Дике зілля-1

ЯНЕК

Янек був найчудеснішим хлоп’ям у світі. Йому йшов четвертий рік, але батько казав: «Він зійде й за восьмилітка». І це щира правда.

Рослявий, плечистий, але зграбний, з гордою поставою голови, типовий мазур.

На попелястому, як матінка-земля, волоссі — бузкові смуги від сонця (бо ходив без шапки), немов на свіжозораній ріллі. А зблизька було видно, яке те волоссячко блискуче й тонке — достоту сірий шовк. Очі він мав сині, личко золотисто-рожеве, жваве, веселе, сміливе.

І дужий був на диво. Справжнім силачем уродився. Однією рукою підіймав пузаті стільці у вітальні й виносив їх у сад.

Там сідав верхи на цих своїх рисаків, а вони, нетерплячі й норовисті, пускалися під ним навскач. Вітер свистів у вухах, подвір’я і сад мчали галопом перед очима. Шумів величезний ліс — той ліс, до якого неможливо було доїхати, а може, то шалена кров шуміла в Янекових жилах.

Хлопчикові не було ще й двох років, коли батько посадив його на справжнього коня. Янек нетямився з захвату.

— Цоки-цоки, цок…

«Цоки-цоки, цок» — біжить кінь брукованою в’їзною алеєю. Весна. Дерева вкриті молоденьким блідо-зеленим листям. Поміж золотавим гіллям тече густа блакить.

А далі лука. На луці золоті зірочки. То квіти. І знов блакить, але цим разом на землі. То вода.

Хати аж підстрибують з радощів у Янекових очах.

При дорозі стояв обідраний хлопець і грав на губній гармонії.

Янек весело покликував, а голос у нього був зовсім не дитячий — низький, глибокий, розкотистий.

— Гоп! І гоп-гоп!

Батько кричав:

— Куди їдеш, Ясю?

І обидва в один голос відгукувались:

— Воювати! Воювати, Касю!

Губна гармонія дзуміла вже здалеку, мов комар над вухом. Янек обійняв коня за шию, а в коня всередині щось кевкає й ухкає: «Ж-жух… Ж-жух…»

Дужа батькова рука обхоплює синові груди. А спиною Янек тулиться до нахилених грудей батька і чує, як калатає його чоловіче серце: бух, бух!

Янек плаче від щастя.

Батько передав синові все найкраще, що в ньому було. Він брав участь у повстанні шістдесят третього року, під Жиромином був посічений, порубаний, постріляний. Довгі місяці лікувався, та тільки-но устав з ліжка, як його остригли й забрали в російську армію.

На першу ж грубість офіцера він не змовчав, утік і десять років поневірявся за кордоном. Щоб вижити, доводилось братися за будь-яку роботу, і відтоді він усе вмів зробити своїми руками.

Янек не чинив подвигів і не блукав світами, але все це, здавалось, існувало, було закладене в нього і вихлюпувалося назовні з тим веселим розмахом, з яким він жив день у день.

У три роки Янек бігав до стайні і разом з великими хлопцями гнуздав коней. За іграшку підіймав, надягав на коня й приторочував важкі шлеї, трензелі, попруги. Він потоваришував з одним хлопцем-восьмилітком, Міхалом, отим, що грав на губній гармонії. Ця гармонійка стала його пристрастю. Янек сам навчився грати на ній, і вона так і мандрувала в них від губів до губів. Але найохочіше Янек слухав гру, а потім співав чи мугикав без слів своїм чудовим низьким голосом: «Го-о-о, го-го-го… Гу-у, гу-у-у…»

Але губна гармонія не йшла ні в яке порівняння з Міха-леком.

Друзі не відходили один від одного. Разом їздили наймитськими кіньми «на роботу» і «з роботи», разом пропадали цілими днями в полях, на луках і в лісах.

Перекликалися з вивільгами й дроздами, кигикали з чайками, а перед заходом сонця вистежували одудів і гукали: «Уд-уд!»

Янек не хотів їсти з батьками за столом, а неодмінно з Міхалом. Звісно, можна було запросити Міхала до столу, але Янек спротивився. Він хотів їсти тільки удвох з Міхалом.

Сам і місце вибрав — у передпокої, на закруті сходів, що вели нагору. Там хлопці сідали собі і їли з однієї тарілки, не інакше. Міхал приносив скибку житняка і давав її Янекові. А той віддавав йому свою булку з маслом, і так вони частувалися навзаєм солодким калачем приязні. За обідом Янек раптом підхоплювався, вибігав сходами нагору і кричав у темну пащу піддашшя. Здавалося, він кидає виклик незнаному ворогові.

Мати душі не чула в Янекові.

— Янек мій любий синочок? — питалася в малого.

— Ні.

— Янек мамине сонечко?

— Ні.

— А хто ж?

— Янек сам! — вигукував він і кидався матері на шию — то був очевидний доказ, що «Янек-Сам» любить її міцно, шалено й навік.

На четвертому році життя хлопчик уже обходився без няньки, і сміх брав на саму думку, який вигляд він мав би з нянькою.

Від Янека так і пашіло веселою відвагою та свідомістю своєї сили. Мати його була боязка й нервова, однак мусила примиритися з тим, що син мандрує сам далеко в поле, їздить верхи і безстрашно ходить поночі.

Коли Янекові не дозволяли побігти в поле, бо дощ лив «як з відра», хлопчик брався щось майструвати в хаті. Незважаючи на скабки, що впиналися йому в пальці, будував з принесених Міхалом дощок мости поміж стільцями, переходив по них, провалювався, падав і з розбитим лобом або синцем під оком будував новий, «щоб можна було пройти». Якось у батьковій кімнаті забив у підлогу з сотню цвяхів, бо «мостина рипить, тато на ній провалиться й попаде в пекло».

Уставав Янек на світанку, гарячкова цікавість до всього, що діялось навколо, зривала його з ліжка. Йому здавалося, що світ мчить кудись, утікає, і кожна хвилина, яку він проспав, страчена марно. А цим світом було для Янека все те, до чого він міг прикласти слово «зможу».

Міхал дивився на блідо-золотаві черешні.

— А ти зможеш вилізти на дерево? — питався товариша.

— Зможу! — озивався Янек і таки пробував.

Веселий він був, як вранішнє сонце, але часом на нього нападав безпричинний страх.

Якось восени Янек стояв біля клумби й дивився на червону зорю, від якої віяло холодом. Обличчя його було залите багровим світлом, погляд непритомний. Нарешті він пронизливо скрикнув, а коли прибігла мати, мовив не своїм голосом:

— Я не боюсь.

Раз він у кімнаті розмовляв з матір’ю, показував їй, скільки назбирав каштанів.

Зненацька під вікнами почулося тупотіння і басовите, люте «гав! гав!» дворового пса Вірного.

І крик Міхала.

Одним махом Янек вискочив з низького вікна на подвір’я.

Міхал прийшов щось йому сказати. Злий собацюра, якого забули прив’язати, кинувся на хлопця й повалив його.

В ту ж мить Янек з криком обхопив пса за шию. Так спіткала його перша дитяча пригода: величезна морда тицьнулась йому в обличчя, і він одчув гострий біль.

Янек упав на товариша, затуливши його своїм тілом, і плачучи волав:

— Міхал! Міхал!

Коли мати, теж плачучи, несла його на руках до хати, по обличчю в нього текла кров, але він раз у раз вигукував:

— Я не боюсь! Я не боюсь!

Пса негайно вивезли з двору. Потім по всьому будинку чути було страшний крик батька:

— Де собака?!

Але Вірного вже не було.

В Янека після цього випадку лишився суворий шрам через усю щоку.

Настала зима.

Всі дороги й поля засипав голубуватий сніг. Холодна іскриста тиша огорнула весь світ.

Янек ріс і мужнів. Йому доходив четвертий рік.

Тепер батько був вільніший і міг приділяти більше часу вихованню Янека. А виховував він свого сина без усяких премудростей, по-простому, по-молодецькому.

І нетямився з радощів, бо всі казали, що такого сина ніхто в світі не має. Він ходив по кімнатах і весело співав сумну солдатську пісню:

Сурма грає: тра-та-та-та!

Нема в мене батька, брата,

Ні товариша — нікого

На цім світі, окрім бога!

І розповідав Янекові, як замолоду воював, як переховувався й брів засніженими лісами, як умирав від голоду, холоду й ран, а тепер у нього є син, якого не має ніхто в світі, — тепер у нього є син Янек.

Одного дня батько звелів запрягти сани й повіз Янека на прогулянку. Вирушили тільки удвох, без матері, — парубоцька поїздка. Янек стояв у санях і махав матері синьою конфедераткою.

Полозки вискнули по наїждженому снігу. Мороз був добрий, і вихор різонув Янека в обличчя, мов ножем. Шрам на щоці ледь збілів, очі від захвату застигли двома синіми крижинками.

На полях, здавалося, було розсипано тисячі самоцвітів, а білі хмари іскристої паморозі заміняли на деревах листя. Янек роззявив рота.

— Аж до серця доходить! — вигукнув він і відчув у грудях ріжучий холод морозного повітря. Отоді й шугнула в зухвалі вуста підступна смерть.

— Янеку, не роззявляй рота! Зараз же закрий! Дихай носом! — крикнув батько.

Янек закрив рота і став дихати носом.

Батько вкутував його шубою, затуляв уста од вітру, але хлопчик здирав усе із спраглого вражень личка і «зміг» витримати на вітрі.

— Як гарно, правда, Янеку?

Малий мовчав.

— Чого ти мовчиш?

— Я душею говорю.

І за хвилю знов:

— Хіба ти не чуєш, тату, як я говорю душею?

— Це значить — думаєш, так?

Тато дивився вперед прозорими синіми очима, наївнішими, ніж Янекові.

Повернули назад. З каштанів спадали на них пластівці снігу, немов м’які білі пір’їни.

— Відлига буде, — мовив батько.

Янек розщебетався, його приємний дзвінкий голос не стихав ні на мить.

А на другий день увечері температура в Янека підскочила до сорока. Він зривався з ліжка, борсався і, як несамовитий, змагався з незнаним ворогом.

Та хоч хлопчик увесь горів, він був притомний. Кричав: «Не хочу!» — і у всіх стискалися серця, бо ніхто не хотів.

Приїхав старий лікар, який Янека просто обожнював, але не зміг розпізнати хворобу. Ще й жартував. Адже він знав, що хлопчик загартований, босоніж ходить по снігу.

— Може, пропасниця, — казав непевно. — Е, нічого з ним не трапиться. Такий здоровань.

І справді, жар спав. Янек підхопився, вдягся і сновигав по кімнаті в пречудовому настрої. Вискочив у передпокій, але батько взяв двері на защіпку. Через кухню мати не пустила, а служниці насварили його. За два дні він вже ганяв по саду, мов навіжений. А ще через чотири дні його раптом звалила страшна гарячка.

Дифтерит.

Знетямлені батько й мати навіть плакати не могли.

Хлопчик був притомний і втішав їх. Йому робили припарки, мастили горло й без міри заливали ліками. Янек охоче все те приймав, і видно було, як він силкується не піддаватись. Ясні бровенята супились, сині очі метали іскри. Він підскакував на ліжку, намагався утнути якусь штуку, щоб розсмішити батьків.

Надвечір лікар утратив надію. А смерком почалась агонія.

Сутінки розлилися за вікнами гангренозною синявою. Снігові кучугури здимались, мов фіолетові пухлини. Сходив місяць.

В хаті залягла тиша. Янек з облич вичитав свій присуд, і тишу розітнув його крик:

— Я не умру! Мамуню, я не умру!

Потім він застиг в ядушному мовчанні, втупивши очі у вікно, за яким так моторошно синів його любий світ. Близько сьомої години вечора попросив принести йому меншу, однорічну сестричку, яку завжди носив на своїх дужих руках, мов ляльку. То було його останнє бажання. І така незламність, така владність відчувалася в цьому хлопцеві, що йому принесли сестру, хоч і боялися, щоб вона не заразилась. Янек грався з нею, цілував. Потім відсунувся і поринув у сон, лагідно потішивши матір:

— Я не умру, мамуню.

Він був цього певен.

Поки Янек спав, батько стояв на порозі, і життя його висіло на тоненькій ниточці віддиху, що зривався з малинових синових устоньок.

Близько десятої Янек почав задихатися.

Лікар кинувся до батька і крикнув, щоб дитину чимскоріш везли до міста — треба розрізати горло.

— Нема ради! Тут він все одно умре! — волав старий.

Батько, мов п’яний, до вікна — а там мороз п’ятнадцять градусів!

А ще ж мав, ще мав якусь безтямну надію, стогнав, не слухав лікаря. Нарешті вибіг з кімнати надвір, у сад, на мороз — викликати на герць усіх Янекових ворогів.

Матір відтягли. Лікар плакав у сусідній кімнаті.

Янек помер у самоті.

 

 

ДЕРЕВА НАВЕСНІ

На світі все завжди прекрасне, та більш ніколи не буває так, як у дитинстві.

Тоді життя стукало просто в наші серця.

У кожну часточку дня й на кожній п’яді простору творилися речі, які нас лякали або захоплювали. Відбувалася тисяча подій, важливих і сміховинно дрібних, але однаково здатних зродити спопеляючу ненависть, відчайдушну витівку або раптову закоханість.

А надто тієї пори, коли на деревах якимсь незрозумілим чином з'являвся пух весняної зелені.

Спочатку дерева були такі самі, як і цілу зиму. Вони хиталися й били чорним віттям по небу.

Аж ось — пам’ятаєш? — вони починали метлятись у справжньому танку. То жагучий південний вітер, гасаючи, припадав до їхньої вбогої голизни.

Ніяких ознак весни ще не було, крім озерця води на зруділій луці. Але цей вітер, цей вітер…

Як ми ковтали його, несучись не знати куди й чого по грузькому болоту, що жвяхало під ногами!

А другого дня гілки на деревах мінялись; здавалося, срібло, золото і кров струмували в їхньому гнучкому нутрі.

І ми знов бігали кругом, то всі разом, то манівцем поодинці, і холодний подих талого снігу бив в обличчя. Ми бігали, щоб нічого не пропустити, щоб уловити Ту хвильку, коли на місці тліні, ослизлої прілі розквітне весна. Ми прагнули це побачити, як хотіли вловити момент, коли засинаєш. І не могли. Так таємниче проносилася та мить, коли, ворушачись, мов звірятка, листочки вилазили з обгортки бруньок.

Ганяючись за весною, ми застуджувалися. Горло іскрами прошивав біль, і ми зовсім не могли говорити. Тоді мамина ніжність заступала нам цілий світ, саму весну, все.

А потім одна з нас видужувала і вже грала на фортепіано. Проліски біліли в горнятку на столику з червоного дерева. За вікном плинули повітряні хвилі — рожеві, голубі, фіолетові, і гойдалася в задумі вузлувата гілка ясена. Ми щосили витріщали очі, але сон ураз змагав нас — на зло, не інакше, щоб ми не побачили, як листя на ній випорсне з темно-червоної брості.

Увечері ми пили запарену малину з маминих рук, мама стривожено дивилася на нас і питала, чи нам не холодно, а ми, морщачись, кричали:

— Мамо, нам завжди тепло. І з нами ніколи нічого не трапиться.

Мама сиділа коло нас, мов та монашка, життя якої точиться здаля від світу. А нам було байдуже. Аби чимскоріш вимкнутися з дому.

Хвороба держала нас недовго. І ось ми вже знову мчимо, розбризкуючи прудкими ногами блакитні калюжі на луці й на дорозі.

Але все вже сталося. Невідомо коли, без нас, пробудилася весна. Може, вночі. Адже всі найдивовижніші речі діються вночі. і

Ось вербовий прут, густо обтиканий шовковистими пухнатими котиками, а на вершечку вже умаяний жмутком листочків.

Кущі терну над зеленим ровом стоять у тонісінькому білому батисті.

Над мокрою доріжкою в саду, за рядом білених каменів, цупкі, колючі галузки агрусу вкрилися лусочками дрібних листочків.

М’які, волохаті, виткнулися з лискучих панцерів білясті листки каштанів, а гілля клена неначе пообсідали незграбні, оливкового кольору хрущі.

В чорному вітті високого граба мерехтить зелений вогник. Зеленаві іскри повискакували з усіх чорних гілочок берези, а сонячне сяйво колишеться, гойдається над лукою, над будинком, над садом.

Червоні тополині сережки опали й стеляться запорошеними рубінами навколо стовбура. На великій гілляці тут і там з’явилися гофровані золотаво-зелені жабо.

І все те так квапливо росло.

Незабаром брунатна дорога до ганку й газони рясніли зірками жовтих квіток і всі стежки в саду лежали під пишним крилом зелені.

Ах, розкішна алеє, відгороджена від ставу м’ятим шовком терпко-пахучого травневого розмаю.

Ти, алеє, простягнена під темним шатром каштанів, щільно вкрита фестончастою шляркою їхнього листя. Ми з вереском бігали по тобі, а ти впиралася в саму небесну баню.

Ми добігали до кінця, аж до трьох жердин плоту, і занурювали обличчя в біло-блакитний простір неба. Поля й луки лежали там вузенькою смужкою.

Зривався легкий вітрець, і, кружляючи, падали на алею квіточки каштанів, схожі на ярмаркові цукерки. І була в цьому якась світла печаль. Пам’ятаєш, як м’яко, як любо колихав той повів каштани, як зграйно гойдалися всі їхні віти?

Було, як то кажуть, і не зогледимось, а вже дерева в цвіту.

Поміж ялин на газоні черемха нестримно розливала в повітрі мигдалеві запаморочливі пахощі.

Черешні і груші вкривалися загадковою сонною біллю, яку здмухував найлегший вітрець. Сліпучо-білі або чарівно рожеві, тугі й пахучі, ясніли квітки яблуні.

І якимсь напрочуд м’яким було повітря, що, мов блідий атлас, обгортало всі квітучі гілки.

В затінку цих розбурканих весною дерев — однаково, дивились ми на них чи ні — нас завжди поймала безпричинна дика радість.

Але від захвату ми вміли тільки качатися по траві, ламати молоді пагони лози і хвиськати ними в повітрі. Ми вміли тільки, обхоплюючи руками й ногами ці стрункі стовбури, здертися на самісінький вершечок і там, серед духмяного шуму молодого листя, розкривати роти, коли насувала хмара, і пити травневий дощ.

1920

 

 

 

ПЕС

Був це каштановий з білим молоденький гончак.

— Як його звати?

— Тумри, з вашої ласки, — відповів незнайомець у кожусі що тримав гончака на повідку.

Пес, почувши своє ім’я, підвів голову і, дивлячись на господаря, якусь мить тримав її задерту вгору.

Потім опустив голову і вже не дивився ні на кого.

Вуха його були кумедно відвернуті назад. А весь він б; ніби пригладжений мокрою щіткою, хоч, здавалося, йо тепер байдуже, який у нього вигляд.

Час від часу, переступаючи з ноги на ногу, він шукав очима господарів погляд.

Він ніби думав собі: «Я зовсім не хочу тебе образити, бо люблю тебе. Тільки чого ми так довго не йдемо звідси?»

Чоловік у кожусі раптом погладив його: «Не бійся», — і відстебнув від нашийника поводок. Пес, зрадівши, скочив на господаря. А той вклав поводок, всунув у кишеню і вийшов разом із нашим батьком.

Коли ж перед самим носом у Тумри зачинили двері, його карі очі налилися болем.

Він двічі глянув на нас, а потім уже безперестанку дивився на двері, за якими зник його господар.

Того дня стояв тріскучий мороз. За вікном від ранішнього сонця рожевіли вкриті памороззю дерева.

Старший брат, побачивши, що Тумри з дороги так змерз, аж труситься, стягнув із столика оксамитову серветку й обережно накрив нею пса.

Той, не повертаючи голови, скоса блимнув на хлопця.

А коли йому здалося, що на нього не дивляться, — обнюхав серветку і скинув її з себе.

Ми кликали його, але він не звертав на те уваги, наче нас і зовсім не було.

Нарешті, знудившись, він пройшов між нами в другий кінець кімнати, ліг, поклавши голову на витягнуті лапи, і не моргаючи, непорушно дивився на двері. Іноді злегка нашорошував вуха.

Коли ж клямка, натиснута з того боку, заворушилася, Тумри блискавично зірвався.

Чоловік у кожусі повернувся і сумно посміхнувсь. І цього було досить: Тумри радісно кинувся йому на груди, а тоді, одскочивши назад, став на всі чотири лапи і непомітно лизнув господареві долоню.

Заради нього ми не поїхали санками на прогулянку, а тепер дивились і ревнували.

Але Тумри того не бачив, та й було йому байдуже, що ми там заради нього зробили. Вимахуючи хвостом, він підбіг до виходу на кухню і кілька разів сперся передніми лапами на двері.

Чоловік у кожусі поплескав його шорсткою рукою по замшевій морді.

Він уже не посміхався.

— Ну, Тумри, — мовив він, — прощавай. Ти зостаєшся в гарному місці. Твій господар від’їжджає далеко.

Пес вважав усю цю промову за непотрібну, але з чемності слухав її, тулячи голову до колін свого господаря і мружачи очі від ласки шорсткої руки.

Нараз його різко відштовхнули, що він аж заточився. А незнайомець у кожусі пішов геть.

Тумри повівся так, як і людина в таких випадках: він не повірив, що його відштовхнули й покинули.

Він знову став біля дверей, схиливши трохи голову.

Лоб його зморщився, але очі ще всміхались. Він водив ними уздовж шпарини у дверях, то піднімаючи, то опускаючи морду.

Тепер ми підбігли до нього.

Недаремно ж ми втратили прогулянку саньми, а то ще й ковзанку!

— Іди сюди, не сумуй. Ось глянь, тут наші ляльки: Розалія, Зося, Бальбіна.

— Залишишся з нами. З нами.

— Лягай тут. Отут, де сонце.

— Поглянь, яка тут тепла підлога.

— Будемо гратися.

— Будемо гратися в конячки.

— Ти будеш нашим коником, хочеш?

— Ні? Ну то будеш нашою собачкою. Ми теж будемо собачками. Ми будемо собачками.

— Ми вміємо ходити на чотирьох ногах. Що, не віриш? Дивись!

— Тумри, собачко, ти любиш танцювати?

— Бачиш, ти вищий за мене.

Біг пес через овес,

А сучка — де гречка.

Дав пес на чай…

Тумри різко вирвав свої лапи з наших рук і рвучко відштовхнув нас від себе.

Він бігав по кімнаті. Кидався по черзі до кожних дверей, а потім — до вікон. Несамовите, протягле, мов плач, вирвалося з його горла скиглення. І нам здалося, що довкола запала нічна темрява і що біля нас хтось хворий.

Нарешті він перестав битись об двері й вікна, зупинився і загавкав, дивлячись на нас.

«Навіщо це, навіщо ви мене замкнули? Відчиніть двері: я його ще дожену…» — чулися швидкі, хрипкі прохання.

Та ми не хотіли його відпускати. Хотіли, щоб він любив нас, і завзятість наших почуттів дедалі дужчала.

— Ми тебе любимо більше.

— Ми б тебе не кинули.

— Чого ж ти гавкаєш, собацюро?

Раптом, на зло самим собі, ми прочинили двері. От побачимо!

Тумри вискочив мов навіжений.

У сінях послизнувся і впав.

Нас роздирали суперечливі почуття, проте ми відчинили й другі двері, просто в садок.

Сухий запашний холод увірвався до теплих сіней.

Щось дзвеніло в сліпучому просторі.

Під темно-синьою емаллю холодного неба, витягнувшись на тлі барвистих снігів, Тумри мчав кудись у невдячну далину.

Але він не знав, що господар його поїхав не до свого дому, а в протилежний бік — до міста й на пошту, звідки його відвезуть під саму залізницю. Поїхав на бричці нашого батька, яку послали в місто до римаря.

Тумри, очевидно, з любові й відчаю зовсім розгубився.

Він біг по сліду, тим шляхом, яким прийшов сюди, через поля на північ, до далекого лісу.

Не знайшовши свого господаря в порожній лісниковій хаті, Тумри, напевно, вирішив повернутися туди, звідки вибіг, бо надвечір ми раптом побачили його з вікна.

Він бігав туди й сюди, як знавіснілий, винюшкував сніг, шукаючи сліду.

Іноді йому, певне, здавалося, що він натрапив на слід, тоді він швидко мчав уперед. Потім знову повертався назад, заглядав у кущі і, виструнчившись, на повні груди втягував носом морозне повітря. Він наче хотів випити його все, щоб добутися до того місця, де залишилися ще запахи його господаря.

Ми дивилися мовчки з вікна на його страждання.

І самі страждали теж.

 

 

* * *

Слуги дуже зраділи, «коли той пес, із вашої ласки, повернувся назад». Його замкнули в дровітні.

Уночі зірвався вітер. Гілля тарабанило об дах.

З далекого поля долинало однотонне виття завірюхи.

Коли ж буря на якусь мить утихла, — чути було, як у дровітні виє Тумри.

Схопились ми, коли ще й не світало.

Адже треба було щось робити, щось треба було робити, коли так страждають.

Ми швидко подалися до дровітні.

Буря втихомирилась, але снігу навалило великі замети, і він падав ще й ще… Сходинки дровітні ніби розбухли білими подушками з холодного пуху.

Замок на дверях був як лід і обпікав нам пальці.

Коли відчинили двері, сніг відразу повалив у дровітню.

Тумри стояв углибині, між стосами дров, насторожений, пильний, напружений. Пес, очевидно, все ще чекав і не хотів навіть лягати, щоб не пропустити мить, коли господар повернеться.

Побачивши нас, він пригнічено опустив голову.

«Так, це вже кінець», — сказав нам той його порух.

Ми покликали Тумри. Він байдуже підійшов.

На дотик він був такий холодний, як сніг, і ми швидко забрали його до хати.

— На молока.

— Ну скажи, чого ж не їси?

— Адже сам бачиш, як змерз!

— Здохнеш.

— Адже бачиш, нічого вже не вдієш, та й у нас добре.

Тумри поводився вже спокійно і з гідністю.

Але його погляд казав, що до життя він байдужий, що йому все обридло. Їсти він не хотів.

Якусь мить він стояв, а тоді з лопотінням обтрусив свої вуха. Здавалося, він чекав, що ми скажемо щось про того, за ким він так тужив.

Коли ж зрозумів, що ми хочемо завоювати його приязнь, він сів і, випрямивши передню лапу, почав чухати зубами спину.

Потім ліг, так важко, аж кістки хрупнули.

І лише тепер глянув по черзі на кожного з нас очима, які запитували: «Ну й що ж? Не люблю вас і нічого з собою не вдію».

Очі його почали злипатись, голова сонно закивала. Він поклав її на лапи. В кімнаті було так тепло. Зітхання чисто фізичної полегкості здійняло йому груди.

Певно, він не хотів, щоб ми бачили вираз його морди. Він згорнувся в клубок і сховав її у стулених лапах. І відразу ж заснув.

Ми бачили, що він заспокоївся, і в наших серцях прокинулася надія, що він нас полюбить.

 

* * *

Проте в стосунках між Тумри й нами вимушеність і напруження панували ще досить довго.

Весь час він дивився на нас недовірливо, а найвільніше, навіть весело, поводився з батьком. Тому що батько не чекав від нього ніяких особливих почуттів. Він просто вчив його вистежувати дичину на полюванні.

І Тумри, певне, міг тоді думати про свого колишнього господаря і про сумну подію в своєму житті.

А ми все-таки сподівались на його приязнь.

— Ти бачив? Він ішов за мною аж до кінця садка.

— Отак уже й за тобою! Ішов, бо там вранці кіт сидів. Тож він хотів подивитись, чи не сидить ще, бува.

— Так, це ще не доказ.

Але одного разу ми мали-таки доказ.

Бавились ми якось на газоні перед будинком у гру «миття овець».

Віддалік спав Тумри.

Раптом усі уявні вівці втекли.

Ми побігли шукати їх за брамою.

І нараз побачили, як Тумри схопився, огледівся, що нас нема, і кинувся шукати нас.

Це, звичайно, було мало, але, в усякому разі, доказ.

Влітку Тумри закохався в сторожеву сучечку Філютку.

Був він саме в розквіті молодості. Мав трохи більше року й тому не міг довго жити самим лише розпачем. Врешті, Філютка й справді була гарненька, компанійська й добра.

Тепер очі в Тумри сяяли щастям. Побачивши Філютку, він завжди біг поряд із нею, ні на палець не обганяючи її. До нас кивав дуже чемно головою: «Я такий щасливий. Чи ви ще любите мене?»

Він настільки забув свого колишнього господаря, що ми навіть ставили йому це в провину.

На його загравання з нами, тепер відповідали стримано, хоч нам це й було приємно.

У кінці літа сталися деякі події.

Філютка почала бігати з білим псом вівчаря.

Уночі було чути, як під вікном грались якісь собаки, і Тумри теж був там.

Вранці він прибіг з покусаними вухами та мордою і спав цілісінький день, а вночі знов чути було гупання, собачий тупіт і гавкання Тумри.

Він переживав бурхливі драми й пригоди.

Але, незважаючи на це, саме тоді він став до нас надзвичайно прихильним.

Він намагався якнайбільше вділяти нам свого вільного часу.

Без жодних вагань, змучений, пошматований, він зривався зі сну, коли ми його кликали, йшовши гуляти, і біг з нами. Очі його завжди усміхались до нас.

Він зовсім змінився. Став добрим і мудрим. Вистраждавши сам багато, він наче зрозумів, що не треба іншим завдавати страждання.

На наші почуття відповідав лагідно й стримано.

У серпні старша сестричка захворіла на тиф.

Усі боялися, що вона помре, але ніхто в це не вірив.

Тато плакав, усі ходили навшпиньки, а дівчинка говорила різні недоречності, хоча, власне, таке з нею траплялось і без тифу.

Найменші діти могли тепер, не боячись покари, об’їдатись бобами у кухні для слуг: на них ніхто не звертав уваги.

Крізь вікна з кімнати проникала спека і пахощі гвоздик.

У помешканні стояла така тиша, що навіть чути було, як у садку над резедою гудуть бджоли.

Тумри пройшов тоді тихцем через усі кімнати й поклав голову на ковдру біля ніг хворої дівчинки.

Дівчинка, вперше прийшовши до пам’яті, розплющила запалені від температури очі й промовила:

— Тумри.

І сльози потекли в неї по скронях з примружених повік.

Вона простягла руку, і Тумри відразу ж обережно й несміливо підійшов до неї і легенько поклав їй на долоню свою голову. Тепер він остаточно виявив себе. Він любив нас.

 

* * *

Після бур і розладів юності Тумри жив тепер справжнім життям дорослого. Його природна веселість виявилась у повну силу, зміцніла й усталилась. Він дозволяв жартувати із собою, любив забавлятись. І справді, був він світлий і сонячний, як кожна добра душа.

Коли ж ми сміялися з нього, він високо підскакував і гарчав, — щоб приховати свою збентеженість.

Легенько хапав нас зубами за одежу або за руки й відразу ж відскакував убік, потім шаленим галопом кілька разів оббігав клумбу і щоразу, опиняючись навпроти нас, припадав лапами до землі, схиляв голову, сміявся, тихо гарчав і біг далі.

Коли ж надвечір ми з мамою йшли на прогулянку в порожевілі поля, Тумри біг попереду своєю найкрасивішою ходою: поволі, ритмічно, в такт кожного кроку вимахуючи хвостом — то вліво, то вправо.

Біг він сповнений спокійної радості життя, як часом іде людина, наспівуючи в думці пісню.

Увечері він приходив сказати нам «на добраніч».

Вій клав голову на подушку, а ми обіймали його за шию і так мовчки дивились одне на одного. І тоді не лише пес не міг висловити свого почуття — ми теж не могли.

Одного осіннього дня Тумри заслаб.

Надворі було тихо й тепло, пахли ренклоди й груші. В полі гуркотів локомобіль, а в садку той гуркіт відлунював далеким співом.

Бабине літо лисніло в небесній синяві. На тихому заваленому соломою подвір’ї тарахкотіли терниці і голосно розмовляли жінки.

Ми так гарно забавлялися, Тумри був за слона, і раптом усе скінчилось. Він заточився і впав. Підвівся знову, але ноги його стали, наче солом’яні. Підкошувались і розчахувалися. Потім він пішов лише на передніх, а задні волочив за собою. В очах його промайнув відчай, як тоді, колись давно.

Тумри хотів іти за нами, але раптом застряв у самій середині клумби, між айстр. Він зупинився серед рожевих та лілових китиць, і, роззявивши пащу, хотів, певне, чи то загавкати, чи то заскиглити, але з горла його вирвалося тільки сичання.

Батько відразу розпізнав: це той стан сказу, коли поступово настає параліч усіх членів. Хвороба невиліковна і смертельна.

— Не бійтеся. Він не зможе вкусити. У нього вже паралізовані щелепи.

— Тумри — нас?! Укусить?!

Який же цей світ недобрий, коли можна було таке припустити.

Силою нас втягли до кімнат і замкнули двері.

Батько пішов по рушницю.

Все це було так жахливо, що ми боялися навіть поворухнутись.

Ми стояли біля дверей веранди і бачили, як Тумри підтягнувся до неї, волочачи задні ноги, з напівроззявленою пащею: як він повз по сходах… Він важко підвівся, хитаючись, зупинився ще раз перед нами. Мовчки з жахом глянув на нас.

Тумри не міг збагнути, як це могло трапитись, що ми втекли від нього, коли він так страждав.

Тепер ми говорили:

— Ох, краще б ти залишився у свого першого господаря! Може, в нього і не захворів би.

І ми хотіли, як це іноді в житті трапляється, щоб усе повернулося назад.

Хай би він тоді не полюбив нас. Хай би знайшов свого господаря. Хай би ми його більше не бачили. Тільки щоб він жив. Але того, що вже сталося, не можна було змінити, і Тумри вмирав.

Ми бачили, як до нього підходив батько.

З останньою надією і вдячністю пес кинувся до рук господаря. А батько наш, хоч і володів собою, здригнувся і трохи відступив, лише на півкроку.

І Тумри впав навколішки, потім, остаточно скошений, вдарився передніми лапами й головою об землю.

Це було так, ніби ви несли до когось вистраждані, з болем, з останньою надією, всі свої почуття, а од вас раптом взяли й відступилися, трошки, лише на півкроку, із прихованою мимовільною огидою.

Здавалося, Тумри був убитий ще до своєї смерті.

Батько тихо й сумно покликав його:

— Тумри!

І він за ним покірно поповз стежкою між квітучими айстрами аж до ставу, над яким полум’яніло осіннє листя каштанів.

Пролунав постріл, і ми, ридаючи, впали на коліна.

Батько повернувся й того вечора ні до кого не обзивався.

Поховали Тумри далеко за ставом, у місці неприємному й чужинному, що його ми називали Австралією.

Була там яма з-під старої льодовні, а ходили туди по втоптаному шару сірого сухого очерету.

І шелестів там вітер у кущах дикого бузку, а водяні куріпки нишпорили біля берега в гострих стилетах очерету й галасували, наче люди.

Ходили ми туди часто. Бралися за руки і, повільно кружляючи навколо Тумриної могили, повторювали:

Тут лежить похований Тумри,

Тут, де нічого нема,

В Австралії,

Під сухим очеретом

Лежить Тумри,

Тумри, наш друг.

 

 

 

ПТАХИ

Одного дня почувся нарешті давно очікуваний спів першого соловейка, схожий на протяжне мелодійне хлипання. Сонце щойно пірнуло в ажурну зелену глибінь весняних дерев.

Голос соловейка, чулий, аж ніби набряклий сльозами, лунко розлягався серед тиші.

Діти пустилися бігом поміж клумбами, на яких стриміли гіацинти, білі й холодні, мов останній сніг.

Добігли. Перескочили широку канаву і затамували подих біля темної стіни заростів, повитих серпанком щойно розпуклої зелені.

Саме звідти линув цей спів, чарівний і чистий, як весняне повітря.

Діти стояли, і очі їх були повні сліз — чи то від бігу, чи то від холоду, а може, від солов’їної пісні, та раптом соловейко урвав свої протяжні жалі на середині коліна й, мабуть, полетів собі.

— Це ти сполохав його! — накинулися діти на найменшого брата, хоч він стояв так само тихо, як і вони.

На газоні цвіла тоді сила-силенна жовтих кульбаб. Сонце ніяк не могло зайти. День був нескінченний і, бліднучи, щораз довшав наперекір ночі.

 

* * *

Тижнів за два мати показала дітям дивовижу. Вона обіцяла їм це вже кілька днів і ось нарешті сказала:

— Тепер ходімо.

І попростувала рожево-попелястою доріжкою, високо підіймаючи ноги, неначе на кожному кроці збиралася злетіти в повітря. А жестами застерігала: тихше, мовляв.

Діти ступали за нею навшпиньках, хитаючись на кінчиках пальців і балансуючи руками для рівноваги.

Дійшли до галявинки, де яріла трава, неначе зелене сяйво розлилося від стежки до стежки. Нерухомі кущі агрусу на рабатці були обсипані дрібним листячком, мов намистом.

Посеред морогу величезні кущі бузку в блідо-фіалковому шумовинні цвіту дихали дурманливим ароматом.

Не доторкаючись до гілок і листя, мати казала дітям дивитись.

— Де? — пошепки питали вони, знуджені й розчаровані.

Аж врешті побачили.

В гущавині бузку сонце порозвішувало золоті, рожеві й зелені ліхтарики. Чорні гілки химерно спліталися, перехрещувались, а поміж них видніло гніздечко, таке гарненьке, ніби й не було вимощене з галузок, пір’я та соломи. З гніздечка дивилися маленькі, повні страху і тривоги пташині очиці, сумні й болісно насторожені.

Діти дивились і не могли надивитись. Але мати раптом відсторонила їх від куща і звеліла вертатися.

— Не можна підглядати, — мовила суворо і, ніби виправдуючись, додала: — надто довго.

Так само тихо, високо підіймаючи руки й ноги, всі гуртом пішли назад.

— То солов’їха, — пояснила мати.

Діти призналися, що над усе їм хочеться побачити, як пташки мостять своє гніздо. Може, то просто байка, адже ніхто цього не бачив.

На своїх маленьких столиках, укопаних в землю під каштанами, діти заходилися будувати гнізда з гілочок і трави. Але всі вони нікуди не годились, і їх з погордою повикидали.

Смеркало. Під розлогими кронами каштанів простелилася сутінь, вогка, темно-синя.

Солов’їха зненацька подала голос:

— Фіть-ррр!

— Кіт, мабуть, кіт у саду! — скрикнула мати.

Але всі наші коти демонстративно товклися в кухні, тручись об усе підряд і вертаючись, коли щось ненароком проминули.

— Це, напевно, сільський кіт, — бідкалися діти, — він хоче з’їсти соловейків.

Хлопці вирішили позбутись його раз і назавжди й кинулися скликати собак.

Собаки позбігалися всі чисто, несучись плигом з різних закутків, де мишкували або вилежувались.

Діти репетували: «Кота!» — і собаки мчали навмання як скажені, поверталися, обнюхували землю й повітря, чмихали і знов кидалися вперед.

У глибині саду солов’їха безупинно кричала:

— Фіть-ррр!

А весняний присмерк згущався, блідий і стомлений.

Вночі, коли вмовкали солов’ї, починала кувати зозуля.

Найстарша дівчинка прокидалась і прислухалася із стисненим серцем до голосу пташки. Певне, вона перелітала з дерева на дерево, кружляла то ближче, то далі, полохлива й самотня.

Іноді її видно було і вдень. Здавалося, вона не літала, а падала з гілки на гілку, зла, бездомна, безсонна, і без упину тоскно кликала: «Ку-ку! Ку-ку!»

Дітям подобалось прокидатися вдосвіта. Тоді можна було побачити, як шпари у віконницях бліднуть і наливаються сріблом.

Можна було почути, як пробуджуються птахи. В їхніх перших співах і перегуках бриніла радість, безпричинна і безцільна, чиста втіха, така велика, що в її безмежності було навіть щось сумне.

Перші починали висвистувати іволги — ще перед світом.

Цілий день вони свистять ніби з нудьги чи знічев’я, але вранці перший свист іволги такий гучний, чистий і дзвінкий, що, можливо, він лунав у раю як одне з перших див творіння.

Дітям часом здавалося, що то грає зорю казкова чарівна флейта.

Аж ось десь у недосяжній високості починало дзвеніти, неначе хтось пересипав у пригорщі скляні кульки. Ластівки…

Перший горобець цівкнув за обведеними сріблом віконницями. І відразу ж розцвірінчалися всі. Зайшлася сміхом синичка, а сорокопуд за горішніми вікнами, в тополях, де було його гніздо, обізвався: «Чек-чек!!!»

Якісь незнані пташки цвіготали вже всюди. Повітря тремтіло від перлистого щебету, а у віконницях навкруг сучків зажевріли червоні кружечки. Золотаве сяйво залило кімнати, раз у раз по них пробігали невиразні тіні, коли там, за віконницями, стиха ворушилося листя.

Діти кидалися до вікон. З грюкотом розчиняли їх у виповнену щастям веремію скупаного в блакиті саду.

І тоді враз серед цього гамору вирізнялася нестямна пісенька кропив’янки, що лунала начебто над самим вухом. Кропив’янка, весела пташина, вже витанцьовувала на деревах свого жвавого оберека.

— Та під її пісню навіть танцювати можна! — вигукували діти. А потім питали: — Чому? — Але відповіді не діставали.

Сиворакшу діти бачили тільки раз. Вона пролетіла нечутно, коли найстарша дівчинка лежала в нагрітій сонцем траві, а брати сиділи на вершечку білої черешні, об’їдаючись її блідо-бурштиновими плодами.

Промайнула, мов клаптик райдуги, пірнула в сиве листя яблуньки і знов пронизала зелене повітря саду, шугнувши блискавицею попід кронами дерев, якраз над дівчинкою. За мить підбилася вгору, понад вершину черешні, бо хлопці закричали:

— Дивись, який птах! Дивись, який птах!

Діти щодуху побігли розповісти матері, що по саду літав птах, який мінився всіма кольорами. Сестрички бачили його і біля парників, а тоді він полинув до Піонтковського лісу.

Почали з’ясовувати, що ж то був за птах.

Діти знов описували його, а мати пробувала вгадати.

— Великий, дуже великий. Отакий!

— Може, шуліка?

— Ні-ні. Червоний.

— То, мабуть, снігур?

— Та ні ж бо! То був блакитний птах, блакитний, блакитний!

— Ну, то, може, сиворакша, — здогадалася мати.

Діти вперше почули про сиворакшу, однак рішуче заперечили:

— Ні, ні. Ніяка це не сиворакша.

Написали листа до дядька, який добре знався на птахах.

Кожне щось додало від себе. Вийшов цілий роман, на який дядько відписав: «Це вам приснилося».

Сонце за ясенами вже хилилося до заходу. Раз у раз листя то тут, то там стиха ворушилось, і поміж ним виникали просвіти, неначе розкривалися вогненні очі надвечір’я.

Над зеленим шумом беріз і жасмину палали золотаво-руді закучерявлені вершечки акацій. Коло будинку о цій порі розливалося темно-рожеве плесо західного світла, зрізане рівною косою лінією тіні.

Ластівки літали низько, черкаючись шовковими грудьми об рум’яний пісок.

Біля кухні стояли діти й пили воду, що пахла криницею і мохом. Обличчя в них ще пашіли від біганини по спекоті. Діти пили гучно, сапаючи від утоми, аж відлунювало у бляшаній кварті. А потім відривалися від неї і стежили за ластівками. Пташки чимось нагадували мореплавців, які смерком кермують до суходолу, і так само поспішали. Раз у раз присідали на карнизах і піддашші дому, схожі на тендітні чорні дзвіночки. Часом мати виглядала у вікно, і все в ній дихало спокоєм, коли такого літнього надвечір’я вона дивилася на ластівок.

 

 

* * *

Близькі взаємини завжди були у нас з горобцями.

Дівчатка, правду кажучи, не дуже їх любили, а хлопці навіть зневажали. Однак доводилося повсякдень з ними стикатися.

Всюди їх була сила-силенна, а надто на піддашші. Там горобці геть розпаношилися, аж мати побоювалася, що вони повикидають звідти хатній дріб’язок і захоплять усе горище.

У цих відомих ледарів і недбах гнізда були стулені абияк, і горобенята раз у раз випадали з них на тверду бруківку. Деякі розбивалися, але інколи пташеня якимсь дивом лишалося живе і несамовито пищало, кличучи на допомогу.

Огидне, голе, сліпе й гаряче, воно лежало, розпластавшись, і репетувало, широко роззявляючи дзьоба.

Але діти квапливо, побожно підіймали горобеня, клали у вистелений ватою кошик і запобігливо панькалися з цим малим нахабою. Потроху він ставав тираном усього дому. На світанку починав кричати, як навіжений, а коли відчував, що наближається рука з мухами, весь аж трусився від неймовірної пожадливості. Діти, яких він тиранив, любили його всім серцем і появу кожної нової пір’їни в цього голяка зустрічали захопленим вереском.

Підрісши, пташина, молода, гарна й весела, ні з ким не попрощавшись, летіла собі в широкий світ.

Та серед цих вихованців трапився один романтик, якого діти вже ніколи не забували.

Вигодуваний пудами мух, він, вирісши, і не думав залишати гостинний дім.

Коли діти великодушно відкривали йому кошика, він вилітав, але смерком повертався.

Сідав на відчиненому вікні, голосно цвірінькаючи, а спати забирався назад у кошик.

Вдень у саду часом опускався кому-небудь із дітей на плече. Коли сидів десь на дереві чи на даху, а поблизу гралися діти, він цівкав по-своєму й так настирливо, що його відразу впізнавали.

Якось під час обіду горобець каменем упав на стіл і спокійнісінько заходився дзьобати картоплю з салатниці, не звертаючи уваги на наш голосний сміх.

Отак він і жив собі, самотній серед свого пташиного племені, знудьгований, неприкаяний і вдячний.

Якось увечері менший брат виніс його в кошику на веранду, щоб він побачив, як уночі надворі. Птах прокинувся. Повернув голівку в один бік, у другий, глянув у чарівні глибини ночі. Побачив. Пурхнув і більш не повернувся.

Діти плакали.

 

 

* * *

Іншим разом про птахів подбав батько.

Одного року зима була люта і невблаганна, як меч.

Зайці могли наскубти дещицю із скирт, а куріпки голодували. Грузнучи в снігу, никали полями від межі до межі, але марно.

Вночі вони підходили до самого будинку, бо другого ранку, якщо знов не нападало снігу, серед сліпучої білини видніли дрібненькі хрестики їхніх слідів, обведені голубуватою тінню.

Тоді батько почав сипати їм житні відвійки на галявинці поблизу польової дороги, під задубілими від морозу тополями.

Коли западав холодний вечір, а на небі сходив такий же холодний, металевий місяць, діти гасили лампу.

За вікном видно було закляклий світ і блідий блиск снігів, помережаних арабесками голубих тіней.

З повитих імлистою синявою лук ішли куріпки.

Обережно й тихо посувалися в крижаному царстві морозу. Приходили і крадькома дзьобали зерно під тополями, їхні чепурненькі дзьобики, мов кумедні маленькі молоточки, швидко цюкали по немилосердному снігу, ковтаючи його разом з відвійками.

А потім, сторожко роззирнувшись, не злітаючи, куріпки відходили в безмежні поля.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.