Дике зілля-8

СКЕЛЬЦЕ

У калінецькій тюрмі Марцін Снядовський пробув 22 січня 1906 року лише решту тієї морозяної ночі, коли його було заарештовано. Вранці, не повернувши кишенькових речей і видавши лише трохи грошей, що в нього забрали в канцелярії, йому наказали зібратись і повезли його до залізничної станції. Зважаючи на це він дійшов висновку, що його «схопили» не за виступи в Калінці. Він здогадувався, що метою цієї подорожі буде Варшава, де стався, певне, якийсь новий провал, що про нього він нічого не знав. У думках він перебирав ті місця, роботи тих людей, з якими мав щось спільне останнім часом. Прагнув з’ясувати, кого ще, крім нього, могли заарештувати, планував собі, як і що треба йому довідатись, як і кого повідомити про свій арешт. Іноді він послаблював біг утомлених думок, впадав у дрімоту, піддаючись обставинам, відчуваючи себе — не без полегкості — безпорадною іграшкою.

Проте у Варшаві його лише перевезли з Калінецького вокзалу на Брестський і повезли далі на південний схід. Але й тепер він не міг нічого довідатись. Конвоїри на всі запитання відповідали: «Ми нічево нє знаєм». І тоді серед вагонів, жандармів, залізничників, розмаїтого люду, наче серед німої байдужої природи, яка заздро стерегла таємницю уготованої йому долі, він почав знову сам розкручувати й зіставляти перебіг подій. Поступово, дуже здивований, він дійшов висновку, що везуть його до Києва. Він став відновлювати в пам'яті все про свою колишню діяльність на українській території Росії. В Києві він жив два роки тому в дядька, полковника російської армії, коли складав екзамени на атестат зрілості в тамтешній гімназії. Одночасно він працював у місцевій революційній організації есерів і за її дорученням вів агітацію у війську. Та були то досить давні часи, і він сумнівався, щоб відтоді залишились там по ньому якісь сліди.

Найімовірніше могло тут встряти в гру його короткочасне перебування в Києві півроку тому, яке, щоправда, мало чисто інформаційний характер. Окрім побачення з кількома довіреними особами, єдиною тодішньою його «революційною» роботою була передача товаришу Борисові, якого він добре знав, літографічного каменя, що на ньому колись відбивали відозви. Камінь цей був уже досить спрацьований, і ним послуговувались тільки в разі потреби швидко розмножити якісь відбитки в невеликому числі примірників. Останнім часом у зв’язку з удосконаленням друку і розповсюдженням нелегальних видань, камінь той втратив колишню свою вартість.. Але виявилось, що в якійсь глухій дірі він ще міг би знадобитись, і Марцін, добувши той камінь зі схованки у свого давнього товариша, передав тим, хто його потребував. Борис, не маючи змоги зустрітися тоді з ним, прислав свого товариша. Марцін і віддав йому камінь, літографічну інструкцію, а також листа до Бориса, який, зрештою, не міг нікого компрометувати, бо написаний був умовними приятельсько-родинними виразами. Невже все це потрапило до рук жандармів? І тепер виникла проблема: чи потрапило раніше, ніж дійшло до Бориса, чи воно в нього, і яка з цих двох можливостей гірша.

У всякому разі, київська справа здавалася йому не такою загрозливою, як варшавська, хоч ув’язнення в Києві позбавляло б його змоги повідомити когось із товаришів. І партія не знатиме, що з ним трапилося. Хіба що довідається обхідним шляхом, через Боровських, у яких його заарештовано, але яким, як гадав він, нічого не загрожує.

Незабаром він переконався в правильності своїх припущень. Привезли його справді до Києва. Була знову ніч, така ж місячна й морозяна, як і дві попередні. Мури в’язниці на Великій Володимирській освітлювались яскраво, неначе замок із дитячої казки. Зате коридор і канцелярія, куди ввели Марціна, мали вигляд, відповідний цьому закладові. Були брудні, вогкі й темні. А проте й тут, на кам’яній підлозі, виднів чотирикутник од місячного світла і його не могло зруйнувати блимання настільної закіптюженої лампи. Чоловік, що реєстрував новоприбулих в’язнів, спав, поклавши на стіл голову й руки біля великої книги і вкрившися сірою жіночою хусткою з китицями. Прокинувся він лише тоді, коли ввійшли озброєні жандарми. Перекинувшись із ними кількома словами та закінчивши формальності, він оголосив розм’яклим голосом:

— Ва втарой.

Після цього, натягнувши на себе жіночу хустку, що була спала з його плечей, знову поринув у сон.

Опинившися в коридорі, яким ішло ще двоє чоловіків, Марцін побачив, як один із них, узутий поверх чобіт у солом’яні постоли, із скрипом і скреготом відчинив двері камери, над якими жовто блимав каганець у ніші віконця. Чоловік у постолах увійшов до камери і якусь мить щось перевіряв там, потім виринув звідти, наче з безодні, і жестом запросив туди в’язня. Ввіходячи, Снядовський, немов на стіну, наштовхнувся на жахливий сморід. Закашлявшись, він мимохіть запитав, чи не можна відчинити вікно. Чоловік у постолах байдуже глянув на загратований віконний отвір високо вгорі і сказав, чухаючи ключем незаросле місце на підборідді під нижньою губою:

— Зідєсь нє гастініца. Правєтріваєтся дньом.

Більшу частину ночі Марцін просидів і пролежав без сну на залізному ліжку, силкуючись освоїтись із цим смородом, який, дарма що він звик до задухи робітничих халуп, — викликав у нього незнане досі калатання серця. Сморід ішов, як він скоро здогадався, від порожньої параші, не вичищеної після попереднього пожильця, який, очевидно, недавно тільки вибув звідси. Перед ранком в’язень заснув, але його розбудили: десь важко гупнули двері.

Того ж дня внутрішніми сходами його повели «в жандармскую». Сидів він, як це збагнув ще вчора, у невеликій слідчій в’язниці при управі жандармерії, в так званій «старо-київській поліційній дільниці».

У обклеєній червоними шпалерами кімнаті, куди його завели, він побачив за столом офіцера, кремезного блондина з русявою розкуйовдженою бородою. Якийсь час тривала перевірка особи Марціна. Відтак — студент права Варшавського університету, прописаний у такій-то дільниці, мешкає на такій-то вулиці.

— А ви, «шановний пане», — вів далі жандарм, — давно виєхалі із Варшави?

Марцін подумав, що вже цілу вічність не був у своєму легальному помешканні і що жандарм про це міг знати, тому відповів ухильно:

— Якийсь час тому…

— Ви не відвідуєте занять?

— Відколи почався страйк, я не ходжу до університету.

— А весь цей «якийсь час» де ви були?..

Марцін відповів після короткої паузи:

— У знайомих на селі.

— В кого саме? — лагідно допитувався блондин, тоном лікаря, що розпитує про перебіг хвороби.

Марцін мовчав.

— Можете на це не відповідати, але ваша відповідь нікому не зашкодить.

— Оскільки я заарештований і не знаю, в чому мене звинувачують, кожен, кого я назву, може ненароком мати неприємності.

— У кого чисте сумління, той таких речей не боїться.

— З нас, на вашу думку, ніхто не має чистого сумління. Вже хоча б тому, що ми поляки.

— Ну, так… — обуреним басом обірвав жандарм.

Настала черга запитань щодо перебування Марціна в

Калінці і проживання його в палітурника Боровського. На якого біса це їм аж тут було потрібно знати?

— То мої далекі родичі, я їздив відвідати їх.

— Нєужелі? — іронічно здивувався бородань.

Наступного дня Марціна допитували ще в двох кімнатах.

В одній вів з ним мало не товариську розмову сам шеф жандармерії — сивий, огрядний генерал; в іншій його допитував вродливий шатен із зухвалими зеленими очима й гарними губами, прикрашеними чимось на зразок вічної посмішки. Протягом наступних днів Марцін познайомився ще з двома жандармами, які хотіли побачити його й почути. Перший з них, чорнявий із сумними темними очима, мав надзвичайно брудні нігті й погано підстрижене волосся, що спадало на засмальцьований комірець. На противагу іншим, які були ввічливі або ж іронічні й брутальні, він поводився просто зневажливо. Проте не так, щоб ображати Марціна, ні, скоріше, ніби в дусі російського «наплєвать», яке, здавалося, стосувалось і його службових обов’язків, і цілої інституції, яку він репрезентував. Другий — холодний службіст із стіжкуватою головою, стесаною врівень із карком, — однією половиною обличчя посміхався, згоджувався і підморгував, а другою холодно погрожував і стежив. Лише в цього побачив Марцін на столі очікуваний літографічний камінь. Він одразу впізнав його через відбитий ріжок. Перше запитання, яке він почув з уст цього асиметричного обличчя було:

— А останній раз коли ви були в Києві?

Незабаром йому показали фотографію товариша Бориса і ще декого, а також його листа й друкарську інструкцію. Марцін заперечував як знайомство з цими людьми, так і своє авторство листа та інструкції. Йому було це тим простіше, що листа він писав зміненим почерком і його було подерто, очевидно, в останню мить, а потім зібрано з клаптиків і підклеєно цигарковим папером. А інструкція? Придивляючись до неї, він переконався, що товариш Борис чи хтось інший змушений був проковтнути її. Дуже зім’ята, наче видобули її з чогось гидкого, а потім випрасували, — вона була вся заляпана, роз’їдена плямами, і годі було її прочитати. Як-не-як, а дійшовши до цього моменту, Марцін відчув себе на трохи знайомішому грунті і вже міг би й підбадьоритись, якби не виводили його з рівноваги оті колеги асиметричного обличчя.

Нігілістично настроєний чорнявий із брудними нігтями мав, здавалося, доручення видобути зізнання на тему гаданих стосунків Снядовського з нелегальними партіями в Кракові. Але він, однак, дозволив Марцінові зорієнтуватись, що саме про це нічого про нього невідомо. Зате кремезний блондин і зеленоокий шатен завдавали йому багато клопоту. Марцін ніяк не міг здогадатись, у чому його підозрюють. Показували якісь плани, мальовані від руки, фотографії незнайомих йому місцевостей та людей, яких він і в очі не бачив. До того ж це були огидні, майже злочинні пики. Дійшло навіть до очної ставки з якимись типами, яких привели під вартою. Людей тих він не знав, та й вони запевняли, що бачать його вперше.

Марціна спершу втішало те, що він потрапив у пастку, поставлену не на нього, адже тоді йому легше буде виплутатись. Однак поступово з характеру тих об’єктів, що йому показували, із запитань про прикордонні місцевості, про обізнаність його з німецькою мовою він почав із жахом думати, що його переслідувачі натрапили на сліди якоїсь шпигунської афери. Від цього відкриття він аж заціпенів. З такого клопоту можна й не виплутатись, можна ганебно загинути! Він дивувався, яким чином міг потрапити в таку несподівану халепу. Та ще й так далеко, що дістали й виловили його аж у Калінці. Невже шлях, яким партія підтримувала зв’язок у Калінці з закордоном, був одночасно шляхом шпигунів? Він ходив сюди й туди по камері, намагаючись зрозуміти, чи справа літографічного каменю відкрита сама собою, чи теж вплутана якимось диявольським чином у шпигунську аферу. Перебирав у думках давніх київських товаришів, намагаючись відгадати, хто з них міг такими речами забруднити себе.

Яку ж невимовну радість відчув він, коли під кінець третього місяця слідства його кати облишили фальшивий слід, а таємничі плани й фотографії цілком позникали з жандармських столів! Водночас посилився натиск на те, щоб вивідати більше про перебування Марціна в Калінці. Такі відомості, оскільки напрямок слідства змінився, видимо набирали для жандармів нового значення. Марцін якийсь час вагався, чи не назвати свідками Гольшанських, які могли б бути для нього добрим алібі, тому що, незважаючи на свою опіку над в’язнями, вони мали репутацію лояльних громадян. Але не відважився ризикувати, сподіваючись, що, крім гарних мін, а особливо кремезного блондина, тутешні жандарми не мають жодних певних даних щодо його діяльності в Царстві Польському, куди у противному разі частину його справи було б переслано. Можуть щонайбільше надіслати до Варшави відповідні застереження чи запитання. Проте, мабуть, цього не збиралися робити, бо невдовзі і ця справа відпала від слідства. Все, як зачароване, завертілося навколо нещасного каменя.

Але тепер Марціна кілька разів викликали до нового складу слідства, в «якому, крім чотирьох знайомих допитувачів під керівництвом генерала, брав участь і прокурор. Була це дивна постать — зовсім лисий, але бородатий, з інтелігентними очима й таким смертельно блідим обличчям, що Марцін подумки назвав прокурора «гіпсом». Він ставив лише формальні запитання, інші ж брали Марціна в справжній перехресний вогонь, під яким він тремтів, напружуючи всі сили інстинкту, розуму й духа, щоб не розгубитись і не втратити самовладання. Занадто давно не має він близького контакту з тутешньою організацією, щоб добре знати її сьогоднішнє становище і відчувати, чим і кому може зашкодити або допомогти. А зашкодити він міг найневиннішою, здавалося б, дрібничкою, тому, стомлений, іноді на всі запитання казав: «Я не хочу відповідати». Підтримував його, ніби мимоволі, тільки один симпатичний нехлюй з чорними нігтями, що діставав за свої ущипливі та свавільні зауваження люті погляди поважних колег.

Бували дні, коли Марцін майже весь час перебував нагорі, в кімнатах жандармерії. Особливо сам генерал любив його тримати в себе по кілька годин. Була це людина начебто високої думки про свою культуру й свої методи допитування. Він виявляв в’язневі співчутливе розуміння і намагався переконати його в сумній трагічності свого державного обов’язку. Він завжди вітав Марціна чулим запитанням про здоров’я: «Щось ви, юначе, змарніли? Як там шлунок? Сливи їжте, любий. Сушених слив скажіть хай принесуть вам».

Далі він заводив мову про бога, про Спінозу і про Спенсера, про глисти в травному тракті, про «Дух законів» Монтеск’є і про безсмертність душі. Говорив у повітря, без угаву, мабуть, бажаючи втомити в’язня. Натомість асиметричний співчутливим боком обличчя присипляв пильність, а холодно-службовим ставив найнесподіваніші запитання. Снядовський найбільше тепер мав справу з цими двома, але знав їх уже всіх як облуплених: їхні прізвища, обличчя, звички, темпераменти, способи ведення допиту. І вони вже його знали, навіть якось злосливо немов, підступно любили. Отак часто спілкуючись, зблизилися вони між собою майже до панібратства і вели й далі темну, загадкову гру, якої обидві сторони мали вже по саму зав’язку. Слідство, яке на початку обіцяло бути коротким, затяглося до безмежності. Перед вікнами жандармських кімнат росли дерева, що вже багато місяців були для Марціна цілим позатюремним світом, втіленим у цьому рухливому чи непорушному гіллі. Гілля те спершу іскрилося памороззю, потім чорніло, нарешті вкрилося бруньками і потім — темною зеленню, а кінця Марцінової справи так і не було видно.

Отож він перестав чекати з дня на день і влаштувався в камері надовго, — звісна річ, внутрішньо, духовно, бо практичні можливості будь-якого влаштування були надто обмежені. Боротьба з блощицями й тарганами виявилася безнадійною, тож він призвичаївся до них так само, як і до смороду параші. Наглядачем його був той самий тип у солом’яних постолах, які тепер, однак, не могли бути прикрасою його скривлених чобіт, бо було вже тепло. Жвавий цей чоловік мав голову особливо випуклу на рівні вух і щік, а на плоскім тімені його стирчав, мов опахало,пучок волосся, що надавав голові вигляду маківки. Він умів розважливо поєднувати належну неприступність і суворість із згідливістю зробити, за чайові, послугу. Він постачав Марціна чаєм кращим, ніж тюремний, і приносив із міста харчі, куплені, коли вичерпались Марцінові гроші, за кошти, що їх залишив для нього в канцелярії дядько.

Марцін не намагався налагодити зв’язок із рідними з огляду на військову кар’єру дядька. Проте його стосунки з цим домом теж були, звичайно, під увагою слідства, ця справа зачепила полковника Орловича, але, певне, без шкідливих для нього наслідків, якщо дозволено було передати до в’язниці Марціну білизну й гроші. Та до побачення не дійшло, чи тому що тривало ще слідство, чи родичі не виявили такого бажання. Марцін знав, що посилками завдячує тітці і що дядько не лише не хотів, а й не міг для нього зробити більше, не наражаючись, — оскільки він «був з поляків», — на великі неприємності. Вояк цей, хоч людина й порядна, не відзначався мужністю духа, і Марцін добре знав, що завдав йому клопоту і нагнав на нього страху. Заспокоювало його трохи те, що такого ж роду ускладнення були звичайним явищем у родинах російських бюрократів та військових. Через наглядача, який був таємним зв’язківцем в’язнів зі світом, до міста він переслав тільки одне прохання: щоб не повідомляли про його арешт батьків. Він сподівався, що його незабаром випустять, а мати й так по кілька місяців, бувало, не знала, де він. Навіщо її без потреби хвилювати?

Незважаючи на те, що життя в камері було більш-менш стерпне, Марцін щодень почував себе все гірше. Його й надалі вперто ізолювали, і прогулянки свої у дворі він відбував самотою. Сусідів мав він щоразу нових, і тільки з одним із них, студентом-есером, пощастило зав’язати більш-менш довгу розмову, яка, проте, не дала Марцінові нічого цікавого, ні взагалі, ані стосовно його власного слідства. Співв’язнів він зовсім не бачив, хіба що випадково і здалеку, коли їх вели на допит або назад, та й то здебільшого тоді затуляли вічко. Читати жадав, як води в спеку, але книжок йому не давали і писати листи заборонили також. До того ж він нездужав, страждав від хворого шлунку, запаморочення в голові, сильного серцебиття.

В такому становищі, хоч допити йому дуже дошкуляли, коли в липні перестали його водити на них, він відчув це наче нову муку. Зникло майже щоденне оманливе чекання якогось повороту, зміни, просування справи вперед. Настала нескінченна порожнеча, в якій нестерпність існування відчувалася так гостро, що він став боятись цілковитого нервового розладу. Він рятувався, як міг, намагався думати про щось абстрактне, філософствував, розв’язував найзагальніші людські проблеми, а коли й це не приглушувало відчуття прикрої дійсності, він тікав від неї у мрії більш особистого характеру. Досі він не дозволяв собі думати про товаришку Діану, бо це могло б його дуже розстроїти духовно. А тепер він потопав у цих думках і — дивна річ — через цю Діану ув’язнення починало здаватись мало не добродійством. Усі перешкоди, які розділяли їх на волі (о так, тепер він називав те волею), тепер ставали дріб’язковими. Він уявляв собі, що розділяє їх лише тюрма і що потім… ой, потім він не буде вже таким твердим і суворим до себе самого.

Він мріяв також про матір, розкошуючи тією миттю, коли будуть вони разом, тією радістю, яку він принесе її змученому серцю. Батька він не любив. Батько був скупий, неприємний у ближчому співжитті, завжди злий, що ніхто належно не оцінює його позірних знань, його шляхетського роду та його світлих, рятівних поглядів на кожну проблему. Сам скептик і прогресивна людина, він вимагав від жінки й сина виконувати всі освячені часом традиції, твердячи, що ні на що інше вони не здатні, і завжди тремтів, що вони в той чи інший спосіб скомпрометують його. Син-одинак, про якого він казав: «Цей гультяй, що з браунінгом у зубах гасає по світу», — завдавав йому болю, від якого пухла печінка й розливалася жовч. Але тепер навіть і батько видавався Марцінові радше нещасним і гідним співчуття.

А зате мати… Як направду, то вона не мала ніяких переконань, не розуміла, до чого прагне і чому служить Марцін, але вона безмежно вірила, що все, що він робить, правильне й справедливе. Його таємні справи вона називала «Марцінкові тьохкання» і не скаржилась, що ніколи нічого про нього не знає.

Зустрічала його завжди, плачучи з радості, сміючись і жартуючи, показуючи цим, що нічого поганого з ним не станеться. Що ж то буде за свято, а скільки нескінчених розповідей, коли після ув’язнення він побуде з нею, — ну, побуде щонайменше цілий місяць. А чи витримає цілий місяць без «роботи»? І з цих думок він переносився у завзяті мрії про майбутню діяльність. А з них — швидко в розпач і лють, що мусить тут скніти, коли там кожна людина — дорожча від золота! Всі болячки тюремні знову починали так ятритись, що хотілося битись головою об стінку. Ні, марення про минуле і про майбутнє не допомагають терпіти. Він став пробувати щось інше — способу омертвіння до всього, що пливло ззовні, а поступово й до того, що було породжуване його щодень кволішим тілом. Він лягав, заплющував очі і майже зникав із власного існування. Натомість починав гостро відчувати життя взагалі, те, що кипіло за тюремною брамою. Це вже не була туга, не було марення. Це було безкорисливе й довершене захоплення світом, його барвами, запахами і звуками, які він сприймав цілком духовно, а проте значно сильніше, аніж коли б відчував це почуттями. Іноді це було якесь загальне піднесення, що з любов’ю обіймало весь світ, а часом стосувалося тільки певної царини світових див. У таких випадках Марцін найчастіше відчував, ніби сам він звучить у якомусь музичному творі, що його виконують велетенські сили через землю і небо. Він чув себе у глибокому диханні, у спадах і піднесеннях широкої мелодії скрипкового концерту Бетховена, у зітханнях і надривно жалобній пісні його ларгетто і в нестримному, підсиленому буркоті фаготів, у розгулі його рондо. То лунав у фанфарах п’ятої симфонії, що звучала як патетичний поклик, як молитва, а потім — знову в тій же мелодії — як мрійлива пісенька. А іноді потопав у сонці, як потопають у ньому височенні гори. Завжди гори, але чому саме гори — не знати.

Можливість впадати в такий стан дала йому мету, і вона зменшила безнадію і безвихідь тюремних днів та ночей. Він уже мав на що чекати, чим тішитись. Коли ж через певний час раптом повели його знову на слідство, він з жахом відчув, що сили, які підтримували в ньому пильність, серед отих піднесень духа дуже розслабли, і він насилу спромігся викликати в собі стан потрібного зосередження й уваги. При тому слідство за цей час ні на крок не просунулось уперед, а стало ще гострішим і докучливішим. Почали будити й викликати його вночі, застосовувати різні дрібні прискіпування, відмовляючись видавати йому гроші. І навіть «свій» наглядач на його доручення і прохання щоразу частіше відповідав офіційно: «Нє палагаєтса». Переслідувачі його самі вже були змучені до краю і, втрачаючи терпець, погрожували, що вдадуться до радикальніших способів. Мар-цін почував себе загнаним звіром, боявся, що почне виказувати, навіть не тямлячи коли, і німів від думки, що спаде на нього ота найгірша підлість людства — знущання над переможеним. Будуть глумитися, бити, — адже такі речі діялись не тільки десь там далеко, а й тут. Хіба не доводилось йому чути вночі здалеку, як із могили, глухий стогін, якесь борсання, зойки. Дивно, що його досі це обминуло. Так, ув’язнений і всього, здавалося, позбавлений, він ще мав щось, що міг тут втратити. Яка ж вона нескінченна, боротьба за свободу й гідність! Але марно повторював він собі, що не піддасться, марно народжувалось у ньому щось, ніби думка, що витерпіти все без жодного слова, можливо, теж було б тріумфом. Волосся йому дибом підіймалося, він відчував, що коїться з ним щось дуже погане. І коли одного дня лежав отак на ліжку, не маючи опори ані в собі, ані зовні, раптом з довколишньої мізерності почала висновуватись якась невідома опора, сама тонка, мов волосина, вона потягнула Марціна вгору, наче залізним тросом. Потягнула хоч і до незначної мети, але з невідпорною силою. Він відчув потребу чимось зайнятись і почав, певне, вже в тисячний раз, вивчати й розглядати найменші деталі в камері, цій невичерпній країні відкриттів для в’язня. Знав її всю наскрізь, а проте мацав, стукав, придивлявся, шукав, може, знайде щось таке, що зацікавить, розбудить зомлілу думку. Він оглядався, задирав голову і вирішив дослідити ще раз віконну нішу над дверима. Тепер його вже не стерегли так пильно, щоб раз у раз заглядати у вічко, але він дотримувався обережності і приставив стільця до стінки на таку відстань, з якої не могли б його помітити: тоді виліз на стілець, і, задерши голову, роздивився. Штукатурка на ніші була облуплена. Вапно між цеглинами теж закришилось, оголяючи де-не-де шпаринки. І більше нічого! Вже хотів зіскочити, коли це щось в одній шпарині заблищало. Він зліз і тихо присунув стільця ближче. З великими зусиллями, — бо працював він, витягши далеко наперед руки, — користуючись колінцем соломинки з сінника, видобув він те щось, і воно впало йому на підставлену руку. Було то скельце, кривий уламок скла, наче малесенька шабелька. Хоч і запорошене, воно було ще досить прозоре, щоб його помітити. Звідкіля ж воно взялося? Не з віконної шибки, бо було тонше. Може, підібрав його крадькома під час прогулянки і заховав тут його попередник? — адже для в’язня все, що він знаходить, має вартість скарбу. Та байдуже, чим воно було і звідкіля взялось, а для Марціна це скельце стало запорукою свободи, відкритими дверима в тюрмі. Тепер він не боявся ані мук, ні побоїв, ні заплутатись у слідстві… Скельце було досить міцне й гостре, щоб у разі скрути розтяти собі жили.

Марцін досі ніколи не думав про можливість самогубства. Чи був то вплив традиційних вірувань, чи здобуте незалежно від них почуття незбагненного космічного стану речей, але самогубство він вважав за боягузливу втечу від визначеного й так ненадовго — цим одвічним порядком — свого обов’язку. Проте кожна людина може зіткнутись із такими обставинами, про які знає, що радше помре, аніж ганебно їм піддасться. Він відчував себе в такому становищі і казав собі, що коли є провидіння, то тільки воно могло послати йому скельце. І з жалюгідною софістикою недолі переконував себе, що смерть лише виконана буде його рукою, а заподіяна — іншою.

Він поклав скельце назад у ту саму шпаринку, присипав пилюкою з вікна і перевірив кілька разів, чи зможе швидко й легко його дістати.

Відтоді він уже з іншим настроєм відбував свою довгу дорогу сходами до жандармських кімнат. Його зовсім перестав мучити острах заплутатись у відповідях чи когось виказати. Ясність думок, пам’ять і вміння завважити кожну петлю розставлених на нього силець, були кращі тепер у нього, аніж навіть у перші дні. Він мав скельце, і свідомість цього давала змогу з цілковитою певністю панувати над собою і процесом допиту. Він не замислювався, якою нікчемною зброєю було те скельце і що воно могло не виправдати покладених на нього сподівань. Задумане як знаряддя смерті, вони виконувало життєдайну роль — давало почуття безпеки. Якщо він тепер і боявся чогось, то тільки, щоб не знайшли скельця, не вимели, щоб не почали прибирати в камері. Що б то було, якби камери, як у нових тюрмах, були цементовані? Не було б тарганів, але не було б і скельця.

Після довгої низки денних допитів розбудили його однієї ночі раніше, ніж будь-коли, і повели звичною дорогою нагору. В знайомій червоній кімнаті він застав самого тільки сивого генерала. Той сидів з урочисто батьківським виразом на обличчі під портретом царя між двома свічками. «Що це ще за вистава», — подумав Марцін, роздивившись.

— Можеш іти, — звернувся генерал до жандарма, і коли вони залишились одні, попросив Марціна сісти.

— Ближче, — заохочував він ласкаво, — о, так.

Нашвидкуруч, двома пальцями^ніби карти, він кидав перед ним уже встонадцяте докази злочину: листа, папірця з друкарською інструкцією, фотографії.

— Це знаєте? Це бачили? Ні! Гаразд.

Він розгорнув іншу папку і поклав перед Марціном річ цілком нову й несподівану: фотографію Павлищева, за кличкою «товариш Херувим», з яким Марцін познайомився три роки тому. Снядовського дрожем пройняло, коли йому видалося, що лице його пересмикнулось і що втуплені в нього рисячі генералові очі помітили те. Херувим не мав нічого спільного з літографічним каменем. Правда, він недовгий час працював разом з Марціном у війську.

— Цього чоловіка ви часом ніколи не зустрічали?

— Ні!

— Ви добре подивіться. Гарне обличчя, авжеж?

— Справді, — підтвердив Марцін, силкуючись бути спокійним.

— Отже, я скажу вам таке, чого не маю права робити, — мовив повагом генерал. — Ви можете не боятися за його долю. Він уже там, звідки не вертаються і куди наша влада не сягає. Його нема серед живих.

— Можливо… — Марцін мало не закричав.

— Ви не вірите? — з жалем зітхнув генерал. — Ну, ви маєте на те підстави… Та все ж його нема серед живих. Отруївся…

І генерал розгорнув ще одну папку. Вийняв з неї аркуш паперу й подав Снядовському. Це був протокол розтину трупа Михайла Олексійовича Павлищева. Речовини, які були знайдені в шлунку, кишках, легенях, показували, що він отруївся стрихніном. Серце в Марціна похололо.

— Можливо, цей чоловік помер. Але яке це має відношення до мене?

— Ви все ще не вірите, — засмутився генерал.

І, ніби підкоряючись неприємній необхідності, він витяг ще один документ: видертий звідкілясь клапоть паперу з кількома написаними непевною рукою рядками. Снядовський відразу пізнав руку Павлищева, з яким певний час вів приватне дружнє листування. В записці стояло: «Те, що зв’язувало мене з кращим світом, пропало для мене. Те, чим живу тепер, — підле й прокляте. Прощаюся з усіма і сам собі виконую присуд. Поліція знайде мене мертвим».

Текст було підписано повним ім’ям і прізвищем товариша Херувима. Дата — кілька тижнів тому.

Марцін почав блискавично обмірковувати. Той Павлищев був натурою крайностей, здатний і на піднесені злети і на найнижчі падіння. Років зо два тому він закохався у жінку одного офіцера, розтратив для неї партійні гроші, товариші засудили його за це і відвернулися від нього, а він каявся, а потім грузнув ще дужче. Повернувшись до Польщі, Марцін втратив його з очей і не знав, як далеко він заблукав у своїх гріхах. Невже аж до шпигунської афери, що про неї на початку слідства йшлося? Це припущення вразило Снядовського. Передсмертний лист, здавалося, свідчив про якусь похмуру трагедію. Невже справа знову повертала на цю мерзенну дорогу? Але ж ні… Характер речових доказів на це не вказував. Павлищев десь півроку наче відродився і повернувся до партії. Яка ж це «підлість» призвела його до самогубства? Невже служив на два боки? Що це все означає? Яку мету вони переслідують, показуючи ці трагічні документи?

Ясна річ, показували їх з певною метою.

Бо раптом генерал підвівся зі стільця, осмикнув мундир, і коли Марцін, щоб не затягувати двозначної мовчанки, запитав: «Ще що?» — він раптом поклав руки Марцінові на плечі й сказав:

— А ось що! Послухай, юначе, старого. Ви всі були під владою цієї людини. Ви з заарештованих у цій справі — наймолодший. Цей отам, Михайло Олексійович Павлищев, на суді божому. Зверніть усе на нього. Кажіть! Кого підбив? Обдурив? Вам нічого за те не буде!

Всі під його владою? Нісенітниця. Що це знову за пастка? Думки в Марціна зароїлися, закрутились, наскакуючи одна на одну, як натовп, що тікає кудись у паніці. І нарешті зупинилися.

Марцін почув, що сам кричить:

— Які арештовані? У якій справі? Що це все означає? Закінчіть раз і назавжди цю комедію. Досить цього ідіотського слідства! Дев’ятий місяць без суду! Я вимагаю суду!

Генерал теж був украй знервований, але все ще вдавав із себе доброго батька:

— Нє валнуйтєсь. Ну нічєво, нічєво. Я панімаю. Вот вам стакан води. А тєпєрь, дарагой, гаварітє.

Марцін зціпив зуби і замовк зовсім.

Генерал запитував, жартував, зітхав, ходив по кімнаті, нарешті накинувся на Марціна і, шарпаючи його за плечі, в розпачі закричав:

— Кажіть! Кажіть же! Кажіть!

Потім підійшов до вікна, сперся головою об шибку і чи то застогнав, чи то заревів, аж захлинувся. Марцін ладен був повірити, що генерал заридав. Але, коли він знову повернувся до Марціна, обличчя його в ореолі сивини було неймовірно жорстоке.

— Жандарм!!! — гаркнули ще хвилину тому такі батьківські вуста. — Геть забрати звідси! — наказав він, коли жандарм, догідливо виструнчився біля порога. — Розв’яжу я твій проклятий язик, — захрипів він услід Марцінові, — знайду спосіб!

«Тепер битимуть. Тепер знущатимуться», — думав Марцін бігаючи по камері.

Коли він ліг і трохи охолов, сцена з генералом ожила йому в уяві, і він почав її аналізувати. Так. Напевно, нічого не знають, коли вдаються до таких безглуздих театральних викрутів. Може, нарешті відмовляться від «допросов» і випустять його під лиху годину? Бо що ж можуть ще придумати? Картини катувань та биття знову, наче кошмар, заполонили його уяву. Так, тепер їм тільки це й лишилося: хіба він не чув погрози? Затялися негідники не випустити цілим його. Він зціпив зуби, силкуючись уявити собі стан, коли зовсім не відчуваєш болю. Омертвіти на все, що діятиметься з його тілесною оболонкою. Чи здолає він досягти цього? Він був такий знервований, що й від шурхоту піщинок, що спадали зі стін, здригався, наче від пекельного гуркоту. Від болю, мабуть, говориш казна-що. Ще візьмусь розповідати про свою справжню діяльність у Польщі. Вже й так уривався терпець і кортіло зареготати їм в обличчя, не раз він стримував на кінчику язика вигук: «Дурні! Не там шукаєте, де треба!»

Думки ці покинули його лише тоді, коли видобув скельце. Тримав його при собі затиснуте — аж трохи у тіло в’їлося — в кулаці. Коли вранці принесли сніданок, заховав скельце в кишеню куртки. І не розлучався з ним два дні й дві ночі, обмірковуючи, коли доведеться його використати. Може, взяти його з собою на допит, особливо якщо він буде вночі?

Викликали його аж третього дня опівдні. Скельця, сам він не знав чого, не взяв. Встиг тільки засунути його в дірку роздертого сінника і всю дорогу сходами боявся, щоб часом не знайшли його там. Але нагорі Марціна охопив спокій, рівнозначний упевненості, що скельце є і, як прозорий місяченько, товаришує з його мандрівною в темряві душею.

За вікном він побачив пожовклі дерева, а перед собою — новий комплект своїх катів. Був навіть «гіпсовий прокурор». На столі лежали вже остогидлі вищерблений камінь, склеєний лист, інструкція, якої не вчитати, і — щось нове — невеличка замацана книжка. Жандарми, за винятком чорнявого нечупари, що блукав очима по стелі, дивились на Марціна з веселою злостивою цікавістю, ніби сподіваючись на неминучий тріумф. Асиметричногубий показав йому титульну сторінку у взятій зі столу книжці.

— Цей підпис знаєте? Га?

Марцін дивився здивовано. На книжці — нелегальному виданні популярної закордонної соціології — стояв підпис його двоюрідного брата по тітці Болеслава Орловича. Асиметричногубий перегорнув кілька сторінок. На берегах були помітки й зауваження, писані рукою того ж Болеся. Жандарм приклав до них відомий Марцінів лист і сказав:

— Будь ласка, добре придивіться.

Якусь мить Марцін нічого не розумів. І раптом збагнув усе. Треба ж таке, щоб вони з цим кузеном Болесем мали схожий почерк! Як на зло, коли Марцін змінив почерк, подібність стала просто неймовірна. Він здогадався, що в дядька, якого охороняла безліч привілеїв, урешті зроблено обшук, і оце здобич, яку звідти принесено. От, який спосіб знайшли!

— Так вот, — промовив асиметричний, — самі бачите… якщо писали листа не ви, то писав ваш двоюрідний брат. Тепер від вас залежить…

У Марціновій уяві постало одне за одним: той Болеслав — утіха й надія батьків, чудовий учень, — здається, цього року кінчає гімназію: тітка, єдина материна сестра, тяжко хвора на серце: дядько — російський офіцер, але непоганий чоловік, та бог із ним, і так, напевне, полетить. А ще арешт Болеся, розпач цих людей…

— Так, — відповів він без вагань, — я писав цього листа.

— Ну вот, — полегшено зітхнули, майже простогнали ті, що сиділи за столом. Тепер вони зручніше повсідалися на стільцях.

Незабаром Марціна відвели до камери. Найперше він кинувся до сінника. Скельце є! Погладив його і заховав на старе місце між цеглини. Відчув, що вже не так буде потрібне йому, що сьогоднішній день переломний. Може, віддадуть справу нарешті до суду, а може, знову почнеться розслідування з іншого боку, ще важче, ніж досі. Але він мав скельце!

Минали дні, на слідство його перестали викликати. Мар-цін почав спати. Спав і вдень і вночі. Висипався чи не за все життя. За вікнами жандармських кімнат між жовтим листом уже чорніли голі віти, коли його повідомили, що він вільний і засуджений лише адміністративно на три роки явного нагляду. І Марцін збагнув, що, по суті, чортяки нічого не знали, хоч удавали, ніби щось знають. Вони не мали навіть доказів, щоб з’єднати нещасний лист із тим каменем. Найімовірніше вилучили це все в Бориса, який або потім вирвався від них — траплялось і таке, — або мовчав як мур. Як додумалися, що лист написав він, чому вплели це до огидної шпигунської справи, взагалі хто його посадив — про все це йому ще хотілося дізнатись. Він шкодував, що не зізнався одразу, — може, швидше скінчили б. Але ні… мучили б так само, бо, очевидно, враховуючи його молодість чи граючи на його національних почуттях, хотіли витягнути з нього такі зізнання, яких не могли дістати від інших. Коли ж ці сподіванки не виправдались, вони вирішили витягнути з нього зізнання про лист — єдину річ, що давала їм змогу хоч на сякий-такий вирок. Оцим і мусили задовольнитись. Не позбавили його навіть відстрочки від військової служби: з непевними елементами не квапились до армії. Вражали Марціна ці величезні зусилля задля такого нікчемного результату. «Але, — думав він собі, — машина царату мусить гуркотіти й молоти, завжди щось молоти на друзки, на кашу, з якої виробляє свою нелюдську силу. Тільки що людина — така річ, яка не дається розмолоти, і навіть розтрощена — вона знову відроджується з попелу».

Марцін, ще зацькований і не здатний відчувати радість, готувався вийти з тюрми. Дістав у наглядача дзеркало і здивовано розглядав своє бліде, підпухле й заросле бородищею обличчя. Мав він несповна двадцять два роки… «Явний нагляд, — на мить захвилювався він і відразу ж вирішив: — Якраз, будете мене бачити…»

Перед тим, як іти, він щиро попрощався зі своїм скельцем. Вийняв його зі шпарини, потримав у пальцях, і цілував, і гладив… «Добрий з тебе товариш. Не зловжив своєю владою, а допоміг як брат».

Хотів забрати його на згадку. Але подумав, що негоже загарбувати тільки для себе цю прихильність долі, — адже хтозна, може, ще комусь прислужиться? Цього знаку свободи, який передається рукою, можливо, не одного вже попередника нещасливим наступникам.

Бо різні бувають знаки свободи: знамена, золоті герби, орли, грифи і леви. Але що важча неволя людини, то скромніший знак її свободи. А трапляється, що стає ним лише криве й гостре скельце.

 

1919

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.