Дике зілля-12

4.

Село Сташувка, як і інші довколишні села, розкинулось окремими хуторами — лиш де-не-де по два, три обійстя вкупі — на колишніх поміщицьких землях, існує воно років сто, не більше. Костьол, теж не дуже давній, стоїть на пагорбі в оточенні сосен, грабів, беріз та горобини. У яскравому сонці все довкола дуже гарне, але весільні гості найбільше заклопотані тим, як ближче дістатись до вівтаря. Костьол етиха звучить органом, всередині повно люду, хто не зміг утиснутись досередини, ті тисняться біля головної брами й дверей ризниці.

Скрипаль пробився перший. Він же мав грати на хорах, тому з рішучістю посланця, який має виконувати важливу місію, своєю вузькою, довгою постаттю він пронизав натовп («Як ніж тісто», — сміялись весільні гості). Побачивши такого незвично високого, худого й рудого чоловіка, здивовані люди розступилися, а скрипаль перся прямо до вівтаря, а там убік сходками на хори. За ним рушили молодий з молодою, вони пройшли неушкоджені: бачачи білу сукню й серпанок на голові молодої, люди відступили, потіснились, мало не сплющились. За молодими проникла дівчинка, що мала подавати обручки, гарненьке дитя з родини Руцинських, теж усе в білому. За нею ішов Щепан Яснота; втупивши очі в гілочки аспарагуса та штучні помаранчеві квіти у віночку на доччиній голові, він з мокрим від сліз обличчям нікого й нічого не бачив. Потім Анеля Павонякова провела бабцю Ясноту. Всі інші проштовхувалися, хто як міг, через обидва костьольні входи.

Гжегож і Михал Богуські залишилися біля костьолу і пішли на цвинтар, що містився тут же навпроти костьольної брами через дорогу. Йшли мовчки, тільки шурхотіло торішнє листя, що товстим шаром встилало цвинтарні стежки, і зупинились аж біля високого дубового хреста над могилою їхньої матері. Могила була обкладена з боків камінням, посередині — земля для квітів. На бляшаній табличці виднів напис: «Доброї пам’яті Маріанна Богуська, пом. 10.1 1945 р.» Михал підняв гілочку і змів нею на могилі листя, з-під якого визирнули вже збляклі, але все ще квітучі дрібнолисті бегонії, що навесні посадила тут Малгожата. Потім брати довго стояли непорушно, і в обох не молодих уже чоловіків градом текли сльози. Крізь ті сльози бачили вони матір свою, мов живу, бачили все її життя. Яке жалюгідне було те життя! Неначе й господиня, але завжди гнула спину на чужій землі в багачів чи поміщиків; батько був хоровитий, помер ще в першу світову війну, зосталася вона одна з дітьми, з дрібнотою самою. Спрацьована, змучена, але завжди міцна, невтомна, вона ніколи не падала в зневіру й виховувала їх у добрих звичаях і у великій родинній любові. Вони не пам’ятали, щоб мати на когось із них крикнула, але слухались її і боялися, бо не хотіли її засмучувати. І весь час любили її, а тепер дуже сумували, що не дожила вона до кращої долі всіх своїх дітей. Вмерла вона, дивлячись на гірке бідування Малгожати, але така вже вона була людина: сама хотіла жити в Малгожати, бо тут найбільше мали потребу в її допомозі й розраді. В інших заміжніх своїх дітей вона бувала тільки гостем і поверталась знову до нелегкого життя своєї Малгосі, бо «жоден з вас, — казала вона, — не працює вдень і вночі, а Малгося моя, щоб не стати старчихою, ночами шиє, то хай вона хоч вдосвіта засне, а я за неї попрацюю». Як би то мати раділа, дожившись до сьогоднішнього дня!

Коли брати повернулись, якраз устигли до вінчання; паламар уже запалював панікадило, а молоді підходили до вівтаря. Голосно грав орган, чоловічий голос проспівав «Veni Creator Spiritus»[1], тоді зацигикала скрипка. Весільні гості багатозначно переглянулись між собою, а сторонні підняли очі у бік хорів.

Коли через півгодини по тому всі знов сідали у вози, довгоногий скрипаль несміливо підступив до поважної, вродливої Анелі Павонякової і запитав:

— Скажіть, будь ласка, чи хоч трохи було чути мою гру?

Павонякова має чуле серце.

— Як то, — відповіла з привітною посмішкою, дивлячись на нього знизу вгору. — Всі в костьолі обернулись до хорів, коли ви заграли. Гарно ви грали…

Скрипаль вдивляється в неї з недовірливою вдячністю.

— Я, бачте, два роки вчився в музичній школі, — тихо мовив він. — Граю в ансамблі. Я ще вранці вас запримітив. Бачу, серйозна, інтелігентна жінка. Вирішив, що ви зрозумієте… А то тут, на селі, не мають смаку…

— А я з села, — сказала Анеля Павоняк. — Я тут…

Але закінчити їй не дали. Брати кликали, треба було йти.

— На цвинтар до мами не ходила? — запитав Михал.

— Та я стару Ясноту вела, бо Гондкова дитя мусила годувати, таке було тихе, а біля костьолу розплакалося. А зараз я піду до мами. Зачекайте хвилинку, заберете мене на вашу підводу.

Годиною пізніше весільний поїзд мусив звернути між дерев у садок, до клуні, та на стежки, що йшли до Попьолків, бо на дорозі перед хатою Яснотів розставлено було шість столів. Завдяки теплій гарній погоді, місця тепер вистачало всім, частина гостей могла гостювати під небесним шатром.

Леокадія і Павліна закінчують розставляти тарілки й полумиски з ковбасами, грудинкою, сальцесоном, кишками, приготовленими на лівері та гречаній каші. Малгожата викладає на тарілочки порізаний холодець, розстановлює між тарелями дині й сливи в оцті, різні мариновані гриби, салату з власних, навмисне збережених на весілля, помідорів, хрін, гірчицю, буряки. Хліб є і куплений, і домашній, солодке тісто подавали те, що й уранці, замість запіканки була вже чиста горілка, домашні вина, настоянки на глоді, просі, житі й черницях. Тут і там лежали осінні сіруваті бери і яблука малинівки.

Наймолодші сипнули до столів, розставлених на дворі, тут їм вільніше було пустувати. Але чимало молоді ввалило за старшими й до хати, за головним, поставленим поперек хати, столом сіли молодий з молодою. Біля них, на місцях батьків, які обходили гостей, сіли дядьки Юзеф Яснота й Михал Богуський, а вже далі — хто де попав. За столами було весело, сміялись, кричали, жартували. Аж Зузя не втрималась і, задоволено посміхаючись, сказала до дядька Юзефа:

— Добре веселяться гості! Дуже добре, правда?

На що Юзеф, чоловік невеселий, відповів:

— А я вже маю всього досить. Навіть життю не радий.

Молода вельми здивувалась, але врешті знов посміхнулась, беручи ці слова за жарт.

Неподалік сиділа бабця Яснота, котрій налили келих горілки, і весь час співала, як найнялась, а за боковим столом опинилась Катажина Гондкова з Бернадею біля грудей, вона теж співала, підтягуючи бабці:

Погано, як в полі осот лише родить,

Не кожній свекрусі невістка догодить.

Хоч би та невістка ружі вишивала,

Свекруха їй каже: «Ти ледарювала!»

Якась міська, у щільній шовковій блузочці, строкатій мов павичів хвіст, закучерявлена дівчина з огидою глянула на стару Ясноту, яка саме голосно затягувала немодну, майже сороміцьку пісню. Дівчина підморгнула кільком хлопцям, що тинялися з чарками біля столу.

— Ми, — гукнула вона до них, — не такі пісні любимо. Масові! — І горловим металевим голосом затягує свою пісню:

Їдуть гості, їдуть, коло мого саду…

Але далі слова плутає і кінець куплета тільки бурмоче, проте приспів повторює голосно, наче молотом по залізі гупає:

Ойла ола, ойла-ла!

Ойла ола, ойла-ла!»

Хтось із хлопців поправляє її:

— Там не так. — І тенорком тягне:

Гола ола, гола-ла!

Гола ола…

і притупує ногами.

Але дівчина в павичій блузці дивиться на хлопця з викликом і альтом, гострим, як ковальський дзенькіт, уперто повторює:

Ойла ола! Ойла-ла!

Так вони довго змагаються, одне кричить: «Гола-ла!» — а друге: «Ойла-ла!»

Нарешті роздратований хлопець кричить до дівчини через стіл:

— Це сільська пісня, і я дуже добре знаю, як вона співається! І та моя бабуся теж її вміє. — Він показує на стару Ясноту.

Дівчина не знає, що свариться з нею син Юзефа Ясноти, Владзьо, на вигляд він зовсім юний, але насправді вже жонатий, працює у варшавській пожежній охороні. Дівчині прикро, що хлопець перечить їй, бо сам він гарний, як намальований, і тим більше їй хочеться його покорити, вона гукає:

— Розкажіть мені! Це ж «Мазовше», ансамбль пісні й танцю. У всьому світі це співають. У Китаї, скрізь! У Парижі!

Далі суперечку заглушують вигуки й оплески, це до хати ввійшли музики, які доти весь час грали на подвір’ї. Толек-барабанщик вмент виступає із своїм улюбленим репертуаром — виспівує сталевим баритоном різні смішні співанки і при цьому підморгує, пританцьовує… Гармоніст і скрипаль тихо підігрують йому, щоб не заглушити голосу виконавця та слів пісні.

Молодий і молода напружено мовчать, але відразу видно, яка Зузя уважна й добра дівчина. Ніби й сидить вона з молодим церемонійно, але її очі все бачать, як тільки де щось не до ладу, вона відразу схоплюється, а оскільки вилізти їй з-за столу не так легко, вона пірнає під стіл і, випірнувши з-під нього в білій своїй шлюбній сукні посеред хати, бере матір за лікоть:

— Мамо, пригостіть музик на подвір’ї. Тут їм зараз нема чого грати й співати, гості й самі веселяться. Хай музики не втомлюються, їм же ще цілу ніч грати, а може, ще й завтра.

— Так, так, — притакує в край затуркана Малгожата. — Мати божа, стільки людей, я так боюся, щоб не забути когось, не образити. Щепане, запрошуй музик до столу! Полю, приготуй для них! Льодзю, є ще там сальцесон?

Зузя повертається на своє місце. Вона мов вертепна лялька, з’являється з-під столу і сідає поруч з чоловіком, а Юзеф Яснота, побачивши те, понуро гукає:

— Гірко! Гірко!

Всі відразу повторюють і собі, або кричать інше:

— Вино кисле! Вино кисле!

І так доти, аж молоді поцілуються в губи, а як поцілуються, — оплескам, вигукам, здравицям, тостам і застольним співанкам кінця й краю нема. Якась жвава міська молодичка видумувала на кожного з гостей веселі приспівки і сама ж співала. Михал Богуський любить дотепних жінок, і йому біля неї дуже приємно. А будучи вже напідпитку, вій тягнеться її обійняти і теж заспівує:

У Вроцлаві нашім закохані є,

Вони, як і ми, обіймаються.

Над Одером місяць їм промені ллє,

Вони у тім світлі купаються.

— Шановний добродію, я маю нареченого, — сміється дотепна сусідка.

А Михал жартує на те:

Запас нікому біди не чинить,

Часом жонатий любий дівчині…

Малгожата збирає порожні полумиски, щоб підкласти до них закуски, і, повернувшись, раптом бачить, як хтось увіходить до хати.

— Лукаш, — мовить вона пошепки і поспішає привітатися зі своїм старшим братом.

Лукаш Богуський живе тепер у Варшаві. Мав він якийсь клопіт з виконанням місячного плану і тому попередив, що, можливо, в неділю працюватиме. Проте, очевидно, обійшлося, і хоч пізно, а таки приїхав. Лукаш чоловік кремезний, міцний, обличчя в нього червоне, ніби від того мулярства й воно стало цеглянистим. А волосся мав він чорне з сивиною, очі світлі. Всі Богуські мають світлі очі, сірі або голубі, такі, що від погляду їх усе навкруги ясніє. Очима тими він непомітно подає Льодзі знати, що бачить її і що все гаразд. Михалові не вдається зрушити сусідів по лаві, і він, не зважаючи на свій солідний вік, за прикладом Зузі, пролазить під столом. І Гжегож, і він давно вже не бачили Лукаша.

— Здоров, брате, почоломкаємося! — вигукують вони. І, оскільки частина гостей виходить на подвір’я, брати легко знаходять собі місце за зовнішнім краєм головного столу. Коли Малгожата підходить до них з чаркою і тарілкою, чує розповідь Лукаша:

— Тепер я в своєму селі будуватиму. У нашому селі. Може, не зараз, але вже швидко.

— Тут, в Павловіцах? — питає Гжегож. — А що ти тут будуватимеш?

Лукаш випиває, закушує і по якійсь хвилі відповідає:

— Для кооперативу будинки будемо ставити. Для оцього ж сільськогосподарського кооперативу.

Гжегож регоче:

— Що це тобі в голову вдарило? Що ти з кооперативом маєш спільного?

— Я нічого не маю. — Лукаш жує і не поспішаючи відповідає: — Але кооператив має зі мною спільне те, що ми в одному селі.

— Ну то що? Тебе це не торкається. А може, ти вже записався?

— Ні, не записався. Але, коли це в моєму селі, значить, це й моя справа. Я добрий муляр і не люблю поганої роботи. Наше село й так мізерне, кепсько побудоване. Коли вже будуть ставити нові хати, то хай вони будуть гарні. Кооператив не кооператив, будуємо ж для людей. Тут йдеться про честь нашого села.

Малгожата сяючими очима дивиться на Лукаша, а потім запитливо — на Леокадію. Вона не знає, чи годиться виявляти, що їй подобаються Лукашеві слова, вона навіть не знає, чому вони їй подобаються. Лукаш до цього ніколи так не говорив. Але на обличчі Леокадії нічого не прочитаєш. Врешті, Льодзя, заклопотана гостями, може, й не чує цієї розмови.

Михал торкнув брата за коліно.

— Правду кажеш, — хвалить він. — І я, брате, до того ж прийшов. Що для людей — то, звісна річ, для людей…

З найдальшого кутка хати до них проштовхується чоловік, років йому, може, з сорок. Обличчя в нього худорляве, веселе, очі — як голубі гудзики, руки з довгими пальцями, збуджені, весь він світиться святковою зичливістю.

— Як мені приємно чути серйозну розмову, — каже він, невпевнено тримаючись на ногах. — Дозвольте відрекомендуватися, — звернувся він до Лукаша. — Трачик, каменяр з Варки. Бачу, ви ставитесь позитивно. Я теж. Можу сказати, що цей лад мене влаштовує. Сам я художник, скульптором навіть хотів стати, а художників тепер шанують. Гарні надгробки витесую, які забажаєте. Які хочете фігури або написи видовбую, можу й випуклі зробити. І знаєте? Ніколи стільки не заробляв, як тепер. Дві кімнати маю, кухня, а раніше в халупі жив, та й ту наймав. Наш час — добрий час.

— Стільки заробляєте, бо щораз більше людей мре від тієї доброти нашого часу, — глузливо каже Гжегож. — У газетах навіть пишуть, що в наш час поганий тиск крові. Звертають на атоми, а він поганий від горя, від того планового шарварку поганий. Ось чого люди вмирають.

— Але подивіться, — повчально прорік каменяр із Варки, — подивіться, стільки народжується дітей! Ніколи ще стільки не народжувалось! І не вмирають! Жодного дитячого надгробка за останніх п’ять років я не зробив!

Раптом з’являється Анеля. З властивою їй доброзичливістю звертається:

— Гжегосю, опам’ятайся. Ти посилаєшся на газети! Хіба забув, ти ж сам говорив, що в газетах сама лиш брехня?

— Бо й є брехня! Але часом і сліпій курці зернина трапляється. Як напишуть таке, про що з досвіду знаю, що то правда, тоді вірю. Про поганий кров’яний тиск — правда!

— Я бачу, що ви жінка політична, — радіє каменяр Трачик з Барки. — Як це мені приємно! Бачите, добродійко, я за професією каменяр, але за покликанням політик, так! І мені дуже цікаво знати, що ви, пане будівничий, — він повертається до Лукаша, — думаєте про третю світову війну. Бо я думаю так: буде вона чи ні, а того… Лад цей мене влаштовує, ось що я вам скажу.

— Я не політик, — каже Лукаш, недовірливо поглядаючи на симпатичного, але незнайомого йому, та ще й підпилого чоловіка. — І я гадаю, що за горілкою не годиться про політику говорити.

— А чому? — задирикувато питає пожежник Владзьо Яснота, який сидить поруч. — А для мене, — додає він, легенько гикнувши, — навпаки, завжди час говорити про політику. Політика це все.

— На, випий води! — підсовує йому склянку його дружина, Кшися, пухкенька блондиночка. Вона сидить біля нього і зараз чогось насуплена.

Горілка на родину Юзефа Ясноти впливає дуже зле. І батько, й син, коли вип’ють, стають похмурі. Юзеф Яснота доливає собі горілки й повторює:

— Мені все остогидло. Навіть життя. Моя мама живе вісімдесят шість років — і їй не обридло життя. А мені обридло.

— Батьку! Батьку! — вмовляє його Владзьо, а сам, проте, як злий цуцик, словами догризає свою дружину. Вони з нею посварились, але ніхто не знає чому.

До розмови старших якийсь час прислухається Манюсь Шатковський. Хлопчина, певне, добре хильнув і тепер дрібонить ногами, наче пританцьовує. Він підтакує Владзю Ясноті, з яким до цього не був знайомий, — мовляв, про політику завжди можна говорити. Йому-бо дуже хочеться зав’язати розмову з каменярем.

— «Капітал» ви читали? — запитує він, і його язик заплітається. — Мати божа, про який там визиск написано! Про всі визиски там найдеш! Велика людина, найбільша людина був цей наш Ленін!

— Манеку, заспокойся, — поблажливо мовить Михал Богуський. — «Капітал» написав не Ленін, а Маркс.

— Я знаю! — ображається Манек. — Але товариш Ленін усього основи заклав, а коли його заслали, Маркс за нього все докінчив.

Десь, як з-під землі, взявся Фелек Павоняк. Його завжди лагідні очі дивилися тепер на брата погрозливо.

— Манеку! Не корч дурня. Про що ти розмовляєш в такому стані?

— В якому стані? Я… я зараз в ці… цікавому положенні.

Дівчата, що сидять недалеко, закривши обличчя, пирскають сміхом. Манек тремтячим пальцем показує на Фелека.

— Фелюсь поет, — каже він до каменяра, — він вірші пише. Признався мені. А… а Міцкевич був другом Пушкіна, най… найбільшого у світі поета… І тому… тому його твори прийшли під наші стріхи.

— А під твою стріху навіть розум ще не прийшов, — розгніваний Фелек розкуйовджує пальцями вишукану зачіску Манюся.

— Не псуй! — по-дитячому верещить Манюсь і кидається на Фелека з кулаками.

— Що ви? Що ви?! — Малгожата була вже поміж ними і розбороняла їх своїми дужими руками, з жахом шепочучи: — То це ви такі? Гарна молодь! Вам кажуть прикладом бути, а ви… Я весь час боюся, щоб хто на весіллі не побився…

Прискочила Павліна, вхопила Манюся за руки. На обличчі в неї жаль і розпач.

— Оце так! Виховали собі молодь! І це я заради цього бідкаюсь, мучусь усе життя?! Ах ти ж, лайняку, — вилаяла вона сина, — казала тобі: до горілки не торкайся.

Фелек, уже зовсім спокійний і засоромлений, дуже перепрошує тіток.

— Манек нічого такого не зробив, — запевняє він Павліну. — Це моя вина. Певне, я теж перебрав. Але все це не так. Все не так… — пригнічено повторював він.

— Іди на повітря, іди, проспишся десь у клуні. Щоб мені до Руцинських прийшов тверезий. — Павліна виштовхує сина до виходу, а Манек дає себе вести, як дитина.

Серед галасу й штовханини мало хто помітив, що скоїлось між хлопцями. Тільки Михал ще поговорив з каменярем про нинішню молодь та Гжегож кілька разів повторив Лукашеві: «Он — тішся! Бачиш, як перешаткували цим молодим у головах! А ти будуй ті кооперативні будинки!» Агнешка, гукнувши чоловіка, насварила: «І чого ти заводиш такі розмови? Що ти, знаєш тут всіх, знаєш, хто може бути на весіллі?»

Проте більшість приїжджих гостей зайняті були іншим. Допитувались і здогадувались, хто був той незнайомець, що сидів за одним з бокових столів, трохи їв, трохи пив, але від самого початку весілля ні до кого й слова не промовив. Тутешні люди незабаром пояснили загадку:

— Так це ж старий Руцинський. Молодого батько.

Тепер уже не допитувались, що то за чоловік мовчить. А мати молодого, як і батьки молодої, не сідала до столу. Вона гасала на своїй кульгавій нозі, лагодячи все для нічних танців, які мали бути в її хаті. Потім нарешті увірвалась до хати Яснотів і голосом, від якого всі принишкли, вигукнула:

— Ласкаво прошу до нашої господи! Прошу й старих і молодих! Всім танцювати корисно!..

 

 

5

Музики зіграли туш біля порога, це для того щоб усі йшли вже на танці. Серед дзвінких голосів гармонії, швидкого гупання барабана й оглушливого дзенькоту мідяних тарілок кволеньке пищання скрипки ледве було чутне. Весь час награваючи, гармоніст повів людей, які парами, поодинці й по кілька виходили з хати і відразу тверезіли на свіжому холоді в сутінках вечорової зірниці. Дехто допомагав Толекові нести його тризвучний барабан. Але високий скрипаль-жердяка залишився ще в хаті. Він тримав під пахвою замкнуту вже у футлярі скрипку і когось видивлявся. Кожне око його ніби самостійно дивилось у свій бік. І він таки видивився, кого хотів, — Анелю Павоняк, особу з вишуканим смаком, яка, за його переконанням, єдина тут розумілась на справжній музиці. Він заходив і з одного, і з другого боку, але вона, пов’язавши фартух, допомагала сестрам і невісткам прибрати зі столу і його ніби й не помічала. Бажаючи будь-що привернути на себе її увагу, він раптом заспівав. Голос у нього був незвичайний — м’який, медовий бас:

За клунею телят пасла,

Мотовильце в руках несла!

Ідіть, хлопці, в сіті,

Поки місяць сві-і-ітить…

Оте «і» ляснуло, як удар гарапника.

Скрипаль-співак досягнув свого. Анеля Павоняк підвела голову від тарілок і запитала:

— То ви теж із села? Ми в Павловіцах співали цю пісеньку…

— Ні, я не з села, я з Варшави! — з розпачем вигукнув скрипаль, — Я у філармонії до війни співав хористом! Я для вас арію заспіваю!

Частина гостей, як то завжди водиться, залишилась у хаті, ще пили й закушували, і раптом хтось гукнув:

— Навіщо ти, Бронеку, брешеш, що не з села? З села він, з-під Блоня.

— Файний дядько цей Боніфацій Гайда! — каже один гість домашнім. — Файний з нього столяр і музика файний, в ансамблі грає, як чортяка. А голос має такий, що орган в костьолі міг би замінити та й тонко теж умів заспівати!

Виявилося, скрипаль тут не всім чужий. Але сам він не був задоволений поясненнями щодо його особи. Він неприязно промимрив щось на відповідь, аж тут якраз прибігли по нього від Руцинських.

Малгожата теж випроводжала решту гостей, щоб ішли на весілля, але з двору вскочила Ядвіся і вереснула:

— Ксьондз приїхав! Мамусю! Парафіяльний ксьондз приїхав на весілля!

— Мати божа! Де Щепан? Клич тата! Почекай! — хвилюється Малгожата. — Клич, проси, хай Руцинська, хай мати молодого прийде! Анельцю! Льодзю! Приберіть на столі! Полю, ти ріжеш ковбасу? Добре!

Ксьондз увійшов з Ядвісею і Щепаном, привітався, як і належало духовній особі:

— Слава Ісусу Христу!

— Навіки слава! — відповів дехто з гостей, а інші, вважаючи те вітання застарілим, сказали «добрий вечір». Серед них і Ян Шатковський, що запізнився на весілля, бувши на якихось кооперативних зборах, і тепер їв і пив останнім.

— А ми гадали, що ви вже й зовсім не прийдете, — гостинно промовила Малгожата. — Світло запаліть, світло! — тихо підганяла домашніх.

— Як це? — мовив ксьондз непевним голосом. — Батьки запрошували, але я чекав, що по вінчанню зайдуть до мене молоді з запросинами. Такий завжди був звичай.

— Я їм наказувала зайти. Може, не посміли? Не знали як? Ще ж молоді, нерозумні. Хай ксьондз пробачать їх. — Малгожата не знає, чи ксьондз признав її в цій старій одежині за господиню, чи ні.

— Я розумію, — погоджується ксьондз, а сам непокоїться, чи годиться тепер ксьондзові приходити до молодят. Може, вони того не хотіли? Тепер він ніколи не знає, як вестися, щоб і всі обов’язки пасторські виконувати, і не накликати людям та й собі неприємностей.

В кволому світлі до ксьондза підходить худорлявий, лобатий, гостроносий з тонкими губами й блідими щоками чоловік. Це Ян Шатковський, лимар, один з небагатьох сільських партійців, відомий більше тим, що дуже схожий із своєю дружиною.

— Приподобний ксьондз, певне, не пам’ятають мене? — запитує Шатковський. — А може, ксьондзові й не пристало зі мною говорити? Але я, даруйте, хотів би скористатися з оказії. Я, бачите, маю деякі сумніви…

— Сумніви? То ви маєте своїх душпастирів, цю свою… владу. До них і йдіть із своїми сумнівами, — ксьондз відчуває, що втрачає грунт під ногами.

— Але коли ж тут мова йтиме про релігійні справи. Я хочу, щоб ксьондз розтлумачив мені, як то папа може в спілці з єретиками…

— Я не хвалю того, — виривається у ксьондза і відразу ж язик його дерев’яніє.

Він і справді не розуміє політики папи, завжди ворожої до польського народу; про це не раз говорилось між духовними особами, але ж не з ворогами церкви. Наполоханий, ксьондз відчуває, що вкривається холодним потом. Провокація! Хочуть зловити на слові, щоб потім донести. Проте ні, звідки? Шатковський — то добрий чоловік, ксьондз гірко пригадує, як колись вінчав Шатковського, як сповідав його, як хрестив йому дітей. А втім, неофіти завжди запеклі. Ксьондз пробує врятуватися жартом: кладе на плече свого колишнього парафіянина руку.

— Що це ви на весіллі про політику заводите? — добродушно запитує. — Це ж те саме, що перцю… ха-ха-ха… перцю до тютюну досипати.

На щастя, в цю хвилину придибуляла Руцинська, а за нею молодий з молодою, які вже скинули своє весільне вбрання і одягли буденну одежу. Ксьондза вони вітають за руку, дякують за відвідини. Чеслав гречно звертається:

— Будьте ласкаві, призволяйтесь у нас.

Це звучить дуже неприродно, що Малгожата аж цмокає, шарпає Зузю і відбирає в неї пляшку.

— Горілку не годиться давати, — шепоче. — Піднесіть ксьондзові вина.

За мить ксьондз сидить вже за столом, на забруднену скатертину накинули чисту серветку, а на серветці — тарілочки з різними закусками та ласощами. Руцинська вихоплює пляшку із рук Малгожати, сідає напроти ксьондза, наливає чарку й виголошує тост за здоров’я священика, другу наливає і виголошує тост за здоров’я молодих, але ксьондз випиває ці обидва тости однією чаркою. Він відломлює шматочок ковбаси, скибочку печива, радий, що не треба говорити, бо Руцинська сама виголошує до нього промову. Промова та не вельми розумна, але розгублений ксьондз чує раптом, що закінчується вона словами національного гімну:

Марш, марш, Домбровський, з Італії до Польщі,

Під твоїм проводом злучимось з народом!

До краю переляканий ксьондз встає, прощається і просить вибачити, що тільки на хвилинку забіг, бо ще має багато справ. Коли він виходить, його обступає молодь, що заради ксьондза покинула навіть танці. Вітаються, вигукують ніби й сердечні слова, але чи то від того, що світло лампи хитається, чи, що все товариство напідпитку, ксьондзові видається, що молодь корчить йому якісь глумливі блазенські міни. Він благословляє святим хрестом хату і з полегкістю йде у вечорові сутінки, сідає в свою бричку і, торкнувши віжкою хребет коня, з тією ж полегкістю зітхає:

— Вйо, сива!

Ксьондз чоловік не дурний і не злий, він тільки розгублений і ніби дуже наляканий. Син шевця з маленького містечка, він знає селян, має навіть далеких родичів на селі. Колись здібний, високоосвічений, він міг більшого досягти, ніж сільська парафія, але він любив жити серед простого люду, бажав їм добра. Проте сьогодні він почував себе недобре серед своїх парафіян. Якось однієї ночі років два тому, коли він готував казання, охопило його палке натхнення. І от зараз, трясучись у бричці серед зоряної тьми, згадав він те казання. З божої ласки він мав тоді проповідувати те, що відчував і розумів своїм серцем, совістю і розумом, А завдання він поставив собі не легке. Хотів утлумачити людям, щоб вони не відвертались від нинішнього часу. Виходив тоді на амвон, як на крилах, самовіддано і мужньо, з почуттям, що допоможе людям, а разом з тим і народній владі, яка ніяк не може домовитися щиро з народом, тій владі, до якої він не мав ворожого почуття, а лише боляче йому було, що хоче вона без бога побудувати справедливе суспільство. Говорив він тоді довго, і тиша в костьолі стояла — комара почуєш. Говорив про те, що не тільки руками свідомих робиться у світі добро, не тільки руками вірних і набожних; що переворот, який стався в країні, є ніби чистилищем, в якому мають гартуватися душі, аби показати, на що спроможен польський народ у найважчих умовах; що все збудоване народом, зібране з нив, вироблене в промисловості, — все те для Польщі, бо уряди приходять і зникають, а земля, і народ, і плоди його праці залишаються; що грішать ті, хто сподівається чогось від третьої світової війни, бо ця війна — крий нас від неї боже! — принесла б народам ще гірше рабство, коли не цілковиту загибель світу; що не треба йти проти свого часу, бо кожен час — то посів для майбутнього, часто ж буває, що сіють серед сліз, горя і помилок, а живуть у радості.

Після цього казання його викликали до Управління державної безпеки і заборонили в проповідях торкатись політики, бо хоч він говорив ніби й за нинішній устрій, але, як висловилися там, вживає «ворожої аргументації». А були то ще такі часи, коли не дуже ввічливих слів добирали, як давали щось навтяки. Повернувшись додому, він застав два таємничі анонімні листи. Вони загрожували: «Не сподівайся, що священицькі ризи врятують тебе від кари й гніву народного за зраду польського народу і зв’язки з комуністами!» Потім днів через два біскупська курія викликала його і зажадала пояснень з приводу цього самовільного казання. І лише кілька чоловік — серед них і Лукаш Інгуський з Павловіц — прийшли до нього подякувати за те, що по-людському пояснив їм, що таке нинішній час, тепер їм як розвиднілося. Та цього було замало, щоб підняти ксьондзові дух, очевидно занадто кволий був той дух. Зрозумів ксьондз лиш одне — ні серцем, ні розумом своїм новому ладові не годен він допомогти, хоч, як йому здавалось, саме тільки так, як він говорив, треба було б говорити перед парафіянами, щоб вони зрозуміли все. Слова ж треба підбирати до людей, як зерно до грунту.

А ці урядові та партійні люди навіть і хороші речі — в промовах, у газетах — кажуть такими словами, які на народному грунті, а тим більше селянському, не дуже приймаються, коли не зовсім гниють; а йдеться ж про те, щоб добрі зерна зійшли. Але й ксьондзові зерна не прийнялися, грунт, певно, був дуже засмічений. А може, він і не помітив, що прийнялось? Дуже налякався він тоді, гірше того — втратив до всього інтерес і бажання. Тепер, коли дехто каже йому, що відчутні вже нові віяння, які сприяють тому, про що мріяв ксьондз, він не вірить. Нема дурних, — каже він собі, а сам мовчить. Але й так не вберігає спокою. Даремно повторює собі, що «пристанище моє — бог» і що, ретельно виконуючи пасторські обов’язки, він нічим не завинив і боятися йому нема чого, — тепер і божа служба жахає його. Приймати сповідь, наприклад, стало для нього мукою: а що, коли той, за гратками, прийшов не каятись у гріхах, а щоб впіймати ксьондза на слові й потім, перекрутивши те слово, заявити куди слід? «Ксьондз, — гірко мислить собі він, — вже тому, що він ксьондз, завжди має сподіватися неприємностей». Правда, набожність наче зросла, стільки людей горнеться до віри, що костьол удвічі більший, ніж у Сташувці, не вміщує всіх. Та що вдієш? Ксьондз не довіряє навіть цій набожності. Що з того? Люди кращими не стали. Відвідини весілля теж не принесли радості, хоч його й добре прийняли. І чого та Руцинська встромилась із цим «Ще не вмерла Польща наша», і то просто до нього, адже ж він не Домбровський, а Домбров’як, а цю її балаканину, чого доброго, можуть ще витлумачити як маніфестацію. Пощо він їздив на те весілля? І від думки, яке стало його життя, ксьондз заплакав, трясучись серед ночі у бричці, запряженій сивою кобилкою.

Хата Яснотів спорожніла: всі гуляють у молодого. Малгося, Поля і Льодзя — невтомні робочі мурашки — провітрюють хату, замітають підлогу, замішують і ріжуть локшину, готуються до нічної зустрічі гостей. Після одинадцятої зайшов до хати Щепан. Він важко дише, на блідих щоках рум’янець.

— Гарно весілля справляють, — каже. — Гарно весілля справляють, — повторює і раптом обіймає і цілує дружину в губи.

Малгожаті хочеться гримнути на чоловіка, але вона стримується і, відсахнувшись трохи, каже:

— Іди вже, іди, десь за чверть години запрошуй до столу.

— Ніхто, мати, не побився, — радіє Щепан і раптом, дуже фальшуючи, заспівує:

Якщо мене трошки любиш, може, трошки приголубиш?

Лише крихту душа просить, бо для мене й крихти досить.

— Іди, Щепане, — суворо каже Леокадія, — Малгося ж тобі сказала, щоб просив до столу. Заки зійдуться...

Десь опівночі гості збираються на весільний обід. Якось усі повсідалися, бо хоч ніхто й не бився, але багато вже поснули, одні — в клунях, інші, місцеві, — заточуючись, допхались до своїх домівок.

Обід був — як і годиться за віковою традицією. На перше подали відвар з яловичини та курятини з локшиною, а цю локшину готувати вміла Малгожата, як ніхто в селі. М’ясо гості їли в супі, отож відпала потреба подавати його окремо. На друге — смажені котлети, грудинка й бігос. Потім солодке тісто, ласощі, і весь час вино й горілка. Від алкоголю навіть і молоді почали згадувати колишні весільні пісні, чувані ще в дитинстві, але серед розгульного галасу на пам’ять збігали тільки п’яні співанки. Владзьо Яснота, пожежник, який від вина завжди насуплюється, понуро заводить:

Хоч у мене з личака виглядав віхоть,

а горілки дайте!

Чи той віхоть вигляда, чи й не виглядає,

а горілки дайте!..

Коли ж йому наливають — не п’є, а лише злими очима блимає на дружину, що сидить навпроти і дозволяє якомусь гостеві залицятись до себе. Манюсь Шатковський. що після материної нотації добре виспався, на танці прийшов пізно й уже цілком тверезий — тепер по-дитячому прикидається за гультіпаку і, пританцьовуючи, співає:

Не буду я калитку ту збивати,

Лиш буду я горілочку смоктати.

Кілька хлопців, хвацько ляскаючи себе в зашийок, підхоплюють:

Не журюся ні про жінку, ані теж про діти,

А лишень — як грошики пропити!

Зузя в темно-синій сукні, посміхається вона — зовсім як батько, погляд у неї розчулений, вологий.

— Добре гості веселяться, добре, — радісно повторює вона.

Михал Богуський відкликав вбік Щепана:

— Слухай, швагре, ти тверезий? Я мушу о п’ятій ранку виїхати. Анеля з дітьми може залишитись до вечірнього поїзда, а я мушу вдосвіта виїхати.

— Михасю… і не кажи мені… Таке гарне весілля…

— Щепане, я не жартую. Так випадає, що вночі мені чергувати, починають ремонт трамвайних колій. Ти мене відвезеш? Чи я пішки піду? Тоді треба вставати ще до четвертої…

— Як пішки? Коли вже мусиш… то поїдеш…. — хмурніє Щепан.

— Не заспиш? Бо я боюся заспати. В голові гуде…

— Чого це я маю заспати? Ми ж і зовсім вкладатись не будемо. А по-друге, я й так до п’ятої мушу запрягати, бо й мої родичі теж хочуть цим ранішнім автобусом їхати. Тільки мама лишається, я її якось пізніше відвезу.

Щепан і насправді не проспав, бо не лягав зовсім. Зате Малгожата дуже боялася, що Михал заспить. І задовго до п’ятої години пішла по нього до Яцьків. Пройшла вже чимало і нараз пригадала, що корови знову звечора не доєні. Вона аж остовпіла. Треба негайно комусь доручити, бо потім забуде: її теж примусили кілька чарок випити, й голова тепер зовсім запаморочена. Повернулась назад, а коли підійшла до свого обійстя, побачила, що з їхньої хати вийшла якась жінка, судячи з ходи, молода, певне, і швиденько подалась до будинку Руцинських. Хвилину по тому вискочив якийсь чоловік, теж, певне, молодий, бо стрункий, хвацький і біг швидко.

— Крисько! — гукав він услід жінці. — Крисько! Вернись, я тобі сказав! Вернись, поки я добрий! Крисько! Бо плакати будеш!

Проте молода жінка йшла не озираючись. Переслідувач підбіг швидше і на ходу, відкинувши поли куртки, щось почав розстібати. У блідих сутінках Малгожата з жахом побачила, що це він витяг пасок і, наздогнавши жінку, почав її тим паском бити, куди попадя. Приголомшена Малгожата радше чула, ніж бачила шамотання тієї бійки. Потім молодик облишив свою жертву і вони обоє розійшлися в різні боки. Чоловік вертався поволі, закладаючи назад пасок, пройшов біля самої Малгожати, і їй здалося, що то Владзьо Яснота. Тут вона пригадала, що дружину його називали Крисею.

Боляче вражена, приголомшена, зовсім забувши про корови, Малгожата підійшла до обійстя, обійшла круг хати. Між клунею і шопою хтось стиха, але запально сварився. Був там і Щепан, запрягав коня; поруч стояв — вона відразу пізнала — Юзеф Яснота; він тримав за петельки якогось молодика, здається, це був зять другої Щепанової сестри, який приїхав аж з-під Радзиня. Молодик злостився:

— Що це в чорта таке? Куди це годиться? Піду зараз гукну хлопців і такий влаштуємо їм рейвах, так їм морди порозквашуємо, що один одного не впізнають!

— Бога ради, що тут трапилось?! — злякано вигукує Малгожата.

— Болесю! Я тобі кажу — вгамуйся! — заспокоював Юзеф розгніваного. — Іди до криниці, вилий собі на голову відро води.

— Та це ж підлість! Ви послухайте тільки, — пояснює незнайомий Малгожаті до цього Болесь. — Прибігає мати молодого, приносить пляшку горілки і каже: «Нате до сніданку». Оце так ставлення! Там ще літрів вісім у них є, сховали для своїх гостей, а для молодої що? Недоїдки, як собакам?

— А я тобі кажу — мовчи, — понуро наказує Юзеф Яснота. — Я тобі покажу, як хуліганити на пристойному весіллі!

— Це я хуліганю?! Дядьку! Я хуліганю?! Ще, може, це я й горілку заховав?! — верескливо галасував Болесь, який і без того добряче вже набрався.

— Тихо, ти-хо, — благала в розпачі Малгожата. — За якусь там горілку стільки галасу. Руцинські некрасиво вчинили, але Чесек уже пішов туди. Зараз принесе тої горілки, а краще було б уже й без неї. Щепане, — звернулась вона до чоловіка, — хай корів хтось видоїть. Тільки не забудь, бо вони ще звечора не доєні. Я йду до Михала.

— Іди, йди, — тихо мовив Щепан. — Я тут за всім догляну.

— Болесю, тільки не бешкетуй! — приборкує тим часом п’яного Юзеф Яснота і через якусь хвилину запитує: — А де це Владзьо? Він мав зі мною їхати. І Крися теж. Де вони поділись? Як мені все це обридло, — зітхає він.

— Владзьо? — з раптовим гнівом запитує Малгожата. — Допіру я його бачила. Гамселив паском свою жінку.

— Це неправда, — як стій заперечує Юзеф Яснота. — У Польщі ніхто не має права когось бити.

Малгожата пильно подивилась на Юзефа, відкрила була рот сказати щось, але відразу ж і зціпила. Змова мовчання затулила слова правди.

— А хто таке робив, того покарано, — похмуро додав Юзеф Яснота, і раптом вигукнув: — Владзьо бив Крисю?! Неправда!

— Може, це мені в темряві таке здалося, — шепоче перелякана Малгожата. — Певне, то був хтось інший…

Розгніваний Болесь ступив кілька кроків до ослона під хатою і, намацавши його руками, сів, і одразу заснув.

Малгожата поспішила до Яцьків, але за кроків сто від їхньої садиби зустріла брата, готового вже в дорогу.

— Добридень, Михасю. Виспався хоч трохи?

— Малгося? Ти боялася, що я засплю? Не забула, люба моя! Правду кажучи, спав я, може, з годину. Весь час то приходили, то возами під’їздили, ніби для того, щоб відпочити, переодягнутись, бо багато дівчат залишило в Марисі свої речі. Тільки насправді приходили випивати. У Яцека в хаті запас горілки й пива, от і докладали собі пельки. Ти ж знаєш, я чоловік веселий і випити люблю, але, мені здається, це вже через міру.

— Та ще нічого поки що, добре йде весілля, — зітхнувши, сказала Малгожата. — Ніхто не напився так, щоб потім блював, або на землі валявся. Ніхто нікого, — додала вона непевно, — не побив.

— Так ти весіллям задоволена?

— Задоволена. Але жаль, що ти вже їдеш. Всі чужі поїдуть, залишаться тільки свої. А я ж з тобою і не побалакала. Пам’ятаєш, як ми колись, бувало, збирались, всі брати й сестри, стільки було розмов, сміху, жартів! А коли ще мама жила… Весело було… Туди он, Михасю, підемо через парк, я люблю там ходити. Часом думаю, якби мала час, то сама побродила б отак парком…

Зарості парку ще не вигравали барвами, але білолиста тополя вже ясніла в досвітній заграві.

— Не раз оце задумуюсь, — тихо почала Малгожата, — чому нема прибутків з цих панських маєтків? Раніше ж, кажуть, пани стільки мали з них грошей і, певне, таки мали, бо он як красиво тут, в яких то розкошах жили. А тепер ніби ще й уряд гроші додає. І все одно людям погано там жити…

— Не звикли господарювати тим маєтком, як своїм, — відповів Михал, а по хвилі додав: — Не звикли ще робити, як на своєму.

— Тож і колись робили не так, як на своєму? І панів не любили, хіба там якого, а в маєтку краще було. Я хотіла б, звичайно, щоб усе йшло добре, а то навіть боляче, коли не гаразд виходить.

— А у тебе, люба, легко йшло, як із служби в панів пішла заміж? Як нове життя починала? Теж мордувались, теж на долю нарікали, а все ж таки допрацювалися до кращого. І он подивись, яке весілля справили!

— Ти, Михасю, не той уже, що був колись, — чи то з жалем, чи то з цікавістю каже Малгожата. — Поки не виїздив до Вроцлава, говорив те саме, що й інші, і не любив усього, що тепер настало. Але я знаю, — лагідно додає, — у тебе такий характер, що ти завжди у всьому шукаєш чогось доброго.

Почувся шурхіт опалого листя, з-за огорожі подвір’я, яке Малгожата з Михалом саме минали, вийшла жінка з відрами на скрипучому коромислі.

— Добридень, — не дивуючись таким раннім перехожим, вітається вона.

— Добридень, — відповідають їй обоє, а Малгожата зупинилась і, повернувши голову до жінки, запитала: — Андзю, ваші свині перестали хворіти?

— Неначе перестали, — відповіла та. — Ветеринар приїздив і якісь закордонні ліки заштрикував.

— Я з її матір’ю, — по хвилі мовчанки пояснила Малгожата, — колись працювала в папському садку. Собчакова жінка, пам’ятаєш її?

— Пам’ятаю. А ви що, тих, з кооперативу, на весілля не запрошували? Нікого?

— Нікого, — коротко, одним лише словом відповіла сестра.

— А той Стемпень, із рибних ставків, не прийшов таки?

— Не прийшов. Я відразу сказала, що не прийде. І кооперативники теж не прийшли б. Бо такі вони вже… такі є…

— Інший світ, — підкинув Михал.

— Інший світ, — невпевнено згоджується Малгожата.

— А хіба був колись світ єдиним. Щодня — інший, — каже Михал. — І коли щось інше — то конче вже погане?

— Я не про те, — скаржиться Малгожата. — Просто час настав якийсь непевний. Всі чомусь знервовані, налякані. І коли б то недобрі люди налякані були, а то ні, недобрі люди тепер нічого не бояться. Адже, певне, ніколи ще так не вбивали, не мордували, не ошукували й не крали, як тепер. Про це навіть і в газетах пишуть. А добрі люди ходять нещасні, поперелякувані. Люди людей бояться, а мало ж бути не так… І кооперативів цих бояться, наче якоїсь хвороби страшної. А чому воно так? Якби ж то мені хто розтлумачив…

Михал Богуський зітхнув і мовив замислено:

— Кооператив… Як я розумію, життя — це мов дорога. Скільки пройшов, те твоє, за нього вже не бійся. А ось те, що перед тобою, за це мусиш боятися, бо можеш його втратити. Ще заблукаєш, не дійдеш, прогавиш. А куди вона йде, та дорога життя? В майбутнє. Отож і треба пильнувати, аби не заблукати, аби не прогавити свого майбутнього… Ходімо швидше, люба, я не можу запізнюватися.

— Вже близько. Знову буде погожа днина, — усміхнулась Малгожата.

Ніч зникала. Над землею, на блідому чистому небі, просто над хатою Яснотів, світила вранішня зоря.

 

 


[1] Гряди, дух творящий — початкові слова давнього католицького гімну.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.