Дике зілля-13

КЛАРА І АНГЕЛІКА

— Я не хочу бути нав’язливим…

— І обрали собі такий фах…

— … який змушує набридати людям. Ваша правда. Та ще й такого дня! Але цієї неділі моя рубрика «В гостях у…» не може обійтися без вас. А втім, цьому ювілею буде присвячена ціла шпальта. Будь ласка, не звертайте на мене уваги. Ще тільки один знімок. О, саме так, чудово. Хвилиночку…

Різкий спалах світла, пронизливий і болючий, як голка, що витягає нерв із зуба. Клара Наїмська, приголомшена, стоїть посеред кімнати, заваленої квітами, мов похоронна каплиця. Молодик з ляском складає фоторепортерське приладдя, виймає авторучку й аркушик паперу.

— Ще кілька слів для тексту. Скажімо, як почалася ваша театральна кар’єра? Що вас спонукало! Або — яка ваша найулюбленіша роль? Пробачте, але я такий замордований, що не бачив вас у цій… у цій…

Клара здогадується, що молодик мало знає її «театральну кар’єру». Напевно, він буває лише в кіно, якщо хоч на це знаходить час. Він почувався б куди впевніше, якби мав справу з кінозіркою.

— Як почалася?.. — повторює молодик.

— Як почалася? — повторює Клара.

Обом смертельно нудно. Молодик міркує, чи встигне сьогодні перевезтися на нову квартиру і чому ця славетна баба так довго думає, що йому сказати. Ну, нарешті заговорила.

— Все почалося з того, що замолоду я хотіла стати піаністкою. Вчилася по класу фортепіано. І знаєте, де? Аж у Брюсселі.

— «Експо-58»! — зрадів репортер. — Це вже щось. Може, напишемо так: місто, відоме з міжнародної виставки «Експо-58», було мистецькою колискою нашої великої… «Експо-58»! «Експо-58»!

— «Експо-58», — машинально повторює Клара. Це звучить так, ніби вони обоє гукають собаку на кличку Експо.

— Більш нічого мені не треба, — тішиться фотокореспондент. — Початок кар’єри — музика. Несподівано приходить осяяння: єдиний шлях — сцена. І так далі.

— І так далі, — повторює Клара.

Дзвінок. Клара чує слова подяки, з якими молодик зникає, ніби його поглинули стіни кімнати.

У прочинені двері просовується голова з лицем заклопотаного мопса. За товстими скельцями окулярів — глузливі очиці з червоними повіками.

— Прийшли з кіно, — повідомляє голова.

— Як? Вони ж не телефонували? — лякається Клара. — Хто з ними домовлявся?

— Ви звеліли висмикнути телефон, — ображається голова, болісно кривлячи мопсяче лице. І сама собі: — Здуріти можна.

«Ну от, до всього ще й ця неприємна нова домробітниця, — бідкається Клара, — ця Пахульська! В цій ситуації така людина в домі — тільки зайва мука».

А саме ж через «цю ситуацію» не можна було більше зволікати. Бідолашна маленька Зося, така мила й своя, мусила на довгі місяці поїхати в туберкульозний санаторій. Вона з родини мазовецьких малоземельних селян, де всі хворі на сухоти. Тільки один з них здоровий як бик, він вибився в повітові начальники, але не схотів заопікуватися сестрою, якій менш поталанило. Та не в тім річ. Словом, треба було негайно взяти кого-небудь для хатньої роботи. Вибір невеликий, доводиться брати, хто трапиться. Ну от і трапилося таке чудне, недоброзичливе й чуже створіння, як ця Пахульська. Вже вчора, хоч їй набавили сто злотих, вона заявила, що не наймалася кожних п’ять хвилин відчиняти двері й приймати телеграми. «Якби я знала, що тут буде такий шарварок, нізащо б сюди не пішла».

Клара все ще стоїть нерухомо, здивована й збентежена, з неприємним осадом у душі. Ба, якби ж і вона знала! Цей ювілей — сорокаріччя сценічної діяльності і шістдесятиріччя від дня народження — небажаний, непроханий і нежданий — вибухнув без її участі і вдерся в її дім, неначе повінь через погано укріплену і прорвану греблю. Вона була готова до всього, але не до такого вторгнення в її домашнє, інтимне життя. Клара боїться, що не витримає цього натиску. Навала відвідувачів з самого ранку застала її зненацька, вона не встигла навіть одягтись. Так і стоїть у буденній довгій домашній сукні і в пантофлях, коли з’являється ще молодший, ніж попередній, хлопець із кіностудії. Він благає («ладен стати на коліна») приділити йому два дні, всього по кілька годин, для зйомок стрічки про приватне життя «найбільшої, найпопулярнішої актриси нашого часу».

— Тут уже був хтось із найбільшої, найпопулярнішої столичної газети. І сказав те саме. І вже фотографував мене в моєму приватному житті. Мало не в халаті…

— Газета? Щонайбільше двісті тисяч читачів, — презирливо пирхає кіношник. — Це не йде ні в яке порівняння з кіно. Не знаю, чи ви уявляєте собі… Мільйони людей хочуть бачити своїх славетних співвітчизників, а надто в домашній обстановці, в щоденному житті. Тільки кіно може це показати. Ви, звичайно, знаєте, ким ви є для всіх нас. Як ніхто обожнювана, улюблена, шанована… Так, саме шанована… В наші дні шану заслужити нелегко, я вже дещо в цьому тямлю, хоч і молодий. А ви її здобули. І то вселюдну.

Клара аж кипить від внутрішнього протесту. Шана, на її думку, виключає захоплення — єдине, чого жадає артист. Мистецтво прагне не шани. Воно прагне любові — без пошани, зате шаленої, пристрасної, котра бунтує, навіть ображає, аж поки, переможена, скориться перед магією творчості в щасливому захваті. Ні, Кларині думки аж ніяк не пасують до ювілею. В ній клекочуть недоречні почуття. Але ж не можна доводити до скандалу, суті якого однаково ніхто не зрозуміє.

І, стримуючи роздратування, вона каже:

— Ах, так уже «для всіх»… Актори відомі лише в містах. Та й то великих. У моєму віці мені все рідше доводиться брати участь у гастрольних поїздках по глухих закутнях…

— Як ви можете говорити про свій вік! Та ви вічно молода. Всі кажуть, їй-богу! І ви така фотогенічна.

— Цими днями мені вельми недвозначно нагадали про мій вік. Хіба хто-небудь з молодих грає столітніх бабусь? — жартує Клара, втомлена і зневолена, мов звір перед приборкувачем.

— Авжеж, — наївно потверджує молодий кіношник. І відразу похоплюється: — Тим більше треба показати вас на кіноекрані, щоб побачили, яка ви насправді. Вічно молода. Слово честі, я тих часів не пам’ятаю, але тільки й чую, що тепер ви ще гарніша, ніж колись.

— То й що з того? Нас кохали, коли ми були негарні, але молоді.

— Ах, як дотепно! — захоплено вигукує кінооператор. — Як шкода, що це піде без тексту.

— Що піде без чого? — стримує позіх Клара.

— Ну, наша короткометражка про ваше особисте, домашнє життя. Ви, звичайно, не відмовите. Ви ж знаєте, як глядач це любить…

Дзвоник дзеленчить уже без угаву. Клара розгублена, всією шкірою вона відчуває лють і прокльони Пахульської; насурмлена домробітниця з’являється з пачкою ювілейних телеграм.

— Пані Пахульська, у вас ще лишилися монети по два злотих для листонош? — непокоїться Клара. — Там, у гаманці, є запас. На столику. Не на цьому… на тому, біля крісла.

— Було б зразу сказати, що біля крісла, — огризається Пахульська.

— Ради бога, — звертається Клара до молодого кіношника. — Я ж цілий вік тільки те й роблю, що показуюсь. Залиште мені хоч жменьку приватних справ, хоч краплю особистого життя… Вічно бути на видноті — від цього ж можна… — Клара нараз занепадає духом. — Я вже не маю стільки сил, як вам здається. Мене стає лише на те, щоб зіграти роль, але не більше.

— Не вірю, — кокетливо заперечує кіношник. — У вас ще стільки життя. Вас стати на все. Благаю, всього два дні. Призначте мені час, і я зникну.

— Стривайте, але для кінохроніки вже знімали щось про моє особисте життя. Хіба цього не досить?

— Хроніка? То був «кадр», уривочок, — обурюється кіношник. — А ми зробимо справжній короткометражний фільм. Скажімо, наша геніальна пані Клара в домашній тиші. Я вже зняв кілька таких стрічок — і з письменниками, і з акторами. — Він називає відомі прізвища. — І всі були дуже задоволені. Тільки ви одна так опираєтесь. Незрівнянна, найпопулярніша, найулюбленіша…

— Облиште ці свої «най», — з мукою каже Клара. Боже, яким підозрілим здається їй все це. Справді великих людей так не вихваляють і не підносять. Клара майже жадає ворогів, напастей, які змусили б її знов перевершити саму себе. Успіх — це стимул, і конче потрібний, але приходить пора, коли він стає тільки вбивцею часу й сил. А скільки їх треба, щоб подолати втому й розпач! Ах, ті часи, коли вона готувала свої перші великі ролі! Тоді майже ніхто нею не цікавився. Який простір для спокійного зосередження! Тепер їй кажуть: «Це ніколи не вернеться. Ви собі вже не належите». Доля кожного майстра! І доводиться нести цей тягар з ідіотською тріумфально-вдячною усмішкою саме тоді, коли вона так страшенно зневірилася в собі, в своїй акторській майстерності, у своєму натхненні, в театрі взагалі. Коли дивиться на себе, як іронічний глядач, що повторює безжально: «Все неправда!»

Дзвінок, дзвінок, дзвінок. Пахульська сповіщає про прибуття «делегації з рідного міста великої артистки». Потім скрипить пронизливо писклявим голосом, від якого Кларі стає млосно, що прийшов «хтось із газети». Клара поспіхом закінчує розмову з кінооператором.

— Гаразд, — поступається вона, — але згодом… колись згодом. Ви ж бачите, яка в мене «домашня тиша». Вчора ювілейна вистава. Сьогодні в «Брістолі» банкет Спілки акторів. Завтра урочистий вечір… я читатиму вірші. Післязавтра починаються лекції в Драматичній школі, вдень у мене репетиція нової п’єси, а ввечері я граю. Може, колись згодом… колись згодом…

— Але коли? Через тиждень? Через місяць?

— Через… два місяці, — відповідає Клара навмання.

— Що ж робити? Але ми домовились, так? Ви дозволите через два місяці знову потурбувати вас?

— Дозволю, дозволю. Якщо тільки доживу.

— Не треба так говорити. Ви житимете сто років.

— З учорашнього дня стільки людей бажає мені жити до ста років, що сталося б диво, якби всі ці побажання здійснились. А див не буває.

— Коли говорити про вас, це не диво, а природний стан речей. Ви багато молодша за саму себе.

— Гарно сказано. — Бачачи, що кіношник справді збирається йти, Клара ладна обсипати його найвишуканішими лестощами. — Ви просто чарівні… І такі обдаровані. Ваш останній кінорепортаж…

— Серйозно? Ви його дивились?

— І з захопленням. До побачення, мій любий.

До кімнати вступає делегація з рідного міста, несучи страхітливого розміру кошик троянд. І бочком прослизає кореспондент.

— Я не хочу бути нав’язливим… Ви не відмовитеся сказати кілька слів. Це забере лише п’ять хвилин. Що спонукало вас піти на сцену? Яка ваша найулюбленіша роль? Ваше хобі?

— Високошановна пані, — врочисто починає делегація з рідного міста, — ми стоїмо тут перед найславетнішою дочкою нашого…

— Але чому ви стоїте? Сідайте, будь ласка.

Дзвінок, дзвінок. Пахульська вносить пачку телеграм. Кривиться, ніби стримує чи то глузливий сміх, чи то сльози.

— Прийшов той пан з театру.

«Пан з театру» прибув від імені директора і вручає казково прекрасний букет жовтих троянд.

— Нашій вельмишановній колезі, всіма обожнюваній, великій…

— Не дурій, Леоне. Ти що, сказився?

— Це не я, це директор. Тобто він не сказився і буде, розуміється, ввечері на прийомі. А поки що посилає тобі «цей троянди цві-і-іт», — фальцетом наспівує актор. — Бо, як він сказав, не може дозволити собі порушити твій спокій перед стомливим банкетом…

— Зате він дозволив собі віддати комусь іншому роль, на яку я чекала роками…

— Не прикидайся наївною, Кларо. У твоєму виконанні ця роль викликала б надто великий резонанс.

— І тому він дозволив собі зіпхнути п’єсу в найменший театр у Варшаві. Та до нас на неї юрбами б валили.

— Еге ж. А це п’єса не для широких мас.

Чути скрегіт ключів у вхідних дверях, хтось обтупує з Черевиків сніг, потім у коридорі з шурхотом знімає пальто. Прийшов Кларин чоловік, Титус Наїмський, просто юрист, одержимий пристрастю до театру; за його власним висловом, він «став її жертвою», закохавшись двадцять років тому в старшу на п’ятнадцять літ, тоді вже славетну акторку.

В цьому подружжі він був стороною люблячою, вона — любленою. Так постановив Титус, а коли він щось постановляв, усі дискусії припинялися, всі контрдоводи втрачали силу. Кінець кінцем Клара дала себе переконати, що не здатна відповісти взаємністю на його безмірне, шалене кохання. Але мимоволі часто згадувала свого першого чоловіка, померлого в розквіті віку, від прізвища якого вона відмовилася, хоч воно вже було відоме на сцені. З тим, померлим, актором рідкісного таланту, ніколи не було суперечок, хто з них люблячий, а хто люблений. Вони тисячу разів мінялися цими ролями, однаково зачаровані одне одним у кожній з них; але це, напевно, тому, що обоє були молоді. Клара гадає, що з Титусом могло б бути, а може, навіть і було так само. Але він говорив: «Я знаю, що кажу» або: «Я завжди був тим, хто більше кохає» — і вона мусила з цим змиритися. Її боротьбою була сцена — все інше повинно бути спокоєм. «Хоч буває пеклом», — жартувала вона часом. «І божевільнею», — звичайно примирливо додавав він.

Клара вся напружилася, знаючи, що Титуса дратує цей ювілей. А тут як на те ще й телефон задеренчав.

— Хто ввімкнув телефон? Збожеволіти можна! — закричав Наїмський, хапаючи трубку. І зараз же: — Алло! Хто? Виступити по телебаченню? Завтра? Що ви! Пані Наїмська буде занадто стомлена. Післязавтра? Не може бути й мови. Коли можна буде подзвонити? Ну, через тиждень. О котрій?

О… першій годині сім з половиною хвилин. До побачення. — Він поклав трубку і висмикнув вилку з розетки. — Хто ввімкнув телефон? — знову спитав сердито.

Почувся скрипучий голос Пахульської:

— Я ввімкнула телефон. Хазяйка гнівалася, що приходять без дзвінка. Мені, пане адвокате, — запхикала вона, — зараз треба бути в лікаря. В мене такий поганий аналіз, а я стовбичу тут, та ще й на мене гримають.

— Я прошу не вмикати до п’ятої. Цій жінці дихати не дають, — пробурчав він, маючи на увазі Клару.

— Правда? Ви ж самі бачите. Дихати не дають, — заскиглила Пахульська.

Наїмський увійшов до дружини.

— Бійся бога, Кларо! Це з ранку понаносили стільки квітів? Не сиди тут. У цій кімнаті можна задихнутись.

— Ти собі не уявляєш, що тут робиться, — поскаржилася Клара. — Я вже не знаю, як із цим усім справитись.

— Заспокойся. Де ж тобі з чимось справитись! Ти ж гостя у власному домі. Почекай, тепер я візьму все на себе. Іди ляж у їдальні. Тут учадієш від цих пахощів. Квіти треба розставити по всій квартирі. Відпочинь, зараз важливо тільки, щоб на вечір ти не була стомлена. Іди приляж.

Клара слухняно лягає на канапу в їдальні. З кухні чути голос Пахульської. Вона хлипає і сама з собою голосно розмовляє:

— А що то за цяця така та Наїмська? Виступає в театрі? То я через це не повинна йти до лікаря?

Хвилина тиші, потім Пахульська входить з маленьким аркушиком паперу в руці.

— Ой, ви тут лягли? — лякається вона від несподіванки. — А я йшла до вас.

І, ронячи сльози з-під окулярів, викладає свої претензії. Вона вже давно повинна сидіти в поліклініці, щоб узяти талончик до лікаря. Сама вона на цьому не розуміється та й недобачає, навіть в окулярах. Але знайома прочитала і каже, що в неї п’ять лейкоцитів у нирках. Це якась тяжка хвороба.

Треба негайно йти до лікаря. Пахульська подає Кларі страшний доказ того, що здоров’я її під загрозою. Клара пробігає очима аркушик з печаткою поліклініки.

— У вас чудовий аналіз, — каже вона. — Сміло можна почекати до завтра. Ми це якось влаштуємо.

І розуміє, що не переконає домробітниці, та сприйме її слова як вияв нелюдської жорстокості. Адже вона бачить тільки п’ятьох страховищ, що вгризаються в її нирки.

«Нещасна жінка, — з жалем думає Клара. — їй бракує всього того, надмір чого робить мене такою… нещасною».

О третій Клара тікає від своїх домашніх, поздоровників, телеграм, посилок із квіткарських крамниць, щоб зробити манікюр. Її манікюрниця працює в перукарні на тій самій вулиці, через кілька будинків. Клара йде поволі, втішаючись хвилиною перепочинку. Падає густий сніг, місто чепурне й ніби святкове. В завоях сипкої білі гуркіт трамваїв звучить тихше чи, сказати б, обережніше. Дорогою Клара думає: «Боже мій, в житті у мене було стільки оплесків… такий успіх… Я повинна бути щасливою. Адже це вершина, все, чого тільки може досягти актор. Коли зникне тіло, навіть найвидатніший актор уже ні в кому не збудить ані зчудування, ані захоплення. Для актора немає прийдешнього. Вся його слава й велич зникають разом з ним, і тільки слабкий відгомін їх лишається в театральних аналах доби. Я повинна радіти, радіти… А мені хочеться сховатись під землею, втекти світ за очі. За очі, за очі…»

У перукарні тихо, теж біло, досить чисто і в цю пору дня майже порожньо. Тільки двоє терплячих облич виглядають з-під дзвонів сушарок; манікюрниця, пані Ангеліка, самотньо замислилась над своїм столиком.

Ангеліка чистить Кларі нігті майже десять років. Вона знає, хто така Клара, читає про неї в пресі, натрапляє на її фотографії, чує по радіо, можливо, іноді бачить її і в театрі. До всього цього вона ставиться з байдужно-доброзичливим спокоєм. Ангеліка чи не єдина людина, яка, зустрічаючись із Кларою досить часто, ні разу нічого не сказала про її гру, не зробила їй жодного комплімента. Кларі хороше в цій атмосфері байдужості. Нарешті не треба ні на що реагувати, за щось дякувати, щось скромно заперечувати чи поправляти або, що ще гірше, з чогось звірятися, бо навіть до цього іноді змушують її чужі захоплення й неминучі запитання.

Ангеліка здається людиною з почуттям власної гідності, їй не треба скрашувати своє існування, уявляючи себе видатною акторкою, кінозіркою, героїнею роману чи ще кимось. Знаменитості (а серед її клієнток чимало славетних дам) їй не імпонують, хоч вона ставиться до них з чемною поблажливістю.

З того, що Ангеліка протягом десяти років визнала за потрібне розповісти про себе Кларі, можна було зробити висновок, що це людина, яка на своєму скромному місці може дозволити собі розкіш бути самою собою. І не любить, щоб їй заважали залишатись самою собою.

Побачивши Клару, Ангеліка вітає її милою усмішкою і помахом пухкої рожевої руки. І вся вона пухка, рожева, ясноволоса й блакитноока. Цій жінці дуже личить її ім’я, бо вона нагадує товстощоких, тілистих ангелів з дешевих образків.

— Прошу, прошу, — каже вона. Голос у неї не такий м’який, як постать: у ньому бринять срібні нотки, що свідчать про рішучу вдачу.

Ангеліка обробляє Кларині нігті вправно, акуратно і з зацікавленням, таким далеким від байдужої неуважності пересічних манікюрниць. Працює звичайно мовчки, але цього разу порушує правило.

— Останнім часом, — зауважує вона, — ви частіше робите манікюр.

— Якось одна за одною такі події, що треба, — виправдується Клара.

— Я знаю. Чула, — ввічливо стверджує Ангеліка. — Уявляю собі, як вам надокучають. Ці інтерв’ю, фотознімки. І взагалі.

— Надокучають, — признається Клара. — Я, знаєте, поза сценою люблю тільки домашній затишок. («А хіба він у мене є? — глузливо спитала себе подумки. — Але, може, цей галас рятує мене від свідомості своєї поразки?») А мені весь час не дають спокою, — веде вона далі. — Без упину треба усміхатися, на щось відповідати…

— Я вас розумію, бо теж цього терпіти не можу, — співчутливо підхоплює Ангеліка. — А мені теж вічно надокучають. Я, наприклад, не зношу спеки й сонця. В мене хворе серце. Тому я завжди беру відпустку взимку. І скажу вам, якщо за місяць у мене буває кількасот клієнток, то кожна, кожнісінька неодмінно спитає: і чи була я у відпустці, і куди їду на відпочинок, і чому взимку, а не влітку, і чи не їду в гори? Я не їжджу в гори. Найчастіше нікуди не їжджу. Адже я живу за містом. І тільки у відпустку можу трохи побути вдома. А ці дами всі одне й те ж.

Клара почервоніла.

— Оце так, а я недавно теж вас про це питала.

— Якби тільки ви, то ще… А то ж усі! Часто, як побачу клієнтку, то мене аж жаром обсипле: ось зараз я почую це запитання. Іноді людська цікавість доводить мало не до сліз. Коли мені набридає, я жартома кожній відповідаю по-різному. Але не завжди буває настрій для такої забави. Як люди не можуть зрозуміти, що нікому не подобається, коли його без кінця розпитують! І так рік у рік. Я страшенно від цього стомлююсь, мало не хворію.

— Це з симпатії, з доброзичливості, — пояснює Клара. — Ви в своєму ділі велика майстриня. Ми всі стараємось попасти до вас…

— Так, я вмію це робити. І люблю свою професію, — лагідно признається Ангеліка.

— А нам подобається така бездоганна робота.1 Нічого не вдієш, ви дуже відомі. Клієнтки від вас у захваті. І виявляють його, як уміють, цікавляться вашим життям, навіть вашим відпочинком. Хіба вам більше було б до вподоби, якби на вас не звертали уваги?

— Я знаю. Одна моя клієнтка, теж з артистів — на скрипці грає… так вона каже про мене: наша славетна пані Ангеліка. От тільки ці розпити… розумієте, це так… як це називається…

— Неделікатно, — підказує Клара.

— Так-так. Мені приємно, що ц ви цього не любите.

— Що ж, ви самі бачите, живемо в такі часи. Кожен хоче знати про іншого все. І така слава допомагає. У вас дедалі більше клієнток. — Клара вже не розуміє, кому все це каже.

— Так, це правда. Але я надмірної цікавості не визнаю. Я ні чоловіка свого, ні сина, хоч хлопцеві тільки шістнадцять років, якщо самі не скажуть, ніколи ні про що не питаю.

— У вас шістнадцятирічний син? Ніколи б не подумала. Така молода!

— Я тільки виглядаю молодо, а мені вже тридцять вісім. Покриємо ще раз емаллю? Ах, ні, ви ж не хочете, щоб було занадто яскраво. Але це дуже ніжний колір.

— Саме такий, як я люблю. Але досить один раз. Здається, вже висохло. Дякую.

— Ви теж чудово тримаєтесь, — похвалила Клару манікюрниця. — Ніхто не скаже, що вам шістдесят. І навіщо про це роздзвонили? Я дала б вам… ну, від сили п’ятдесят.

— Справді? — усміхається Клара, безглуздо розчарована. І раптом: — Як я вам заздрю, Ангеліко!

— Чому? — дивується манікюрниця, але в її голосі чується певність, що їй таки варто заздрити.

— Тому що ви справді та, хто ви є. І ви це знаєте. А мене вважають за когось, ким я не є.

Молода особа з пофарбованим у мідний колір, по-модному скуйовдженим волоссям схиляється над столиком.

— Ви скоро звільнитесь?

— Я до ваших послуг. Бувайте здорові, пані Наїмська.

В білих сутінках вже засвітилися ліхтарі. Блискучі снігові голочки кололи обличчя, освіжаючи, мов електромасаж. В гаморі тролейбусів, автобусів і легкових машин, у гавкоті собаки, в розмові перехожих Кларі вчувалися вигуки: «Як почалася ваша сценічна кар’єра? Ваша найулюбленіша роль? Ваше хобі? Коли ви йдете у відпустку? Чому взимку?»

Поспішаючи додому серед морозного, приглушеного снігом гомону, Клара думає: «Набальзамували, освятили, неначе я вже лежу в труні. А я ще й не починала. Жодної ролі за своє життя не зіграла так, як хочу, як повинна, як можу. Чи можу ще? Мушу! Це, бува, не Хокусаї сказав: «Якщо я доживу до ста років, то, може, навчуся малювати»? Колись, замолоду, ми часто повторювали ці слова. Ах, устигнути ще перед кінцем! Зіграти хоч одну роль так, щоб мати право сказати, як Ангеліка: «Я вмію це робити. І люблю свою професію…»

 

1949

 

 

 

Зміст

Валерія Вєдіна. Мала проза М. Домбровської    

ЯНЕК. Переклала Олена Медущенко      

ДЕРЕВА НАВЕСНІ. Переклала Олена Медущенко .   

ПЕС.* Переклав Євген Концевич

ПТАХИ. Переклала Олена Медущенко  

ДИКЕ ЗІЛЛЯ. Переклала Олена Медущенко     

ЛУЦІЯ З ПОКУТИЦЬ.* Переклав Євген Концевич .  

НІЧ ПОНАД СВІТОМ. Переклала Олена Медущенко .          

ПЕРЕМОГА ДІОНІЗІЯ.* Переклав Євген Концевич  

НАЙДАЛЬША ДОРОГА. Переклала Олена Медущенко .      

КСЬОНДЗ ФІЛІП.* Переклав Євген Концевич

ПАННА ВІНЧЕВСЬКА. Переклала Олена Медущенко

ОКТАВІЯ.* Переклав Євген Концевич .

ДРІБ’ЯЗОК.* Переклав Євген Концевич           

СКЕЛЬЦЕ.* Переклав Євген Концевич 

ПАЛОМНИЦТВО ДО ВАРШАВИ. Переклала Олена Медущенко

ОСІННЄ ПАЛЬТО. Переклала Олена Медущенко .     

НІЧНА ЗУСТРІЧ. Переклала Олена Медущенко .        

ДИТИНА. Переклала Олена Медущенко .         

РАНОК У ЗООПАРКУ. Переклала Олена Медущенко.

ПАНІ ЗОСЯ. Переклала Олена Медущенко .    

І ТУТ ЗМІНИЛИСЯ КАРТИНИ.* Переклав Євген Концевич           

СІЛЬСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ .Переклав Євген Концевич .   

КЛАРА І АНГЕЛІКА. Переклала Олена Медущенко .

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.