Дике зілля-4

НІЧ ПОНАД СВІТОМ

Раніш Никодим був фурманом. Та коли втретє повернувся з лікарні, міг уже тільки сторожувати. Несправедливо було б докоряти йому, що не хотів лікуватися, бо він лікувався цілих п’ятнадцять років.

Знахар Шимандера разів із десять палив клоччя на його обличчі й на всіх чиряках, підклавши червоне сукно, — чиряки не зникли. Баба Кучиха в різні роки по кілька разів мастила зеленим бальзамом, приготованим із собачого та каплунового лою на омелі з ліщини, — теж не помогло. Чиряки прорвали, і зашептаний гній з них витік, але відразу ж вискочили нові. Його обкурювали всячиною — теж марно. Потім ще лікував Никодима ксьондз Августин Гаєвський з Тикадлова. Хворий пив настояну на калачиках горілку з купоросом, пив відвар кори гваякового дерева з коренем хвоща, із столітником, з листям подорожника, з будяком — усе, що завжди було дуже помічне від наймитських хвороб; але йому нічого не помогло.

Нарешті, коли він став уже й на людину не схожий, пани своїм коштом послали його до лікарні в Каліш. Посилали його туди раз, посилали вдруге, посилали втретє. В лікарні його натирали живим сріблом, хоч Никодим сумнівався, щоб воно могло ліпше рятувати від чиряків, аніж справжнє. Чого тільки з ним не робили, а найбільше сварили:

— Дикий ви чоловік! Чому ви не прийшли десять років тому?

Нарешті Никодим повернувся додому, дуже змучений і страшний на виду. Тільки по-давньому гарні очі ще блимали з-поміж криваво-червоних повік. А то суспіль шрами та ями й навіть зароплені виразки з якоюсь білястою пліснявою по краях, обведені синіми плямами. Люди з жахом сахалися, а хто знав його раніше, — ті плакали. Так розвіялися всі надії. Їх і перше було мало, та виявилося, що й цього забагато для Никодима. Пропали останні.

Вже він і не ожениться, і ні до чого не дослужиться, не може навіть плекати в душі сподівання, що хоч при кінці віку стягнеться, як декотрі з тутешніх людей, на власний грунт.

До того ж у нього почали гнити пальці, й кістки вилазили наверх. Ці пальці він сам собі відрубував сокирою.

Як було з першим, ніхто не бачив, про це тільки розказували. Але другий палець — мізинний на лівій руці — Никодим відрубав собі привселюдно, і всі вжахнулися.

Був прегарний травневий ранок, напоєний терпким духом молодого листя. Коричневі лусочки каштанових бруньок лежали на землі й липли до ніг. Співали кропив’янки, співали зяблики. Никодим після короткого ранкового сну встав, як звичайно, близько десятої години і пішов рубати дрова. Це ще міг робити. Та косити пашу.

Він пройшов повз високі липи біля панського будинку, під якими в затишному холодку стояли лави і круглий стіл. Але, минувши їх, раптом спинився й вернувся назад. Понюхав свої пальці. Глянув на блискуче вістря сокири і цей тихий, засипаний окрушинами відцвітаючої весни й сонячними червінцями стіл обернув на операційний. Поклав на краєчок той охлапок, що був колись його мізинцем, здоровим, як красний пагін молодого дерева, — та й відрубав.

— Що це Никодим робить там, під липами? — поспитали з вікна панського будинку.

Маринка, яка тоді ще не була закохана в Слупецького і бачила, що діється навколо, збліднувши, відповіла:

— Знов собі пальці обтинає.

— Що за люди! — долинуло з глибини ошатних покоїв, притемнених сітками від мух.

«Що за люди! Що за люди! Що за люди!» — озивалися всі покої і, здавалось, поспішали на допомогу Никодимові зі своєю приємною прохолодою і сяючою чистотою.

Прислали свинцеву примочку, вату, бинт. Вчителька з горішнього поверху на мигах показувала, що несе аптечку.

— Нате, замотайте, — тремтячи, сказала Маринка. — Не можу дивитись, аж млосно стає. Чи вам себе не жаль, чоловіче? Чи ви бога не боїтесь?

Але Никодим не схотів нічого брати і, скрививши своє відразливе обличчя, крикнув:

— Коли я чоловік, то ходи зі мною спати. Дух од мене ліпший, як у лісі. Лягаймо отут, під деревиною.

Дівчина вилаяла його, а він пішов собі далі, сміючись і вигукуючи:

— Ого-го!

Минувши кухню, гупнув сокирою об землю і знов глумливо прогоготів:

— Ого-го-го-го! — І ще раз: — Ого-го!

Хай би його не зачіпали. Нащо було йому ятрити серце? І даремно вони несуть оті свої наліпки, примочки. Руки простягають, а пики відвертають.

Байдуже було, — говорили йому співчутливі слова чи мовчали. Відколи його таке спіткало, він не чув нічого, крім людських думок, а подумки кожен кричав: «Ти, пранцювата потворо, шолудивий старче, коростява мордо, ти поганиш святу землю тим, що ходиш по ній».

Якщо хтось скаже: «Нещасний брате мій», — він цим словам не пойме віри, бо той не стане жити з «братом» і не поцілує його виразок своїми вустами.

Не всі дні в Никодима були такі тяжкі, але то був день гіркого, злого розпачу, нестерпної муки, і він марно волав до неба, стиха стогнучи:

— О боже, боже! О боже, боже!

Як же бог йому об’явиться? Звідки до нього прийде? Світ перед Никодимом замкнений наглухо. Це відкрилось йому, коли він, весь у вогненних карбах недуги, стояв на своєму робочому місці — біля дровітні, в затінку високих акацій, обсипаних білими кетягами.

Дровітня під акаціями майже зовсім розвалилася. Стара покрівля угнулася під кожухом зеленого моху. Тиньк облупився, а цегла помалу кришилася, і з усіх щілин сипалась руда порохня. Але ця руїна здавалася гарною, коли було тепло, світило сонце, співали пташки. Головне, тут не було людей. Зате була робота. Не можна жити самим стражданням. Кожен, поки йому не засипле очей сира земля, шукає собі якоїсь утіхи. Є якась крихта радості і в тому, що іще можеш щось робити.

І Никодим брався рубати дрова.

Посічена дубова колода глухо ухкала під ударами сокири. Смолисті оцупки, сухо крекнувши, розколювалися надвоє і м’яко падали на теплу духмяну підстилку з лусок бронзової кори та посклеюваних живицею трісок. Деякі оцупки Никодим знімав з сокири руками й роздирав, відщепнуті волокна, лускаючи, тріщали. Потім він ще перерубував поліна впоперек. Тепер сокира не виписувала в небі блискучої райдуги, настромлені на вістря оцупки не злітали разом з нею вгору. Треба було, приловчившись, цюкнути без розмаху, але різко; цурупалки стрибали по колоді й, випорскуючи з-під заліза, падали додолу.

Кострубаті, запашні від живиці поліна Никодим збирав в оберемок і кидав на купу нарубаних дров. Вони сипалися з гуркотом, озиваючись дзвінкими підголосками й будячи луну в заростях за дровітнею.

Захоплений працею сторож вистукував сокирою немудрящу, швидку пісню, що танула в сяйві травневого дня.

За роботою Никодим думав про обід: добре, якби й сьогодні були житні галушки з маслянкою. Торішня кисла капуста так остогидла, доволі вже обдимало від неї черево. Його цікавило, скільки маслянки з’їсть старий Шимандера. Ну та нехай собі їсть, що вже йому того живоття зосталося. Не те що маслянку, а якби Никодим мав і щось добріше, то був би йому віддав. Це ж бо старий вівчар Шимандера, батько знахаря, йому вже сто літ.

Та тільки-но Никодим став думати про дідуся, поміж трісками раптом почувся шерех. Щось закружляло біля ніг, запищало, заскімлило, задзявкало тонким, ляскучим голосом. Рудаво-буре, м’яке, розвалькувате, воно вертілося, мов дзига, гецало на м’яких лапках, що вгиналися під вагою пухнастої шубки, на якій чорнів маленький гострий носик і блищали широко розплющені, темні, як терен, несамовиті з радості очиці.

— Пошол вон, — сказав сторож Никодим і, підвівши голову, побачив, що це пан привів цуценя.

Пан сів на дишло від водовозки, яка стояла під бузком, але воно зловісно затріщало. Пан лайнувся:

— Хай йому біс, у цьому саду навіть сісти ніде, — і вмостився на своєму дебелому ціпку. — Коли порубаєш, підеш накосити паші, Петрек по неї приїде. Туди, до вітряка, — додав.

Він замислився, а собача все гарцювало.

Відскакувало, перекидаючись через голову, коли сокира опускалась, верталося й гавкало на неї, коли вона була далеко й високо, в глибині синього неба.

Аж ось сокира вмовкла. Никодим нахилився і, взявши щеня за шкірку, підняв його вгору. Воно роззявило рота й показало, яке гарне в нього піднебіння: рожеве з чорними плямками. Силкуючись укусити руку, що тримала його, різко смикало головою то в один, то в другий бік. Та враз перестало пручатися й жалібно заскавуліло.

— Візьмеш його й вимуштруєш, щоб стеріг уночі, — сказав пан. — Зі старих собак уже нема пуття, всі їх розбалували. А це добрий пес. Саме від злодіїв.

— Дак ви, мабуть, купили його в Каліші, в того єврея, що держить гамазеї. В нього є така бура сучка.

— Еге ж, вівчарка. Це від неї щеня. Породисте нібито, із тих, що винюшать злодія і з-під землі. Якщо єврей не обдурив…

— Хіба ж тут є злодії? — згорда спитав Никодим.

— А льох хто обчистив? А коней у квітні хто вкрав?

— Е, оте. Дак то не злодії.

— А хто ж? — роздратовано спитав пан.

Тоді Никодим, поміркувавши трохи, сам розважливо почав згадувати, що льох справді обкрадали, і торік, і раніше, та й не раз. І що якось злодії полягали спати в житі, а потім на тому місці знайшли порожні слоїки з-під буряків з хріном та з-під солоних огірків. Але то було не при ньому.

— От бачиш, — заспокоєно мовив пан і додав: — Кликати його Лорд, і він вже знає свою кличку. Лорд! Лорд!

Лорд не звернув ніякої уваги на своє горде ім’я. Він саме набрав повний рот трісок і так мотав головою, наче хотів відірвати її від шиї.

Коли пан пішов собі, Лорд пробіг за ним лише кілька кроків, та враз крутнувся всім тілом і повернув до Никодима.

Сторож лишився сам з цуценям і з пекучою образою в серці, яку почуває кожна проста людина, коли при ній заводять мову про злодіїв.

А проте його тішило, що цуцик своєю волею зостався з ним, — адже приємно, як тобі хтось віддасть перевагу, хоч би це була всього тільки тварина.

Коли Лорд заходився гризти його шкарбани, Никодим підняв його на розтоптаному передку і обережно відкинув далі від себе.

Песик сприйняв це як гру; відразу ж вернувся навскоки й почав усе спочатку. Та ось Никодим знову підняв сокиру, і цуценя, відскочивши вбік, сіло на задні лапи й дивилось на нього очікувально й грайливо, ніби ладне от-от луснути зо сміху.

Але в рубанні дров нічого смішного не було. Навпаки, воно скорше лякало. І цуценятко, назване Лордом, незабаром почало скімлити, тоненько повискувати. Водночас сумно й цікаво розглядало тріски, до чогось принюхувалося, никало сюди-туди і нарешті знову сіло.

Никодим засміявся, кинув сокиру, взяв маля на руки й запитав:

— Ну, чого ти? Чого ти? Хто тебе зобидив? — Голос його був такий ніжний і ласкавий, яким він уже не міг обізватися ні до кого в світі.

Упоравшися з роботою, Никодим поклав песика за пазуху, прикрив полою кафтана, лискучого й задубілого від бруду, мов шкіра, і поніс його з собою в поле, де мав косити люцерну.

Маленький Лорд злякано й стомлено тицявся мордочкою йому в груди, шукаючи, де б її вмостити, але всюди так гучно гупало серце. Нарешті він поклав голову на скалічену долоню з відрубаним пальцем.

 

* * *

Никодим не любив старих собак, що сиділи в будці на подвір’ї, бо в них були підозрілі повадки: вони відверталися від нього, як і люди.

«Може, це не собаки», — думав Никодим.

Коли він відчиняв будку, собаки вилітали з неї кулею, а цей високий чирякуватий чолов’яга, помисливий, як усі люди, що на них поклали своє тавро хвороба й каліцтво, вбачав у цьому відразу до своїх болячок.

— Бач, тікають, буцім від падла, — буркотів він.

Собаки й справді мчали як скажені. І зразу ж, перше ніж щось зачули чи побачили, заходилися гавкотом. Брехали тут, брехали там, обгавкували по черзі всі чотири сторони світу, зникали буйною зграєю в прохолодній нічній пітьмі і знов поверталися, хекаючи, гризучись і гарчачи.

Іноді, забачивши здалеку Никодима, підбігали і обнюхували його, тицяючи носами в кожух. Не відданість виявлялася в цьому, а лише бажання впевнитися, що то не чужий, а давній знайомець, який має звичку чатувати вночі разом з ними.

Никодим ніколи не обзивався до них, але це йому боліло. Насторожена байдужість собак робила гіркими навіть ночі, які, обгортаючи його своїми чорними крильми, повертали втрачену вроду, тішили солодкою самооманою, що він такий, як усі. Але все це перестало хвилювати Никодима, відколи його так сильно полюбив Лорд. Адже якщо від тебе не відступають ні на крок, зазирають тобі в очі, лижуть руки, якщо, побачивши тебе, шаліють з радості, — то, мабуть, тебе таки люблять.

Проте Никодим потерпав, що Лордове серце теж відвернеться від нього, і з хитрістю, властивою нещасливо закоханим, удавав, ніби зовсім не дорожить цією любов’ю. Був з Лордом суворий. Прислужилися в цім ділі й панові накази — велено було рано взяти пса на прив’язь.

Вперше Лорд ішов за ним до ланцюга вистрибом, підплигував до руки, сапав і гарчав. Коли забряжчав ланцюг, він нашорошив вуха і став цікаво придивлятися, не зовсім певний, що це стосується його. Потім рушив слідом за Никодимом, але ланцюг не пустив.

У нестямі від подиву й страху Лорд затанцював, кидаючись на всі боки, борсаючись і харчачи, — так сильно натягалася шкура на голові. Скочив на дах будки, оббіг її зокола, гидливо обминаючи вхід. Потім почав уперто, розпачливо гавкати, і в цьому гавкоті чулися докір, переляк, гнів. До полудня він навпереміну гавкав, скавчав і вив. Його страдницький лемент сповнював лагідну тишу вересневого дня тугою, якою завжди віє від тих місць, де виють собаки.

Никодим приніс йому обід, сам зажурений, мало не плачучи. Лорд миттю заспокоївся, і відразу все навколо звеселіло.

Юний мученик глибоко зітхнув, сів і, б’ючи пухнатим хвостом по купах золотавого листя, прикипів відданим поглядом до свого страховинного хазяїна.

Потім спокійно вихлебтав молоко, що змішалося з розвареною картоплею і перетворилося на якусь огидну калапецю. Виїв усе, ще й кілька разів запопадливо лизнув землю біля миски. Він не зводив очей з Никодима, безупинно облизуючись. І водночас переступав з ноги на ногу, якось заохотливо грав лопатками, потягувався в нервовому чеканні й позіхав, широко роззявляючи пащу й повискуючи.

Зітхнувши, Никодим погладив його, Лорд радо прийняв ласку. Він зіп’явся на задніх лапах на увесь свій молодечий зріст, поклав їх на груди, до яких тулився, коли був малий, лизав криваве Никодимове обличчя, грайливо гарчав, обіймав, стискав дужими лапами коліна. Никодим запитав його:

— Ну, чого ти хочеш? Будку я тобі поставив у холодку, під деревом. Є ж холодок, еге? То чого ж тобі треба? Холодок є, їдло є. Що, не так?

А пес уткнувся мордою в коліна хазяїнові і стояв так у німотній розпуці.

Відходячи, Никодим сподівався, що він сидітиме тихо, бо вже не подавав голосу. Та за хвилю все почалося спочатку.

Минав тиждень за тижнем, і Лорд, природна річ, почав потроху звикати до неволі. Коли Никодим навідувавсь до нього, пес клав морду йому на руку й тихенько скімлив. Побалакати з ним Никодим не міг, тому й собі лиш постогнував.

Так вони жалілись один одному, обидва оточені пишним кармазином осені.

У цей час Лорд розпочав підступні дії проти ланцюга — обережно й терпляче силкувався надкусити його в різних місцях. Робив це без злості, з вірою в успіх. Від Никодима зовсім не крився. Навпаки, в його присутності ще завзятіше старався перегризти залізо. При цьому він хитро крутив хвостом, всім своїм виглядом показуючи, що ланцюг — їхній спільний ворог, котрому фатальним чином підкорились вони обидва: пес, який не міг вирватись, і сторож, який щодня приводив його на муки.

Так минула зима, і за цей час Никодим теж навчився хитрувати з прив’яззю. Користуючися з того, що дні були короткі, він вранці припинав Лорда все пізніше, а ввечері спускав з ланцюга все раніше.

Від цього звичаю він не відступав аж до наступної весни, коли Лорд став дорослим псом, а їхня приязнь ще більше зміцніла.

Вранці, по закінченні варти, сторож забирав пса до себе і прив’язував аж опівдні, коли вертався після сну. Надвечір, тільки сідали полуднувати, Лорд уже ганяв на волі, легкими стрибками перемахував через клумби, гасав навколо дерев, де зачув кота, качався по траві. Він міг тоді вскочити вікном до покоїв, нагавкатися на весь голос у всіх закутках подвір’я, обдарувати ласкою кожного стрічного, налетівши як вихор.

У ці крадені хвилини волі Лорд робив усе, аби переконати кого слід, що нічний сторож з нього кепський, що він усім друг, легковажний і пустотливий, і що, нарешті, найбільш симпатизує всіляким обідранцям, волоцюгам, перехожим бурлакам, брудним злидарям, обшарпаним, як старці, людям, бо вони схожі на його хазяїна.

 

 

* * *

Завдяки Лордові життя Никодимове стало цікавим, у нього з’явилась мета.

Никодим навіть полюбив свою хату, де проводив першу половину дня.

То була вбога халупа край села, неподалік від фігури. Навколо неї росла височенна, під саму стріху, кропива, щоправда, й стріха нависала низько над землею.

Зате з другого боку сіріла заросла чебрецем латочка чорнозему, тим-то в хаті пахло й чебрецевим духом, а не тільки цвіллю та нуждою.

Шимандера жив у кімнаті, а Никодим у комірчині за нею. Так і мало бути, бо Шимандері, як відомо, сповнилося сто років. Шістдесят літ він ходив тут коло овець, а останні п’ять жив на ласкавому хлібі. Йому видавали страву з челядні. Никодим забирав свою пайку й дідову і трохи вділяв старому, а сам з’їдав більше, бо ще ж робив, та й був недужий, отож мусив набиратися сили. Міг би іноді зовсім не давати, але йому було жаль діда, тому й давав, тим більше, що через слабість сам не мав великої охоти до їжі.

Никодим був радий, що живе з дідом, а не з кимось іншим. Не любив він водитися із здоровими, але ще гірш не любив зустрічатися з молочарем Діонізієм, який від хворості згорбатів. Діонізій так само був позначений тавром, і Никодим не хотів братерства з ним. Бувало, як побачить його, так і згадає, що тепер тільки такі йому рівня.

А старий вівчар був йому якраз підхожа компанія. Він уособлював міць і незламність не підвладного ніякій заразі життя, що вчепилося мертвою хваткою в цей старий пень. Дід нагадував зів’ялий листок, сухий, але ще гарний, жовтенький. І до того був уже такий старий, що не відвертав очей від Никодима. Навпаки, навіть любив його. Адже він потребував його допомоги, з ним одним міг перемовитися словом. Никодим щодня брав легкого, як тріска, дідуся на руки й виносив надвір.

Отож сусідство це було стерпне, але не більше. Що ж може значити для чоловіка чужий столітній дід? Виходить, пропаще твоє життя, коли ти тільки й маєш, що цього трухляка, який на тебе зирить.

Так було раніше, але відколи в Никодима з’явився Лорд, то й стариган став потрібний, славний, милий.

Дві душі — не набагато більше, ніж одна. Але ж дві — все-таки не одна.

Отож опівдні Никодим охоче# йшов додому. Годував і обходив старого, а Шимандера, насилу видобуваючи голос із горла, хриплячи, свистячи й шепелявлячи, питав його:

— Вівці… не йдуть?

— Ще не йшли.

Та коли о першій годині вони брели дорогою на пасовище, тихенько тупотячи по м’якій пилюці, мекаючи й бекаючи на всі лади, старому страшенно хотілося на них подивитись. Никодим витягав його тоді перед хату, а старий мугикав давню вівчарську пісню:

Виганяй,

виганяй!

Овечкам,

теличкам,

корівкам,

кізонькам —

води дай.

А як вівці проходили й залягала глибока полуднева тиша, питав.

— Що це?

То були цвіркуни, що день і ніч сюрчали в кропиві, у споришах і в кожній щілині халупи.

Вранці Никодим приходив додому з Лордом. Принесе, було, старому молока в горнятку, чебрику, воші на ньому бодай трохи оббере, йдучи до своєї комірчини.

Там, у себе, Никодим оглядав усі болячки на своєму тілі, придивлявся до них з подивом і тривогою, бо враження було таке, ніби його суспіль обсіли якісь неймовірно страхітливі, нестерпно огидні паразити. Деякі виразки, здавалось, розкривалися, мов диявольські пащі, і сочилися пекельним гноєм. Никодим гоїв їх — мастив залишками згірклих мастей, обв’язував і вкладався, ладнаючись до сну.

Мостився, мостився на своєму тапчані й нарешті вже не бачив себе і ставав тим, ким був насправді: сорокарічним чоловіком, що любить життя, любить поспати та й попоїсти всмак, з людьми погомоніти, з дівкою помилуватися, в костьолі помолитись.

І він не самотній. Там, у кімнаті, сидить дідусь, кривлячи рота в безтямній старечій усмішці.

А за віконцем, де світає, — може, в селі чи там, де він і не сподівається, — може,там є хтось, хто про нього питає, може, там є хтось такий, а він лежить і не знає про це.

І тут, коло нього, є жива душа, он вовтузиться поряд, разом з ним укладається спати, вертиться, товчеться по комірчині. Це Лорд.

А Лорд, перше ніж заснути, розпочинав війну з блохами. Винюхував їх і заходжувався ретельно й неквапно вичісувати сніжно-білими зубами, неначе гребінцем, свою довгу, прегарну шерсть. Натрапивши на люту врагиню, вгризався в те місце, аж поки затискав її, маленьку й тверду, поміж щільною пилкою зубищ.

Потім закидав голову ще далі, мало не на спину. Задня нога простягалася догори, а передні тільки кінчиками пазурів скребли долівку. Він перевертався на другий бік, звивався, намагаючись дотягтися до якогось місця на хвості, насамкінець вилизував собі черево та боки й помаленьку, з перервами, чухав задньою ногою за лівим вухом.

Всі ці дії зовсім зганяли з нього сон. Він сідав і, нашорошуючи то одне, то друге вухо, прислухався до жахливого хропіння хазяїна. Никодим, здавалося, задихався вві сні, задихався і конав.

Лорд кілька разів оббігав комірчину, нюшив шпару під дверима, нарешті, швидко й звинно лягав будь-де на долівку. За хвилину переходив на інше місце. Підбігав до Никодима і злегенька чмихав, аби впевнитися, що хазяїн спить. Нарешті залазив під тапчан.

Никодимові приємно було засинати, відчуваючи поряд себе Лорда. Та вві сні його часом мучили привиддя, ще страшніші, аніж те, що він витерпів наяву.

Раз йому наснилося, що на носі в нього виросло щось чорне, ніби чотирибокий комин, і з нього почала сипатись і сипатись без кінця якась сажа, а з тої сажі одразу виводилися чорти. Не було рятунку, не було помочі. Було куди страшніше, ніж наяву жити в болячках, у чиряках, у заразі. Зненацька він збудився — а напроти сидить Лорд і дивиться. Никодим шепнув:

— Лорд!

Пес одразу зіп’явся на тапчан, і Никодим обійняв його, увесь мов скупаний від пережитого уві сні страху. І життя було чудове, а привиддя щезли. Слава богу! Слава богу!

 

 

* * *

Ночі заміняли Никодиму дні — тоді він жив справжнім життям, підносячись понад своїм нещастям.

Спущений з ланцюга Лорд мусив вибігатися, нагасатися у хвилястих полях — у конюшині, в житах, у люцерні. Вертався, виваливши язика, і в нападі гультяйської радості з розгону кидався на груди Никодимові. І починалася довга розмова.

— Що скажеш?

Лорд захекав сторожеві просто в лице.

— Не ганяй, не ганяй полями, Я ж тобі казав — не ганяй, а ти знай собі ганяєш.

Лорд закрив пащу й ковтнув слину, потім знову трохи похекав.

— Як будеш ганяти, я тебе продам.

Пес зіп’явся вище й поклав лапи на плечі хазяїнові.

— Пошол. От візьму та й віддам тебе гицелю, бо ти заробив. Пошол.

Никодим відіпхнув пса, той скочив на лаву й сів поряд. Хекаючи йому над вухом, пильно вдивлявся вдалечінь. За мить сплигнув і побіг у кущі. Обнюхав листя й повернувся. Даремна тривога, нічого там нема. Розмова поточилася далі.

— Сюди! До ноги. Замри. Лупки хочеш? Хороший пес, хороший пес, хороший пес. Шукай, шукай. Сюди, дурний. Собацюра, собацюра, собацюра. Вірний собацюра, вірний. Куди побіг! Сюди. Ляж. Ну, лягай.

Цього Лорд не хотів.

Відвернувся від хазяїна, притулився боком до його ноги і бив хвостом об лаву, позираючи скоса.

— Ач який неслух… Ляж сам!

Нікчемна, коли направду, розмова, між людьми на такі й не вважають, але для Никодима то була частка життя.

Вони сиділи проти рожевого на заході неба, де світила вечорова зоря.

Скільки щастя, роздумів, захоплення світом дарувала їм пора, для них сповнена сяйва й пісень, а для інших — просто темна ніч.

Звичайно вони спочивали в конюшині за ставком, коло саду. Не раз траплялося, що в селі лягали спати за страшної негоди. І тільки Никодим з Лордом знали, що під північ хмари на обрії розходилися, спадали, мов саван, і з-під них виринала промениста ріка, сяйлива безодня в розсипах леліток — прекрасних зірок.

Вдосвіта знов насували, громадилися хмари, йшов дощ, і ніхто встаючи не відав, що вночі була погода. Лише вони знали, як мало беззоряних ночей.

Іншим разом небо до пізньої ночі зберігало в собі денне світло. Було воно блідо-голубе, як крильця метелика-синявця, а зорі на ньому рідкі, краплисті, мов роса. А бувало й так, що в бездонно темній синяві ночі, мов світлячки, навкіс летіли рої зірок.

Зірки облягали їх, сідали собаці на ніс, Никодимові залазили у вуха, в очі, зависали на руках. Одні були білі, як сніг, пласкі, як монетки. Другі блискали гострими промінцями. Треті були золоті, але оманливо мінилися фіолетовим і червоним. А то раптом складалися на небі в таємничі знаки, у візерунки тварин, возів і крил, і вабили їх до себе. В такі хвилини Никодим не чув під собою землі — і небокрай був унизу, а він сам — поміж зірками.

— Лорде, — лепетав, приголомшений, у такі хвилини.

Пес, сидячи поряд, підіймав лапу і клав йому на груди.

Дивлячись уперед, про всяк випадок гарчав крізь зуби, нагадуючи про себе підозрілим нічним тіням, аж поки ті щезали. Адже тепер, улітку, розвиднялося дуже рано. Ось із глибини ночі вилетів, вибухнув і розпросторився, мов пожежа, голос пташки:

— Ці-чит! Ці-чит! Ці-чит! Чи-лі-ті-ті, чи-лі-ті-ті, чи-рі-ті, чи-рі-ті!

Став, що дзвенів від жаб’ячих хорів, ніби кришталевий таріль, стих. Щось тріснуло. Перешепнулися кущі над водою.

Десь далеко в саду озвалася зозуля:

— Ку-ку, ку-ку.

Вона летіла звідти в гущавині, здіймаючи шум серед гілля. Бадьоре й бурхливе пробудження сповнювало гомоном сад. На темній зелені проступили білі квітки жасмину. По зблідлому небу розлилася зоря. Під нею співав жайворон. У липах засвистіла іволга:

— Ф’ю-фію-фію! — Потім інакше: — Фію-ф’ю-фію! — І в кінці глузливо свиснула: — Ф’ю-ф’ю!

Самичка-іволга неприємно загравала:

— Кряю! Кряу!

— Ціок! — крикнув горобець. — Ціок-ціок! Цьвок-цьвік! Ціок-твік! Твік-ці! Цік-ціок, ціок-ціок!

Нарешті горобці гурмою впали на дорогу. Викупалися в поросі, зчинили гвалт, покрутили голівками й пурхнули на вербу. Тіснячи свіжу й духмяну зорю, квапливо викотилося сонце. Воно було вологе, червоне, соковите. Але дуже скоро стало сухе, золотаве й гаряче. І вже не дозволяло на себе дивитись.

Лорд і Никодим устали з іскристої росяної купелі й побрели квітучою конюшиною до своїх денних справ. До своїх важких денних справ.

Того літа старий вівчар Шимандера вмер. Никодим обмив його, обрядив і плакав над ним своїми їдучими сльозами.

Пани справили похорон, на який пішли всі. І всі бачили, що Тшепачиха не змогла доспівати псалом «Під дверима Твоїми стою, Господи». Тільки дійшли до слів: «Чекаю Твого…», щось її як кине в рів, аж ногою по коліно шурнула в кропиву. Люди гомоніли того дня про молочаря Діонізія та про сторожа Никодима, що їм пороблено. Якби знайти, куди відьма сховала те клоччя чи нитки, чи якийсь скрутінь — може, стрічку чи ще щось таке, котрими їх заворожила, то їхня слабість умент минулася б.

Тієї ночі посіла Никодима тяжка журба. В кімнаті, де мешкав старий вівчар, тепер мала оселитися жінка, яка згодилася доїти за житло. Досі вона ночувала десь із курми, бо не мала свого кутка. То була злиднячка, років сорока. Не гарна, але й не бридка, просто здорова жінка, що могла ще добре вночі вмилити чоловіка.

— Ой горе, горе.

Нема того, хто дивився на Никодима добрим оком. Хоч і старезний, та через старість свою ніби батько чи дідусь. А тепер прийде якась жінка, що позиратиме на нього згорда й відвертатиме свою чисту твар. Один Лорд у нього зостався. Та хіба ж пес замінить чоловіка? Не буде вже нікого, хто б так із ним зріднився, як старий вівчар. От якби все повернути навпаки — щоб був хтось молоденький, приміром, син.

Якби Никодим оженився ще до недуги, то мав би сина, і той син, може> був би добрий і не лякався його болячок.

Обходячи довкола двору під шум нічного вітру, він раптом згадав, що таки мав сина.

Давним-давно, коли було йому років з вісімнадцять, любилася з ним одна дівчина, Маня. Вона народила від нього хлопчика й руки цілувала Никодимові, щоб признав дитину. А він з неї насміявся, ще й виставив її на позорище, кажучи всюди, що вона те саме робила з іншими, хоч то була неправда.

Згадавши це, Никодим у темряві бився гнилою головою об дерево, дивуючись і жалкуючи, що був такий безсердечний і невблаганний. Не вона йому, а він би їй нині цілував, і не руки, а ноги, аби зоставила йому цю дитину. Та нема вже ані її, ані дитини — вона загубилася десь у Варшаві, а дитя вмерло. Скільки ж літ спливло відтоді до цієї ночі, коли він зрозумів, що на ньому смертельний гріх. Тепер йому той гріх був тяжчий, аніж їй оте дитинча.

Він став навколішки в куточку саду і під прохолодними подмухами світання почав молитись:

— Агнцю божий, що спокутуєш гріхи світу, змилуйся над нами. А тому, кого взяв ти во славу твою, господи, даруй вічний упокій, і світло невгасимо хай сіяє йому на віки вічні, амінь.

Лорд вив.

Другого дня, близько одинадцятої години, коли Никодим обкошував виярки далеко в полі, його, як то кажуть, ніби щось кольнуло в серце.

Не те щоб від будки Лорда долинули якісь звуки. Ніяких звуків того дня він не чув. Никодим і сам не знав, що повинен був чути, але щось його стривожило. То була мертва тиша. Він пішов з поля раніше, ніж належало, і подався до будки Лорда. Пса в будці не було.

Незабаром Никодим знайшов його. Лорд висів на старому тину, що відгороджував панський сад від дороги до старого села.

Пес чи то сидів, чи то лежав, витягнуті передні лапи на волосину не діставали до землі. Він завісився на своєму ланцюзі, що двічі обкрутився навколо шиї, — якась ланка зачепилася за кілок у тину.

Спочатку Никодим кликав його, потім торсав. Великі золотисті мухи злетіли з заплющених очей, кружляли з мелодійним дзижчанням, однаково липнучи до мертвого тіла Лорда і до Никодимових болячок. Сторож сів у кропиві біля тіла єдиного свого друга, свого вірного товариша, свого любого молодого пса.

Оглянув ланцюг і стократ прокляв себе, бо ж давно знав, що він проржавів, але не попросив у пана нового.

З жахом дивлячись на тин, через який сам навчив стрибати Лорда, проклинав панів за те, що не поставили тут нового гарного паркана.

— Нащо було тобі скакати, собачко, нащо було тобі скакати? — мурмотів він. І раптом зрозумів, нащо.

Ген на дорозі сиділа мельникова руда сучка, злякано дивлячись на труп коханця.

Це заради неї Лорд спромігся нарешті розірвати ланцюг. Збагнувши, як усе було, Никодим затужив ще дужче і, підіймаючи з землі камінці, став кидати на сучку. За кожним разом вона відходила трохи й сідала знов, сідала знов, сідала знов.

 

 

* * *

Никодим поховав Лорда нишком, під кущем у тому самому закутні саду — гарно, біля квітучої дівини.

Опівдні, не заходячи на обід, пішов додому. Про Лорда нікому не сказав. У хаті подрімав трохи на кожусі.

Але коли задзвонили на роботу, встав, узяв замашний ціпок, що лишився від Шимандери, та ще старі чоботи і більш нічого. Кожуха покинув, бо двірський. З чобітьми та з ціпком у руках під саму спеку він побрався шляхом до Тикадлова.

Всі бачили цю постать, що простувала не інакше, як до старого костьолу. Жінки вибігли з хат, у полі люди приставали на хвильку.

Всі розуміли, що з Никодимом щось зробилося.

— Тепер, — казали люди, — піде наосліп абикуди, чи в прірву якусь, чи в річку, бо вже, видко, нечистий геть його посів.

Никодим тим часом ішов собі далі, не знати куди й до кого, але, без сумніву, в бік тикадлівського костьолу. Ідучи, раз у раз нахилявся, підіймав грудки та камінці, а тоді кидав їх то в канаву, то на дорогу перед собою, то ще кудись.

І щоразу визивно, похмуро й безнадійно приказував:

— Я теж чоловік — бачиш?

Шпурляв сильніше, завзятіше й знову буркотів:

— Я теж чоловік. Я теж.

Був ясний день, але Никодимові здавалося, що навколо ніч, іще чорніша, аніж усі ті, що їх він провів, сторожуючи, разом з Лордом.

Не день, а справдешня ніч, розпростерта вздовж і вшир.

Ніч понад світом.

 

1924

 

 

 

ПЕРЕМОГА ДІОНІЗІЯ

Діонізій походив із гарної сім’ї Уніславських. І нічим з-по-серед рідні не вирізнявся. Він був високий, навіть трохи вищий за свого брата, теж рослявого, Людвіка.

Його сірі очі дивилися на світ виразно й радо, брови ластів’ячими крилами врочисто розліталися в чистій високості чола, мужні риси обличчя були гарні, хоч трохи різкі, за темно-червоними губами, розкритими в привітній усмішці, видніли сліпучо-білі зуби.

Ні вусів, ні бороди він не мав, завжди був по-селянському чисто виголений, як і всі Уніславські. Не запускав і довгої чуприни, як чоловіки в Старому Селі. Подейкували, що він уже збирався женитися, та зненацька захворів. Лежав дуже довго, десь чи не з рік.

Віконце тієї комірчини, де він страждав, темніло й світліло безліч разів, за ним промайнули всі пори року, за ним проходили життєва метушня й турботи, музики й весілля, лихо й радощі, та нарешті Діонізій устав. Устав як тінь, маючи тепер на собі непосильний тягар — горб.

І ось довелося пережити важкий день, коли він уперше з’явився таким для людей. Цей день Діонізій пережив, але за ним посунули інші дні.

Знівечений якоюсь неймовірною силою, блукав Діонізій, тинявся, немов страховисько з дитячих казок.

Звичайно, шукав він ще рятунку — то в знахарів, то в старого ксьондза з Тикадлова. Ксьондз по-всякому пробував з’ясувати, може, біс є причиною хвороби, але нічого такого не виявилось. Тоді ксьондз вирішив, що це сухоти. Він звелів Діонізієві обкластися салом і так полежати якийсь час. У салі завелися хробаки, а горб так і не відпав.

Тоді, на прохання Діонізія, відправили святу месу, а потім старий ксьондз покликав його до себе і сказав, що надіятися тепер можна тільки на бога. Тому що це або покара, або випробування, після якого настане радість, коли не на цьому, то вже на тому світі.

Покара це була чи випробування, — нічого не лишалось, як терпіти хворобу мовчки й не пхатись до людей зі свого понурого узбіччя, на яке зіпхнуло його нещастя.

Так думав Діонізій, ладний уже навіть піти жебракувати з тим дідом, що сидів біля церкви, або десь із ласки тихо доживати свої дні.

Однак виявилося, що не так уже й далеко від інших людей це його узбіччя.

Орачем він уже не міг бути, бо до волів не такої сили треба. Та одного разу, коли Діонізій, позіхаючи, тинявся на подвір’ї, неподалік проходив пан, зупинився й запитав:

— Ну гаразд, а хто буде за вас молоко возити? Отак ходитимете й байдикуватимете, а той Юзек псуватиме мені молоко?

Молоко возив старий Уніславський, що недавно помер. Його теж звали Діонізій, а коли він постарів і вже не годен був косити, то довго возив молоко. Так довго, що коли після нього взяли Юзека возити молоко, то люди, бачивши, як той вертається з міста, все казали: «Діонізій вже їде».

Але тепер вони й справді могли так казати, бо молоко став возити знову-таки Діонізій.

— Як ви їздитимете, можна буде доручити вам і якийсь справунок в місті, — раділи жінки. — Бо в того Юзека голова як решето…

Всі тепер звертались до нього на «ви», і Діонізієві не було це прикро.

Коли Діонізій вперше на світанку вивів із стайні кобилку, яку звали молода Ряба, і завів її обережно між голоблі плаского сірого саморобного візка, він був навіть веселим. Висмикнув із стіжка під стайнею жмут соковитої запашної трави й дав кобилці. Вона вибирала зів’ялі головки конюшини і водночас силкувалася виплюнути зелені від соку вудила. Діонізій сказав тоді сам собі:

— Поки ще людина може щось робити й заробити на себе, нема чого їй ремствувати.

Але, кажучи це, він не знав, що якийсь ще час буде ремствувати.

Ще недавно він усього зрікався, ладен був хоч би й жебрати. Не цікавив його білий світ, а тільки бог та молитва. А тим часом його навернули на якусь дорогу, якою ходять люди, прості й здорові. Спершу він не хотів іти нею, не прагнув повернутися до людей. Йому досить було жебрацької долі. Проте коли він знову опинився серед людей і посів те, на що вже й не сподівався, — йому цього стало не досить. Він почав сваритися з усіма, злоститись.

У хліві, коли доїли корів, на візку, дорогою до льоху, а потім перед льохом, серед брязкання дійниць і бідонів, серед дзюркоту теплого молока — повсякчас чулися його буркотіння і сварки.

— Цідилки як слід не полощуть, от і кисне молоко, — нарікав Діонізій.

— Кисне, бо не остуджене, — огризалися до нього іноді.

— Отож я не знаю, як остуджувати! Кисне, бо цідилки брудні.

І якщо змовчать йому, заводився ще більше.

— Дійниці теж не миють. Тільки й проворні до хлопців, а до роботи їх нема. Жодна не візьме віхтя та не витре корові вим’я, а потім молока не доцідишся.

І кидав свій найгостріший закид:

— Вельможна пані розпустила дівок, бо нічого їм не каже. А їм цього й треба — он як високо несуться!

Якось він отак галасував і раптом замовк: помітив, що дівчата нишком плачуть від нього.

Вражений і збентежений, він ніби знов опинився в тій порі, коли загравав з дівчатами, і на якийсь час притих.

Та незабаром причаєна злість знову виривалась, але тепер уже не на дівчат, а просто так, на весь світ.

Щодня о четвертій годині ранку приходив він під панське вікно по книжечки. В одній з них записували різні доручення в місті, а в другій — кількість молока. Своїм стукотом Діонізій завжди будив глибоку тишу, і незабаром з глибини покоїв йому відповідав глухий бас:

— Зараз, зараз…

Потім відчинялася кватирка і починалась голосна розмова з паном.

Пан роздивлявся навколо і питав, який сьогодні буде день.

Іноді стояв прозорий, рожевий ранок, чисте й легке повітря сповнювалось цвірінчанням горобців. Але Діонізію завжди здавалося, що буде буря, посуха, — він завжди чекав чогось недоброго.

Траплялися дні, коли йому кортіло кинути все й піти, як раніше задумав, жебрати під костьол.

Але бували й інші дні, коли в ньому пробуджувалося щось незрозуміле і воно наче боролося з його нещастям.

Тоді йому ставало соромно, що, маючи ще стільки здоров’я, сили й вроди, він хотів піти від світу й сидіти жебраком. Через нього ще можуть плакати дівчата, — а вони ніколи не заплачуть через того, ким гидують! Спершу він од них нічого не хотів, але після тих сліз усе змінилося.

Роїлися якісь неясні думки, часом він навіть міркував собі, може, слід одружитись. Але потім сам себе розраював і був у розпачі навіть від того, що вночі не може лягти, як інші люди, горілиць.

Коли ці страждання ставали вже нестерпними, то навіть і ця нестерпність додавала йому якоїсь утіхи.

Сонце день у день вперто світило, не звертаючи уваги на Діонізія. А коли часом не світило, то на небі пропливали хмарини, а блакитне повітря — тепле й сповнене пташиного співу чи морозяне — лагідно овівало Діонізієву спину, дарма, що вона була не рівна, а горбата.

Можливо, й справді багато речей для нього втрачено, але зате відкрились інші втіхи в житті.

Особливо любив він ту пору, коли виїздив своїм візком на шосе. Одні люди залишалися позаду нього, інші були ще далеко попереду, а навколо — тільки обшир світу й тиша. Їхав він повільно, ступою. Не той уже був, щоб летіти, кудись поспішати, боячись, що не встигне щось зробити. Тепер він снує собі помаленьку, втішаючись цим світом, цією погодою — всім, на що раніше не звертав уваги.

Молочарський візок котився від камінця до камінця, від вибоїни до вибоїни, а Діонізій то подрімає трохи під його торохкотіння, то прокинеться в приємному зачудуванні і, шарпнувши віжками, вдивляється, всміхаючись, як від швидкої їзди здається, ніби каміння зливається в сиві пруги.

Але Ряба, чесно пробігши шмат дороги незграбним клусом, знову поверталась до своєї задуми і трухикала дедалі повільніше, обминаючи вибоїни.

У маєтку не любили рябих коней, та якось привела одна кобилка рябеньке лоша. Це була лошичка, і хоч потім її, щоб поліпшити породу, спаровували з породистими жеребцями, вона розжеребилась теж рябеньким лошам. Обох цих кобил, з рябими боками, стару й молоду, запрягали тільки в червону бричку на воду та до молочарського візка.

Тепер старої Рябої вже не було на світі, та й «молода» мала зо двадцять літ, тож Діонізієва схильність не поспішати дуже припала їй до вподоби.

Погано було тільки те, що влітку неквапну конячину заїдали мухи, — повно кишіло їх па повіках, на слідах старечих сліз, на натертих збруєю місцях.

Якщо таке тривало надто довго, Ряба сама зупинялась і зганяла мух. Вона копала однією ногою, другою, кивала головою, струшувала шкірою, махала на всі боки хвостом, аж висвистувало.

Діонізій тим часом витав у навколишньому просторі. Він ніби й не сидів у візку, а пахощами висів над буйним жовтим люпином, плив у яру чистим струмком, ріс над яром сивим терном, колосився ланом, линув довкруги рівниною і знімався в небо легкою хмаркою. А тоді, очутившись, повертався назад до себе у візок, і бачив, що назустріч йому тягнуться вози зі Ставишина.

— І чого ви стільки часу марудитесь у тому місті? — запитувала покоївка, коли він повертався до маєтку.

Діонізій відповідав їй легенькою посмішкою, злазив зі своєї скриньки, здіймав з неї торбу з січкою і відкривав скрипуче віко. Із скриньки пахло м’ятою соломою, хлібом, чаєм, папером, газетами. Діонізій усе, що привозив, викладав дівчині у фартух, а вона, зігнувшись від того тягаря, повторювала запитання.

— Та хіба нема чого, — відказував Діонізій. — То туди, то сюди, те купиш, те забереш — от і збігає час.

І тішився, що за нього турбувалися, на нього чекали. Проте не завжди світ радував його своїм простором. Іноді бували важкі хвилини, собачі, як називав їх Діонізій, зловорожі. Тоді людина шукає іншої людини. Отак одного разу, сльотавої осінньої пори, поїхав Діонізій до міста і був дуже пригнічений своєю самотністю. Але, глянувши випадково собі на руки, згадав про свою сестру, в якої мешкав. Чи все він залагодив для неї в місті? Добра вона в нього. Зв’язала з вовни нарукавники, щоб йому в суглобах руки не крутило. Нарукавники гарні, з темно-червоної вовни, волохаті, теплі. І ніколи він її ні про що не просив, а вона про нарукавники ніколи не забувала. Уважна вона до нього. Що там ті нарукавники! Але от згадав про них — і злості до світу зменшилося, навіть негода не так дошкуляє.

Та було щось таке, що ще більше вгамовувало його біль та гнів. Це сталося якось само собою.

Діонізій дуже любив дорогою підвозити з собою людей. Підвозив досить часто, хоч у маєтку про це й не знали, бо зсаджував він завжди ще перед капличкою. А які вдячні були йому за це люди! Якось підвіз він навіть божевільного бідака єврея, що плентався кудись у самому сіряку, без сорочки на тілі.

— До Коканина? — запитав його Діонізій.

Єврей відповів, що так. Але висівши в Коканині, голосно заплакав і побіг за візком, аж поки Діонізій його знову посадив біля себе.

— До Вайсувки? — запитав Діонізій.

І повторилося те саме. Минули вони так і Русоцин, і аж у Ставишині збувся його Діонізій.

Злізши, єврей повівся, як і попередні рази: біг навмання через поле і ударяв кийком об землю, наче прагнув прибити щось, що втікало від нього.

Коли Діонізій востаннє озирнувся, єврей вклонився йому до землі, а потім підняв обома руками кийка над головою і заспівав щось по-єврейському. Напевне, таки приїхав, куди хотів. Діонізієві було дуже шкода його, хоч він дорогою і насміявся до сліз. Бо ж у євреїв, як відомо, кумедне, — навіть сумне — й те кумедне. Навіть їхні імена. Ось хоча б цей, божевільний, він називався — Шая.

Часом на Діонізієвому візку приїздив хтось у маєток: ветеринар, лимар, єврей Абрам Фукс або ще хтось.

Якось напередодні різдва привіз він Юзефа Міхальського, на прізвисько Сатана.

Не на звичайній своїй дорозі підібрав його Діонізій, а тоді, коли їздив до Пйонтека по ялинку.

Останній ліс, що вцілів у тій околиці, чорнів серед чистого поля, немов цвинтар, і до нього страшно було підходити. Тутешні люди, звиклі до рівних полів, де все ясно видно і вдень і вночі, не любили заходити в цю тьмяну гущавину, де кожний крок відбивала луна. Діонізієві теж було якось мулько на серці, коли він ішов до лісникової хати.

Дуби шаруділи над його головою цупким бронзовим листям. Щось — сучки чи жолуді — обламувалося з дерев і, стукаючись об гілля, падало додолу. Ялини здіймали широкі крилаті груди й сумно шуміли. Внизу, здавалося, весь час щось вовтузиться. Подеколи листя зривалося з землі і летіло крізь маленькі просвіти в гіллі.

Коли Діонізій уже поклав зрубане деревце на візок, до нього з шумливої хащі виломився оцей Сатана і попросив, щоб його підвезти.

У полі був такий вітер, що майже не довелося дорогою розмовляти. Тільки повернувши на Русоцин, Діонізій обережно запитав:

— А куди ж тебе підвезти?

Сатана відповів непевним жестом.

— Може, сюди? — обізвався Діонізій, зупиняючись біля стельмашні.

— Нехай і сюди, — відповів прибулий і, зійшовши з візка, поправив на тому місці, де сидів, зім’яту солому. Потім рушив уперед такою нетвердою ходою, наче вперше підвівся з ліжка після тяжкої хвороби. Він пройшов трохи і зупинився. В’їжджаючи в браму, Діонізій обернувся — непевний гість стояв і роздивлявся навколо.

— Хто це? — запитали у дворі.

А коли довідалися, хто саме, напалися на Діонізія.

— Навіщо привезли цього Міхальського? Щоб зарізав кого? Або обікрав?

Навіть діти поперелякувались, бо їх завжди страхали Сатаною.

— Чекай-но, чекай, — казали дорослі, — коли будеш таким неслухом, віддам тебе Сатані-Міхальському.

І оце сьогодні, перед таким святом, усі мусять дивитися на цього страхопуда, що стоїть собі на мерзлій дорозі й спокійнісінько роздивляється навкруги.

Колись казали, ніби Міхальська купила його в якогось нетутешнього пана. А хто зна — може, й від самого чорта. Бо цей Юзеф з дитинства був якийсь непутящий. Не було тут у селі жодної людини, кому б він не став осоружним, не остогид. Він навіть матір бив, давно йому за це мали б руки відсохнути. Та чомусь не відсохли. Вистачило їх, щоб два роки тому на весіллі покалічити людей і ще накоїти бозна-чого. А йому тоді ще й вісімнадцяти не було. Відтоді, як він пішов із села, — його ніхто й не зустрічав. Хтось торік переказав йому, що померла його мати, пташниця з маєтку. Але чи справді йому дали знати і чи дійшла до нього та вістка, нікого це не обходило.

Пани теж цього разу були незадоволені Діонізієм:

— Чого той Сатана приїхав з вами? Що йому треба? Тепер і в свято доведеться всього пильнувати.

Діонзій уже й сам шкодував, що привіз його. Довкола стало так незатишно.

Але, коли в стайні на нього знову накинулись, він розсудив по-своєму і, дочекавшись, поки всі замовкли, сказав:

— Якби я його не підвіз, він би й сам прийшов. Чого ви до мене причепились? — А по хвилі мовив, піднявши голос:

— Такі завше, як уже зовсім зіб’ються з усіх доріг, приходять і тиняються по рідних місцях. А ви що, матимете збиток від того, що він тиняється? Може, грунту вашого зменшиться, що він тут по землі ходить? Хіба він не людина? Шляхтич, може, який? Паничик? Марципанів він, либонь, не нажерся на цьому світі, черева не носить перед собою, — не вгамовувався Діонізій. — А якби тобі таке випало, пішов між людьми, а там лихо спіткало, і дорогою хтось пошкодує ще тобі місця в соломі на возі! То хіба скажеш, що то християнин? Скажеш — свиня, і правду скажеш.

Конюхи посміялись, і на тому все скінчилося. Ніхто вже не дорікав Діонізієві, і чоловіки вийшли зі стайні покурити. Діонізій усе ж почувався зле, на душі в нього було так, ніби він устряв мимоволі в якусь справу і не знав, чи годилося це робити.

Стоячи отак у задумі, раптом почув він, що конюхи біля воріт пояснюють комусь, як знайти Діонізія.

— Діонізію, тут до вас прийшли! — гукали вони.

А прийшов, власне, цей Сатана і, підійшовши ближче, сів на скрині.

— Чого тобі приспічило, що аж сюди приплентався? — непривітно спитав Діонізій, напружуючи зір, щоб краще розгледіти прибульця в темному кутку.

— Я здалеку йду, — озвався той перегодом.

— Ну то й що, як здалеку? Здалеку! Звідкіля ж це?

— З Варшави.

— Може, ще й пішки?

— А як ви гадали? Таких, як я, поки що в каретах не возять, та й до поїзда без квитка не запрошують.

— А сюди хто тебе запрошував? — сердито мовив Діонізій.

Сатана відповів сумним запитанням:

— А хіба це не моя рідна сторона?

— Тобі краще було б іти в чужу, туди, де тебе не знають.

— А то чому? — вигукнув гість, схоплюючись зі скрині. — Що я тут комусь життя вкоротив чи обікрав когось? — Він аж давився своїми словами.

— Діонізієві заціпило. Спробуй поговори з таким, коли він не почуває за собою вини. Та ще й кричить так, ніби його скривдили.

Погомоніли про інше.

— Ну, залишайтеся з богом, — сказав нарешті Сатана. — Мушу вже йти.

А Діонізій, вийшовши за ним, побачив, що Сатана зовсім нікуди не поспішає.

Він обійшов подвір’я, зупинився біля возів. Задер голову вгору, тупаючи ногами, сполошив вороння.

«Ще десь вогонь загубить», — подумав Діонізій, дивлячись на червону жаринку цигарки між пальцями в Міхальського. Він нишком стежив за Сатаною, і в ньому ворухнувся жаль до цього хлопця. Адже він набагато нещасніший від нього, Діонізія. Не має рідного притулку і тиняється отак серед жахливого ворожого світу.

Блакитне надвечір’я стало сірим, потім зовсім стемніло, і Сатана розтанув десь у закутку маєтку. Ніхто не бачив, де він подівся, куди пішов.

Але Діонізій відчував його присутність у своєму серці. Коли він був тут, біля нього, — залишався далеким, чужим і незрозумілим. А коли зник, виявилося, що запав Діонізієві в серце.

Наступного дня було морозяно й погідно, але стояв туман. Рожево-сіра пелена вкрила весь простір між будинками й заростями. Дерева, окутані інеєм, виринали з туману, як білі стовпи диму. Снігу не було. Стріхи ледь-ледь посивіли від паморозі. Червоне сонце без променів висіло в нечистому повітрі, мов клубок рудої вовни. Висіло воно низько в імлистому небі, яке мінилося різними барвами: над яскраво-білими деревами — наче темно-буре, далі рожеве й жовте — як звичайно буває небо короткого дня, коли вранішня й вечірня зорі мало не зустрічаються. Люди поспішали додому, і хода їхня відлунювала, немов під склепінням льохів.

Ідучи до родичів на святвечір, Діонізій думав собі, що даремно люди турбувалися — Сатана, якого так вороже зустріли тут, сам десь повіявся.

Але той ніде не подівся. Знову звідкись узявся і йшов по другий бік тією ж дорогою, що й Діонізій. Обличчя його засльозавилося з морозу, він був пригніченим і якось силувано посміхався.

— Ну? — запитав Діонізій, коли вони привіталися.

— Тихо на світі, — відповів парубок досить весело.

— На мороз показує, — зауважив молочар.

— На мороз або на сніг. Коли імла, завше сніг падає.

Ішли вони поруч, але незграбно, підштовхуючи один одного, бо все не в ногу виходило.

— Йдете на святвечір? — запитав Сатана.

— Ні, так вийшов прогулятись. Ще не час, — відповів Діонізій.

А що ж відповідати, хіба він міг залишити його самого на вулиці?

— Та вже зорі було б видно, коли б не ця червона імла, — несміливо мовив Сатана.

— Ще встигну, — буркнув Діонізій, і вони рушили далі. То щось говорили, то зітхали, ніби їхній настрій зовсім не відповідав тим словам, які вони промовляли.

Так дійшли до червоної каплички, що стояла на роздоріжжі. Перед очима в сірих сутінках обабіч лисніла шосейна дорога. Дзвінко гули телефонні стовпи. Порожньо на дорозі.

На перехресті, якраз навпроти каплиці, стояв дім Хойнацького. Сьогодні його фасад був темний, зате яскраво світилися вікна, що виходили у двір.

— Невже Хойнацький замкнув уже крамницю? — зупинився Діонізій і торкнув за клямку, що мала форму серця.

— Відчинено, — зраділи обоє і разом увійшли.

В крамниці було порожньо, але й тут, очевидно, готувалися до святвечора, бо посеред приміщення вже стояли столи.

Кімната ця дуже підходила до врочистого святкування: колишня корчма була трохи темнувата, але зате простора, а вогонь, що палахкотів у старому коминку, ще й оживлював її.

— Буде тут нам тепло, — сказав Міхальський.

Хойнацький відхилив двері, за якими миготіли веселі відблиски і лунав гомін святкових приготувань. Відсували конфорки, на плиті, терли мак, тарахкотіли засувками.

— Зачиніть двері! Двері! Двері! — І видно було, як росло й пухло тісто в діжі.

— Хто тут? — запитав Хойнацький. — Це ви, Діонізію? То ви не вдома?

— А тут хіба не вдома? Дайте, батьку, пива.

Дзенькнули пляшки, вдарились одна об одну.

— А хто це ще там з вами? Не бачу поночі.

— Подорожній. Гість.

Налили собі коричневого шумовиння.

І лише коли Хойнацький вийшов і зачинив за собою двері, вони схилились через стіл один до одного й заговорили.

— Посидьте зі мною, — з острахом почав благати Сатана.

— А я хіба втікаю? Тому й прийшов з тобою сюди, щоб не було тобі такого дня сумно самому.

Обличчя їхні то відпливали, то знову з’являлися в червоному мерехтінні вогню.

За дверима трохи притихло — і якісь два голоси заспівали колядку.

Слухаючи той спів, Сатана вп’явся пальцями в свою благеньку одежину на грудях. І став, мало не плачучи, щось розповідати. Скрізь йому було зле. Ніде йому не щастило. В кожного завжди є хтось, є до кого прихилитись у важку хвилину. А він нікого не має. Він відверто визнав деякі свої гріхи. Якось був упився, а то ще затіяв суперечку. Але хіба ж то вже такі гріхи, що він має їх отак спокутувати? Щоб прийшов у свою рідну сторону — тут же його рідня, — а йому ніхто й головою не кивне, ніхто й не гляне привітно?

— Якби не ви, Діонізію… Якби не ви… то мені хоч землю гризи з болю…

Діонізій просив ніяковіючи:

— Досить-бо, Юзю! Досить, Юзю! Випий, дитино, випий, тобі й відляже від серця…

Вони випили, важко дихаючи в склянки. Потім Діонізій повчально мовив:

— Ти, дурненький, не плач. Хоч як би ти низько впав, завжди знайдуться в світі люди, ще нещасніші від тебе. Скажу я тобі, хоч би й як тяжко ти мучився, завше стрінеш такого, що муситимеш ще втішати його.

— Не хочу жити, як цьому всьому кінця не буде, — простогнав Міхальський.

— Що ти там тямиш! Хоч як би тебе скрутило, а коли можеш комусь ще допомогти, то вже й тому варто жити.

— Е-е-е… Я хочу, щоб на світі зовсім було по-іншому. Щоб так було, як ще ніколи не було. Бо тут, на цій землі, пекло. Тяжко тут бідній людині. Все, все щоб було інакше.

Поки він промовляв ці слова, обидва вони щоразу далі відхилялись один від одного, а величава, чудова колядка, яку співали за дверима у Хойнацьких, ніби вростала поміж них.

Міхальський, не підводячись, прислухався і почав тихо підтягувати:

Ой на світі диво — все різдво змінило:

Літній промінь лине, в річках плещуть вина,

Лев везе колоди, а ведмеді — воду.

Вовк пасе ягнята, лисонька — курчата,

А зайці з хортами дружать, мов з братами.

В мирі кіт і миша, лад у них і тиша —

Звірам і народу бог змінив природу.

Діонізій засміявся:

— І щоб на дубах росли яблука, а на ясенах виноград! Це ти захотів неможливого.

Сатана знову почав плести якусь маячню, аж слухати було неприємно. Говорив, що вчився в школі штейгерів, їздив до Петербурга. Були такі, що хотіли зробити його інженером. Жоден з тутешніх не годен збагнути того, що він знає. Діонізієві аж в очах потьмарилось. Чи ж можливо таке? Чи він бреше? Інженером? Плете, мов божевільний. Діонізій гадав, що побратався з нещасним, хотів його втішити, а тут перед ним об’явився хтось зовсім інший, незрозумілий, може, справді — сатана?

Раптом щось просто дитяче почулося в голосі Міхальсь-кого.

— Але хіба тут дадуть людині дійти до чогось? Закатують! Згноять і справді сатаною зроблять.

Обоє озирнулися: щось шкреблося в дверях. Певне, миша.

Діонізій погладив хлопця по голові.

Сатана щось довго пригадував, а потім гірко і з болем сказав:

— Нічого в мене нема, тільки оце, що під ногами, та рідна сторона. Та й цього, кажуть, забагато, нема тут тобі місця. І ви ось теж тієї самої правили.

— Та то я набрехав, Юзеку, мов той пес, — пробурмотів пригнічений і засоромлений Діонізій.

— А може, й не набрехав, — шепотів Юзеф, опершись на бильце прилавка і звісивши безвільно вродливу голову.

Із захмарних злетів своєї розповіді спускався він на чорне дно дійсності, на справжнє своє місце. Діонізій терпляче йшов за ним. Він, як бог заповідав, узяв до серця долю цієї грішної людини, немов долю брата, і мав від цього велику радість.

Сатана, відчувши його щиру підтримку, глибоко зітхнув і звірив Діонізієві свою мрію:

— Я зроблю так. Довго тут не буду. Візьму та й поїду до Америки. А що робити? Що робити?.. Більше я не можу… — Він підвівся і знову схопив себе за одежину на грудях. — Все я, брате, посмію, — за кожним словом йому щось ніби підступало до горла. — Все посмію. Людину заріжу. На все піду, коли доведуть мене. На який хоч кримінал. Одного тільки не смію! Одного тільки не смію!

— Не галасуй! Чого ти не смієш? Кажи!

Сатана взявся руками за голову, потім потер ними обличчя, заплітав палець за палець і важко дихав, усе не наважуючись сказати. Нарешті почав тихо:

— Є тут одна… Є одна… за ким серце моє сохне.

— Ну? — буркнув Діонізій і одним махом випив рештки вина. — Хто ж це вона?

— Та, що служить у панів нянькою в найменшого. А раніше була за мамку йому.

— Бійся бога!.. Ельжбіта?

— Еге ж, Ельжбіта.

— Яка? Та, що вдова? Чи, може, ти її з сестрою сплутав? То теж Ельжбіта.

— Та ні, вдова-таки, — заперечив Міхальський. — Та, що в панів біля дитини.

— Гей, парубче, що це з тобою? Вона ж куди старша за тебе! Та й те…

Але Міхальський не слухав його.

— Все посмію, — гарячково твердив він. — А цього от не смію! Не смію отак сказати їй, як є, що як не бачу її, то перед очима ніч, увесь світ — як ніч без неї. Два роки вже. — І раптом вигукнув, заливаючись сльозами: — Два роки!

— Оце тому ти й пройшов такий далекий світ?

— Авжеж тому, але сказати не смію. Бо мене тут Сатаною прозвали. Отож і не смію. — Він став благати: — Поможіть мені, Діонізію. Ходімо до неї. Це ж у маєтку, не за горами. Якщо ви прийдете зі мною, вона це завважить. І, може, піде за мене, поїде зі мною…

Хойнацький прочинив двері.

— Зараз стіл тут будемо накривати, — нетерпляче кинув він.

— Уже йдемо, — відповів Діонізій, але не йшов. Він почував себе втомленим, у ньому наче боролись дві якісь протилежні сили. Видавалося неймовірним, щоб цьому забіяці несусвітному закортіло раптом одружитися з Ельжбітою, жінкою статечною, дарма навіть, що дитина знайшлася в неї вже після смерті її чоловіка. З другого боку, він чомусь вважав, що мусить-таки іти з Міхальським до Ельжбіти й умовляти її вийти за нього.

Але чи захоче вона прийняти цього вовка серед русоцинських овець? Або ще й піти з ним у якийсь вовчий край?

— Ото дурень, — захищався обережно Діонізій, — до кого ти йдеш просити? Та й що їй казатиму, щоб вона послухала?

І пощо мені йти з тобою? Та й те…

Сатана не дав йому закінчити.

— А хто ж піде, як не ви?! — вигукнув він у розпачі, аж Діонізій втратив мову.

— Зараз будемо тут стіл накривати, — знову заглянув Хойнацький.

— Вже, вже, — поспішився Діонізій і, замислений, неуважно розрахувався з Хойнацьким.

— Ну то ходімо, — звернувся він до хлопця.

Вийшли надвір, і Діонізій спершу мовчав, наче забувши і про Міхальського, і про панську няньку. Він думав, що з людьми ніби нічого вже й не має спільного, а от же йде з ними разом. Не попереду, але надаючи ходи, щоб не відстати. Та ще його кличуть, підганяють, не хочуть без нього обходитись. І він раптом збагнув, чому не хочуть без нього. Він і вони — одне.

— Чи ти, чи я — на одне виходить, — обізвався він нарешті, вражений цією думкою, яка сповнила йому душу, мов ангельський спів у костьолі.

— Що ви сказали? — здригнувся Міхальський.

— Та кажу, що йду оце так, ніби проситиму за самого себе, — пояснив Діонізій, згадавши, куди вони прямують. І відразу знову відчув, що йде він не просто на сватання, а до якогось нового розуміння життя. — Тут не про Ельжбіту йдеться! — гарячкував він. — Коли вона й не захоче тебе, то це пусте. Йдеться про те, що от гадаєш, наче втратив усі надії, — аж бачиш, що нічого не втратив, бо надії інших людей доходять тобі до серця. Бо життям інших людей теж можна жити, та ще й як! Все можеш втратити, та однаково тобі досить лишиться, бо в усьому є твоє життя. В кожній іншій людині… То ж бо.

Сатана не слухав його, і Діонізій подумки казав собі далі, що радість і нещастя ходять поруч у житті. І радість спізнаєш, хоч і не сподівався на неї, і горя хильнеш, хоч як би не хотів його. З них обох сплетене твоє життя і твій порятунок.

Тільки ні від чого не треба тікати, з усіх сил треба жити й жити!

Якщо й не маєш із чим вийти проти свого нещастя, вийди голіруч, з єдиною своєю мужністю, із серцем своїм людським.

У кожному з нас є щось яскраве й важливе, богові навіщось у світі потрібне, і воно за тебе бореться, і несподівано приносить тобі перемогу.

— «Перемога отця небесного». Як співається в святій пісні, так і в людині має бути, — промовив Діонізій уголос.

Засліплений цією думкою, він спіткнувся об камінець, і вмент у нього усі думки сплутались. А вдруге він так уже не потрапить ні скласти їх, ані висловити.

Але йому лишилася радість схвильованого серця.

Вдивляючись у ніч, він сказав:

— Уже недалеко. В кухні світиться.

— О боже, змилуйся!.. — прошепотів Міхальський.

— Не бійся. Сьогодні Ісус із людиною братався. А ти людини боїшся? Вона й ти — люди. А це ж одне ціле. Розумієш? Чи оженишся з нею чи ні… Розумієш!

Поминули чиїсь ясні віконця, густу тінь від хат, пліт посірілого садка.

Небо було таке ясне, що видавалося зовсім блакитним.

Невиразні оддалік поля тонули не в темряві, а в розсипищах зір, і місяць золотив широку рівнину. Половіла дорога, і вздовж неї мовчали над своїми тінями високі дерева.

 

1925

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.