Дике зілля-0

Марія Домбровська

Дике зілля

МАЛА ПРОЗА МАРІЇ ДОМБРОВСЬКОЇ

«Коли я хочу надихатись польською мовою в поезії, то схиляюсь над «Паном Тадеушем», — писав відомий польський поет Юліан Пшибось, — коли ж прагну напитися її із джерела прози, то занурююсь у «Ночі і дні»… Цілісна картина доробку Марії Домбровської пробуджує надзвичайно глибокі думки й почуття, що їх викликають лише виняткові, найвищі пам’ятки національної літератури».

У творчій спадщині Марії Домбровської (1889—1965), автора чотиритомної епопеї «Ночі і дні», яка ще за життя письменниці була визнана класичним твором польської літератури, оповідання, вміщені в пропонованій нині увазі українського читача збірці, займають важливе місце.

Всього в доробку Домбровської близько ста творів малих оповідних форм, переважну більшість яких написано на основі особистого досвіду письменниці, її спогадів і спостережень. Деякі з них постають у вигляді прямого авторського самовиявлення з більшою або меншою часткою вкраплень суто художнього або нарисового характеру, інші ж мають ознаки новели або окремих оповідань-замальовок, нерідко об’єднаних у тематично-проблемні цикли.

Народилася Марія Домбровська в селі Русів поблизу Каліша, де її батько, учасник повстання 1863 року, працював економом у поміщицькому маєтку. Атмосфера родинного дому, в якому плекались ідеї національно-визвольного руху, повага до праці й до простих людей, які виконують цю працю, мальовнича природа рідного краю відіграли чималу роль у процесі формування духовного обличчя майбутньої письменниці. Початкову й середню освіту Домбровська здобула в Каліші та Варшаві, а вищу — за кордоном, в університетах Лозанни й Брюсселя. Вивчала вона природничі науки, проблеми соціології, суспільствознавства та економіки.

Свою літературну діяльність письменниця розпочинала з пройнятих ліричною експресією оповідань та з явно дидактичних творів, адресованих молоді і спрямованих на виховання її суспільної орієнтації та національної самосвідомості («Діти вітчизни», 1918). Інтерес до питань кооперації, утопічна віра в позитивні наслідки товариської співпраці без кардинальних революційних змін позначились на збірці «Гілка черешні» (1923).

Збірка оповідань «Усміх дитинства», що побачила світ 1923 року, знаменує собою помітну віху в творчому опануванні автором реальних фактів, у художній трансформації власного життєвого досвіду. Конкретні люди й події, природа з її невблаганними законами переломлюються тут через дитячу свідомість і психіку. Це дозволяло збагатити й урізноманітнити і коло охоплюваних явищ, і оповідну манеру. Збірка близька за формою до ліричних мініатюр, до циклу спогадів, що їх закарбувала пам’ять оповідача, а саме Домбровської. Є підстави говорити про оригінальний різновид новелістики з власним предметним і почуттєвим світом, власною тональністю поетичної піднесеності, зворушливо-меланхолійної задуми. Дитячі почуття і враження, думки й переживання (превалює оповідь від першої особи) дозуються й контролюються дорослою людиною, яка залюбки згадує далекі часи, коли «життя стукало просто в наші серця».

Власні спогади дитинства і юності письменниці покладені також в основу збірки оповідань «Люди звідти» (1926). Авторка зберігає навіть власні імена людей, що послужили прототипами героїв її творів, не кажучи вже про достовірність опису їхньої долі. Йдеться про створення своєрідного людського документу і водночас про вихід на широкий шлях реалістичної типізації. Оповідання показові як сутністю й гостротою поставленої в них проблеми, оригінальністю її художнього втілення, так і передусім індивідуальною своєрідністю персонажів, багатством їхнього внутрішнього світу й амплітудою переживань.

Назва збірки цілком правомірна — в письменницькому об’єктиві й справді «люди звідти», представники соціальних низів — сільські пролетарі, сезонні наймити, панські слуги, всі ті, хто зазнавав багато кривд з боку існуючої системи суспільних відносин у польському селі на початку XX ст.

Збірка має виразно циклічну будову не лише тому, що окремі оповідання об’єднані місцем дії і спільними героями, а передусім тому, що кожен із творів, як зазначає письменниця, «висвітлює іншу сторону людського життя, і всі разом вони складають більш або менш повну картину».

Збірка засвідчувала відмову автора, з одного боку, від ліричної піднесеності, метафоричності та експресивності стилю, а з другого — від прямого копіювання, натуралістичного в своїх витоках побутописання. Тут проявилася здатність Домбровської вилучати з досліджуваного явища всі випадковості і досягати, за її словами, «прозорого контуру його істотних рис найпростішими словами, майже без порівнянь — так, як писали б, можливо, діти, якби вони могли писати про те, що думають дорослі». Нема підстав вбачати в такій спрямованості ознаки якоїсь свідомої примітивізації пером письменниці рухає прагнення до максимальної достовірності ситуацій, постатей та почуттів і водночас до піднесення звичайного, пересічного в ранг загальнолюдського.

Героями збірки є люди сильних почуттів, добрі й великодушні, скромні й роботящі. Увага зосереджується на почуттєвій сфері їхнього життя. Автор переконаний, що саме світ почувань як фактор прямого й безпосереднього реагування на реальну дійсність є своєрідним дзеркалом духовного й морального обличчя людини, що саме почуття передують першим спробам оцінки нею оточення, першим серйозним роздумам над сенсом життя і свого місця в ньому.

Оповідання пройняті симпатією до героїв, наділених дивовижною глибиною й відвертістю поривань, до тих, хто не вміє кривити душею, хто, пройшовши через фізичні й душевні муки, не втратив віри в красу буття й справедливість. Показуючи «дно людського життя», Домбровська піднялася до своєрідного гімну людині в усіх її чисто земних проявах, у її благородних і мужніх вчинках. «Я намагалась, — писала Домбровська, — розкрити силу й глибину загальнолюдських переживань навіть у найбільш соціально принижених людей і цим самим показати їхню цінність і значення для майбутнього».

Оповідач у збірці повністю зливається з оточенням, ніде не виявляючи свого прямого співчуття, не коментуючи подію чи поведінку персонажів. Він виступає як безсторонній свідок, як чутливий камертон діалектних особливостей мови, способу вираження думок героїв, реалій їхнього побуту.

В полоні шаленого кохання забувають про все на світі герої оповідання «Дике зілля» служниця Маринка й наймит з Галичини Ян Слупецький. Вони не рахуються з оточенням, панським двором, вступаючи в конфлікт із загальноприйнятими уявленнями про порядність. Однак, хоч поведінка героїні, прозваної за нестримну, бурхливу вдачу «диким зіллям», і не вкладалася в неписані норми моралі, хоч людей дратували їхні легковажність і щастя, пристрасне кохання врешті святкує свою перемогу, оскільки воно єднає людей хороших, роботящих, оскільки їхнє безмежне почуття «буде їм підпорою і далі, допомагатиме і в родинному житті, і в господарюванні». На бучне весілля зібралося все село, на честь цього непереборного кохання пролунали «старовинні пісні, яких іншим часом ніхто не посміє заспівати».

Не схвалює сільська громада поведінки героїні оповідання «Луці я з Покутиць», яка подібно до Маринки дає повну волю своїм пристрастям. Люди, що її оточують, не хочуть розуміти, що подружня зрада солдатки Луції була своєрідною втечею від самотності, що це був стихійний, неконтрольований поклик натури, спраглої ніжності, уваги, підтримки. Якщо Маринку кохання підносить, якщо дівчина, у якої робота в руках аж горіла, зростає й соціально, то пристрасті Луції яким вона не вміла протистояти, стають причиною справжньої родинної трагедії. Однак героїня оповідання, як і переважна більшість персонажів збірки, не впадає в розпач, не втрачає дивовижної витривалості духу.

Здавалося б, великого горя й образ зазнала Луція, проте в неї лишився притаманний кожній людині величезний дар долі — радість існування, перебування на землі серед вічно оновлюваної чудової природи. Незважаючи ні на що, «життя було. Бо траплялися дні, коли світило сонце й пливли небом хмари, і були ночі, коли важкий сон склепляв повіки. Була ясно-зелена весна і вогняно-темне літо. А надходить, буває, час, коли в людини тільки це й залишається, і час цей надходить у слушну пору».

Авторка старанно добирає деталі, що мають свідчити про внутрішню красу героїні, її довірливість і доброту.

Життєствердний пафос оповідань збірки «Люди звідти» особливо помітно виявляється в оповіданнях, присвячених життю калік, невиліковно хворих людей. Твори набувають парадоксальної, на перший погляд, мало не звеличувальної тональності. Так, знаходить самозаспокоєння і певний елемент задоволення у своїй, здавалось би, безнадійно сумній ситуації горбатий молочар Діонізій Уніславський («Перемога Діонізія»), бо він побачив врешті своє життєве покликання в підтримці й допомозі тим, хто, на його думку, ще більше за нього обійдений долею. Він намагається морально підбадьорити молодого парубка, якого за його нестримну вдачу всі цураються і прозивають Сатаною. Свою програму дій, що формується разом із зростанням прихильності до парубка і диктується власними тяжкими переживаннями, коли в сумовитій скорботі людина шукає іншої людини, Діонізій викладає так: «Хоч би тебе скрутило, а коли можеш комусь ще допомогти, то вже й тим варто жити».

Герой «Перемоги Діонізія» втішає себе тим, що поки людина може працювати й здатна заробити на себе, вона не має чого ремствувати. Подібну до Діонізія втіху знаходить собі також колишній фурман, а тепер нічний сторож Никодим, хворий на страшну хворобу, яка відібрала в нього вроду й позбавила навіки людської прихильності («Ніч понад світом»). На якийсь час життя його виповнюється змістом. Любов до пса, який платить за прихильність до себе давно не баченою відданістю, тішила Никодима оманливим почуттям, що він такий, як усі люди, що він любить і йому відповідають взаємністю, адже «не можна жити самим стражданням. Кожен, поки йому не засипле очей сира земля, шукає собі якоїсь утіхи».

Гострою соціальною спрямованістю й історичною конкретністю в поєднанні з майстерністю портретного живопису відзначається оповідання «Найдальша дорога». Сама назва твору набуває символічного звучання — вічно в дорозі перебуває родина безземельного наймита Качмарека. В пошуках заробітку, в мріях про землю й стале місце проживання мандрує він із села в село. Це сповнене тривог і переважно марних надій мандрування уособлює в собі на новому історичному етапі трагічну долю «вічного наймита» із славнозвісного вірша Марії Конопніцької «Вічний наймит». З початком XX століття, коли відбуваються зображені в «Найдальшій дорозі» події, не рідшають ряди тих, хто змушений кидати рідне село в пошуках кращої долі. Сяйнув промінь надії на легше життя — на новому місці почали зводити стіни цегляної хати, постійні заробітки дозволяють хоч потай мріяти про власний грунт. Все, здавалося б, складалося якнайкраще, та зла доля й воля поміщика, якої ніколи не можна передбачити, звели нанівець усі сподівання. Чи то через недогляд Качмарека, що служив лановим, чи то випадково згоріло поле стиглої пшениці. Безпідставне звинувачення пана ображає гордість трудівника, який шанує плоди своєї й чужої важкої праці, і він відповідає з гідністю чесної людини: «А хто те поле орав? Це ж як — той самий, що його орав, теперка б палив? Як вас палитимуть, то почнуть не з хліба».

У наймита з’являється думка, що земля має належати тим, хто її обробляє, хто від зорі до зорі гне спину на полі. Незважаючи на всі злигодні, жевріє надія, що настануть для людей кращі часи. Допомагає долати горе віра в свої сили, родинна приязнь і, як у всіх оповіданнях збірки «Люди звідти», єднання, злиття з природою: «Коли сонце сяє над світом, більш нічого не потрібно для щастя, самого цього досить, щоб людина благословляла навіть найтяжчі хвилини свого життя».

З появою збірки «Люди звідти» польська критика почала говорити про прозорість, надзвичайну простоту й довершеність стилю її автора. «Серед багатьох наших письменників, які вміють цінувати значення словесного матеріалу і які володіють тим, що зветься «стилем», — писав Я. Івашкевич у 1926 р., — на перше місце висувається Домбровська».

Простоту і безпретензійність вислову, відмову від «зайвих і марних слів» письменниця вважала одним із важливих чинників удосконалення літературної мови. Вона всіляко уникала метафоричності й багатослів’я, наполягаючи в цей період свого письменницького шляху на тому, що «художній лаконізм твору полягає не в його малому розмірі, а у вдалому й безпомилковому відборі необхідних слів». Сюжетну інтригу вона ніколи занадто не розбудовувала, зводила її подекуди до мінімуму, виходячи з того, що «недомовленість — це сильний і дуже правомірний засіб художнього вираження».

Протягом 1926—1934 рр. М. Домбровська працювала над епопеєю «Ночі і дні», яка уславила її ім’я. Самий вихід у світ цього твору був визначальним, поворотним пунктом у розвитку польського письменства міжвоєнного двадцятиліття. Коли реалістичній літературі загрожувала злива формалістичного штукарства, декадентські та проурядові тенденції, М. Домбровська разом із представниками пролетарського крила Л. Кручковським і В. Броневським спричинилась, за словами К. Вики, до зміни ідейної домінанти в мистецтві слова після 1932 року — в період світової кризи капіталістичної системи.

В епопеї досліджена історія трьох поколінь зубожілої шляхетської родини, яка шукає для себе місце в нових для неї суспільних умовах, в період з 60-х років XIX століття і до початку першої світової війни. «Я хотіла розібратися, — зазначала письменниця, — звідки вийшло і до яких поразок, перемог, бездоріжжя і земель обітованих іде моє покоління, моє суспільне середовище. Можна це було, напевно, зробити в ряді публіцистичних роздумів, але ж мені хотілося викликати цей згаслий світ з небуття і примусити його самого в пластичній картині життя висловити свою інтимну, істотну правду про себе».

На епічному тлі, шляхом глибокого проникнення у психологію героїв випробовується значення традиційних духовних цінностей, що їх письменниця високо підносила в своїх оповіданнях. І тут події буденного життя, з його мінливістю, невпинним плином ночей і днів, з його неминучими болями й скупими радощами, стають предметом уважного розгляду й філософського осмислення.

Герої твору живуть неначе в двох вимірах — в історично конкретному часі і часовій категорії суто філософського плану. Час виступає як об’єктивна форма існування матерії, що відзначається діалектичною єдністю конечного й безконечного, переривчатості й безперервності, сталого й змінного. М. Домбровська виходить із того, що життя триває безперервно, висуваючи в кожний історичний момент свої вимоги, моральні зобов’язання й етичні закони, що піднесення й драми підлягають вічній видозміні. Постає переконлива картина різних способів подолання тих труднощів, що їх приносить життя. Водночас у цій безперервній зміні не лише на гірше, а й на краще, у підкріпленому досвідом переконанні, що все врешті минає, що все таїть у собі зародки майбутніх звершень, що й дрібні діла служать великим, знаходять для себе розраду герої твору.

Своєрідним відгалуженням роману «Ночі і дні» можна вважати оповідання «Скельце», «Дріб’язок» та «Октавія», які разом з новелами «Панна Вінчевська» й «Ксьондз Філіп» входять до збірки «Ознаки життя» (1938).

На відміну від оповідань збірок «Усміх дитинства» чи «Люди звідти» ці оповідання не становлять окремого циклу, пов’язаного єдністю середовища, місця й часу.

Вміщені у збірці твори являють собою психологічні етюди на тему поведінки людини в різних, часто екстремальних обставинах. І тут М. Домбровська виявляє своє доброзичливе ставлення до людини, своє прагнення якнайкраще зрозуміти причини, що спонукали її до певних вчинків, і фактори, які викликали душевний неспокій і тяжкі переживання. Всі п’ять оповідань щільно пов’язані з соціально-історичним контекстом, з часом, коли вони були написані. Щоправда, значно менше тут, ніж у попередніх творах, захоплення життям як таким, внутрішній світ персонажів помітно ускладнюється. Хоч і тепер велике, а часом і вирішальне значення у вирішенні конфліктних ситуацій відводиться стійкості, витривалості людини, її здатності до праці й активної дії, однак досягнення мети раз по раз натрапляє на ряд перешкод як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру.

Акцент зроблено знову ж таки на почуттєвій сфері людських почувань, письменниця прагне створювати постаті живі, психологічно правдиві, приділяє велику увагу композиційній стрункості оповідань.

Збірка «Ознаки життя» дає змогу простежити процес наполегливих пошуків письменниці в напрямку збагачення й урізноманітнення сюжетної канви, композиційного вирішення й індивідуальної характеристики героїв. Домбровська зазначала, що кожен із творів цієї збірки був новою спробою вдосконалення майстерності при створенні невеликого твору без точного дотримання усталених правил, що їх вимагала класична новела.

Лише «Скельце» повністю вписується в новелістичні рамки. Збережено тут єдність місця й часу, сюжет сконцентровано навколо однієї особи й одного епізоду з життя цієї особи. Наявні тут і певні, притаманні новелі моменти незвичайності, несподіваності, парадоксальності, чітко визначений і кульмінаційний, поворотний пункт у діях і почуваннях героя (знайдене на тюремному вікні скельце), починаючи від якого і зумовлюючись яким дія швидко рухається до своєї розв’язки.

Прототипом героя твору, двадцятидворічного студента права Варшавського університету, заарештованого за участь у національно-визвольному русі, що активізувався під час революції 1905 року в Росії, був чоловік Марії Домбровської, з яким вона побралася в 1911 році.

Про суть конспіративної діяльності героя, що призвела до його арешту й багатомісячного слідства, розказано в загальних рисах. Головну увагу приділено проблемі психологічно-моральної витривалості молодої людини, тим внутрішнім і зовнішнім чинникам, які допомагають подолати властивий кожній живій істоті страх перед стражданнями і смертю.

Знайдений на вікні камери шматочок скельця, подібний до маленької шабельки, герой твору сприймає як дарунок долі, як гарантію збереження своєї людської й громадянської гідності. Скельце стає ніби запорукою життєдайної, надихаючої на героїчне самозречення сили, парадоксальним знаком свободи. Підказане розвитком подій у творі узагальнююче судження є метафоричним виразом виробленої нелегким досвідом суспільної свідомості польських революційних борців за всенародну справу визволення: «Бо різні бувають знаки свободи: знамена, золоті герби, орли, грифи і леви. Але що важча неволя людини, то скромніший знак свободи. А трапляється, що стає ним лиш криве й гостре скельце».

Цікавих аспектів жіночої психології торкаються два оповідання збірки — «Дріб’язок» і «Октавія». Об’єднує їх образ центральної героїні Октавії, а події, що в них відбуваються, відділяє хронологічна відстань, більша, ніж чверть століття.

Оповідання «Дріб’язок» — це ніби дослідження-гіпотеза на тему почуттів і поведінки молодої, енергійної дівчини. Не користуючись успіхом у чоловіків, вона все ж прагне вийти заміж з любові. Це її таке зрозуміле бажання наштовхується на важливу обставину — героїня усвідомлює, що не вона сама, а її посаг може приваблювати того, хто захоче вигідно одружитися. Вона докладає великих зусиль, щоб створити у своєму домі приємну атмосферу для гостей. Цим вона, мабуть, напівсвідомо утверджувала своє право на особисте щастя, на подолання самотності, внутрішньої відчуженості, болючого статусу некоханої.

Все ж дуже довгим і дуже обхідним шляхом прямувала Октавія до свого щастя й самоствердження, що було, здається, однією з похідних цього щастя. Поринувши в клопоти по господарству (саме тут вона почувала себе в своїй стихії), вона намагається наблизити той час, «коли не кокетування, а те, що жінка робить, буде в ній не лише цінуватись, а й викликатиме любов і повагу до неї».

Як і слід було чекати, ці сподівання виявились марними — світ і далі керувався своїми законами, доброта й працьовитість далеко не завжди знаходили прихильний відгук. Врешті саме посаг вирішив дальшу долю Октавії: була вона некоханою дівчиною і стала' некоханою дружиною. Однак ця обставина якось мало її бентежить, точніше, зростає число засобів для самозаспокоєння, для того, щоб прикрити від чужих поглядів внутрішнє спустошення, для віднайдення якогось сурогату щастя.

Прожите на суцільних компромісах життя не внесло суттєвих коректив у психологічний портрет героїні з оповідання «Октавія». Нелюбов і відверта байдужість до Октавії найближчих людей спонукують її бути ввесь час енергійною, активною у вирішенні різних життєвих клопотів. Доля час від часу по краплині скупо й розважливо робить Октавії якесь незначне полегшення, дає якийсь щасливий шанс, що надихає її на нові дії. Ті дії знову наштовхуються на цілу низку ускладнень. Кожні наступні труднощі викликають оновлений приплив енергії, гартуючи важливе вміння жити в спілкуванні з людьми, влитися в оточення як сильний і повноцінний партнер. У цьому нестійкому, далекому від прихованих прагнень колі інтересів знаходить Октаві я своє «маленьке, гірке, мозолясте щастя».

В новелі «Панна Вінчевська» відтворено зіткнення двох протилежних характерів, двох світовідчувань. Зібрана, діяльна, принципова Наталія Штумська приїхала перевіряти роботу бібліотеки військового гарнізону і вступила в своєрідний двобій з багатослівною, неуважною, недалекою, фахово некомпетентною бібліотекаркою Регіною Вінчевською. Всі розумні, здавалось би, претензії Штумської наштовхуються на нерозуміння, справжню чи вдавану готовність негайно все налагодити в безнадійно розваленій роботі бібліотеки.

Аналізуючи амплітуду переживань і поведінки Наталії Штумської, письменниця зупиняється на її суперечливих почуттєвих імпульсах. Ідеться про появу непередбачених рішень, несподіваних для неї самої, про тиск обставин, за яких на перше місце висувається не раціональне мислення, а світ почувань.

«Панна Вінчевська» належить до числа найцікавіших творів Домбровської своєю націленістю на відмову від якихось остаточних, логічно вичерпних висновків.

Цікаво зазначити, що новела своїм об’єктивним звучанням суперечить авторському задуму. Виявлена Штумською по відношенню до Вінчевської поблажливість і великодушність здається цілком виправданою, по-людському зрозумілою, Вінчевська — це тип людини, глибоко зворушливої в своєму щирому переконанні у власній значущості, відданості справі, освіченості. Аргументи, що їх вона висуває, щоб вигородити себе, водночас і дратують, і обеззброюють, — у цьому полягає своєрідність цього складного, незважаючи на видиму однолінійність, образу, чарівна сила твору мистецтва, яка спроможна примусити й самого творця коритися вимогам його художньої правди. Адже, як свідчила сама Домбровська на присвяченій їй ювілейній сесії 1962 року, вона мала намір показати «зловісну актуальну силу — аргументацію дурня. І понуру нездоланність цієї аргументації…»

У цілому ряді творів Домбровської високо підноситься значення щоденної копіткої праці та людської енергії як дійовий засіб збереження належної рівноваги й подолання життєвих труднощів. Важливого значення у зв’язку з цим набуває питання людського покликання. Йдеться про повну самовіддачу, підпорядкування власних інтересів запитам загалу, про суспільний резонанс буття та дій кожної окремої особистості.

Герой оповідання «Ксьондз Філіп» ще замолоду позбавив себе щасливого відчуття повної самореалізації. Сан священика він обрав не за покликанням і переконанням, а за намовою батьків, спокусившись перспективою «легкого хліба». Неправильно обраний життєвий шлях, угода з власним сумлінням, неврахування своїх чисто людських запитів мстяться за себе. Життя ксьондза перетворюється в історію суцільних компромісів і поразок, поступового духовного занепаду особи, оскільки, за переконанням письменниці, саме праця, задоволення чи незадоволення від неї, сумлінне чи формальне її виконання визначають характер становлення людини: «Нікудишнім був він ксьондзом, нікудишньою ставав він і людиною».

Коли далися взнаки інтереси й потреби, несумісні зі священицькими обов’язками, ксьондз Філіп опинився на роздоріжжі, в стані внутрішньої кризи й депресії. До того ж стало очевидним, що догми католицької церкви, якими він усе ж всупереч велінню розуму й серця намагався керуватися, виявили свою неспроможність, псуючи його власне життя і завдаючи горя його парафіянам.

Драматичне за своєю суспільною й морально-психологічною спрямованістю оповідання Домбровської, як і переважна більшість її творів, не завершується на песимістичній ноті. Герой переживає справжній катарсис, який рятує його, хай і напередодні смерті, від повної безнадії й відчаю.

Гострота й безкомпромісність у зображенні ксьондза, усвідомлення ним горя, яке він завдавав людям тоді, коли, як йому здавалось, діяв згідно з «милосердною суворістю божих законів», викликали в свій час невдоволення польської офіційної критики.

Після закінчення другої світової війни, під час якої письменниця перебувала переважно в Варшаві, беручи участь у конспіративно-освітньому русі, вона щиро й органічно прилучається до відбудови зруйнованої Польщі й творення її культури. М. Домбровську обирали депутатом Сейму, вона працювала у Всесвітній Раді Миру, 1955 року отримала Державну премію за сукупність творчого доробку. В 1962 році у зв’язку з п’ятдесятиріччям літературної діяльності М. Домбровської була організована урочиста наукова сесія, у якій взяли участь провідні літературознавці й письменники Польщі та зарубіжних країн.

Переважна більшість написаних у повоєнний час творів малих оповідних форм увійшли до збірки «Ранішня зоря» (1955). Тут і безпосередні відгуки на недавні воєнні події, і проблеми, пов’язані зі становленням народно-демократичних відносин у країні, і лірико-патетичні картини з натури, і психологічні портрети, що можуть претендувати на ранг соціальних узагальнень. У нових умовах збагачується принципово новим змістом гуманістичне спрямування творчості Домбровської, вона остаточно переконується, «наскільки необхідно використати марксистський досвід для інтерпретації громадських і літературних явищ». (Запис у щоденнику від 12.ХІ 1951 р.).

Пов’язані з війною й осмисленням її тяжких наслідків твори написані здебільшого у формі безпосередньої оповіді, від першої особи. В таких оповіданнях, як «Паломництво до Варшави», «Нічна зустріч», «Осіннє пальто», «Пані Зося», «1 тут змінилися картини», Домбровська спирається на свій власний досвід чи на достовірні свідчення очевидців. У цих творах письменниця вдається до реєстрації промовистих фактів, уникаючи відвертого вимислу чи надмірної експресивності. Такий підкреслений об’єктивізм вона вважала найбільш дійовою, вражаючою формою оповіді про трагедію війни, про ті шрами, які вона полишила на землі і в душах людей. Фабула спрощувалась, відтворюючи або імітуючи правдоподібний відрізок життя, який письменниця могла особисто знати, твори набувають ознак щоденника, хроніки, сповіді. Так, «Паломництво до Варшави» та «Нічна зустріч» виливаються в прямий спогад про труднощі подорожі авторки до Варшави і з Варшави у лютому 1945 року, про перші враження від звільненої столиці, про зустріч із радянськими воїнами. Письменниця знову засвідчила властиве їй вміння буквально кількома словами накреслювати постать людини, створювати відповідний настрій, справді епічний вимір.

У «Паломництві до Варшави» привертає до себе увагу надзвичайно влучне використання окремих скупих деталей, які мають свідчити, що, незважаючи на завдані їй страшні рани, Варшава продовжує жити. І власна, сповнена пригод подорож до столиці, і юрби людей, що «тягнуться до найсвятішого із святих місць — до мучениці Варшави», викликають в уяві автора аналогію з паломниками-пілігримами з твору А. Міцкевича «Книги народу польського і пілігримства польського».

На одній із сторінок щоденника, датованого 1944 роком, Домбровська з радістю пише про багатство виявів людської доброти — саме таку доброту, глибоко людяне ставлення до себе автор «Нічної зустрічі» відчула під час свого зворотного шляху із Варшави. Тепло згадує вона радянського воїна Олексія і особливо молодого хлопчину Федю, який дуже любив читати і з яким вона могла легко розмовляти про улюблені твори російської літератури. Сама зустріч і те, що відкрилося письменниці під час неї, набуває знаменного в своїй основі узагальнюючого забарвлення: «Історичні події, героїчні зусилля, незвичайні долі, вікопомні зміни — все це було в тому затемненому поїзді, що йшов на фронт».

Ще виразніші елементи метафоричності можна виявити в ліричному нарисі «І тут змінилися картини», пройнятому філософськими роздумами з приводу плину часу і тих змін, які він несе з собою. Узагальнююче звучання природно випливає з реалістичної конкретності майстерно скомпонованих деталей. Зміни в краєвиді, що відкривався з вікна варшавської квартири, де письменниця прожила дуже довго, символізували важливі, часто трагічні віхи польської історії, починаючи з 1939 року. Підкреслено обмежене поле бачення, документально точні, без жодних стилістичних прикрас речення зосереджують у собі красномовні ознаки поворотних моментів у житті польського народу під час війни. Кожна з частин невеликого твору, яка знаменує історично важливий перелом, обрамлена чимось на зразок музичного рефрену, об'єднуючого приспіву на слова з вірша А. Міцкевича «Сон» — «І тут змінилися видінь моїх картини».

У деяких оповіданнях про війну суто автобіографічний матеріал співіснує з певними фабульними лініями. Прикладом можуть служити оповідання «Осіннє пальто» і «Пані Зося», написані у формі «розповіді в розповіді». Перше з них навіть містить у собі три розповіді — самої авторки, її домашньої господарки Францішки й сумну сповідь жінки, у якої травмована воєнними переживаннями й втратами психіка не дозволяє ніколи й ніде розлучатися з осіннім пальтом — єдиною гарантією збереження добробуту.

Оповідання «Пані Зося» витримане у лірично-трагедійному ключі. Виділено ряд моментів, що свідчать про звичайність, буденність, природність подвигу, виявленого в роки окупації цивільним населенням Варшави. Сам образ пані Зосі — скромної жінки з «карими, по-дитячому безпорадними очима», матері двох дітей, яка підробляє «на борошні», дисонує з загальноприйнятим уявленням про справжнього борця.

У своїх повоєнних оповіданнях, серед яких слід виділити психологічно проникливий етюд автобіографічного певною мірою характеру про справжнє покликання й славу митця «Клара і Ангеліка», Домбровська знову продемонструвала притаманний їй рідкісний талант оповідача. І надалі вона дотримувалася принципу, що писати треба лише про те, що твердо знаєш чи виразно бачиш. І надалі вона виходила з того, що саме хвилини буденності визначають в основному зміст буття окремої особи і що саме вони в своїй сумі складають важливі елементи життя суспільства. Письменницю цікавили зміни й переміщення цілих суспільних верств. Показове з цього погляду передусім оповідання «Сільське весілля».

У творі Домбровської помітні були перші ознаки успішного подолання літературою Народної Польщі схематичних спрощень і лакування дійсності, що їх можна було спостерігати в літературному процесі перших повоєнних років. Автор «Сільського весілля» утверджувала рішучий перехід від ідилічно-плакатного зображення села із наперед заданим характером розвитку сюжетної колізії й одноманітними героями до справжніх конфліктів та поглибленої психології.

В оповіданні, що переростає в невелику повість, постає багата панорама різних за віком, професією, уподобаннями персонажів, що з’їхались осіннього дня на весілля сімнадцятирічної Зузи Ясноти.

З властивою реалістичному почерку Домбровської пластикою змальовано представників трьох поколінь, пов'язаних родинними узами, конкретну й наочну предметну картину відносин, що склалися в польському селі на початку 50-х років. Буквально кількох речень, а то й слів виявляється досить для накреслення стислої й влучної соціально-психологічної характеристики господарів і гостей, їхньої післявоєнної долі, особливостей вдачі, манери поводитись, одягатися тощо. Створено цікавий різновид побутово-соціального, філософськи насиченого твору про докорінні зміни в економічному устрої польського села і пов'язані з ними процеси світоглядно-етичного плану. У справді художній образній системі постають мова й звичаї давнього і нового села, позитивні й негативні впливи міста, неминучі труднощі на шляху кооперації сільського господарства. Хвилює письменницю страх декого з селян перед змінами, хвилюють і самі зміни, викликані іноді прямим адмініструванням, без урахування конкретної економічної ситуації, без належної поваги до віками сформованої селянської психіки. Власне кажучи, невеликий твір сконцентровує в собі мало не повний спектр проблем польського села початку 50-х років. Правдивість образів, влучність громадсько-суспільних і побутових подробиць, спостережуваних і відчутих, надавали твору ваги справжнього історичного свідчення доби. Це не пройшло повз увагу літературної громадськості, яка закликала «схилити голову перед величчю письменника, який з такою мудрістю і безпомилковою художньою майстерністю вміє із подробиць і дрібниць, з маленьких, можна сказати, камінців життя створити широку й правдиву картину сучасності, в якій кожне речення оживлене розумінням різних людських доль і любов'ю до людини й батьківщини». Ці слова щирої шани, що їх адресує Є. Анджеєвський Марії Домбровській у зв'язку з появою її «Сільського весілля», можуть бути віднесені до всієї літературної спадщини письменниці, до її глибоко художньої «науки добра», пройнятої демократичними ідеалами, інтелектуально-філософською спрямованістю, дивовижним знанням людської психіки.

ВАЛЕРІЯ ВЄДІНА

 

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.