Далеке зблизька-2

 

***

Поки Василь скінчив оглядати шість пар справді дорідних коней і, головно, арабського оґера з графської стаднини, поки він зблизька побачив, як працює керат і скільки сементальських корів стає до полуденішного удою, — була вже перша година. Він увійшов до їдальні саме в той момент, як Володимир садовився на його місці біля Мелясі. І це, і факт, що його молодший товариш увесь час привертав до себе увагу дівчини, відкрито щасливої чи то з приводу такої уважної компанії, чи то з нагоди виїзду, відібрали Василеві охоту їхати в гості, де він напевне не дорівняв би Володимирові ні в підлесливій поведінці, ні в танцях, у яких він не був особливим майстром, хоч і вмів танцювати. В розмові за столом виявилося, що з молодими поїдуть самі отці, бо пані Филипина має важливі господарські справи. Вона приготовляла невістці якусь більшу посилку, бо отець Петро мусів завтра з-полудня від’їздити. З цієї розмови також виходило, що молодий його товариш має ще багато вільного часу та що він міг би ще «евентуально» залишитися…

Обід тривав цей раз коротко і товариство, поки виїхати, розійшлося ще раз у різні боки: отці — на короткий спочинок після їжі, пані дому до своїх зайнять, дівчата приготовляти собі сукні, а може й полежати «квадрансик» задля гарної цери.

Василь вийшов у сад і став ходити між старими деревами, задуманий, несвій. Кожен раз, коли він згадав Мелясю і того другого, він відчував пекучий біль. Так, це була заздрість, найзвичайніша заздрість за кохану дівчину, і скільки б він не казав собі, що воно не має жадного глузду, він не міг її позбутися. Він став утовкмачувати собі, що, адже ж, він не приїхав сюди женитися, що він і зовсім не мав ще наміру цього робити. До того ж, Меляся була вихована в цілком іншому дусі, вона й не знала ще нічого про нього, про його думки і мрії — і хто знає, чи вона зрозуміла б їх. Той молодий, такий гарний з себе чоловік буде кращою парою для неї. А вже напевне він куди краще підійде отцю Олександрові…

Так, треба з цим покінчити, треба викинути з голови всі такі думки. А завтра він виїде до Львова, а там і до своїх Лісник.

Він наче трохи заспокоївся, подумавши про виїзд. І з цим він пішов до саджавок.

Доходила четверта, як Василь вертався на плебанію. Перед верандою чекав фаєтон, коло коней схилявся Семен. Побачивши Василя, він весело кликнув:

— А що, паничу, ви готові вже в дорогу з нами?

— Ні, Семене, я не поїду. Подумав собі, що таки не поїду, а піду трохи в село подивитися, як тут у вас люди живуть.

— Та що ви, паничу! Та де ж ви могли б так образити наші паннунці! Та ж їм приємно поїхати туди з паничами, там завше бавлєтсі, танцюют, то вони мали б своїх власних паничів.

Аж тепер прийшло в голову Василеві, що його поведінка могла б, справді, образити не тільки Мелясю, але й усю родину господарів. Усвідомивши мимоходом, що оце Семен уже вдруге навчає його — не без рації — доброго тону, він стояв, думаючи, що йому зробити, коли з веранди збіг у підскоках Володимир. Він був виелеґантований на останній гудзик, від блискучого, манірно посередині розділеного волосся, аж по кінчики так само блискучого шевро черевика. Побачивши його, Василь без слова пішов сходами нагору.

На веранду саме в той час виходило все товариство: отець Олександер у сірому пороховнику поверх візитового сурдута, дівчата в якихось легеньких мантильках на ясних суконках, далі отець Петро і, позаду всіх, вдягнена по-домашньому їмость.

Василь підійшов до першого в черзі господаря дому, стримуючи цим увесь похід. Отець Олександер відкинув голову, міряючи Василя з голови до ніг, від волосся в неладі, аж до запорошених черевиків. Василь сказав, силкуючись були особливо ґречним і уложеним:

— Я дуже перепрошую, отче совітнику, що я не дотримаю товариства дамам і отцям. У мене чогось сильно розболіла голова і я був би дуже неприємним товаришем подорожі і гостем.

Всі заніміли, а Василь, глипнувши на Мелясю, побачив, що вона спаленіла і спустила голову.

— Голова! — нарешті обізвався отець Олександер.

— Милий Боже, де хто коли чував, щоб нас боліла голова, як ми булисьмо такі молоді! То правда, що ми не запрятувалисьмо собі голов всяческими народоспасаємими фікціями…

Тут же з-заду обізвалася їмость:

— Я не знаю, дорогий Олесю, чому ви (в гніві пані Филипина вживала до чоловіка множини) малибисьте говорити нашому молодому гостеві неприятности? Прецінь ви не хочете єго образити? Ну, я того певна. Тогди ліпше лишіть єго в спокою мені, а я вже знайду якийсь лік і на єго голову і на ту прикрість, що могла єго стрінути в нашім домі.

Коли вони виходили, Меляся наче б трохи отягалася, але потім вона хутенько побігла за іншими. Василь чув, як надворі її вітав веселим вигуком і, напевне, якимсь компліментом, Володимир.

Василь стояв замислений, коли він почув руку імості, що торкнулася його плеча.

— Ходім, — вона сказала, — насамперед ми нап’ємося кави, бо кава найліпше помагає на голову.

Василь ніколи потім не міг пригадати, як воно дійшло до того, що при тій каві він розповів пані Филипи- ні так багато про себе й свою всю родину. Від того діда палестранта[1], що походив з російської України, вчився в Парижі і мав маєток Заднишівку, коло Підволочиськ, де намножив від двох своїх жінок стільки дітей, що вже Василів батько мусів зректися в єзуїтській колегії свого шляхетського гербу, щоб менше платити за науку. Про свою маму з Глібовицьких, що мала притаманні тому родові доброту й інтелігенцію і привела на світ та виховала дев’ятеро дітей. Про свого найстаршого брата Володимира, що все своє недовге життя присвятив справі культурного й економічного піднесення галицько-руського народу, а помер шість років тому, застудившись, коли він, заточенець, віз свого сина христити у віддаленій лемківській церкві. Про другого свого брата Константина, що служив однорічнмком в анектованій Босні, там одружився і застряг. Про своїх сестер, що з них три були за священиками, одна за гімназійним учителем, а дві зосталися дівами. В тому місці пані Филипина виразила співчуття, але Василь заспокоїв її: це не було в їх родині ніяке нещастя. Одна з них, старша, не могла надолужити запросинам заміжніх сестер, яким вона обшивала родину, а друга склала державний іспит і була вчителькою у Станіславові.

Те вчителювання спочатку не дуже вміщалося в їмостиній голові, а проте воно якось пасувало до всього, що говорив той молодий чоловік, усе було таке натуральне в його розповіді. Узагалі, добре й легко було пані Филипині з Василем, і в неї цілком уже визріла думка, що він міг би дуже добре увійти в родину та що не конче старша доня мусить вийти заміж перед молодшою…

Щось таке відчув в її тоні Василь, але воно його тільки ще більш пригнітило: адже ж він не приїхав сюди з думкою женитися і не шукає протекції у матері, ще й коли дівчина, котру він так несподівано й непотрібно покохав, звернулася в бік іншого. Він раптово подякував за каву, що так «помогла йому» і сказав, що піде трохи пройтися.

Був ще ясний, погожий день, коли Василь, обійшовши великі господарські забудовання, найшовся на сільській вулиці. Хати стяли тут за дощаними парканами, і Василеві видно було тільки горішній відтинок білих хаток і соломяїні стріхи над ними. Лиш тут та там відхилені ворота давали змогу побачити те, про що прохожому говорив одностайний гул: в селі молотили.

Назустріч Василеві над’їхав віз з отавою і з ним звітався чоловік, тоді, як із самого верху воза цікаво споглядав, аж поклавшись на животик, чорнявий хлопчина. Скільки ж це разів і Василь, малим хлопчиком, вертався так із нагромадженою отавою, випросившись у матері або старшої сестри на те громадження! Сіном запахло довколо. і від того запаху і тих спогадів Василеві відлягло трохи від серця.

Вулиця звертала круто в бік, і Василь найшовся проти двору, де коло воза майстрував чоловік, а перед відкритим курником господиня в зеленій спідниці сипала курам послід.

Чоловік саме випростався і глянув на Василя. І Василеві не зіставалося нічого іншого, як привітатися. Чоловік кинув сокиру і підійшов до воріт. Василь хоч-не- хоч увійшов у двір.

— То ви певне будете той панич, що приїхав до нашого єґомосгі женитисі? — висловив свій здогад чоловік. Тепер і жінка повернулася лицем до них і Василь побачив, що вона була чорнява, напричуд гарна, якоюсь особливою вродою.

— Чував я, чував, — продовжував господар, — дай Вам, Боже, щастє, тай аби ті пороги не були за високі на ваші ноги…

Василь спалахнув, але відразу ж спам’ятався:

— Та де я там який жених, чоловіче добрий. Я такий собі мандрівник.

— Та я знаю, що паничі мандрують, чому не. То не так, як у нашім стані, що бери собі жінку зі свого села, бо вже на присілок небезпечно пхати сі, парубки можуть порахувати тобі ребра.

— Щось ви конче хочете з мене жениха зробити, — вже засміявся Василь. — А я не за жінкою шукаю.

— А за чим же? — щиро здивувався господар.

— Правду сказати, то за нічим таким особливим. Отак ходжу собі, розглядаюся між людьми, як вони живуть, слухаю, що розказують, як говорять, як співають. Та й дещо записую, що ще не записано, аби ті, більше вчені від мене, могли писати книжки о нашім народі, показати його світови. Щоби у світі знали, що є такі люди, русини, котрі мають свою красну мову, свої прадідівські звичаї, свої найкращі в світі співанки. А от, я ще не чув і не записав доси ні одної шоломийської співанки.

Чоловік дивився на Василя якусь хвилинку, а потім доброзичливо всміхнувся:

— Ви, паничу, таки поправді якісь інші від людий. Співати то вміє моя жінка, але не стане вона вам тут, серед обійстє, виспівувати. Ходіт до хати, наиєтисі квасного молока, а тогди вона вам щось і заспіває.

— Ти цілком здурів, Іване! — кликнула жінка. — Проси панича до хати, але співати мене не заставлєй, бо я не буду!

І вона побігла наперед. Господар провів Василя сіньми до великої світлиці. Тут віяло пусткою, дарма, що на високій постелі знімалися горою білі подушки, довгий ряд святих образів біг по стінах, а за сволоком сохли й пахли васильки.

Вони посідали за довгим столом і скоро з’явилася господиня з череп’яним горщиком квасного молока і з двома синенькими горнятками. Вона поставила горнятка перед Василем і чоловіком, а сама стала під печею.

Василь, принукуваний господарем, випив насилу горнятко молока, а тоді чоловік сказав, глипнувши боком на жінку:

— Ну, коли моя жінка не хоче вам співати, то я сам заспіваю. — Він обперся ліктем об стіл і баском затягнув:

В городі ружа, під нев калужа,

Загніваласі жона на мужа.

Загніваласі, задонсаласі,

Вилізла на піч, розболіласі.

«Ой, мужу, мужу, чоловіченьку,

Чому не віриш моєму серденьку?»

Пішов чоловік, приніс ї меду,

А вона ему — «Голови не зведу».

Пішов чоловік, приніс ї дуба,

А вона встала: «Я твоя люба».

— А я знаю цілком інакшу на той голос, — обізвалася від печі господиня і блиснула на Василя чорними, як смола, очима.

— А ну, ну, заспівай — задоволено кинув чоловік.

— І таки заспіваю, а не будеш бити?

— Ой, дуже я тебе побиваю! Ну, співай там вже, — не так уже впевнено сказав господар.

Вона взялася попід боки і тоненько заспівала:

А як я схочу хлопців любити,

Будутсі твої двері ломити.

А як я схочу, вікном вискочу

І то все зроблю, що сама схочу.

Покладь дзвіночок на подолочок,

Як я сі рушу, дзвонити мушу:

Дзінь — дзілінь, бам — балам,

За твою душу.

— Перестань мені зараз таке співати, та й ще перед духовною особою! Де ти таке навчиласі?!

— Агі, сам казав мені співати, а як я заспівала, що чула-м на толоці…

— Дам я тобі толоку, що попам’ятаєш! Відав, що таки будеш бита, і то ще ниньки!

— Дайте спокій, пане господарю, та де ж можна за дурну співанку так жінку ганьбити, та ще й про бійку згадувати, — заспокоював Василь. Він не знав, чи більше журитися тим, що став спричинником родинної сцени, а чи радіти з почутої пісні, яку поквапливо записав у витягнений з кишені нотатник.

Жінка покрутила тонким станом і пішла геть зі світлиці. Господар, раптом посоловілий, обізвався по хвилині:

— Ви, паничу, їй, дурній, не дивуйтесі, бо то, знаєте, виросло без тата. Та ще й Пан Біг дітей нам не дав, то й дур голови чіпаєсі.

Поговоривши ще трохи з чоловіком про врожаї, про «луги й пасовиська», Василь пішов, проведений господарем аж поза ворога.

Сонце, тим часом, скотилося вже до заходу. На придорожніх деревах стихало вже птаство, ще тут і там обзиваючись останнім сонним щебетом. Назустріч Василеві надійшов ще гурт жінок зі сапами, а там вулиця вибігала в поле. Це був величезний панський лан, вкритий одностайною стернею, що пнявся аж на довколичні горби.

Василь постояв хвилику, задуманий, а потім пішов суголовками вліво, де на обрії темнів ліс. Ліс, куди таки не довелося йому піти з Мелясею по ті деревця, що стали тепер непотрібні.

Василь наближався до плебанії — і дивувався: будинок був рясно освітлений. Він усвідомив, що чогось дуже зрадів тим світлам і скартав себе за слабість. Яке це могло мати значення?…

Воно мало значення, велике значення. Василь довідався про це таки зразу ж, ще не дійшовши до плебанії. На лавочці під кущем бозу він побачив ясну постать і пізнав її. Стримуючи себе, щоб не бігти, він підійшов і став перед нею з б’ющим серцем.

— Панна Меляся вже тут? — сказав.

— Мені… мене розболіла голова і я… я просила, щоб ми вже їхали додому. Там тепер розходяться спати, але я…

— Але ви? — перепитав Василь і притис серце рукою: воно билося так голосно, що — здавалося йому — його чути було здалеку.

— Але я не мала спокою, хотіла-м знати, чи ви, часом, не від’їхали… і не сказали мені нічого.

Василь сидів поруч неї, держав в руці міцну і гарячу ручку і казав поволі, неначе з трудом вимовляючи слова:

— Я не від’їхав, панно Меласю, але я мав замір зробити це завтра рано. Чи… чи маю не від’їжджати? Мелясечко, скажіть, чи я маю лишитися? Лишитися і поговорити з отцем совітником про одну страшно кохану, страшно дорогу панну Мелясю? Чи маю се зробити?

Вона слухала його мови, не віднімаючи в нього руки, а тоді схопилася й побігла, кинувши йому:

— Маєте! Завтра рано!

 

**

*

Другого дня, заріаз же після сніданку, за яким Володимир сидів мовчазний і похнюплений, а Меляся всміхалася своєю найчарівнішою усмішкою, Василь попросив отця Олександра про хвилинку розмови. Коли вони сіли один проти одного в парафіяльній канцелярії, Василь просто приступив до справи:

— Ви, отче совітнику, були такі ласкаві, що дозволили мені перебувати у вашому домі. Я хочу бути льояльним і тому скажу: я маю замір старатися о руку панни Мелясі. Чи і в такім випадку ваше запрошення лишається в силі?

Отець Олександер аж відкинувся від несподіванки. Він дивився хвилину на Василя, наче бачив його вперше. Врешті, він промовив:

— Я… то єсть, ми з моєю супругою ще цілковито не маємо в гадці… Чи… чи ви, господине, маєте якісь основи гадати, що моя доч сочуствує вашим плянам?

— Так, отче совітнику, я маю підстави так думати.

— Гм… гм… тогди позволите, що я насамперед поговорю о тій справі з моєю супругою.

На цьому слові отець Олександер піднявся і поспішливо вийшов з канцелярії.

Цього ранку господарська машина шоломийської плебанії довго котилася без нагляду їмості і здивовані домашні довго чули гомін голосів у спальні господарів. Потім, на порозі з’явилася їмость і покликала Мелясю, яка відразу ж десь узялася на місці. Ще за деякий час зі спальні вийшла Меляся, вся червона на личку, за нею ступав збентежений отець Олександер, а за ними — задоволено всміхнена пані Филипина.

Василь, що чекав у саді, міряючи його нервовими кроками, довідався про присуд від самої Мелясі: йому можна було залишитися

 


[1] Палестрант — адвокат.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.