Далеке зблизька-8

 

4 лютого

Сьогодні оглядала трупів на Личаківському цвинтарі, ексгумованих з ями у дворі в зниці на Яховича.

Вранці мала телефон від Ірини Радловської: вчора, несподівано, сповістили її, що зараз будуть звозили їх туди — вона не мала вже часу повідомити мене, побігла. Привезли тільки частину, відкривали домовини, розкладали їх на землі, щоб люди пізнавали. Пізнавали по зубаах, по частинах одежі. Один поляк, що сидів в камері наїших чоловіків, пізнав свого товариша, дали знати батькові (живе біля цвинтаря) — теж пізнав. Сьогодні ми з Іриною там уже зарані, щоб не прогавити. Знову чекаємо разом, як під в’язницею, як під прокурорськими дверима, довгі години. Мороз, пекучий вітер, біле поле з безконечними рядами однакових хрестів і, як тло — цвинтар, крізь голе віття дерев проглядає вже вечірнє, червоне, як кров, сонце.

І, нарешті, їх везуть на вантажниках. Люди, що зібралися, поспішають над дві величезні, відкриті ями, тиснемося до переду, малощо самі не попадали в яку. Знімають першу домовину — просто свіжо збиту паку. Кидають на землю. Відкривають віко...

Якісь червоні, спалені вапном (їх залили ним тоді у спеку) обличчя, обидва — їх по-двох у паці — зовсім однакові. Хвилину всі стоять мовчки, тут то там схлипне хтось. Тоді люди, що їх привезли, перекидають паку горідном, вони вже в ямі. Дивимося туди, на ті червоні, як цегла, обличчя, на руки, на останки одежі, але тут уже відкрили дальшу паку з іншими, так само спаленими, одніаковіськими трупами. Відкривають паку за пакою, хвилину подержать, перекидають. Всі ті самі, одежа зітліла, зліплена посокою — нікого не можна пізнати. У якійсь паці залишилася нога, в іншій рука, їх підбирають лопатою — в яму.

Над усім страшний сопух розкладу, в якому ще щось особливе, знайоме, — годі сказати, що.

Я тягну Ірину додому: тут можна тільки збожеволіти!

Вертаюся до хати, з тим страшним видом в уяві, з тим жахливим сопухом в носі, в одежі. Кидаюся на ліжко, як була вдягнута і довго лежу. Мама не питає ні про що… Потім, делікатно, як тільки вона вміє, просить з’їсти щось, трохи гарячого борщу. Хочу догодити їй, піднімаюся, скидаю хутро, пробую їсти. Та, коли я вклала в рот першу ложку — сталося щось страшне: я випльовую кусочок часнику — це той запах, той нерозгаданий запах з їхніх тіл. Ми годували їх там часником, пильно включаючи його кожну передачу — для профіляктики: у в’язницях панував тиф...

Пишу це пізно вночі. Ще завтра Ірина має розвідати, скільки їх викопали в тій ямі. Ті страшні, попалені обличчя, ті повідпадані руки й ноги, ті нікчемні мішки сукровиці — то мали б бути люди, що там мучились, чекали, сподівалися визволення! І подумати, що таїм мав би бути Михайло!

Ні, треба вірити, треба вірити, що їх вивезли, тих, що забрали з речами в третій день війни. О, Боже! Чи можливо забути колись ці образи? Я постаріла сьогодні на двадцять років.

 

6 лютого

Я зламала вчора, після того страшного дня, третє число «Наших Днів».

А тим часом вісті про відкопаних на Яховича чимраз гірші. Видобули їх там усіх 300. 98 підобрали зразу ж тоді, в льохах в’язниці. Коло сотні поляків — «бракоробів» залишилися у в’язниці живими. Випустили значне число «прогульників» та злодіїв. Усіх їх мало там бути коло 800. Рахуємо з Іриною, рахуємо — і вже нічого не знаємо.

Липа прислав гарний нарис про Гаврилка. У мене до цього добрий ілюстраційний матеріал — Гаврилко зі своїм проектом Шевченкового пам’ятника, що йото Михайло возив у 1911 році до Києва. Дістав другу нагороду. Михайло близько приятелював з Гаврилком — у нас цілий великий альбом з його вінчання, в Городниці на Покутті. Гаврилко — в козацькому жупані, панна дуже худощава. Таких він любив різьбити (не «салистих», як колись висловився в Бережанах, де я пізнала його, будучи ще дитиною).

 

11 лютого

Сьогодні, в день засновання японської держави — як сказали по радіо — японці взяли Сінгапур. Це мав би бути великий удар по брітійській силі.

 

18 лютого

Ми перейшли офіційно до Українського В-ва. І хоч ми з Тосею, як узагалі жінки тепер, працюватимемо анонімно (відповідальний редактор мусить бути мужчина — д-р Німчук), то зберегли автономію, а я ще й технічне оформлення. Тільки ділянку поезії вестиме Гординський — це добре, очевидячки. Він же буде й нашим літературним консультантом — я сама таке піддала, але й без того так воно було 6. У нього, зрештою, як у нікого — всі дані.

Атмосфера тут досить приємна, головно — інтелігентна. Мовознавці книжкового відділу, Козій і Безпечний, читатимуть, після зредагованая, і наші матеріяли. Це — також добре.

Шлемкевич дає уже гарну вступну статтю про Шевченка «Українські містерії» — до березневого нумеру.

 

Березень.

З Києва — жахітливі вісті. Після того, як ще у грудні закрили там редакцію «Українського Слова», заарештували редакторів (тепер появляється там вірнопід- данче «Нове Українське Слово» з якимось Штепою), припинили також «Літаври» (О. Теліга), а в лютому виарештували членів» Управи Спілки Письменників — і розстріляли їх! Згинула О. Теліга, її чоловік, Іван Рогач із Закарпаття, інші!..

Такі вісті з Києва… Не кращі з фронту — і не знати вже чого бажати. Так, усі ми свідомі, який страшний для нашого народу большевизм, але як видержати той безглуздай «юберменшентум», поки вони чогось навчаться?! А, мабуть, вже не навчаться впору.

А проте, таки, мабуть, видержимо! У тому самому Києві, не зважаючи на все, діє від місяців Український Комітет Взаємодопомоги (раніше Червоний Хрест). Працює там бюро розшуків за вивезеними, за пропалими безвісті у воєнних діях дітьми, а головно — за полоненими. Комітет допомагає полоненим у таборах, у шпиталях, а потім — звільненим. При страшній недостачі всього — в січні вони охопили допомогою в самому Києві й околицях 14,000 полонених! Сягають до Шепетівки, до Кіровограду, а тепер дві їхні висланниці об’їздили Волинь, Рівне, Луцьк. Одна з них, Людмила Коваленко (дружина письм. Івченка) була у нас і дала інтерв’ю про ту роботу, що її головно проводять жінки. Інтерв’ю гарно зробила Тося, у неї взагалі тонке перо.

На дворі ще добра зима, трохи було пустило і знову взявся мороз. Палива давно вже нема, треба б дати за нього 8-10 зл. денно, більш як половину заробітків. Порубала кухонну шафу, тепер пішли на поталу грубі полиці з-під книжок, все зібрано в бібліотечній шафі, наверху, по кутах. Сьогодні сніг з дощем, снігівці діраві, квакають як жаби, хутро ледве держиться.

Проте, ми не здаємося. Саме кінчаю вступну, під Великдень — «При джерелі вічної правди». «Немає бо й не може бути між мертвими того, хто живий». Це не тільки кінцевий акорд писання, але й глибока віра в наше майбутнє.

Маємо від Косача гарний нарис «Співучі криниці» і вірш, недруковіане оповідання М. Йогансена «Про полювання» (дістав десь Горд.) — взагалі цікавий матеріял до квітневого числа.

 

28 березня

І так — Жіноча Служба Україні перестала існувати. Сталося це з хвилиною переходу Українського Краєвого Комітету в систему У.Ц.К.

А все ж, жінки виповнили ту зяючу прірву, що заіснувала була, кипучою працею, великим вкладом енергії та серця, зробили своє діло. Колись те «провідництво» скінчиться, воно неприродне, зокрема в нас, де жінки становлять таки вартісний, сильний, в загальному не політикаяський, елемент. Часом думаю, що наші жінки сильніші характером від чоловіків. Не знаю, чи це добре — мабуть, ні — чоловічий елемент важливий для повновартости народу — але так воно, мабуть, є.

 

Кінець квітня

Була на опері «Кармен» — і пережила Кармен-Черних, як якесь чудо — чудо голосу, темпераменту, стилю. Славна француженка, що гостювала тут колись, в порівнянні з нею — слаба тінь. Дуже відсвіжив той вечір і думка, як добре, майже дослонало, ми можемо виявити себе в культурі, коли є фізична змога для цього. Знаменитий Дольницький, як тореадор.

 

5 травня

Сьогодні неділя — спала трохи по обіді — збудило мене радіо: репортаж з Харкова, з фабрики тракторів. Воно так нагадало недавні, бояьшевицькі часи, усвідомило проминущість усього.

Потім, передають щоденник, звідомлення інституту здоров’я; ті люди працюють там далі, як можуть.

Згадався Музей І. Франка, наша праця в ньому, люди, що зустрічалися там. Кримський, що побував у нас з приводу виїздної сесії Академії — почувається, сказав, у Львові, наче дома. У книгу відвідувачів записав: «З великою радістю і з великою тугою відвідав Музей-Будинок Івана Франка».

І що з ним сталося?

А тут — наче б якийсь 150-тисячний український легіон, говорять по радіо, навіть пишуть в газетах.

 

20 травня

На Сході — бої в повному розпалі, ще в половині місяця німці зайняли, після важких боїв, Керч, а одночасно йшов, початий десь коло десятого, наступ большевиків на Харків. Вперто, довго, аж німці замкнули окремі формації, знищували їх, пішли вперед. Сьогодні подавали в радіо про перемогу й зайняття, неназваних, місцевостей. Помагали румуни, мадяри. Велика роля повітряної фльоти. Ця офензива Тимошенка закінчилася взяттям німцями п’ятисот великих танків, важкими втратами в людях. Взяли масу полонених. Що їх чекає? Голод, хвороби, смерть...

У нас — стоголоса чутка, насамперед з «містичних» джерел. Настя Волошин сказала, що в червні матимемо «смертельну спеку і землетрус», а в жовтні — кінець війни!.. Стигматик Навроцький (бо й такий уже є) обіцює нам на 9 жовтня (яка докладність!) таке бомбардування, що малохто залишиться в живих. Таке!

Були з мамою в Красному, на могилі татка. В селі нічого нема, молоко й яйця здають на контингент в кооперативі, свиней не держать, бо зразу ж забрали б, хтось там тримає ще свою в ямі. Пів села не має картопель, а муки — десь-недесь, останки.

Як ми верталися потягом, люди розказували, що двічі за останню годину з’являлися гестаповці, не чекали, аж розіпнуть одежу, а розтинали її на людях, так поспішали забрати, що хто при собі мав. Їзда в потягу — божевілля. «Зінд зі дойч? Найн? Да кан іх інен ніхт гельфен». Це так до мене, коли силкуюся найти місце для мами. Я, очевидячки, не мовчу. — «Чому ми маємо їхати, як худоба, коли тут так багато місця?» — кажу по-німецьки. Німець зам’явся, зникнув. Це «нур фюр дойче» залишиться на них тавром вже хіба до кінця світу!

 

28 травня

20 помер Голубець — наче б щось обірвалося в світі. Традиційний у нас, величавий похорон — і що йому тепер з того?! Бідний Мольо, що не мав ніколи злотого при душі, а завжди кидався, щось видавав, нишпорив в архівах — останньо в міському. Колись спитали його: «Звідки ви маєте гроші видавати газету «Час»? А він: «Коли б я мав гроші, то видавав би їх, а не газету». Типовий Голубець.

Ще в середу був у нас в редакції, приніс статтю про перші львівські газети. А в суботу його не стало.

Тепер у нас часто буває Осьмачка, перелицьований на європейське, з невідлучними рукавичками і томом оригінального Шекспіра під пахвою. Якийсь інший від усіх, але поет таки справжній, хоч несамовиті образи. Роки цілі симулював божевілля… Я зробила з ним інтерв’ю для журнала. Мав також свій вечір у Клюбі.

Був у редакції Улас Самчук, провідав мене і вдома.

 

Криниця, 26 червня 1942

Учора минув тиждень, як я приїхала до Криниці. Дозвілля, лікування, добра віджива — а головно, нічим не турбуватися (мама залишилася в Іренки) — це щось таке несподівано нове в моєму теперішньому житті!

Подорозі поступила в Перемишлі до Степана, він потім відвіз мене на станцію і передав під опіку якомусь службовцеві: сам дуже зайнятий, є заступником старости-німця, а це така важна позиція, з вивозами до Німеччини, з усім, де треба людей рятувати.

Почекальня на станції застелена людьми, лежать покотом, горілиць, боком, скоцюрблені. Потім сцени, коли заїздить на станцію, вже вночі, потяг, темний, на Львів: виблиски ліхтариків, ляскіт і крик — це виганяють людей з буфорів, скидають з дахів вагонів, б’ють. І вся та юрба знову проходить, як пів-сонні тіні, назад до голю, чекаючи далі. Над усім панує, час-до-часу з криком з’являючись, якийсь поляк-фольксдойче. Мені розказує жінка, що раніше тут «урядував» собака-вівічур, але його застрелив якийсь офіцер — італієць, бачачи, що тут робиться.

У Тарнові, де перекуняла на станції всю ніч, мене викинули з німецького вагону, куди піти мені порадили у Львові. Тепер той привілей українцям скасований. Інші вагони набиті до останнього стоячого місця і я ледве найшла щілину приміститися з моєю валізою, чи — радше — на ній.

Тут, у Криниці, ще є привілеї. Нашим Домом і Білим Домом управляє ще УДК, «Мераном» — Улад Молоді, є українська школа, кооператива. Секретарем магістрату є Юно Н., голова місцевого УДК. Галя Ш. управляє фашіонабельним домом Курорту: робить це перфектно і час-до-часу вдається їй прийняти туди когось із наших людей; тепер там Ліда Доценко, що втратила недавно чоловіка — цей сильний, рослий мужчина, як запам’ятався мені, помер на злосливу анемію.

Загальне враження спокою, нема тієї передвоєнної афектації жидівок і доробкевичів, що зустрічалася в дорогих курортах. Чимало елегантно вдягнених жінок, але досі зустрічала тільки одну, якої не могла зразу окреслити німкинею: вони якісь стандартні, дуже нецікаві.

На вступі була зустріч з Нусею, Михайловою сестрою. І чи від того, чи від книжки, яку читаю, і де всі пропалі на війні вертаються так дивно, а разом з цим так реалістично — мені знову відчулася присутність Михайла між живими.

І повертаюся, скоріше, ніж думала, до своєї «Бурі над Львовом».

 

Криниця, липень

20 днів у Криниці — пречудова погода. Окреслюю цей криницький епізод, як оазу щасливости в пустелі воєнних років. Ще краще, що ніщо і ніхто не хвилює, приємні мужчини зовсім не «зворушують», а помагають держалн свобідний, легкий тон. Так само жінки, дискретно елегантні й культурні. Тримаю режим: на воду, на гидропатію і газ (купелі), ніяких далеких виправ. Єдина ескапада — до Галини Журби та її «Нивки», за три кілометри. Вперше від воєнних років — три кілометри вгору, а не вниз.

При столі, окрім симпатичної пари проф. і пані Раковських, мій головний шеф з Кракова, проф. І. Зілинський, але це не в’яже. Розмови з Дзісем, інтелігентним і не таким ущіпливим, як бував він у Львові. Робить мені знімки з оточення, з фабрики меблів Паліевих, куди разом ходили. Це — для можливого репортажу.

Світові події йдуть по лінії перемоги осі, отже того, чого ми — покищо — мусимо бажати. В Африці наближаються до Каїра, на Сході взяли Севастополь, одну з найбільших твердинь світу. Просуваються на Кавказ, на півночі взяли Вороніж і переламали фронт на довжину 500 кілометрів.

 

Львів, 4 серпня

Поворот з Криниці вантажником — гарне, хоч втомливе пережиття. Між нами аж дві письменниці — Катря Гриневичева й Галина Журба. Ще — весела пані Кушнір, дир. Коренець, д-р Галайчук, молодий інженер.

Виїжджаємо о четвертій досвіта, хмарно, попри нас перебігають гори й села, тут і там старовинна, дерев’яна церковця. Потім дощ, ми під брезентами, парно, важко дихати, але вже вияснюється, знімають брезенти — повітря, як вино! Гори, містечка, Катря Гриневичева називає якісь архаїчні їх назви.

Уперше бачимо знову жидів, вони йдуть за возами, кудись їх, мабуть, переселюють.

Перед самим Сяноком — дефект. Ми на якомусь подвір’ї, дошки, перелякані жиденятка. Та дефект виявляється нестрашним, ми маємо, все ж, час піти до міста, але до Музею — вже ні. Їдемо.

У Вільшаниці — українське село з залізничою станцією — наш шофер скидає нас просто серед дороги, він мусить провідати десь тут, недалечко, свою родину.

Вмиваємося трохи у придорожного кравця, купуємо малини у дівчат, що надходять з лісу, з села. Катря Гриневичева пропонує мені сісти отут на залізничому насипі, спочити, погуторити.

І знову, як колись у Винниках, вона снує свої спогади — образно, цікаво — може говорить через мене для свого біографа, я цього свідома, а однак вона цілком щира, така, якою вона є.

Їдемо далі. Дорога ще горами, ще прекрасна. Ще багато сміху, але він вже радше нервовий, від утоми. Я вже не слухаю розмов, ще переживаю Криницю. Згадується Осьмачка і молода монахиня, що вбігає в мою кімнату і просить прийти до неї, бо має зайти Осьмачка, а вона хоче, щоб я була при тому прощанні. Вона вчила його німецької мови, однак мусіла припинити ці лекції й виїхати — занадто наш поет захопився був нею...

У Перемишлі спиняємося лиш на кілька хвилин перед домом мого брата Степана — і вже мусимо їхати, наш возій тепер дуже поспішає. До Львова добилися по першій годині ночі, а я об’їжджаю ще ціле місто, бо іншим «подорозі».

У Львові, на самому вступі, — історія з паном М. М., адміністратором Львівського Відділу Укр. В-ва, зрештою, моїм добрим знайомим з часів спільного членства в Головній Управі Рідної Школи...

Мій головний шеф, проф. Зілинський намовив мене залишитися в Криниці ще на один тиждень, щоб написати репортаж, а Львів повідомити. Я зарані вислала листа до Тосі С., що перебрала була на себе всі редакційні обов’язки й отримала від неї телеграму: «Залишайся спокійно». Прийняла це, очевидячки, за офіційне повідомлення. А тут, з приходом до Редакції застаю листа від п. М.: «Ви завішені в урядуванні через Ваше спізнення».

Смішне й несмачне «провідництво», що ним заразилися, видно, наші демократи. Мені годі «засипувати» Тосю, та й не хочеться виправдуватись: привезла готовий до друку матеріял. Написала зразу ж листа Зілинському, здала в друкарню репортаж (здається, непоганий, досить об’ємистий, хоч стисло писаний, добре ілюстрований), а сама пішла додому й чекаю.

Виправила остаточно мою «Бурю», першу частину. Внутрішня рецензія д-ра Шлемкевича — прихильна, але «запропонував» вилучити перший розділ, де зображено — на тлі наради Головної Управи Союзу Українок — зудар думок при обговорюванні звернення націоналістів до свого активу: входити у центральні установи і розсаджувати тих «гальванізованих трупів». Там в тому розділі зарисовано кілька маркантних жіночих постатей, настрої напередодні війни, виведено героїню, що потім залишається зі своєю особистою проблематикою. Тепер цього не буде, дія починається в Косові. Погодилася, щоб не робити книжці труднощів.

Бідуємо, як ніколи, таки добре недоїдаємо. Обід ще якось склеїмо, а на вечерю нема вже нічого, щось вишкрябуємо. В літературному Клюбі відкрили каварню, була там учора, але жалувала потім і тих трьох злотих, що заплатила за два мікроскопійні тістечка.

 

10 серпня

Вернулася до редакції з повним «фасоном» : Зілинський прислав мені копію свого листа до п. М. М. і копію відповіді від нього: «Справа поладнана». М. М. повідомив мене також про те «поладнання».

Відбувся фестиваль української пісні — у Великому театрі — незабутнє враження; ті щораз інші і щораз кращі ансамблі з цілого краю. Увечорі повторяли ще у Стрийському парку, але задалеко було йти з мамою. На фестивалі думала про параду «щасливого з’єдинення», а потім про ту іншу, коли прийшли німці, що сиділи штивно і злегка, протекційно оплескували концерт. Тоді ми мали ще ілюзії — вони пропали вже цілком. «Ви прогавили ваш час. Тепер навіть такі держави, як Франція, не будуть існувати» (???) Це — з переданої розмови з «прихильним до нас» провідником чогось там.

Словом, треба виконувати культурну роботу, на яку є ще змога, але ніколи не можна з ними зійтися в їх божевільних ідеях і плянаїх. Хіба — пережити їх разом з усією їх «великою добою». Ще раз наше, так залюбки повторюване за большевиків: «Пережили ми панщину, пережили конституцію, переживемо й це». У тому є якась ірраціональна, цілком українська рація тривання.

Ага, ще гетьманці! Заходив до мене Євтимович, добрий Михайлів знайомий, — каже, що ще спочатку зимової кампанії німці, наче б, зверталися до гетьмана з якимись пропозиціями. Можливо, тим краще для них — але, вони мабуть не такі розумні в політиці, радше — навпаки.

Почалося знову з жидами. Це та «летюча бригада», що «працює» скрізь по 10 днів. Відобрали жидам виказки (кагал видав був, з німецького дозволу, 4,000 виказок своїм людям), а тепер видають нові, тільки потрібним (німцям) фахівцям, решту забирають. Плятформи, причеплені до трамваїв, везуть їх навстоячки, півживих, кудись за Личаків. Мені казали, що там десь далеко чути постріли, ясою… До наших людей прибігають ще окремі жиди. Іренкині діти впустили увечорі молоду жидівку до лазнички, а рано вона кудись забралася, поки ще спали.

Наші селяни кажуть: «Як почали, то вже будуть до кінця». Знущання, розстріли людям осоружні. Селянин з Сяніччини скаржився священикові: «Усе попри мою хату їх ведуть (тих з табору праці, що їх винищують), я вже не годен того витримати». У Ворохті сказав гуцул знайомому мені кооператорові: «Як у нас був той старший з гестапо, то казав привести собі 10 жидів. Не було, забрав 7 і вистукав їх подорозі. А як їх не стане, то візьме наших — він то мусить мати, звик».

Наші журналісти повернулися з поїздки по краю — реляція мінорна. Люди в горах голодують, мруть. Тут потрібна якась скоординована акція, щось уже над тим радять, мають почати робити.

 

11 серпня

На південному Сході великий похід німців на Крим, узяли Краснодар, столицю Кубані, також відомий П’ятигорск. Відзначають у звідомленнях допомогу «дер Фербюндетен»: румунів, хорватів, словаків.

Сни такі повні того, що було, якісь сцени повороту Михайла, що мішаються з епізодами під в’язницею — цього не можна схопити — щось, що на переміну тішить і мучить, а потім розвівається в тумані.

Сьогодні бачила патрулю гестапо і з ними одного нашого «допоміжного» поліциста. Йшла від Третього Мая до Костюшка — вони проти мене. Побачила, як за рогом Народної Гостинниці зникав жид, а поліцист щось пильно показував німцеві в інший бік. Майже певна, що він бачив жида і зробив це свідомо, але присягнути не могла б. Зате, знаю напевне, що наш Комітет борониться, як може, від уживання нашої поліції до таких лапанок.

Пригадався д-р Бегляйтер. Як тільки почали примушувати жидів під карою смерти носити на рамені жовті опаски, я побачила його здалеку на вулиці — з такою опаскою. Він рвучко повернувся в інший бік, а в мене стиснулося серце: чудовий лікар, гарна, добра людина, він так щиро займився був мною, коли я дістала, після грипи, пораження рухових нервів очей, так до кінця провів лікування, так щиро радів...

Трохи відлягло від серця, як довідалася від Іренки, що д-р К. П. (Іренка близько живе з ними, колись був конціп’ієнтом її чоловіка) — що він, якому д-р Беґляйтер лікував колись дружину зі запалення нервів в нозі, помагає йому тепер видатно продуктами.

Розказують про дивні речі: зникають діти. Їх, наче б, беруть в авта і кудись везуть — говорять, що для трансфузії крови воякам. А ще розповідь про жінку, що скрізь шукала своєї 14-ти літньої доні, аж найшла її у трупарні (?!) Їй мали сказати, що вона, та доня, врятувала життя трьом воякам...

І для своїх вони жорстокі. П. М. розповіла мені про тутешню жінку, яку викликав до лікарні офіцер, її булий квартирант. Був без рук і без ніг, благав її негайно сповістити його дружину у Відні, щоб приїжджала — дав на телеграму свою золоту обручку, казав узяти з-під подушки. А на другий день тій жінці, що післала до Відня телеграму, сказали, що він ще вчора помер. Знайома медсестра вияснила: з такими у нас роблять скоро порядок, поки з’явиться родина: голка...

Як воно не дивно, а саме тепер я набралася сили і віри до життя: варто, треба все те пережити, яке важке й незрозуміле воно не було б. З цього хаосу мусить виринути якийсь інший світ.

У нас справи трохи покращали: прийшла пенсія мами, як удови по шкільному австрійському інспекторові, за мин. роки (1700 зл.) і злізла хвилево з голови журба за щоденний хліб, за гроші на борги, яких ніколи в житті не могла стерпіти.

 

29 серпня

19 ц. м. був великий американсько-брітійсько-канадський (і ще Де Ґоль) десант біля Уск у Франції. Німці подали того ж вечера тріюмфальне звідомлення про його розбиття! — грали гимни: німецький, італійський, ще якийсь. Потім давали пояснення політичної ситуації: большевики зажадали від альянтів створення другого фронту — ще 22 липня — до 12 днів. Черчил поїхав до Сталіна, а наслідком був десант.

«Публічна опінія» у Львові вирішила, що раз ультимат, значить, большевики погрожували сепаратним миром. Річ ясна — така можливість для нас найстрашніша, ото ж, треба радіти тим другим фронтом. Це настрої й балачки останіх днів.

На Кавказі — запеклі бої. Большевики форсують також недавно здобуту німцями лінію Дону.

Ще говорять, що раніше йшли десь там розмови між німцями й альянтами, місяць тому вони припинилися — і хто знає, чи не у зв’язку з цим німці з новою наполегливістю ліквідують жидів. Здогади, здогади...

Сьогодні подавали у звідомленні, що большевики бомбили Ген. Губернаторство. Впали також бомби на Варшаву. Думаю про Зосю, про Липу.

Я дуже зайнята тепер новим числом «НД». Ми ще від раннього літа знову на Зиблікеївича, в гарних просторих кімнатах першого поверху, на низу — книжковий відділ видавництва, гол. ред. львів. Відділу (д-р Ш.), а на нашому поверсі ще «Дорога» з Ольгою Кузьмович і д-ром Ю. Старосольським, далі Гошовський зі своїм дитячим журналом. Я приходжу тепер першою — на дворі ясні, соняшні дні — так добре відкрити вікна і поки ще ніхто ні з чим не натискає — посидіти, розплянувати день. Тося взяла ділянку репортажів та інтерв’ю, її часто нема — приносить добрий, тонко поданий матеріял, над яким довго працює.

Німці заповідають ще два-три роки війни, а ми тут уже не годні витримати. Гроші, що дістали за татка, топніють, як сніг на сонці, моя платня 530 зл., а на якесь можливе прохарчування треба б видати 50 зл. денно.

Вранці літаки перелітали над Львовом.

Ага, Німчук, що ніколи не встряває в нашу працю і читає журнал вже по надрукуванні, тепер взявся за культурну хроніку Тарнавського, себто почав її (як расовий газетяр) виправляти й доповнювати, вже в т. зв. ревізії; я запропонувала йому читати ту хроніку перед друком, бо потім морока в друкарні. Ми погодилися. До речі: він зі своїм львівським Відділом «Краківських Вістей» має своє бюрко і свого помічника (Нижанківськскго) в нашій кімнаті — часто снує чорні, хоч розумні думки, а я боронюся від того, як можу — песимізм мене забиває!

 

4 вересня

П’ять днів тому бомбили трохи Львів. Ми з мамою і молодий Тимків, що був у нас, не переймалися цим, пішли спати, як відгуділа повітряна тривога. Вранці довідалися, що було більше бомб, як думалося: на площу Смольки, в поліційне кіно, в: Єзуїтський парк, у великий будинок за театром, на звороті у Шпитальну. В кіно вбило кількох німців, на вулиці перед Ґестаттом — двох гестапівців, якихось людей на площі Смольки і на Шпитальній. У Рижевських на Смольки скло вкрило ціле помешкання, поранило трохи інж. Рижевського — увесь його одяг був набитий склом. Це мали бути якісь «малі», але «грізні» бомби. На людей у Львові вони зробили велике враження, зокрема на чоловіків. Тепер я спостерігаю, що чоловіки, ті великі й сильні зокрема, найбільше попадають у паніку. Цікаво, як мало я реагую на такі небезпеки — це мабуть такий рід нервовости. В небезпеці я стаю дуже «свідома себе» й одчайдушно відважна. Так було у першу війну, коли я була ще дівчуром, так само і в цю, другу.

Потім ми довідалися, що бомби впали теж на інші міста — Раву Руську й Борислав, про решту докладно не знаємо.

Учора читала статтю Еріха Коха в нещасному київському «Укр. Слові»: «Були фантасти на еміграції, але населення зрозуміло і включилося…»

Ні, вони таки нічого не навчилися, ті німці, на своє й наше горе.

Ми, назагал, віримо у щось ірраціональне. Може так і треба, і добре. Бо як інакше можна б все те пережити?!

 

15 вересня

Є чудова, золота осінь, як тоді, 1939 року. Заповідані панікерами бомби не падуть, зате нова хвиля політичних чуток: Гесс, наче б, чекає вже у Швайцарії з готовим урядом замінити Гітлера і його прибічників; Гітлер — важко хворий. Стигматики та інші ворожбити, а також «духи», на яких прийшла в людей велика манія, кажуть, що вже близький кінець (який?). Інші радять уникати великих скупчень. Прийде велика внутрішня катастрофа німців, а тоді поляки кинуться вирізувати нас.

Тут пригадався дотеп з того, ще трохи кращого часу для бідних жидів. Жидові набридло знущання, хотів умерти. Пішов до парку повіситися — не впустили: «Нур фюр Дойче». Хотів втопитися в басейні — не допустили: «Нур фюр Дойче». Приходить до рабіна: «Ребі, я хочу забитися, але не можу — нікуди не пускають!» А рабін: «Ти, Йосю, дурний! Іди на Академічну, побачиш ґестаповця, дай йому в морду, а він тут же тебе застрелить». Іде жид по Академічній, а насупроти — першокласний, великий, відгодований ґестаповець. Йосьо до нього — замахнувся і вдарив з усієї сили по фізіономії. А той ухопився за лице: «Цо, юж по войнє?!»

Наші райхсдойче, що стали ними радше зі спантеличення після втечі іна Захід 1939-1940 р., постраждали більше, ніж скористали (окрім одного у Львові, що йому цілком «перевернулося в голові») з того райхсдойчерства, хіба що ті німецькі картки, а їх, до речі, не всі мають лице використовувати. Сини їх мусіли йти воювати, як німці, а цього не відплатить жодна харчова чи інша картка. Який тиждень тому я мала розмову з таким хлопцем, що був довго на фронті й у запіллі. «Мені соромно тепер признатися, що я українець в німецькому війську» — сказав мені. Як їх вітали, закидували автомашини квітами, виносили все своє бідне добро, що мали, частували — а тепер там така ненависть до німців, що як появиться якась об’ява німецькою і російською (!) мовами, то до години її вже нема. І ще сказав мені: «Там є Україна!» Пізнав там багато людей, яких, каже, не забуде ніколи. А тепер вернувся на фронт — може там і загине хлопець, нізащо.

 

22 вересня

Учора були мої іменини, були милі гості, навіть з дарунками: чеська запальничка від Бутовичіа, цигарки, парфуми, багато квітів. Були Галя Л., Тося, О. Тарнавський, Ю. Стефаник, — навіть старий Лук’янович перепросився і приніс свої чергові цвинтарні квіти (а то були кам’яні рожі) — хризантеми. Липа забіг на хвилину, не знавши про іменини, — не хотів іти між гостей; приніс рукопис нарису «Про математику». То був добрий день, багато, приємно розмовляли, трохи сміялися. Але тільки двоє побажало мені того, чого я чекала: повороту Михайла: Бутович і Галя.

А так, життя — турботи, втома. Але, бувають і веселі інтервали. Недавно ми з Гординським встругнули таку штуку: обоє, на зміну, написали для «Дороги» замовлене шефом преси оповідання про збіжжеву кампанію. Навмисне нічого не плямували, не обговорювали. Я написала дві перші сторінки, він дві дальші, знову я, знову він. Це — на премію. Не знаю, чи дістанемо, але забава була, як кажуть у Львові — пріма.

 

22 жовтня

Холод, майже вже зима і зв’язані з цим турботи: про дрова, яких уже нема, про картоплю, що має бути від «льокаторки» (ми здали бічну кімнату) і якої годі дочекатися. Чекаю також на перероблене хутро, єдиний видимий знак з мого гонорару за книжку.

Люди мають нову мюроку: загальну лапанку. Забирають цілі потяти, ціїлі трамваї, беруть з вулиці. У кого добра виказка, себто він на якійсь потрібній німцям роботі, того випускають, решта їде до таборів праці, до копаиня ровів під фортифікації, десь, наче б, аж в Італії. А тім, ніхто не знає, куди його везуть. Люди кидають з вагонів розпачливі листи, дехто їх підбирає, доручуе.

А ось лист з Німеччини від молодого хлопця, що поїхав туди на роботу добровільно:

«Добре мені тут. Так мені добре, що добре мені так».

Цей умів обійти цензуру. Поляк з Німеччини розумів її інакше:

«Ту тих вшисткіх шляк трафі. Польска бендзє вєлька і потенжна. Вєнцей нє піше, бо сє боє цензури…»

Недавно було в редакції багато руху у зв’язку з приїздом Ю. Косача. У нього не тільки блискуче перо, але й сама поява — ноншалянтно-елеґантна, чудесні очі. Не бракує в них і блисків іронії, хоч старається бути милим — мені й Тосі приніс до редакції квіти. У В-ві зробили з ним фото — Шлемкевич, Гординський, Софронів, І. Коваль (поет), Керницький, Дубровський (кіноактор), О. Тарнавський, Нижанківський, Головко, Кархут і ми з Тосею.

Раз були у Галі Л., Косач, Семчишин і я, Косач читаю нам уривки зі своєї драматичної поеми «Облога». Уривок піде в «Наших Днях». Там іде його вступна «Лист у далечінь».

 

22 листопада

Цього місяця сталися великі події. У нашому житті — щось страшне: німці накрили, наче б, бандерівську діючу групу, когось забрали і прийшло до стрілянини, згинули три ґестаповці, члени якоїсь комісії з Берліна, що приїхала з готовими паперами на руках робити чистку. У відплату розстріляли багато, а може й усіх в’язнів на Лоицкого, де згинули такі непричасні ні до якої політики люди, яік П’ясецький, лісник, що сидів на донос шефа-німця за «несубординацію» в роботі. Розстріли відбулися й на провінції, в Коломиї, Чорткові (кажуть і діячів УДК), так само в Кракові.

Одночасно у світі, у воєнній ситуації — величезні зміни. В половині листопада англійці та американці висадили великі армії в північній Африці, а тоді німці зайняли решту Франції. Дарлян утік до альянтів, а Гітлер видав маніфест до французького народу, в примирливому тоні. Німці подали, що цю інвазію французи прийняли «дуже спокійно». Та вчора прийшли інші вісті: французька фльота в Тульоиі підняла бунт, приготовляючись ніа прихід брітійсько-американських кораблів. Сьогодні подано в пресі лист Гітлера до Петена: пригадує там, що було до того (мовляв: «мир і тишина»), німці не хотіли йти проти Франції, їм «накинули» акцію. Французи зламали слово, але він (Гітлер) знає, що це не вина Петена, етцеттера.

Пригадується те, що німці (помірковані) казали про «спізнений час», навіть Франція, держава світового значення, не буде існувати! А тепер — така льояльність!

Потемки в помешканні щодругий день (струм дають щораз іншій частині міста) — дуже демобілізують і деморалізують. Сидимо в темряві, свічками світимо аж від десятої, коли приходить газ, варимо на завтра, лягаємо по півночі, встаємо о п’ятій, коли ще є останки газу. Але, від учора маємо маленьку нафтову ляміту (принесла звідкись Іренка), а сьогодні я дістала навіть нафту: 20 зл. за літр, важко роздобути.

Ціни йдуть вгору і вгору. Продаємо (головно мама) і позичаємо (я), хоч як не можу перенести жадних боргів на совісті. А читати та писати дома неможливо (тоді можна б забути за щоденні турботи), бо нема світла. Таке.

З жартів на побутову тем

— Де працюєте?

— На пошті.

— А ваш чоловік?

— На залізниці.

— Але з чого живете?

— Мій чоловік має безробітного брата, то він нас утримує.

У Томашівському повіті, а також у Заліському, на Холмщині — чисте божевілля: до трьох годин люди мають забратися звідти геть — українські родини можуть узяти підводи. Поляків сортують: дітей до шести років німці кудись забирають, молодь іде до таборів праці, старші — до Бавдінсту. Хто може — тікає, потворилися цілі гурти таких втікачів.

До одного українського села, вбитого клином між два виселені, прийшли вночі вигоняти людей. 17 родин, що не хотіли вступитися — вистріляли. Села спустіли, люди порізали дріб і ночують в лісах, приходять тільки годувати худобу. Уже її також почали різати. Ходять, як мертві, жадна робота не береться.

 

11 березня

За нами (і, мабуть, перед нами) багато стратегічних змін. Німецький похід на півночі не тільки стримався, але й круто повернувся назад. Німці здали багато території, довго облягали Сталінград і потім відступили.

І на півдні, на Кавказі, на Кубані, і на середньому відтинку фронту великі відвороти. В половині лютого здавалося, що ніщо вже не спинить большевицького походу вперед. Але, здавши Харків, звідки приїхало до нас багато людей — цей раз евакуювали пляново — німці не відступили аж до лінії Дніпра, а стримали большевицький напір. Ідуть там бої. Люди з тих місць не ставляться до німців так вороже, як інші, що прибули сюди попередньо. Може краще запам’ятали большевицькі часи, а може німці не встигли ще «показатися», може трохи тепер і попускають. Є тому признаки в нашому В-ві: можна буде видати (чи там перевидати) для України 16 творів. Любченко, що тепер у нас (культурна й мила людина) твердить, що німці у Києві дозволили тепер на драматичний театр (була тільки опера) і, навіть, натискають на Спілку Письменників (ту саму, що так криваво розгромили) влаштовувати літературні вечори. Трохи, мабуть, пізно...

А ми робимо свою роботу, поспішаючи, поки ще можна. Д-р Крип’якевич дав до березневого числа дуже цінну статтю про «Світогляд міщансько-козацької доби», Липа — «Про сучасність і культуру», є стаття про останні роки Михайла Грушевського (О. М.), вступна — до Шевченкових роковин — Косача — «У перспективі Літнього Саду»; репродукції Шевченкових творів та ін.

 

31 березня

На Грубешівщині поляки вбили голову Окружного Комітету, д-ра Миколу Струтинського на полк. Войнаровського. Струтинського привезли до його рідного містечка, Буська, і там похоронили — Тося їздила туди.

Жахливе на Волині, в Рівному: за спробу втечі в’язнів та вбивства двох німців і якогось голландця (?) — німці вимордували у в’язниці всіх, хто там находився і проголосили це. Потім спростували: не всіх, а тільки політичних… Подібне сталося в Косгополі, де розстріляли головних діячів, в тому цілу Управу міста, з машиністками включно. Страчували в якійсь долині, на очах цілого міста.

Кажуть, що д-р Рощинський впав навколішки, а його дружина, лікарка (Струтинська, сестра дружини Валі Садовського), крикнула: «Перед ким клякаєш, перед звірюками?» X. Кононенко кинула німцеві в голову чоботом, зірваним з ноги...

Німецькі роки перевалюються над головою, а ми не маємо ніякого впливу на те, що навколо діється. Інколи думаю, що воно заллє нас, разом з шумовинням, що випливло наверх, і ми потонемо, не пристосовані до цих варварських часів. Але, десь у глибині я вірю, що ми все те перебудемо й не належатимемо до тих, що «не мали рації, бо їх уже нема».

Так пробую синтезувати думки і настрої прогалин в моїх нотатках, але це даремне. Я можу реєструвати тільки події, а тому повинна робити це у кожну вільну хвилину.

А за той час подій було багато, і не всі вони такі страшні, як недавно записані. Через редакцію «Наших Днів» пересунулося в останніх місяцях чимало цікавих, вартісних людей — яка ж багата на таланти ніаша безталанна земля! Нераз заходив і дав прекрасний нарис про Холмщину в історичному аспекті — Борис Ольхівський («Там, де орли в землю вгрузли» ), бував декілька разів Липа — завжди свіжий і захоплюючий, як автор і як людина.

Ще в березні ставили у великому театрі Косачеву «Облогу» — дуже гарний завдаток на те, що може він дати в драматургії (дім архітекта-італійця в обложеному Хмельницьким місті) — я писала рецензію.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.