Дике зілля-2

ДИКЕ ЗІЛЛЯ

Вдосвіта коло невеличкого ставка Маринка мила дійниці й бідони. Ще тільки сіріло. Листя схилених над водою дерев висіло нерухомо, шурхання віхтя об залізні вінця відлунювало на другому березі. За дорогою, в панському саду, чулося в кущах ніби кахикання й шепіт.

Двір бовванів у тумані, бурий, невиразний. Та невдовзі там почався якийсь рух, і на дорогу виплив віз, з глухим туркотом тихо котячись по сірому піску. Погонич сидів боком, звісивши з полудрабка босі ноги, і знай собі висвистував.

Угледівши крізь верби дівчину, перестав свистати й гукнув до неї:

— Гей, підтикай вище спідничину та ходулі свої помий, коли біля води стоїш, а то чорні як земля!

Маринка випросталася, щоб роздивитись, хто це їде, бо балакав не по-тутешньому. Справді, то був не дворак, а строкар, прозивався, здається, Слупецький.

Їхав він, очевидячки, замість Банасяка, бо його кіньми, а про Банасяка вчора казали, буцім на живіт заслаб.

Побачивши, що воно за притичина, Маринка огризнулася до напасника:

— Ах ти, шмаровозе булькатий! Та ти свої хоч би й три дні мив, а мої, дарма що брудні, все ’дно біліші будуть!

Строкар щось закричав у відповідь, але вже не було чути, бо віз виїхав на тверду дорогу і, гуркочучи, звернув побіля другого ставу до вітряка.

Щоб заглушити його слова, які ще могли долетіти, Маринка буркнула щось в оцинкований бідон, аж у ньому загуло, а тоді заспівала:

Мала я одного брата…

І, розохотившись, проспівала ще: «Ти мною гордуєш, а мені байдуже…», «Панотче, панотче…» та «В моєї кобили підківки дзвонили…» Коли наостанку завела: «Кажуть люди, я хороша…» — у дворі задзвонили на доїння.

Біля повітки, у стельмашні й коло хлівів уже вешталися люди; туман розвіявся, і все навкруги ожило під рум’яно-золотим вранішнім промінням.

Маринка, примруживши очі, вдивлялася в місток, через який вела дорога до халуп, де жили наймити.

— Чого це їх досі не видко? — пробурчала собі під ніс.

Доярки несподівано висипали з хвіртки панського саду.

— Ходили по мене в кухню? — спитала Маринка наймолодших, з якими була добре знайома.

— Та ні, — відповіли ті, сміючись. — Просто пролізли крізь діру в агрусі й пішли садом.

— А садівник не бачив?

— Ге… Дурний він стерегти дикий агрус. Та й ягоди ще терпкі.

Жінки позбирали дійниці, бідони, віхті й пішли доїти.

Обора повнилася гамором: бряжчали ланцюги, стиха хрумтіли пашею корови, дзвонили об дійниці тугі цівки молока, шаруділа під ногами змішана з гноєм солома.

Корови подеколи мукали, а та, що стояла біля самих дверей, часом переставала жувати і тупо дивилась, як білі струмки молока течуть через коліно охолодника і з плюскотом ллються в бідон. За охолодником наглядав горбатий молочар Діонізій. Він натягав цідилки, як доярки зливали молоко, відганяв мух, що дзижчали довкола, коли вода нагрівалась, міняв її, а потім сідав і дивився на чепурних темно-синіх ластівок, які залітали розчиненими дверима. Тут, у брунатній сутіні обори, їхній щебет був чутніший, ніж надворі. Поміж кроквами мигтіли їхні білі груди з рудавою цяточкою на горлі.

— Стій, — раз по раз погукували доярки.

«Тіі-віт, тіі-віт», — щебетали прудкі ластівки.

Ці звуки заколисували Діонізія.

— Чого це Маринка нині примовкла? Завше так співає, а зараз не чути? — спитав він, щоб зігнати сон.

— Дякувати богові, хоч раз перестала вити, — пробурчав пастух, розгрібаючи вилами теплу пашу.

Маринка почула і, хоч не мала охоти, на злість йому заспівала пісню, якої не скінчила коло ставу:

 

Кажуть люди, я хороша.

Щира правда, таки гожа

Мене матінка кохала,

В холодній росі купала…

 

Інші відразу підхопили:

 

Кажуть люди тії самі,

Що жирую з парубками…

 

— Стій! — покрикували в перерві, а потім заводили знов:

 

Нещасливий тутешній місточок,

Нещасливий тутешній міст…

Пастух цькував свого білого собаку:

— Атю! Кусь їх!

Собака, обережно переплигуючи через купи гною, гавкав на всіх підряд, і ці перемовки вносили в роботу гірку розраду.

Коли доярки, упоравшись, мили ноги біля колодязя, Маринка несподівано розсердилася на молочаря Діонізія.

— І чого ви цідите, ніби в колодязі води нема? — гаркнула вона. — Хто за вас поливатиме?

Тоді він хлюпнув щосили, обіллявши Маринку аж до пояса. Вона заверещала, а молочар стиха засміявся.

— Ну й білі ж зубиська в цього Діонізія. Як засміється, то аж-аж-аж… — казали дівки, ставлячи бідони на його сірий візок.

Ідучи за візком до маєтку, хтось зауважив:

— Не тільки в нього такі… У тих галичан, що тутка роблять, зуби ще біліші…

Маринка сердито перебила:

— В отих шмаровозів чортових? Об такого тернешся, то ще закаляєшся.

Перебалакуючись, вони мимохідь поглядали на зачинені віконниці панського будинку. Тільки в пана вікно було розчинене навстіж, і крізь нього було видно порожню кімнату з уже застеленим ліжком.

Урочиста й сувора вранішня тиша панувала навколо крислатих каштанів і клумби, зарослої здичавілими темно-червоними трояндами. Маринка, озирнувшись, нарвала квіток і віддала їх Стасі Ямрозиківні.

— На, бери, — мовила ласкаво. — Поставиш у глечик, гарно ж як пахнуть.

На лавці біля кухні стара куховарка сонно скубла курчата. Маленький фоксик стояв перед нею і раз у раз гучно ковтав слину.

Маринка спитала:

— Строкарів уже годували?

— Ти що, блекоти наїлася? Ще й шостої нема. Пані допіру встають.

Із свічкою в руках обидві спустилися в лунку пітьму льоху. Маринка наставляла молоко на кисляк, наливаючи в глечики шовковисту рідину. Коли замикала трухляві двері на колодку, Діонізій саме виїжджав до міста, а заробітчанська куховарка, як і щодня, гукала їй, що йде по припаси для них. Маринка завжди допомагала їй носити.

Стоячи в жовтогарячій від ранкового сонця коморі, серед сухого запаху крупів і м’яких зітхань борошна, що сипалось у ночовки, Маринка спитала в куховарки, де сьогодні роблять строкарі. Та відповіла: косять ріпак під дубом. Те саме сказали й панські діти, які вже встали й зібралися туди йти. Тому Маринка змогла раніше поприбирати в покоях і о восьмій годині побігла колотити масло до того самого льоху, де вже була зрання.

Льох містився за маєтком, у старому будинку, що сховався під високими деревами. Нагорі була дровітня, а під землю вів хід, де на голову сипався пил від розкришеної цегли. Під склепінням висіли, мов гнилички, кажани і брудне, запорошене, грубе, як ряднина, павутиння.

В передній частині льоху з обох боків поробили засіки на картоплю, яка вже попускала білі паростки завдовжки з лікоть. У задній був доступ до віконця, і Маринка передовсім підійшла до нього. За залізними гратами росли кущі бузку й високі каштани. По той бік віконця була палюча спека, а по цей — пронизливий холод. Маринка притулилася лобом до грат і проспівала у віконце:

Моя дівчино, вчися робити,

Бо королевич тебе не візьме…

Неподалік стояла собача будка, і Маринка покликала собак:

— Цюцю, цюцю!

Собаки рвонулись на ланцюгах і загавкали, тоді вона, сміючись, заходилася збивати колотівкою сметану. З-під покришки масниці доходив жирний, кислий запах і чулося хлюпання густої рідини.

Маринка ставала то з одного боку масниці, то з другого, щоб масло краще збивалось, і приспівувала:

Квітне зілля, квітне на вікні в горщечку…

Часом уривала пісню й прислухалася, як ще довго дзвенить її голос серед холодних стін.

Масло сколотилося швидше, ніж звичайно. До обіду було ще далеченько, і Маринку послали на город полоти. Вона йшла, пританцьовуючи, поміж рожами, врешті вирвала найкращу й заквітчала собі коси — і тоді сама собою з уст її злетіла хвалькувата співаночка:

Інша дівка, як груба,

А я — глянути любо!..

І, оповістивши про це світ, присіла навпочіпки на грядці.

Полоти вона теж дуже любила. Лягла на бік у борозенці поміж грядками і почала вискубувати з теплого грунту бур’яни та траву. Треба було добре пильнувати, щоб не захопити петрушки чи селери. До цієї роботи найбільш пасувало що-небудь жалібне. І Маринка по черзі проспівала: «Усеньке поле зазеленіло» та «Моя мила матусенько, дайте ж мені раду».

Та після слів: «Ой-єй, ой-єй, дайте ж мені раду…» — згребла у жменю найбуйніші паростки селери. Висмикнувши їх із землі разом з купкою лободи — аж захрущало, — кинула все те в борозенку й вигукнула:

— Ну, я ж тобі покажу, я тобі покажу! Що б його встругнути їм, отим шалапутам?

Якийсь час Маринка полола мовчки, надумувалася, з котрою із дівчат порадитись, як дошкулити строкарям, а надто тому, що посмів таке сказати про її ноги. Паничеві, який торік гостював у маєтку й залицявся до них, вони напхали в сінник сучків, але то було інше діло.

Маринка сіла і, спершись підборіддям на коліна, стала перебирати в думці всілякі способи помсти, а тим часом у борозенці в’янули й терпко пахли лобода, свиріпа та спориш.

Тільки-но вона знов узялася полоти, задзвонили на обіднє доїння, а зразу після доїння, вона ще й поговорити з дівчатами не встигла, доля вирішила все за неї.

Маринка накрила стіл для панів і вийшла на веранду кликати дітей обідати. Зирк — а кури знов у квітнику. Попогреблися, видко, досхочу та й поснули в теплій ямці посередині, поміж найкращими флоксами, навколо півня з червоним, синім та зеленим пір’ям.

Маринка метнулася до них з криком:

— Киш! Кусь їх, атю!

Кури прокинулись, але не зрозуміли, до чого цей галас. Нерішуче підводились і знову сідали, злякано глипаючи на півня, який запитливо квоктав. Тільки коли прибігли собаки, кури схопилися і враз, наче ошалілі, вискочили з ямки й помчали наосліп, голосно кудкудакаючи.

З переполоху вони заблукали й зняли ще дужчий лемент, та зрештою натрапили на знайомі зарості й гулькнули в них, прямуючи до курника.

Хвіртка до пташника була зачинена. Кури, котрі сміливіші, з відчайдушним криком знялися з повітря і, важко махаючи крилами, перелетіли через паркан. Решта кинулася вбік.

Саме там, під причілком флігеля, в холодку під бузком обідали строкарі. Тоненько дзвякали ложки об череп’яні миски, від яких розходився дух квашеної капусти з картоплею та маслянки.

Строкарі в розхристаних на засмаглих грудях, сірих від поту сорочках сиділи коло столу.

І от наполохані до смерті, переслідувані собаками кури злетіли на стіл. Злякані птахи розхлюпали маслянку, лави поперевертались, одна миска впала на землю. Тільки собаки швидко заспокоїлись і серед цього гармидеру хапливо жерли порозливану страву.

Нетямлячись з радості, Маринка з-за кущів побачила, як ряба курка хлюснула маслянкою в лице Слупецькому, а потім скочила на його чорноволосу голову.

Строкарі, галасуючи, рушили до двору, бо саме звідти на курей нацькували хатніх собак.

Ні, не сюди гнала курей Маринка. Це, їй на втіху, зробилося само собою. Хутко збулося те, чого вона прагнула. А тепер ходу, вона не дурна, щоб стояти тут і чекати, поки її помітять і відлупцюють.

Ховаючись у гущавині, Маринка побігла, але не в маєток, подавати обід, а навмання, куди очі світять. Сміючись, натикалась на дерева в парку, струшуючи подекуди дочасно пожовклий листок — ознаку спеки. Потім перескочила рівчак і побігла з двору повз стодоли, в безлюдне о цій порі поле. Там, у квітчастому видолинку, де коліна лоскотала липчиця, притупнувши, пішла в танок і заспівала:

Ой заграй мені, музико, та не жалій смичка!

Ой дадуть тобі матуся, да, як продадуть бичка!

Они-дани-, они-дани, нани-нани-дана.

Они-ни-на, нани-дана, они, да-да-да-а-а-а-а.

У припливі радості вона рвала гнучкі трави — мітлицю, трясучку, берізку й розкидала кругом себе. Спинилася, прокричала свою співанку ще голосніше і знов затанцювала. Засапавшись, пристала на хвилю, тоді знов заспівала, ще голосніше, і знов закружляла в танку, ще, ще швидше. Потім запала тиша, і в полі чути було тільки тонкий голос якогось птаха та сюрчання коників.

Одначе пора було вертатися. Маринка пильно роззирнулася довкола і тихцем подалася до двору. Непомітно дісталася до кухні, де її нап’яла куховарка:

— Ох і нагорить тобі за те, що не прийшла, ой нагорить! Юлька мусила за тебе і обід подавати, і зі столу прибрати. Пощо ти це зробила? Є в тебе розум?

— А так, ні пощо. Нехай знають, — перекірливо відповіла Маринка і відразу взялася мити посуд.

Вона гадала, що її покличуть і почнуть, як звичайно, товкти сто разів одне й те саме. Але її не кликали. Тоді вона зібрала помитий посуд і хоробро понесла до їдальні. Там нікого не було. У відчинених дверях веранди пронизливо цівкав горобець. На столі стояли недоїдені вишні. Маринка взяла собі жменьку і через веранду повернулася в сад, на те місце, де була до обіду. Старанно полючи грядки, вона з невинним виглядом співала:

Загадали кури пасти,

А я на них: тю-у-у!

Коли звечоріло і строкарі, як завжди, зібралися коло свого столу під бузком, Маринка швиденько впорала молоко і, зашившись у самісіньку гущину, гукнула до одного з них:

— Гей ти, шмаркачу! Чи не лишила ота ряба курка якої пам’ятки на твоїй чорній макітрі? Поськайся, може, що знайдеш!

Строкарі й вухом не повели, наче й не до них мова. Розчарована, Маринка повернулась у двір і почала стелитися. Коли чує — хтось увійшов до кухні.

— Хто там? — спитала куховарка, уриваючи молитву.

Маринка вийшла в кухню і зіткнулася лице в лице із Слупецьким.

— Слава Йсу!

— Навіки слава!

Парубок підступив зовсім близько і сказав, що в них сьогодні біля кухні музики, то чи не прийде вона. Говорив тихо, ніби під секретом.

— А чого ж, прийду, — не вагаючись, відповіла Маринка, бо завжди ходила на танці.

— Ну то ходім, — підгонив він.

— Маринко, хто це привіявся серед ночі? — проскрипіла з-під перини куховарка.

Дівчині зробилось неприємно, ніби вона мимоволі стала його спільницею, та й соромно було перед старою.

— Нічого, нічого, — буркнула вона.

Вийшли разом, але тільки-но опинилися в теплих сутінках, Маринка метнулася в зарості жасмину. Та далеко не втекла. Слупецький був проворніший і схопив її, та так, що вона аж зойкнула. Притримав і вивів на стежку. Ніде дітись, мусила йти.

— Пусти мене, — просилася вона цілу дорогу. — Пусти мене.

— А чого? — прикидаючись дурником, питався Слупецький. — Не хочеш зі мною танцювати? Хіба я на вроду не вдався?

Маринка вперто відверталася, щоб не дивитися на ту осоружну вроду. Строкар пустив її лише тоді, коли вже люди побачили їх здаля. Тепер тікати вона не могла, бо була б виставилася на посміховище. Подумали б, що вона якийсь відлюдько.

Гаразд, вона танцюватиме з цим парубчиськом. Це буде їй кара за те, що далася одурити іменем божим. Для такого нічого святого нема. Але й вона йому теж щось підстроїть, він ще в неї потанцює. Мало йому, що собаки обід зжерли, то ще не таке буде.

Та коли пішли в танок, у серце їй почав закрадатися страх. То був не танок, а катування. Маринчина рука зсиніла, стиснута лапою Слупецького. Стан її, здавалось, обвивала не рука, а розпечений залізний ланцюг, від якого тріщали ребра.

Стиск не ослаб навіть тоді, коли музика вмовкла.

— Сядь, дай відсапнути, — прохрипіла задихана Маринка.

— Можемо й постояти, — спроквола відказав Слупецький, притупуючи на місці.

Музикант утер піт і, бачачи таку нетерплячку, знову розтягнув міхи гармонії.

Танці тривали. Інші пари позмінялися вже двічі чи й тричі, перепочили, а ці все кружляли. Одежа на Маринці геть змокла, віддих із свистом виривався з грудей, а Слупець-кий танцював усе швидше. Нарешті Маринка не витримала і спробувала випручатися з ненависних обіймів. На якусь мить він збився з ноги, похитнувся, бо дівчина була сильна, але не випустив її. Навпаки, стиснув ще немилосердніше.

— Якби не на людях, я б тобі… Я й парубка подужаю, — хрипко видихнула Маринка.

Слупецький засміявся. Він і сам важко сапав, по обличчю котився піт. Кілька крапель упало на лице Маринці. Вона голосно скрикнула. Інші вже завважили, що тут щось не так, перестали танцювати, дивлячись, як від цих двох бухає пара, мов від розжареного заліза.

Танцюй, танцюй,

Дівчинонько,

Танцюй, танцюй… —

підохочували одні, а другі під’юджували:

— Тримайсь, Марисю! Не піддавайся строкареві.

Та коли вона знов застогнала, почулись вигуки:

— Що це він виробляє! Слупецький! Пусти дівку.

— Лусни його, Єндреку!

— Гармоністе, кінчай грати. Годі!

Гармонія схлипнула рокітливими акордами і змовкла.

Слупецький пустив Маринку, затанцьовану таки справді до впаду. Вона, хитаючись, ступила до стіни і, зсунувшись на землю, захрипіла, наче її душили. Слупецький, блідий, стояв біля паркана і обіруч утирав обличчя. Він раз у раз тіпався, ніби від ридань.

Русоцинські парубки з лайкою і погрозами кинулись до нього. Та досвідчений Людвік Уніславський спинив їх.

— Не руште його, — мовив презирливо. — Це їхнє діло. Було б чого заводитись. Пес із сучкою не погризуться, не бійтесь…  

Хлопці позабирали своїх любок, і Маринка зосталася сама.

Звелася з землі, немов після тяжкої хвороби, і поволоклася до маєтку.

Слупецький наздогнав її і спитав:

— Тепер ти знаєш, хто сильніший? Знаєш тепер? Ти, зле дівчисько.

Замість відповіді Маринка сіла на камінь і заплакала. Слупецький намагався підійти до неї то з одного, то з другого боку, але вона щоразу його відпихала ногою або кулаком. І він одступився. Пішов від неї, мимохідь зірвавши з куща листок, і кущ гучно зашелестів серед нічної тиші.

Маринка перестала плакати. За хвилю гукнула:

— Вернися!

Парубок повернув назад і підійшов до неї. Вона підвелася, приголомшена всім тим, що сталося, і зненацька кинулась йому в обійми, мов у прірву.

Коли вони вибралися з хащів, уже дніло. Панський будинок тихо стояв у намітці Чумацького Шляху, в розсипищах зірок, які ще ясно світили над стрімким дахом.

— Де ти спиш? — запитав Слупецький.

— Під отим вікном, — тихенько відповіла Маринка і раптом поскаржилась: — Буде мені ще натруска за тих курей.

— Дай їм боже здоров’я, — ласкаво мовив парубок, і обоє засміялись.

Та Маринку не сварили ані того дня, ані потім. Адже ж пані сама веліла виганяти курей з квітника. До того ж у цієї дівчини діло в руках аж горить. Тепер, у жнива, такій наймичці нема ціни, бо забрати когось із поля для роботи в саду годі й думати, а вона встигає і грядки впорати. Подобались і її співанки.

— Принаймні весела, не ходить набурмосена, а коли співає, я хоч знаю, що не їсть у саду фруктів, — казала пані.

Одним лиш були невдоволені пани: Маринка вічно заїдалася з заробітчанами. Пан навіть гнівався.

— Дівці вісімнадцять років, а вона така нерозважна. Ще колись дограється…

Та, поміркувавши, пан з панією вирішили:

— Краще хай з ними задирається, аніж бігати до них і тягатися з котримсь, як інші.

Справді-бо, всім так уже набридли оті небажані діти, що безнастанно народжувались, умирали, а потім блукали привидами.

А втім, нова історія із строкарями вийшла не через Маринку. Вони прийшли зі скаргою, що в тій хаті, де ночують, дуже смердить із курника.

Довелося заглянути в курник, що був на другому кінці тої будівлі. В сінях перед коміркою пташниці пані на щось наткнулась і розчинила двері ширше, аби роздивитися, що це таке.

З-за стрімких сходів, що вели на горище, виглядав сінник.

— Що це за сінник тут лежить?

Пташниця, входячи до порожнього курника, поквапливо, голосно заговорила:

— Прибирати прибираю, але в таку спекоту од курей заве іди дух буде.

Пані спитала знов:

— Що це тут лежить?

Пташниця втягла носом вогку задуху, зволікаючи з відповіддю. Нарешті, шумко видихнувши, сказала:

— Та це той Янек…

— Який Янек?

— Та отой, як його… Слупецький, спить тутечки з Маринкою із двору.

Тепер і пані швидко вступила в курник і, оглядаючи завалену послідом долівку, розкричалася, що такий бруд, усе занехаяне.

— За всім треба щодня самій наглядати, а то ніхто й за холодну воду не візьметься, — бідкалася вона.

За якусь хвилину, задихаючись від нестерпного смороду, вражено спитала:

— А тому… Слупецькому, тут не смердить?

— Йому не смердить, — відказала стара з презирливою заздрістю. І, зрадівши, що розмова повернула на інше, додала: — Як ото тутечка на ніч зійдуться, як обіймуться, то про все на світі забудуть.

Через годину після цієї несподіваної і важливої розмови Маринка попросила в пані дозволу не прийти на обід. Юлька, що глядить дітей, за неї і на стіл подасть, і все поробить, а вона допоможе строкарській куховарці віднести обід у поле. Строкарі роблять так далеко, що не можуть приходити серед дня.

Дівчина відпрошувалася вже не раз, і їй завжди дозволяли. Як відмовити тому, хто старається для жнив.

Але тепер були підстави сумніватися, чи допомагає це жнивувати, та й взагалі, чи носить Маринка той обід.

Звісна річ, вона й не думала носити. Коли діставала такий дозвіл, то часто навіть з доїння зривалася раніш. За неї додоював молочар Діонізій, а вона бігла в поле, де косили. Якщо було ще рано, то відганяла дівок і сама підбирала за Слупецьким останні горстки. Навколо стояв сухий шелест, люди звивалися, працювали не покладаючи рук, час від часу пили воду, яка стояла в холодку під грушею. Коли наставав полудень, Янек сідав обідати, і Маринка дивилась, як він їсть, а потім вони удвох ішли кудись.

Забредали у ще не скошені хліба і там у пекучому, як спирт, повітрі, в першому-ліпшому виярку кидались одне на одного, мов шалені. Цілували солоні від поту обличчя, підминали своїми тілами тендітний підмаренник, обривали в любовних корчах пелюстки цикорію, а придушені джмелі вибиралися з-під них, сердито гудучи у сплутаних травах.

І хоч пані вже дещо знала, проте й цього разу дозволила їй «віднести обід», бо хотіла обміркувати новину. Дівчина пішла, наспівуючи тихенько, але пристрасно:

Казав, що мене візьмеш,

Лишень житечко зіжнеш…

По обіді Маринці велено було прийти в сад обрізувати вуса на полуницях. Але щось не чути було її співу.

Невдоволена з себе, але неспроможна перебороти жагучу цікавість, пані подалася в сад, щоб подивитися, в чім річ.

Вона обережно йшла сонячною стороною повз городину й квіти. Ні коло першої, ні коло другої грядки полуниць Маринки не було. Тоді пані заглибилася в старий сад, більш тінистий і прохолодний. Ні квіти, ні городина тут не росли. Одні дерева стелили віти по траві, інші здіймалися в небо, мов лісові велетні, і ронили свої дрібні плоди з недосяжної височини.

Напроти цукрівки, під якою лежали розтріскані, залиті липким соком груші, в затінку здичавілої малини з солодким виразом на рожевому обличчі спала Маринка — дебела, ясноволоса, прекрасна. Навколо валялися недогризки груш.

У спекотній тиші доносився з другої алеї стук молоточка садівника, а його син-підліток підозріло крутився поблизу. Часом він гукав на свого собаку: «На, візьми, на!» — і його тонкий голос розпливався в гарячому мареві.

Пані якийсь час стояла мовчки, вражена красою сонної дівчини. То була краса трохи грубувата, але могутня.

Однак усе, що треба впорати в господарстві, мусить бути зроблено, і Маринку довелося розбудити.

Пані поторсала її, окликнула, і дівчина миттю, жваво, мов дитина, зірвалася на ноги.

— Заснула на хвильку? — спитала несміливо.

— Нічого собі хвилька — четверта скоро. Що ти собі думаєш?

Дівчина мовчки пішла до полуниць.

— Розпустилася… Розледащіла, — докоряла пані, ідучи слідом за нею до самих грядок. І ще довго їй вичитувала. — Гляди ж мені, щоб хоч доїти вчасно прийшла, — додала насамкінець.

Проте вчасно Маринка не прийшла. Коли о сьомій вечора дзвонили, вона тинялася по дорозі поміж ставками, якою сунули здорові, як хати, хури з золотистою поклажею. Запрягали їх не четвериком, а парою коней, і всі чисто наймити возили хліб, бо заносилося на грозу.

Маринка чатувала під обвішаними соломою придорожніми липами, від яких віяло варом. Коли під’їжджав Слупецький, вона бігла за ним, висмикувала з хури колоски й жувала зерно. За цією забавою і застав її економ, підкликав, погнав доїти ще й поскаржився на неї панам.

— Так, вона стає нестерпна, справді нестерпна, — сказала пані. — Але хіба ж вона винна, що закохалася до нестями? З нею треба по-доброму.

І другого дня, коли Маринка колотила масло, завела з нею розмову в такому дусі.

— Та ти знаєш, нерозумне дівча, що тебе чекає? — питалася пані.

Маринка не бажала слухати жодних пересторог. Вона страшенно стидалася говорити про своє кохання з кимось із маєтку. Пані виразно натякала на її стосунки з Янеком, а Маринка, соромлячись за неї, щоб урвати розмову, тільки вперто повторювала:

— Я ж нікому не заважаю.

Зате перед матір’ю та наймичками вона завзято боронила своє кохання. Жінки закликали її в халупи й починали напучувати: не подоба дівці так упадати за хлопцем.

— Як будеш занадто по його волі, то й не зогледишся, як він прожене тебе, мов собаку.

— Не прожене, ніколи в світі, — відказувала Маринка.

Тоді вони наводили чимало певних прикладів, коли парубкові хутко спротивіла дівчина, яка аж надто йому догоджала, і навчали, що мужика треба тримати на прив’язі, але близько не підпускати.

На те Маринка зі сльозами шепотіла:

— Та хоч би він і прогнав мене, його неласка мені миліша, аніж другого не знаю яка любов.

— Ото дурна, — казали жінки.

В маєтку ці таємні переговори по халупах зчинили переполох. Серед наймитів усякі люди є. Ще почне дівка щось тягти з двору. Вже й так дещо пропало.

Чимдалі міцнішало переконання, що Маринка не тільки непутяща, а й на руку нечиста.

— Все можна зрозуміти, — щораз частіше говорили пани, — але далі її терпіли не можна.

Почали подумувати" про те, щоб спровадити її з двору. Хай іде працювати в поле, зрештою, і дітям не слід таке бачити чи хоч би й чути.

Маринка, ніби не знаючи, що доля її висить на волосинці, саме в цей час прийшла до пана просити платні та ще дозволу піти завтра на храм до Брудзева. Щойно, беручи зароблені гроші, відпросився Слупецький.

— То ти хочеш з ним іти? — спитав пан, помалу, нерішуче висуваючи шухляду.

— Еге, з ним, — відповіла Маринка й гучно кахикнула.

— Нащо тобі стільки грошей? Не хочеш наскладати собі трохи? І на весілля якась копійчина буде потрібна. Чи ти не думаєш про весілля?

Маринка затято мовчала.

— Глядіть мені, щоб завтра до вечора повернулись.

— Аякже, вернемось! — вигукнула дівчина, захлинувшися з радості.

— І що це вам так приспічило? В найгарячішу пору.

— Празник завтра, — нагадала вона несміло, а потім додала: — Ми ж ніколи ніде не буваємо. Так і світа не побачиш…

— Гаразд, гаразд, — роздратовано перепинив пан.

Другого дня до смерку повернулися всі, хто ходив до Брудзева, крім Маринки й строкаря.

Після вечері їх почали виглядати з досадою і заздрістю.

Вкладаючись спати, в маєтку зауважили:

— А Маринка ще не прийшла.

Вночі дехто чув, як гвалтували собаки біля придорожньої каплички.

— Прийшли, — бурмотіли ті, кого збудив цей гавкіт, і з полегкістю засинали знов.

Та вранці виявилося, що вони не прийшли, — і на серці в усіх стало якось мулько. Людей дратувала їхня легковажність і щастя.

Аж надвечір дівчина і строкар нарешті показалися на шляху.

Жнива всюди були ще в розпалі. Збирали на трьох ланах, на двох — жниварками, а на третьому — косами.

Маринка і Слупецький, мов які пани, анітрішки не поспішаючи, спинилися обіч лану. Грабки жниварок пороли жовтими зубами синє небо. Оберемки пшениці ковзали по блакитній платформі, пливло понад краєм шелестливих хлібів глухе стрекотіння. Напис «MACCORMICK» великими чорними літерами стрибав над стернею, залізні колеса жниварки видавлювали в зеленій конюшині узористий слід.

Десятник доземно вклонився подорожнім.

— Уклін вам, вельможні пане й пані! — вигукнув він і звернувся до женців: — Люди, пов’яжіть вельможних пана й пані, може, труснуть калиткою.

Зловтішний сміх підтримав його ущипливі слова.

Коханці з гордості постояли ще трохи і вже швидшим кроком рушили до халуп. Проти Маринчиної оселі сіли під тополею і, поклавши клуночки, стали втирати спітнілі обличчя.

З сіней вийшла Маринчина мати і, прислонивши очі долонею, запитливо гукнула:

— Ну?

Обоє неквапно підійшли до неї.

— Що «ну»? Ми прийшли.

— Але коли? — гаркнула мати.

— Як то коли? Чи то близький світ? Геть упарилися дорогою. Дайте, мамо, чого-небудь напитися. А ви не пішли на роботу?

— Таж усе виглядала, щоб поперед людей вас побачити.

Вона потягла їх у хату, зачинила двері й заламала руки.

Вже переказали, щоб Маринка в маєтку не показувалась. Десятники теж не хочуть брати її в поле, кажуть, вона тільки шукає, де б лягти, а робити не хоче. Слупецькому ж велено негайно вертатися, звідки прийшов.

Їм ці новини були дуже не до вподоби.

— І чого це стільки галасу? — казали вони, здвигуючи плечима. — Що ми трохи погуляли? Хіба ми щось погане зробили? Убуде їм щось, як один чоловік раз не вийде косити? Якби на малій нивці, — то так, а тут…

Побачивши, що мати не вгаває і все більше впадає в розпач, вони спохмурніли, а потім самі почали наполягати, щоб вона пішла до панів просити за них. Коли просить мати — стара, сива жінка, все видається інакше.

Стара й слухати не хотіла. Раз вони живуть по-собачому, то нехай, як собаки, ідуть шукати вітра в полі. Самі собі хазяї — от і хазяйнуйте як знаєте.

Що ж, коли так, нічого не вдієш. Маринка і Янек розв’язали свої клуночки й похвалились, які подарунки купили одне одному. Він їй — глиняного півника, квітчасту хустку, стрічки, намисто і атласний фартух з ружами. А вона йому — запонки до сорочки, червону краватку-метелика і ланцюжок для кишенькового годинника. Янек показав, як його носитиме: один кінець зачепив за петлю, а другий запхнув у порожню кишеню.

Хоч покупки матері сподобались, вона вхопилася за голову:

— Скільки ж ви на це витратили?! Вам тільки дай гроші в руки! Вам тільки дай!

Стара ясно зрозуміла: якщо покине їх напризволяще, вони підуть попідтинню. Ні, треба їх лишити при собі, взяти під свою опіку. Вона перемінила гнів на ласку і, коли смеркло, мужньо подалася до пана. Щоправда, була вона тільки комірниця, але чоловік її, конюх, прослужив тут років із п’ятнадцять, і вона ще ні разу нічого не просила.

На пана довелося трохи зачекати під вікном. Відчинена кватирка рипіла під подувом вечірнього вітерця. Рипіла так довго, що мати занепала духом і забула все, що надумала дорогою, аби вигородити молодих. Вона дуже злякалася, коли пан увійшов до кімнати і здалеку, від письмового стола, кинув у вікно:

— Що там?

Стара почала пояснювати:

— Не за себе прошу, а за дітей, щоб не пропали, — говорила вона і щохвилини сама себе питала: — Що ж я хотіла сказати?

— Ага. Он як? Ще що? Які діти? Ну то й що? — раз по раз перебивав її пан.

Збита з пантелику цими запитаннями, мати насилу добирала слова. Вона не просить, щоб Маринку взяли назад до маєтку, але нехай десятники дозволять їй ходити в поле, а то їй не буде з чого жити. І за Слупецького насмілюється просити, щоб пан не виганяли його, а навіть дали йому добру роботу, тоді, може, він побереться з Маринкою. Плачучи, додала:

— Вона й так уже знеславлена, в неї дитина від нього буде.

Пан розкричався. Він нічого не хотів слухати.

— Мені байдуже, хто з ким спить, аби робота була зроблена. Може, вони не розуміють, що таке жнива? Не знають, що буде, як лине дощ? І коли убула хоч одна пара рук, коли хтось змарнував хоч один день, — це все одно, що вкрав хліб.

— Що вкрав?! — сторопіло скрикнула стара, бо, плачучи, не дочула. — Нічого вони не вкрали! Та якби бозна-що взяли, якби ножами різалися, не було б такого гвалту. Людям менше муляє, як хтось когось ненавидить, лишень того не можуть стерпіти, як другі кохаються. А що припізнились, то таке й святому може лучитися, — несподівано докинула примирливим тоном.

— Якому святому? До чого тут святий?

— Така жарінь, а дорога ж далека, — скиглила стара, втираючи сльози і марно силкуючись пригадати, що хотіла сказати на їхнє виправдання.

Пан до пояса вихилився з вікна та як гримне: хіба вона не знає, скільки до Брудзева?

Помалу, щоб не збитися, мати почала лічити:

— Від фігури до Геленівка буде, либонь, зо дві верстви. А від Геленівка до хреста ще зо три.

— Що ти верзеш? — вибухнув пан.

— Від хреста до кущиків коло бортківської межі — ще зо дві, — натхненно провадила стара. — Від кущиків до тої каплички біля Піонтека теж зо дві, а від Піонтека буде ще зо дві милі.

— З глузду ви всі з’їхали! Там і двох миль нема — оце і всієї дороги!

Стара почала спочатку, і в міру того, як рахувала, дорога до Брудзева все довшала, ставала все дальша. Коли, долічивши до кінця, вона висловила здивування, що молодята встигли на сьогодні, пан хряпнув вікном.

Мати ще трохи постояла в блідому присмерку, взиваючи останніми словами дочку й Слупецького, через яких мусила набратися сорому на старі літа. І раптом згадала. Вона ж хотіла сказати, що занедужав дядько, який живе під Брудзевом, і Маринка з Янеком забарились у нього. Та було вже запізно.

Повернувшись додому, стара застала дочку і Янека у своїй постелі. Дізнавшися, що мати нічого не добилась, вони відразу встали, убралися й почали поштиво їй услуговувати. Потім утрьох задумалися над своєю дальшою долею. Та єдине, чим могли розважити душу, — це лаяти панів. І вони не шкодували слів. Тільки й того, що посмієшся часом з отих панюг, а порозумітися з ними ніяк. Може, воно навіть на краще, що Маринка там не служитиме. Є такі, котрі потраплять до них принатуритися, — от хоч би Юлька Качмарек, що її взяли за няньку. Вона всюди, як у себе вдома, — і тут, у халупі, їй добре, і там. Вже й сама зробилася, мов та панна, але Маринка не така. Там, поміж панством, вона була, мов дике зілля. Звісно, таки кепсько, що їм не хочуть простити: думай тепер, що почати. Поклали їхати під Кельці, там побратись, а потім емігрувати до Пруссії чи ще кудись.

— Нехай усе заберуть, нехай жити тут не дадуть — що вони можуть ще зробити? Хіба дорога в світ заказана? А відняти людину в самої себе — зась. Не віднімуть, — гарячкувала Маринка.

— Уряд, бува, ще гірш дошкулить, як до війська пожене, на Капказ чи ще куди, та й то якось перебуваються. Люди все витерплять, — докинув Слупецький до її сповнених відваги слів.

Та наразі ця відвага була непотрібна, бо справа скоро владналася. До халупи Кузняків, де вже стало мешкав Слупецький, — прийшов десятник і суворо спитав, чи хочуть вони йти на роботу. Панський гнів вилився у це запитання, так само, як недавно презирлива неприязнь Маринчина обернулася в любов.

Звісно, вони пішли. Дорогою Маринка співала:

Ясні коси, ясні коси, а очі блакитні…

та

Не думай, дівчино, високо про сёбе,

Хоч я й не тутешній, все знаю про тебе.

Цієї пісні вона заводила кілька разів. То була улюблена співанка, цими словами завжди викликав її Янек.

Десь за тиждень із жнивами впорались і почали домовлятися про весілля. Слупецький збирався до свого села днів на десять, щоб узяти дозвіл у батьків, бо він був неповнолітній.

Пан охоче згодився на його від’їзд; господарям набридло терпіти розпусту в маєтку, тим-то вони підтримували цей шлюб.

Осамотіла Маринка ходила тепер до молотарки в стодолу і співала там з ранку до вечора:

Гей, бувай, бувай, уродливий Ясю,

Давно тебе не видала…

Стодола з розчиненими навстіж ворітьми, за якими розстелялися бліді краєвиди, була сповнена гуркотінням машини, шелестом соломи, сухою курявою. Топка паровика стояла перед стодолою, поряд із старим кінним приводом; жердини його посіріли, заросли бур’яном.

Коричневі боки машини двигтіли поміж засіками, туркіт її то дужчав, то стишувався. Снопи відламувалися від жовтої брили жита, і машина ковтала їх, викидаючи солому на другий бік і чвиркаючи з трьох пащ струменями зерна.

Людські голоси, напружені до крику, тонули в розміреному стугоні. Безугавного Маринчиного співу ніхто, крім неї самої, не чув. Ступаючи по пружких снопах, дівчина думала: «Може, досі вже приїхав».

Але Слупецький не вертався. Минуло десять днів, минуло й двадцять. І чим довше його не було, тим більше слів знаходилося в людей для Маринки. Вболівали, що Слупецький вже не вернеться і що, мовляв, вона не перша, таке спіткало багатьох, котрі не вміли шануватися. Єндрек Грабовський, якому Маринка дала відкоша, сказав їй, що як вона приведе дитину, то хай іде в місто за годувальницю до євреїв. Бо тут її ніхто не візьме. І не тому, що загубила вінок, а тому, що згордувала тутешніми хлопцями заради цього зайди з Галичини, цього пана, в якого тільки й землі, що під нігтями. Маринка на те відказала, що має їх усіх за ніщо і радше з «кимсь другим» згубила б вінок на купі гною, на голім тапчані, аніж з ними на шовковій постелі й після вівтаря. Розрадила цими словами свою журбу і терпеливо чекала далі, виходячи щовечора до придорожньої каплички. Потроху до неї стали приставати й інші.

— Чого це стільки людей сидить біля каплички? — поспитала пані сторожа, вертаючися з гостями після вечірньої прогулянки.

— Та то ходять виглядати, чи не йде Слупецький.

А він усе не йшов. Зібрали хміль, викопали картоплю й буряки, — і настав день від’їзду строкарів. Чуючи, як весело вони гомонять, сідаючи на воза, Маринка заплакала. Їй здавалося, що рветься остання ниточка, яка зв’язувала її з Янеком.

Але за тиждень Слупецький повернувся, здорожений і присмучений. Маринка попервах нічого не помічала. Цілий день наспівувала:

Не судіть його, не ганьте без пуття,

Все одно його кохаю над життя.

Нарвала калини й застромила в коси. Він і цього не завважив, тоді Маринка спитала, що з ним таке. Може, сумно, що зостався сам, без родини, в чужій стороні?

— Ні.

— Ну то що ж?

Нічого, відповів він. Маринка вдруге спитала: що? Помовчавши, Янек признався, що вдома мусив перебороти багато перешкод, перше ніж батьки згодились і він виправив папери.

— Чому? — стривожилась вона.

Тому що там йому нагляділи дівчину, одиначку з шістьма моргами. Він з усіма перегризся, та все одно, якби не ксьондз, нічого б не вийшло. Ксьондз допоміг, бо Янек сказав, що в нього буде дитя.

— Через оте дурне кохання занапастив свою долю. Нас, бач, шестеро, а поля — два морги, — такими словами закінчив Слупецький своє признання.

Вони саме йшли з роботи панським садом, прямуючи до дірки в дикому агрусі, бо сюдою було ближче. З-за паркана, що стирчав із здоровенної кучугури опалого листя, було видно вогонь у кузні й чулися удари молота: дзвінкий — по залізу, глухий — по ковадлу. Тихо шелестячи, листя падало з дерев на землю.

В першу хвилину Маринці схотілося закричати, заплакати. Та небавом в душі її щось перевернулося. Вийшло так, ніби підлі заміри щодо тієї дівчини — бодай би вона вдавилася своїми шістьма моргами! — це їхній спільний з Янеком клопіт.

Поміркувавши, мовила поважно:

— Якщо візьмемо землю в оренду тут чи деінде, то… чекай… скільки ж це ми матимемо?

Янек понуро відповів, що жоден орендар ще не заробив на шість моргів грунту.

Не слід так казати, заперечила Маринка, буває, що й заробляють. Але щоб певніше і швидше, можна зробити інакше. Тепер знову спливла та сама думка, яка виникла вже давно, коли вони повернулися з храму. Маринка висловила її коротко:

— Подамося до Пруссії. Там люди хутко багатіють. Аби перезимувати, а тоді вже можна їхати. Дитина народиться в лютому… ні — в березні. Як відлучу її, то покину в мами і приїду до тебе. Може, там і взимку знайдеться яка робота, то зостанемось на цілий рік чи й на кілька років. І незчуємось, як вернемося назад і десь у цій стороні поставимо собі хату. І грунт матимемо, як Домбек з Поклінкова, що попервах тут наймитував, а тепер пан на всю губу. Як іде до костьолу, три годинники на себе чіпляє. І все те з Пруссії.

Ця оповідь розвіяла нудьгу Слупецького.

— Три годинники! — вигукнув він. — У тебе є олія в голові, дівчино, — додав схвально. Тепер уже він і сам почав шукати вади шлюбу з одиначкою. — А там, якщо родичі почнуть мішатися… буде не з медом. Та ще коли жінка з лиця погана і до любощів з нею не тягне.

Маринка нерішуче заперечила:

— Найперше діло — не врода, а щоб у злагоді… по-доброму, хазяйновито…

З цих слів Слупецький зрозумів, що їхнє безмежне кохання буде їм підпорою і далі, допомагатиме і в родинному житті, і в господарюванні.

— Так мені легенько на серці, — палко мовив він і, коли Маринка нагнулася, щоб пролізти крізь живопліт, потяг її назад, на запахуще шелестке листя, де вони справили собі жадане, як завжди, весілля.

А те, котре веліли звичаї, а бог освячував, теж швидко наближалося. Еге ж. Весілля мали справити в Русоцині ще до зими.

Дружки готували сухозлітку, а хлопці — хустки та різки. В такому спорядженні останнього четверга пішли до маєтку та по людях запрошувати на весілля.

В Маринки робота валилася з рук; дівчина здалеку стежила за дружками, коли вони, вичепурені, всі в чорному, проходили повз панський сад. Опале листя ще не струхло й лежало сталка на сталці мокрими жовтими візерунками. З цього золотого килима виступали дерева, розкинувши по небу легкі безлисті крони, повні гомону галчиного. Дружки ввійшли у ворота — їх ще було видно під каштанами, а оце, вже, мабуть, вступають до панської світлиці. Всюди, куди заходили, вони хором промовляли одне й те саме:

— Переступають наші ноги через ваші пороги, щоб просити вас на весілля, на весілля, на весіллячко — то покиньте всяке ділечко та й приходьте до нас у гостину, не на цілий день — на часину, на цебро горілочки та пива барилечко, та на паляниці з нової пшениці, та на печені курчата, щоб любилися наші молодята…

Запросини були довгі, і господарі маєтку мовчки, терпляче вислухали їх до кінця. Опріч молоді, прийшла мати просити панів, щоб дозволили весільчанам потанцювати в кімнаті біля кухні, де спала Маринка, коли служила в дворі. У їхній хаті ніде, тісно дуже. Пан дозволив. А чого ж — на всіх весіллях там танцювали.

— Гарну ж ви молоду викохали. Вже, мабуть, і танцювати не зможе, — зверхньо пожартував пан.

Стара випросталася, висока, сива, й суворо мовила:

— Господу дороге діло, а не час, бо господь вічний. А діло полагоджено, як годиться.

Такої думки були всі, і людей на це весілля насходилося стільки, як мало в кого бувало.

Правдиве кохання дівчини й парубка освятив ксьондз, і на честь цього правдивого кохання пролунали старовинні пісні, яких іншим часом ніхто не посміє заспівати.

Маринка, така співуха, тепер покірливо мовчала й плакала, як і належиться молодій, коли опівночі жінки заквилили над нею останню дівочу пісню:

Ви, стрічечки, згортайтеся,

Ти, чепчику, розгортайся…

і коли тонкий голос скрипки став виводити в сусідній кімнаті прадавню пісню, що не мала ні початку, ні кінця:

Ой хмелю, хмелю, ти буйне зілля…

А коли ця пісня вмовкла, надійшла пізня осінь, і от якось після роботи подружжя сиділо разом з матір’ю в її під-сусідській хатині, терпляче снуючи думки про майбутнє.

З цих марень вирвала Маринку згадка про капусту.

— Мамо, де у вас отой великий ніж? — спитала вона.

— А навіщо тобі?

— Ви ж капусту на загінці зоставили, а воно ніби на мороз береться. То я її зріжу.

Загінка, яку матері виділили з ласки, була єдиним їхнім багатством.

— Вночі хочеш різати?

— А коли ж своє робити, як не вночі?

— Почекай, я поможу тобі, — зголосився чоловік.

— Беріть коша і не баріться, бо я зараз юшку варити поставлю.

Холодна осіння ніч розкинула над халупами свої чорні шати, лише зрідка скроплені зорями.

Крізь жовті віконця було видно, як люди схиляються над убогим столом або ходять по хаті, а слідом за ними сунуть великі тіні.

Чоловік з дружиною перейшли дорогу і нагнулися до пропахлої сирістю землі; зрізуючи ножем холодні головки капусти, обривали верхні листки, які рипіли й тріщали у них в руках.

 

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.