Далеке зблизька-6

 

ПРО ЛЕОНІДА СМІЛЯНСЬКОГО У ЛЬВОВІ[1]

Нас було п’ятеро: голова Оргкомітету письменників міста Львова — О. Десняк, письменник Леонід Смілянський, якийсь журналіст з провінційного міста України і ми, дві співробітниці Літературно-Меморіяльного Музею Івана Франка у Львові.

Була зима, віття дерев у садах підміських вілл угиналося під тягарем снігу, як ми сходили вниз вулицею Софії до трамвайної зупинки. Запалювали газові ліхтарі, і від цього небо ставало темноблакитним, з химерними обрисами будинків на ньому. Внизу горіли вже світла міста, що кликало до себе..

— Чудовий городок! — сказав замислено Смілянський. Він тільки вчора вперше прибув до Львова, щоб зібрати матеріали до життя і творчости Івана Франка.

— У нас ще потроху Европа, — обізвалася моя товаришка праці. — Ми ще зараховуємо себе до Заходу.

Смілянський якось сухо засміявся:

— Куди ми прийшли, там нема вже Европи.

— Та що ви говорите? — здивувалася вона.

— Чого ви так обурились, що він вам сказав? — спитав за нашими плечима Десняк, що йшов позаду з журналістом.

— Нічого, — кинув недбало Смілянський. — Ми говорили про… Европу.

Тут уже була зупинка, саме над’їжджав трамвай.

— Куди ми підемо в цей прекрасний вечір? — уже в трамваї поспитав Десняк.

Ми, жінки, не збиралися нікуди йти. Разом із запрошеними на Наукову Раду Музею гістьми ми вийшли з будинку Івана Франка і поспішали додому, де чекала нас занедбана домашня праця, а потім хотілося чимскоріше лягти: пересунені на дві години наперед будильники зривали нас з постелі досвіта. А втім, наші думки були наполовину не тут, а біля в’язниці на Яховича, де наші чоловіки сиділи у тій же самій камері.

Та Десняк не хотів слухати жадних вимівок. Він, як господар, приймав тут гостей зі Сходу, йому хотілося показати кожному з них наше місто. Невже ж місцеві жінки відмовляться від своєї ролі господинь?!

До того ж, він недавно оборонив мене від енкаведиста, що хотів викинути мене з помешкання. Така допомога була неоціненна.

 

**

*

У великій залі каварні Ріц було вже повно, але я знову не пізнала цього льокалю, як не пізнала була місяців зо два після приходу больїиевиків, коли забігла туди, подорозі за якимось ділом, напитися кави. Тоді всі сиділи в кашкетах, кидали на підлогу недогарки, стягали зі столів заялозені скатерті, а в клубах диму з поганих цигарок годі було всидіти. Тепер тут знову було чисто, затишно, як колись.

Здавши в гардеробі верхній одяг, ми зайняли столик. На підвищені, як колись, грав дискретний джаз, крутилися на квадраті паркету пари. Командири й бійці танцювали зі своїми чи тутешніми дівчатами, держачи їх здалеку від себе й обережно просуваючись, наче б боялися попсувати якусь крихку річ. Між ними крутилося й декілька невиразних тутешніх типів.

Нам подали вино, якусь закуску. Розмова знову поділила нас. Деюняк радий був порозмовляти з моєю товаришкою, він дуже делікатно «емаблював» її; журналіст роздивлявся, з ким би йому потанцювати, що врешті й зробив; мені залишилося товариство Смілянського.

Люблю ясну ситуацію. Не надумуючись довго, спитала:

— Ви — партієць?

Подивився на мене, підсміхаючись:

— Ні.

У цю хвилину до нього звернулася пані Ірина. Вона сказала:

— Бачите тих гарних євреєчок, там, у кутку? Я сказала нашому орденоносцеві (це про Десняка), що вам варт було б, як коннаціоналові, познайомитися з ними, а він дуже сміється і конче хоче, щоб я вам це переказала.

Справді, й мені приходило на гадку, що в його смуглявій вроді — щось жидівське.

Але, він вголос засміявся:

— І я, і мої предки, скільки їх запам’ятали в нашому роді — чистокровні українці.

А потім, коли вона повернулася назад до своєї розмови з Десняком:

— У мене були недавно прикрощі за якийсь, наче б, антисемітизм. Тому він так сміявся з того, що ваша приятелька сказала — і навіть зрадів. Бачите, у нас бути антисемітом — дуже небезпечно.

Це останнє твердження зробило настрій більш довірливим. І я сказала йому в приступі щирости:

— Слухайте, недавно я була в Києві, з бюджетом нашого музею. Чому в столиці Радянської України панує не наша мова, а якась російська тарабанщина?

Він спохмурнів, а потім промовив поволі, притишено:

— Мене ви можете таке питати, хоч і я не дам вам відповіді. Але — він глянув на мене вимовно — чи можна вам щось щиро порадити?

— Прошу!

— Маріє Василівно, не ставте ви таких питань малознайомим людям, Бога ради!

Але дух бунту, що вселюється в нас, коли ми попадемо в одчайдушний настрій, вибухнув:

— І що ж мені може статися гіршого, як сталося вже моєму чоловікові?! Сотням і тисячам інших?

— Ваш чоловік…? — спитав і не докінчив.

— У в’язниці. Від року.

Він відкинувся на бильце крісла, глянув боком на Десняка, пильно зайнятого розмовою, а тоді нахилився до мене і чітко вимовив:

— Ви нічого, нічого ще не знаєте. Бережіть себе!

Тоді він скерував розмову на інші рейки, а далі вона стала загальною.

Незабаром ми обидві піднялися, — вони не в силі були вже нас задержати. Коли гуртом ми вийшли в роздягальню і Десняк підійшов з талонами до портіє, Смілянський кинув роздратовано на його спробу говорити по-польському:

— По-якому ви говорите? Тут — не Польща!

Ми прощалися під ліхтарем, при зупинці трамвая, що підвозив мене близько мого помешкання. Смілянський затримав мою руку і з притиском вимовив:

— Пам’ятайте, що я казав вам: Життя — прекрасне!

 

 

ЗГАДКИ ПРО МИСТЦІВ

У згадках з минулого, що інколи виринають у такій іншій американській дійсності, є кілька постатей померлих вже мистців, образ яких хотілося б затримати кількома рисками, поки вони не розплинуться в забутті.

Вони зустрічалися мені в різних часах і в різних умовинах. Павла Ковжуна довелося побачити з його дружиною вперше на тлі відступу армії УНР, у Станиславові. Вони робили там враження дуже молодої, дуже гарної і досить незрівноваженої пари. Коли в серпні 1922 року я зустріла Ковжуна у Львові, він устиг уже був покаятися після свого нефортунного виступу в Твердохлібовій газетці «Рідний Край» і стати пильним інформатором мистецьких справ «Громадської Думки» (так називалося тоді закрите польською владою «Діло») у зв’язку з чим він трохи не щодня забігав до мого чоловіка, одного з редакторів.

Ковжун мав у вигляді, також і в пізніших роках, щось із хлопчика: невисокий, з питально розкритими великими очима, з буйною, догори, шевелюрою. Він злегка затинався в мові, що додавало йому шарму якоїсь безпорадности. В той час він тількищо почав очаровувати своїми чорними й «ілюмінованими» графіками, своїми барвистими обкладинками сірих до того галицьких видань, які він потім, як казали у Львові, «заковжунив цілком». Зустрічалися ми тієї осени великою компанією в Голубців, в їх «голуб’ятнику» на взбіччі Піскової гори, а наступного літа й у Ковжунів, в хатині на Ялівці, де жив також Роберт Лісовський. Доводилося пізніше бути в Ковжунів за якимось рисунком також на вул. Вроновських проти цитаделі, де вони мали помешкання від Митрополита. Ковжун був дуже активний в культурному житті Львова і його така передчасна смерть викликала загальне пригноблення.

Другим з мистців, кого я зустріла у Львові, був Петро Холодний, старший. Мені запам’ятався докладно навіть день, тому, що це був день моїх іменин і мій чоловік купив мені його прекрасну «Яворівську дзвіницю», роблячи цим, — як злобно сказав хтось — приємність самому собі. Але й Холодний, довідавшись про оказію, прийшов тоді вперше також з дарунком: це був малий рисунок, оригінал ілюстрацій, здається з його Букваря — діти граються ворона. Він зберігся в мене до сьогодні.

Від Холодного я дістала пізніше ще манюсенький, трохи більший за листівку, зимовий пейзажик, на звороті якого був шкіц голови з його картини «Моя бабуня». Колись Юрій Магалевський розрізав грубий картон і в мене найшлися дві гарні картинки. Вони пропали разом з книжками в магазинах УЦК у Відні. Зате збереглися невеликі, чудові праці в темпері, що служили Холодному до його ікон для церковці св. Духа у Львові: дві з них находяться у п. К. Трохименка у Філядельфії, третя — в колекціях пані Ірини Радловської-Щербанюк у Нью Йорку.

Холодний був дуже цікавою людиною насамперед тому, що він охоче говорив про свою працю. Так ми довідалися м. ін. про те, як він мучився над своїми вітражами: він набив цілу кімнату скла, щоб довідатися,за якими законами воно ломиться; і як довго він не знав, як підійти до портрета пані Вічковської, поки не зрозумів: вона є та шкаралупка з великоднього яєчка, коли зіб’єш його і побачиш її від середини. Справді, щось саме таке було в чистій і милій вроді цієї виїмково чарівної жінки.

З-поміж мистців, які приходили, найближчим, як людина, був Юрій Магалевський. Уперше він прийшов з опущеними вниз вусами, що разом з так само опущеними густими бровами давало йому чумацького і мелянхолійного вигляду. Але з вусами, чи без, він був дуже культурний в особистих взаєминах, мав багато практичних знань і був по вдачі наскрізь сімейною людиною, хоч ніколи не був одружений.

Магалевський закінчив з дипломом Петроградську Академію Мистецтв і потім займався педадогічною діяльністю. За українських часів був директором гімназії, здається в Єлисаветграді. В календарі «Дніпро» друкувалися його спогади. У Львові жив аж до омерти, час від часу виїжджаючи на малювання якоїсь церкви. Пригадую, що він жалувався на Ковжуна: той обезцінює перед людьми його працю, тоді, як сам Ковжун — на його думку, малює церкви декораційним способом, наче для театру, що не витримає проби часу навіть з фізичного боку. Я давала Магалевському з моєї волинської збірки фото церковці у Володимирі, де христився св. Йосафат; ця церковця була зображена на його роботи образі святого — фотографію з цього образу я передала тут уже Вол. Дорошенкові для збірок НТШ.

У Магалевського була велика й цікава збірка його добрих портретиків діячів УНР, старшин, повстанців, в тому й Віри Бабенко, яку він десь зустрічав. Він добре малював на гарячому схоплені речі — в мене є дві такі його олійні картинки, жанрова й пейзажик (ноктюрн), намальовані в Красному, де він гостював у моїх батьків. Також дуже гарна була його соняшна зима в місті, що лишилася у Львові. Але його великі, роблені без моделю композиції часом приводили на думку те, що свого часу сказав Іпполіт Тен: твір мертвий, коли мистець здається па свою рутину.

Якось під осінь 1923 року ми купили за досить поважну квоту (пригадую, що вона була відкладена на зимове паливо) картину Василя Крижанівського. Це була велика аквареля «Архангел Михаїл і козаки» з чудовим вітряним небом, з центральною постаттю архистратига у сяйві кольорів і з двома групами по боках: праворуч гетьмани у пишних жупанах, горді й величні; ліворуч — строката, повзуча, підзорлива чернь. Ця данина мистця його політичному світоглядові (він проживав у Янчині, в маєтку В. Луцького, відомого мецената й гетьманця, що мусіло мати свій вплив на молодого мистця) — ця данина ніяк не пошкодила картині. Вона збереглася прекрасною — нажаль, тільки в пам’яті: роки пізніше, при несприятливій фінансовій коньюктурі її купив у нас пан Трохименко, що довго ходив за нею. Яка шкода, що він не зробив з неї тих листівок, що обіцяв тоді зробити. Як довідуюся, вона пропала в Бадені під Віднем.

Колись, під неприсутність мого чоловіка зайшов до нас сам Крижанівський. Він був тяжкуватий, з темним, на чоло, волоссям, дуже несміливий. Так і не зайшов до помешкання.

Незабаром помер, зовсім молодим, від рака.

Микола Бутович осів у Львові значно пізніше. Я пізнала його в каварні Ріц, де він вечорами пересиджував. Мав він в обличчі щось з гарного сатира, але блиски в очах були добрі, людські. Трохи ближче ми познайомилися, коли він робив заставки до журналика «Українка». За німців часто заходив до редакції «Наших Днів» і склав був на нас, редакторок, дотепну епіграму. (Вже в Америці писав до мене за фотографією, бажаючи видати свої епіграми із шаржами — цей лист заблудив до одної редакційної течки і я отримала його аж за вісім місяців…) Також за німців зустрілися випадково в пансіоні УЦК в Ямному, де я найшла прекрасного гуцульського хлопчика, якого він рисував у величезному капелюсі. Разом з Бутовичами (він щотільки одружився), з Гординськими і ін. ми довго їхали вантажним вагоном на Захід. І тоді Бутовича не покидало його дискретне почуття гумору.

Про Івана Труша я чула багато від мого чоловіка, який часто до мистця заходив. Ось зразок його висловлювань: «Ви знаєте, як мені важко давалося так малювати? Коли треба було переборювати всіх своїх предків, що сиділи на печі?!» Мій чоловік дуже цінив його і з кінцем 20-тих років заходився притягнути його до журналу, що він тоді плянував. Але Трупі був уже огірчений і відчужений від громадянства через виступ молодих (Трушеві діти зламали бойкот університету), таких короткозорих у справах культури.

Не без деякого трепету я вибралася до Труша в його домі на далекій периферії, восени 1940 року, щоб зробити з ним інтерв’ю про його взаємини з Іваном Франком для Літературно-Меморіяльного Музею Івана Франка, де тоді працювала. Але Труш прийняв мене несподівано добре, мабуть важко було старому й глухому мистцеві в його самоті. Також його дружина, дочка М. Драгоманова, яка вийшла привітатися, очевидячки раділа, що хтось із львов’ян прийшов до нього навідатися.

Труш пробував почути мій голос, але це йому не вдавалося, хоч як я не намагалася кричати йому в вухо. Він відповідав на мої писані запити, дуже ожив, а навіть розпалився. Це були спогади про зустріч з Іваном Франком у давній Центральній каварні, про дискусії на мистецькі теми, яких наслідком були статті Франка в «ЛНВіснику», про спільні поїздки до Яйковець, до Завадова на рибу. При розповіді про останні роки поета, про те приниження, якого він нераз зазнавав, у Трушевій мові проривалася власна життьова гіркість.

Він показав мені свою робітню, лиш тут і там завішену картиною і якусь наче б опущену. Про свої праці він говорив легковажно: він малював їх для продажу. Але ті, які сам він цінить, він підписує трошки інакше, і тільки вони увійдуть у його мистецьку спадщину. Він відслонив велику картину — портрет Франка у пленері. Цей портрет, він сказав, зроблений з живого моделю. Він вимагає ще праці над тлом, а тоді це буде «єдиний художний портрет Івана Франка». У нього є ще інший, зроблений колись для Києва з фотографії, але того йому не хочеться й давати.

Ми відразу ж домовилися щодо ціни, зачету і реченця здачі портрета. І, накінець, Труш пішов кудись і виніс мені та подарував для музею аматорську, але єдину відому фотографію Франка у профіль: поет сидів там під деревом у Трушевому городі.

Вже смеркалося, як я покидала дім мистця. Він випровадив мене городом аж на вулицю і я побачила його ще раз, коли оглянулася, пройшовши добрий шмат дороги. Труш стояв задуманий, може далі снуючи розворушені спогади про молодість.

В Музеї Івана Франка я пізнала цілий ряд мистців з того боку неіснуючого вже кордону на Збручі: вони приїздили до Львова, або й осідали тут і, вибираючись на свої поїздки для зарисовок місць Франкового перебування — в Нагуєвичах, Дрогобичі, Криворівці — кожен раз заходили в музей за матеріялом.

Найчастішим з-поміж мистців відвідувачем музею, найбільше зацікавленим у творчості Івана Франка, найприємнішим і найщирішим у розмові був Азовський. Він знав, що і мій чоловік і чоловік іншої співробітниці музею були ув’язнені й дуже співчував нам. Колись він почекав мене, поки йти додому, а на вулиці він сказав, що в нього є знайомий, хто має когось високо-поставленого в НКВД. Як тільки цей знайомий приїде, він постарається зробити щось через тих людей для мого чоловіка. Але ми так і не дочекалися того знайомого, бо скоро вибух- ла німецько-большевицька війна, а з нею відкрилися всі страшні події у в’язницях. Проте, я назавжди запам’ятала мистцеві його людське ставлення.

Тим часом, взимі 1941 року, я їздила до Києва з бюджетом музею та з новими експозиційними плянами. Між музеями, що я мала відвідати, був один, підкреслений в моєму записнику двічі: це так Азовський наказував мені не обминути Музею-будинку Шевченка на Хрещатин- ському провулку. Ото ж, Азовському я завдячую мою особливу увагу до цього милого Шевченкового закутка в Києві, де так зворушливо було побувати в поетовій кімнатці на мансарді, бачити його мольберт, палітру, засохлі пензлі. Нанизу в експозиціях були тільки копії творів Шевченка — оригінали находилися у великому Шевченковому Музеї, що був тоді закритий. Зате я бачила там чудові картини Іжакевича до поезій Шевченка, що врізалися в пам’ять теплом кольориту і великою майстерністю композиції.

Напровесні цього ж року, коли пляновик музейництва з Києва геть-чисто переробив наші пляни («згідно із вченням Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна») і почалася їх реалізація, першим, в кого музей замовив картину до експозицій, був Азовський. Вона мала тему: «Доба до приходу Івана Франка».

Він мав її готовою десь за місяць. Як сьогодні бачу залиту сонцем горішню кімнату Франкового дому і мистця, як він розгортає з паперів свою працю. Я трохи боялася, що це буде вимушена на соцзмагання дерев’яна картина, яких стільки довелося оглядати в музеях Києва, в установах, в публікаціях. Але те, що ми побачили — було найсправжніше мистецтво.

Картина розміру приблизно 46х30. Просторий сальон у бронзовавих сутінках, роз’яснений двома плямами. З лівого боку розкішними канделябрами освітлений стіл (карти й пляшки) з розсілими при ньому постаття- ми: кольорові рединготи, м’які шовки на шиях. Одна з них повернута всім корпусом до дверей, там бо (і це друга пляма) двоє гайдуків притримують розхристану білявку: золото кіс спливає на білість грудей, що вона силкується прикрити чимось червоняво-жовтим, хустиною, чи запаскою. Дивишся і дивишся. І зовсім тобі не цікаво, чи саме так воно було за тієї панської Польщі. І зовсім тобі не важно, що воно має служити пропаганді того раю на землі, що тепер має прийти. Просто — мистецтво.

Напередодні приходу німців, коли з-поза кожного повороту вулиці стирчала рука з наганом, мене перестрів на вулиці Ґрунвальдській Азовський. В бігу ми перекинулися кількома словами. Так, він лишився, мав зістатися й Пустовійт, але щось з ним скоїлося, він скинув речі у валізу і поїхав. Тут десь впали стріли, і ми з Азовським розбіглися.

Пізніше я нераз бачила Азовського, в редакції «Наших Днів», в Літературно-Мистецькому Клюбі, на мистецьких виставках, де його портрети так притягали увагу. А потім всі ми пустилися у Велику Мандрівку й розбрелися по далеких світах. І прийшла вістка до Америки з Аргентини, що Азовський доповнив список передчасно померлих українських мистців.

 

 

У ЗАСНІЖЕНОМУ КИЄВІ

Передучора Київ сповивався туманом. Не тим густим і забрудженим лондонським, а ясним, пронизаним десь близько захованим сонцем. З туману раптом виринали, як фантоми, прохожі, дерева, будинки, — і було щось казкове в тому змалку омріяному Києві, куди моя «командировка» з бюджетом Музею Івана Франка (а в мене ув’язнений чоловік!) — теж, наче дивна якась казка.

Від учорашнього вечера паде сніг. Немов справді, як в Олеся, хтось прорвав небесні перини, — сніг засипує місто, обтулює сувоями вати сади, звисає плахтами з широких дахів синьо-срібних трамваїв, виростає кучугурами біля тротуарів.

Є ранок. Моя співмешканка пішла на працю. В кімнаті затишно й тепло, хоч відкрита кватирка. Кругленька готелевіа покоївка (з Лубнів!) принесла кип’ятку. Сьомий день у Києві починається якось радісно.

Сумне відкриття: нема вже ні крихітки чаю, даремне на столі біліють великі грудки київського цукру, що купила вчора у дядька, в малій будці насупроти Золотих Воріт, близько мого готелю. («Я так і знав, що ви з Західньої, ще ви не промовили й слова. Ставайте, он-там, дістанете ще!»)

Але, власне, й пригода з чаєм не мусить попсувати настрій: цілком навпаки: вона створює нову ситуацію. Поки піти в Народний Комісаріят Освіти, можна випити чай десь на місті.

Дужий вітер з-над Дніпра зразу хапає за обшивку, б’є в обличчя, намагається перекинути. Сніг забиває очі. Немає мови про Хрещатик, треба покинути думку про знайомий кафетерій, де дають молоко, югурт, вареники з сиром. (Годину стояння за плечима щасливців, що добилися стільця, компенсує вам година такого ж знущання з ваших наслідників). Дарма, треба шукати чогось тут, по-дорозі.

Як мало крамниць у цих великих, ще гарних, будинках головних магістраль! Що другий будинок — «Майстерня направи одягу й білизни». Одяги жінок тут, справді, наче б тільки підтримувані у своєму вигляді з-перед десяти років. Чоловіки, чия одежа не підлягає так моді, куди сучасніші.

Але, нарешті, де б можна випити того чаю? Знову аптека, поштовий філіял — що це з тими поштами, їх повно, вони у кожному кварталі! Знову «Майстерня направи…» Ще — хлібна, м’ясна, галентерея. А мені треба гарячого чаю!

І ось щось, наче б, для мене. Увійшла. Чоловіки у ватянках і валянках п’ють біля прилавка пиво з величезних склянок. Тут нема нічого іншого. Від того стає ще холодніше.

Вулиця Леніна, колишня Володимирівська. У великому, на п’ять поверхів, будинку, внизу «чайна номер п’ять». Так і написано. Добилася.

Обстановка… Так, певне, виглядало воно завжди у вбогих, найубогіших чайних усіх часів. Так воно має бути: «всі люди в Радянському Союзі рівні». І треба було вивернути верх коренем світ, щоб дійти до того, найнижчого, рівня…

І тут — пиво. Пиво у великих карафках на столах, де чоловіки в кожухах, у хутряних шапках. Пиво струмком з бочки у підставлювані склянки. Пиво калюжею на кам’яній долівці. Але тут і чай. П’є його жінка у «пальтишку», що пам’ятає кращі часи, нестара ще, але розтрясена, як її торбина, звідки вона що-разу витягає якісь ганчірки. Ага, це вона витирає очі, нарікаючи на дим з тютюну. Диму цілі густі хмари. Крізь двері, разом з кожним новим гостем, — білі клуби пари і нова хвиля холоду. Померзлі руки судорожно держаться теплої склянки.

Випити й бігти.

Знову на вулиці. Музей Леніна. Тут засідала колись Центральна Рада! Я була вже тут і знаю, що на порозі кожної кімнати, на кожному, майже, ступені сходів стоять інші люди й екстатичним голосом славлять переможця над усіма «буржуазними націоналізмами»

Та тут уже наркомат Освіти, і треба зібрати розсіяні думки: сьогодні останній етап боротьби за широкий віддих установи, нашого Літ. — Мем. Музею Івана Франка у Львові.

У вестибюлі, де завжди тихо і де кіоск з книжками й журналами, сьогодні гамірно. Це вчителі, що приїхали на якісь курси, купують книжки. Їх чиста мова тут, в цьому будинкові, в цьогочасному Києві — як хвиля чистої води у скаламученій річці. Так, просто, хотілося б освіжитись у ній ще і ще. Не дарма недавно сказав мені у Львові кореспондент — росіян з «Комуніста»: «У нас, в Києві всі говорять по-російському. А якщо ви почуєте на вулиці українську мову, то це напевне будуть… учителі». Дібратися до народної мови вчителів, пропагуючи в той же час «освіту в маси» — на це ще не прийшла пора. А вони, тимчасом, виростають з народу, і разом з ними виростає народ. В мові селян, на Бесарабці, я не чула ні найменшого відгуку салдатщини, такої знайомої з творів східніх авторів-реалістів минулого.

А втім, в наркоматі урядова мова — українська. Це так: у написах. Часом, буває, по-українськи заговорить уперше начальник відділу, урядовець, чи секретарка. З другого речення вони переходять на російську. Це — правило. Але, є відхили. З-над якогось бюрка піднімуться на вас очі і довго проводять вас: ви звернули увагу своєю західньою вимовою. Потім, ви зустрічаєтесь з ним на коридорі, в буфеті, розмовляєте. Він хоче знати так багато!… А ви завжди ще очайдушні, вас нічого не навчила ще ця дійсність. На прощання він тисне вам руку: «До побачення у Львові!» Слово «Львів» звучить, як символ.

Сьогодні, як щодня. Стара портієрка, беручи від вас хутро і кашне («от, ще шерсть яка, загранічна!») нарікає, що втрапила чергу за картоплями, бо й дочка на праці, а де ж вона всилі платити 5 карбованців за кілограм?! У довгому коридорі перестрінута секретарка відділу пригадує вже втретє не забути прислати зі Львова (ох, цей Львів, які ж там чудові речі!) листовного паперу, такого хорошого, з кольоровою підшевкою, обов’язково! — вона навіть тисне вам у руку гроші. Рисівник за столом при вікні киває вам на привітання головою, як добрий знайомий, — це один із тих, що ви з ними уже десь перекинулись словом.

У відділі музейництва — без змін. Начальник відділу, що виїхав три дні тому «на один день», ще не повернувся. Він воює, я встигла вже розібрати, зі своїм заступником і з методистом музеїв, а тому замкнув у своєму бюрку наш кошторис і експозиційні пляїни. На щастя, у мене копії і ми вже три дні конферуємо без нього з головним бухгальтером, з методистом.

У методиста сьогодні гості, вже знайомі: Хома Михайлович Коцюбинський з Чернігова і закутана хусткою молода жінка, теж директор музею Михайла Коцюбинського, з Вінниці.

Між двома директорами двох музеїв одного письменника йде тиха, але завзята конкуренція. Вона менш помітна, дискретна у цього зовсім європейського з вигляду й поведінки пана, що розказує, як він зберіг листування свого брата від апетитів музею Горького в Москві — і дуже яскрава в цієї вчерашньої прибиральниці (змивала підлоги, попала на завод, у партію, на бібліотечні курси, а тепер уже, подумайте! — сім років наукової роботи). Хвалиться своєю крамничкою: квітник який розвели, і барельєф Коцюбинський — Франко дали зробити, а пляни наші — що, товариш методист, правда, які у нас чудесні експозиційні пляни?!

Методистові все те, мовити б, «єрунда», але він насилу слухає, накопичуючи на письмовому столі купи недогарків та розсипаючи довкола себе (й на себе) попіл. Цей уродженець Чернигівщини, що за студіями в Ленінграді забув, признається, свою мову, а зате набрався надхненної любови до «поетів-демократів», ставиться до своїх урядових справ досить халатно. А втім, сьогодні й так нема тут мови про працю над плянами, і я поспішаю нагору.

Фінвідділ — це ціла фабрика. Кілька десятків письмових столів з рахівницями, машинками, телефонами. Сухий дідок з гострою борідкою — типічний старорежимний чиновник у вузьких штанях і закороткій блюзі, — головний бухгальтер, увічливо запрошує мене сідати. Зараз він представить справу нашого музейного бюджету керівникові фінвідділу. І він іде туди, в глибину великої залі, де окремо від інших, сидить за великим столом завфінвідділом, з характерним носом, пуклистими очима і чудовим українським прізвищем.

Головний бухгальтер повернувся: нас приймуть після онтих трьох, що там чекають.

Фабрика працює. При одних столах рахівнички диктують щось друкаркам, там дирчить телефон і урядовець лає у слухальце Заповідник Шевченка в Каневі за погану господарку з сіном; при іншому, зовсім близькому під мене столі, проректор «по господарській частині» львівського університету вговорює в урядовця, що всі вісті про його зловживання — неправдиві. Все урядування йде по-російському, дарма, що на українських друках і блянках. Тільки час-до-часу з’являється якась скромна людина, подає письмо і прохає інформації — і тоді повіє свіжим повітрям, степом, Україною.

Нарешті, наша черга. На столі керівника фінансів наш уже на третину скреслений головним бухгальтером прелімінар бюджету нашого музею і тепер «завфінвідділом» зразу кидає оком на кінцеву позицію. 310,000? Треба скоротити на половину, а тоді аж підходити до нього.

На щастя, я не директор, ні, навіть, його заступник, а звичайний робітник музею. Тому в мене аргумент, останній, але немаловажний: в імені мого директора я відкликаюся до найвище поставленої в тому комісаріяті особи, до наркома освіти.

Мій директор — депутат, такого відклику не можна злегковажити.

В означеному часі (розмова домовлена телефоном) нас кличуть. Секретар зустрічає нас по-українському. Не тільки нас, так само говорить він з усіма, що тут глотяться. (Чи не вчитель якийсь, свіжо включений у «штати»?). Але, на диво, і нарком, що приймає нас зразу ж — говорить тільки по-українськи.

Він просить нас сідати і я користуюсь цим, щоб розглянутися довкола. Чудовий, просторий кабінет, блискучий стіл, м’які фотелі і — квіти. Мій провідник завфінвідділом, тримає коротке експозе, а потім я рецитую, як вивчену лекцію: цей рік у нас ювілейний, мусимо влаштувати нові експозиції, дати виконати стільки там мистецьких творів. Нам треба заступника директора.

— Вас же там троє? І ще ваш директор? — з усмішкою каже нарком.

— У директора багато інших занять.

— Яке ж його головне заняття?

— Він декан факультету...

— А його звання?

— Хемік.

— О, раз він хімік, то вам треба заступника — всміхаються трохи злобно, а трохи прихильно. І пише внизу цифру: 250,000.

Керівник фінансів вклоняється й виходить, я підводжуся також, однак для мене ця авдієнція ще не скінчена.

— Прошу, сідайте ще. Як вам подобається у нашому Києві?

Що це, прихильність, чи — допит?… Не знаю і мовчу.

— Ви уперше в Києві?

— Так...

— Ну, і?…

— Містом я зачарована.

— А... люди?

Мене охоплює спокуса, непоборна спокуса сказати тут, саме тут — усе. Але, як передати його мовою хвилювання мого знайомства з Києвом, цим російщиною, як павутинням, обснованим Києвом — і ці несподівано радісні зустрічі з людьми, що їх навмисне питаєш за дорогою і бачиш роз’яснені очі, й чуєш найчистішу мову Шевченка і тут десь, у провулку, його малий, червоний будинок, куди входиш, як до церкви?… Кажу:

— Мені здається, що російське дрібноміщанство тут — невміруще.

Блиснув очима.

— Чому так гадаєте?

— А хіба тут щось змінилося, окрім написів? Вулиця живе старою Росією — це моє враження, може однобічне; бо — тільки з вулиці. Лишень часом, здається...

Я урвала.

Дивиться уважно, потім, глипнувши, мов би ненароком, в бік недодімкнених дверей:

— Сюди багато росіян наїхало.

І, зразу ж:

— А ви не їдьте ще. Погуляйте по Києві, пізнайте його краще. Мій секретар забезпечить вам квиток на поїзд.

І коли я попрощалася, він бере слукальце й дає доручення секретареві.

 

**

*

На ковзанці, що біля Наркомату, за тонкою залізною огорожею, хлопчики на совгах.. Які прекрасні дерева Шевченкового бульвару, всі обліплені, обвішані снігом! Трамвай Б — це до Лаври, травмай А — до Софії. Тролейбусом можна заїхати туди, на Олександрівську, чи там Кирова, а потім під гору, — сніг перестав уже падати — на Володимирівську Гірку. Можна, можна і під снігом і кригою пізнати, який широкий Дніпро!

Може це було тільки так собі, може саме так треба казати совєтському достойникові… Однак, свідоме, чи ні — воно існує тут, внизу й нагорі, воно просякає наверх і слезить, і знову ховається.

Хто тільки, хто змете цей чужий намул і проб’є йому дорогу, щоб воно розлилося, як Дніпро, як море?!…

 


[1] Леонід  І. Смілянський (1904-1966) — відомий український підсовєтський прозаїк, автор біографічної повісти про М. Коцюбинського, фільмового сценарію про І. Франка та ін.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.