Дике зілля-10

ДИТИНА

Того вечора ми не розмовляли, як звичайно вечорами, на «вічні теми», а мимоволі прислухалися до балачки маленької Досі з нянею. Коридорчик між ванною і дитячою був у цей час «життєвим простором», якого Досі цілком вистачало для щастя. Ми чули, як вона бігала сюди-туди, і мета її біганини була така ж незбагненна, як пурхання пташки з місця на місце. Стомившись, дитина питає зайняту чимось няню:

— Вавуню, подивись, котра година. Я подивилась, але не розумію. А ляльки хочуть спати.

Але цей день не був днем ляльок. Дося обирає з-поміж своїх іграшок щоразу нових улюбленців. Цього вечора ним стає великий плюшевий ведмедик.

— Ти знаєш, Вавуню, — долинає до нас, — мій ведмедик увесь час тільки й просить повести його на Одру. (Дося живе у Вроцлаві.) На Одру й на Одру. До річки й до річки!

— Ну й чудово, — каже панна Владислава, яку мала, ще коли тільки починала говорити, ласкаво перейменувала на Ваву або Вавуню. — От завтра й візьмемо його з собою.

— Ні, — заперечує Дося, — він не може піти.

— Це ж чому?

— Тому що він хворий.

— А-а, коли хворий, то хай лежить.

— Ні. Він каже, що хто хворий, той ходить, а хто здоровий, той лежить. — І, засміявшися з жарту, дитина додає: — А ще він каже, що сміття їдять!

— Їдять сміття? Що це ти вигадуєш?

— Еге. Що сміття їдять, а їжу викидають.

Тепер уже коридорчика й Вавуні не досить для щастя. Радість потребує ширшого простору й більшого товариства. Чути, як мала порається коло клямки, двері відчиняються, і Дося влітає до нас. У першу хвилину з-поза велетня-ведмедика видно тільки ноженята. Дося садовить ведмедика на підлогу й оповіщає:

— Я так розгулялася, що зовсім не хочу спати.

Закружлявши по кімнаті в ритмі не відомого нам танцю,

Дося з сяючими очима в пориві натхнення починає імпровізувати:

— Ти знаєш, мамо, мій ведмедик нікуди не хоче ходити, тільки в костьол. В костьолик і в костьолик.

— Та що ти кажеш? А як же ксьондз? Він дозволяє йому бути в костьолі?

— Ні. Виганяє його.

— Справді? А ведмедик що?

— А він не виходить! Бігає собі й бігає. По костьолу. А потім сідає під лавою.

— А що ж твій ведмедик робить у костьолі? Молиться?

— Ні. Він смітить. Він каже, що в костьолі смітять, а на смітнику молються. Він каже (Дося повторює недавню вигадку), що сміття їдять, а їжу викидають. І коли приходить додому, то обід викидає, а сміття їсть.

— А животик у нього не болить?

— Ні. Він дуже любить сміття. І знаєш, мамо, він, як прийде додому, зразу запалює світло і лягає спати. Він запалює світло тільки вдень і ніколи не запалює світла, коли темно. Ніколи!

— І не спить уночі?

— Ні. Він каже, що сплять удень, а вночі не сплять. Бо вночі є… звірята.

Тут народжується дивовижна історія про мишку, яку ведмедик уночі знайшов у шпарині на підлозі.

Коли здавалося, що історія доходить кінця, мама питає:

— Але ж ти гарно спиш уночі? Може б уже йшла спатки?

Виявилося, що ми перервали плин натхнення. Дося помітила усмішки на наших обличчях. Наш захват вона приймає за кпини, на розшарілому личку відбивається страшенне засоромлення. Очі сповнюються слізьми, губи кривляться підківкою. Дося ховає голову в широку, рясну мамину сукню.

Але ось з’являється «верховна влада» в особі Владислави. Ліжечко вже постелене, кімната провітрена. Дося мусить беззаперечно лягти спати. Цього разу вона приймає присуд досить слухняно. Це згладжує її засоромлення й образу.

— Бо мама буде писати і тьотя буде писати, — тихенько пояснює дівчинка свою смиренну покірливість.

Уклавши і приспавши її, Владзя заходить на хвилинку до нас, щоб поговорити про дитину. Згадує про ведмедика, який їсть сміття, а їжу викидає. Ми переповідаємо їй продовження розказаної нам «Пісні про ведмедика». Владзя душі не чує в Досі, але, як кожен закоханий, «бачить її вади».

— Це така перекірлива дитина, — каже вона, — що навіть у грі в неї все навпаки.

— Ах, люба Ваво, не в тім річ, — пробую пояснити це досить складне явище. — Дося просто творить гумористичну поему за тими самими неписаними законами, за якими народ складає жартівливі пісні. Ви ж знаєте веселі селянські пісні про Я на, що «воду ситом носив» і «ціпком підперезався, а на мішок сперся». Дося їх не знає, а проте вигадала щось подібне. От бачите, в дитині — історія народного мистецтва.

Такі речі не належать до важливих історичних явищ, які віддзеркалюють велич світу. Але вони існують і варті увічнення. Вони прекрасні.

 

 

 

 

 

РАНОК У ЗООПАРКУ

У Досиної няні був вихідний день, а ми почувалися стомленими, бо напередодні писали до першої години ночі. І от ми взяли маленьку Досю і з самого ранку поїхали з нею в зоопарк, де я раз була замолоду зі своїм братом, тоді ще школярем. Зоопарк, колись один із найбагатших в Європі, у війну дуже потерпів; саме тут проходив фронт, коли Червона Армія оточила Вроцлав. Але й те, що вдалося заново організувати й відбудувати, теж варт було оглянути.

Щоправда, теоретично я згодна з прочитаною недавно статтею, що нині, коли існують кіно- і фотокамера, зоопарки стали пережитком, який підтримує в нас поганий нахил держати в неволі живі істоти, хоч би й тільки тварин. Так, я визнаю, що якби кінематограф краще використовував свої можливості в справі популяризації цієї галузі знання, де він досяг чи не найбільших успіхів, то, мабуть, міг би значною мірою виконувати роль теперішніх зоопарків. Але я не думаю, що він зможе цілком замінити їх. Я також особливо не вболіваю над долею тварин, тим паче, що тепер у зоопарках робиться все, щоб забезпечити їхнім примусовим мешканцям умови, якнайбільш наближені до природних і часто кращі за ті, в яких живуть люди. Зрештою, зоологічні парки — у Франції їх називають делікатніше: парки акліматизації — коли-небудь зникнуть, їх замінять фільми, що показуватимуть справжнє життя тварин. Може, так буде прогресивніше, справедливіше і… механічніше. А тим часом, поки зоосади існують, я признаюся, що волію спостерігати живих тварин, на свіжому повітрі і в прекрасних парках, а не на екрані в переповненому залі. І повертаюся до ранку у вроцлавському зоопарку.

Ось у найкраще відремонтованому, сонячному павільйоні з опаленням і навіть фонтаном серед зелені, зчудовано розглядаємо дивовижного індійського дикобраза, який носить на спині цілі піраміди розгорнутих віялами чорно-білих ворушких голок завдовжки з півліктя, а також якусь невеличку «генету», очевидно, котячої породи, спритну, довгу й гнучку, майже непомітну на бурому тлі клітки, але з дуже «видним», моторошно жорстоким поглядом круглих жовтих очей. Знається, ці очі існують самостійно і самі собою яскраво горять серед сірого піску та якихось камінців. Коли це звірятко ворухнеться, складається враження, ніби це ласяче (може, це рід гризунів?), скрадливо-в’юнке тіло повстало з сірого пилу. В цьому створінні є щось від тих звірів, які привиджуються в кошмарних снах.

А тепер мавпи. Коли я, уродженка сусідньої з Сілезією калішської землі, замолоду приїздила до Вроцлава, то з захватом спостерігала в міському зоосаду майже зниклу людиноподібну мавпу, яка до того ж надзвичайно рідко виживає в неволі, — зветься вона гібон. Це була струнка тварина чорної масті, напрочуд зграбна і не позбавлена своєрідної грації, та ще й з приємним голосом, яким жалібно виводила щось подібне до хроматичної гами. Тепер — і, можливо, вже дав-но — у Вроцлавському зоопарку немає цієї рідкісної тварини. £ тільки звичайні, ординарні, всім відомі мавпи. Але, дивлячись на них, я згадую високу постать гібона, його м’які, спритні рухи, танечну ходу і зворушливий «спів».

Папуг після драматичних воєнних подій мало. Деякі дуже старі, облисілі, дивляться на нас погордливим поглядом століть. Одна з них — дарунок німця, що виїхав із Вроцлава. Кажуть, вона співає якусь німецьку пісеньку, але перед нами свого хисту не продемонструвала. Взагалі птахів ще мало порівняно з тим, скільки було колись і, без сумніву, буде за кілька років. Але серед цих небагатьох я бачила китайських фазанів невимовної, просто чарівної краси. Неначе світ живої природи підладжувався до рівня й характеру цивілізації в цій країні. В африканських і австралійських папуг барви крикливі й грубі (за винятком казково гарної гіацинтової ари, яку я бачила перед війною у варшавському зоопарку), мов убори культурно відсталих дикунів. А ці фазани примушують думати про неперевершену досконалість китайського живопису.

Один був різнокольоровий, але які витончені переходи, яка гармонія барв! Темний пурпур мав такий відтінок, ніби хтось змішав найвищого гатунку червоне вино з міддю й щирим золотом. Зелень була неописаного холодного і водночас м’якого тону, мов миготлива водяна глибінь. Шляхетно стриманий блиск бронзи й золота вбирав очі, аж голова паморочилася з захвату. Ніщо, крім пензлика китайського художника, неспроможне відтворити ці чарівні барви, цю вишукану красу.

Інший з тих феноменальних фазанів знизу був чорно-синій — такий колір іноді мають збурені океанські вали. Над цим розкішним густим ультрамарином лежали крила, продовжені закрутком хвоста, — все це сніжно-біле, оздоблене таким тонким чорним візерунком, ніби його нанесла пером рука великого митця. Довершеність цього витонченого рисунка вражала, здавалося, якийсь чудовий декоратор з захопленням і насолодою, для забави творив вигадливі, на перший погляд нібито позбавлені сенсу арабески. Але якщо хтось бачив китайські рисунки XII століття, які зображують зимовий засніжений ліс, і запам’ятав чарівне плетиво тонесеньких чорних гілочок на білому тлі, — йому спаде на думку, що ці немовби химерно вимережані тушшю білі крила, може, якраз і потрібні китайським фазанам. Це їхнє захисне забарвлення.

А ось верблюдиця з «обличчям» знудьгованої, бундючної, але добродушної графині. Здається, вона трохи соромиться нав’язаного їй товариства бурих і чорних ослів. Але я страшенно люблю ослів і їхній тужливий екстатичний рев. «Брат наш осел» казали ми давно-давно в Італії.

Ведмеді (бурі), якщо поминути собак, мають чи не найбільше спільного з людиною. Мавпи — це ніби криве дзеркало людини; в них ми бачимо нахабно-цинічну карикатуру на себе. У ведмедях, коли вони зводяться на задні лапи, по-змовницькому кивають головою і простягають лапу, просячи хліба, є якась сентиментально-важка грація, властива вайлуватим добрякам. Офіційно годувати тварин заборонено, але хто ж може встояти перед таким промовистим, хоч і німим проханням? Щойно ми робили зауваження іншим відвідувачам, щоб вони не годували тварин, і ось уже самі не можемо втриматись і разом з нашим випадковим супутником-залізничником учиняємо невинну боязку «змову». У відповідь на прохальні жести ведмедя крадькома кидаємо хліб і яблука, які звір хапає з дивовижною, як на такого незграбу, спритністю. Між іншим, мені відомо, що, крім сентиментальності, ведмеді схильні ще до однієї людської слабості: люблять горілку. Не пам’ятаю вже, у кого з давніх письменників я читала про ведмедя-п’яницю.

Тепер довго спостерігаємо видр, які чудно тоненько хихотять — це нагадує сміх збудженої істерички. Біля видр ми теж зауважили якимось юнакам, котрі кидали їм хліб, що «не можна годувати тварин, бо…» і так далі. Але видри так кмітливо й кумедно діставали шматок булки, застряглий між прутами огорожі навколо басейну, що ми знову не витримали й дали їм скибку хліба. Дося аж розшарілась, очікуючи, чи помітить його видра. Помітила і на диво вправно витягла хліб з-поміж прутів.

Дивуємось, як тихо літають дрібні хижаки: яструби, канюки, шуліки. Як гучно лопотять крилами порівняно з ними сумирний голуб або куріпка! Сови сидять на штучних скелях, непорушні, мов установлені на вершечку статуї. Лев, який уславився тим, що загриз свою дружину, дивиться на нас обурливо спокійним поглядом безкарного вбивці. Але екзотичних тварин ще мало; переважає місцева фауна: вовки, лисиці, борсуки, навіть кури, цесарки, павичі, гуси й качки, серед яких кілька незвичайних азіатських екземплярів.

Погода чудова, спека майже як у жнива, хоч уже друга половина жовтня. Ми трохи стомлені ходінням від одної тварини до другої. Дося, якій три з половиною рочки, слухняно супроводить нас, не вередує, хоч уже знає зоопарк, як свої п’ять пальців; але їй хочеться, щоб я теж побачила всіх його мешканців. А її власна мрія терпляче очікує здійснення. Щастя, якого мала так прагне, — це «спускалка», де вона сама може виступати в ролі жвавого і спритного звірятка. Час від часу дівчинка лагідно нагадує: «А тепер, може, підемо до спускалки?» І от нарешті ми прямуємо до гірки-спускалки, минаючи дорогою відбудовувані, ще в риштованні, павільйони. По всіх алеях чимчикують робітники, заляпані вапном, усміхнені — важко не всміхатися в таку погоду.

Гірка — це дерев’яна похила площина, на вершечок її підіймаються східцями, а потім з’їжджають по ній у золотавий пісок. Ми сідаємо на лаву, знімаємо пальта, в осінньому одязі не можна витримати. Дося сама геройськи з’їжджає безліч разів, горда, що виявляє більше сміливості і вправності, ніж двоє маленьких хлопчиків, яких батько довго умовляє наслідувати «цю дівчинку». Хлоп’ята нарешті зважуються, і діти одне за одним з’їжджають то на задках, то на животиках, що є найвищим класом у цьому спорті три-і чотириліток.

Дося, зрозуміло, спускалася б без кінця, якби ми не поклали краю цій непогамовній пристрасті. Серце в Досі стукотить швидко-швидко, на щічках темно-червоні рум’янці. Годі! Кінець! Ми вертаємось додому. Ще тільки хвилинку посидимо й помилуємося веселими барвами осені, глибокою святковою блакиттю неба, сяйвом сонця. Нескоро випаде нам такий буколічний, чарівно безжурний ранок.

 

 

 

 

ПАНІ ЗОСЯ

Якось сонячного, з легким морозцем провесняного ранку я прийшла в одне з наших міністерств, де мала залагодити дрібну справу. В приміщенні пахло вапном, лаком, тирсою — цілою гамою ароматів щойно відбудованого дому. Я постукала у двері з написом: «Канцелярія такого-то департаменту» і вступила до кімнатки, де працювали дві друкарки й жінка, в якій я з радісним здивуванням упізнала Турську, мою випадкову, але добру знайому часів окупації. Обставини склалися так, що я втратила з нею зв’язок, навіть не знала, чи лишилась вона жива після зруйнування Варшави. Я дуже зраділа, хоча, власне кажучи, вона була більше зв’язана з моєю сестрою, яка загинула під час повстання. Ми застигли в довгих, мовчазних обіймах — так при несподіваній зустрічі вітаються ті, хто разом пройшов крізь пекло.

Коли я звільнилась, ми розговорилися, тихенько, щоб не заважати друкаркам. Невесела то була розмова. Турська втратила трьох синів (вона була вдова): один загинув у Пав’яку, двоє — під час повстання. Четвертий, піаніст, позбувся руки; були в нього й інші тяжкі переживання, як, зрештою, і в багатьох. І все-таки, закінчивши свою коротку трагічну розповідь, Турська усміхнулась. А коли я досить безпорадно прошепотіла: «Вам є від чого впасти в розпач, але ваш обов’язок…» — вона, знов усміхнувшись, перепинила мене:

— Я просто не маю часу для розпачу. Ви ж знаєте, скільки тепер роботи. Адже йде відбудова. Часто доводиться затримуватись тут допізна. Для мене це єдиний рятунок…

Я вже збиралася прощатись, коли розмова раптом зайшла про спільну знайому, Зоф’ю Латоську. Вона втратила сина і сама загинула. Але лише від Турської я почула деякі подробиці її смерті. Зоф’ю Латоську я знала давно і краще, ніж Турську. Вона була дружиною майора, який всю війну «відсиджувався» в офіцерському концтаборі. Що може бути цікавого в дружині майора довоєнних часів, військовополоненого, який писав дружині листи у віршах? Ці кострубаті рядки пані Зося кропила слізьми, але взагалі багато думати про чоловіка їй було ніколи. Адже на її руках лишилося двоє дітей — Карусь і Марися. Тому пані Зося влаштувалась на службу в популярній тоді споживчій кооперації. Там в їдальні й обідала. До третьої години дня вона ретельно вписувала довгі стовпчики цифр у якісь звіти і статистичні відомості про кооперативні крамнички, які ледве животіли на торгівлі по картках. Після третьої години облагоджувала справи з мандрівними гендлярами та спекулянтами; заробляла «на борошні». Це була головна підпора, яка давала змогу утримувати сім’ю. Тільки пізно ввечері пані Зося верталася додому і вечеряла разом з дітьми. Дочка в неї, хоч їй ледве сповнилося тринадцять років, була, як на свій вік, дуже розсудлива й беручка. Вона і до школи ходила, і обід уміла зготувати, коли матері не було вдома, і покупців обслужити. Син, шістнадцятирічний Карусь, і поготів не потребував догляду. Правду кажучи, додому він приходив як гість, а влітку й зовсім зникав, ішов у ліси, де був зв’язковим, брав участь у різних операціях — нападах на мости, залізничні ешелони. Одне слово, партизанив.

У пані Зосі я провела два тижні, коли треба було на якийсь час зникнути з очей шпигів, що слідкували за нашим будинком. Друзі порадили мені дім Латоських, як «абсолютно безпечний». І справді, вілла ця стояла на околиці Варшави, уже край полів; тут панувала ідеальна тиша, дуже сприятлива для роботи.

Раз після вечері, за якою ми сиділи тільки удвох, бо було літо, і діти вибралися з міста, пані Зося, котра того дня дуже стомилась і погано себе почувала, в хвилину слабкості призналася мені, що на мансарді встановлено радіоприймач. Це ще півбіди, але чоловік, який перехоплює передачі, — єврей. І це ще нічого, але він, як то буває з людьми, і гадки не має, що в нього на обличчі написано, хто він такий, і щодня виходить прогулятись. А всяка погань, як відомо, не спить. Хтось уже питав її, що то за єврей у неї живе.

— Це мене трохи непокоїть, — каже пані Зося, дивлячись на мене своїми карими, по-дитячому безпорадними очима. — Чого доброго, і його схоплять разом з приймачем, і заодно доберуться до… зброї, закопаної в саду.

Другого ранку, відіспавшись, пані Зося почувала легку тривогу за свої вчорашні звіряння. Але я відразу запевнила її, що буду «німа як могила». Вона заспокоїлась і за хвилину вже думала про щось інше. Збираючись на службу, пані Зося поділилася зі мною:

— Тепер, коли торгую борошном, я часто стикаюся з різними людьми. З простими. З робітниками. Розмовляю з ними. І бачу, до чого йдеться. Не може бути й мови, щоб мій чоловік, коли повернеться, і далі залишався офіцером. З цим покінчено. Доведеться починати нове життя. І я вже все обміркувала. Ми займемо ці дві кімнати внизу, а в інших я влаштую пансіон. Якщо не дозволять приватний, ну що ж; хай буде державний чи ще якийсь, мені однаково, я тільки ним завідуватиму. Мені здається, в Польщу приїздитиме багато іноземців. Наша країна стане дуже популярною, я переконана. Але щоб держати такий пансіон, треба знати мови. Я говорю по-російському, трохи тямлю по-французькому, ще б тільки англійську вивчити. Без цього не можна, ніяк.

Пані Зося і справді почала вчитися англійської мови в одного мого знайомого. Цей чоловік, видатний учений, щоб прогодуватися, давав уроки, викладав і англійську, але з бідною Латоською так нічого й не добився. Вона була абсолютно позбавлена так званого «хисту до мов» і ніяк не могла засвоїти правила англійської вимови. Слово «lady» незмінно читала як «лайди».

— Ей, ей! — гримав на неї викладач, втрачаючи терпець. — Хіба ви по-польському не вмієте сказати «ей»? Як у слові «гей». Ну-бо, крикніть: «Гей, гей!» І не «и», а «і». Лейді! Повторіть: «і», «і».

Пані Зося кричала «гей, гей», повторювала «і, і», а потім знов читала «лайди».

Обтяжену такими різноманітними турботами пані Зосю я зустріла ще раз лише наступного року. Вона, дрібочучи, бігла кудись, у натовпі швидко мелькала її маленька зграбна фігурка. Мені впав в око новий капелюшок на її круглій, гарній голівці — рідкісне видовище за тих часів, коли всі доношували довоєнні речі.

— Пані Зосенька в новому капелюшку, — сказала я, привітавшись, бо здрібнілі слова дуже личили цій трохи дитинній, попри всю її статечність, жіночці.

— Повірте мені, — серйозно озвалася вона, — новий капелюшок дуже добре впливає на самопочуття.

Це було в червні тисяча дев’ятсот сорок четвертого року. В липні пані Зося виїхала з дітьми на дачу. Їй дали кімнату в будинку відпочинку споживчої кооперації, де вона працювала. Днів за десять до початку повстання я одержала від неї листівку. Пані Зося з захватом писала, що за всю війну так ще не відпочивала. Живуть вони на березі Пілиці, купаються, поряд чудовий ліс, повно суниць, буквально за безцінь. «Одного тільки я боюся, — писала вона, — не встигнути вчасно у Варшаву». Я розуміла, що означали ці слова Радянські війська вже наближалися до Вісли, німців охопила паніка, з хвилини на хвилину можна було чекати великих подій. Подумки я перебрала всі ці спогади швидше, ніж змогла б їх переказати, і, ніби вголос закінчуючи свою думку, приточила співрозмовниці це місце з листівки Латоської.

— Так вона хвилювалася, що не встигне, — додала я, — так поспішала назустріч смерті.

— Ще й як поспішала! — пошепки підхопила Турська. — На поїзд сісти не змогла, то найняла за великі гроші вантажну машину, і цією машиною буквально в останню хвилину, увечері тридцять першого липня, всією сім’єю вони приїхали у Варшаву. Я пам’ятаю їхній приїзд, як сьогодні, — докинула задумливо, — ми ж поряд жили.

— Коли загинув Карусь?

— Наступного дня, першого серпня, під час атаки на Мокотовський форт.

— А вона, пані Зося?

— Через місяць, на Казімежовській. Вона працювала в повстанській кухні. Коли видавала бійцям обід, їй снарядом відірвало голову.

Мимоволі згадався новий капелюшок на голові в пані Зосі, що так добре впливав на її самопочуття.

Я оглянулась на друкарок. Обидві, здавалося, навіть не помічали нашої присутності. Ошатні, завиті, нафарбовані, вони невтомно сипали на папір дрібні літери; тріск машинок нагадував кулеметні черги. Під це монотонне клацання я розповіла Турській про свою останню зустріч з Карусем. Чи, може, тільки безгучно воскрешала її в пам’яті, і мовчання було красномовніше за всякі слова.

Було це влітку тисяча дев’ятсот сорок третього року, саме тоді, коли я шукала безпечної схованки в небезпечному домі пані Зосі. Я сиділа в шезлонгу в її садку й правила рукопис статті для «газетки». Карусь подзвонив біля хвіртки, довго, нетерпляче. Коли я відчинила, він на ходу привітався й випалив:

— Ви чули? Муссоліні чорти вхопили.

— Чула, але чи не занадто ти схожий на солдата? Чи не зарано?

На ньому були ковані чоботи, кітель і штани захисного кольору, за плечима — речовий мішок. Багато підлітків так ходили, доношуючи військову форму своїх батьків чи братів. Але Карусь носив її з особливим, викличним воїнським шиком. Проте моє запитання він пустив мов з вуха чи, може, недочув.

— Я голодний як вовк, — сказав мені.

Знов сідаючи в шезлонг, я чула, як він нишпорить по квартирі. Незабаром Карусь вибіг надвір уже без кітеля й мішка, в самій сорочці у блакитну смужечку.

— Ніколи в мами не знайдеш нічого попоїсти, — мовив невдоволено. І відразу взявся перевіряти продовольчі запаси саду. Захрупав перестиглий зелений горошок, обібрав малину і найдовше затримався під абрикосою.

— Ніби й жовті, і рум’яні, а ще тверді, — гукнув мені звідти.

Незабаром Карусь виринув з-під гілля і підбіг до мене.

Простягаючи на долоні кілька темно-жовтих, з червоними цятками абрикос, присів навпочіпки біля шезлонга й мовив:

— Ось, покуштуйте. Я вибрав найспіліші.

Я й досі бачу його перед собою в цій недбалій позі, ніби він присів у горянському танку. Карусь злегка погойдувався на зігнутих у колінах міцних, мускулястих ногах і, схиливши набік голову з кучмою золотавого волосся, скоса дивився на мене вузькими зеленими очима з-під довгих темних вій. Несвідомо зальотна, сповнена невимовного чару простодушна усмішка проглядала в блиску очей, у складочці на засмаглій щоці, в розтулених ніжних устах, у ледь помітному тремтінні чистого овалу обличчя.

— Пані Зося знала про загибель Каруся?

— Мабуть, ні. Так принаймні казали ті жінки, що працювали разом з нею в повстанській кухні. Вони й поховали її. З самого початку, вже першого вересня, пані Зося була на посту.

— А що з її дочкою, Марисею?

— Батько забрав її до себе. Бачте… майор Латоський не повернувся на батьківщину. Вони живуть у Франції. А може, тепер уже в Англії. Не знаю напевно.

Турська зам’ялася.

— Від Марисиної тітки, — помовчавши, сказала вона, — я чула, що дівчина почуває себе там дуже нещасною. Страшенно нудьгує за батьківщиною. З батьком не може ужитися, до того ж він знов оженився. Знаєте, з тими, хто тут не був, нам якось важко порозумітися, — докинула Турська з подивом і водночас з полегкістю, ніби в цих вістях про Марисю знаходила пояснення свого власного вибору, який вона зробила після всіх страждань і сумнівів.

Клацання машинок стихло. В кімнату принесли чай. Друкарки, шелестячи папером, розгортали взяті з дому сніданки.

Я підвелася. Розмова в установі й так надто затяглась. Я попросила в Турської пробачення за те, що забрала в неї стільки часу. Але їй все ще не йшла з думки пані Зося.

— Кажуть, хто боїться, того першого влучить. А вона ж нічого не боялась.

— Що-що, а це я знаю… — озвалась я, мимоволі засміявшись.

— Ще б пак. Ви, звісно, чули про історію з пирогом…

— З пирогом? Ні, не чула.

— Та один сусід роздзвонив про це на всю околицю.

Ми вийшли в коридор. Проводжаючи мене до сходів, Турська розповідала:

— У пані Зосі була газова духовка, і раз пізно ввечері вона пекла в ній пиріг із сливами… чи з яблуками… Було це першого вересня сорок другого року. Пиріг для дітей. Вони саме мали повернутися звідкись, де проводили канікули. В будинку більш нікого не було. Раптом, уже після десятої, — дзвінок. Пані Зося відчиняє — на порозі сусід, в якого вона позичала гроші. Бачте, вона часом залазила в борги, бо не раз і прогорала на торгівлі борошном. Ну от, дивиться вона на сусіда й каже: «Ах, ви, мабуть, прийшли по гроші. Я пам’ятаю, але зараз не можу приділити вам ані хвилинки, бо в мене пиріг згорить. Дорогесенький, — просить, — приходьте завтра, тоді й побалакаємо». І поривається зачинити двері перед його носом. А він притримав двері ногою і каже: «Ради бога, погасіть світло». Це її не здивувало, бо той сусід був у нас старший по протиповітряній обороні. «Ах, справді, — каже пані Зося, — вічно я забуваю про затемнення. Але цими днями неодмінно повішу чорні штори. Вони в мене вже є.» Ви знаєте, ми жили на краю міста, все одно що в полі, і про світломаскування не дуже дбали. Але того вечора сусід зробив страшні очі. «Негайно погасіть світло. Ви що, не знаєте — повітряна тривога! Вже цілу годину нас бомблять радянські літаки.» А пані Зося йому: «Та що ви кажете? А я й не помітила В мене духовка так гуде — нічого не чути». Ну, після цього вона таки почула. «Ах, нарешті німцям наженуть страху. Яка радість!»

Ми засміялись невесело й одразу замовкли.

А потім я вийшла на площу, залиту сонцем; мідні ринви на новому будинку сліпуче сяяли в його промінні. Площа кишіла пішоходами й автомашинами. Рух здавався особливо кипучим проти зловісних мертвих руїн, що здіймалися тут і там. Життя долало смерть, яка залишалася тільки в пам’яті тих, хто не в силі забути.

 

 

 

І ТУТ ЗМІНИЛИСЯ КАРТИНИ

У Варшаві я живу з тридцяти чотирьох років, усе в тому самому будинку, на тій самій вулиці. Тут я прожила більшу частину свого життя, тут написана більшість своїх літера-турних творів. Мешкати так довго на одному місці, коли ін-ші за своє життя змінюють десятки помешкань, міст, країн, здавалося б, нудно й одноманітно. А проте коли б я написала повість, не виходячи за межі цього будинку, то виявилося б, що це патетична історія міста, історія Польщі, нарешті історія людини в усіх проявах її долі, особистої і суспільної. Усі ті історії були б дуже різноманітними. Візьмемо хоча б краєвид, що відкривається з вікон кімнати, де я працюю.

Скільки разів за всі ці роки, дивлячись у вікно, я повторю-вала, мов приспів, слова з вірша Міцкевича «Сон» (з Байрона): «І тут змінилися видінь моїх картини».

Отже, розповім історію цього краєвиду.

 

 

1

Перед моїми вікнами стояли три будиночки, втиснуті між будівлею школи, колись імені Ронталера, і задвірками Польної вулиці, а з другого боку — між кінцем Явожинської та причілками тодішньої вулиці Шостого серпня. З цих будиночків мені було видно тільки перший. Два інші ховалися за ним, і тільки потім випадково я побачила, що вони там є. Будиночок проти моїх вікон — це типова поміщицька кам’яниця, яких на околицях Варшави ще багато було на початку цього століття. Дах з давньої карбованої черепиці, що мінилася всіма відтінками червоного кольору, а вздовж фасаду — по десять вікон на першому й другому поверхах та дерев’яна веранда, приємного попелястого від часу забарвлення. І все це густо заросло диким виноградом, який виповз аж на червоний дах і так обліпив усі вікна, що ті серед зелені виблискували, мов озерця в заростях. Від подвір’я кам’яниці до моїх вікон простягся буйний садок із старанно і з любов’ю доглянутими фруктовими деревами, з городніми грядками та квітами. Збоку трохи, біля стін школи, стояли відгороджені штахетником низенькі господарські будівлі. Завжди там квоктали кури, співали півні, крякали качки, іноді кувікало порося. У садку, ясна річ, був і пес, якого з часом замінювали іншим. Шпіц, гончак, кундель, такса — я знала їх усіх, так само, як знала напам’ять обличчя і постаті здебільшого старих жінок, що клопоталися біля птиці чи в садку. Це був майже сільський закуток, де завжди панувала тиша, навесні біліли квітами грушеві крони, а восени золотилися плодами на рівні моїх вікон. Правда, тут-таки поряд була школа, де цілий день бігали й галасували діти. Але я звикла до цього щогодинного галасливого вибуху, який розбивався об огорожу саду, мов нав’язлива хвиля об греблю. Я не чула його — я слухала пахучу зелену чи засніжену тишу дерев, що, наче глушник, лягала на весь міський гамір. Так тривало довго-довго, аж поки «змінилися видінь моїх картини».

 

 

2

Вересень тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року. Затріщав паркан, що відгороджував цю сільську школу. З обох боків затріщав — і від Явожинської, і від завулка, що вів на Польну вулицю. В садку отаборився загін кавалерії, іржали коні, скубли з дерев листя. З веранди зійшла літня жінка в темно-жовтому домашньому халаті й дивних червоних панчохах. Вона винесла в кошику помідори уланам. Над садком гриміли вибухи й вили бомбардувальники. Незабаром кавалерія забралася з садка. Прийшли нові солдати, зрубали кілька дерев, закотили в садок батарею польових гармат. Скоро й Ці пішли, залишивши по собі витоптані грядки, поламані кущі, роз’їжджений гарматними колесами газон. Нависла загроза оточення. Але проминула. Настала ніч окупації, коли, як це буває серед ночі, ледь тліло мале життя, саме підходяще для будиночка та садка, що перед моїми вікнами. Тиха садиба поволі загоювала рани. Знову було поставлено паркан, засипано й вирівняно газон, упорядко-вано грядки, черепичини, що випали од вибухів бомб, замі-нено новими; і всі вони так свіжо червоніли серед давніх, наче їх весь час освітлювало сонце.

Уночі з дванадцятого на тринадцяте травня 1943 року будиночок і садок мало зовсім не зникли. Наліт почався десь близько десятої вечора й тривав майже дві години: наш район тоді постраждав найбільше. Бомба впала якраз посередині садка і видовбала на газоні велику яму. Та була вона, як твердили «знавці», найменшого калібру, бо коли б ні — то, безумовно, знесла б і вутлий будиночок і стіну нашого будинку, звісно, разом із кімнатою, де я зараз пишу. Зірвала вона тільки не прикриту виноградною лозою черепицю та перетворила на скляний пил віконні шибки. Наступна бомба була вже вагою у півтонни. Вона зруйнувала будинок № 15 по вулиці Шостого серпня, до якого притулились два будиночки садка, підпалила один з цих будиночків, побила та живими поховала багато людей. Через оголені крокви першого будиночка стало видно дахи інших двох. Там, позолочені відблисками пожежі, маячіли людські постаті, полум’я лопотіло, як вітрило.

Та й з цього випробування всі три будиночки вийшли врешті неушкоджені. Спалений дах відремонтували, вкрили новою черепицею. Вставили шибки, яму від вибуху засипали. І навесні 1944 року будиночок, оповитий диким виноградом, прибраний, знову стояв тихо, як і колись, і снив своїм, здавалося б, невичерпним минулим. Правда, перед моїми вікнами вже не колихався цвіт зрубаних груш, але натомість буйно розвивалася прихована колись під ними срібляста тополька, що показувала на вітрі білу підкладку своїх листочків, та ще пишніше зацвітав турецький без.

«І тут змінилися видінь моїх картини».

 

З

Серпень сорок четвертого року. Знову було розгороджено паркани, що відділяли будиночок від Явожинської та Поль-ної вулиць. Між школою і нашим будинком з’явилась барикада. Хлопці в чорних беретах, робочих комбінезонах з біло-червоними пов’язками стоять на варті, снують по садку. Літня жінка в темно-жовтому халаті й червоних панчохах сходить з веранди і серед гуркоту шаленого бою роздає повстанцям помідори з кошика.

У вересні з’явилася в садку перша повстанська могила, за нею — друга, третя, четверта. Садок перетворився на цвинтар, як і вся Варшава тоді на довгі місяці стала цвин-тарем. Коли під похмурим жовтневим небом ми покидали місто, довелося йти повз ці три будиночки, що, красиво ви-струнчившись один за одним, потопали в жовтневому пур-пурі дикого винограду. Цього разу вони теж лишились не-ушкодженими.

«І тут змінилися видінь моїх картини».

 

 

4

Тисяча дев’ятсот сорок п’ятий рік. Варшаву визволено. Якось на початку лютого я стояла біля вікна в своїй кімнаті, серед кучугур паперу, книжок… і снігу — й дивилась на засніжений, розгороджений і засмічений садок-цвинтар. Могил уже понад дванадцять. Ховали тут ще й після нашого відходу в жовтні. Зате нема жодної господарської будівлі, нема будинку, оповитого диким виноградом. Стирчать лише обгорілі мури з чотирикутними дірами одвірків та віконних отворів, крізь які видно груддя руїн. Тієї жорстокої зими ворог систематично палив місто, у стократ збільшуючи шкоду, заподіяну повстанням. Спалено тоді й ці три будиночки, пам’ятки минулого.

Але тепер картини «моїх видінь» змінялися хутко, мов на обертовій сцені. Ось поспіхом ремонтують школу; ось уже гуде юрба дітей та молоді; ось школа знову працює цілий день. Вчаться зранку й по обіді; ввечері — спершу при гасових лампах, потім при електричному світлі — працюють різні курси по вдосконаленню.

Настало перше літо після війни. Все, що залишилося в садку, зеленіє, як може й чим може. Дикий виноград заново пнеться на почорнілі руїни, колишні грядки та газони буйно заростають бур’яном. Заростають ним і могили — їх ледве можна розгледіти під лободою та кінським щавлем. Колишній сад стає місцем пустощів та ігор школярів, які з криками шаленої радості гасають і скачуть по могилах, зневажаючи прах полеглих. Іноді хтось спіткнеться об миршавий хрестик, випрямить його, постоїть хвилинку — і знову біжить, і знову кричить.

До гімназії, що в цьому будинку, по обіді ходив тринадцятилітній братів син Юрек, котрий виховувався в мене під час війни. Якось, показуючи йому з вікна, як діти ганяють по могилах, я сказала: «Це могили повстанців. Ви їх ганьбите своїм гарцюванням. Чи не могли б ви краще упорядкувати їх, доглядати за ними? Подай, хлопче, у вашому класі таку думку».

Юрек зашарівся. Він несміливий. «Якось… я не відважусь: ще не послухають мене… А знаєш, ти ж краще можеш це висловити. Напиши листа до школи». — «Гаразд. Ти хлопець тямущий». Я написала того листа. Юрек передасть його вчителеві, а той прочитає в класі. Наступного дня, коли я осіннім вечором сиділа за столом і писала, до кімнати вбіг Юрек і вигукнув: «Ну що? Бачила?» Витаючи далеко думками, я запитала: «Що бачила? Що я мала бачити?» — «Отаке тобі! — обурився розчарований Юрек. — Що ж ти, тітонько, листи пишеш, а потім у вікно не виглянеш? Ми цілий ранок працювали. Он подивись, що там!» На жаль, було вже темно. «Шкода, — засумував Юрек. — Але завтра, як тільки прокинешся, не забудь виглянути у вікно».

Тільки-но прокинувшись, я, за порадою Юрека, відразу ж глянула у вікно. І те, що побачила там, перевершило всі мої сподіванки. На цвинтарикові — жодної бур’янини. Кожну могилу прикрашено осінніми квітами, обкладено цеглинками чи камінцями. Дбайливі руки вирівняли похилені хрести чисто вимели стежки між могилами.

«Молодці! — сказала я Юрекові. — 3 вас будуть люди. Правда, дуже ви мені заважаєте працювати. Чи не могли б ви гратись десь на полі? Може, вплинеш на своїх товари-шів?» — «Гаразд! — охоче пообіцяв Юрко. Та раптом за-мислився і завагався: — Знаєш, тітонько, більшість моїх то-варишів були на роботах у Німеччині чи Освенцімі, брали участь у повстанні. Я в класі наймолодший…» — «Ну гаразд, гаразд… Розумію те£е. Іди вчи уроки», — поплескала я його по плечі.

«І тут змінилися видінь моїх картини».

 

5

Якось однієї грудневої ночі на територію колишнього садка приїхала ексгумаційна бригада і назавтра від могил залишилася тільки скопана земля. А потім, влітку, линвами звалили небезпечні рештки стіни з-перед мого вікна. Ясна річ, школярі допомагали розвалювати стіну, вибирати й складати стосами цеглу. А що вони при цьому не шкодували ні горлянок своїх, ні легенів і кричали як навіжені, — то не треба й казати.

Потім я бачила, як під натиском рук і ніг наших запо-взятих хлопців обламувалися недотрощені кущі в недотроще-ному війною садку. Бачила, як одного ранку хтось прийшов і зрубав, а потім і викорчував, останнє дерево — сріблясту тополю. Колишній садок перетворився в голий, витоптаний майдан, де не було тепер жодної перешкоди для хлоп’ячих забав. А тому, що бракувало шкільних приміщень і навчання провадилось у кілька змін, не було жодної хвилини, коли б майдан цей не кипів радістю життя малих чи великих школярських гулянок. Радість та вривалася до моєї кімнати через подвійні зачинені вікна, тобто навіть і взимку. Стежка, витоптана через пагорки руїн, стала чудовою доріжкою для саночок, а замерзлі на майдані великі калюжі — ковзанкою, на якій навіть грали в імпровізований хокей. Гармидер ігор утихав лише в ті дні, коли йшов великий дощ: і я тепер благо-словляла непогоду, хоч завжди люблю сонячне небо. Перші роки після війни гармидер не втихав — підкреслюю це — навіть під час шкільних канікул. Але діти мене мучили не так, як дорослі: граючи у футбол, вони гасали, мов коні. Глухий відголос кожного удару супроводжувався таким галасом, наче це йшов матч у присутності багатотисячної юрби. І часто ці матчі тривали від обіду до десятої години вечора. Молодь має добрі очі, а літні сутінки дуже довгі.

«І тут змінилися видінь моїх картини».

 

6

Цього разу змінився не стільки краєвид перед моїм вікном, скільки моє ставлення до того, що там діялось. Я стала звикати до руху й галасу, стала придивлятись і по-філософському розмірковувати над їхньою природою. І тепер, коли минуло вже кілька років нового періоду нашого життя, я підводжу підсумок сутності змін, які відбулися навіть на тих кільканадцяти метрах краєвиду перед моїм вікном. Як я вже казала, шарварок і галас на майдані тривав цілий божий рік. Лише в сорок восьмому та сорок дев’ятому роках я помітила, що влітку майдан іноді цілими днями був безлюдний. І це свідчило, що частина дітей виїхала на літні канікули в табори чи на дачі. В тисяча дев’ятсот п’ятдесятому році сталося так, що весь серпень я жила у Варшаві. І весь серпень на майдані перед моїми вікнами панувало цілковите безлюддя і тиша. Ця тиша не потребувала особливих коментарів. Просто цього року вся молодь і всі діти нашого району під час шкільних канікул відпочивали в таборах, на курортах, дачах. Це безлюддя свідчило про пульсування нового життя, закони якого вивели молодь з пилюки руїн і будов на відпочинок до моря, в поля, гори й луги…

Коли я спостерігала за іграми, які не давали мені працю-вати, спонукала мене замислитись ще одна річ — сам ха-рактер тих ігор. Перших два повоєнних роки ігри в дітей найчастіше були просто кошмарними. Вони бавились у війну, в облави, навіть у розстріли. В руках хлопчаків найчастіше можна було побачити дерев’яні пепеша, а то й автомати. Навіть дівчата брали участь у таких забавах, імітуючи виття сирени, вибухи бомб, евакуацію в бомбосховище й таке інше. Іноді, дивлячись на це, я з тривогою думала: «Війна не щезне доти, поки діти будуть так гратися». Сьогодні діти під моїм вікном граються по-іншому. А чи надовго? Чи назавжди? Це залежатиме від того, в що надалі гратимуть дорослі. На жаль, мені вже доводилося чути, як дитина запитувала в матері, чи можна в крамниці іграшок купити атомну бомбочку.

«І тут змінилися видінь моїх картини».

 

 

7

Розпочалося будівництво Маршалковського житлового масиву. Довгий час, переносячи пісок і цеглу, стріла підйомного крана рухалася на тлі руїн та скелетів кам’яниць вулиці Шостого серпня (яка одна тут повернулась до минулого, взявши собі знову назад назву Нововейської). Та одного разу приїхали на майдан два екскаватори, два потужні бульдозери, з’явилася бригада юнаків із «Служби Польщі» і зчинили такий галас, що проти нього колишній гамір був наче подих леготу, однак цей галас я сприймаю значно краще. Може, тому що колишній галас неначе санкціонував собою існування цих руїн, а гуркіт машин, який я чую тепер, — це галас творчих зусиль. Він вражає, мов джерело, що тільки-но забило, хоч тут здіймають лише хмари пилу. Але крім радості, що й наш зруйнований район увійшов до плану відбудови, — крім стурбованості, як то воно буде, в нашому будинку сполошилися, а чи не знесуть будинок цей зовсім. Чутки ходили, що мають знести, і то незабаром, бо тут проляже нова вулиця, бо «вже ходили й міряли» тощо. А розум волав: це неможливо! І ось після стількох тривожних розмов, після вивчення макетів, планів і креслень ми дійшли такого висновку: є всі підстави сподіватися, що наш будинок, який так багато натерпівся лиха, не загине жертвою відбудови.

У свою кімнату я вросла і серцем, і життям. Дивлюся тепер із неї на краєвид, що стільки разів мінявся, і прагну уявити собі ті будинки й споруди, що тут зводяться.

Сподіваюся, вони не затулять мені світла й неба? Можливо, на місці колишнього садка з’явиться новий сад-сквер між будинками для людей праці. Тієї праці, яка творить нову велич Польщі.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.