер, дивлячись на жанрову картину Магалевського — Михайло з моєю собачкою, схоплений з-заду, а такий характерний в постаті, під прицерковними липами в Красному — відчуваю до фізичного враження настрій цієї хвилини, у нього (над книжкою) у природі теплого липневого дня. З якогось легкого, прозорого плетива те все — а відчуте — як ніколи.

 

7 грудня

За вікном пейзаж Ляадеку погас і посірів, тільки на верхах ще останні сонячні виблиски. В нашому бюрі француженки нема — тиша, що її не хочеться порушувати. Тиша і в мені. Тиша? Ні, радше навмисне зберіганий застій. Знаю, знаю, вистачить сколихнути плесо, щоб там, унизу, знову все завирувало.

 

25 січня 1949

Сьогодні вночі сталася в таборі пожежа. Сирени, спочатку далекі, як нявкіт котів, потім ближчі, голосніші — ревуть! У коридорі тупіт ніг, рух, вигуки: восьмий, ні, сьомий барак у вогні! Накидаємо щось на себе, я скидаю і зв’язую постіль, речі, нема часу розпитувати: віднаходжу всю мою опанованість у справжніх небезпеках. Виходжу — всі виносять своє добро. Біжу глянути на бараки — море вогню, здається, що горить увесь перший ряд бараків — а там Іренка з дитиною! Біжу туди, а тим часом сусідка приводить Роню, мама, цілком розгублена, пильнує дитини, а я виношу наші речі. Яка полегкість: їх барак не горить!

Пожежу починають ліквідувати, не дивлячись на сильний вітер. Знову є електрика: я давала до того свічки людям, що не могли їх найти, а в нас цілий їх запас — ще з Сант Марина. Докладаю до печі, бо вигоріла, варю чай, йду до Іренки, що, також опанована, пильнує під бараком своїх речей. Барак поруч уже лиш спалахує час до часу. Знайомий приносить наші речі з поля; стелю ліжка, підмітаю хату, з’являється Іренка — п’ємо чай. Лягаємо по четвертій ранку, щасливі, що маємо ще дах над головою. Усе те тривало майже чотири години.

 

 

5 квітня

Учора й сьогодні вночі виїхали два транспорти до Австралії (70) і до Канади (30) — декілька родин і осіб, з якими останньо зжилися, всі інші — ближчі чи дальші знайомі. Зокрема зворушливо було прощати австралійців, що з ними, напевно, ніколи вже не зустрінемося. Між ними декілька коренистих селян (Рудик), декілька побуївалих у тундрах заслання піонерів (К), які скрізь зуміють видерти з пустиря, чого треба, щоб жити. Ті не пропадуть, ні не осоромлять українського імени.

А тут — провесна.

 

19 квітня

Знову роблю нашу малу грядку під вікном — учора, в другий день латинських свят, сіяла й садила. Були три чудові дні, непорочна синява над головами і така легкість у повітрі.

Люди виїжджають, приходять якісь інші. Ще завжди риються в землі, поліпшують свої перелетні гнізда. Але, спитаєш у коридорі знайомого інженера: «Ви не робите вашого городу?» — а він: «Ні, ми вже скоро поїдемо». І стане, все ж, якось важко на серці. Хоч знаємо, що й Канада — нічого доброго для нас. Учора, під упивом листа з Канади дочки Юрія Клена до матері (пише про духову пустку і чужість тієї країни) — нагло схотілося залишитися тут, в Европі, назавжди. Думала навіть декілька годин над тим, чи не варто б нам подбати про австрійське громадянство, що тепер не було б, може, важко: адже ж у нас, по мамі, добрі віденські предки, навіть з генералом Беринда-Чайковським, що мав полк свого імени. А по татковій лінії — той лікар Бурачинський, теж у ранзі генерала. Але потім, покинула ці думки: що було б, якби Австрія попала під большеївицький «протекторат» чи щось ще гірше? Словом, це не може бути азиль для нас.

 

Без дати

Боже, яке щастя! З’явився з полону большевицького Ерик! Довгий час не було ніякої вістки поза тим, що пропав під Бродами (він — лікар, отже не конче на лінії фронту). Потім — картка до батьків, в Торуні, де той батько теж працює лікарем — з Києва, без подання адреси. І знову — довга мовчанка. А оце він написав —з Німеччини! Віднайшов там, в Діллінтен, Ставничих, дістав адресу Зірки, в Англії на роботах та Іренки з дитиною, тут. І одного дня, коли мала Роксоляна гралася під бараком, надійшов — пізнав дитину. «Ронечка? А я — твій татко». Усе було, як сон. Зірка має прибути з Англії, він прийде по дитину на границю, куди відвезе її Іренка. І так ця родина, вимучена війною і розлукою, знову з’єднається. Усі ми дякуємо Богові за таке чудо: перший соняшний промінь за всі ті важкі роки. Ерик прикидався там послідовно німцем і з німцями його репатріювали. Тільки одній медсестрі, українці, звірився, і звідси та листівка з Києва.

 

4 липня

Літо в повному розгарі, але спека не мучить в тому гірському, хрустальному повітрі. Гарний спогад з Амервальд біля Ройте, куди возила пластунів на табір. Приготовляла гарячково виїзд, з якого вийшло тільки половина успіху: у нас була епідемія кору. Тих п’ять днів пережитих в готелі ІФКИ, пройшло під знаком милого перебування з пластунами, до яких ходила в ліс двічі в день. Зустріла там дуже культурного і приємного лікаря-словака, з яким — і з п. Килимник — ходили на нічну ватру — українсько-мадярську. (Поляки відсунулися, вони негодували, що командант табору, капітан Русель, на вимогу українців гарно до них ставиться, наказав зняти з польських шатер написи «Львуф» і «Вільно» ).

Потім ще довго ходили втрьох по лісі. На якийсь комплімент мені від п. К., він сказав: «Назвіть її доброю, бо без того вона не була б дамою».

А д-р Дашкевич, якого разом з іншими — і з моєю мамою — вдалося вислати до того готелю раніше — привіз мені повно малин. Добре, коли можна людям хоч трошки чимось допомогти: вони усі там добре себе почували, окрім моєї бідної мами, що не може вже бути сама між чужими людьми.

А з дрібничок: оце знову пишу, по роках, гарним золотим пером. Останнє, дороге й чудове, випало мені з рук в Оргкомітеті Письменників міста Львова (за больш.), коли там видавали якісь продукти. Так і зникнуло під ногами, скільки не шукала — ніхто не хотів вступитися з потрійної черги… О, які важливі ті дрібнички, коли людина навчилаоя вже потроху не тільки поспішати до якогось «життя», а таки жити його. Але треба вміти це ще куди краще.

Вчора була в нас ватра, високо нагорі, на закінчення тієї, в Амервальді. Та хоч ватра була тільки наша, українська — та, в Амерваїльді, була таки краща. І не тому, що там був хтось, хто так зумів «уйняти» собі мене, зовсім і глибоко по-людському; саме той міжнаціональний момент був такий гарний. Треба плекати в людині те загальнолюдське, вносячи туди свій дух і кольор. Але ми ще довго, мабуть, мусітимемо страждати від комплексу, накиненого нам нашими ласими на українську землю сусідами. А це так обмежує!

Прочитала десь таке: «Людство так закаменіло (пат сіх фернггайнт) у своєму розгортанні направо й наліво, що воно зовсім забуло за два інші виміри: «углиб і ввиш».

 

10 серпня

Не та мряка, що скорочує горизонт, а ніжний серпанок, крізь який мініятюрна кірха-ґотик на супротилежній гора — візія, тонке, чарівне пережиття. Після багатьох днів спеки — така свіжість і вологість у повітрі! Прекрасна річ — перелетний дощ у горах, а ще краще після дощу, коли на небі ще тільки передчуття сонця.

 

21 серпня

Тепер трохи, знову, по роках, приємної чоловічої компанії: це добре. Пригадується Гриневичева, примусова голова впродовж одного тільки року Союзу Українок: «Мене мучить забагато жіночого елементу». Ходила на прогулянки з адвокатом із близького від нашого (себто батьків) Красного — він поїхав до Канади. Тимчасом зблизився Дашкевич, що тоді держався здалеку, самітній. Лазимо по горах, він вміє прекрасно розказувати про часи Січових Стрільців на Україні, про різні з тих часів пригоди. Не зірве нізащо ні не дасть зірвати квітки — той гострий колишній вояк і потому наполегливий провідник Лугів, що й тепер не покидає думки про війну, про колишню погребу (в тих Лугах) давати підставу до військового вишколу, за що вели з ним і з луговиками таку боротьбу… Каже: «Я вважав би себе підлим собакою, коли б їхав рятувати за море своє життя…»

З його пророкувань, у які свято вірить:

Буде щось велике і майже, здавалося б, неможливе. Насамперед, у майбутній війні, до якої мусить дійти, буде період, коли здаватиметься, що все втрачено. Потім все врятується — встряненням України. Постануть усі, дівчата від 16-ти років. Колосальне піднесення — увесь світ заговорить про Україну.

Навіть, коли не вірити у пророчий хист (і щось більше, що є у того вояка), можна було увесь вечір і ще потім довго жити під враженням тих образів. Але ми за морем, зокрема в Америці, можемо більше пошкодити, як поімогпи, каже він...

 

21 листопада

Ми у Мюнхені, у величезному переселенчому таборі Функ Касернен, де чекаємо ще одної, останньої комісії, перед подорожжю літаком до Америки.

Несподівано прийшов афідавіт від Ліди Б. з Філядельфії.

Останні дні у Ляндеку переповнені, після комісії в Інсбруці, морокою пакування, біганиною, забиванням паки, прощанням з людьми. Потім, пізно увечорі, мандруємо з «генералом» і носієм до готелику в місті; з’являються давні знайомі — ґлобтротери з «Бурі над Львовом», вони все ще не втратили віри, що їх син десь живе. Тим краще для них і для настрою того прощального вечора, на який вони принесли помадковий тортик! П’ємо чай!

А потім робиться пізно, ми самі. Я йду ще на міст, попрощатися з Інном — і кинути в нього якусь стареньку мамину сукенку, що десь заплуталася між торби. Попливла...

Вранці приїздить автобус підібрати нас, потім на станції багато знайомих, прийшли попрощати нас та інших. Над усіма висока постать генерала, такого завжди ноншалянтнюго у вигляді, і такого елегантного в м’якому капелюсі.

Але вже є потяг, останні слова, всі усіх цілують (генерал трохи переляканий, бо я поцілувала його, приносить нам ручний багаж) — «біжіть, біжіть, бо рушаємо!» Помахи рук, віють хусточки — а потім все зникає з очей.

Зальцбург — по веселій дорозі — прикрий початок у величезній залі, мука і клопіт з багажем, з коцами, хоч приятелі помагають. Інтернаціональна компанія — інтелігентні мадяри, словаки, естонська «гросбауерська» родина з ученою дочкою, наша піяністка Зоя з глухою матір’ю, дві пп. Гаврилюк, дочка, наче б меланхолічка, але в курсі всіх культ, справ. Увечорі словаки гарно співають на своїх ліжках, жінки роблять спільні виправи до ОО, бо там — щурі, треба їх насамперед вистраишти.

Але я маю тут своє: в неділю йду до табору, там Совачева, а передовсім — Леонід Перфецький. Страшний балаган, а серед того його вартісні речі: лялечки в одягах українських, а в тому ще староруських вояків, мініятюрні, все зроблено прецизно його руками. Пляни, перспективи: він їде до Канади, до якогось Довгаля, що мав би допомогти в пересувній виставці. Я маю порозумітися щодо того з д-ром Лисим, з Лідою Б.

Ще візита в амбуляторії ІРО, де милий д-р Стельмах витягає мені якісь, уже ні до чого, задні корони зубів.. А у вечорі він приходить з д-ром Головінським і моїм знайомим з Інсбруку Курахом (Михайлом) забрати мене до каварні Моцарт — приємних і цікавих кілька годин.

Муки виїздного ранку, досвіта встати, усе спакувати, здати коци — а потім годинами сидіти на багажі й чекати. Але ми щасливі: одна розмова з представницею франц. місії зробила те, що ми не їдемо до Бремену, а літаком з Мюнхену до Америки. В Інсбруці нам цього відмовили, хоч мамі вже добігає 79 років.

Їзда в пекельно розпалених вагонах з великою, інтелігентною мадярсько-жидівською родиною. На ніч приїхали. Де для нас місце? Наче б — нема. Якийсь наш працівник табору провадить нас до бараку, там, однак, захмарена старша жінка впевняє, що тут живе ще родина, від якої все залежить, у них завжди багато дітей — вона не може нічого сказати. Та на порозі стають — Зося і Федьо Олесницькі! Зося кидається нам, по черзі, в обійми! Очевидячки, ми тут як у себе! «Бараковий» зідхає з полегшою: «Ну, справа розв’язана».

 

22 грудня

Сьогодні перейшли ми з мамою останню комісію, перед якою у Бремені всі так тремтять. Ніяких труднощів.

Потім була ще у французького офіцера летунських транспортів: увічливий, зробить усе, що зможе, щоб ми скоро виїхали, але це потриває не коротше двох тижнів. Та це і не біда — тут мила атмосфера в кімнаті, зовсім можливий харч, на дворі ясна, злегка мрячна ранками, осінь. Вчусь дві години увечорі по-англійському.

Несподівано, одного пополудня нас викликають до виїзду на завтра, вранці. Зустрічаю по дорозі жида мадярського, з яким ми їхали поїздом: «Чим ви їх підплатили?» — питає мене злобно. Сміюся: чим могла б підплатити — ми ж хіба найбідніші тут з усіх...

Добрий офіцер пам’ятав за двох самітних жінок…

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.