Дике зілля-3

ЛУЦІЯ З ПОКУТИЦЬ

Того дня, як чоловік її, Владислав Новацький, разом з іншими поїхав на японську війну, Луції здалося, що світ провалився і жити їй уже нема чого…

— Це вже не життя, — відповідала вона жінкам, коли ті запитували, що в неї чувати.

У неділю вона закутала свою дочку Зосю в картату хустку, і пішли вони вдвох на русоцинський виселок, що за три версти від Покутиць і за дві — від Русоцина.

— Стривай, — сказала Луція до Зосі, — мама на тобі хустку поправить. Коли б тато був, то купив би тобі нову хустку. А так мусиш у старій ходити.

— І сукню, — додала Зося і зупинилася біля ожини. Мати оглянулась і насварила:

— Ходімо, ходімо… Вже й руки замастила. Ой, всипле тобі бабуня, всипле.

Їхні самотні голоси дзвінко лунали серед голого віття і того сліпучого світла, яке буває на дорозі, коли в чудову погоду опадає листя.

Хати русоцинського висілка, сховані за низьким живоплотом, потопали в шумі велетенських срібнолистих тополь. Зараз листочки тополь посіріли і, падаючи з дерев, ганяли по дорозі, як миші. Зося випустила материну руку й побігла вперед, підкидаючи ногами опале листя.

— Дай мені ручку! Ми вже прийшли до бабусі. Щоб ти мені чемно привіталася, — навчала Луція, відчиняючи хвіртку.

— Давно ти в нас не бувала, — мовили старі Богачі.

Луція зашарілась. Так, вона вже років зо два не була в батьківській хаті. І взагалі, як вийшла заміж, за сім років разів із п’ять приходила. І оцей раз.

Зустріли її, звісно, добре і Зосі гостинців надавали. Але, як тільки пообідали, батько хутенько пішов до майстерні, що мав при клуні, і там і залишився.

— Що це він? — запитала Луція.

— Та, може, щось треба зробити, — промовила мати.

Луція придивилась пильніше. Двері майстерні відчинені й видно, що весь інструмент, до ладу складений, лежить, як і годиться в неділю, а старий Богач сидить собі на дошках просто так.

— Бери дитину та ходімо в садок, — одвернула мати розмову від дражливої теми.

Садок пахнув сливами, що їх навмисне довго тримали на деревах, щоб повидло з них було солодше.

Луція відпочила під деревами, розчулено обійшла свої давні закутки, заглянула до свиней, у комору — і знову в садок. Ступаючи між нагідок і настурцій, що розрослися навколо, зі слізьми на очах мовила:

— Багато, багато тут у вас усього.

І раптом батько, що й досі сидів у майстерні, наче нічого не чувши, гукнув у бік садка:

— Могла б і ти так само мати, могла б! А вийшла за старця, то й бідкайся.

— Для вас він старець, а для мене — святий! — крикнула запально дочка.

— Ач, як навчилася. Коли б святий — то у вівтарі був би, а не в тебе під периною, — виказала їй мати.

Знаючи доччине горе, старі не мали наміру говорити їй таке. Але коли вже почали, то згадали все, що їм наболіло.

Пригадали їй, що вона, хазяйська дочка, не захотіла вийти заміж по їхній волі. А пішла за якогось голодранця з дворових, та ще хоч би служив де, а то де ж — у Покутицях, у тих прошаків! Витанцювала його собі десь на музиках, то хай і далі танцює. Робила, як хотіла, — тепер нехай тішиться. Вони їй можуть тільки одне сказати: «З богом!» Правда, вони залюбки допоможуть їй, але хай не дорікає їм і не думає, що їй тут щось належиться, бо дочка вона була недобра. Так, недобра.

Їй тут щось належиться? Луція не за тим прийшла. Вона прийшла подивитись, чи є в неї ще хто в цьому світі. Коли ж має чути таке про того, хто на війні і кого, може, вже й на світі немає, — то краще вона піде собі геть.

Кінчався короткий, пропахчений яблуками осінній день, разом із сутінками випадала холодна роса, а сварка в Богачів щодалі розпалювалась усе більше. Галасували вже не в садку, а на подвір’ї, а потім біля хвіртки, куди батько й мати вийшли за Луцією. Тримаючись за жердки, дочка стояла по один бік, а батьки по другий, і кричали ще довго-довго.

Мало не плачучи, батьки випоминали їй, що старших дочок віддавали незайманими, а вона, найменша, справила хрестини вже через три місяці по весіллі. Навіщо таке вчинила їм?

На ті слова Луція схопила дитину і, відштовхуючи всі вузлики й кошики, що мати їй впихала до рук, пішла геть.

— Меду не візьмеш? А огірків? — бідкалася мати.

— Нічого не візьму! — гнівно крикнула дочка.

І затихла сварка, а натомість густішав присмерк.

Люди, що сиділи у вікнах прибраних хат чи стояли біля перелазів, бачили, як Луція ішла плачучи вітряним шляхом, а сіре листя котилося за нею назустріч вечірній заграві.

Повернулась вона додому, коли вже зовсім стемніло. Хтось підвівся з лавки на призьбі й підійшов до неї, їй здалося, що це хтось із Ямрозиків, які мешкали з нею через стінку. Але незнайомець, знявши шапку, мовив:

— Це я. Ходив оце у справах до волості, і дали мені листа для вас.

Був то Міхал Зьомб, син покутицького старости. Він не лише приніс, а й прочитав того листа, бо Луція не вміла. Владислав усіх вітав, писав, що їдуть і вдень і вночі, але куди — не знають.

У кінці додав: «Гляди, щоб для дитини мала все, що треба, і водила Зосю в теплому, бо йде вже зима».

— Йде зима, — промовила тривожно. — А я ще й капусти не шаткувала, треба в когось позичити шатківницю, бо наша тупа дуже.

— Навіщо вам шукати десь, я принесу свою.

Луція гадала, що він принесе завтра або якось днями. Але він приніс-таки зараз же. І ще посидів трохи, й пообіцяв, що прийде допоможе капусту шаткувати.

І ото в хаті Луції знову з’явився чоловік, який допомагав їй по господарству. Шатківниця глухо жувала зеленаве та біле листя капусти, шматочки качанів летіли з-під міцних рук у всі боки, а ніздрі втягували вологий овочевий запах.

Луція перша почула, що хтось кричить на вулиці.

— Тихо, зачекай-но, — зупинила вона Міхала, що дотирав останню головку капусти.

— Щось трапилося, — сказав він.

Раптом прочинилися двері — на тлі пурпурової холодної зорі хтось зазирнув до них і гукнув:

— Людські корови здуло!

Луція розуміла, що не лише в неї того дня загинула корова. Здохло їх аж п’ятеро, в тому числі дві, що належали сім’ям солдаток. Вигнали-бо їх пасти на росяну конюшину.

Наступного дня всі поглядали на панський двір, невпевнено чекаючи з нього рятунку. Під яскравим сонцем і чистим небом, розгороджений, у зливі падолисту, він сам був ніби голий — лише в дикій виноградній лозі, мов у кров’яних басаманах. Величезна карета під’їжджала до нього, поблискуючи віконцями й повільно витягуючи колеса з шурхітливого листя.

У Покутицях завжди погано жилось, але тепер, коли пани їхали за кордон, везучи свою смертельно хвору на сухоти дочку, житиметься ще гірше. Люди добре знали, що то буде: незалатані стріхи, недоплата натурою, поденщина задурно.

Управитель маєтку першої ж виплати узяв від людей розписки і довго щось робив з ними на столі. Потім вистромився у вікно, подивився на небо і зітхнув.

— Грошей нема, — сказав і зачинив своє вікно.

Але люди все стояли, і він знову відчинив вікно.

— Завтра я візьму на цукроварні, — промовив і зачинив знову.

І люди порозходилися, ламаючи дорогою сухе галуззя і тручи його в пальцях на порох.

Через якийсь час повернулися назад, і коли управитель вийшов до них, заговорили з ним про молоко тих корів, що загинули.

Ніхто не мав великої надії, що пани видаватимуть, як то належало в таких випадках, молоко, а найменше на це могли сподіватися сім’ї солдаток. Але Міхал Зьомб через батька домігся, щоб солдаток не кривдили. Правда, Луція не клопоталася про це, вона вміла терпіти скруту. А коли їй покращало, вона підбадьорилася, зраділа, як кожен, хто відчує людську допомогу.

Тим часом прийшли до старости Зьомба добрі люди й сказали:

— Міхалек до Луції моститься, то й не диво, що турбується про молоко для Зоськи.

Старий сполошився, бо, по-перше, хотів Міхала одружити з Шимандерівною із Русоцина, а по-друге — він же приятелював із Владиславом.

— Це паскудні плітки, — відповів він.

Але якщо це правда? На інше щось не показувало. Де Міхал найчастіше обідає? В Луції. Де пропадає? В Луції. Чи побачиш тепер його коли дома! А кому ходить весь час допомагати? Може, Ямрозикам? З ким просиджував до ночі, коли темрява так зближує одне з одним!

Щоб переконати старого, йому одного разу показали, як Міхал ніс солому з їхнього подвір’я до Луції.

— Он, веліла йому соломи принести на постіль, — казали ті, що це чули.

Міхал ішов, зануривши голову в золотавий сніп, а світлі соломинки висмикувались і падали на землю. Все подвір’я було в затінку, а сонце освітлювало між стодолами вузеньку смужечку, як у кімнаті. Сніп палав у нього над головою, а шурхіт соломи відгукувався на його кроки, і хлопця проймали тепло й радість, та ще й Луція дивилась на нього.

Коли ж розстелили на соломі рядно, їх і справді потягло разом спати на ньому.

І зробили вони те вперше, значно пізніше, ніж говорили про них люди.

Міхал ходив сягнисто, впевнено, і це Луції подобалось. Окрім того, її молодий коханець, як і вона, був небалакучий, і вони ніколи не говорили між собою про те, що вчинили. Єднали їх простіші слова, що стосувалися роботи або відпочинку.

Пораючись біля хати, з якої Міхалові ніколи не хотілося іти, вони неголосно казали одне до одного:

— Ідеш?

— Прийшла? Ходімо наносимо дровець.

— Міхале, заглянь до капусти, чи вона вже збурилася?

— Загляну. Сядь, Луцю, сядь біля свого хлопця! Гарно тобі?

І більше нічого. Та Луції нічого й не треба було більше. Знову жила вона тим, чим навчив її жити Владислав. Дужий юнак гойдав її в обіймах уночі, а вдень був до неї добрий. Раніше вона гадала, що тільки Владислав спроможний був на таке, та виявилося, що й з іншим вона може жити в щасті й радості.

Вона розуміла, що це гріх, але як тільки дивилась на велику постать добросердого Міхала, відразу сповідь і покуту відкладала на далеке майбутнє.

Тим часом це майбутнє почало її тривожити з інших причин.

Старий Зьомб начебто й не вірив, проте розгорнув жваву діяльність. Бачили його, як він ходив чогось до Русоцина і до русоцинського висілка. По цьому весілля Міхала з вівчарівною із Русоцина стало вже ділом певним. А молодий Зьомб і не міг противитися, бо знав свої обов’язки перед життям та батьками.

Богачі теж давали про себе знати обхідними шляхами.

У Покутицях люди якраз копали картоплю. Все вже взялося сивими шпичаками паморозі, а морози, хоч і ранні та безсніжні, були тріскучі. Люди просили управителя, щоб їм дали змогу завчасно впоратись із своєю картоплею, та не допросились і мусили тепер викопувати її на морозі. Робилося все те поспіхом, тому, напевне, щось не так зробили, не вкрили як слід, і картопля померзла.

Був то тяжкий день. Такий, що обійти його хочеться, обминути й відразу потрапити в інший, кращий час.

Побивалася Луція над своїм горем, а сльози аж замерзали на обличчі. Та ще ж цього дня мали бути заручини Міхала з його вівчарівною.

Сумно їхали підводи з підстилкою, обмерзлі коні спотикались об груддя.

Між підводами хтось ішов, і Луція запитала:

— Чи то не Стах Куча на дорозі? Він! Він! — додала, придивляючись до його непевної ходи. — Тут я. Тут! — гукнула, побачивши, що він розпитує людей про неї.

… — Навіки слава! — відповіла на його привітання. — Картопля наша померзла, — сказала вона сумно.

— Хто тут матиме щось, коли не на панів, а на старців працює, — відповів прибулець.

Так, це був Стах Куча, він прийшов провідати її, побачити, як вона тут дає собі раду.

— Що там у Ядвісі чувати? — запитала вона про сестру, бо Стах був братом її швагра.

— Здорова, дякувати богу, — відповів він і додав: — Але я йду не з русоцинського висілка. Я з квітня служу в самому Русоцині.

— Разом із братом вашим? Із тим Юзеком, що за економа там?

Коли переступили Луціїн поріг, родич сказав, що не треба їй побиватися ні за картоплею, ні за коровою. Треба тікати швидше з цих Покутиць.

Ні, ні, ніколи! Луція запротестувала. Тут їй добре, і не буде вона кращого шукати по світу.

Стах Куча мовчки подивився на неї і якось так стиснув губи, аж їй лячно стало. Потім знов умовляв, щоб вибралася звідси. Тут буде дедалі гірше. Не домовлено? Якщо захотіти, — можна домовитись. Що втрачає? Жменьку платні, яку їй однаково не виплатять. А скільки вже тут втратила, скільки лиха спіткало її тут! І корова та, і картопля! Чого чекати ще гіршого? На Покутицях світ не зійшовся! А чого не переїхати хоча б до Русоцина? Там принаймні на панському дворі можна непогано заробити. Ось вони, Кучі, хазяйські сини, а однак служать там із братом. І будуть служити доти, доки їхній третій брат, що одружений з Ядвісею Богачівною, не виплатить їм спадщини.

Луція відповідала вже не так упевнено, бо не знала, що робити: все це для неї було якось дуже несподівано.

Стах різко сказав, що треба скористатися нагодою, поки там служить Юзеф Куча. Той може при дворі домогтися всього, чого захоче.

— А він уже скоро піде звідти, бо купив собі грунт під Пихновим.

— Багато купив? — запитала Луція, аби лише виграти час.

Замість відповіді Стах подивився на неї скоса й твердо мовив:

— Інший танцював би на радощах, якби йому пощастило з таких Покутиць вирватись, а ви ще вередуєте.

Тепер вона вже не наважилася противитись йому, боялась, але й погодитись теж не могла.

Сидячи отак із збентеженим серцем, почула вона раптом у осінніх сутінках музику, що наближалась вулицею. Це йшли на Міхалові заручини музики.

Луція зашарілась, і, заллявшися слізьми — чим дуже здивувала Кучу, — раптом погодилась на все. Ось тут і виявилося, що в Русоцині в панів уже все про неї домовлено. Отож треба тікати, забиратися звідси.

Другого дня прийшов Міхал, — він не зважав ні на рішення Луції виїхати, ані на свої заручини. Луція так перелякалася, що тільки й змогла запитати, чи він ще любить її. Курячи цигарку, він здивовано відповів, що, звісно, любить. Потім, як затоптав недокурок, вона дала йому насититись коханням. Весілля з вівчарівною відбулося перед постом. Через недовгий час потому він знову став до неї ходити, і була вона з ним знову щаслива, аж до Нового року.

Під Новий рік спонукувана Кучею, що сам приїхав по неї, жалкуючи про свою згоду і плачучи за Міхалом, вона поїхала нарешті до Русоцина.

В’їхали в парк, — такі там були велетенські дерева, що підвода їхала наче посеред веж, таке все холодне, жовте, безсніжне, у блиску сонця й морозу.

Зате флігель, де Луція мала мешкати біля курників, був низенький, такий низенький, що здавалося він не стоїть, а лежить під своїм чорним дахом. Величезні каштани відгороджували його від парку й пестили дах навислим гіллям.

Як тільки Луція ввійшла до флігеля, на порозі відразу з’явилися кури, стоячи на одній нозі, а на другій розпростуючи пазури, і почали розглядати прибулу. Луція вигнала їх.

У хаті було холодно, як на вулиці, а навколо — мовчання чужини. Розбите віконце бряжчало від поривів північного вітру. Напливали нічні сутінки. Зося злякано плакала.

— Мамо, засвітіть лампу! Мамо, лампу! — схлипувала дівчинка, пірнувши липким від сліз обличчям до матері в коліна і б’ючись у них головою.

Луція голубила її, сама налякана й розгублена.

— Навіщо я сюди приїхала! Ой як же тут погано! — мовила вона з гіркотою, і питала в дитини: — Де ж це твій татусь?

Вона відчувала, що мала Зося — це єдина в світі близька їй істота, і, сповнена ніжністю, заколихала її на руках:

— Не плач, люба. Може, з’їси щось? Почекай, зараз мама приготує вечерю.

Вони почали шукати дрова, сірники, не знаючи, що де лежить.

Потім із лампою в руках Луція обійшла всі кутки. Торкалася руками кожного закутня, кожної стінки, наче прагнула напоїти все це чуже собою. А темні тіні від клунків рухалися по стінах.

— Вікно треба заклеїти, — сказала вона, — дірки заліпити, поприбирати… — І як жити, так жити! — додала.

Вона приготувала їсти, а потім націлувалися з дочкою, набалакались і, втішені одна одною, вогнем і стравою, полягали спати.

Виявилося, що Луція любить доглядати птицю. І свиней теж. Любила цю роботу ще колись на русоцинському висілку, коли жила в батьків.

— Скільки ми їх там мали! — хвалькувато казала вона, коли запитували, де її навчено цьому. — А яке було господарство в нас, ого! — хвалилася вона і на пласкому негарному обличчі сяяла радість. — А корови стільки давали, що сир на сир заходив.

Коли ж її далі розпитували, то вона казала сумно:

— В Покутицях ми теж непогано жили, але вже ніколи мені так не жилось, як у батьків. Корову ми там тримали тільки одну, то було так, що молоко молока не бачило. А потім вона здохла… — І додала: — Важко було, що й казати.

І, зливши у відра помиї та засипавши туди корм, вона йшла по тріскучому морозу до свиней.

Стіни будинків були жовті від сонця, а сніг блакитний. Дерева, вкриті памороззю, пишно іскрились на синюватому тлі неба. Гулкою кригою ставу бігали хлопчаки, а в сповитому білим очереті блукав зимородок, наче скибка веселки в снігах.

Луція поставила відра, брязнула коромислом. Залізна дужка стукнула в обруч, а крижана тиша далеко рознесла той стук.

У задушливій темряві хліва свині то рохкали, то вибухали коротким кувіканням. Деякі з них — бліді, жирні, велетенські — лежали й запитливо стогнали. Інші сиділи й зажурено позирали з-під білих вій та обвислих над важким лобом вух. При цьому теж мурмотіли щось, рохкали, а їхні кругленькі пласкі носи тицялися в повітря.

Бридкий помийний булькіт підіймав їх усіх на ноги. Встромивши рила у сіру калапецю з дерті, картоплі й лушпиння, вони жадібно їли. Коли хто викидав корм на землю, Луція штовхала його цеберкою. І, незважаючи на холоднечу, не йшла звідси, бо приємно було дивитись, як їсть живе створіння.

Наївшись досхочу, льохи одвертали писки, і їхнє рохкання скидалося на гикавку.

Пружок червоного сонця скрадався до хліва й нишком перелазив через темні балки.

— Боже, який тепер короткий день, — дивувалась Луція і вибігала поглянути на пурпуровий відблиск на вечірньому снігу.

— О, коли б то ночі не було, коли б то не було… — зітхала вона зі сльозами на очах.

Вона не могла нарікати, що люди її обминали, — навпаки, заходили, хоч і чужа була для неї це сторона. Така вона вже вродилася, що завжди хтось у неї був, хтось заходив довідатися, що в неї чувати.

Але вночі ніхто не приходив і було їй так холодно спати, так сумно.

Щоб перебути ці довгі темні години самотності, вона спершу ходила до Кучів, але, помітивши, що там не дуже раді її бачити, перестала. Вона здогадувалася, чого не раді: бо там схилялися на сторону батьків. Тільки молодший Станіслав, якого звали Стахом, був привітний до неї.

Але про того Стаха Кучу говорили люди погане. Що він, мовляв, жив із дівчиною, яка була в них на побігеньках, із п’ятнадцятилітньою Манею, що бив ту Маню, і жінку теж бив, і що завше коло нього справжнісіньке пекло, а в хаті — содом і гоморра.

Луція, коли бувала в них, такого не бачила. Навпаки, дружина дивилась на Стаха дуже лагідно, а Маня, весело щебечучи, увивалась між ними, мов живе срібло.

Стах теж не був гордовитий і охоче заходив до Луції, був уже в неї разів зо три.

Чоловіки його мали за ні за що, за ледаря. Єдине, що йому можна б доручити, — це таку справу, як тоді з Луцією в Покутицях, бо жінки вбачали в ньому бозна-що. Кожній, при зустрічі з ним, здавалося, що вона гарніша, ніж була насправді, більш здатна до кохання, і кожній хотілось це довести.

І завжди їм його не вистачало. Оце недавно був, а вже, зустрівши його, Луція просить:

— Прийшли б коли, Зося так гарно з вами бавилася.

— То з вами й піду, — відповідає він охоче.

Прийде, наплете харманів, розповість усяких небилиць, погойдає Зосю і в поспіху вже йде собі.

Вічний поспіх його непокоїв Луціїне серце, й вона думала: «До кого це ти летиш? До кого так летиш?» Та, попри цей неспокій, біля Стаха вона веселішала, ставала говіркою, навіть голосно сміялась і врешті так осміліла, що якось запитала:

— Зізнайтеся, правда, що то старі мої послали вас до Покутиць, щоб мене сюди спровадити?

Він засміявся.

— А хіба вам тут погано? Погано тут? — гасячи недокурок об стінку, запитав він, і то так, що Луція глянула на нього, пойнята захопленням. А він, умить збагнувши те, взяв її за руку, вона ж відсахнулась до стінки, забувши, що одна ніжка в лавці зламана і встромлена абияк. Лавка тріснула і перевернулась, а Луція впала Стахові на коліна. Обоє вже не сміялися. Стах підняв Луцію з землі й міцно притис до серця. Вона ще спробувала пручатись.

— З іншими хіба ти не спиш? — боронилася вона.

— А тобі що до того, з ким сплю? — запитав хрипким голосом Стах, і вона відчула, що їй байдуже, з ким він спить, аби тільки був із нею і не залишав її саму в цьому світі.

Відтоді він не залишав її саму.

Кохалися вони шалено і все дивувалися, що любощі можуть бути такі вишукані, такі безмірно жадані. На Стаха Луція дивилась, як на свою вічну радість, якій і кінця немає. Він навчив її жагучих пестощів, і вони з розпашілими, мов жар, обличчями віддавались їм цілі години. Зося тоді бігла до дворової кухні, де, змилосердившись, їй давали попоїсти; свині кувікали з голоду; вітер видував з-під плити холодний попіл, а в дворі говорили:

— Луція з Покутиць сказилась.

Посилали по неї, щоб ішла годувати свині, але заставали тільки неприбрану хату й зім’яту постіль.

Луція і Стах пірнали в споловілий простір ночі і крізь колючий снігопад, повз чорні зарості, де свистів вітер, ішли на танці до Хойнацького.

Заклад свій Хойнацький тримав у будинку, що стояв далеко від фільварку, на повороті шляху до Тикадлова. То вже не була колишня корчма, а тільки маленька крамничка, до якої вдень діти бігали купувати пряники. Проте будинок був з-під колишньої корчми, великий, сірий і довгий, критий гонтою, з двома грубими колонами обабіч ганку. Коли наставала ніч, будинок стугонів від бубона й тупоту гулянки.

Звичайно, до старих Богачів дійшло, що їхня дочка виробляє. Вдруге хотіли вони врятувати її від безчестя, вирвавши з Покутиць. Але знову не пощастило. Були вони вже дуже старі, згорблені, і старші дочки, що їхнім заміжжям вони пишалися, позирали на батьків нетерпляче: коли-то вже земля засипле їм очі. Від цих поглядів старим ставало холодно, і вони ще дужче відчували, що смерть близько. Розігрівала їх тільки сповнена гніву, ненависті й образи любов до Луції. Та наймолодша Луцися, та найменша їхня Луцися, ким вона між тих двораків стала!

Поїхали вони якось на базар, але, нічого не купивши, старі, згорблені, похмурі, тинялися між строкатих рундуків. Дотягли до смеркання. Відбули вечірню в костьолі, де яскраво мерехтіли свічки. Нарешті жовтим від вуличного світла снігом рушили до сизого передмістя і, виїхавши в поле, зупинились аж на сьомій верстві, перед крамницею Хойнацького.

Довго дивились у вікна і під кінець промовили:

— Тут.

Через хлопця, що вийшов був із дверей, покликали Луцію. Вона довго не виходила — може, не хотіла. Та зрештою вийшла.

Здивована підходила вона до них, — що це сталося, кому вона потрібна, але, як упізнала, аж відскочила.

Піднесла високо голову, і в світлі вікна було видно, які почуття її охопили. Стояти рівно вона не могла — похитувалася, бо була напідпитку. І кожен рух її голови всупереч тому похитуванню свідчив про придуркувату самовпевненість, властиву п’яним. Сміх її звучав непристойно, по-панібратськи, в ньому відчувалася вдоволена пристрасть.

— Бачиш її? Ану, додому! — гукнув батько.

— Луцю, невже ти впилася так? Матері вже не впізнаєш?

— Ти ще питаєш! Не бачиш — насилу стоїть!..

Батько відсторонив матір позад себе.

— Ану, додому! — гукнув. — Додому!

— Що ні, то ні! Ні, то ні! — мовила дочка, затинаючись і сміючись. Вона нахилилась і спробувала непевною рукою дістати жменю снігу, набрала й кинула його на коней. — Їдьте собі! Їдьте собі! Я — собі, а ви — собі. Їдьте!

— І ніде радості на цім світі! Куди не піди, скрізь горе, скрізь горе, — заголосила мати, дивлячись у каламутний морок.

Луція сперлася, напівпритомна, на сани.

— Мамцю! — вигукнула вона, придивляючися зблизька.

— Їдемо з нами чи ні? — запитав старий батько, задихаючись від сліз та люті.

— Їдьте самі! — відповіла вона похмуро.

Сани шарпнулись і, порипуючи полозками, поїхали геть. Луція впала на сніг. Тоді підвелася і шпурляла їм у слід снігом, доки не зникли з очей, повернувши на Старе Село.

Потім кричала у двері, щоб їй відчинили, бо ніяк не могла знайти клямку. Двері розчинилися, і галас, музики, тупіт танців — усе це на мить вихопилось, і впало на сніг, і відразу ж повернулося назад, усередину.

Довгий сірий будинок, заповнений людьми, і далі, напівп’яний, хитався серед морозної ночі, а золоті відблиски вікон, як стрічечки, лягали на блідий сніг.

Під весну танці трохи втихли, і після великодня збирались у Хойнацького вже тільки по неділях.

Та коли холодні весняні води почали шарпати торішню траву й бурчаками підмивати коріння дерев, що росли понад яром, любовна жага Стаха й Луції розпалилася ще дужче і ніяк не могла вгамуватися.

Вони задовольняли її так само безперестанно, як швидко й безперестанно змінювалася земля під бурхливим натиском весни. Не було місцинки на фільварку, де б вони не сходилися для своїх любощів.

Вони викликали обурення, як його завжди викликають усякі невтримні пристрасті. Кохання їхнє порівнювали то з пожежею, що недавно прокотилася Русоцином, то з коханням Маринки й Слупецького. Але то було святе кохання — кохання юнака й дівчини. А тут? Діти ж в обох, і ті діти дивилися на те все!

Луціїна Зося, щоправда, тепер більше втікала з дому — з іншими дітьми, з малими хлопцями.

До смерку сиділи діти серед шумливої зелені над яром, де дзюркотів потік. Складаним ножиком вистукували гладеньку зелену кору цупкої лозини й примовляли:

Заграй, заграй, сопілочко,

Бо на пліт кину з рук,

Склює тебе чорна квочка

Чи рябий тетерук.

Мокре біле дерево вислизало з кори, і з тендітної зеленої сопілочки, що пахла гіркістю, линула простенька й лагідна, трохи квола, проте свіжа та юна мелодія.

Луція тим часом снувала в кущах садка над ставом і, струшуючи гілочки, з бруньок яких сипалися липкі хмаринки, скликала на ніч курей, теж простеньким співом, сповненим обережного прохання і заклопотаних умовлянь:

— Тютечки, тютечки. Тютечки, тю-тю-тю-тю. Тютечки, тютечки!..

Вона була зажурена, бо недавно завагітніла і не знала, що робити з дитиною.

Розродилася Луція якраз на водохрещі. Був це син, і назвали його Каспером.

Десь через місяць після цього прийшов лист від Владислава, солдата. Блукав цей лист довго, поки нарешті хтось приніс його з Покутиць. Пішла Луція з тим листом до панського двору.

— Хто там прийшов? — запитала пані з другої кімнати.

— Це я.

Побачивши Луцію, пані згадала про свині. 

— Отой, що на забій, добре їсть? — запитала вона.

— Не дуже, — відповіла Луція.

— Місива йому підсипаєте?

— Підсипаю.

— Місива?

— Еге ж.

— Щодня треба йому підсипати, щодня…

Луція поклала конверта на краєчок блискучого столу.

— Хотіла б просити вельможну пані… Бо сама не вмію, — мовила вона тихо.

— А-а. Гаразд, гаразд. Чого ж відразу не сказала? Лист? Із Японії? Це від чоловіка?

Пані подивилася на штемпель і спробувала спершу читати тихо. Але почерк Новацький мав такий незграбний, що не так легко було читати його.

— Ось що він пише, — сказала нарешті пані. — Найперше: «Люба дружино, хай благословен буде Ісус Христос!»

— На віки вічні! — поважно відповіла Луція.

Пані читала, перераховуючи імена тих, кому Владислав кланявся, і дивувалася, бо то все були незнайомі їй імена.

— «… Уклін мій Зьомбам, Янові, і його дружині, й синові Міхалу».

Зашарівшись, Луція пояснила, що все це не тутешні люди. Це люди з Покутиць. Вона спробувала посміхнутись, але нічого з того не вийшло.

Пані читала далі, час від часу міцно стискаючи губи й аж до сліз на очах стримуючи позіхи. Але на останній сторінці зупинилась і читала вже якимось ніяковим голосом. А стояло там таке:

— «Бувайте всі здорові, чого і тобі зичу, кохана моя дружино, зоре моя ясная, очі мої милі, личко моє біле. Пишу оце до тебе і так тебе люблю, так люблю, що ніжки твої мив би і зливки оті пив би. І ще скажу, що нема в мене вже сили дочекатись того дня чи ночі, коли повернуся додому. Бо снилося мені тут, що сидів я коло тебе і до тебе говорив, а ти до мене ні словечком не обізвалась і ручки свої відсахнула, нібито й не я був. Якби ти знала, що я відчував, коли сидів уві сні коло тебе, як згадаю, то серце плаче, і тіло ниє. Але, дасть бог, і я повернуся, бо вже всі полонені звідси виїхали і я з дня на день сподіваюся на від’їзд, а чи повернуся, чи ні — тебе і доцю кашу Зосю довіряю богові, щоб мав він до нас милість свою святу, і підписуюсь, твій коханий чоловік, якому ти вірна, а не вірна, то щоб тебе лиха година побила і щоб під тобою, лайдачкою, земля розступилась».

— То він у полоні, — промовила пані, дочитавши листа. — А жінка його тут… А жінка його…

І пані подивилась на Луцію. На ту, про чиї ноги таке писав чоловік.

Не видно було тих непристойних ніг, але, помивши їх, чоловік мав би що випити… Луція стояла у здоровенних чоботях, у кожусі, осяяна над плечима відблиском каміна, і була, мов абияк витесаний ангел з червоними крильми, що їх ставлять над різдвяними яслами. Скидалась вона на чоловіка: незграбна, завелика, ряба. І все-таки мала в собі щось від ангела.

— Кажуть, ніби ви щодня розпускаєте коси, як дівчина, і біжите на музики, — сказала пані, споглядаючи довгий і гострий ніс Луції, який, однак, не позбавляв її обличчя виразу привабливої доброти.

Луція хитнула головою.

— Не щодня, — заперечила вона, мружачи повні сліз очі.

— Дітей на замок, а самі біжите. Люди кажуть.

— Люди завжди більше наговорять, ніж є насправді, — згорда відповіла Луція, дивлячись у вікно.

— Більше наговорять? А Касперек? Теж люди наговорили? — скрикнула пані.

Луція тримала листа в стиснутій долоні й водночас смикала правою рукою за палець на лівій, ніби хотіла вирвати його. І раптом впустила листа на підлогу. Відразу підняла його і, розгублена, всміхнулася своєю нестямною, нескромною і водночас дитинною усмішкою. 

Пані потерла чоло і схилилась над столиком, втупившись у палітурку книжки.

Луція посміхалась, а по обличчі в неї текли краплисті сльози.

— Нема чого плакати, — сказала пані. — Нема чого плакати, — промовила вдруге, майже співчутливо.

І раптом Луція заговорила:

— Хай зроблять, — схлипнула вона, — оті, що базікають… Хай вони зроблять, щоб без цього можна було жити. Щоб не було приємно те, що таке приємне. Щоб можна було від чогось іншого мати насолоду, як від того…

— Що таке?! — спитала пані, широко розплющивши очі.

Луція замовкла і більше вже не обзивалась.

Постояла хвилинку, зітхнула, поцілувала пані в руку та й пішла.

Маленький зимовий день кінчався в обіймах великої ночі. Мертва морозяна тиша панувала над усім. Тиша засніженого вечора. Все живе міцно замкнулося серед чотирьох стін у крихітці свого тепла й спочинку.

Спорожнілим парком, спорожнілим подвір’ям то тут, то там блукало рожеве призахідне світло. Здавалося, що це хтось присвічує собі і щось шукає на фіолетовому снігу, у гіллі, сплетеному, як чорні нитки, на синіх стінах корівника. Потім погасло це світло й недовга ясно-червона зоря. На небі почали висіюватися зірки.

У хаті в Луції було темно й холодно. Дуже холодно. Денне світло тікало звідусіль, навіть з-під вікна. Полозки колиски злегка погойдувалися, у прокислій темряві чулося тихе сопіння дітей.

— Так поночі й сидите?

Ніхто не відповів. Луція намацала Зосину голову, що важко звисала за бильце колиски.

— Це ти його так уві сні колишеш? — запитала вона. — Ой яка ти, доцю, холодна — як лід. Чого ж не засвітила лампи?

Зося плаксиво й гнівно говорила якісь незрозумілі слова, і голова її безвільно падала то на руки, то на материні груди.

— Татусь приїде! Татусь до нас приїде! Не спи, не спи! — просила мати.

Зося прокинулась.

— Де татусь? — запитала вона зовсім не сонно.

— Вже недалеко. Поможи-но мені. Подай сюди лампу.

Луція знайшла сірники. Спалахнув їдкий, синенький вогник, сколихнувши тендітним світлом хатній морок. Дзенькнуло скло, запахло гасом, гніт висунувся з-поміж бляшок…

— Обережно став скло, — застерегла мати, — і Зося повільно його насаджувала.

Язичок вогника піднявся по склу, й благеньке тепло торкнулося маленької посинілої ручки.

— Подай-но мені хмизу, дочко. Розпалимо вогонь.

Один сірник згас, другий теж. Нарешті галуззя взялося вогнем, але відразу ж задиміло білим димом, і полум’я зникло.

— Не хоче розпалюватись, — сказала мати, а Зося повторила її слова, стрибаючи на одній нозі і тримаючи рукою за п’ятку другу.

— Не скачи, бо наштовхнешся на колиску й дитину мені розбудиш. Подивись-но краще, чи нема в духовці сухих скіпок.

Скіпки знайшлися. Підпалені, вони цілою в’язкою загорілись рожевим і жовтим світлом, і горіли, потріскуючи. Луція встромила їх у хмиз, і незабаром білі іскри затріщали, й вертке полум’я влетіло в комин. Рожеві відблиски затанцювали по стінах, ті приємні відблиски, що всяке місце на землі роблять затишною домівку.

Луція чистила картоплю і мимоволі нишком плакала. Картоплини хутко обертались у неї в руках, а сльози гірко текли по обличчю, і на серці в неї було тяжко.

— Зосю, на, візьми обчисть ще кілька, а я заправлю підливу.

Дівчинка взялася до картоплі, а Луція всипала борошна в горня зі сколотинами й почала бовтати дерев’яною ложкою.

Страва вийшла смачно заквашена, запахуща й гаряча.

Розпашіла Зося схилилась над мискою.

— Ой мамо, добре яке! — І щоб дати волю збудженню та радості, вона почала плутано розповідати, як «прудкий півень, коли мами не було, хотів до них залізти». І не могла розповісти до кінця, так розпирав її сміх, але мати не відповідала їй сміхом, лише раптом запитала:

— Ніхто не приходив? Куча не приходив?

— Ні, — відказала дівчинка й далі розповідала про свого півня.

— Як ти хрестишся? Лівою рукою? — вразилася Луція, скидаючи з дочки сукенку.

— Мамо… Я піду спати до вас. На ліжко.

— Хіба мало тобі скрині? Лягай собі на скрині, — невпевнено мовила Луція, і в обличчя їй бухнула кров, а рука різко штовхнула дівчинку до скрині.

Потім вона замкнула хату засувкою і вийшла. Ніч була місячна, ніби вся із золота й скла.

Мороз обпалив Луціїне обличчя.

Посеред ночі місячне сяйво впало в хату до дітей. Ясніло діамантове вікно, а мороз розсипався надворі блискучими голками. Старі лахи, якими була вкрита Зося, сповзли зі скрині, і дівчинка, задубівши, прокинулась. Прокинулась і злякалася. Миші шкреблись обережно десь за материним ліжком і в кухні, а малий Касперек чхав, звивався й крутився у своїй колисці.

— Мамо! — покликала Зося здушеним нічним шепотом. — Мамо! — ще раз обізвалася вона, а серце її мало з грудей не виривалось.

Відповіла їй лише мертва тиша ліжка, на яке ще ніхто не лягав.

А коли Зося, схлипуючи, знову гукнула: «Мамо!» — до неї крикливо відгукнувся півень.

— Тихо, дитинко, тихо, — просила вона брата, а півень із сусіднього пташника знов озвався, тепер уже лагідніше.

— Тихо, дитинко, тихо, — умовляла знов дівчинка, але надаремно.

Касперек верещав уже, а півень кричав теж, і качки закрякали.

— Треба встати до дитини, а мами нема й нема, — промовила Зося хриплим з плачу голосом.

Але треба було таки встати, і Зося встала. Зі страхом наштовхувалася на різні речі, а вони були такі холодні, аж мокрі. Волосся на голові дибом підіймалось, а коліна стукотіли об бильця колиски. Зловорожа блідість ночі, що спершу впала дівчинці тільки на обличчя, тепер охоплювала її всю — руки, плечі, з боків. Налякана, значно швидше, ніж робила б це вдень, Зося дістала замотаний у ганчірочку цукор. Дістала пляшечку з неміцною горілкою і хотіла накапати на грудочку, але, звичайно, хлюпнула собі на пальці, які від цього захололи ще дужче. Обережно розшукала маленький ротик, і Касперек, заспокоївшися, з безмежною довірою почав смоктати, ворушачись під картатим покривальцем від радості.

А дівчинку вже охоплювала злість. Збуджена, Зося вискочила на материне ліжко і, вся тремтячи, прислухалася.

Невдовзі вона вловила глуху, скрипучу материну ходу — ніби хтось ступав по стіні хати. Луція довго й незграбно вовтузилася біля засува на дверях.

Нарешті вона ввійшла. Ввійшла сама. На все наштовхувалась, скинула на долівку сито.

Зося заворушилась і прошепотіла:

— Мамо!

— Спи, донечко, спи. Спи! Спи! — щораз голосніше бурмотіла Луція.

Вставши вранці, Луція промовила:

— О мати божа, який же я паскудний сон бачила.

Але який не сказала.

— Мамо, Касперек так плакав уночі. Так плакав, так плакав, — сповіщала Зося.

— Треба було щось йому дати. Цукру давала?

— Авжеж, — відповіла Зося.

— А краще б дала йому молока, там було ще трохи в пляшці.

Розпочалися щоденні вранішні турботи, однакові всюди, де є під дахом чотири стіни, а за ними клопочеться людина.

Під віконцем, що виблискувало золотими іскрами, Зося увивалася біля матері, стукочучи дерев’яними черевиками.

— Помагай мамі, помагай. Треба змалечку працювати, — підохочувала її Луція, виймаючи з колиски Касперека. — Плакав ти, пташечко? Плакав, крихітко, вночі? Плакав, плакав? — торочила вона одне й те саме, як повторюються слова в простій пісні, щоб підсилити почуття.

Підкинутий угору материними руками, Касперек замахав кулачками, проте не всміхався.

Луція оголила теплу, білу грудь і притулила до неї темне, холодне личко. Годуючи сина, відчула, що він перестав смоктати.

— Вже заснув. Зосю, поправ йому колисочку, поправ, — сказала вона пошепки, щоб не розбудити дитя.

Вклавши його, Луція почала швидко сікти картоплю для свиней.

Вже виходячи, вона заглянула ще раз до дитини, яка тепер була вся червона.

— Та в нього гарячка! — злякано вигукнула Луція. — Боже, дитятко моє заслабло!

Так воно й було. Касперек два тижні хворів невідомо на що. Не хотів їсти і став схожий на сіру ляльку з чорним, наче дрібний мідяк, ротиком, з якого дихання виривалось так дивно, ніби дитина весь час хлипала.

Носик його був синій і холодний. Білки в очах стали такі ж сині, як і зіниці, аж страшно було дивитись на ті очі.

Проте люди приходили дивитись.

Луція ні до кого не обзивалася. Ніхто не знав, що однієї ночі була вона в старої Тшепачки й спалила з нею на червоному сукні лист від Владислава. От тільки попіл не вдавалося ніяк розвіяти. Він усе падав до ніг Луції і там лежав. Луція відчувала себе з усіх боків оточеною. Від Стаха Кучі вже інша дівчина скоро матиме дитину. А він навіть не запитав, чи краще Касперекові.

А хлопчикові не кращало, навпаки, — гіршало. Через два тижні зайшов до двірської кухні молочар Діонізій і, струшуючи сніг з плечей, сказав:

— А дитина в тієї Луції з Покутиць…

— Вмерла?!

— … Вмерла.

Коли ховали Касперека, хурделиця свистіла в полі. До каплички ще йшли за труною різні люди, але далі ніхто не наважився. Якийсь час ішов ще Каспереків батько, Стах Куча. Потім і він відстав, звернув до Хойнацького.

І тепер у завірюсі виднів лише візок Діонізія з труною, та ще Луція, що йшла за візком.

Ковтаючи сніжинки, під виття снігу вона наспівувала:

Смутку, смутку, мій розмаю,

Не відаю я, не знаю,

Де я ночувати буду,

Коли тіло душу збуде.

Вертаючись із похорону, Луція чула, як у Хойнацького хтось витягував:

Ой та й весело ж тут,

Ой та й весело ж тут!..

Витягував це не Стах Куча, але він теж там був.

Криком, плачем такої біди не відгониш, і врешті ж — приїде Владислав. Боже мій!.. Стільки треба було набігатись, нагрішити, щоб мати біля себе хоч на трошки котрого з них. А мала ж вона коханого, який міг би бути з нею завжди. І був він такий вірний їй, як ніхто в світі. Жив у хаті, на стінах висіли його речі, він ходив, працював, а тепер його нема, і ще треба радіти, що досі він не повернувся.

І справді, здавалося, що Владислав тільки й чекав, щоб помер малий Каспер, так довго й повільно він добирався.

Спершу його, звичайно, побачили в Покутицях, і це дійшло до Луції. Упала вона тоді в тривозі й проказала всі молитви і всі закликання від біди та лиха. «Інші гірше чинять — і нічого», — втішала вона себе.

І ось він прийшов — здивований, сірий, великий, у папасі, засмаглий на обличчі і схудлий. Він сподівався, що вернеться до хати, яку будував собі і своїй дружині, а тим часом доводиться оббивати чужі пороги. Він не почував тут себе господарем, і все запитував:

— То ось де ти! То це тут я тебе знайшов!

Тремтячою рукою Луція підсунула йому лавку.

— Чого ж ти більше року не писала мені? — запитав він у Луції, садовлячи на коліна дочку і стискаючи її в шорстких обіймах.

Вона відповіла, що писати не вміє.

— А спершу ж писала? Той, хто тоді писав, адже міг і потім?

— Серед чужих людей не сміла просити.

З великодушною наївністю він задовольнився цим поясненням.

— Так ти й жила тут самотою? — запитав, дивлячись на неї щасливими очима, і додав лагідно: — Зразу було мені маркітно, що ти тут. Проте добре зробила. Тут ліпше.

Перший холодок зустрічі, викликаний подивом та страхом, почав зникати. Зося в батькових обіймах осміліла, завовтузилась і почала навіть щось розповідати, щоправда, голови й очей усе не підводячи. Владислав пустив її з рук, щоб розв’язати свого мішка.

Виявилося, що він привіз Луції шовкову рожеву хустку, гаптовану небаченими білими квітками. Тихенько підкравшись, він накинув цю гарну річ на плечі дружині, коли вона схилилась у кухні над горшками.

Глянувши в уламок дзеркала, Луція побачила, як із неї, мов рожевий водоспад, стікає важка тканина, а над водою іскряться її сині очі. Вдячність за подарунок спалахнула в ній раптом струменем палкого почуття, і цей струмінь блискавкою пробився крізь мертвотний страх.

Охоплені одним поривом, вони кинулись одне одному в обійми і злилися вустами. В цих гарячих обіймах розтанули всі гріхи. Щира радість, відчуття цілковитої відданості і сп’яніння пойняли розпалену Луцію.

Чуючи, як сміються дорослі, Зося посміливішала, а коли Луція вирвалася до картоплі, що саме закипала, мала почала розповідати батькові про те, про се, — про все, що тут було. Луція нервово кликала її до себе, але дівчинка знов ішла до батька й розповідала далі. У її щебет вплітався низький батьків голос. Батько розпитував. Ну, і, звісно розповіла й те Зося, що мали вони такого собі маленького Касперека.

— Кого мали? — спитав стривожений батько.

— Касперека. Синочка, — і, стукочучи черевиками, наївно посміхаючись, Зося побігла показати, де стояла хлопчикова колиска.

Тиша, що запала після цього, тривала дуже коротку мить, але все одно вона приголомшила Зосю. Дівчинка раптом зайшлася плачем.

Владислав підвівся і притис до себе дочку. Знову сів, поставив між колінами дитину, що ридма ридала, і став благати:

— Не плач!.. Не плач!.. Не плач!..

І це тривало довго-довго. Так довго, аж поки голова в дівчинки перестала тріпотіти в нього на грудях, аж поки втихло дитяче хлипання. Тоді батько почав колихати свою донечку, мугикаючи:

Ни, ни, ни-и,

Ни, ни, ни-и,

Маленьке

Дитятко…

Мугикав він усе тихіше й тихіше, і нарешті заплакана дівчинка, зачепившись золотими кісками за батькове вбрання, заснула.

Новацький узяв на руки свою дитину й поклав на ліжко. На одну лише мить зупинив очі на Луції. Стягнув з неї рожеву хустку. Пошматував той шовк, клапті кинув під ноги, затоптуючи їх у землю.

— Отак ти вчинила з моїм серцем! — сказав він глухо.

Він одягнув на себе все, в чому прийшов, і рушив до дверей, але, помилившись, потрапив до пташника, в якому закудкудакали кури.

— От холера! — вилаявся він і, потрапивши вже в двері на вулицю, вийшов.

Луцію раптом наче пожежа охопила. В розпачі, пригнічена, вона відчула в собі шалене кохання до Владислава. І кохання це, з жаху ще сильніше, досягло такої напруги, якої ніколи ще не мало.

Не накинувши на себе нічого, як була, вискочила вона назустріч темній ночі і поривчастому вітру під чорними хмарами. Загубивши черевики, бігла Луція задубілими від морозу ногами, провалюючись по пояс у сніг, що впирався в неї пекучим холодом.

А вона все бігла і кричала: «Владзю! Владзю! Владзю!»

Нарешті наздогнала і вхопила його за руку. Але він вирвав її і мовчки йшов далі.

Схопила його за другу, він вирвав і ту.

І в цьому темному сніжному вихорі Луцію на мить огорнув відчай, ноги її стали підгинатись… Але, підштовхувана незборимим сподіванням, вона, зібравши рештки сили, забігла наперед і мовчки впала Владиславові під ноги.

Перед таким страшним поривом любові й муки ніхто не встояв би. Багато що можна вважати за кохання, але коли воно приходить насправді, х:оча б лише на мить, — у таких випадках неможливо помилитись.

Владислав підвів Люцію і, тримаючи її в міцних обіймах, тільки мовив:

— Що ж ти накоїла? Що ж ти накоїла?

В цю хвилину він простив їй усе, але коли вони опинилися в темряві хатніх сінців, його опанувала невтримна лють. Луція відчула його кулаки у себе на підборідді, і губи її закривавилися. Пам’ятаючи, однак, про дитину і силкуючись не здіймати галасу, Владислав затягнув її сходами на холодне горище. Там почалося жахливе побоїсько, аж поки Луція не впала знову йому до ніг і їх обох зборола шалена хіть одне одного, сильніша за всі муки.

Та коли вони встали вранці, то зрозуміли, що жити разом не зможуть.

Молочар Діонізій, який зайшов до них зранку і вийшов, ніким не помічений, інших попередив, щоб туди не заходили, проте щоб і ока не спускали з їхньої хати, бо там справжнє пекло. Зося, плачучи, сиділа у двірській кухні.

А вони обоє сварилися цілими годинами. Великодушності, а потім шаленої пристрасті, яка їх охопила вчора ввечері, не вистачило й на один день. Своє кохання вони затоптали в грязюці брудних слів.

І знову повернулися до набутої Луціїної дитини. Владислав дорікав їй своєю кривдою, своєю вірністю, а вона йому відповідала:

— Мені було гірше. В мене померла дитина.

Мусили розійтися. Покійний Касперек став між ними назавжди.

І йдучи вже геть, Владислав Новацький зупинився далеко за селом, обійняв стовбур верби і серед джерготу талої води запитував себе:

— А якби вона підпалила кого? Чи зарізала? Простив би її? Так, простив би і навіть на каторгу за нею пішов би. Але простити її зраду, за те, що вона з іншим спала? Ні! Кожен знає, як це воно, бо кожен може таке зробити. Кожному цей гріх відомий, більше, ніж якийсь інший, і тому ніхто не дозволить так себе скривдити…

Страшно було йти самотньому цими чорними мокрими снігами, під цим вітром, що без угаву хитав вербове гілля, хитав і хитав.

Але Владислав був на війні, звик уже до всього. І він пішов.

Тепер Луція вже не казала, що світ над нею заломився і що життя більше немає.

Бо життя було.

Бо траплялися дні, коли світило сонце й пливли небом хмари, і були ночі, коли важкий сон склепляв повіки. Була ясно-зелена весна і вогняно-темне літо. А надходить, буває, час, коли в людини тільки це й залишається, і час цей надходить у слушну пору.

Ціле літо Луція мовчала, але виконувала свою роботу, як ніколи раніше, і намір вигнати її з маєтку поволі забувався.

Усмішка, як і раніше, часто спалахує в неї на обличчі, але вона в неї тепер скорботна. Обличчя її теж змінилося, ніс загострився ще дужче, зігнулися плечі. Зблякли очі.

Добрі люди принесли їй звістку, що Владислав тепер у Гамбурзі і зійшовся з якоюсь німкенею. Отак усе склалося.

Та, незважаючи на це, стали помічати люди, що Луція щось намислила. Нібито збирається в мандри — до чоловіка їхати.

Восени про це запитали її пани.

— Та, може, й поїду.

— А гуси? — занепокоїлась пані. — Гуси ж не обскубані. Чому ви про це не сказали ще до святого Міхала? А тепер де я візьму людину на ваше місце, з неба, чи що?

Гусей і справді треба було скубти, бо вони вже губили пір’я на росяних, заснованих, бабиним літом перелогах.

Очікували також купців, що скуповують гусей. Осінь розпорошила все, і листя пливло в повітрі звідусіль у золотому безладді.

За кілька днів негоди весь строкатий лист заслав землю барвистим килимом, і голі дерева, розчепіривши гілля, мов гострі пазурі, стояли тепер серед барвистих килимів. Відкрилось оголене село, вологою синявою неба снували хмаринки, попелясті й рожеві, легкі, мов дим. А в стомленому садку пронизливо видзвонював якийсь осінній птах, і голос його в цій прозорості над поламаним бадиллям та пониклими головами соняшників лунав особливо гостро.

В порожнечі пізньої осені з найдальших пасовищ було чути гусячі голоси: «Гег! Гег! Ге-ге-ге!»

Гуси біліли величезною зграєю, мов пласко розкинуте вітрило над рудою глибиною.

Загнали їх до пташника і одного підсліпуватого, короткого осіннього дня на подвір’ї, серед кущів та куп гною, почали обскубувати.

Гуси прагнули вивільнити з-поміж колін голови і, коли їм те вдавалося, дивились, вигнувши назад шиї, на свої широкі груди, по яких літали червоні людські руки. І попри весь біль і жах морквяні гусячі дзьоби та чорні очі й на хвилинку не втрачали смішного виразу самовдоволення.

Не всі дівчата вміли добре скубти, декотрі вискубували гусям крильні кісточки.

Бідна зграя мала тепер жалюгідний вигляд. Груди в птахів були обскубані до голої шкіри, навіть до крові. Багато гусей не могли втримати свої крила і з упертим терпінням усе підсмикували їх собі на спину, та крила спадали знову.

Луції жаль було дивитись на все те.

— Наче хто взяв і повиривав мені нігті, — казала вона до пані.

А пані, розповідаючи про це в дворі, мовила:

— Вона добра. — І додала задумано: — Такі жінки завжди добрі.

Тепер Луція не любила сидіти у себе дома, де вмер Касперек, де скоїлися такі страшні для неї речі. І вона була рада, що пані кличе її вечорами дерти пір’я. Брала з собою Зосю, — а для дитини, щоб мала чим забавлятись, — різні ганчір’яні клапті, патички — і йшла до панського двору.

У довгій кімнаті сиділи вони за столом, на якому шумувала пухка гора пір’я. Було їх шестеро жінок. Всі, крім Луції, вже немолоді дворові. Вони нажилися на своєму віку, надивились і наслухалися різного. Тому про все говорили спокійно й відверто. Життя для них було, мов той сад у листопаді, — голе і мало таку ж саму прощальну красу. Знали вони, що діється на селі вдень і вночі в кожній хаті, а розуміючи все те, вибачливо вважали, що час від часу кожному годилося б спокутувати своє.

Під їхнім впливом Луціїні думки ставали тихі та побожні. Жінки любили співати давню пісню, яку співають у пилипівку. Силкуючись не зіпсувати мелодію своїми безгучними голосами, вони тягли:

Жахливої ночі нещасний блукав,

Даремно в людей він рятунку благав.

А коли сутінки починали нестерпно пригнічувати, приєднувалася до жінок і Луція. Тривожний спів її серед старих, глухих голосів лунав, як дзвін серед калатал.

За вікном на віковічному небі миготіли зірки. Приносили лампу. Спів стихав, у нього вривалися розмови.

— Оце Випишиха одержала листа з Пруссії від сина. Пише, що працює в порту в Гамбурзі. Радить, щоб і сестра їхала до нього.

— У такий світ їхати!

— А далеко до Гамбурга? — затамувавши подих, запитала Луція.

— Як Олек їздив, то їхав щось днів зо два.

— О мати божа! А я ж гадала, що треба їхати днів із десять! — вигукнула Луція. — Бач, а то ж не так далеко! Не так далеко! — шепотіла вона з радістю і слізьми.

 

 

1924

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.