Далеке зблизька-5

 

ЛЮДИ І ЗУСТРІЧІ

Юрій Липа

(Імпресійне)

Бувають люди, яких — коли вони зникнуть — не можна уявити собі мертвими. Є духовості, котрі так промінюють на своє оточення, що ми не в сшгі повірити у можливість загину джерела цього промінювання. Трапляться очі, очі візіонерів, про які не можемо подумати, що вони погасли назавжди.

Такий був Юрій Липа, український синтетик.

Коли спитали в нього:

«Чому ви пишете так сконденсовано, поспішливо, далі й далі, не розвиваєте, не обґрунтовуєте ваших думок?»

«У мене немає на це часу, я залишаю це іншим» — відповів, ласкаво всміхаючись, а його усмішка була, наче внутрішнє розцвітання, що передавалося довкіллю. «Я мушу дати синтезу — і мушу поспішати».

 

* *

*

Провідною ідеєю Юрія Липи було виростити в українському народі почуття спокійної гордости. Не штучно-надутої, порожньої внутрі — а тієї що випливає з почуття зв’язку з багатими культурами минулого і наснажується силою землі, з усіма її відвічними любовними і жорстокими виявами.

«Це є Україна» — думає галичанин в обіймах налитої соками півдня дівчини, в одному з оповідань його «Нотатника». Це є Україна, той Рубан, з якого промовляє родюча й безпощадна для слабих земля. Українська віра в себе має струснути основами цієї землі, змести з неї все налетіле, випадкове чи пляново защеплене, чуже українській духовості.

І не було ділянки знання (Липа читав французькою, англійською, німецькою мовами), від праісторії до геополітики, від біології до математики, від архітектури до музики, де він не шукав би і не знаходив для себе матеріялу, для ляйтмотиву усіх його писань: від «Козаків у Московії», від прекрасного «Бою за українську літературу», від «Призначення України», від «Розподілу Росії», до статтей у «Чорноморському Збірнику» аж до останніх його писань у львівському журналі «Наші Дні»; скрізь він висловлював переконання, обґрунтовані логічно — і, як поет, вичуті інтуїтивно — про велике призначення, закладене в його нації.

Коли ми бачили його востаннє у Львові, в «Українському Вчві», він розказував про те, як разом з голляндським обдаровим архітектом він плянував у Варшаві відбудову знищених українських міст, де «зникнуть вулиці — канали, а на їх місці, обабіч розкішних бульварів, забіліють українські катеджі...»

І яка сила потягла його туди, де так хутко й непомітно мало сповнитися страшне призначення — його, великого інтуїта?...

Ні, я не можу повірити, що Юрій Липа мертвий. А втім, яікщо він не існує вже, як людина, він так промінював, що те промінювання ще довго насичуватиме український простір. Це — щось більше, як літературна й публіцистична спадщина: він є десь тут, між нами.

 

 

КАТРЯ ГРИНЕВИЧЕВА

у моїх спогадах

 

— І я хотіла б спочити тут колись — сказала Катря Гриневичева, коли ми покидали цвинтар у Винниках біля Львова, де тількищо відбулося посвячення скромного намогильника Івана Липи, Юрієвого Батька. Був гарячий червневий день, але тут віяло леготом з піль, і десь над нашими головами, захований у вітті старого ясеня, вперто наспівував кос.

Ми відділилися від гурта львов’ян і пішли вузенькою стежкою в бік городів, що мріли в розпаленому повітрі півдня.

— Це тут, недалеко, не більш десяти хвилин. Підемо, добре?

Я глянула нагору, на шлях, де нетерпляче дзвонив червоний автобус, даючи сигнал до від’їзду. Правду сказати, мені не хотілося залишатись тут довше: Львів тягнув мене тими тонкими, але міцними нитками, що зв’язують нас з містом довголітнього перебування, наших зацікавлень, клопотів та радощів, а до того я сподівалася увечорі малої, милої компанії. Але, як відмовити визначній письменниці, коли їй хочеться поділитися з будь-ким спогадами про родинний дім, що стояв десь тут, оповитий споминами про далеке дитинство?...

Ми йшли попри якісь огорожі, продиралися між кропивою і будяччям, спотикалися на купах каміння. Сонце припікало дедалі дошкульніше, і я почала вже справді жалкувати, що не відмовилася впору від цієї екскурсії. Та ми перескочили якийсь висохлий рівчак — і були вже на місці.

Це був старий, запущений сад, де-не-де обведений ще поламаним парканом, зарослий бур’яном і високою до колін, травою. Посередині, підвищений терен у формі великого прямокутника показував, що тут стояв колись будинок. Туди, на ті порослі рідкою рістнею фундаменти, де блідо рожевіли з-під землі окремі цеглини, ми пішли, щоб сісти.

Я ніколи не забуду того запущеного саду і тих образів, що їх малювала переді мною тонка різьбарка слова. Може пощастить мені передати слабий відблиск того з її розповіді, що найяскравіше відбилося в тямці, може зумію віддати хоч таку пошану могилі, що виросла не у Винниках, а в чужому Берхтесгадені.

Спочатку, це були спогади матері, уявні картини, що передала вона колись Катрі, яка виїхала з цього тепер уже поваленого дому, з цього містечка кількалітньою дівчинкою. Багато років пізніше, коли Катря, одружившись, осіла у Львові, вони побували тут обидві, поки війна не знищила цього їхнього гнізда. О, бачите? Тут було те вікно, яким мати визирала батька, чи не вертається вже з праці на пошті. На кухні шипів обід, а в руках у неї — мініятюрна сорочечка, це вона шиє для дитинки, що має народитися. Бачите там ліс? — Катря Гриневичева показала на темну смуту, за галявою між деревами. — Мати, вийшовши з батьком на прогулянку, побачила раптом на зрубі багато малин. На радощах, вона вхопилася руками за обнажені рамена. Від того у Катрі довго були на раменах пучки малин-родимок...

Потім, вони в Кракові, це вже спогади самої Катрі. І тут у них затишна хата на передмісті, з гарним городцем. Катря — учениця зразкової німецької школи, потім семінарії. Яка втіха, це рівне заняття, чистенькі зошити, де все записано дрібно, акуратно. Та ще має прийти час «бурі й натиску», бо тільки з такого зрушення може народитися нове, свіже. Цим буде для неї гурток прихильників «Молодої Польщі», куди впровадить її брат товаришки. Сугестивна постать Артура Ґурского, автора «Мон Сальват-у», нові ідеї щасливого суспільного ладу, що переплітаються з революційними літературними тенденціями — це Краків, що вона його відкриває.

А тут уже інше, ближче. Вона підливає свій квітник, вибігла на теплі стежки і заливає все підряд водою. Стукнула хвіртка, заскрипів під чиїмись ногами щебінь. Бачить його вже з-поза бузкових кущів — це Василь Стефаник, студент медицини — тількшцо недавно пізнала його. А вона — боса!

Але, зі Стефаником усе таке просте, він такий інший від знайомих поляків, узагалі, від усіх! Приніс поезії Франка «З вершин і низин», вона, очевидячки не читала? Та що вона взагалі читала з нашої літератури?

Вони садовляться на лавочці під хатою, де мальви. І ось перед Катрею розгортається картина образів і думок каменяра української, незнайомої їй культури, що десь там у Львові сколихує сонне плесо народовецького самозадоволення, прорубує вікна у світ, попадає у конфлікт з громадою і з самим собою, спотикається і встає і далі, безупинно росте і творить.

Я не пробувала тоді, на руїнах її родинного дому, безцеремонно дошукуватися правди про її життя зі старшим чоловіком, з яким перегодом одружилася, з ким мала троє дітей. Думаю, що це подружжя — це була, насамперед, радість переїзду до Львова, що ставав для Катрі щораз цікавішим, де вона пізнала Франка, Труша, Маковея.

Ще довго вона снувала нитку спогадів. Я бачила її в редакції «Літературно — Наукового Вісника» з каліграфічно переписаним віршем і з бющим серцем (як його приймуть?!). Потім у Франковому домі, на схилах за Стрийським парком, у кабінеті письменника, де галасували діти (у Франка був для них безмежний терпець) і де по підлозі стрибала жаба. Поет, дивлячись на неї, молоду й гарну у новій сукні, Франко, такий неуважний до власного вигляду, висказав тоді жаль, що його дружина не вміє так гарно вдягнутись. Чи не могла б Катря навчити її цьому?…

Я уявляла її при праці, чи це була поезія чи проза до «Л.-Н. Вісника», чи до «Буковини», при редагуванні чудового журналу «Дзвінок», за яким даремне шукали б діти наступних поколінь. Потім — війна, табір у Ґмінді, насичені поезією й любов’ю «Непоборні», філігран імпресій у «Віснику Визволення України», що так чарував мене молодим дівчам у Відні. Ще було «По дорозі в Сихем», а тоді вже зворот у давнє минуле народу, наполегливі студії епохи й мови, що дали цілком нові й оригінальні стилево «Шоломи в сонці», «Шестикрильця». Твори, що їх треба читати — це я так відчуваю — поволі, смакуючи, як п’ється добре, старе вино.

Сонце зійшло вже з зеніту, і дерева старого саду кидали вже тіні, коли ми піднялися, щоб піти. Катря Гриневичева мовчала тепер, поринувши в думках. Проте, вона ступала впевнено, зразу находячи добрі стежки між хащами. Так само, як вона сміливо йшла і находила свої власні добрі дороги в нетрях духовости, в хащах літератури. Дороги нелегкі — вони вимагали великих зусиль, пошуків, мистецьки дібраних образів, метафор, тонко різьбленого стилю. Дороги ті призвели її, Катрю Гриневичеву, на цілком окреме місце в українській літературі.

З Катрею Гриневичевою ми зустрічалися не раз, вона бувала в нашому домі, раз були ми в неї на обіді — її мешкання з чистенько вишуруваною немальованою підлогою, блистіло чистотою, упорядкованістю — роз’яснене килимами та квітками у глечиках.

У мене довго зберігався лист, в якому вона дякувала мені за мої «сміло без притомности» (це не її слова) написані підвали «Нового Часу», де я, як вміла тоді, обороняла її від несправедливих закидів Михайла Рудницького, що написав був нищівну критику на її котрийсь з останніх творів, закидаючи штучність, невдалість метафор тощо. Запамяталося з цього її листика тільки те, що це не робленість, а її манера писати, на що вона має право.

Ще раз ми були довше на самоті удвох, де вона показала себе знову безпосередньою, як тоді, у Винниках — і ніколи не бувала на людях. Тоді, сидячи зі мною на залізничому насипі, десь подорозі з Криниці до Львова, вона снувала спогади про Стефаника.

Чи був він для неї чимось більше, як добрим приятелем, чи й сам він не захопився молодою, гарною дівчиною в чужому оточенні? У всякому разі, з кожного її слова відчувалося близьке й тепле відношення до того, з ким вона все життя підтримувала особисті взаємини й листування.

Та було між ними щось більше, як дальші чи ближчі товариські взаємини: їх єднало відношення до слова. У Стефаника воно було наболіле, наче б вирване з глибини серця, — у Катрі викохане, випещене — і так само важко народжуване.

 

**

*

«Катря Гриневичева у моїх спогадах» — це, очевидячки, не вся Катря Гриневичева у її життьових переживаннях, навіть дуже драматичних. Це тільки Катря Гриневичева така, якою вона показала мені себе — і до писання про неї чогось поза тим, переданим, я не беруся: справді, я хотіла передати тільки її майбутньому біографові, а чи там авторові роману про неї те, що від неї самої почула, її саму такою, як її знала.

 

 

Д-Р СОФІЯ ОКУНЕВСЬКА- МОРАЧЕВСЬКА —

ЯК Я її БАЧИЛА

 

 

Я познайомилася з нею влітку 1922 року, в кліматичній місцевині Дора. Усе довкола казало ще про недавню війну: поруйновані вілли, ялиці впоперек річки Камінки, зустрічні на прогулянках окопи й дроти, обмаль літників. Все ж, збереглося декілька будинків, а між ними й старий парафіяльний дім, біля якого виростав уже новий. Тут вона жила і тут — мабуть востаннє в своєму житті — вела лікарську практику.

Бачу її, як іде своєю важкуватою ходою до хворого, як поволі, задумана піднімається попри віллу Комаринських стежкою аж туди, нагору, де в домику під червоним череп’яним дахом вмирає на сухоти її молоденький пацієнт. Важка, велика, трохи похилена постать у чорній сукні, гладко зачісане сиваве волосся. Є в цілій її постаті якась «панськість», у великих, сумовитих очах, що час-від-чаоу звертаються в мій бік, коли кидає якесь слово, добрий, сумовитий вираз. І уста… Дрібні, наче б передчасно зв’ялені уста, що несподівано розцвітнуть якоюсь дитяче-чистою усмішкою.

Та тепер вона зосередкована, сувора. Запалення легенів у такій стадії! Смерть. Смерть молоденької людини, майже хлопчика… І його мати… «Вертайтеся, я не вийду звідси так скоро» — коротко відправляє мене, хоч я хотіла чекати тут, на дворі, поки візита скінчиться.

Було нас там кілька таких дівчат, що забігали ласки старої пані доктор. Що силкувалися звернути на себе її увагу, показатися розумними, замітними. Може це нескромно, але до сьогодні згадую з гордістю, що вона «вибрала» мене: я мала те щастя, що читала дещо з Ґотфріда Келлера, її улюбленого автора і навіть розуміла чари книжки Германа Банга «При дорозі». Чекаючи сина, що мав приїхати, вона часто бувала в домику Заячківських, де жили ми того літа удвох з батьком. А потім, коли приїхав її такий молодий ще тоді, але бородатий, як Самсон, «хлопець» (так завжди казала про нього), я бувала в їх новому помешканні, над Камінкою, де на великій заскленій веранді ми пили пречудовий чай з вибагливими швайціарськими тістечками з гарних коробок. Та пізнати справжню радість гостювання в домі пані д-р Софії я мала нагоду аж рік пізніше, у Львові.

З часу мого одружіння, пізнім літом 1922 року, аж майже до самої її смерти я мала щастя бувати частим і завжди радо баченим гостем у т. зв. камениці Стики на вул. Зєм’ялковского, де поруч сім’ї Новаківських жили мати і син Морачевські. До речі: він завжди додавав до свого прізвища по-батькові і прізвище дівоче матері: Юрій Окуневський-Морачевський. Бували вони не раз і у нас.

В пообідній порі я заставала її звичайно самою: син обідав кожного дня у батька, що розійшовся з дружиною вже роки тому.

Велика, темно обставлена єдина кімната, де жили мати й син, роз’яснена сніжнобілими завісками над фрамугою бальконних дверей і вузького, сталевого вікна — мала в собі щось дивно затишне і втихомирливе.

А все ж, тут, між цими старими й достойними меблями, з шахвою книжкових раритетів, тихим кроком вешталася жінка, чиє життя було наче найцікавіша, багата змістом, повна напруги і трагічна своїми останніми розділами книга.

Дві речі кидалися у вічі при вході в кімнату: великий, чорний інструмент — фортепіано і — портрет дівчинки над ним. Дванадцятилітньої дівчинки в рожевій сукенці, з дивно сміливим, аж зухвалим обличчям, що стояла, спершить на бильце кріселка.

Так само домінували вони тепер над життям Софії Морачевської: музика, від якої вона відійшла колись задля чогось іншого, більш вирозумуваного (не без впливу Кобринської) ніж відчутого, та її дочка, що відійшла задля когось іншого — від неї, від життя.

Ще був він, її син, її ціла реальність. Її хлопець, що кожного дня піде від неї до батька, але кожного дня повернеться. Що пішов за нею, за її народом, за її музикою, за минулим у її спогадах.

Там, на столику, її медичні книжки, розгорнуте останнє число німецького медичного журнала. Стільки залишилося їй з років студій, медичної практики. У неї немає вже ні снаги, ні матеріяльної спромоги відкривати медичну канцелярію: адже ж найкращі роки, коли її розбудовується, вона лікарювала десь у далекому Франценсбаді, щоб бути близько (Карльсбад) коханого чоловіка. Сьогодні вона стара, хвора, нікому непотрібна лікарка без практики...

Ще завжди займає її цікавий гінекологічний випадок, ще радо допоможе знайомій хворій жінці. Ще мріє про те, щоб об’їхати край з доповіддями для селянок про венеричні недуги. Але це не є вже зміст її життя.

Ні, це не була звичайна товариська гутірка, хоч Софія Морачевеька мала великий дар розмовляти з людьми. Проте завжди, коли я була з нею удвох, я відчувала, що ця передчасно постаріла й життям побита, а все ж таки повна гідности й дивної духової погоди жінка — це для мене наче якась цінна книжка, якої я не смію перегортати, сторінка за сторінкою. Вона сама відкриє себе передімною. То тут, то там. Ніби випадково і без зв’язку.

І так поволі вирине перед моїми очима те багате життя, опановане назверх, як спокійна назверх вона сама — але повне внутрішнього напруження, підземних течій, глибокого трагізму.

«Дивитесь на неї?» — питає раз несподівано, зловивши мій погляд на образі дівчинки в рожевій сукенці. «Так мусіли дивитися завше всі, хто її зустрічав. Не могли минути, щоб не оглянутися».

«Така гарненька була?» — питаю якось наївно, заскочена.

«О, ні, вона не була «гарненька». Вона була власне така, що треба було оглянутися за нею».

Мовчимо. Я не смію питати. І вона не говорить більше. Однак, я відчуваю, що тепер, коли вона заговорила до мене про свою трагічно померлу доню, я стала їй немовби якась ближча, рідніша. — «О, тут у кошику грушки. Візьмість, прошу!»

І нагло — одна з пожовклих карток. Белелуя.

Які чудові грушки були в Белелуї! Їй було шість років, як приїхала туди. Тоді померла її мати, а батько збунтувався:

«Я так просив Тебе, Господи, щоб Ти не забирав мені її, а Ти забрав!» Скинув рясу і пішов вчитися на лікаря до Кракова.

Белелуя — то були вуйко Іван Озаркевич і тітка Теофіля, батькова сестра. Ще була стара бабка — перша особа в хаті і в родині. Та це була, перш усього — Наталя. Наталя, що вчила її азбуки, початків фортепіяна. І якої дім потім, у Снятині, в Болехові — був її домом.

Наталя у спогадах Софії — передусім — чудова господиня. Як не дивно: Наталя Кобринська, що мала такий вирішальний вплив на Софіїн вибір життьової дороги — вона стала першою на Західніх наших землях лікаркою і першою жінкою з цілої Австрії, що студіювала в Цюріху — виринає завжди у спогадах д-р Софії не так, як думалося б. То Софія бачить її, як вона дбайливо поповнює гардеробу перед їх спільним виїздом (1887) до Швайцарії, то, вернувшись (1903) з Києва нарікає, що там прийняли її холодно і «не спечу їм другий раз таких тортів, як приїдуть до Болехова…»

А втім, може воно й не дивно. Адже ж на тім шляху, на який скерувала її Наталя, вона зустріла багато знатних людей, відомих вчених, визначних письменників. Сама ж вона, Наталя, залишилася для неї синонімом того попереднього життя: доброго попівського стола, гарних манер і гостинности старих священичих родів. Залишилася гарною, до смерти дбайливо-елегантною жінкою. Все інше якось затерлося в пам’яті.

Не спімне ніколи ні словом про свої — тоді ще не відомі мені — такі вдатні спроби пера в «Першому Вінку», хоч часто говоримо на літературні теми. Не згадує про своє молодече захоплення фемінізмом (чи, як тоді казали, емансипацією), про що говорить у своїй автобіографії Кобринська. Пішла цим шляхом до самого кінця, виповнила мертву доктрину своїм живим життям, своїми зусиллями, радощами і стражданнями. Чого більше треба?

І ще одна велика жіноча постать української культури має в її спогадах своєрідну закраску: Ольга Кобилянська. Це було в першій половині 80-тих років у Кімполюнґу, куди забрав її батько, скінчивши студії і ставши там лікарем. Вчилися обидві латини, спочатку, бо Софія мала скласти гімназійну «матуру», а її вчителем був брат Ольги, Юліян. Як усі в цьому містечку, розмовляли здебільша по-німецьки. Назвали себе від латинського закінчення «шварцес унд вайсес Орум». Часом влаштовували то в одному то в другому домі чи ще там десь «чай о п’ятій годині». Тоді «пеклося» тортик і тістечка тітки Лучаковської. Сходилися самі дівчата. Софія, чи котра інша грали на фортепіяні. «Чорне орум» страшно любило музику, хоч само не вміло грати. Тоді, напевне, зародилося в чорній голівці оповідання «Вальс мелянколік», і тому, певне, героїня — Софія.

Від Ольги одержувала листи до самого свого кінця: дуже раділа кожному з них, перечитувала уривки мені. І лист Ольги Кобилянської, великої письменниці, до старої приятельки — лікарки завжди починався словами: «Лібес, вайсес Орум!» Текст, очевидячки, був український.

Але, творчість Ольги Кобилянської не промовляла до неї. Вихована на писаннях позитивістів (призабутий вплив Наталі Кобринської), визнавала реалізм в літературі. Селяни з «Землі» Кобилянської були для неї нереальні. Визнавала Стефаника, захоплювалася ним. Ще в останніх місяцях свого життя переклала на німецьку, відповідно стилізовану під якийсь говір, мову його оповідання «Мамин синок», присвячене її синові. І великим розчаруванням для неї було, що Богдан Лепкий, до якого мій чоловік звертався в справі друку цього твору в якомусь журналі — не допоміг у цьому.

 

* *

*

Раз застаю її над листом від Тадея Голуфка. Пише в справі пропам’ятної книги про Нарутовича, вбитого президента.

Тоді снує спогади про тих двох знайомих з часів студій у Цюріху. Про інших. Тоді мимохіть якось зарисовуються на цьому тлі постать її чоловіка. Бачу його сильного, обдарованого природою, повного життя і своєрідного гумору. Є в нього, в моїй уяві, щось з Раблє, чийого «Пантагруеля» читає їй тоді, коли родиться їх син.

Син… Діти! Найбільша, найздоровіша радість, найглибше пережиття. Вона була в подружжі перш за все мамою. Думає про це тепер, на старості, по-новому, хоч не жалкує цього.

«Як я могла виходити увечорі з дому, коли увесь день я не була з моїми дітьми? Вночі могла збудитися моя дитина, могла схотіти попеститись зі мною. Того я не могла втратити».

Річево, обдумано бренять ті слова в устах старої лікарки. Наче б ще раз ставила діягнозу недуги, від якої вмерло її подружнє життя. Чи могла зробити щонебудь, поступати інакше?

Не могла.

* *

*

Був у її спогадах чоловік, про якого згадувала з глухою неприязністю: Пшибишевські. Познайомилася з ним (і зо Стефаником) у Кракові, де нострифікувала свій докторат.

Поводився з жінками, як зі собаками. Запам’ятала: залицявся до якоїсь жінки, коли там, на дворі ходила інша (сюди й туди, сюди й туди — плюта, болото…), яка сподівалася від нього дитини.

Чи була в цій неприязні нотка особистого жалю за будь-який вплив?… Чи тільки спочуття до нещасної істоти?

 

**

*

Коли приходив «хлопець», сторінки таких споминів наче б автоматично закривалися. І не тільки таких. Вона не хотіла спиняти його занадто при минулому, хотіла дотримати йому, як могла, кроку, в його розмаху, багатобічних зацікавленнях, в його таких різнородних працях.

Зрештою, її розум був ще завжди елястичний, ще завжди відчувала потребу збагачувати своє знання: так, наприклад, разом з сином читала тоді літературну новизну — Пруста. А з його приятелем, молодим жидком, вчилася гебрейської мови, яку знав Юрко. Заохочувала сина показати свої знімки з вакаційних прогулянок, чи нову бібліографічну рідкість; а інколи настоювала, щоб я пішла з ним на концерт. Це нічого, що я не сказала дома чоловікові (а я таки ще поїхала перед концертом з Юрком додому — але чоловік мій був на якомусь з безчисленних засідань) — доповнювала сама мою гардеробу: ось цей коронковий шаль зробить свій ефект, а тут ще брошка…

 

* *

*

Поки Юрко порався біля великого самовару, пані доктор накривала до чаю. На білій, як сніг, скатерті (гарне столове накриття було в них родинною пассією), укладала малі філіжанки з тонюсенької порцеляни, старосвітську срібну цукорничку, майсенську масничку, булку, молоко у збаночку. Підготування до підвечірку мало в цьому домі характер обряду, при якому ніщо не сміло бути зміненим.

Зате, гутірка за чаєм — у трьох — була найлегшою, наймилішою на світі. Це був час справжнього відпруження, спочинку, залишення на боці усіх життьових клопотів, прикрих думок.

Несподівано в очах пані Софії з’являлися іскорки веселости, малі, зв’ялені уста порскали стримуваним сміхом: це вона придумала якусь «злобу» на Юрка, на мене, чи на когось зі знайомих, про яких ми зговорилися. Так колись, ще в Дорі, назвала д-ра Степана Белея (психіятра) «айн вінцігкляйнес Гайнцельменхен міт ден клюґен Ойгеляйн». Так мене, за мою непосидющість, назвала «пасікоником».

 

* *

*

Тільки двічі чула я гру на фортепіяні Софії Морачевської. Раз, у Дорі, в пустому сальоні панства Ганушевсь ких і вдруге, у Львові, в її помешканні.

Яка це була гра?

Сприймаю музику як відкриття таємних воріт до іншого світу. Світ, що його відкривала її гра, був на межі між землею і небом (грала Баха), повен піднесень і упадків, перепоєний утаєною пристрастю, світ, що кінчається катаклізмом.

Певно, такий був світ у дзеркалі тієї ще все ще не згашеної душі у напівзломаному тілі.

 

**

*

А ось лист, що зберігся між моїми паперами. Мова його така, якою вона говорила, стилізована під покутський говір, безпосередня, як розмова з нею. Писала Драгоманівським правописом.

Коханий Пасіконику!

Лист Ваш одержала в Теребовли, бо 29. 6. є з’їзд матурантів мого року (1885), і я на него чекати у Львові не хотіла, — а з Кут далеко до колії та й я Поділя поїхала трохи побачити… Прошу напишіть до мене до Кут в другій половині липня — буду там напевно. Моя адреса: К. над Черемошем, у Баландюка. Напишіть мені конче. Чому Ви у Львові не дали мені знати, що Ви слабі — я би була пішла до Вас, а так, то я сердилася на Вас і сказалам Юркові, що Ви не є пасіконик, лишень пасісвинка. Видите, яку я злобу на Вас вигадала! — лиш Ви ся не образіть, бо то на сміх і я дуже сміялася. Я би така рада була, якби Ви до мене до Кут приїхали. Там у мене так файно, так файно, як у раю.

Тут також файно, але люди чужі якісь, а з інтелігенції я нікого не знаю — так трохи ліпше. А у Кутах є сердечні, добрі люди, мож ся бодай з когось посміяти. Я ніколи не можу сміятися з людей, яких я фактично не люблю.

… Від Ольги (Кобилянської — М. С.) прийшов дуже добрий лист. Я її люблю. Вас також.

Цілую Вас сердечно, сестру здоровлю

Морачевська

Але, і Кути не були, цього останнього літа, радісні для неї. Хворіла важко, самітня, опущена.

«Знаєте?» — розказувала потім, — «я вже знаю, що таке пекло. Се бути хорою і самою. Так було сього року в Кутах».

Тепер часто спинялася думкою на вигнанцях, битих хворобами — працювала між ними у Ґмінді, повернувшись із Швайцарії, куди спочатком війни виїхали були з Франценсбаду. Найшлася в Ґмінді сама, вже після трагічної смерти доні, студентки архітектури.

Інколи з’являлися ясні спогади — фрагменти молодого подружнього щастя, то знову соняшна Італія. Палермо. Лікувала там хворе вухо. І знову щось затемнювало все. Не здужала ходити, часто тієї осени лежала в постелі.

Востаннє я бачила її на концерті творів Бортнянського, в грудні 1925. Потім прийшла картка від Юрка, що в часі свят вони з мамою збираються провідати нас. Та ми виїздили того ж дня, як на кожні свята, на Поділля, до моїх батьків. Листом попросила відкласти відвідини до часу, аж повернемося. Затримали мене великі сніговії. А 24 лютого 1926 року я прочитала в «Ділі», що д-р Софії Окуневської-Морачевської не стало між живими.

Чи можна словами передати людину? Гляньте на портрет, а може зрозумієте всю решту.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.