Далеке зблизька-9

 

 

18 квітня

Від чотирьох днів я вся під враженням масового вбивства в Катинському лісі, під Смоленськом.

Коло 12,000 (досі відкопано 9,000) польських офіцерів найшли в ямах на лісовій галяві, уже вкритій сосновим молодняком). Серед них польська генераліція, вони попали до большевиків восени 1939 року. Спочатку були в Ковельську і Старобільську (куди, до речі, вивезли були нашого пожильця — інж. Я. Луцева, одного часу Михайлового однокамерника у в’язниці на Яховича). Їх, тих офіцерів, привозили на північ потягами, як зізнає населення, цілий місяць (березень-квітень 1940), потім автами до лісу. Відкопують тепер генералів, полковників, майорів — і молоденьких хорунжих. 500 метрів від того місця був відпочинковий дім НКВД. Читають по радіо прізвища, ранги, адреси, що були при них. Їздили туди дві польські комісії з Варшави, журналісти з європейських невтральних країн, спеціяльні кореспонденти газет Ген. Губернаторства тощо. А ті жінки чекали їх досі, вірили...

Воно розворушило думки про Михайла, підказує, що всі мрії про його поворот — нереальні.

Чи вони рахувалися б при тому скаженому відступі від нас — з в’язнями, коли розстрілювали генераліцію армії держави, з якою не були навіть у війні?!

А так вперто думалося: де це можливо, щоб розстрілювали масово незасуджених, навіть ще не суджених в’язнів?!

 

20 квітня

Говорять про польський легіон — тепер для нього, наче б, «добра конюнктура». Тепер, після всіх німецьких помилок з поляками! Дуже сумнівне.

Вчора радили наші комбатанти.

Я себе, видно, затуманюю постійною працею, клопотами, недостачами — до того завжди є товариство мами і Любки Білан, що тепер у нас, «на станції»; бо коли сьогодні найшлася дома сама, а ще до того наслухалася в радіо подробиць з Катиня (читали лист, що добре зберігся при одному з них), то зовсім розгвинтилася, відчула все кожним зокрема нервом.

 

12 червня

Від двох тижнів у мене якась вперта грипа, що зостогидила цигарки й життя, дальше писання книжки (2) і взагалі все.

Довкола нас — кошмар. Велика акція винищування жидів. На вулиці Боніфратрів, де ми з Михайлом починали наше спільне життя, Іренка, що живе близько, побачила вранці дві мертві молоді жидіївки, з плямами від отруєння — певно газом — на лиці, на руках. Хтось виволік їх і покинув там...

У жидівській дільниці, що вже спалена, видобували жидів, мертвих і живих, з каналів, що тяглися аж під театр. Боже, Боже, яке жахіття!

Німці далі не тратять «контенансу»: хоч війна в Африці скінчена — альянти розбили й виперли звідтіля німців — вони, німці, твердять, що цей рік був їм потрібний для розбудови оборонної сили Італії… Тепер альянти здобувають острівці, Пентелярію (14 х 8 кв. кілометрів) здали німці вчора, після безперервного бомбування — 140 нальотів впродовж п’яти днів.

Нищать з повітря Німеччину, Італію. Німці називають їх «Люфтпіратен» так, наче б вони не робили такого самого (ще в 1941 році) з Англією, з Францією. Німецькі звідомлення подають про збиття 50 альянтських літаків денно — це дає уявлення, скільки їх там літає і кидає бомби!

На Сході досі нема німецької офензиви. А, тим часом, большевики пруть і пруть, їх тільки «відбивають». Німці подають, що большевики почали офензиву на-захід від Москви — теж, кажуть німці — без успіху...

У мене ще гарячка, але всі ті факти не є, на жаль, її виплодом.

 

Кінець червня

Після розкопок у Катині — страшні, куди ближчі нам відкриття: понад 10 тисяч помордованих найшли у Вінниці, під «палацом культури» для молоді, на близькому кладовищі, ще і ще десь. Кажуть, німцям доносили люди про ті місця поховань помордованих вже давно, але аж тепер вони дозволили на розкопки, при чому тисячі людей з близьких і дальших місць приходять пізнавати своїх рідних (і декого, навіть багато декого, пізнають, бо трупи були туго набиті і хльороформовані). Тепер, як і в Катині, німці викликають комісії з нейтральних країн, щоб давати свідчення цим большевицьким злочинам. Це для них пропаганда, а для нас — нові страшні відкриття. Окрім тих могил масово помордованих, що відкрили ще 1941 року біля Києва, тих тепер у Вінниці, наша земля начинена на всіх своїх просторах українським трупом... Це той жах большевицького режиму, що казав людям чекати хоч чорта. Однак, ми не чекали чорта, а приходу культурної держави...

Тих, у Вінниці, мали звозити й стріляти в роках 1937 — 1939...

 

1 липня

Вчора знищили Дом у Кельні, одну з багатьох безцінних пам’яток культури.

Була на доповіді Ю. Дивнича про Хвильового — ніколи, мабуть, не чула такої глибокої аналізи творчости, де постать письменника виростала б так органічно з доби та її подій. Він більше людський, справжній від тих не-комуністів, той комуніст, що перестраждав до кінця свою оманну віру у «загірну комуну».

Критик, як і поет (а Хвильовий у всьому — поет), мусить бути дуже правдивою людиною, щоб так глибоко відчути поета.

 

27 липня

Перебула два тижні в улюбленій долині Прута, в оселі вчителів (УЦК) в Ямному. Тимчасом велика банда Колпака, виперта з Волині Бульбою, перекотилася в напрямку наших гір, під Хом’як, на Рафайлову. Подорозі зачепили табір, звідкіля завчасу вивезено пластунів.

Тут, у пансіоні, знайомі — Бутович, з яким ходила на чудову, зелену галяву, де перед хатою чарівний хлопчик — мистець робить з нього, вдягнувши малого у величезний татів капелюх — рисунок. Тут і давній знайомий з каварні Ріц, дир. Капуста, що хвалить мене за мою «гідну поставу». Тут і дехто з артистів, м. ін. Стефа Стадниківна, що відсипляє усі залеглості й мало показується. А назагал, настрій безжурний.

Потім, частина гостей таки втікає з пансіону (його вміло провадить п. Осипа Грабовенська). Бо оце в глибину гір поїхало військо, щодня понад горами сторожать літаки.

Який сюжет до оповідання! Очайдушні гості залишилися, влаштовують забаву. За вікнами моторошна ніч, але люди попали в якийсь транс, танцюють як божевільні. І раптом — з’являються партизани.

Так воно було, тільки без партизан у пансіоні. Навіть мене інж. Яцкевич присилував до якогось танга, вперше від польсько-німецької війни. А потім був несмак.

Я могла ще залишитися на тиждень, але через маму повернулася додому: не хотіла, щоб вона журилася тими бандитами.

А з поворотом до Львова — такі новини! Уступив Мусоліні! З Риму (Бадоліо) заявляють, що війна йде далі, «не можна осоромити великого минулого Італії»! Однак німці, хоч вперто повторяють ці слова, одночасно говорять уже «про власні тільки сили німецького народу, що не втратив спокійної і невгнутої постави».

На нашому фронті — важкі події: Бульба розправився з поляками за Холмщину (тут нечитке речення — М.С.), а вони поробили доноси на українську інтелігенцію на Волині — багатьох німці розстріляли, Підгірську, дружину б. посла (колишню Голубцеву) застрелив староста чи якийсь інший начальник таки у своєму бюрі. Про її смерть була згадка у «Львівських Вістях». Поляки попривозили своїх до Львова, для пропаганди про «українські звірства», еаче б це не вони спровокували все. А втім, ще скоро було Бульбі починти реванш, та й не тим способм ми виграємо...

Іренка починає розжалоблюватися над німцями, я то поганий знак для них: вона, як К. Малицька, завжди за тих, що підсподом. Каже, що на Янівському цвинтарі написи, над якими можна скавуліти з жалю: «Цу дайнем драйсігстен Ґебуртсяр — айн Ґрус авс дер Гаймат фон дайнем Фравхен»… А хто буде скавуліти над нашими тисячними могилами без написів?!

Покищо — німці тримаються ще. Хоч пішов Орел, де довго йшли важкі бої, хоч большевики відсвяткували перемогу над Білгородом (німці кажуть, що він їх), німці вважають, а принаймні говорять так, що це — «тактичні рухи». Вибили, наче б, 300,000 большевиків, а тепер вирівнюють фронт. Большевики, кажуть вони, зменшили рації для вояків і пруть на Україну за хлібом, але його не дістануть...

У головній кватирі Гітлера йдуть наради командувачів — покищо з ним, не без нього (як Іренці обіцював знайомий з її трафіки, що вона знов провадить як до війни. Каже цей німецький старишна, великий купець з Гамбурга: «Дер Галюнке (Гітлер) мус фершвінден!» І не боїться казати таке зовсім чужій людиіні! Щось, мабуть, там серйозне коїться.

 

9 вересня

Вчора ми довідалися, що Італія скапітулюваїла ще третього ц. м., беззастережно, про це сповістив англійський ген. штаб. Від учора Бадоліо — «зрадник», німці подають по радіо відозви анонімного «фашистівського уряду», що закликає не здавати зброї альяінтам, етцеттера. Паралельно до цього німці, які «передбачували факти і забезпечили собі відворот з італійського фронту» звітують, що італійці без спротиву здають їм зброю, а там, де «окремі групи» ставили спротив, його негайно ліквідували. Альянти висадилися в Неаполі, ще там десь, а Хорватія зайняла Дальмаптію. Німці обсадили італійсько- французьке побережжя Середземного моря.

А ось вже нові дотепи, що дають людям трохи відіткнути:

Гітлер, переодягнутий шофером, у ворожки: «Насамперед не стане тобі бензини. Потім — зламається вісь. Нарешті — відберуть тобі фюрершайн».

Репертуар берлінського театру: «Дер Гершер» — з Гітлером. «Дер троє Ґате» — з Ґебельсом; «Дер флігенде Голлендер» — з Ґерінґом; «Дер Вег інс фрає» — з Гессом; «Дер Фрайшуіц» — з Гімлером; «Ді Ройбер» — міт дем ґанцен Ансамбль.

Німці в небі: Обдерли ведмедицю, постригли овечки хмар, на молочній дорозі поставили центрфуґу.

 

З жовтня

За останні тижні — багато світових подій. Після капітуляції Італії (підписали король і Бадоліо), німці перебрали там командування, здемобілізувавши армію і фльоту. 13. 9. німці звільнили Мусоліні, що його альянти в’язнили на якомусь там з черги острові, він перебрав провід ще раніше створеного в Берліні «Фашистівського Уряду».

Тимчасом, на Сході йшов великий відворот німців, що викликав тут панічні настрої. Упав Харків, впав Дніпропетровськ, впала Полтава. До Львова почали напливати цілі потяти втікачів з цих міст, врешті — тиждень тому — з Києва.

Здавалося, треба йти вже у світ-за-очі, далі від большевиків. Та ті настрої трохи заспокоїлися. До цього спричинилися — як це не дивно — Кияни. Вони якісь такі спокійні, чомусь певні, що це тільки скорочування фронту. Страшне, що німці залишають за собою пустир: наче б, твердять вони, большевики не в силі будуть опанувати цього простору через недостачу транспорту... І там їх, наче б, мали б німці винищувати. Сьогодні звідомлення каже, що большевицькі атаки послабли. На як довго?…

Як там не було б, а треба буде, справді, як у Липи «будувати нові міста» : він, навіть, найшов був у Варшаві якогось голляндського архітекта, з яким разом плямували такі майбутні українські міста, «де зникнуть вулиці — канали, а на їх місці стануть міста коттеджів». Не знаю, хто відбудовуватиме українські міста — боюся, що не ми і не за плянами Липи. Все ж, зберуться українські люди і будуть відновляти життя.

У побуті всякі дрібні клопоти: треба заплатити 50 зл. за «дозвіл виконувати звання» (?!), борг «домоуправі» — спадщина по большевиках — наш домовласник був жидом; подати про кенкарту та ін.

Над головою тяжіє свідомість тих страшних вбивств, що діються: поляки — наших (проф. Ластовецький), наші — поляків і — своїх (д-р Подолинський, десь вдорозі, з полькою) — помилка...

 

18 жовтня

Осінь — чудова. А на фронті — далі «скорочування», йдуть бої уже по той бік Дніпра. Сьогодні звідомляють про великий, двохденний бій біля Кривого Рогу. Київ ще «наш».

9 ц. м. помер д-р Панчишин. Лікар і Людина з великої букви. Кажуть, до цього спричинилися погрози з боку польських підпільників — вбити його. Ведуть свої порахунки з нашими.

 

7 листопада

Вчора подавали про бої на вулицях Києва. Рахувався він, хоч опущений, все ж під контролем німців. Сьогодні кажуть звідомленя про воєнні дії «на південному заході від Києва…»

Дніпро давно вже перестав бути лінією фронту, тільки большевики переформовувалися насамперед в інших місцях. Ще гірше загрожена, а може й відтята німецька армія на Криму. У звідомленнях називають Херсон, про Миколаїв кажуть покищо приватно.

А все ж, наше життя не перестає пульсувати, часом думаю, що це так перед кінцем і людина оживає.

Було несказано велике пережиття — прем’єра Гамлета — Блавацький, наче вроджений герой цієї вічно молодої трагедії. Дуже добра режисура Гірняка: вірш не пропав у дії, ані дія не губилася у вірші. Новий, добрий переклад М. Рудницького. В «Наших Днях» — велика порівняльна сгаття-рецензія І. Німчука, портрети акторів — Грузбенка.

І ще: у Клюбі — доповідь — як завжди блискуча — Ю. Липи «Хутір і метрополія». Потім чаювали. Гординський написав мені вірша:

Божа мати,

Як легко римувати:

Марія — мрія

Махорка —

Із старого корка

Липа —

Взагалі, фунт рим

Як з носа випав.

А Липа дописав:

Гординський!

Якщо Вам миле життя і сорочка

— Точка!

Боже, які дурощі в таких часах! А, може, саме тому.

У нас, в редакції, навіть після всіх большевицьких чисток і вивозів — багато вартісних людей зі Сходу. І які різні! Стриманий, дуже європейський, з ноткою самоіронії Шевельов, динамічний Багряний, расова Коваленко, Гуменна, що має щось із калмички: є в ній характер! Скромний, з розумними очима Гр. Костюк, літературознавець, що мав у Клюбі виступ «Українські письменники і вчені у большевицьких тюрмах і таборах». Німчук друкуватиме у «Краківських Вістях». Костюк погодився дати пізніше щось зі своїх таборових переживань до «Н. Днів».

 

**

*

І ще така розмова з журналісткою: спритна буковинка, що її респектуюгь навіть німці: працювала у вінницькому журналі чи газеті. На фронті взагалі немає більших німецьких частин, важка зброя йде з малою обслугою (4-5 людей), а як їхали автом, то були б в’їхали просто у большевицький терен, коли б з-тід моста не вийшов був німець і не завернув їх. Потім у селі — одне кулеметне гніздо — вся німецька сила.

 

5 грудня

Якось раптом узяли Житомир, Рівне евакуйоване. Здавалося — кінець. Потім вияснили: большевики вдерлися великим клином аж до Коростеня, їм прочищували шлях партизани, а иімці відтяли їм «головку», вдарили з півдня, пробилися на північ, узяли назад Житомир. Це вклинення прочищують, німці просуваються там у напрямку на Київ — так нам кажуть. Усе те має робити армія, що переформуваїлася після Сталінграду, нею керує Ромель, той з Африки. По кінець листопада їхали на Схід військові частини.

Тепер, з початком грудня, відбулися дві конференції: в Каїро — Рузвельт, Черчил і Чан Кай-шек; в Тегерані — Сталін, Рузвельт і Черчил. Ця друга відбулася під «омофором» Сталіна, в совєтській амбасаді, під охороною НКВД. Комунікат її каже про те, що у світі має бути така справедливість, як існує в країнах договірників… Чи справді таки віддають Европу на поталу большевикам, чи, як міркують поляки, оббріхують Сталіна? Та ж він це сам розумів би і сміявся б у кулак. Де ж бо є така сила, що могла б спинити їх, коли не стане німецького фронту?! Ось ціле «клю» нашої тимчасової національної рації.

Між тим, про паніку люди в нас якось забули. На Кримі (кажуть) становище зовсім не таке погане, як здавалося, німці навіть знову почали місцеву атаку на висадний причілок коло Керчі... Це — з розмов.

Такими всякими подіями і розмовами запоморочуємо себе, як за большевицьких часів — міцними цигарками.

 

31 грудня

Першого дня латинського Різдва большевики почали нову офензиву. Бої йдуть головно в районі Житомира, в тому великому вклиненні Житомир-Коростень, яке німці, нібито, зліквідували. Але, вчора німці взяли Коростень, сьогодні в радіо — про німецькі контратаки і якісь, неназвані, здобуті місцевості.

 

4 лютого 1944

За нами місяць, повен мінливих настроїв, паніки, що почалася після нашого Різдва і тривала який тиждень, деякого заспокоєння — і знову паніки. Безпосередній привід — большевицьюа офензива «ан аллєн Бренпунктен дер Остфронт», зокрема наступ біля Дніпропетровська, а вшце — зайняття Рівного й Луцька (про Луцьк учора звідомляля німці) і, на півночі, коло Нарви (Естонія). В Естонії — загальна мобілізація. У нас, очевидячки, найбільше враження зробили Рівне-Луцьк.

Видавництво забрало до Кракова наші цінніші речі, я передала один з Куриленківських килимів (копія княжого) і вартісніші книжки. Заповіли це ще в часі паніки, забрали, як вона трохи притихла, але це добре, трохи заспокоїло: шкода буде Михайлових, десятками років призбируваних книг: літературознавство, історія, політична думка.

На жаль, нема й не буде змоги «залишатися на рідній землі», як каже патетично дехто з тих, що стояли збоку від усього нашого активного культурного життя — воно все таки могло проходити, хоч як нерадо німці його толерують. Сам факт загибелі наших найближчих у большевицьких в’язницях і те, що ми про цей страшний факт висловлювали (і до кінця життя будемо висловлювати, інакше не можна б жити) — перерішує справу. І як же, зрештою, я мала б силу ще раз зустрітися з цим режимом!

Але, треба твердо сказати, що ніхто — абсолютно ніхто з українців (може є десь якісь запроданці, але це не наші люди) не бажає повороту большевиків.

Тепер у Львові часто проголошують плякатами на мурах списки тих арештованих, що будуть страчені на випадок вбивства німця — такі екзекуції відбуваються прилюдно, на Стрілецькій площі. Беруть з того списка таких, що могли б були бути «зацікавлені» у даному вбивстві. Останній список мав 84 прізвища, в більшості українські. Це другий бік медалі: вона також густо заплямлена кров’ю, але якась менше жахлива через свою одвертість. І нема такого, що не знаєш ні дня ні години. Часом думаю, що большевизм найжахливіший тою якоюсь «азійською» таємничістю всього, що проходить десь там у підвалах життя.

А свята були ще гарні (хоч офеизива), були в нас Шевельов, Людмила Коваленко, Гординський. Цей останній написав мені вірш:

В Мари — кицька темно-бура

Під печею мур-мур.

А на столі — література,

Тонкий ажур.

І десь далеко виє буря —

Не каламбур!

Усі серця тривожно журять

Журби сто хур.

 

Задивлені в маківника меандри

Готуємося у далекі мандри;

Мовчить Марія, потупила зір:

Сама не знає, б’ється із думками,

Чи заячу печеню з бурячками

Зробити з кицьки на останній пир...

 

10 лютого

Від яких двох тижнів у нас в їдальні (з канапою) живе Михайло Зеров, брат Миколи, псевдо — М. Орест. Мила, м’яка людина, що в дечому нагадує Михайла. Увечорі кличемо його на «вечерю»: печену картоплю, часом є сир, чи мікроскопічні порційки масла: треба їх виділити, бо інакше не візьме. І заспокійлива розмова. Він поет великої культури.

У місті — скажений рух. Тисячі охоронно помальованих (сіре з зиґзаґами) авт, вантажників, мотоциклів, усе те пре на Схід.

А в большевиків — чергова комедія: зміна конституції! «Республіки» матимуть своє військо і представників у чужих державах та в інших сов. республіках. Це добре сказали по радіо: щоб мати більше амбасад для шпигунської роботи; замість Комінтерну, що ровв’язався в літі.

Наш пожилець ненавидить той режим, аж труситься, коли мова про нього. Хоч який стриманий, а колись виговорився: у нього завжди ігри собі ціянкалі. Ніколи, ніколи не попаде вже в ці руки.

УПА (Українська Повстанська Армія) мала передертися на той бік фронту і там, кажуть, діє. Але, якщо не прийде до загального хаосу, якщо ті або ті втримаються, утвердяться?…

Зими ще не було й нема. То було мокро, а це знову тепло — 8 плюс.

 

29 лютого

Останній день переступного року — 24 роки з часу, як під Одесою помер від тифу наш коханий Ромко. Не залишився в італійському полоиі, рвався на Україну, інші залишилися, чи застрягли подорозі у Відні… Був одним з тих, що чесні у всьому: у студіях (готувався до катедри), у війську (в умовах протекційности для паничиків, що мали власні коні — був артилеристом — до того, ніколи не бувши у війську, добув ступінь оберляйтананта) — в обов’язках перед батьківщиною. Його ім’ям названо Орлика Лунева (Роман Олег) — і цей, також вийнятково обдарована дитина, не мавши ще 15 років, згинув у Бригідкак. Трагічна якась пов’язаність.

Але думка про ту війну — як про щось дуже далеке, просте, зрозуміле. А тут — справді, якась диявольська епоха.

Мені знову не спиться, знову таке нервове виснаження: робила у всі вільні хвилини коректу «Бурі над Львовом», що не годна народитися.

 

9 березня

Знову нова хвиля паніки, хоч цілі групи людей, між ними наші дві редакції («Дорога») встоюються перед нею.

Сталося таке: після кількаденних звідомлень про сильні наступи большевиків біля Шепетівки, вони просунулися на південь вбік Волочиська, заскочили й забрали Збараж, ніхто не встиг вийти, навіть поліційна школа. Але, німці так швидко вибили їх з міста, що ніхто там не постраждав від большевиків. Там десь оперує наша Дивізія, кілька дніїв тому в Бродах маніфестаційно хоронили двох дивізійників, що впали перші в бою з большевиками. Їздив туди губернатор Вехтер. Від Тернополя большевики тепер 40 кл., так сьогодні подавало англійське радіо — вчора подавали 15 кл.

Ми працюємо нормально, учора я зверстала число, а нині маю переломку: цензор, не читаючи (знаю від Семчишина) сказав, щоб дати щось «доречне», замість (дуже доброї) статті про Европу Багряного — не такі тепер часи, щоб «зайво дискутувати».

Трохи для жарту, а трохи серйозно, ми дали зробити собі в друкарні напис, на зразок того магістратника:

Не знаємо нічого нового з фронту.

Не знаємо, коли скінчиться війна.

Сполучені Редакції «Наших Днів» і «Дороги»

Може це охоронить нас від таких відвідувачів, що не маючи діла, приходять сюди, та від їхніх реторичних, безконечних запитань: «Не знати, що там наїтравду на фронті? І коли та війна скінчиться?».

А життя йде своїм порядком. До мене запросився був Багряний, намалювати мені портрет крейдками, але з того нічого не вийшло — вина моя. Я запросила на другий сніданок також Зерова, а вони обидва як почали дискусію — досить гостру, я аж дивувалася з Ореста! — на тему «неактуальности» Орестової поезії!

Багряний: «Ваша поезія йде попри життя, тепер і т. д....»

Орест: «Ви можете передавати, на якому хочете, поверсі (себто, не на глибокому), але мені не можете суґерувати свого» ...

Дискутували від першої до третьої, поки не було вже ні світла ні часу на портрет. Але, дискусія була цікава.

Тося і Олька Кузьмович насилу бороняться від паніки, а я можу про неї зовсім не думати, або «плавати в песимізмі» (мій вислів про Іренку) — залежно від того, як почуваю себе фізично. Часто болить голова від затруєння в друкарні, де багато перебуваю.

Сьогодні сильно бомбили Рим. Лондон має хвилево спокій, а то нальоти були грізніші, як 1941 р.

 

14 березня

Сьогодні була на панахиді по д-рові Сімовичу. Страшно перейнялася цією несподіваною смертю. Увесь час бачу його, чую його голос, його жарти зі мною. В суботу ми мали багато спільного діла: увесь час то він виходив до нас нагору, то я збігала до нього вниз: я опрацьовувала спогади Северина Паньківського і треба було дещо в рукописі перевіриш, а він диктував нашій секретарці «Сон» Зерова для «Наших Днів». Сказав мені, закриваючи останній раз двері за собою: «Так щось в мене болить той бік і та ліва рука». А в понеділок його вже не стало.

Мала я з ним і одну велику прикрість: написав гостру критику на книжку Наталени Королевої — одної з наших найпильніших авторів, її дрібні речі були прикрасою журналу. Я сперечалася, відкликалася до гол. редактора В-ва, д-ра Шлемкевича — не помогло: «Ми не можемо такому авторові, як Сімович, відкидати матеріял — він сам відповідає за себе…» А за деякий час я отримала гіркого листа від Королевої, з відмовою дальшої співпраці. Було боляче, образливо. Я також знаю, що він, Сімович, реаліст в літературних справах (сам сказав мені колись, що був проти першої нагороди на конкурсі В-ва для Липинного «Короля Таїті», бо там виступає мертвий король…), не міг сприймати Королевої, а тому так обійшовся з її книжкою, з мовою. Усе те пригадалося так, між іншим, а Сімовича жаль, жаль і шкода.

Становище на фронті — неважне, як кажуть наші східні брати. Після того, як німці оборонили Тернопіль (у Збаражі — большевики), там «прочищують навколо терен», тепер кажуть про змінні (вехсельфоль) бої в області Тернополя і на південь від... (нечитке), а також в районі Проскурова. Большевики напирають з усіх сторін і сил на Сході, де ще стоять німці, поширюють лінію влому на шляху Вінниця — Львів. Але, вчора німці взяли Херсон, кажуть, що кримська армія (больш.) «так, як би відтята». Люди зі Сходу, визначніші, поволі, одинцем виїжджають на Захід. Деякі скупчення евакуйованих зі Сходу перевезли до таборів (МІ. ін. письм. Цуканову з чоловіком і сином: талановита письменниця і мила людина з промінистими очима — побувала й друкувалася у нас («Бузковий цвіт» ).

Знову в Житомирі було тепер таке, що коли втекли німці, поляки повистрелювали значне число українців. Німці нагло повернулися, захопили й понищили цілий загін большевиків, що саме увійшов. Цілими днями лежали там неприбрані трупи на вулицях.

 

23 березня

Ціла низка великих політичних подій, — і фронт, що котиться до нас з невідхильною, фатальною силою.

17 ц. м. німецькі війська зайняли Мадярщину (здається, і десантами з повітря), ми знали про це з західніх повідомлень, а сьогодні німці подали офіційно про зміну уряду в Міадярщині, усе тільки «щоб краще об’єднатися для перемоги».

Учора японці увійшли через Бурму до Індії, і скрізь, куди проходять, оголошують незалежну Індійську державу.

Тиждень тому большевики подали фінам умови перемир’я, називаючи їх мінімальними, а фіни відкинули ті умови, що були б однозначні з повною капітуляцією.

А фронт!…

Большевики, що вдерлися напівдні клином, поширюються — так впала Вінниця, німці там, наче б, ще воюють, але далі на північний захід узяли большевики Жмеринку, йдуть бої між Проскуровом і Тернополем, що був у больш. руках, потім відбитий німцями, зовсім евакуйований тепер від населення. Про Броди большевики звітують, як про свої, німці — що в їхніх руках. Сильно натискали на Ковель, що за вчорашніми даними вже в больш. посіданні.

Ми тут робимо свою роботу. Цікаве явище: чим ближчий фронт, тим менше відчуваються панічні настрої. Потроху висилаємо наші речі, чекаємо, що буде. Завтра 40 осіб з Літературно-Мистецького Клюбу мають виїхати до Турки.

Сьогодні відійшов на Захід перший евакуаційний потяг У.Ц.К.

Я написала вчора листа експрес до Степана, щоб уже вислав (як ми домовилися) авто забрати до Перемишля, до готового помешкання на Засянні, маму і Зірку з дитиною. Зірчин чоловік працює вже в Перемишлі лікарем.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.