Дике зілля-11

СІЛЬСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ

Як частують, то частуйсь,

А як грають, то танцюй,

А як дзвонять, — наслухай,

А як гонять, — утікай.

(Приспів до танцю)

1

У суботу перед третьою неділею жовтня десь по обіді почали з’їжджатися гості на весілля Зузі Ясноти. Перші прибули з найдальшої сторони, аж із Вроцлава, Михал Богуський і Анеля Павоняк, брат і сестра Малгожати Ясноти. Анеля привезла з собою двох дітей, Фелька та Ельжуню, лише трошки старших за сімнадцятилітню молоду.

— А Геленка? А Стасек? — допитується Малгожата про братову й швагра, — А твої, Михасю, діти, що, не приїдуть?

— Не приїдуть. Випало так, що кожному з них завадило щось невідкладне на роботі. А Геленка, як завжди, слабує.

Малгожата зустрічає гостей, радіючи їм, і разом з тим мало не згоряє із сорому: до весілля в хаті ще нічого не приготовлене, роботи по саму зав’язку. Зузя та її наречений, Чесек Руцинський, перекручують м’ясо на котлети; на кухні, крім Малгожати, клопоче її друга сестра, Павліна Шатковська, і братова, Леокадія, що за найстаршим Богуським, Лукашем. Всі три жінки вже не молоді, кожній за п’ятдесят, невеличкі, худі, щербаті дуже, але спритні й міцні. Робота в них у руках аж горить, важкі баняки переставляють без натуги, мов пір’їни. Малгожата пильнує за казанами, де варяться волові й свинячі ноги, і приправляє дві грудинки, щоб поставити їх у духовку. Леокадія відриває тісто шматок за шматком з глибокої миски і робить пончики. Павліна смажить їх у смальці і обвалює в білій пудрі з цукру. Два позичені широкі стільниці завалено кульками з тіста. Готові вже, спечені й обцукровані пончики лежать у бляшаних ночвах. Підлога заляпана жиром, засмічена покидьками, затрушена мукою; маленький мурий кіт тремтячи ніздрями винюшкує, де ще чого злизати чи з’їсти.

— Що я вдію! Не встигаємо, — виправдовується Малгожата, вибачливо посміхаючись. Очі її променяться: — Чотири дні мучимося, вже четверту ніч не спимо, а роботі кінця нема. І не видно!

Фелюсь Павоняк, окинувши поглядом хату, у якій не один рік прожив, здивовано каже:

— Я й забув, що тут так низько. Мені здавалось, що тут вище й світліше. — І поспіхом додав: — Але й так гарно. А ще як прибрано…

Хороший він парубок. А втім, Фелюсь із самого дитинства на такого показував. Одежа на ньому ошатна, світле волосся гладенько зачесане вгору, обличчя ясне, погідне, все вважає, щоб кого не зачепити, щоб нікого не образити. І голову має розумну: іспити склав якісь надзвичайні, тепер навчається в університеті. Малгожата приголомшено дивиться на своїх франтовитих родичів. Михал, той уже дев’ять років живе у Вроцлаві, а зрештою, і давно вже міська людина, — ще з шістнадцяти літ, коли забрав його до себе в науку електромонтер, родич тут одних на селі; тепер Михал службовець, завідує міським складом електричного устаткування. Але ж Павоняки лишень рік тому, за намовою Михала, перебралися до Вроцлава, переписавши на Малгожату й Щепана Ясноту хату і господарство, що припало їм за аграрною реформою після німця-колоніста; а гляньте ви тільки, що за цей рік з Анелі Павонякової та її дітей стало! Анеля була в їхній сім’ї найуродливіша, але, як вийшла заміж, у чорній сільській роботі змарніла, згрубла. А в місті відразу такого глянцю досягла — справжня тобі пані, поважна, і вродлива ще, хоч уже й у літах. Фелек — студент, Ельжуня — працює в крамниці. Тільки щось ця Ельжуня носом крутить, роздивляється так, наче вперше в житті у цій хаті.

— Хіба ж тут можна танцювати? — сумнівається вона. — Скільки тут поміститься? І такі діри в підлозі… тільки спотикатися…

— Не журись, Ельжуню! — заспокоює Малгожата. — Діри на завтра залатаємо, підлогу полагодимо. І потім, тут будете лиш їсти. А танцювати — у матері молодого. У пана Чесека.

— У пана Чесека?! Розігрівшись, у легенькій сукні так далеко йти?

— То ж недалеко, Ельжуню! Хіба ти вже забула, де живуть Руцинські?

Малгожата здивовано поглядає на свою небогу. Вона єдина серед присутніх у хаті жінок пухка, дебела, волоока, з карими, як свіжовилущені каштани, очима; коси після перманенту кучерявляться, як руно чорної овечки. Модна з неї панна: блузочка, спідничка, лакований пасок, панчішки стильні — все тобі шик городський. У місті вона продає в крамниці — то тут, бачиш, їй уже в голови низько. Фелек теж он змінився, але ж усе такий самий свій — сердечний, усміхнений, не копилить губи. Теж і Анеля: обізветься — і одразу видно, що ставиться добре, все розуміє, все вибачить, навіть і цей шарварок у хаті.

Не зважаючи на такий гармидер, Поля Шатковська і Лодзя Богуська, неначе й не відриваючись од пончиків і не забираючи Малгосю від гостей, уже приготували чай, почастували гостей свіжими пончиками, кров’янкою, солодкими тістечками. Гості п’ють слабенький, солом’яного кольору чай, хвалять ковбасу — такої ні за які гроші в місті не купиш! — розповідають, як їхали. Взагалі добре було їхати, без штовханини, погане лише сполучення з селом Павловіци. До Варшави довелося їхати залізницею, а там — автобусом повернутись назад до полустанка Олшувка. Їдучи з Щепаном, ще й трохи замерзли: вітер був сильний, і навіть дощ намочив. Чи то завжди у Павловичах така погода? Бо у них у Вроцлаві весь жовтень спека стоїть, як влітку, ясне сонце, погода — аж любо.

Щепан Яснота, який привіз гостей на своїй, з обгумованими колесами, підводі, не присідаючи, стоїть на порозі: йому ще треба піти прикрити попоною і нагодувати гнідого, бо за дві години має їхати на автобусну станцію. Але іти не хочеться від гостей, він зволікає, слухає, що кажуть про погоду, запевняє, що в Павловіцах досі теж була гарна погода, а зіпсувалась оце тільки сьогодні. Молодша дочка Яснотів, дванадцятирічна Ядвіся, пронизливим голосом «присягається», що татусь правду каже, бо ще вчора було тепло й гарно надворі. Гості недовірливо потакують: «Так, холодна у вас погода». Щепан каже, що, в такому разі чай не допоможе, треба випити чогось такого, що розігріло б міцніше. Можна б якусь літру випити з гостями ще до весілля.

— Мати, — звернувся він покірно до жінки, — дай соку…

І вони випили по чарці улюбленого напою — горілки з соком.

Щепан Яснота на чотири роки молодший від своєї дружини, але на вигляд старіший за Малгожату, — у неї ще й тепер стан стрункий, як у дівчини. І навіть зморшки біля вуст і сірих променистих очей надають її обличчю скоріше зажуреного, ніж постарілого вигляду, Щепан кістлявий, високий, обличчя худе й землисте, погано виголене, у роті більше дір, ніж зубів. Квадратові щелепи й дуже випнуте підборіддя наче додають йому енергійності. Але погляд його невеличких чорних очей радше лякливий і покірний, а широкі губи або склеплені в дуркуватій задумі, або розтягнені в щасливій дитячій усмішці. Малгожата знає, що в цьому погляді і в цій усмішці — увесь справжній Щепан, який за шістнадцять літ не спромігся збудувати хату для своєї родини. І тільки завдяки Павонякам не поневіряються вони тепер по людях, а їхні чотири гектари землі виросли до десяти, та ще й із садком і різними господарськими будівлями. Але то клопітне багатство, бо роботи по вуха, а здоров’я у Щепана погане: цілу весну харкав кров’ю, недавно вернувся з санаторію, де лікувався три місяці. Вважає, що тепер вилікувався вже зовсім, палить цигарки, п’є горілку, і ось, як і всі, вже четверту ніч майже не спить; одну лиш тушу кабана довелося розбирати цілих дві доби. А тепер, перше ніж їхати до автобуса, — він чекає свою вісімдесятишестирічну матір, — Щепан хоче похвалитись перед гостями молодою:

— Ну що, гарну маю дочку, правда? — щиро запитує він. — Вся в маму вдалася!

— Еге ж, схожа, — потакують гості, але потиху думають, що далеко Зузі до тієї Малгожати, якою вони пам’ятають її змолоду. Ані того погляду променистого, вологого, як росяний лист, ані того рум’янцю на щоках, ані заразливої усмішки. У Зузі стрункий стан, рухи пружні й рішучі, сама невисока. Нижня губа й підборіддя трохи випинаються, як у батька, очі голубі, великі, гарні, але погляд сухий, без блиску; брови чорні й красиві; щоки бліді, але свіжі й гладенькі. Було в ній наче не по літах упевненості і тверезості. Якась передчасна дозрілість. Зузя подобається хлопцям, Чесек Руцинський — це вже другий у неї наречений. Дуже пристойний хлопчина: юний, гнучкий, обличчя подовгасте, смугляве, але свіже; очі карі, темний шатен, чуприна, як тепер модно в молодиків, стирчить високою шапкою, а коли він схиляється, — спадає довгими пасмами, хоч косу заплітай. У Чесека вигляд молодшого за свої двадцять чотири роки, а в Зузі — навпаки, вона видається старшою за свої сімнадцять літ. Обоє вони дуже мовчазні. «Взагалі нічого собі, — гадають гості, — тільки хто зна, про що з ними говорити». Дуже вони заклопотані своїми справами: як-не-як, момент у житті неабиякий, а може, просто заюшилися роботою. Нарешті вони впорали м’ясо, віддали миску з фаршем тіткам і, забравши з собою Ельжуню та Фелюся, ідуть на село. Треба ще піти по сусідах, дещо позичити на завтра.

Тепер старші розбалакались. Павліна й Леокадія, не відступаючи від варива, розпитують про Вроцлав. Адже з усіх присутніх у хаті лише вони одні все своє життя прожили в Павловіцах. Ясноти теж молодість свою перебули в місті, та ще й у Варшаві, а Леокадія з Павліною іноді тільки приїздили до них, але ненадовго. Поля Шатковська за лимарем, землі в них від батьків було, мов кіт наплакав, але аграрна реформа дала їм землю; за десять літ нової влади й на верстат лимарський спромоглися, і дітей у люди вивели, всі вже до міста пішли, крім найменшого, що хоче на селі залишитись. Те, що Малгожата й Анеля сестри, — відразу видно. Поля інакша. Чоло в неї не високе, але випукле. Колись щоки в неї теж були випуклі і шия свіжа, довга, повна й біла. Тепер з того всього лишилась тільки шкаралупка, але серце в тій шкаралупці таке ж неспокійне, як і раніше. Якось, ще за її дівоцтва, в панському дворі з’явився художник, — малюючи її, він сказав, що є в ній щось від середньовічної мадонни. Від того часу неспокій і туга за прекрасним життям, що ввижалось їй за незрозумілими словами «середньовічна мадонна», ніколи не залишали її. Потім вона вийшла за лимаря Яиа Шатковського, і виявилось, що в нього на серці теж неспокій і туга, але не стільки за власну долю, скільки за долю всього села, країни і навіть цілого світу. Коли по другій світовій війні з’явились на селі люди, які закликали до іншого, кращого життя, Шатковські відразу пристали до них. Вони вступили до партії і довго почували себе так, наче заново на світ народилися. Тепер вони наче трохи втомились, пригасли, щось у них надломилося, але не знати, що саме, проте неспокій і туга за чимось іншим, кращим, знову сповнювали їх.

І тепер Поля пожадливо слухає розповідь Анелі, бо, може, десь там далеко не так кепсько виходить, як у них в Павловіцах.

Леокадія Богуська має зігнутий ніс, як дзьоб у кібчика, ще пухкі вуста, хоч оторочені вже глибокою борозною на зів’ялих щоках, але ще помітні сліди колишньої, незвичайної якоїсь і суворої трохи вроди. Леокадія з багачів, але сім’я в них була велика, і тому на її долю припало небагато грунту. За Лукаша вийшла вона з любові, батьки її були проти: Богуські бідні, як старці, два морги землі на шістьох. Тим часом Лукаш, виявилось, мав золоті руки. З дитинства він знався на мулярці, і з тієї мулярки не лише вибудував будинки на жінчиній землі, а й землі трохи прикупив, фруктовий сад заклав. І тепер теж заробляє мулярством, але здебільшого в місті, бо в селі мало будуються, люди кажуть — не варто. Льодзя і Лукаш ходять у заможних господарях Недавно стара бездітна тітка Добжинська, спостерігши, які вони хазяйновиті, за те, що догодують її до смерті, переписала Льодзі власне господарство. Богуські одразу ж туди посадили свого найстаршого, сімейного вже, сина Яцька. Взагалі, як би там часи не мінялись, — Леокадія завжди спокійна. Вона не вимагає від людей чогось для себе, і не випоминає їм своїх кривд, чужій долі не заздрить, і своєю не хвалиться — просто живе собі, та й годі, навіть завзято живе. А про Вроцлав слухає, бо цікаво ж послухати, як люди живуть в інших місцях.

Анеля Павоняк, за своїм звичаєм, склала руки на грудях, схилила набік ще зовсім темнокосу голову й поволі, тихо розповідає про своє вроцлавське життя. Малгожата слухає, затамувавши подих. Її дуже непокоїло, чи пощастить Павонякам у місті, чи, може, вони жалкуватимуть, що позбулися господарства в селі.

Проте чого їм жалкувати? Стах Павоняк тільки даремно в селі марнувався. Він чудовий тесля і токар, крім того, людина спритна; хоч грунту власного вони до реформи не мали, але на клаптику землі, орендованому в Лукаша, Стах побудував гарненький, мов цяцька, будиночок, і знайшов там місце й для майстерні. Не дивно, що в місті Павоняка запримітили. Через Михала, давнього вроцлавця, він улаштувався на відомому вагонобудівному заводі. А оце недавно закінчив ще якісь курси, і тепер перед ним ще кращі перспективи.

— То що, добре вам у тому Вроцлаві? — хоче впевнитись Малгожата.

— І чого б це їм було погано? Вроцлавське життя, голубко моя, ні в яке порівняння не йде з тутешнім життям. Це ж місто! Та ще й яке! — відповідає за сестру Михал.

— Кажуть, дуже зруйноване, — вставляє Леокадія, обвалюючи в муці котлету.

— Це так. Але й ті рештки, що лишились, — то ще велике й дуже красиве місто. — І Анеля з Михалом одне перед одним зачали розхвалювати Вроцлав.

Михал Богуський — середнього росту, постава в нього бадьора, обличчя відкрите, приємне, очі ясні, сірі, а підстрижена над чолом чуприна вже оддає сріблом; людина він розумна, і йому завжди щастить. Малгожата любить його найбільше з-поміж своїх братів, а з його дружиною, Геленкою, вони замолоду жили, як сестри.

— Все добре, тільки те недобре, що далеко так живете, — скаржиться вона. — І коли ж я нашу Геленку зобачу, коли? Розкажи мені, Михале, про неї. Що їй таке, на що вона слабує? Чи й тепер вона така вродлива, як була?

— Серце в неї хворе, Я не знаю, чи завше вона вродлива, тільки знаю, що завше її люблю. На руках би її носив. А втім, кавалер я ще ого-го! — засміявся раптом Михал і, пританцьовуючи на місці, притупнув бадьоро ногами. — Але й на тобі видно вже літа, — завертів він сестрою. — Висохла, як сухарик!

— А я своїх літ і не відчуваю. Не відчуваю, та й годі… — сяє Малгожата, радіючи, що Михал, як і колись, жартує собі. — Якщо хто питає, кажу, що маю шістнадцять років! І ні року більше! Ані року!

— А мені здається, що Малгожата така ж, як і тоді, коли ми одружились, — ображається Щепан. — Обличчя таке саме, очі такі, на зріст така ж, як і була… Я ніяких змін в ній не бачу — все, як було.

Убігла Ядвіся і галасливо кричить:

— Тату, тату! Треба вже їхати по бабусю.

— Моя мама приїде на весілля, — пояснює Щепан, — що ми тут зі своїми роками! Мамі моїй вісімдесят шість років, і вона вибралась у таку далеку дорогу аж із-за Варшави, з-під Мінська, що Мазовецький.

— Щепане, їдь швидше, а то запізнишся до автобуса, — підганяє Малгожата. — Щепанова мати ніколи в нас ще не бувала, — пояснює вона гостям.

— Щепане, — затримує його Михал Богуський. — Стривай, то ж і я вперше у цій вашій хаті, на новому господарстві! Хильнути б з того чарчину на новосіллі. Ви дуже боялися колгоспів, а тут, бачу, скоро куркулями постаєте в нашій народній державі.

— Неправда! — заперечує Малгожата. — Наші чотири гектари ми перепишемо Зузі, а на отих шістьох — то я тільки й знаю, що з ранку до ночі мушу працювати, та ще й як працювати! І це тільки, щоб кіпці з кінцями звести. Бо ж на ті різні заготівлі треба все до зернинки віддати… — Малгожата раптом сплеснула руками: — Мати божа! Курей же треба скубти! Щепане, їдь ти вже хутчій! І візьми рядно — вкрити бабусю!

Випровадивши чоловіка, вона увійшла до хати, несучи в руках два півні та дві курки, в яких звисли до землі закривавлені голови. Вона присіла на стільчик. Леокадія підсунула до неї ночовки з водою, а Поля — кошика на пір’я. Ядвіся то вбігає до хати, то вибігає, все виглядає когось, їй усе ще мало гостей, хочеться вже, щоб весілля.

— Не вертись, — свариться Малгожата. — Пір’я мені розвієш! Пішла б краще Зузю пошукала, де це молоді пропали?

Але Зузя вже сама надходить, з цілим кошиком скляного посуду, позиченого в сусідів.

— Холодно стало надворі, — каже вона, — певне, й завтра не буде погоди.

Усі поглядають на віконце, що на захід. За ним видно клубасту темно-синю хмару, з-під якої виглядає яскраве сонце. Хмара від тої яскравості темніє ще дужче.

У хаті все принишкло. Три весільні робітниці замовкли за своєю роботою. Чути шкребіт зрушених фаєрок, булькіт вареної страви, шурхіт вискубуваного пір’я. Зузя взялася прикрашати вікна. Ще вранці вимила шибки, а тепер обкручує білим гофрованим папером горшечки вазонів. Нігтем вона наводить паперові бережки, аби вони краще вигинались. Анеля Павонякова вправно допомагає небозі, у неї завжди руки лежать до такої тонкої роботи. З рожевого цигаркового паперу вони вирізують вузенькі пасочки і ними, мов стрічками, оповивають білі огорнуті горщечки. Папір шелестить, Михал Богуський дивиться, як працюють жінки, і розважає їх жартами. Раптом затарахкотів якийсь віз, і то так гучно, наче в’їздив просто до хати.

— Щепан? — дивується Малгожата, але з подвір’я чути пронизливий голос Ядвісі, і за якусь мить вона вже повідомляє в хаті:

— Дядько Гжегож і тітка Ягуся приїхали!

До хати увіходять Гжегож Богуський, наймолодший брат Малгожати, високий, ставний чоловік з невеселим обличчям і терпкою усмішкою; коли він зняв шапку, над чолом забіліли коси, але так, що не збагнеш, чи то сивина, чи то вони просто такі світлі. Він увіходить перший, а за ним уже дружина. Одразу видно, що вона старша від нього, теж високого зросту, обличчя зморшкувате, ніс довгий, підборіддя гостре, коси з-під хустки вибиваються ще зовсім чорні, а обличчя сяє зичливістю.

— Добридень вам, як ся маєте? — привітався Гжегож. — Ото ми вибрались! Казав бабі, що легко одягнулись. Десь на ніч певне мороз візьме. Замерзли, як гусяча буба. Двадцять кілометрів таким холодом! Михал! О-о, давно я тебе не бачив!

— А ти, брате, вже сивий! — сміється Михал, ляскаючи його по раменах. Вони поцілувались.

— Він завше, з дитинства такий білий, хіба ти не пам'ятаєш? — захищає Малгожата Гжегожа. — Може, трошки посивів, але на ньому цього не видно. Зовсім не видно!

— Як же тут не посивієш? Жінку взяв стару, то от і мусиш до неї прилаштовуватись, — безцеремонно відповів Гжегож. Сказав він те зумисне, на злість, бо пам'ятав, як йому родичі випоминали, що взяв не молоду дівчину.

— А Ягуся зовсім не сива! Не сива! Вона видається молодшою за тебе, — захищає тепер Малгожата вже братову.

Їй якось ніяково, бо й вона була проти, щоб Гжегож оженився на старшій, дарма що потім сама вийшла заміж за молодшого. Але вона ще тоді була гарна дівчина, хоч уже не першої молодості, та й Щепан теж був не юнак. А про Гжегожа, тоді ще зовсім хлопця, казали, що бере він стару некрасиву вдову, ще й з дитиною. А головне, що була вона з далекого села, і її ніхто не знав. Потім виявилось, що Агнешка хазяйновита, працьовита й лагідна жінка; дітей з першого шлюбу вона вивчила, відділила належне їм майно, і залишились вони з Гжегожем самі на невеличкому господарстві, налагодженому, мов дзигарі. Гжегож завжди був трохи розтелепа і тому потребу мав у такій дружині, яка могла б і в руках його тримати, і за матір йому бути.

Агнешка не скаржиться, навіть і не показує, що в дорозі замерзла. Вітаючись, з усіма обіймається, цілується, кожному приємне слівце знайде, до кота й то усміхнулась: «Ладного котика маєте». Вона із згортка виймає забитого півня і кладе його поруч розпотрошених Малгожатиних курей. І не тільки кладе, а бере стільчик і сідає й собі скубти курей.

Знову чути під вікнами тупіт копит і тарахкотінпя воза; це вже Щепан! Всі підхоплюються, щоб вітати бабусю, але Щепан приїхав сам, і дуже схвильований. Він трошки запізнився до автобуса й нікого вже на зупинці не застав. Або вони й цим автобусом не приїхали, або, не чекаючи нікого, пішли собі пішки. Але кудою ж? Дорогою нікого він не зустрів. Занепокоїлись усі, хто був у хаті; хоч, правда, бабця їде не одна, — запрошено на весілля всіх Щепанових родичів. Для заспокоєння почали розповідати одне одному різні щасливі випадки, які траплялися в дорозі зі старими людьми? Гжегож Богуський і Щепан випили, щоб розігрітися.

— Щепане, де ми ночуватимем? — турбуються Гжегож. — І де я коня поставлю? Мороз чи дощ може бути вночі, не залишити ж тварину надворі такої негода.

Щепан, лагідно дивлячись на нього, щирить жовті з’їдки зубів у щасливій дитячій усмішці.

— Не бійся, Гжесю, і ночувати знайдеться де, і коня поставити, — заспокоює він стурбованого швагра, хоч й сам ще не знає, де їх доведеться розмістити.

Малгожата притишено розповідав Ягусі, скільки-то в них ще роботи, як вони витратились на це весілля. Молодий за горілку й пиво заплатив, але скільки ж на все інше грошей вилетіло! А їхній найкращий кабанчик, що лишився їм після здачі свиней державі, чого це коштує? Яловичини й ніжок пішло більше, як на шістсот злотих, не рахуючи вже, скільки мусили вибігати по м’ясних рундуках та часу витратити! А муки на тісто! А цукор, а приправи! А посуд, що взяли в пункті добрих послуг у повітовому містечку! А вінчальна сукня, фата, туфлі! А вінчання! У неділю після пізньої обідні вінчання особливо дорого коштує. На цю розмову в супроводі кількох парубків увіходить до хати Ельжуня Павонякова і, почувши про шлюбну сукню, каже:

— Хто тепер до вінчання білу сукню справляє? Я вінчатимусь у костюмі.

Розмова Малгожати Щепанові не подобається:

— Мати, ма-ати-и, перестань, не кажи такого. Весілля — так весілля. Може, це вже останнє таке весілля на селі. Адже тепер лиш підуть розпишуться, і все. Тож хай у Зузі буде таке весілля, щоб люди запам’ятали.

— Кошти! Кошти! — знизує плечима Гжегож. — Скільки я пам’ятаю — гості завше платили за весілля. Як молоді викликають гостей, гості наскидають повно грошей…

— А коли молоді не хочуть цього обряду? Кажуть, що таке тепер лиш у театрі чи по радіо, — сміється Малгожата і ясним поглядом просить вибачення за ці балачки про кошти.

— А як у вас голубко, з вінчанням? — цікавиться Михал Богуський. — Цивільний шлюб уже взяли?

— Та ні, не взяли, — по хвилі мовчанки стурбовано відказує Малгожата. — Власті не хочуть їх реєструвати, бо Зузя ще неповнолітня.

— Як так? Реєструють і неповнолітніх? — дивується Михал.

— Авжеж, — ніяково мовив Щепан. — Реєструють, коли вже припече. А в нас цього нема. Наша Зузя шанувалася, зберегла себе. А втім, велике діло — за п’ять місяців їй сповниться вісімнадцять, і тоді зареєструються.

— Звичайно, воно то так, — погоджується Михал. — Але щоб не потрапили в біду: на світі всяк буває…

І Анеля, яка завжди розважлива, застерігає:

— Не кажу, що у вас так буде, але ось у Вроцлаві трапилося: повінчались у костьолі і вже дитинки дочекались — як чоловік собі передумав і розписався з іншою. І дитя тієї вінчаної жінки вважається незаконним. Бо то тільки цивільний шлюб визнають.

— І Полин чоловік те саме каже, — лякається Малгожата. — Але він партієць, то й мусить так казати.

— До чого тут партія? — знизує плечима Павліна. — Янек каже те, що кожному відомо.

— Та не лякайте, не лякайте, — в тупуватій задумі повільно цідить Щепан. — Зузя не за чужого-бо йде. Прийде пора — й усе буде зроблено. О, гляньте-но, мати молодого до нас летить! — жваво додає він, глянувши у вікно.

В сутіні пригаслого вже дня у вікні видно, як до хати наближається дебела рухлива жінка. Вона йде з палицею, але дуже хутко, і не підпирається нею, а тільки відштовхується з підскоком, наче вигецує на засідланому скакунові, що біжить ристю.

— Оце така Руцинська? — здивувався Михал Богуський. — Що ж то з нею скоїлося, що вона так скаче? Я б і не пізнав її.

— Нога в неї болить, — відповіла Малгожата. — 3 війни слабує на цю ногу, ще з того часу, як тебе, Михасю, ото німці забрали були. Потім їй операцію робили, та нічого не допомогло. Але вона з тою хворою ногою така прудка, що й здорового пережене. Їй-бо, правда!

Руцинська зі своєю палицею і ногою, у шмаття замотаною, розмашисто ввалюється до хати. І вмент хату сповнює її хрипкий дужий голос.

— Добривечір всьому товариству! — гукає вона. — Впізнаю всіх чи ні? — галасливо вітається вона з приїжджими. — Це Гжегож Богуський, а це Михал. Ой пане Михале, я вас років шістнадцять не бачила! Але в мене така пам’ять до облич, що навіть як людина й зміниться, все одно я її пізнаю. А то хто? Дружина Гжегожева? З-під Блоня? Бачила, як ви їхали, оце й години ще не минуло. І вже жінка скубе півня! Дайте-но я вас поцілую, люблю таких! Але що це я бачу? Ноги ще тільки варяться? Грудинка допіро смажиться? Пончики ще печуться? А лавки! Лавки ще не збиті? Підлоги ще не вишурували, не вимили! Коли ж ви встигнете? У мене перед весіллям завжди до четвертої години бувало вже все готове й прибране, лишалось тільки гостей приймати й столи накривати. А що ж, навчилась до весілля готуватись: чотирьох синів оженила, дочку заміж видала. Ой людоньки, що ж це я хотіла? Прибігла сказати, що хату вже вибілено, прибрано, лавки всі прибито, місце музикам готове. В мене так! Ну, товариство, до побачення. Ще що? Ага — я навіть порошків од головного болю набрала, бо гості після горілки іноді люблять таке вживати. Підлогу вимито, воском її ще натру, щоб легко було танцювати. І, бога ради, поспішайте з вашими роботами, бо як завтра зранку почнуть з’їжджатися гості, вже ні з чим не впораєтесь.

Наговоривши отак — ніхто й не стямився, щоб слово сказати їй у відповідь, — Руцинська вискочила з хати. І, хоч всі повернули очі до вікна, за сутінками ніхто не розгледів, якими спритними скоками подалась вона межею до своєї садиби.

— Ну й заповзята ж молодиця! — засміявся Михал Богуський.

— Балакуча, як деркач, — понуро буркнув Гжегож.

Малгожата обачливо озирнулась, але, на щастя, молодих знову кудись понесло, проте вона таки притишила голос:

— Дуже говірка. Завжди має і вміє щось розповісти. Така говірка, що навіть коли до гміни радіо приїздило, то її брали, аби по радіо говорила. І говорила!

— Темно вже, засвітіть світло, — нагадує Щепан. — А я, певне, ще раз поїду до автобуса. О сьомій ще один приходить.

Павліна і Леокадія вже долили гасу в дві восьмилінійні лампи, засвітили їх і повішали на гачках; одну над піччю в кухні, другу біля вікна.

— Це таке освітлення? — незадоволено обзивається Ельжуня. — То й у Руцинських танцюватимемо поночі?

— А ви запишіться до кооперативу, відразу буде й електрика, — глузує Гжегож Богуський.

— І неправда! — гнівається чогось Малгожата. — У нас навіть керівник державного господарства, цих рибних ставків, і той не має електрики. Тільки телефон йому поставили.

— Що це за село, — пхекає Ельжуня. — Ні тобі радіо, ні електрики…

Тут Ядвіся, яка весь час когось виглядала, вбігає знадвору й кричить, що на вулиці зупинилась якась підвода. До хати не під’їхала, але з неї злазять якісь люди, певне, гості. Всі заворушились, але ніхто не встиг вийти назустріч, як на порозі з’явились Щепанові родичі, ті, довго сподівані. Стара Щепанова мати і дочка її, Катажина Гондкова, увійшли зі словами: «Слава Йсусу Христу!»; за ними — Юзеф Яснота, брат ІЦепанів, працівник містечкової міліції, його син і невістка віталися вже по-новому: «Добрий вечір, от ми нарешті й приїхали». Дванадцятирічний Кубусь Гондек зовсім не привітався, не привіталось і замотане в хустку немовля, яке тримала на руках Катажина Гондкова. Обидві старші жінки дуже вирізнялися серед присутніх своїм убранням. На бабуні була домоткана спідниця давньої роботи, з тканини, густо посмугованої в чорно-червоно-зелене, і з такої ж тканини намітка, що огортала шию і спадала на плечі. Коли Гондкова розкутала велику картату хустку, виявилося, що вона теж у такій, як і бабуся, спідниці та голубій кохтині розшитій стрічками.

Розпитуючи гостей, як вони дістались, і як то трапилось, що Щепан не зустрів їх біля варшавського автобуса, домашні зчинили галас. Гондкова молодиця, видно веселої вдачі, сміючись, розповідала, як вони поневірялись дорогою:

— Зузя ж нам у запрошеній адреси не вказала. І не написала, як їхати й де виходити. Отож і їхали хтозна-куди.

— Оце, боже! — Щепан кинувся цілувати матір. — І то мамуся змушена була так блукати. І як же ви втрапили?

— А що ми, язиків не маємо, чи що? — хвалилася Катажина. — Ми язиками працювали, всіх питали, питали й допиталися. Але скільки у Варшаві виходили, вибігали! Послали нас на Житню вулицю, а жита, ніякого там і немає. — Гондкова примружила око, даючи зрозуміти, що то жарт. — І з тої Житньої — на Опачівську, там, мовляв, та автобусна зупинка, що вам потрібна.

Далі з розповіді виявилось, що гості зійшли не в Ольшувці, а, проминувши її, аж на другій автобусній зупинці.

— А як зійшли, — з запалом розповідає Гондкова, — то й кажемо собі, як же це ми допитаємося до тих Павловіц? А тут якраз підвода. Юзек і питає: «Куди?» — «До Павловіц». — «То підвезіть нашу бабусю, бо їй уже вісімдесят сьомий рік». А той чоловік Юзекові й каже: «Коли вже візьму бабцю, то візьму й усіх вас». Отак ми з ним їхали, їхали і оце й доїхали.

— Ядвісю, біжи за Зузею, — хвилюється Малгожата. — Ці молоді, то їм тільки аби пропадати десь. Аби пропадати!

Ядвіся вискакує на двір, і за якусь мить чути коло хати її пронизливий голосок:

— Зу-узко! Зузко-о-о!

По цьому залягає тиша, але погодивши, Ядвіся таки приводить обох молодих. Виявляється, вони в клуні шаткували капусту на бігос. Тут знову здійнявся гвалт, бо всі хочуть показати Зузю бабусі, — стара ж досі не бачила онуки.

— Гарну маю дочку? — запитує Щепан, підводячи наречену до своєї старенької матері.

Бабця відразу ж погоджується і шамкає:

— Гарна, гарна.

Кілька разів цілує Зузю беззубим, м’яким і мокрим ротом. Зузя не без остраху поглядає на свою бабку, дивуючись, що така стара ще по світу може ходити.

Сивини, правда, в неї не видно, бо коси бабусині, як велить молодиці давній звичай, цупко закутані наміткою. Шкіра на маленькому старечому личку вже не морщилась, а висіла жовтими складками, рот від слабосилля вже трохи відкритий. А очі в бабуні живі, мова розумна, а жваві рухи показували, що життєва сила ще не зрадила її. Вона привітала нареченого і теж промовила:

— Гарний, гарний молодий!

Але по-справжньому вона розчулилась біля Малгожати, згадавши тих варшавських панів, що в них її невістка сімнадцять літ була до заміжжя служницею.

— Ой невісточко, невісточко, — витирає бабуся сльози з очей, — як то вже давно було. Я приїхала до тебе на весілля, а пані й каже: «Малгосю, Малгосю, дай матері поїсти, дай їй, — каже, — чаю». Мало я вже пам’ятаю, ой як мало; а як твоя пані казала: «Малгосю, дай матері поїсти» — і зараз пам’ятаю. Щепан каже, що ті твої пани давно померли.

— Померли, — відповідає Малгожата, але якось сухо, очі її перескакують від гостя до гостя, чи не обійшли, бува, кого увагою, люди ж з дороги. Погляд затримується на незнайомому їй до цього небожі чоловіка — невеличкий хлопчина, але кремезний, із утомленим, як у спрацьованого селянина, обличчям.

— Як твоє ім’я? Кубусь? Чому нічого не їси? — дбайливо запитує Малгожата. — Забули про хлопця! Ось тобі ковбаса, ось коржики. Полю, налий йому кави, їж, а то такий малий, що ж ти собі думаєш?

— Він не малий! — з гордою ніжністю вигукує Гондкова. — Він вже й горілки випив би. Він у мене справжній робітник: оре, сіє, а цього року вже й жито скосив.

Далі Гондкова розповіла, що чоловік її в господарстві працювати не може, бо хворий на дихавицю. Щоб даремно хліба не їсти, він згодився вночі сторожувати десь на складах у Мінську. А господарство тримається на Кубусі і на ній, два старших їздять на будівництво до Варшави, отак і живуть гуртом. Гондек узяв на три дні відпустку, дома буде, худобу догляне, а вона поїхала з Кубусем і оцим маленьким на весілля, хай теж світу побачить.

— Дівчинка то чи хлопець? — запитує Зузя, заглядаючи до дитини.

— Дівчинка, Бернадею нарекли.

— Бернадею? Яке гарне ім’я. — Зузя бере з рук Катажини дитя і обережно колихає. Її тверді сухі очі тепліють, починають волого блищати. — 3 півроку буде? — запитує вона. — П’ять місяців? Бачите, така мала, а вже їй на весілля захотілось. То ти дружкою хочеш бути? Гуляти хочеш на весіллі? Є у нас для тебе пара, є! Яцьків Генюсь, — каже вона до старших, — саме враз для цієї Бернаді буде пара.

— Таке спокійне дитя, — каже Гондкова, — хоч би тобі що, не заплаче.

Михал Богуський довго дивиться на Кубуся-робітника і раптом запитує, скільки землі мають Гондеки.

— Чотири морги. Скільки ми маємо, стільки й вони, — відповідає за сестру Щепан. — Кася залишилась на батьківщині, і мама біля неї тепер.

— А як у сорок п’ятому давали землю, то вам не припало? — допитується Михал.

— Ні, не припало, — відповідає Гондкова, поглядаючи на Михала з боязливою шанобливістю. — Звідкіля ж воно могло припасти? У нас панської землі не було.

— Добре було б вам записатись до кооперативу, а цього хлопчика до школи віддати, — радить Михал Богуський, і, на мовчазний подив Катажини, додає: — Записатись до сільськогосподарського колективу спільного обробітку землі.

— Я не-е знаю... У нас люди темні, — безпорадно бурмоче у відповідь Гондкова і раптом уся змінюється, наче сонечко, що вдає з себе неживого, тільки-но зачує небезпеку. Цей міський чепурун, тут, либонь, чужий і ще може десь там у себе наговорити на неї недоброго.

Але Михал звертається вже до господині:

— А ви тут, у Павловіцах, маєте сільськогосподарський колектив?

— Як не маємо? Маємо! — як стій вигукнула Малгожата, наче вона давно вже чекала на це запитання.

— То чого ж ви нічого не розповідаєте? — жвавішає Михал. — Ну і як? Багато господарів записалось?

— Із господарів ніхто не записався. — Щепан ніби лише з чемності дає пояснення. — Ходили, просили, вмовляли, але ніхто не хотів, тоді організували кооператив у маєтку, що раніш належав панові Ожеховському, а потім — державі. Тепер лише ставки залишились за державою. А записалися тільки ті, що у фільварку жили і спершу у пана робили, а згодом — у державному маєтку. Тепер ніби весь маєток їм належить, земля спільна. А з господарів ніхто не записався… Мене ніхто й не питав. А до Малгожати приходили…

— Приходили! Може, разів три приходили, — роздратовано говорить Малгожата, вся аж багровіє. І нервово додає: — Нарешті, я їм сказала: «Не приходьте, будь ласка, бо чим я зараджу тому вашому колективу? Чоловік у мене хворий, у санаторії був три місяці, ледь не вмер, сама я сил уже не маю, куди мені на старості до таких речей братися?» Ну ото й усе… більше не приходили… — Кажучи ці слова, Малгожата раптом відчуває острах: а що як іще прийдуть?

— А тебе, Щепане, вилікували в санаторії? — запитує Анеля Пазонякова. — Ми так перелякались, як Зузя написала, що ти захворів.

— Еге ж, Малгосі важко було без мене, — вихваляється Щепан з щасливою дитячою посмішкою. — Я такі діри в легенях мав, наче кулаки. А коли мене перед випискою просвітили, то діри так загоїлися, що залишились тільки цятки, як головка шпильки. Поживемо ще…

Малгожата ніби не чула цієї розмови, ні сіло ні впало — обзивається:

— Якщо примусять, то що вдієш, ніде не дінешся, підеш до того кооперативу. Але щоб з доброї волі всього позбутись? Ми ж лише під кінець свого життя дочекалися долі, спромоглись на сяке-таке господарство.

— Чи позбутись, чи не позбутись, — каже Михал Богуський і цим дуже дивує Малгожату. — Можна по-різному господарювати. Може, краще спробувати добровільно, ніж чекати, поки примусять.

Гжегож, втомлений з дороги, почав був дрімати, але раптом підвів голову:

— Примусять? Не бійтеся, тепер вони так навчились обдурювати людей, що чоловік і без примусу влізе туди, куди йому й не хочеться, — каже він запально. — Ще навіть скажуть, що їм тебе й не треба. І ти проситимеш, щоб прийняли тебе в той колектив, наче ласки великої. Що більше народ чогось не хоче, то більше ж він проситиме. Отак тепер обдурюють.

— Гжегоже, не будь надто розумний, — спокійно каже Агнешка.

— Іноді дехто як впреться, то й доброго не захоче, — завважує Михал. — Я пам’ятаю такі часи, коли люди в селі ні за які гроші не хотіли хімічних добрив, а тепер самі просять, ще й лаються, як їм не дають.

— А що ти доброго знайшов у тому кооперативі? — спалахує Гжегож.

Тут якраз до хати заходить молодь, і розмова, що пахла вже сваркою, обірвалась.

Вісімнадцятилітній Манюсь Шатковський, що живе в батькових родичів у Варшаві, вчиться там на механіка і крім того вже й заробляє щось. Зачесаний він якось витіювато, чи не в перукаря завивався, коси над чолом неприродно здиблені, а на зашийку дзьобаком стирчать. А втім, парубок з нього хоч куди — свіжий, чорнобровий, над верхньою губою тоненька лінія чорних вусиків. Штани на ньому вузенькі, з сивої напівшерсті, піджак — із синього вельвету в рубчик, і строката краватка. Ельжуня Павонякова глузує з нього, мовляв, зетемпівці[1] так не ходять, на стилягу схожий.

— Манеку, зголи вуса! — кричать інші. — Хто тепер вуса носить?

Манюсь борониться:

— Зетемпівці теж, мовляв, люди, можуть модно вбиратися. А вусів нізащо не зголю: стільки намучився, доки відростив.

Гамір і тиснява заважає Малгожаті, а роботи в неї — ще ні кінця ні краю. Вже настав вечір, треба гостей на нічліг розмістити.

Забравши свого Манека і Фелека, перша йде Павліна.

— Я вже подамся, — каже вона. — Вдома ще нічого не зроблено, не прибрано. Вранці прийду.

Малгожата проводжає сестру в сіни, виходить за нею у вечоровий морок.

— Полю, — запитує вона несміло, — а чого ти нічого не кажеш про той кооператив?.. Чом ви з Янеком не запишетеся?

— Не муч уже хоч ти мене!.. — гнівається раптом Поля, — Клич хлопців!

Щепан від’їжджає з Гжегожем і Агнешкою. Анеля з дочкою ідуть ночувати до Лукашів, Леокадія їх проводить. Бабуся Яснота й Гондкова з немовлям знайшли притулок на ніч у найближчих Щепанових сусідів, Попьолків, садиба яких впритул підходить до садка Яснотів, хоч загалом Павловіци — село відокремлених садиб, воно виникло в пізніші часи на місці занепалих шляхетських володінь.

Кубуся, ще одного племінника, його дружину й брата свого Юзефа Щепан помістив у власній клуні. На ніч трохи степліло, сіна мали досить, можна стелити постіль, гостям буде не погано, та й Щепан сам спатиме в клуні. З Яськом Богуським завчасу домовилися, що Михал ночуватиме в нього, бо сподівались, що приїде він з дружиною, жінкою хворобливою, крім того, люди вони здавна міські, звикли до всяких вигод, то й хотілося дати їм найкраще помешкання, а хата Яська Богуського вважалась шикарною.

— Зузю, іди проведи дядька, — наказує Малгожата.

— А хіба ж я що, сам не втраплю? Отаке! Дівчина серед ночі буде мене проводжати?

— То недобре, коли весільний гість один піде. Біжи, Зузю, та зайди по дорозі до Зоськи, може, вона позичить щось для цукру. Бо в нас замало цукерниць.

 

 

 

2

Вийшли в ніч. Вітер утих. На небі, ще хмарному, де-не-де миготіли зірки, а на землі — чорна дома. Трохи призвичаївшись, очі почали вловлювати в цій тьмі кволенькі рудаві вогники людських жител. Ішли, загрузаючи в м’якій сипкій землі.

— А хіба не навскіс, не межами підемо? — запитав Богуський, згадавши давню стежку до хати старої Добжинської. — Не навпростець?

— Дорогою краще, — пояснює Зузя твердим, терпкуватим голосом. — Це дорога нова.

— Так, колись тут дороги не було, — підтверджує Михал. — Цього року проклали. Від Варшавського шосе аж до кооперативу, а від кооперативу до Груецького тракту. Ви цією дорогою їхали від Ольшувки. Тільки вибрукована вона лише до гміни, а далі ще будемо брукувати.

— Ага, от бачиш, Зузю, нова дорога, — в задумі мовить Михал. А що Зузя на те нічого не відповідає, він тоді запитує: — Ти, певне, рада, що виходиш заміж?

— Аякже, коли б не рада, то й не виходила б.

— Ти ж майже дитя ще. Інші в твоєму віці набувають якоїсь спеціальності. До міста їдуть навчатися.

По довгій хвилі мовчанки Зузя відповідає:

— Мусить і на селі хтось бути.

— Це правда. Але ж і на селі тепер щораз більше мають потребу в науці.

— Якщо треба, навчаються тепер і заміжні.

— Це правда. Ну, добре. А хто до вас приїздить? Кіно буває? Клуб маєте?

— Ні, кіно не приїздить. До гміни якось один раз приїздило. Клуб є. У поміщицькому палаці.

— Ходите туди? Буває там що?

— Коли танці бувають, то ходимо.

Михал розмірковує, про що б його ще запитати. Але раптом на них насуває якась тінь, чорніша за темінь ночі. Виявилося, що це молодий Яцек Богуський, Лукашів син. Він щойно повернувся з містечка, куди возив продавати фрукти. Хлопець він меткий, підсобляє собі в господарстві, скуповуючи садовину. Зараз іде до тітки Малгожати помогти готуватись до весілля. Перекинулись кількома словами. Богуський каже, що його дружина, Марися, чекає на гостей, вона сподівалась навіть, що буде їх кілька. Яцек поспішає, і тому вони швидко розходяться в різні боки.

Але тільки-но Михал із Зузею пройшли кроків зо сто — нова тінь з темряви зачепила Зузю. То була жінка. Здавленим голосом вона питала:

— Зузько, це ти? Ти нікого не стрічала? Нікого не бачила?

— Ні, нічого не бачила. Яцек тут ішов, мій двоюрідний брат, його ми стрічали. А що трапилось?

— Ні, це ще раніше, — пробурмотів незнайомий Михалові голос. — Я вже давно тут ходжу і як була зупинилася, то промчався біля мене якийсь чоловік. Біжить як оглашенний, біжить і стогне. І кричите: «О боже, боже! Боже, боже!» Що з ним скоїлося?

— Ми нічого не бачили. Може, п’яний? А може, тобі привиділося? — сказала Зузя якось непевно.

— Мати божа! — шепоче жінка і зникає в темряві.

— Хто це така? Що тут діється, що ця жінка посеред ночі така стривожена? — запитує Михал.

— Це жінка пана Стемпня. Він керівник цього рибного господарства… директор. Ми разом з нею ходили до школи, тільки я лише починала, а вона вже кінчала. Чоловік її поїхав до повіту на збори і, мабуть, ще не повернувся, тож вона боїться за нього, щоб йому нічого не зробили, бо він дуже агітує за той кооператив. Але вона дурна, чого б то боятися? У нас люди не такі. Певне, якийсь п’яний хилитався і так стогнав. — Раптом Зузі закортіло щось розповісти дядькові. — Наша бабуня і тітка Гондкова такі дивні! — каже вона. — Так дивно слова вимовляють. А. одежа яка в них! У нас такого ніхто б на себе не одягнув.

— То давня селянська одежа, — пояснив Михал. — І вимова їхня давня. Їхнє село, певне, дуже давне, десь в якомусь глухому закутку… Різні є села.

— От ми вже й прийшли, — каже Зузя.

У кухні Богуських було й справді гарно, чисто і світло. Навіть горіла новенька спиртівка, на якій Марися Яцькова варила синкові кашу. Зузя затрималась у хаті на хвилинку, побавилася з півторарічним Генусем, розповівши про маленьку Бернадю Гондкову, що буде йому за дружку. Марися, не набагато старша від Зузі, показала чоловіковому дядькові ту кімнату й ліжко, яке подружжя приготувало для нього, саме перейшовши спати до кухні.

Хлопчик мав ліжко своє з сіткою, а найменша, двохмісячна дочечка — колиску. Марися відчинила шафу, щоб Михал повісив пальто. На поличках лежала гарна білизна, а на вішалках було чимало барвистих шовкових суконь.

Михал швидко ліг спати, задоволений доброю ночівлею. Ще якийсь час чув він, як молода мати щось говорила до маленьких, годуючи їх і вкладаючи спати, але невдовзі все заспокоїлось і світло в дверній шпарині згасло. Сільська тиша огорнула дім, а у вікні заяріли зірки. Але тиша тривала недовго, раптом почали вовтузитись миші. Була їх, мабуть, ціла зграя, вони шкрябались по всіх кутках, чимось стукотіли, Наче в кеглі гралися, голосно бігали, навіть попискували, ганяючи під ліжком, шелестіли соломою продертого сінника. Але Михал — людина, здорова й тілом і душею, до того ж з дороги втомлений, — скоро заснув міцним сном.

А у Яснотів готувалися до весілля. Леокадія, правда, пішла з гостями, але натомість прийшов її старший син, Яцек, дуже вродливий юнак, схожий на матір, горбоносий, із свіжими рожевими вустами й чіткими рисами обличчя. Несподівано прийшла також і Агнешка.

— Поклала хлопця спати, — сказала вона про свого чоловіка, як про дитину, — і прибігла. — Агнешка й словом не згадала, що Щепан їх «виводив», бо зарання не приготовив квартири і довелося в три хати заходити, аж поки знайшли ночівлю для себе і місце для воза та коня.

Разом із Малгожатою та Зузею випорожнили вони тристулкувату із соснового дикту шафу, пов’язали одежу у вузли й повиносили до клуні. Яцек з Щепаном і Чеськом розібрали шафи й ліжка: хекаючи та покректуючи, вони повиносили меблі — що до клуні, а що під шопу на реманент. Жінки тим часом шурували підлогу, а коли дряпали при цьому скіпками руки, скрикували і лаялися з болю. Ледве вони скінчили, — чоловіки заходились підлогу лагодити, але в тому поспіхові багато не втяли, забили тільки найбільші діри. По цьому повносили заготовлені зарання вузькі дошки й кілки на лави та столи. Коли почали все те збивати й прикріплювати до підлоги, Малгожата вибігла до Попьолків. Біля дверей вона завагалась: чи не пізно, бува? Але, побачивши світло в шпаринці, таки увійшла. Бабця Яснота й Катажина Гондкова, хоч і втомлені з дороги, ніяк ще не могли наговоритись, усе розповідали Попьолковій про свою подорож, про Бернадю, Кубуся, про хворого на ядухи Гондека. Малгося присіла на краєчкові ліжка і обняла свою стару свекруху.

— Скільки людей треба приймати, що й на вас, мамусю, не встигла надивитись, — пожалілася вона. — А скільки то часу минуло вже, як ми не бачилися з вами!

— Ой, не бачилися ми, не бачилися, — зашамкала бабця. Коли вона говорила, язик висовувався з її беззубого рота, і Малгожата відсунулася далі, бо від старої відгонило чимось неприємним. «Боже мій, боже, — подумала вона. — Ось що зробили роки з Щепанової матері».

І пригадала собі, як ще; нареченою поїхала вона з Щепаном в його село, як її там зустрічали і як сподобалась їй мати Щепанова. Їдучи в село, Малгожата не була ще певна, чи йти їй за Щепана. А коли познайомилася з його матір’ю, стара їй так сподобалась, що Малгожата твердо вирішила йти. Добра вона була, хоч до рани прикладай, весела така, приємна — то заспіває, то поцілує.. Дивно навіть, що така стара жінка мала стільки енергії і доброти. Звичайно, приємно було стати невісткою в такої матері. Ще й тепер, певне, не бракне їй щирості й завзяття, коли вибралась у таку дорогу. Але о боже! — Малгожата лише згадує, що вона любила її колись, а зараз нічого того не відчуває, тільки страх перед її старезністю. І так їй прикро стало, що вона аж заплакала.

— Чого плачеш, Малгосю? Жаль тобі Зузиного віночка? Ой ти горе, людське горе…

І бабця, яка й колись любила щось до слова заспівати, тремтячим хриплим голоском затягла:

Вже віночка тобі не носити,

За собою хлопців не водити-и.

— Дитя спить, — шепоче -Малгожата, посміхаючись крізь сльози.

— Бернадя? Ні-і! То така гарна дитина, коли засне, то ніщо її не розбудить, — захоплюється Катажина.

Десь за північ чоловіки закінчили збивати лави і розійшлися. Щепан ще провів Агнешку, а Малгожата з дочкою знову замітали й мили підлогу. Близько другої години вони полягали на сінники, вкрились ряднами, і Зузя з Ядвісею відразу ж поснули. Але Малгожата довго ще не могла заснути. Спокою не давали різні думки, і стільки їх було, наче навколо розмовляв цілий натовп людей.

«Що це той Чесек казав? — пробігла в неї думка. — Що музики будуть з Варшави, а першим музикою — його дядько Адам Руцинський». Адама Руцинського вона колись трохи знала. Того року, коли приїхав до Варшави, де й досі працює залізничником, він іноді заходив до неї погомоніти, як до землячки з одного села, хоч у селі вони майже не зналися, бо мешкали на різних кутках Павловіц.

Але якось, коли він вертався від рідних, Малгосина мати послала його з чимось до своєї дочки, відтоді він її відвідував, а потім перестав і раптом з кимось оженився. Відвідав її разів з десять, а може, й того менше, але вона закохалась у нього. Він про те не знав, та й не здогадувався, а тепер уже, певне, й забув, куди заходив, бо не лише до неї, мабуть, ходив, — адже компанійський був хлопець. Вій — єдиний, кого за дівоцтва вона кохала. Те єдине кохання було також єдиним болем її молодих літ, бо в усьому іншому їй щастило. З дев’ятнадцяти років служила вона в старих, бездітних людей і навіть не відчувала себе наймичкою, такі то були тихі, розумні й добрі пани. Вона довго не виходила заміж, хоч люди траплялись, але кров у неї була не гаряча і тому перебирала, шукаючи чоловіка лагідної вдачі, а може, й тому, що після Адама Руцинського Малгожаті ніхто не подобався.

Ішов їй тридцять шостий рік, коли вона познайомилася з Щепаном, котрий тоді найнявся помічником двірника в тій кам’яниці, де вона жила. Був Щепан з бідної сім’ї, як і вона, шукав у місті заробітку. Що її примусило вийти за нього? Найбільше, певне, те, що він дуже покохав її. Він навіть зомлів, коли вона сказала, що не піде за нього. Вона пам’ятала, як то важко кохати без взаємності. І Малгожату розчулило, що її теж хтось так любить, та й літа йшли, лячно було за майбутнє. Пани її були вже старі, коли б що — інших таких не знайти, та, врешті, навіть і в найкращих панів набридне служити, яка радість у наймах згубити все життя? Захотілось мати свій куток, свою сім’ю. Побралися вони і, пораявшись, вирішили повернутись на село. Часи тоді були не такі вже й важкі, рідні сплатили їм їхню пайку, і вони в Малгосиному селі купили собі грунт. Отих чотири гектари голої неродючої землі. І почалося важке життя, справжня мука. Щепан був слабовільний, нездоровий, до роботи не завзятий, випити любив, а найгірше було з хатою. Лісу навіть уже купили, Лукаш узявся ставити хату, але дошки були гнилі і з того нічого не вийшло. Тягались по чужих хатах, а доброї ж хати бідакові ніхто не винайме. Завше доводилось жити далеко від свого поля, цілі кілометри пішки ходити до нього, а ні коня не мали, ні воза, корові не було місця, щоб поставити. Знелюбила тоді Малгожата свого чоловіка, так що іноді й дивитись на нього немило було. Своє варшавське життя згадувала, як рай, старі пани почали їй снитись, вона писала до них листи і не раз каялась, що в недобру годину покинула те затишне, чистеньке життя, де її шанували, а весь світ, казала вона, квітнув їй, мов ружа. Тепер вона змучена працею, занедбана, занехаяна, нічим не схожа до тієї елегантної варшавської панночки, якою була колись. Мало того, що вони вдвох працювали на своєму полі, треба було й багачам одробляти за коня, реманент, наймалися ще й до панського двору, що в тутешніх краях вважалось найгіршим ділом. А ночами — у Варшаві вона сама собі гарні сукні шила — на машині, яку подарували їй пани до весілля, Малгожата обшивала все село, навіть чоловіків. На третьому році тої неволі прийшла війна, ну, це вже кожен знає, що то за часи. Двоє хлопчиків померли в них тоді немовлятами, тільки найстарша, Зузя, що народилась ще в Варшаві, у впорядкованій лікарні, і найменша, Ядвіся, що невдовзі дочекалася кращих часів, якось вижили.

По війні життя швидко почало змінюватись. Настали нові порядки, нові звичаї, до яких важко було принатуритися, важко збагнути їх. З ними прийшли і нові страхи, люди тижнями погано спали, на роботі в них тряслися руки від розповідей про ті страхи. А життя ішло тим часом своєю дорогою, завжди не тією, на яку сподівається людина. Село лежало за сорок п’ять кілометрів від Варшави, але глухе було, загубилося серед гайків та перелісків, далеко від залізниці. А тут раптом у навколишніх містечках почали організовувати якісь фабрики, недалеко проклали нову залізницю, за кілька кілометрів од Павловіц виросла велика цегельня, що для відбудови Варшави. Прийшли легкі, добрі заробітки. Щепан ніби трохи ожив, бо любив розмаїтості. То на залізниці рік-другий попрацює, то на тій цегельні; і, заробивши отак грошей, незабаром купив собі коня. А з конем ще краще став заробляти на промислах та будовах. На цегельні — то й Зузя собі цього року на одежу заробила. Потім ще й господарство Павоняків перейшло до них. І хоч за те господарство треба було виплачувати ще внески державі, життя почалось інше, справжнє життя, варте всіх клопотів… Навіть їхні подружні стосунки покращали, бо ж, відомо, коли в одному ліпшає, то й у іншому теж. Малгожата, маючи вдячне серце, лагідну вдачу, уміє цінувати найменшу ласку долі. Чому ж їй не сниться, чому вона зітхає, б’ється з думками, наче то не Зузя, а вона чекає на великі зміни?

«Тепер це весілля,.. — снуються думки. — Ніби й щастя, але бог його знає, як то Зузі буде за тим Чесеком. Щось він дуже полюбляв горілку. А що бик навик, то й згине, — не покине. А хіба Зузя хоче те розуміти? Скільки їй розповідала, яке то було життя, коли Щепан пив. Але й не кажи. Зузя й слова на тата не дасть писнути. Всі чоловіки, каже, п’ють. Шкода того першого нареченого. Він ще красивіший за Чесека, а до горілки й губами не торкався. Так, плакали вони, коли Зузя з ним розірвала, бо полюбили його, як сина. Проте не хотілось і власній дитині дорогу переходити. Бо що ж вдієш? Вона вибрала Чесека. Той, перший, був для неї, бачите, занизький. Високий Чесеків зріст переважив. А він, Чесек, що він у ній побачив? Може, оті морги й те, що в неї одна сестра, значить, ділитимуть лиш на двох. Ой ти, доле моя, доле… щось не видно між ними любові, так собі тільки…» — не перестає журитися Малгожата.

Непокоїть страх, не вгомоняються думки — обійшлося б весілля без бійки, обійшлося б усе гаразд. У Малгожати аж мурашки по тілу забігали, як згадала, що то іноді виробляють на весіллі. Б’ються, заюшаться кров'ю, а то й гірші випадки трапляються. Торік он, не в Павловіцах, правда, а в сусідньому селі, — дванадцятилітню дівчинку, сільську сирітку, п’яні згвалтували.

«Чого цей Михал, — блукають далі думки, — теж захищає цивільний шлюб… і кооператив?.. Що це він, уже на новий лад переробився? Стільки гостей, стільки роботи, навіть не поговорила з ним як слід. І з Анелею теж. Може, щось розповіли б, вони розумні люди. Бо в мене вже все в голові перекапустилось. Таке важке було життя, а тільки-но дійшли трохи кращого — виявляється, це недобре. І хто в біса вигадав оті кооперативи? І навіщо? Щоб труїти життя людям? Людина вже наче й віку дійшла, і розуму якогось набралась, а діється з нею щось дивне: на старість ходить як очманіла і не збагне, де ж воно добре, а де погано. Ніколи нічого не мав за душею, а тобі кажуть: все в тебе погане, все не таке. Чи то ми вже зовсім без глузду, чи світ збожеволів? Чого ми дочекаємось? Може, Зузя і Чесек ще скажуть нам, що ми злі, дурні; може, самі віддадуть все до того кооперативу? Поки що тримаються біля батьків, а як з молодими зійдуться, — там інший між ними вітер віє.

І що це Щепан каже, що до нього не приходили? — сердиться Малгожата. — Приходили ж до нього, то й говорити з ними не захотів: як моя жінка скаже, так і буде. То я маю все на себе брати? А що я тямлю? А може, йому хочеться, щоб я погодилась?

Це весілля… стільки грошей піде… Може, гості зберуть трохи. Але скільки там — і половини не буде! Проте за ці гроші можна було б і хату, й обійстя трохи обладнати… І плотом можна було б загородитися, а то живуть, як на белебні; квітів насадити, жах як вона любить квіти… Корову третю купили б… Ой мати божа, корови ввечері не доєні… Хату молодим можна було б добудувати… Але всі кажуть: нічого не роби, не морочся!.. Все одно заберуть. А не заберуть, то податками задушать, і не дихнеш, багач, скажуть, гарно біля хати — хай платить. І отак, наслухавшись тих багачок, все проїдають, все пропивають, витрачали б на одежу, але то ж тільки молодим годиться гарно одягатись. А втім, молодим і гарну й погану одежу пробачать. А старі соромляться добре вбиратися, бо відразу скажуть: «Бач, дука, як вирядився…»

«Або ці виробничі кооперативи… — не спиться Малгожаті. — Навіть назва якась нелюдська, аж морозить від неї. А може, що й добре є в цих кооперативах? Стільки ж наговорили… хати, мовляв, будуть нові, з електрикою, з ванною… лише земля має стати спільною. Хіба ж лежатиме серце моє до такої спільної землі? Коли то все таке добре, чого ж Поля ходить як не своя і каже, що діється щось не гаразд. Не помолилася, от і не можу заснути від цих думок. Во ім’я отця, і сина, і духа святого, амінь. Отче наш, що єси на небесі, нехай святиться ім’я твоє, нехай прийде царство твоє, нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землі… на землі… Без волі божої таке б не діялось… Хліб наш насущний…»

На цьому зморив Малгожату важкий короткий сон.

 

 

З

Михал Богуський теж не виспався, так як сподівався. Яцек повернувся десь ген-ген за північ, а вже о п’ятій встав і зібрався до Яснотів.

— Мені запіканку ще готувати, — пояснив Яцек жінці, яка розсердилась, що він розбудив дітей.

— Ще встигнеш! Хіба тут не можна її приготувати? — сонно марудила вона.

— Тут?! — глумливо посміхнувся Яцек і з тим вийшов.

Михал спав ще й тепер майже по-парубоцькому, але вже не так міцно, щоб його не розбудити. Прокинувся він від нічної метушні, встав, тихенько проскочив через кухню, де всі вже знову спали, і вдосвіта пішов до Яснотів. Повітря стояло свіже, але не морозне, було тихо, без вітру. Чисте небо, жовто-золотиста, заграва на сході, білий димок над далекою течією — усе, всупереч учорашнім побоюванням, обіцяло погожий, тихий і теплий день. Світ прибрався в жовтневі барви. На тлі сивуватої соснової зелені золотився березовий гай, червоніли стовбури сосен, біліли берези. Дубняк мінився рудавими, брунатними й червоними кольорами, мідним полум’ям горіли каштани, яких було дуже багато біля хат. У садках дерева стояли вже майже голі, іноді виблискував пурпуровий, жовтий чи сірий лист, мокрий від роси. Тут і там стояла безлиста горобина, вся всипана червоними, вже трохи примерзлими ягодами. Рівна, тільки місцями ледь горбиста, земля слалася чорною, жовтою, сивою ріллею чи яскравою зеленою озиминою. Де-не-де відцвітав жовтий пахучий люпин.

Серед цих яскравих осінніх барів і блиску хата Яснотів виглядала вбого. Вона стояла на витоптаній землі, причілком до сільської дороги, од якої відділяли її рештки плоту — кілька поламаних і перекошених жердин. Будинок, що мав під своїм дахом кімнату, сінці та хлівець, збудований був з порожнистої цегли, стояв не отинькований, абияк побілений. І лише дві високі тополі, що сипали пожовклим листям на темну, вкриту мохом стріху і на гонтовий дах клуні, прикрашали непоказне обійстя. Біля хати вже були люди, а від садиби Руцинських легкими скоками, ніби підлітала на своїй палиці, гнала мати молодого. До хати вона вскочила одночасно з Михалом.

— Добридень вам! — гукнула вона захриплим, але дужим голосом. — Чого це я прийшла? Ага! Сказати, що музики вже є! Зараз прийдуть сюди гостям грати, зараз усіх тут вітатимуть. Оце сказала вам і лечу! У мене так!

Їй і відповісти ніхто не встиг, а вона вже бігла полем назад. Врешті, кожен був чимось заклопотаний.

Щепан, махаючи ланцюгом, нукав до корів, виганяючи їх на пасовисько. Хто ж такої погоди тримав би скотину в хліві? На порозі з’явилась Малгожата з сумними від нічних дум очима.

— Щепапе! Корови ще ж не видоєні! І вчора увечері не доєні, і сьогодні вранці теж. Верни їх назад, — у гнівному розпачі кричала вона.

Щепан кинувся бігцем і швидко повернув ту, що не вийшла ще за садок; друга подалась важким підтюпцем і була вже далеко на дорозі. Але й вона, озирнувшись, зупинилась і повільно рушила назад.

— Ядвісю, клич Зузю, нехай видоїть корів! — Малгожата винувато посміхається до Михала. — У нас такий шарварок, — жаліється вона, — не вистачає мені однієї скатертини. Михасю, ти б не пішов до Маршалків? Вони, напевне, позичать…

— Чого б це не пішов? Маршалки… Це біля тракту під лісом?

— Там, там… Ти ж їх знаєш. Ядвісю, іди з дядьком, принесеш мені скатертину.

— З панночкою — то хоч на край світу, — сміється дядько. — Але скатертину я й сам подужаю принести.

— Е-е, ні, то не годиться, щоб гостя ніхто не проводив. І знов — дитину одну посилати не можна: ще образяться. Вона проведе тебе через парк, покаже, де той кооператив, розповість тобі все…

І вони пішли. Низьке сонце світило їм у спини й не засліплювало очей. Богуський добре бачив: озимі на полях скрізь стояли рівненькі, як зубці густого гребінця.

— Гарно у вас поля засіяні, — похвалив він. — Колись такого не було. Наче машинами орали тут і сіяли? — запитав і одразу ж подумав: «А що таке дитя може про це знати? З нею б про ігри, про школу…»

Але Ядвіся високим голоском серйозно відповіла:

— Так, сіяли це машиною. І картоплю машиною копали. Але вона багато залишає. І не кожен уміє машиною користуватися.

— А машини у вас звідки?

— З маєтку. А також у машинно-тракторній станції беремо. Отут, — показала вона, — це ще поле пана Домбка, а там он — вже пана Г узка.

— Що це у вас стільки панів розвелося? — засміявся Богуський.

Не збагнувши, чого він сміється, Ядвіся не відповіла на те запитання, і спокійно пояснювала далі:

— А ось відси — то вже все кооперативне. І з цього боку шляху, і з того, аж до рибного господарства, до тих ставків.

— Знаю. Це колишня панська земля. Колись, як бувало важко жити, ми з твоєю мамою ходили сюди на заробітки, аж поки вона не поїхала до Варшави.

— Я теж була у Варшаві. У місті повітря погане, а в селі гарне, що — ні? І весною, коли я до школи йду, жайворонки так співають… Не раз навмисне вийду зарання і йду так повільно-повільно, а вони співають, так співають… Дядечку, а то правда, що жайворонки з якого місця випурхнуть, туди ж і падають?

Але дядько, певне, думав про щось інше, бо раптом запитав:

— А ті, що в кооперативі, де вони мешкають?

— У маєтку. Жили раніше в бараках, он там, — Ядвіся показала на старий зруйнований будинок край дороги, на засміченому клапті землі. — Але тепер, як зробився кооператив, живуть у маєтку.

— А кооператив тут давно організували?

— Недавно. Того року.

— То всі оці майже десять років люди жили в цій руїні?

— А де ж? Коли б не записалися до кооперативу, то іще б там жили. А записалися — от і живуть в маєтку.

— А окремих будинків хіба вони не хочуть мати?

— Скоро матимуть. У П’ясках вже побудували. Кооператив там уже три роки. А у нас ще не побудували. Дядечку, ходім через маєток. Там гарно.

Вони ввійшли в розгороджений, дуже занедбаний парк, де, однак, палахкотіли такі пишні барви, аж очі сліпило. Над гущавиною лип, ялиць, буків, грабів та багрянолистих кленів здіймалась височезна тополя, листя якої — з одного боку жовте, з іншого сніжно-біле — пінилось і мерехтіло в темній блакиті, мов білий водограй. Богуський згадав, малим хлопчиком він багато разів ходив до панського двору на роботу, але ніколи не був у цьому парку, дивився на нього лише крізь залізні грати огорожі; а тепер цим парком ходять селянські діти. Але сьогодні парк цей, власне, не парк уже, а напівздичавілі хащі; багато ще води спливе, поки в селах навчаться доглядати парк заради самої його краси.

— А ось і палац, — вивела його з задуми Ядвіся.

Не була це давня споруда, а збудована, очевидно, на її місці сучасна, досить висока двоповерхова будівля з терасами, балконами, верандами, але неймовірно облуплена. Навкруги тихо й порожньо; тільки двоє мізерних діток вискочили раптом з будинку, названого палацом, дівчинка й хлопчик, — обоє в бавовняних светриках і беретках; вони побігли до висохлого ставу, заповненого опалим листом, вскочили в те листя аж по пахви і стали веслувати ручками.

Коли йшли вже з скатертиною назад, Ядвіся розповіла дядькові, як то вони мало сьогодні спали, насилу заснули вже десь аж під ранок.

— І ти виспалася?

— Аякже! Я вже боялася, що ми зовсім не лягатимемо. А який би то вигляд я мала, коли б не виспалась? Як не виспалась — я вже не людина, така стаю відразу зла й смутна. А на вінчанні стільки світла буде! — жваво додала вона. — Все запалиться.

— Де? У костьолі?

— Еге ж! Зузя з Чесеком вчора заплатили за вінчання і за те, щоб скрізь було засвічено. Панікадило теж грітиме. І таксі буде для молодих.

Поки дійшли до хати Яснотів, стало так тепло, що Михал мусив скинути пальто. Біля хати повно люду, а музики вже грають новим гостям зустрічний марш. Михал ще пам’ятав сільські звичаї і всунув до кишені тому музиці, котрий попереду, належну пожертву. А попереду стояв дядько молодого, Адам Руцинський, що служив у Варшаві на залізниці і грав у залізничному ансамблі гармоністів. Був він зросту невисокого, але статечний, із смаглявим, дуже гарним обличчям. Навіть лисина — й та серед закучерявлених зачісок дівчат та хлопців надавала йому якоїсь охайної елегантності. Риси в нього були наче точені, погляд карих очей і усмішка сповнені делікатної чемності. І хоч мав він уже за п’ятдесят, яскраві білі зуби й усміх надавали йому приємного молодечого вигляду. І зуби були всі до одного, — чи не вставні? Тут, на селі, здорові зуби вважались дивиною, лише з переказів доходили чутки про давніх білозубих дідів.

Увіходячи до хати, Михал запитав:

— А де це ви такого шляхтича-гармоніста вискіпали?

Малгожата зашарілась.

— Правда? — запитала вона й таємниче зашепотіла: — Він завжди такий був, панський такий. Це ж Адам Руцинський, хіба не пам’ятаєш? Колись у Варшаві він до мене заходив. О, як він мені подобався! Як я хотіла вийти за музику. Він єдиний на всьому світі, хто мені подобався, один тільки він. Коли він оженився, я навіть плакала. Це лише тобі, Михале, зізнаюсь про нього. — Вона подивилась на брата променистим поглядом і раптом схопилась за голову: — Я тут про дурниці мелю, а ти ж поглянь — ще нічого не закінчено. Запіканку лиш почали готувати, а гостям ще до костьолу треба ж дати снідати. Яцек злий, бо встав ще вдосвіта до цієї запіканки, а ми всі горшки зайняли, і масла не вистачило, мусили по селі шукати. Ти ж уяви собі, Михале, яких сто чоловік з’їхалось на Зузине весілля!

У хаті було гомінливо. Зузя, ще в робочій сукні, з тіткою Павліною розставляла на вже накриті столи шинку, ковбаси, хліб, солодке тісто, пончики. Щепан з Чесеком витирали чарки та келихи, Малгожата заварювала ячмінну каву й чай. На кухні Леокадія Богуська ополоником колотила у великому казані, її син, Яцек, сипав туди цукор, клав масло, додавав товченого мускатного горіха й виливав літрові бутлі горілки. Яцек, хоч такий ще молодий, уже далеко славився тим, що вміє найкраще приготувати весільну запіканку.

І ось з’являється Михал Богуський, стає на порозі й голосно запрошує:

— Ласкаво просимо снідати! Запіканка вже готова! Хто перший, той найкращий, хто останній, той ще кращий! Хто старший — будь ласка, сідайте, хто молодший — хай постоїть!

Гості почали сунути й умить зайняли місця за столами, що були поставлені підковою. Усілися старі й ті, котрі з дітьми. Молодь заповнила середину хати і діставала зі столу, кому що любе, через плечі старших — хто на хліб, хто просто в рот, а хто на яку тарілочку, коли на неї розжився. Виделок було досить, кожен пильнував. Тільки, аби мати чарку чи склянку.

Всі пашіли від вогнистої, пекучої запіканки.

Проте гостям іще довелося потіснитися, коли до хати увійшли музиканти, а увійти вони мусили конче, бо на весіллі не годиться, щоб робилося щось без музики.

Музик було троє: окрім гармоніста, скрипаль і барабанщик. Барабана до хати не вносили, бо інструмент то був дуже великий. Стояв він на подвір’ї, як здоровий óбід, паличку прилаштовано до педалі, що на неї барабанщик натискає ногою. На верхньому прузі барабана прикріплено дві подовгасті дерев’яні цурки-трубки; музика тарабанив по них паличкою і видобував сухий звук, мов з негритянського тамтама; коли ж музика майстерно вистукував паличкою дріб, — схоже було на іспанські кастаньєти. Над барабаном на грубому дроті висіла мідяна тарілка, в яку артист лупить, коли треба заглушити слухачів таким мідяним гримотом. Сам барабанщик був із Павловіц, з багатьма хлопцями, що гуляли на весіллі, він па «ти». Але він давно вже мешкав в місті, у Варшаві, барабанить там у мідяні тарілки й дрібонить кастаньєтами на різних вечірках та народних святах у кабаре й просто неба. Обличчя в нього трохи простакувате, як у циркача, трохи блазенське, рот — від вуха до вуха, але очі лукаві й розумні. Взагалі хлопець він симпатичний, варто йому засміятись — і всі навколо сміятимуться; вміє він привертати до себе увагу і погляди присутніх. Кличуть його Толеком.

Окрім тризвучного барабана, має Толек ще один розважальний інструмент — гарний голос, і чудово пісень співає. З цим-то інструментом увійшов Толек до хати, і відразу ж затягнув сталевим баритоном якусь з модних пісеньок. І, хоч відзначався він здебільша як виконавець пустотливих, комічних і глузливих пісеньок, зараз, збагнувши, що вони на весіллі ні до чого, він заспівав зворушливу співанку про дівчину. Достойний Руцинський підтягував йому тенорком і акомпанував на гармонії.

Але всі поглядають на скрипаля. Тут його ніхто не знає, ці двоє музик привезли його з Варшави. На подвір’ї якось не звернули на нього уваги, аж допіру в низенькій хаті всі побачили, який він високий, а надто ноги які в нього довгі: таке враження, ніби він весь має тільки ноги й голову, а тулуб маленький-маленький, не людина тобі — справжній бусол. Обличчя худе й вузеньке, і дивитись на нього треба лише в профіль, з боків. І на очі — теж з боків, бо очі у нього розміщені, як у птаха. Шия схилена, а ніс надзвичайно довгий, так що здавалося, що цим носом впирається він у груди, достоту як ото впираються дзюбами бусли. Хтось вигукнув: «Справжній бусол!» Інший і собі: «Довгий, як жердина!» Отак вони й прозвали його між собою: «Жердина!» А інші все впираються на своє: «Бусол!»

Скрипаль заграв. Заграв таке щось тужливе й палке, аж біля серця защеміло, навіть застільні розмови притихли. А музикант з жовтаво-рудим волоссям жовтими очима поглядає навколо, як птах, і грає далі. Жінки перед сіньми накривають столик і запрошують музикантів до запіканки.

У хаті стоїть страшенний галас, кожен хоче розповісти щось саме тому, хто сидить від нього найдалі, кожен прагне перекричати всіх. Але всіх перекричала Катажина Гондкова, з маленькою Бернадею на руках. Згадавши давній звичай, вона заспівала таким пронизливим голосом, наче то сотня чайок вереснула в одну мить:

Ой славна горілочка, ой славна запіканка,

Ой та проте найкраща, ой дівчина-коханка.

І, не чекаючи заохочень, вона виспівувала пісню далі, а бабця Яснота жваво підтягувала їй. Обоє співали:

Ой в гаю край дороги, ой солов’ї співають,

Ой на моїм весіллі, ой пташенята грають!

Серед молоді вибухнув регіт: дехто хотів заглушити стару бабцю, співаючи незнану ще тут, міську пісеньку:

Мариніко, Мариніко,

Підніми хоча б повіки!

Хтось із гостей — певне, то був зять Руцинських, про якого кажуть: «Містечковий інтелігент», — вирішив підтримати старомодних співачок.

— А ви співайте! — звернувся він до бабці, — Завжди так співайте! Своїм співом ви вдихнули шляхетності в наше товариство. Піднесли дух наш! Це ж наша чудова народна пісня, це традиції народної Польщі. Бажаю, вам, бабцю, сто років прожити! Живіть, підносьте дух наш! Оця запіканка — за ваше здоров’я! — І захоплений гість вихилив третю склянку.

Але бабця Яснота не чула похвали і, хоч гість звертався до неї, простягаючи через стіл руку з склянкою, не бачила нічого того, бо очі в неї від натхнення були заплющені: співає вона по-простому, горлає, широко розчепірюючи беззубого рота, аж маленький язичок виглядає.

Юзеф Яснота, брат Щепанів, — а схожі вони були, як дві краплі води, тільки у Юзефа очі більші, світлі, з шкляним хворобливим блиском, і груди ще запаліші, — Юзеф став у порозі й гукнув:

— Час, час! До костьолу час рушати!

Зчинився гамір, всі повставали, а молоді давно вже зникли: їх одягають до вінчання.

Зузю наряджають у сусідній хаті, у Попьолків, усією церемонією диригує Анеля Павоняк, яка розуміється на цьому, знає, як зробити, щоб усе до ладу. Одягнена сама вона сьогодні теж вишукано: в чорній спідниці, в жовто-кремовій шовковій блузі з чорним мереживом навколо комірчика, сколотого чорною блискучою брошкою. Увійшовши до хати Попьолків, Малгожата, яка не скидала ще з себе завоженої робочої одежі, перше ніж глянути на дочку, зупинила зачарований погляд на Анелі, «Який у неї смак! Який шик!» — подумала і вголос промовила:

— Точнісінько так виглядала на портреті моя небіжка пані. Такою її художник намалював, як вона ще молода була. Теж отак — у жовто-кремовій блузці з чорною брошкою.

— А Зузя? — уболіваюче запитує Анеля і посміхається. — Не так, — зупиняє вона дружок, що помагають їй. — Фату інакше приколемо. Ще аспарагусу мало.

— Ядвісю, біжи хутко додому, принеси аспарагусу, — посилає Малюжата меншу дочку.

Ядвіся відриває захоплений погляд від сестри, вибігає і швидко повертається, несучи в обох руках вазони, старанно прикрашені білим та рожевим цигарковим папером.

Господиня хати, Попьолкова, підтримує фату на молодій і, плачучи, розповідає:

— Тепер все по-іншому. Колись молода мусила виростити собі рути чи мирту на вінок до шлюбу. А тепер, як ці нові власті завелись, аспарагусу треба, ой боже, боже…

Поки виконують обряд, Зузя покірно стоїть мовчки.

Очі її широко відкриті, сухі й непорушні, зараз вона краща, ніж була вчора, бо вугрі на бороді й на лобі трохи припудрила, бліді щоки підрум’янила, губи теж ледь-ледь помадою підвела — Чесек любить, щоб жінка була по-міському причепурена.

На подвір’ї гостей починає брати нетерплячка: чого це молодих не видно? Літургія вже, певне, почалася. З містечка таксі приїхало, чекає і двигтить заведеним мотором. Підводи під’їжджають з різних кінців Павловіц. З сусідніх сіл збираються родичі і молодої, і молодого. Молодь сходиться пішки різними стежками. З’явилось два солдати, — це женихи дочок Лукаша Богуського і Павліни Шатковської. Музики всіх вітають, нарешті потік гостей вичерпується. Адам Руцинський стоїть з гармошкою серед сільської вулиці і когось виглядає.

— Кого це ви, пане шляхтичу, виглядаєте? — запитує Михал Богуський.

— Поважного гостя виглядаю, — з гідністю відповідає гармоніст. — Поміщика нашого виглядаю.

— Поміщика? — не зрозумів Богуський. — Де ж йому тут взятися?

— Ми називаємо його поміщиком, бо він тепер тут найшанованіший чоловік, — пояснює гармоніст, — директор державного маєтку. Того рибного господарства.

Михал нічого не відповідає. Побачивши, що й Малгожата вибігає задвірками на вулицю і на когось чекає, він підходить до неї:

— Ти теж, Малгосю, його виглядаєш? — запитує він. — Он там теж на «поміщика» чекають. На директора держгоспу, — відповідає Михал на її зляканий погляд.

— А-а, — похитує Малгожата головою. — Це пан Стемпень. Він родич Руцинських. Здається, його теж запрошували на весілля… Але хіба він до нас прийде? Він не прийде… Він не прийде… Я не його чекаю, я чекаю Щепана. Чекаю, чекаю, — зітхає вона втомленим голосом.

— А де Щепан? — озивається Богуський. — Справді, я його вже щось давно не бачив.

— Та ж поїхав до автобусної зупинки. Має сестра Руцинської приїхати. Вона ніби на ноги слабує. А у Щепана дуже чуле серце, от взяв і поїхав. «Не допущу, — каже, — щоб хвора, літня жінка йшла пішки на наше весілля». Я не проти того, але що ж воно буде? Автобус часто запізнюється, коли ж молоді до вінчання поїдуть? Зузя не може ж їхати без батьківського благословення. А Щепана не видно й не видно.

— Приї-їде. А ксьондз з літургією почекає. Заплатили ж йому, — втішає Михал.

— Але ж люди чекають, стільки людей, — скаржиться Малгожата. — Я за тим благословенням не дуже й турбуюсь, але Щепан, стільки він намордувався з цим весіллям — і от навіть дитини не благословить. Для нього це благословення і не питай, як багато значить!..

Тим часом до гостей виходять молоді. Засміченою стежкою від Попьолків випливає Зузя в білій довгій сукні, непорушна вся, як постать з хресної процесії. З другого боку надходить Чесек Руцинський, він у синьому костюмі, з білим весільним бантом, прикрашеним Зузиним аспарагусом. І він, і вона в колі хлопців та дівчат. Біля хати вже поставлено накритий скатертиною столик, на ньому хрест і дві свічки; надворі так тепло й тихо, що свічки горять, як намальовані, в світлі яскравого дня їхні жовтаві пломінці ледве помітні.

Людям щораз дужче не терпиться.

— Де батько молодих? — запитують один одного.

— Як це, батька нема?

— До автобуса?

— Коли ж тепер він приїде?

— Невже не міг хтось інший за нього поїхати?

А Малгожата все вибігає на вулицю. І раптом вона бачить, що біля неї стоїть Адам Руцинський, він теж вдивляється кудись перед собою.

— Не видно його, не видно, — боязко обзивається Малгожата. — Щепана не видно, — додає вона, згадавши, що Руцинський чекає на Стемпня.

Гармоніст, приглянувшись до неї, уклонився й подав руку.

— То це господиня, мати молодої? — люб’язно вітається він. — А ви змарніли відтоді, як я бував у вас на вулиці Емілії Плятер; я все пам’ятаю, тільки ті часи вже минули.

Зненацька Малгожата забуває про все, відчуває лиш те, що стоїть зараз перед цим елегантним варшавцем, який був колись їй таким жаданим, стоїть у забруднених на кухні біля варива лахах. Вона прибиратися не може, навіть на вінчання доччине не поїде, бо треба мити посуд, готувати все, щоб зустріти гостей після вінчання. Вона хоче про це сказати гармоністові, але не вистачає слів. На щастя, її кличуть, бо вже далі чекати не можна. Хай мати одна поблагословить!

Хтось підштовхує молодих, і вони уклякають на килимець, що підстелив Юзеф Яснота. Анеля подає Малгожаті кропило, але та не бачить його, вся тремтить і, обіймаючи Зузю, вигукує:

— Дочко моя, діти мої кохані, благословляю!..

І більше нічого не спромоглася, бо ридма заплакала. Та й тих слів теж ніхто не почув: галас так і не встиг ущухнути. Нараз усі побачили, що Малгожати біля столика вже нема, жвава мати молодого відтіснила її, наче пір’їнку здмухнула, і виголосила свою промову. Всі слухали, як зачаровані. Руцинська не дивилась на молодих, а на натовп гостей, наче всіх благословляла; говорила серйозно й водночас весело, та все віршами; довга то була промова, і закінчила її Руцинська такими словами:

— І благословляю мого сина,

До якого приходить остання

Парубоцька година!..

Багато хто сльози витирав. Ніхто і не помітив, що на церемонії благословення не було батька молодої.

Коли дійшло сідати в машину і молоді були вже в таксі, Зузя раптом заявила, що сісти вона сіла, проте без тата до вінця не поїде. Знову почали чекати. Дехто ремствував: що за чоловік, така першорядна персона при обряді, а він узяв та й поїхав до автобуса, наче не було кого іншого послати. Дехто вмощувався на підводи.

— А музики? — гукнув хтось.

— Що, збираєтесь у костьолі барабанити? — засміялись у гурті.

— Музики залишаються, тільки скрипка поїде до костьолу! — вирішено нарешті.

— Скрипка їде до костьолу! Скрипка їде! — передавали з уст в уста. — Пане бусоле, сідайте! Пане Бе, до нас!

— Та цьому скрипалеві не треба вилазити на підводу, ноги має такі довгі, що віз сам під нього під’їде, — жартували інші.

Рудий скрипаль, стримуючи радість від такої уваги до нього, сідає на підводу і притискає до боку футляр зі скрипкою, а жовтим оком здивовано бликає на свою сусідку. Біля нього сидить стара Яснота — незважаючи на свої літа, вона нізащо не хоче лишитись дома. Очі в неї заплющені, певне, ввижається їй весільний поїзд, дружки в стрічках, у намисті, із золоченими серпанками над головою, і вона хрипким голосом виводить:

До вінчання їхала й ревно благала:

«Не віддавай мене, матусю, не віддавай…»

— Мамо, дайте спокій зі своїми піснями, — зупинила її Катажина Гондкова. — Тепер не ті часи, не ті люди…

А Малгожата чекає, вже просто витримати не може, ні про що не думає, тільки про одне: хоч би Щепан встиг попрощатись із Зузею-дівчиною, хай би хоч на останні хвилини, — аби встиг, аби втішився тією радістю, бо так мало він її мав на своєму віку.

Люди теж чекають, нудяться, сердяться, злазять з возів, ходять по дорозі, знову на возах умощуються, не знаючи, як прискорити поворот легковажного батька. Нарешті хтось вигукнув:

— Їде!

Все притихло, тільки чути двигтіння вже втретє запущеного мотора весільного таксі. З-за невеликого пагорбка спершу показалась коняча голова, потім, як з-під землі, вигулькнула вся підвода. Кінь гнав учвал.

— Батько! Батько їде! — вирвалось майже у всіх.

Щепан Яснота не чув тих вигуків, і тому не знав, яку честь віддають йому як батькові — ніколи-бо він ще не мав такої честі.

Він так натягнув віжки, що аж кінь дибки став; на возі сидів сам, очевидно, сподівані гості не приїхали. З воза він не скочив, а ніби якась сила його знесла. Розштовхуючи людей, біг до таксі й кричав:

— Зузя моя! Донечко моя кохана!

Зузя вискочила з таксі і кинулася в обійми батька.

Більше ніхто нічого не бачив, усі заметушились. «Сідайте!», «Поїхали!», «Таксі їде перше! По черзі!» — гукали з усіх боків і нарешті рушили.

Малгожата вибігла з хати, несучи в руках чоловікові черевики: той божевільний поперся до автобуса в капцях. Щепан кинув віжки комусь із молоді — до нього вже насідало повно — і перевзувався на ходу.

Підвід було дев’ять, все родинні, дехто тільки позичив ще коня, бо якось не годилось одним конем на весілля їхати.

Лише бідний Щепан не встиг припрягти кобилку, яку пообіцяли йому дати Попьолки. Їхали швидким клусом, не відстаючи від таксі, яке статечно вповільнювало ходу, аби не гнали за ним галопом. Вози були чистенькі, розцяцьковані, дошки пофарбовані на жовте, сіре чи коричневе, колеса з гумовими шинами. На кожному возі збоку табличка, де чорною фарбою виписане прізвище власника й назва села, звідки він. Цілком нові, теперішні вози, та й дорога теж нова, бо значну її частину вибруковано. Тільки оце ясне сонце над весільним кортежем, що рухався в мовчанні, оця земля, пломенюща від жовтневих барв, були старі й одвічні.

 


[1] Зетемпівець — член Спілки польської молоді (ZMP).

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.