Далеке зблизька-7

 

ЗАПИСКИ

1941 -1949

ВСТУПНЕ

З вибухом німецько-польської війни, в часі її короткого тривання і впродовж першого большевицького панування на Західніх Землях, я провадила — не зважаючи на постійну загрозу вивезення родин арештованих — записки, що стали потім матеріялом до книжки «Буря над Львовом». Такі самі нотатки я робила за німецьких часів. Не збираючись використовувати їх в будь- якому більш чи менше літературному творі, подаю їх «потенційному» читачеві в оригінальному, фрагментарному вигляді з думкою, що адже ж і в тих, дуже суб’єктивних нотатках він найде, може, якесь зерно історичного документу.

Мої «Записки» починаються днем 10 серпня 1941 року, коли я знову могла вже писати. Покинувши надаремно оббивати пороги німецьких військових установ, де ми з п. Іриною Радловською домагалися відкриття великої спільної могили у дворі в’язниці на вул. Яховича (Зойхегефар! — казали нам німці), я насамперед подумала, якби наладнати якусь можливу в тому «провідницькому» світі жіночу організацію, що могла б нести допомогу туди, куди треба, а таких потреб було тоді багато. (Згадаймо тут зразу ж публічні кухні, бюро посередництва праці для жінок, допомогу полоненим — усе, що було зреалізоване, та про що в моїх записках нема спеціяльної мови). З ідеєю жіночої нової організації та з готовою її назвою в голові: «Жіноча Служба Україні», я пішла до Константини Малицької, де найшла зразу дуже позитивний відгук. Скоро ми скликали ширші сходини найактивніших жінок і вони повели працю, з К. Малицькою, як головою.

Та мені особисто треба було шукати праці: втративши її в Літературно-Меморіяльному Музеї Івана Франка, що самоліквідувався з вивозом директора, поетового сина Петра Івановича, я одного липневого дня зголосилася в редакції «Vкраїнських Щоденних Вістей».

У просторому приміщенні булого «Польського Слова» на вул. Зіморовича мене прийняв ред. Осип Боднаро- вич усмішкою і словами:

— Сідайте і пишіть! Я не знаю, скільки і чи взагалі нам будуть платити, але роботи у нас — по шию.

В редакції цієї газети першої Української Управи міста я застала вже поважний склад: І. К. Гладиловича, добре мені знайомих М. Пасіку та Я. Шаїв яка, хворого туберкульозою, і тому звільненого з большевицького ув’язнення В. Дзіся, що приносив з дому готовий матеріял, І. Сливку, С. Конрада.

Боднарович дав мені вільну руку писати що я вмію й хочу — і так, виллявши у двох «підвалах» газети всі пережиті жахіття большевицьких часів, я потім стала малим фейлетоністом «Українських Щоденних Вістей». У тому ж приміщенні ми почали редагувати журнали, про які буде мова, дехто перейшов до «Львівських Вістей». А. С., що почала вже була працювати в цій новій газеті, перейшла на власне бажання до журналу, що мені його доручено зорганізувати.

Пережите в тих редакціях, у важкому побуті тих часів, серед натиску політичних, стратегічних і культурних подій — передано у тих нотатках так, як воно сприймалося.

Недостає тут відгуку на не одну важливу подію, якої просто не занотувала: напр., створення Першої Української Дивізії (далі є згадки про її бої) та часто суперечливих опіній довкола неї. Нема — окрім кількох слів про перші пляни великої акції рятування від голоду дітей — їх перевозили з гір на Поділля — хоч ця акція була подивугідна, незвичайно успішна. До речі: нею керувала незабутня громадсько-пластова діячка, пок. Кекилія Паліїв.

Та, тут не суцільні спогади, а фрагментами закріплювані особисті реакції, від яких не треба чекати повноти образу бурхливої, страшної, а все ж важливої для нашого «ставання» доби: тоді бо, вперше від довгих років, стали знову поруч до праці українські діячі культури, розділені колись кордонами; уперше від віків (поминаючи коротке й бентежне «воз’єднання» ) найшлися під одним окупантом люди з усієї нашої широкої землі.

М. С.

 

Львів, 10 серпня, 1941.

Була сьогодні на Богослуженні у Святому Юрі — за помордованих большевиками в’язнів. Десятки тисяч народу на подвір’ї, на площі…

Становище наших «Українських Щоденних Вістей» дуже захиталося: Вийшло друге, після пробного, число офіційних «Львівських Вісгей», і нам сказали, що наша газета перестане появлятися.

Увечорі проводила засіданням Жіночої Служби Україні, замість Малицької: вона свою нехіть до німців неслушно переносить тепер на нашу працю. А та праця така потрібна!

У місті страшний рух, переїжджають усе наново якісь обози — кажуть, узяли Київ. Вище на півночі — німці пішли далеко на схід.

Після праці їздила, як часто тепер, до моїх старушків, на Богданівку, а повертаючись бачила, як ґестаповці викидали жидів з трамвая, били по лиці. Усе виверталося в мені, як на вид кожного насильства. Силкувалася заспокоїти себе, пригадуючи ту жидівку, що погрожувала мені у вестибюлі прокурора, коли я запротестувала проти її переходу поза чергу; ту іншу, що говорила у фризієрки про свої справи з НКВД. Ні! Це не може змінити факту, що знущання з людини — огидне! І ніколи не можна в таких справах (ні, зрештою, в жодних) генералізувати.

Страшні якісь часи!

Дома застала доброго листа від Михайлавої сестри.

І ще: у Вінниці має бути табір в’язнів, кажуть — 3,000 — зі Львова. Їх таки мали вивозити в часі війни. Вірю, мушу вірити. Туди мав би поїхати Кульчицький з Ревізійного Союзу.

 

14 серпня

Вранці, їдучи на працю, попри в’язницю ЕнКаВеДе на Лонцкого, дивилася на той малий, насупротилежний скверик, що його большевики розплянтуваїли — з клюмбами квітів, з гойдалками. Якийсь чоловік сказа» : «Зробили гойдалки для дітей, а там з того боку, мордували батьків». З того постав мій малий фейлетон «Квіти і кров». Прочитав його, через моє плече, Гладилович, каже: «Аж тепер я бачу, що ви — не графоманка». Дуже сміялася з того сумнівного компліменту.

Це — ще про минуле. А сучасне: там десь на сході великі бої, Київ ще не поданий у звідомленнях, хоч кажуть, що взятий, але неможливо годувати без наладнаного транспорту мільйонове місто...

До «політики» : говорила з двома бандерівцями, вони кажуть, що — не зважаючи на розчарування з державністю — мусять уважати кожного ворога большевиків своїм союзником, отже не йдуть у підпілля: здержаність, праця. Це певно вони міали на думці ті Січі, що стали організувати, я теж була на тій нараді з ширшим гуртом громадян, 9 ц. м.

А ще — дрібніша «політика»: вранці появилися жовті афіші про розв’язання української міліції (їй дякують, вона виповнила свою ролю), а по полудні — білі, зі закликом до українського населення зголошуватися до допоміжної поліції. Купуючи на ринку якусь зав’ялу городину, я чула, як дві польки говорили про те перше оголошення: «Відаць, же сє нє надавалі». Не знаю, як коментували потім те друге.

А поляки, чи радше польки, добиваються своїх полегкостей неофіційно і мають успіх. Ясно, що такому німцеві цікавіша гарна дівчина, ніж простачок з української міліції чи й допоміжної поліції...

Ходила до Кульчицького, що мав їздити до Вінниці, в справі тих в’язнів. Не застала його. Нічого, нічого не знаю про Михайла, ні Іренка про свого Орличка[1], що був у Бриґідках. Часом хапає за горло страшний жаль, часом готова думати, що вже, вже треба піддатися болеві, а то він розвіється з часом: навіть того вони не дістануть від нас.

Ні, треба вірити! Всі, окрім Іренки, кажуть мені так.

 

16 серпня

Від чотирьох днів горять біжниці — це відбувається цілком відверто, пляново. Випадково глянула крізь вікно в домівці Ж.У.С. в «Дністрі», за рогом горить. Це, мені сказали, біжниця «Чотирьох Рож». Сказала про це дома моєму пожильцеві (старий педагог, що довго жив, якимось чудом «неоформлений», переїжджаючи з місця на місце, кілька разів був на Сибірі, а тепер тут залишився) що то, все ж, святині, а ця — ще й старовинна. А він мені: «Жаль, що ви не бачили жидків з ревкому, як вони кидалися збезчещувати наші церкви! От, найшли журбу…»

У вечорі стався страшний вибух, всі двері й вікна відкрилися, було таки моторошно. Сьогодні дізналися, що це висаджували большевицьку муніцію у Брюховичах.

 

24 серпня

Маємо, замість у нашій газеті, працювати у «Львівських Вістях» — новій Яворівщині (не від міста Яворова, а від ред. Яворівського, що його Михайло називав жартома паламарем великого дзвона — на різні святкування).

У місті рух скажений, у воєнних діях також: німці взяли Іран — нафта!

 

1 вересня

Нас тягали до тої редакції («Л. В.» ), а потім завернули назад. Наша газета ще виходить, а тим часом маємо приготовляти для «Ферляґу» журнали: Пасіка — для селян, Гліб Східний — для молоді, я — «Фамілієнблят». А. С. призначили до журнала для молоді, але вона впросилася до «Фаміліїєнбліят-у». Це добре, вона інтелігентна.

Сьогодні страшна авра, зливний дощ, вітер, холод.

 

З вересня

Була дві години в Михайловій в’язниці на Яховича, ходиліа сама по тих вимерлих камерах, де вони спали покотом на голій землі, перекидувала купи одягу, дрібниць: ложка, цигарничка, кусочок завиненої в папір цибулини… Була на могилі у дворі, що нам німці не дозволили розкопати через небезпеку пошести. Там хтось поставив хрест, поклав квіти. Там вони відбували свої короткі прогулянки, майже до останку...

Вийшла тим іншим боком, на Казимирівську, де стільки настоялася, від досвітку, з передачами, попередженими днями вистоювання в коридорах прокуратури, приниженнями, мукою («Ти что, спорить со мной прішла?» — кричить дижурний на Лонцкого, — «я тєбя в Сибір, я тєбя…») їх уже нема, тих, що мали абсолютну владу над нашими в’язнями, над нами. Але, не стало й наших.

Увечорі мала нараду з Біляковою, може вона не дасть схирлявіти тому ділу (Ж.С.У.), що зродилося, направду, з крови.

 

5 вересня

У Житомирі застрелили Сеника і Сціборського! У зв’язку з цим — плякати про братовбивчу руку. Сьогодні розклеєна на мурах заява, що хоч вони, бандерівці, поборювали тих двох убитих, то не мають ніякого відношення до цього вбивства. Підаисано: Провід ОУН. До редакції принесли нотатку про панахиди, що вже відбулися у католицьких і православній церквах. Я не знаю, чи треба реєструвати в пресі ті факти розкладу серед молодих. Дуже сумне.

Приїхала Мілена Рудницька, дзвонила до мене в редакцію і я відвідала її в Европейському готелі. Підготовляє працю про ті два большевицькі роки у нас. Документи. Я обіцяла дати матеріяли.

Працюю в редакції, зробила плян журнала, поволі пишу мою книжку.

І ще: був у мене, з вісткою від Зосі з Варшави, поляк Зємєнцкі, булий заступник якогось міністра. Говорив зі страшною ненавистю про німців: виголоджуюгь, викидають з домів, а як ті люди й повернуться — то мусять померти до кількох днів, якась невідома гарячка...

 

6 вересня

До Львова прибувають полонені — ними піклується Жіноча Служба Україні, її відділи спонтанно постають в краю. Селяни звозять цілими возами харчі, самотужки, якось дізнаються.

Повертаються, тут то там, і в’язні, що їх вивезли ще до війни. Про Михайла, про Орличка — нічого. Чекаю, підсвідомо чекаю кожної хвилини, а вертаючися з праці, з якоюсь вттертою надією відкриваю поштову скриньку: була в мене знайома з-під в’язниці полька й розказувала, що приходять листи від в’язнів з «фельдпост»; вони застрягли десь подорозі, як їх гнали на Схід, ті в’язні, у шпиталях, чи що, а їх німці тепер підібрали й повертають.

Хоч щойно початок вересня, були такі холоди, вітри і зливи, що пошкодило водопроводи: здавалося, що через те на сході німецька офензива спинилася. Однак, ні. Німці мають там великі перемоги, уже на Лівобережжі.

 

9 вересня

Два дні тому відбулася в церкві св. Юра панахида за през. Петрушевича і членів уряду. Зараз потім відправлено панахиду за Сеника-Сціборського; мельниківці роздавали летючки, таки в церкві, а потім, під церквою роздавали свої — бандерівці.

Бачила Ірину Р. Вона чула, що з Бердичева повертаються в’язні, а ще раніше передавали їй, наче б там мав бути її чоловік. А їх разом вивели з камери, його й Михайла, третього дня війни. Боюся вірити, щоб гірко не розчаруватися.

Мала розмову з Міленою. Вона думає, що в цій атмосфері роздору між молодими можна б, все ж, почати якусь дію за консолідацію, що була до війни її головною ідеєю. Сказала, що готова б бути й за опанування ситуації гетьманцями. Але «там нема людей, тільки особа гетьмана і прогетьманські настрої у великої частини громадянства» — це її слова.

 

14 вересня

Писала фейлетон про «білявого хлопчика» з однієї екскурсії в Музеї, початківця в журналістиці, звідкись з-під Проскурова («Де ти, хлопчику?» ), про знайомого наукового співробітника з Музею-Будинку Шевченка, що так мене зворушив (Музей і людина в ньому). Передучора була з М. Біляковою у д-ра Паньківського в справі включення Ж.С.У. в Український Крайовий Комітет — без цього бо організація взагалі не може у тому «провідницькому» світі існувати. Д-р П. особисто ставиться до праці жінок дуже добре, сам запропонував, щоб делегувати до Комітету двох жінок.

Була у мене в редакції Мілена, ми говорили про Ж. С.У. Я одверто спитала її, чи вона думає, що в цій дійсності міг би існувати Союз Українок з нею, як головою? Заперечила одне і друге. Все ж, вона думає, треба було зберегти якусь тяглість, якийсь легітимізм, а так — Ж. С.У. спирає свій авторитет на Ширших Сходинах. Моя думка така, сказала я Мілені, що ми мусимо діяти в тих конкретних умовах і формах, які можливі.

По її відході зайшла Малицькіа, потім забіг Шав’як за підписом під зверненням Спілки письменників — до бандерівців і мельниківців — припинити боротьбу, це звернення ще раніше підписали від Ж. С. У. Малицька і Лунева. Малицька, тим часом, кудись поспішала й пішла, а через нецілу годину ми довідалися, що гестапо замкнуло цілий бльок будинків Підвалля 3 — Руська 33 — і всіх, хто там був, виарештувало. Малицьку бачили на вантажнику!

Дзвоню до д-ра Паньківського, він зразу ж погодився інтервеніювати в справі Малицької, як тільки відбуде домовлене побачення з губернатором. Тоді біжу на Смольки, до Білякової — її нема дома. Дзвонимо з Рижевською до д-ра Біляка — він уже біжить там кудись. Словом, велике замішання.

 

17 вересня

Учора випустили з арештів усіх жінок. Були там: Малицька, Горбачева, Цісикова, Полянська і — Мілена!

Написала спогад «Заробітничани», як вони робили в нашому Музеї свої чудово оплачувані фоторепортажі для журналів, двоє зручних і, навіть, симпатичних жидків. Пишу, пишу… Щоб тільки не думати. Зокрема, після того, як зробила інтерв’ю з поворотцями із в’язниці в Бердичеві. Їх там ЕнКаВеДе обкидало бомбами, запалило в’язницю… Дехто врятувався. Михайла ні Радловського там не було.

Господарство — катастрофальне. Від коли появився розпорядок про стягнення карбованців, припинився й увесь довіз. Сьогодні, коли вже карбованці не курсують, картоплю продають на Богданівні (в місті її взагалі не можна купити) по три марки за кілограм. Та й це потайки: картоплю, як все інше з продуктів господарства, мають здавати по визначеній ціні. У нас в редакції давали її сьогодні співробітникам, але що мають робити люди поза установами?

Масло на паску було 70, 90, 110 карб., а тепер 35 марок. Хто їх стільки має?

Був у мене Лукіянович, снував свої чорні думки, а попри це переїхався трохи по людях. Прикра вдача. Але має частину дуже цікавої повісти про Франка, з якої мені колись читав трохи.

 

21 вересня

Німецькі звідомлення подали вчора, нарешті, про зайняття Києва й Полтави.

Мушу знову й знову думати про ту конференцію з пресою — групи мельниківських культурних діячів, якої головним промовцем була Олена Теліга. Її особистий чар, її цілком жіночий ентузіязм незаперечні, але мені вона і всі вони здалися зовсім відірвані від ґрунту — якась надбудова, то висить у повітрі. Треба їм було побути тут з нами, побачити трохи України в большевицькій дійсності, щоб зрозуміти: до тих людей, вимучених роками голоду, недоїдання, терору і штампу, треба говорити зовсім іншою мовою: Земля українська, її плоди, її надри — належать споконвічним власникам. Це те місце, де Україну вдарили так глибоко, що вона не може цього забути. А вже, як люди прочуняють з чаду большевицького натиску на думки, на почугтя, від вічного підсвідомого страху, розпростають плечі — українська духовість вибухне лявіною. Піднесення 17 року буде нічим у порівнянні з цим духовим повстанням.

Є чудовий, хоч холоднуватий день — дерева ще у твердій зелені. Це — мої іменини…

 

22 вересня

Ґестапо випустило Головка й Позичанкжа. Яким відкриттям був для мене Позичанюк!

Знала його добре з Оргкомітету Міста Львова. Разом читали (для внутрішньої, перед офіційною, цензури) зредагований мною Перший Збірник Літературно-Меморіяльного Музею Івана Франка — його готовий склад розбила німецька бомба в друкарні Оссолінських — а ніколи не була б подумала, щоб він міг уже бути зв’язаний з нашим підпіллям!

Вийшли також на волю Тарнович і О. Тарнавський, що попали в арешт ні за цапову душу, виходячи з їдальні Клюбу.

 

Жовтень

У Києві, як можна було сподіватися, не застали майже нікого з активних літераторів, мистців, вчених: новітній ясир! Бургомістром є проф. Оглоблин, десь, на селі, кажуть, мав би переховуватись А. Кримський. Німці застали місто підмінованим, досі знешкідливили 3,000 мін. Хрещатик знищений, також вибухають міни в Печерській Лаврі.

Такі відомості привіз д-р Паньківський, що їздив туди з проф. Кубійоничем і ректором Биченком. Ректорова родина якось збереглася.

Газети подали про загороджене місце під Києвом, де відкрили багато ям з помордованими.. Дверник недалекого будинку зізнав, що з 1935 року туди поночі заїжджали автомашини, підходити було заборонено. Стерегли вовчурі.

Іренка найшла у згарищах Бригідок «книгу покарань». Там — усі дані про тих, що до них прикладали «кару найвищої міри» (розстріл). Було таких від кільканадцяти до ста-вісімдесяти — кожної днини.

Воловодження Ферлягу з нами покінчилося так, що нам (ще з 3 ц.м.) призначили платні: мені 500 (а якщо буде добрий журнал, то підвищать), іншим від 350 до 600. Боднаровичеві, що став редактором Львівських Вістей — 1,000. Цього тижня має вийти тижневик для селян (Пасіка), де йдуть мої дві речі.

 

23 жовтня

Ці дні, то були як сон — страшно сумний і, разом з цим, якийсь такий шляхетний, сублімований від того спростачення, серед якого живемо: смерть і похорони нашого татка. Смерть нагла, без боротьби, після сповнення недільних відправ.

Відношення людей, церковний церемоніял похоронів священика, тризна — усе було, як вирізок якогось іншого життя.

Три дні до того я виряжала їх з Богданівни до Красного: мали на місці вирішити, чи вертатися туди. Татко виглядав недобре, мав, як нераз, якісь клопоти з міхурем, але активний, як завжди, поладиував справи у Св. Юрі, в місті, був і в лікаря. Це було в п’ятницю. А в неділю було вже по всьому. Мене сповістили телеграмою.

Цієї неділі відспівав гарно Богослужбу, звінчав пару молодих, по обіді ліг спочити на свою годинку. А коли мама збудила його на Вечірню, сів на ліжкові, схилився по черевики — і тут же впав впоперек ліжка. Мама підбігла — відкрив очі, сказав: «Я вмираю». Лікар, що є тепер в селі, ствердив смерть — і то все.

Добре, що воно сталося в Красному, де татко бажав лежати на тому цвинтарі коло церкви, що його заклав — дуже уболівав, що люди не хотіли ховати там своїх померлих, а на старому, переповненому цвинтарі, серед села.

Помер татко так мудро, як мудро вмів жити.

 

З листопада

Я перехворіла якоюсь інфекцією, за той час мала приступ великої депресії. Може тому, що недавно ми пережили таке велике горе. Може й тому, що така обстановка. І ці крамниці «Нур фюр Дойче», і політичний імпас у нас, песимізм після надій (завжди пригадується Михайлове, як ми вперше чекали німців: На жаль, я читав «Майн Кампф»…). Тепер вже трохи отряслася з того пригнічення, але муляе думка: як легко вийти із, здавалося б, твердої настанови до життя!

Трохи рятувала мене Галя Левицька. Хоч вона не є оптимісткою, то має в собі таку силу, а при тому такий свіжий погляд на все!

Справи побуту, такі важні тепер, замість відпружувати після праці, стають занадто великим тягарем. До того — почуття осамітнення чомусь дуже зросло.

В такій обстановці чекаю, як спасіння, приїзду мами, тієї атмосфери затишку, впорядкованости, що вона скрізь і завжди вміє створити.

 

4 листопада

В нашому культурному житті — рух: святково відкрили в гарних залях на Третього Мая 10 Клюб, що є товариським завершенням окремих Спілок діячів культури — письменників, театралів, журналістів, музик, вчених. Організаційно — навчилися дечого від большевиків з тим, що наші культурники не є, на щастя, урядовцями режиму. Головою обрали М. Голубця.

 

16 листопада

Від десяти днів у мене — мама! Знову маю, вперше від початку війни, дім, захист, вигоду. І хоч над нами стоїть ще легким туманам сум — мама дуже оплакує татка — то життя знову стало можливим.

Сьогодні була на похоронах д-ра Костя Левицького. Служба Божа в церкві Св. Юра — Клементій Шептицький такий стилево-візантійський в жалобних ризах, ректор Сліпий (він потайки висвячений єпископом 1939) у митрі і всьому блиску на проповідальниці. Дуже гарний, дискретний хор.

Церква була перерізана впоперек, згори вниз, велитенською чорною оксамитною завісою, з великим, фіолетним хрестом посередині — по боках жовтоблакитні прапори. На самій горі, як золота спряжка — тризуб.

Лавки заповнені нашими нотаблями — вся еліта Західніх Земель, так багато ще їх! Там відчула, що наше життя йде все ж самостійно попри те, німецьке, і хоч ми не знаємо, що може прийти завтра — у нас своя власна сила, що її не можна знищити з-зовні.

Виходу похоронів не бачила, мусіла побігти погрітися. Потім перестріла довжелезний похід на площі Міцкевича. І, хоч оркестри — їх було більше — дещо й фальшували, враження було гідне, величне.

Німці дійшли до Криму, але вгорі — спинилися під Москвою, під Ленінградом. На Заході — нальоти на німецькі міста, сотні літаків зразу.

У нас — великі дискусії. Одні, як Дзісь, твердять, що німці знищать большевиків, інші в це не вірять. Дехто каже, що навіть у самій Німеччині старше покоління ставиться до цього скептично. Але, ніхто не вірить, щоб Німеччина перемогла аліянтів. Буде так, пророкують, що і Німеччина й Англія будуть украй знищені війною, помиряться, а тоді німці мусітимугь рахуватися з народами, що окупували. А на Україні німці загубляться, не зможуть її опанувати...

Тимчасом — поводяться там ще гірше, як тут.

 

18 листопада

У Львові має бути ґетто, хоч цього тут так не називають. До 14 грудня мають усі жиди перебратися поза залізничу лінію на Сході (Клепарів, Замарстинів, Збоїська), а люди звідтіля — перенестися до міста, залишаючи там господарство на призволяще. Худобу мають здати до різні по «максимальній ціні».

Крамниці «нур фюр Дойче» повні всього, а нам вистачає хліба на два дні в тижні. Дають якісь сміховинні пайки м’яса (10 деко в місяць!), а «пасок», себто чорний ринок — не на наші платні. У потягах відбирають людям абсолютно все їстиине.

Повне безправ’я, що кидається у вічі на кожному кроці; у трамваях ессеси стають на передніх плятформах, куди слід виходити, і хто впирається вийти, часто дістає по фізіономії. Сьогодні вранці якийсь військовий став собі на східцях і не впускав нікого, хоч всередині було повно місця, а трамваї тепер такі натовчені! Кондуктори бояться сказати слово, хоч ті курять, не платять квитків. Так поводяться німці, ославлені своїм наче почуттям правопорядку. І грабують, де можуть.

Жіноча Служба Україні, після маїлої кризи (Глібо- бавицький з Кракова хотів зробити з неї службу до замітання кутів) якось вдержалася — думаю, завдяки д-рові Паньківському, — на своєму становищі, в системі УКК.

 

23 листопада

На північно-східній периферії міста — страшний розгардіяш. Жиди перетягаються туди, люди звідтіля — сюди. Кама розказувала мені, що десь там під мостом на Замарстинові відбуваються Дантейєькі сцени. Німці б’ють жидів, копають, відбирають їм речі. Зустрічне шумовиння теж підходить до самітних, навіть малі хлопчики відбирають у жидівок клунки.

Одночасно, відбуваються полювання на старих. Везуть їх кудись відкритими плятформами у самих сорочках — тепер їдкий холод — мені розказували, сама не бачила, — мовчазних, понурених. Кажуть, що їх стріляють десь за містом. Не знаю, чи це правда. Таке жахіття!

Ми не можемо помогти: за переховання жида — смерть. Тому робимо свою роботу, часом дуже злостимося: учора я була свідком, як ліквідували музей Івана Франка, що ми з такою любов’ю організували, не дивлячись на режим. Усе викинули геть, я рятувала, що могла, зокрема архів, що передала до Н.Т.Ш. Будинок потрібний для прислуги німецького старости, який зайняв сусідню люксусову віллу Ув’єрів...

Моя стаття до першого нумера «Наших Днів». «Серед співробітників Івана Франка» буде малою диверсією. До речі: назва нашого журнала — це ідея Галі Лев. Вона дала туди тонкий нарис про київських музик, без тіні пропаганди, Керницький — уривок з повісти про Львів, Тося — репортаж «У дитячому царстві», Шкварко — «Люди в тюрмі», Семчшнин — спогад перебування в Харкові. На вступну пішла промова Голубця з відкриття Літ. Мист. Клюбу. Маємо гарний ілюстраційний матеріял: «Кармелюк» Азовського, портрет Дмитренка, чудовий рисунок Пустовійта «Старий львівський університет». Рисунки до текстів і заголовків зробив Козак, що став нашим «придворним» мистцем. Остап Тарнавський дав «культурну хроніку», вона буде його сталою рубрикою. Дуже добрі фото з похоронів д-ра К. Левицького, до хроніки.

Учора зламала число. Побачимо, чи не причепиться цензура.

А сьогодні схвилювала вістка: У Харкові чекає транспорту якихось 300 в’язнів...

 

11 грудня

Вчора померла, заразившись тифом від полоненого, Ольга Ціпановськіа, піяністка, виховниця, гуманітарна діячка і чудова людина. Пишу некролог до «Львівських Вістей».

Полонені, звільнювані масово, без пляну, мандрують з таборів на Заході — тепер їх почали скеровувати поза Львів. Український Червоний Хрест, Жіноча Служба Україні роблять, що о їх силах, але люди, виморені голодом, заражені тифом — мруть, як мухи!

І подумати, що більшість із них здавалася в полон з думкою про якесь краще життя!…

Вісті зі Сходу — дедалі гірші. У Києві, де місцеве населення наладнало було електрівню, фабрики, міські установи, школи, постачання — німці прибрали усе в свої руки, постачання скерували у свій бік — населення голодує, мучиться в холоді, усякого роду шиканах.

Мій пожилець виїхав на Схід з першим можливим транспортом. Встиг уже був зненавидіти німців.

 

24 січня, 1942

Упродовж чотирьох тижнів стояли сильні морози, перед Різдвом вони стали ще сильніші й тривали до вчорашнього дня. Сьогодні морозу тільки 10 ступнів, але скажений вітер. Це — ще одна катастрофа в побуті, життя стає щораз важче. У нас паливо кінчається, ріжу в льоху і колю останні поліна, газу цілий день нема, аж від 10 вночі. Тому наш день кінчається пізно й починається рано. Сніданок на наступний день варимо вночі, а вранці підогріваємо на мікроскопійній електричній машинці, у спальні, що наче б мала гріти «від біди», коли вигасне мала залізна піч, з рурою, вставленою до кахлевої. У кухні скажений холод, коротке палення на обід, коли вернуся додому десь по четвертій, зовсім не помагає. Бідна мама тягне, як може, часом попадає в чорний настрій, а я не завжди можу її підтримати, хоч і як силкуюся.

На фронті морози відбилися запеклим протинаступом большевиків», німці пишуть про це відверто у звідомленнях, хоч і зразу ж — про такий самий відпір. У нас говорять про різні проломлювання і врізування большевиків у німецькі лінії, одначе — в загальному — зі звідомлень виходить, що фронт держиться. На Чорноморському фронті йде офензива німців, відбили тиждень тому Феодосію, де большевики встигли вирізати 1,000 населення за «співпрацю з німцями».

На Далекому Сході блискучі перемоги японців, загрожений Сінгапур, що мав би мати там рішальне значення.

Тимчасом у нас — матеріально — дуже важко, хоч час-до-часу щось нас порятує: допоміг продуктами, з’явившись, як деус екс махіна, студит, татків булий парафіянин з Мушкатівки, а сьогодні на цьому «фронті» сталося щось епохальне: ми продали, через кузенів-поляків, таткові нові черевики за два кілограми масла і 150 злотих? Масла ми не бачили давно, аж передучора Іренка принесла нам 5 його дека і два яєчка, також дуже давно не бачені. Тепер можна купити навіть цукру — сахарина збридила чай і життя.

З Красного, де нашій мамі належалося б ще деякий час отримувати дещо — нічого. Ще один примірник «целебса»… два попередні таткові «сотрудники»… краще не згадувати. І як це сталося, що ми так, як би вже втратили той привілей мати одружених священиків?! Тих, що на нашому Заході перенесли у своїх старих родах давню нашу гідність і культуру?!…

Про Михайла, ні про Орличка, ні про нікого з наших в’язнів не знаємо нічого. А все ж, я тримаюся судорожно віри, що їх повивозили — принаймні тих, що їх викликали в перші дні війни, з речами. А потім знову думка: Морози?! Вони ж там були б без нічого! Хтось потішає, що в Сибірі (який там Сибір, хто його знає, де вони були б!) добрі люди, хтось і таке: У Фінляндії находиться Целевич (?!) то він міг би помогти. Здогади, здогади, або й видумки. А все ж таки, я мушу вірити. Часом Михайло сниться) мені добре, а потім стає якийсь несамовитий, усе кінчиться жахом, і я прокидуюся, облита потом у тому холоді.

Липа написав добру картку, обіцює матеріял.

 

25 січня

Нарешті фіналізуються ті переговори Ферлягу з Українським Видавництвом, що має перебрати наш журнал. Сьогодні я мала розмову з д-ром Шлемкевичем (Іванейком) в його бюрі на вул. Кілінського, куди ми маємо перейти. Зробив на мене добре, приємне враження.

О. Даш. сказала мені на похороні Тосиного батька, коли я говорила їй про те, що діється навколо: «У них це — крігсбойте. А нашим — невільно». Дзісь каже: «Вони переживають добу Цезаря!» Ні, я цього не можу таїк розуміти.

 

29 січня

Галя Л. розказувала неоусвітські речі про того СС-а, що заалярмував її серед ночі через жида-післанця: «Лє бендіг одер тот мус їх Зі дорт брінген» — сказав жид і благав Галю піти, інакше йому капуг. Десь той німчисько довідався про Галину енергію, інтелігенцію і забаг її мати господинею. Галя подумала, що, врешті, може там щось для своїх зробити, бо німець — високий в партії. Там побачила, що він обдирає села, дає жидам пів корови, пів свині, а вони зносять йому дорогоціннощі, хутра — те все він передає своїй, коханці до Варшави. Приїздить за цим її батько, якому той німець розказує різні партійні тайни. До Галі сказав: «Іх габе ді украйнер біс ан ді орен». Галя виправдалася захворінням і пішла, але я трохи боюся тепер за неї: забагато там бачила.

Кама розповіла, що якийсь її знайомий німець, котрий перше живосилом тягнув її працювати медсестрою у в’язниці на Лонцкого, тепер скоро відправив її геть: може бути поляк, навіть жид, але не українець. «Навіть за двох чорноробочих лаяли мене».

 


[1] Синок моєї сестри.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.