Дике зілля-9

ПАЛОМНИЦТВО ДО ВАРШАВИ

Третього лютого тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року о пів на шосту ранку ми виходимо з Домброви Здунської під Ловичем і прямуємо на поблизьку станцію Яцковиці. Болото після вчорашньої відлиги стяв легкий приморозок. Перша удача. Не грузнуть чоботи в липкій грязюці, нога ступає по стужавілім хрусткім грудді. Обабіч польової дороги, в сивій імлі досвітку де-не-де біліють підмерзлі озерця талої води.

Коли ми вже підходили до станції, довжелезний состав із кількох десятків товарних вагонів відійшов на Лович. Спізнилися. Трохи посмутнівши, простуєм одначе далі.

В повітрі щось свіже, підбадьорливе, пробуджується надія, яку звичайно несе з собою світанок.

На станції порожньо. Ще немає ніяких розкладів, поїзди ходять як прийдеться. На цій лінії курсують тільки військові. Польський залізничник доброзичливо запевняє нас, що наступний поїзд буде незабаром.

Справді, ждати доводиться недовго, як на наш загартований чеканням терпець. О пів на восьму від Кутна прибуває обіцяний поїзд. Цього разу в ньому самі цистерни, лише поблизу паровоза помічаємо критий сірий вагон, двері якого прочинені, а біля них є приступки. Недовго думаючи, забираємося туди. Частину вагона займає так звана «теплушка» — невеличка кімнатка з розжареною до червоного залізною грубкою і лавами. Під вікном коло столика сидять двоє офіцерів — жінка й чоловік. Вона в конфедератці, він у російській папасі. На обох шапках польські кокарди з орлом. Рядовий, одягнений точнісінько так, як наші піхотинці напередодні війни, підкладає паливо в грубку. Наша поява не викликає заперечень. Чоловіки мовчать, офіцер — у чині полковника — курить люльку. Охоту до розмови виявляє тільки молода жінка в офіцерській формі. Вона приязно всміхається. У неї манікюр — нігті покриті темно-червоним лаком, губи підфарбовані. Жінка трохи розуміє по-польськи. Вона онука засланого в Сибір учасника повстання тисяча вісімсот шістдесят третього року. На запитання, чи вона полька, з гордістю відповідає: «Нет, я русская». І вона, і полковник — лікарі дивізії імені Костюшка. Їдуть у Сохачів по польовий госпіталь, який мають супроводити на фронт. Солдата, що топить грубку, називають Чарний. Питаю Чарного, звідки він родом. Відповідає не зразу: «З Луцька». Теж неговіркий, тому й ми зніяковіло замовкаємо.

В Ловичі зчинилося сум’яття. Ніхто не знав, чи піде поїзд далі, а як піде, то куди. Нарешті з’ясувалося, що «теплий» лікарський вагон буде відчеплений і піде свого часу на Сохачів. Хвилина вагання. Залишитись у вагоні з лікарями й чекати відправлення до Сохачева? Але чи ходять звідти поїзди далі, на Варшаву, — невідомо. Їхати на цистернах до Скерневиць? Зважуємося на Скерневиці. На деяких платформах є ззаду маленькі будки, де може поміститися двоє людей. Ці будки порожні. Вскакуємо в одну з них. Двері можна зачинити, отже, ми не задубіємо, та, зрештою, до Скерневиць недалеко.

У Скерневицях на вокзалі хмара людей з клунками. Всі — до Варшави, більшість чекає вже добу. Блукаємо по захряслих людом перонах і станційних приміщеннях. Мене приємно вражає новина: вокзал приступний для всіх. Колишній зал першого і другого класів, п'ять з гаком років призначений «тільки для німців», тепер заповнений нашими людьми, яких нарешті ніхто нізвідки не виганяє, не штурхає, не б’є ногами. «До чого ми дійшли, що ця мализна важить для нас так багато», — думаю мимоволі.

Чекаємо з годину, і раптом у людському стовпищі починається нервовий рух. Гукають, що надходить поїзд із Лодзі. І справді, прибуває поїзд, і до того ж — о диво! — пасажирський, «цивільний». Кидаємось до нього. А певніше, нас кидає туди натиск юрби. І відразу відкидає назад. Вихід до поїзда заступив, розчепіривши руки, молодий міліціонер, ще «цивільний», як і ми, але з червоною пов’язкою на рукаві і гвинтівкою за плечима. Він кричить: «Посадки нема! Поїзд назад у Лодзь! Поїзд назад у Лодзь!» Цей хлопець непоганий психолог. Зрозуміло, ніхто не сяде в поїзд, який іде на Лодзь. Ці юрби — паломники, що тягнуться до найсвятішого із святих місць — до мучениці Варшави.

Люди починають метатися, мов навісні. Вскакують у вагони, вискакують, лементують, плачуть, клянуть. Раптом той самий, червоний від натуги, міліціонер кричить: «Наказ змінено! Поїзд іде до Жирардова!» Ледве ми спромоглись осмислити нову ситуацію, як напором юрми були ввіпхнуті, мало не внесені у вагон. В товкотнечі ми застрягли на площадці, звідки зуміли протиснутися в туалет, куди набилося чоловік із шість. На щастя, чисто. Коли опустили покришку унітаза, двоє навіть сіли на ній. У відчинених дверях і на площадці товпляться якісь дівчата. Отямившись і поговоривши дві-три хвилини, довідуємося, що це українки, які вертаються з «Германії», куди були вивезені на роботи. Ті, що стоять найближче, — з колгоспу під Житомиром. Вони без передишки, одну за одною, співають російські пісні. Співають про комсомольців, про Катюшу, яка «выходила на высокий, на берег крутой», співають злободенну пісню: «Эх, да что ты, матушка, сделала, красоту мою в Германию отдала». Ще якусь, від якої в пам’яті моїй лишилося: «Тускло огоньки горят, старики о прошлом говорят».

І багато інших, яких я не запам’ятала. Російське слово «война» вимовляють на український лад: «війна», у слові «Германия» «г» звучить глухо. На прохання заспівати що-небудь по-українському відповідають мовчанням.

У Жирардові виявилося, що висідати не треба. Поїзд іде аж до Прушкова. Але в Жирардові ми простояли годину з гаком. Під час стоянки до вагона підійшов радянський офіцер, комендант станції. Привітно забалакує з землячками, які повертаються з неволі. «Скажите, — питають його дівчата, — где эта Польша кончается? Едем да едем, и все Польша да Польша». —«А вот, подождите, еще только до Буга, а за Бугом уже Расея», — втішає їх офіцер. Тоді я вперше почула відому мені з літератури діалектну вимову «Расея». Я запам’ятала цю фразу.

Вже в густому присмерку доїжджаємо до Прушкова. Поїзд далі не йде. Виходимо. Чимало часу збігло, поки пасажирів пропускали через ворота, де міліція перевіряла документи в чоловіків. Частина людей, стомлених і знетерпеливлених, рушила навпростець з розгородженого боку. Нарешті виходимо в місто і ми. Темно, хоч в око стрель. Ноги раз у раз спотикаються об якийсь груз, об кругляки бруку або провалюються в розмерзлі за день баюри. Темрява сповнена гамором і рухом, вулиці рояться перехожими, більшість яких — приїжджі, коли питаєш дорогу, відповідають: «Я нетутешній». Час від часу нічний морок роз’яснюють ракети й вогні фейєрверка, що зусібіч злітають у небо. Це, як пояснює хтось у пітьмі, — вияв радості з нагоди визволення. А мені це нагадує ракети, якими у Варшаві під час повстання і наші й німці освітлювали собі поле обстрілу. До того ж раз у раз гримить рушнична стрілянина (салют).

Ідемо ночувати до знайомої мого супутника. Шлях через цю вируючу темряву здається нескінченним. Але нарешті ми на місці. Прийом — у звичайній для недавніх тяжких років манері, тобто найсердечніший. Тільки ця сердечність нас і зігріває, бо у квартирі холодно, як надворі. З їжі є тільки картопля, виміняна на… щітку для натирання підлоги. На щастя, наші дорожні припаси цілі, бо умови мандрівки не дозволяли з них скористатись. Ділимося з господарями, які частують нас звареною на примусі ячмінною кавою. Точаться «нічнії довгії розмови земляків» про всі наші радощі й болі. Між іншим, і про те, що в Пруткові скрутно з харчами. Всяка торгівля тимчасово припинилася, бо колишня окупаційна валюта, так звані «краківські млинарки» скасована. Нових, «люблінських», грошей ще немає, а старих уже ніхто не хоче брати. Втома уриває балачки. Ледве притуливши голову до гостинної подушки, вмить засинаю камінним сном.

Другого ранку виходимо в надії дістатися до Варшави яким-небудь військовим ваговозом. Але машин щось не видно або вони мчать на великій швидкості й не звертають уваги на наше «голосування». Що його робити? Мій супутник вирішує йти пішки. Але люба Домброва наділила нас величеньким продовольчим пайком «для Варшави». Моя права рука, зламана під час повстання, діє ще погано, і я не важуся з такою ношею йти пішки сімнадцять кілометрів. Ми прощаємось і розстаємося. В першу хвилину мене охоплює бажання відмовитись від дальшої подорожі й вернутися в Домброву; тим паче, що я лишилася без копійки. В сумці у мене тільки нічого не варті «млинарки». Але біля зачинених дверей вокзалу натовп — не пускають. Міліціонер каже, що він не винен, якби його воля, пустив би всіх, але вийшов новий наказ, щоб населення не таборилось на вокзалах. «Прибуде поїзд, — каже, — тоді пущу». Коли можна сподіватися поїзда, він не знає. Згадую, що в Прушкові діє частина варшавського головного правління «Сполем»[1], немає сумніву, їхні машини курсують між Прушковом і Варшавою, і я певна, що одна з них мене візьме. Але ж сьогодні неділя, установи не працюють. І я помалу рушаю варшавським шосе. Незабаром, сама не знаю чому, повертаю назад. Машинально збочую на якусь широку, майже безлюдну вулицю. Роздивляюся навколо. Раптом у глибині вулиці бачу: стоїть машина, передом до мене. Дуже добрий, критий брезентом ваговоз. На «носі» прикріплений біло-червоний прапорець. Якийсь військовий длубається в моторі. Поруч стоїть цивільний, очевидно, тутешній, прушківець. Забувши про важкий кошик, підбігаю тюпцем.

— Ви не знаєте, — питаю цивільного, — куди вони їдуть? Не у Варшаву часом? Може, і мене візьмуть?

— Та де, — скептично відказує чолов’яга. — Там уже повнісінько.

За кілька хвилин з’ясувалося, що ця машина мала їхати по мене під Лович. У ній були: директор Національного музею Станіслав Лоренц і чимало моїх знайомих, серед них Єльжуня Барщевська, Маріан Вижиковський, Ярослав Івашкевич. Ось так, зовсім випадково, машиною Національного музею десь під полудень, після майже тридцятигодинної подорожі, я доїхала до Варшави.

В музеї, виконавши всі формальності, пов’язані з наданням мені письменницької допомоги в «люблінських» злотих (як уже сказано, я була без гроша), я попрощалася з друзями, що їхали на Прагу[2], і близько першої години дня пішки подалася на Польну вулицю.

Поблизу музею посеред бульвару величезне провалля — сліди підірваного залізничного тунелю. Брук більш ніде не пошкоджений, тільки майже всюди ще засипаний уламками руїн. Незважаючи на це, на вулицях жвавий рух, переважно пішохідний, але на розчищених від грузу головних магістралях і автомобільний. Зворушують стомлені пішоходи, нав’ючені рюкзаками, клунками, валізками. Віддані варшав’яни поспішають звідусіль на руїни улюбленої столиці, нічого не боячись, готові жити серед руїн, готові негайно взятися за відбудову рідного міста, живішого у своїй героїчній смерті, ніж усі непошкоджені міста світу.

Страхітливою ущелиною знищеного Нового Святу прямую до площі Трьох хрестів. Талий сніг, грязюка, пощерблені стіни мертвих будинків, крізь провали вікон видно лагідне сіре небо і звалища всередині. На стінах великі білі написи: «Мін немає», «Розміновано такого-то числа» або застережливе: «Міни!» Посеред вулиці йде загін саперів із щупами на плечах. Шукачі мін, вони важать життям, знешкоджують скажену злобу ворога, який навіть смертні останки Варшави нашпигував смертю.

На сповненому пафосом румовищі костьолу святого Александра стримлять у небо колони розбитого нефа. Вцілів лише один бік площі — між Брацькою і Новим Святом. А решта — руїни, руїни. Буквально збулися слова пісні: «Фортецею стане кожен поріг» і мовлене багато віків тому речення Болеслава Кривоустого: «Краще втратити королівство, аніж віддати його в неволю».

На Мокотовській вулиці спиняюсь перед будинком N9 48, за яким у садочку похована моя сестра. Це меморіальний будинок Ю. І. Крашевського, старосвітський, низький і довгий, який зберігся з початку XIX століття. Оселя великого співця історії та народних звичаїв і цього разу щасливо лишилася ціла. Підходжу до дверей, що ведуть у двір і в садок. Великий напис крейдою оповіщає: «Міни, проходу нема». Німці замінували навіть входи на кладовища, знаючи, що насамперед туди навідаються, повернувшись, вигнанці.

Довго стою зі сльозами на очах, думки мої знівечені, як і місто, серце розбите.

Іду далі. Неймовірно! Тут я проходила другого листопада, коли ми залишали Варшаву. Всі будинки на Мокотовській, хоч і подзьобані кулями, були ще повні життя, гомінкі й людні. Тепер майже вся Мокотовська спалена. Загарбники здійснили цей акт знищення вже після вигнання жителів, тільки щоб помститися над нескореним містом. Нарешті минаю якийсь будинок, обгорілий тільки з одного краю. Перед ним до застромленої в купу грузу й снігу палиці прикріплено аркушик паперу з написом: «Видача гарячого супу, кави, закусок». Всередині гамірно, метушаться люди, стукотять молотки, вищать пилки. Я всміхаюся. Ні, смерть над варшав’янами не владна! В глибині душі народжується щось схоже на своєрідний ентузіазм, який охоплює нас, коли ми опинились уже на самому дні нещастя і нам залишається тільки мужньо зводитись.

Проходжу площею Спасителя. Посеред неї цвинтар. Костьол стоїть, але дуже понівечений. Мокотовська від площі до вулиці Польної теж майже вся спалена. Заглядаю на Явожинську вулицю. Будинок № 2, де містився повстанський госпіталь, — задимлений, майже всі вікна без рам, над кожним чорна смуга кіптяви, — очевидно, середина вигоріла. Тут, у цьому будинку, вночі двадцять першого вересня мені накладали шини на зламану руку. Мов зараз бачу ту ніч і нашу перебіжку пригинці до госпіталю, а над головами — рої трасуючих куль.

Звертаю в Польну біля моторошних руїн будинку № 32, який стільки разів горів під час повстання, гасити його завжди кликали і мешканців нашого дому. Ліворуч — Імлиста перспектива садових ділянок з незібраним торішнім урожаєм, з альтанками, з яких фестонами звисає засохла квасоля.

Чимдалі повільніше, немов усе, що я побачила, чіплялося за ноги й тяглося за мною, наближаюся до дверей будинку під номером 40 по вулиці Польній. В ніші крейдою: «Розміновано 27 січня 1945 року». В під’їзді зустрічає мене давній приятель, наш двірник. Він запустив сиву бороду. Кидаємось одне одному в обійми і цілуємося, плачучи. Разом ми пережили повстання, під час якого він утратив сина, я — сестру.

Так почався мій перший тиждень у зруйнованій Варшаві.

Тяжкий то був тиждень, він приголомшив чимось особливим, не схожим ні на що пережите досі.

Всі старі форми існування знищені. Життя зводиться до відмови від елементарних вимог культури й гігієни, до метушні серед розруйнованого людського мурашника. Людство уготовило собі страхітливе марнування часу. Запал, який міг би витворити найбільші духовні й матеріальні скарби, перегоряє на радість від знайденої серед руїн коштовної дрібнички, пам’ятки колишнього життя. І водночас — яка нетерпляча втіха починання, повернуте дитинство душі, що ніби заново, вперше бачить світ, пізнає життя.

Живу я в сусідки, яка прибула сюди першого ж дня після того, як Червона Армія вигнала німців. Вона вже сяк-так влаштувалася в єдиній заскленій кімнаті. Силою обставин ця жінка стала матір’ю, опікункою і порадницею мешканцям будинку, які потроху стікаються додому. Кожен приносить із собою якийсь провіант, вручає їй, а вона готує нам їжу, прибирає, миє посуд — метка, весела, гостинна. Спимо всі покотом на кількох уцілілих матрацах, не роздягаючись, чоловіки й жінки разом. За вечірньою юшкою (вдень усі бігають «у своїх справах») пробуємо жартувати, буває навіть весело. Але перше ніж я засну, перед заплющеними очима мені довго стоять убиті, розкидані по світах, назавжди зниклі друзі, знайомі, просто земляки.

Частину дня я проводжу на поверх нижче, у своїй квартирі, яку займаю з тисяча дев’ятсот сімнадцятого року. Всі «м’які» речі в мене порозтягали, але меблі, а головне — бібліотека й домашній архів збереглися. Шибок немає, стеля затекла й лупиться; у кімнати, у ванну понамітало снігу; посічені осколками стіни брудні й сирі. Всюди сліди воістину вандальського плюндрування. Меблі пересунуто й поперевертано, всі шухляди висунуто й розкидано, вони пожолобились, жодна не входить на своє місце.

На підлозі книжки, рукописи, нотатки, листи, фотографії — доробок усього життя, все дорогоцінне для мене як документ лежить фантастично високими купами. Все відсиріле, пожмакане, подерте, затоптане сотнями ніг. Потрібні місяці, щоб усе впорядкувати, затерти наслідки варварської, даремної жадоби. Поки що вишукую найцінніші для мене папери, щоб віднести їх до сусідки. Дивлюсь у вікно на сад, перетворений у смітник і цвинтар. Коли ми залишали Варшаву, тут було кілька могил. Тепер їх кільканадцять. Мабуть, уже після капітуляції тут ховали Хворих і поранених, які померли в госпіталі на Явожинській.

Після п’яти днів роботи квартира моя мала вигляд не кращий, ніж коли я приїхала. До того ж щодня доводиться випроваджувати всіляких мародерів, пояснюючи, що тут уже нема нічого цікавого для них. Нарешті мій приятель двірник роздобув клямку й колодку, забив абиякими дошками діри у дверях — і квартиру було замкнено. Але ненадовго. За кілька днів після мого від’їзду двері знову виламали. Двері з кухні ми забили наглухо. А втім, звідти грабунок загрожував найменше, бо сходи обвалились. Квартира на першому поверсі й сходова клітка в цій частині будинку були підпалені, але вогонь, на щастя, погас, не обійнявши всієї кам’яниці.

Тепер найважливіша справа — одержати «ордер» на свою власну квартиру, де я живу вже стільки років. Вибираюсь на Прагу, в міську управу. Від мене до тимчасової резиденції магістрату на вулиці Отвоцькій, напевно, кілометрів вісім з гаком, а йти треба пішки по болоту й купах грузу. На другий бік Вісли я дістаюся по новому дерев’яному мосту поблизу вулиці Карової. Міст міцний і гарний. Радянське військо збудувало його, кажуть, за дванадцять днів. Увесь він обтиканий російськими військовими плакатами.

Є й польські, вони коротко проголошують: «Хай живе сильна, незалежна, демократична Польща!»

В будинку середньої школи, де розмістилися відділи міської управи, повно людей, гамірно, брудно, насмічено; у дворі багато автомобілів. Десь углибині оркестр розучує ля-мажорний полонез Шопена. Референт у справах культури і мистецтва направляє мене до віце-президента міста інженера Черного. Виходячи, чую, як хтось питає: «Як там ваші врятовані колекції мистецьких творів?» А хтось інший відповідає: «Та розкрадають».

Інженера Черного я не застала — він на конференції. Щоб не гаяти марно часу, йду на вулицю Отвоцьку, 14, де міститься «Сполем», яка всю війну мене годувала й опалювала мій будинок. Розпитую про знайомих. «Загинув під час повстання», «пропав безвісти», «вивезений» — найчастіше чую у відповідь. Радію за кожного, про кого дізнаюся, що живий. Як усі воєнні підопічні «Сполем», одержую допомогу в сумі п’ятисот злотих, а потім обід — пресмачну капусту з горохом.

О першій годині повертаюсь до міської управи. Прийом провадиться по-простому, всі, не питаючи дозволу, заходять в зал, де віце-президент міста працює разом зі своїми підлеглими. Приймає швидко, чемний, людей з черги просить: «Відійдіть, будь ласка, не слухайте, про що я говорю з відвідувачами. Треба ж додержувати елементарних правил культури й такту».

Мою справу залагоджено за кілька хвилин. Інженер Черний пише на заяві резолюцію в ніяково-похвальних для моєї творчості висловах, доручаючи районному житловому відділу негайно задовольнити моє прохання.

Вертаюся в непоганому настрої. На Празі багатолюддя, штовханина, базар; у крамницях виставлено окости, ковбаси, на рундуках повно… накрадених у нас речей. Сила-силенна сигарет, є й… мандарини по п’ятдесят злотих за штуку. Багато різних булок, тістечок, пундиків…

Другого дня в житловому відділі все пройшло так само гладко, як і на Празі. Впадає в око, що приймають усіх легко, без формальностей і вирішують у більшості випадків відразу й позитивно. Хоч часто… малоуспішно, як довідуюсь із скарг, що надходять одна за одною. Молодий службовець, який, сьорбаючи суп, вручив мені ордер, люб’язно пояснює: «Будь ласка, наліпіть його на двері, а якщо зірвуть, приходьте по дублікат». Справді, ордер з моїх дверей було зірвано, але вже через рік і без усяких поганих наслідків для мене. Обійшлося і без «дубліката». Але в ці перші місяці сорок п’ятого року квартиру мою не переставали грабувати, аж поки я в ній оселилась остаточно. Причому крадії, очевидно, були з різного середовища, а не тільки професійні злодії. Той, хто під час одного з моїх виїздів під Лович вирізав з рами акварель Рафала Мальчевського, забрав старовинне видання Біблії Вуєка, оригінальний рисунок Ноаковського, том Кохановського в тиснених шкіряних палітурках, збірку моїх творів у найкращих оправах, прегарну майолікову краков’янку і оправлений «Біографічний словник», був інтелігентом, знавцем коштовних речей у галузі мистецтва й науки.

Ходячи вулицями Варшави, я з особливим хвилюванням помічаю, як оживають її стіни. Якщо де-небудь уцілів навіть не будинок, а бодай якась кімнатка в ньому, вже хтось її впорядковує, прибирає, ремонтує. Щодня можна побачити нові рундуки на вулицях, площах, у нішах вітрин зруйнованих магазинів. Сьогодні можна купити тільки сигарети, завтра вже є білий хліб, а за кілька годин з’являються продавці м’яса, сала, городини, навіть молока, з яким ще особливо скрутно. Тоді я спостерігала, як із торгівлі починалося життя навіть на зовсім мертвих руїнах. Цілий свій вік негативно ставлячись до приватної торгівлі, я мушу визнати, що під час окупації вона рятувала нашу країну від голоду, а в ці перші тижні відродження Варшави стала просто символом її життєздатності.

Але й у державному постачанні сталися зміни, які вселяють надію. За кілька днів по моїм прибутті до Варшави тогочасний президент міста прислав до мене двох солдатів і дівчину-офіцера, які принесли мені продовольчий пайок і поцікавились, чи я чогось не потребую. Приємно здивована, цілую дівчину-офіцера і прошу переказати подяку президентові міста, з яким, зрештою, я особисто не знайома. У хлопців характерна протяжна вимова. Питаю, звідки вони родом. Один зі Львова, другий з Луцька. Тільки дівчина — варшав’янка. Всі троє вже від себе просять мене не боятися труднощів, «неодмінно залишитись у Варшаві». «Треба тут жити, — повторюють вони, — треба тут працювати. Правда ж?» Я запевняю їх, що ні від чого я не далека настільки, як від думки покинути Варшаву. «Не тікати туди, де краще. Лишатися там, де важко. Навіть якщо й боїшся, якщо й мучишся і «погано зносиш».

Однак поки що мені ще треба повернутися до свого після-повстанського притулку. Перед тим як вирушити в дорогу, знов іду на Мокотовську, 48. Цього разу над дверима напис: «Розміновано 6 лютого 1945 року». Входжу. В садочку ще лежать трохи підталі кучугури снігу. Раз у раз по кісточки провалююсь у воду. Могил, мабуть, понад сотню, а поховано в них — наскільки ж більше! Я спиняюсь біля могили з хрестом, на якому написано троє прізвищ. Прізвище моєї сестри вже так стерлося й вицвіло від негоди, що я насилу можу його прочитати. Під «її» кінцем хреста гілочка туї, застромив її у сніг директор музею Станіслав Лоренц, який на моє прохання розшукав цю могилу ще в грудні. Стою і плачу. Моя люба Ядзя, видатна викладачка польської мови, енергійна, витримана, смілива людина, самовіддана трудівниця підпільного навчання, струнка, чарівна жінка — неповторно прекрасна людська особистість, зникла навіки…

Я повертаюсь додому і виводжу тушшю на дощечці прізвище сестри, дату смерті, літери ВСЖ — Військова служба жінок. Може, цей напис збережеться до весни, до ексгумації. Друзі обіцяють віднести табличку й заткнути її в землю під хрестом на скорботній могилі.

Другого дня о пів на восьму я виходжу з Варшави. Іду до Вольської застави, звідки, як мені казали, «за горілку» може підвезти військова машина. Цим разом, однак, це виявилося чистісінькою ілюзією. Наближається наступ на Берлін. Автомашини, що йдуть від Варшави в напрямі фронту, мчать з блискавичною швидкістю. До того ж вони перевантажені й не хочуть брати навіть солдатів, що юрбами чекають на так званих «контрольних пунктах». На двох із них — за вольською церквою і під Одолянами — я даремно прогаяла майже півдня. Нарешті зрікаюся думки їхати машиною і бреду пішки, хоч і добре нав’ючена, бо захопила з квартири трохи вцілілих ліків і всякий дріб’язок, який ще може придатися нам на селі. Під ногами багнюка, але над полудень небо вияснюється, настає чудова провесняна погода. Тепло, щебечуть і посвистують птахи. Насилу пригадую, що все це завжди так мене тішило. Під Ожаровом я підсідаю на якийсь селянський віз, запряжений низькорослою замореною конячиною. Було вже близько п’ятої години вечора, коли ми доплентали до містечка Блоні. Тепер погода вже не здавалася мені ані теплою, ані сприятливою, хоч на чистому небосхилі мерехтіла промениста Венера. Зуби в мене цокотіли, я промерзла до кісток. Але від ринкової площі в цьому містечку до залізничної станції Блоні довелося йти зо три кілометри, і я не тільки зігрілась, а й упріла під вагою не розрахованих на пішу дорогу клунків.

У Блонях уже зовсім пізно і не без труднощів мені вдалося сісти на поїзд, що йшов з військовим спорядженням на Захід. До Ловича ми прибули о пів на другу ночі. Тут я вийшла, бо цей поїзд зупинявся не на всіх станціях. Я боялася, що проїду Яцковиці, звідки до Домброви лише один кілометр, і висяду десь значно далі. Але я цього не уникла. Бувають такі часи, коли справджуються всі побоювання, а всі надії виявляються марними. О четвертій ранку подали поїзд, який мав іти з Ловича в бік фронту. Знов бензоцистерни. Деякі з них поставлено на відкриті вагонні платформи. Біля цистерн є трохи місця, яке зараз же займає тьма людей. Все це виселенці, що прямують на Захід, до своїх домівок, звідки німецькі насильники вигнали їх п’ять з лишком років тому.

Сидимо на цих платформах від четвертої до пів на восьму ранку. Сніг на нас сипле. Нарешті поїзд починає повзти. Мої попутники кажуть: «Аби тільки не став у Яцковицях». — «Не стане, — заспокоюють інші. — Якщо розженеться, то домчить аж до Кутна». І моляться, щоб поїзд зупинився «аж у Кутні». Бо буває так, що на одній станції «совєти» з добродушною безтурботністю дозволяють людям обліплювати військові ешелони, а на наступній раптом усіх зганяють. А мені треба, щоб поїзд зупинився в Яцковицях; отож я молюся, щоб він там став, але людей не зсадили. Та ось жадані Яцковиці проносяться мов сон — я заїхала в Жихлін, що лежить на півдорозі між Яцковицями й Кутном. Однак і попутникам моїм пощастило не більше. Всіх зігнали, щоб звільнити місце для військових, які розташувалися на пероні.

Знову дві години чекання. Близько десятої прибуває поїзд з Кутна. Знов бензоцистерни на платформах. Знов здирається на них юрба. Знов стоїмо годину під мокрою сніговою хвищею. Вихор, холоднеча страшенна. Коли поїзд рушає, ми всі схожі на снігових баб. А по не вкритому снігом краєчку хустки, в яку закутана тітка, що притулилась до мене, спокійно повзе здоровенна воша.

Серце в мене калатає. Зупинимось чи не зупинимось у Яцковицях? Поїзд стишує хід, стає кілометрів за два від Яцковиць. На обрії в імлистій завірюсі бовваніють станційні будівлі. Всі кажуть, що поїзд зупиниться й на станції, — вони це бачать по сигналу. Але я вже так налякана перспективою кружляти поміж Ловичем і Жихліном, що, недовго думаючи, зіскакую в сніг. Змерзла й промокла, з заліпленими снігом очима, в завірюху я сліпма якось прибилася до Домброви. За тридцять з лишком годин у мене й ріски в роті не було. Але я така стомлена й отупіла, що не відчуваю голоду. В кімнатку, яка стала пристановищем для мене і двох найближчих мені людей, вступаю, мов у притулок тихого блаженства.

Коли я вмилася, попоїла й відпочила, почали сходитися «підопічні» домбровської сільськогосподарської школи (вона прихистила понад вісімдесят варшав’ян) і жадібно, тривожно розпитувати про Варшаву. Я була однією з перших, хто туди вирушив, і чи не першою, хто звідти повернувся. Хтось із злим розпачем запитав: «Ну що? Трупарня, так?»

Я почула щось схоже на соромливу образу, ніби зневажили когось із моїх найближчих. «Варшава?! — майже крикнула я. — Варшава — це саме життя! А зовсім не трупарня. Варшава? Та це найживіше місто в світі!»

Хтось, пильно придивляючись до мого плеча, почав наближати до нього дві стулені пучки. «Пробачте, — сказав він. — Але тепер таке трапляється».

Атож. Війна… мандри народів… а значить, і нужа. Дарма! Ми повинні мати море терпцю й завзяття в праці, щоб від нинішнього стану дійти туди, куди нас кличе час.

 

 

 

 

 

ОСІННЄ ПАЛЬТО

Моя хатня робітниця Францішка любить оповідати, а я люблю її слухати. Вона має звичку ставати біля нашого столу й наглядати, як ми їмо, навчаючи нас і підохочуючи. Достоту наче покрикує на худібку, якій щойно завдала корму, приготованого дбайливою і майстерною рукою. Через хвору печінку і як всяка господиня, що годує домашню худібку, собі Францішка варить окремо і не любить, коли втручаються в її кухню. Зате ревно й буркотливо пильнує, щоб сім’яни їли так, як хочеться їй. Але якщо за столом точиться жвава розмова, Францішка змовкає, перестає стежити, чи доволі ми взяли собі «супчику», «капустиці», «пиріжечків», і зацікавлено прислухається, час від часу перепитуючи, коли чогось не зрозуміла. І рідко буває, щоб вона не змогла приправити розмову доречною власного розповіддю. Всі ці історії живцем узяті з життя; в них виявляється мудрість Францішки, її погляд на людину — проникливий і нещадно тверезий, напівіронічний, напівспівчутливий. Часом з якогось приводу вона сипне дві-три оповістки, часом почастує нас тільки однією. Якщо розповідь довга, вона всідається у великому м’якому фотелі, доповнюючи влучні слова багатою грою свого насмішкувато-добродушного обличчя, схожого на підмерзле, зморщене, але ще рум’яне яблуко.

З безлічі оповідей Францішки я перекажу одну, яка мені особливо запам’яталася.

Одного січневого дня ми розмовляли про те, яких неймовірних спустошень наробили в людських душах страхіття війни, руйнуючи найвразливіший інструмент нашої психіки — мозок і нервову систему. Хтось із присутніх для прикладу навів жахливу історію свого знайомого, вивезеного після Варшавського повстання в Німеччину. Цей чоловік опинився в одному з американських чи англійських таборів для так званих «displaced persons», що по-польському можна було б передати словами: «табір для осіб, вибитих із сідла». Повертатися до Польщі він не хотів, боячись, що його запроторять у Сибір. Але вже так натерпівся від поганого поводження і ще гіршого харчування, що вирішив завербуватися на роботи. Він пройшов шість комісій для добору іноземної робочої сили і, бувши сильним і здоровим мужчиною, дістав призначення в тропічні джунглі. З належним спорядженням його відправили кудись в екваторіальні краї. Живучи на самотньому посту серед тропічних лісів, де мавпи з гущавини кидали на нього кокосові горіхи, цей чоловік впав у таку страшну розпуку й тугу, що незабаром повісився; про це сумлінно й пунктуально було повідомлено його родичів.

Вислухавши цю розповідь, що вкинула всіх нас у глибоку задуму, Францішка мовила:

— От бачте, бачте, людей боявся, а між мавпами пропав…

Потім опустилась у фотель і повідала скромну тутешню історію на близьку тему.

— Цього літа, — почала вона, — в липні це було, пішла я на Мокотовське поле й сіла собі серед тих садочків, ви ж знаєте, я люблю так посидіти. Є там такий горбочок з грузу, що вже травою заріс і кущики по ньому пустились. Сиджу собі. Жарко. Любо. І сіла коло мене якась жіночка, нестара ще і з лиця непогана. Принесла з собою осіннє пальто, дуже пристойне, перекинула його через руку і так сидить.

«Що це ви, — питаюся в неї, — з пальтечком носитеся в таку спеку?»

А вона й каже: «Ви, мабуть, думаєте, що я здуріла. І справедливо, бо я вже геть здуріла — всюди з собою тягаю це пальто; нехай і літо, нехай і найбільша спекота, а я з ним не розлучаюся. Гляньте, яка матерія, а підкладка! І ватин, — додає, — шерстяний. Це найдорожче, що я маю. От і боюся, щоб не пропало».

Я на те їй відказую, що й інші теж мають такі речі, але ж ніхто з ними не носиться, а гарненько сховає вдома та ще й посипле чимось від молі. «Людина ж, — кажу, — не шафа, щоб на ній влітку пальта висіли». Ну отак і гомонимо собі про се, про те, знаєте, як ото ведеться між людьми. Аж вона й каже:

«Я вам щось оповім. У вересні, коли почалася війна, ми з чоловіком і дітьми пішли з дому — на похорон, матір чоловікову треба було поховати. А як вернулися, дому вже не було. Все розвалене, спалене — попіл і руїни. І всі ми зосталися в тому, в чому вийшли. Потім, за німців, відомо, тяжко було, за все смерть. І за те, що живеш, — смерть. І так нас убивали, убивали, — каже ця жіночка, — та не вбили, ми не далися. Чоловік мій муляр, то він зруйновані кам’яниці відбудовував, ремонтував. Я їздила по масло, по м’ясо. Доп’яли й сяку-таку квартиру на Чернякові, й одежину. І діти до школи ходили. Ну, а тут повстання. І так вийшло, що нас ізнов не було вдома. Чоловік був на Волі, — розказує ця жіночка, — в отому, як це звалося, бойовому загоні. А мене застало в центрі, і в наш район я вже ніяк не могла дістатися. І коли через два місяці ми верталися на Черняків, то летіли, мов на крилах, бо ж там, удома, діти наші зостались! А як прийшли, то самі мало не впали трупом. Знов дому не було, самі руїни, а в тих руїнах усе чисто привалило і дітей наших привалило!»

Тут стара Францішка сплакнула, що ми помітили тільки з того, як раптово зірвався її голос. Утерши очі тильним боком руки, вона спокійно вела далі:

«Отак, — мовить ця жіночка, — ми знов позбулися свого добра, а до того ще й коханих наших дітей. То я вже тоді так злякалася, раз і навіки-віків, що тепер нікуди без цього свого пальта не виходжу, щоб хоч воно в мене лишилося, бо мені весь час здається, що знов усе завалиться. І живемо ми непогано, нічого не скажеш. Чоловік працює на відбудові, і все в нас є. Про чоловіка навіть у газетах писали, і фотографія його була, бо він передовик. Пальто мені справив, бачите, яке гарне. Знайшли собі й нове житло. Чотири кімнати стояли пусткою, то ми поділили їх між собою на чотири сім’ї, кожній сім’ї по кімнаті. І знаєте, живем у злагоді, навіть коло плити одне одному не заважаємо. І все було б добре, тільки я так уже перелякалася, що всюди ходжу з цим пальтом, аж люди з мене сміються, а мені весь час здається, що коли пальто при мені, то я ніби в безпеці».

— Я зразу нічого їй не казала, жіночці отій, значиться. В мене самої тепер такі нерви, що як піду з дому, то часом боязно стає за своє мізерне манаття; і хоч мені й соромно, і вже придбала нове, а частенько таки зітхну за своєю перинкою та за тим нещасним ліжком, які пропали під час повстання. Але, ви самі знаєте, кожна людина для інших розумніша, ніж для себе. Отож я про це промовчала, а їй пояснюю, що вона ще швидше збудеться пальта, коли так його носитиме: чи десь забуде, чи у трамваї в тисняві загубить, чи хтось видере його з рук — такі теж є.

«І яка там безпека, — так я їй кажу. — Думатимете про пальто, а самі попадете під машину і стратите життя чи калікою станете».

— А вона говорить: «Я й сама знаю, що це якесь божевілля, бо що те пальто, коли в мене діти загинули. А вдержатись не можу і, як забуду його, то відразу вертаюся з міста й біжу, і мені ввижається, що будинок уже весь палахкотить, уже валиться. А як візьму це пальто з собою, то мені здається, що, може, війни на світі більш не буде».

— Отак попсувала людям голови ця страшна війна!

Цими словами Францішка закінчує свою розповідь про осіннє пальто.

 

1948

 

 

 

 

НІЧНА ЗУСТРІЧ

Село під Ловичем, де я знайшла притулок після Варшавського повстання, лежить за якихось сто кілометрів від столиці. Проте моя перша подорож звідти до Варшави тривала майже тридцять годин. А назад — через тиждень — я добиралася тридцять шість годин. Ці півтори доби я провела без сну, без їжі; виїхала майже без грошей. Подорожувати тоді було нелегко, та хто б на це зважав. Я можу довго не спати й обходитись без їжі, до того ж я тільки поділяла долю мільйонів людей, що розшукували свої родини або намагались дістатися до своїх домівок, звідки їх було вигнано.

Радянська Армія швидко просувалася тоді через польські землі в навальному поході на Берлін. Ми зустрічалися з її солдатами вдень і вночі за різних гідних пам’яті обставин, а іноді й попросту, по-людськи. Одна така зустріч випала й мені.

Це сталося саме тоді, коли я верталася з Варшави в село під Ловичем, де ще були мої рідні.

Рано-вранці я попрямувала до Вольської застави, та що несла з собою валізку, плед і різні дрібнички, забрані з уцілілої, як виявилося, квартири, то до полудня змогла пройти всього кілометрів із п’ятнадцять. В Ожарові я підсіла на селянський віз, але конячина була поганенька, і лише надвечір ми дотяглися до Блонь. Там я сподівалася сісти на який-небудь поїзд до Ловича.

Невеличка залізнична станція Блоні була спалена дощенту. Сутеніло. Сніг, як то часом трапляється в лютому, вже зійшов, але було ще по-зимовому холодно. Брав мороз. Крижаний вітер люто шмагав обличчя. Червона смуга на заході здавалася якоюсь зловісною і наганяла сум. Серед руїн станції стояла мертва тиша. Жодного залізничника. На пероні — жодного пасажира. Це трохи дивувало, бо в ті дні на станціях була тиснява, люди штурмом брали поїзди, навіть військові, добуваючись із тих місць, де поневірялись на вигнанні, у свої вже визволені рідні сторони.

І ось я стою, мерзну та й думаю, що його робити, коли мене тут застане ніч. До містечка звідси кілометрів зо три, а поблизу житла щось не видно. Раптом у півтемряві серед цієї пустки помічаю людську постать. Звідкись вигулькнув залізничник і попрямував у мій бік. Я запитала про поїзд до Ловича. З його відповіді стало зрозуміло, чому на станції немає людей. «Цивільні» поїзди на Лович тут не проходять, тільки на Прушків і Скерневиці. А військові ешелони зупиняються рідко, лише як треба набрати води. Чи беруть пасажирів? Як коли; найчастіше — ні, однак можна спробувати. Чи буде сьогодні такий поїзд? Так, про це вже повідомили, але коли пройде і чи зупиниться — невідомо. Він ще не вийшов з Плохоцина.

Від колії до нас підходить другий залізничник. Обидва запрошують мене до схованої за руїнами невеличкої дощаної будки, яка тимчасово заміняє станційне приміщення. В будці — яке щастя! — палає залізна грубка. Біля телефону, за столиком, сидить диспетчер; на лавці під стіною дрімає ще один залізничник і попихкує цигаркою радянський солдат з гвинтівкою між коліньми. Після години чекання — телефонний дзвінок. Чую тільки: «Так. Та-ак. Добре. Готово». Поклавши трубку, диспетчер обернувся до мене і сповістив:

— Іде. Братиме тут воду, бо Шиманів не приймає. Виходьте з нами, може, пощастить. А ні — вертайтесь у будку; подумаємо, де вас примістити на ніч.

Ми вийшли разом, але залізничники відразу ж зникли в непроглядній пітьмі. Ліхтарів вони не мали, і це ще більш підкреслювало спустошеність зруйнованої станції. Коли чую, хтось мене наздоганяє. Молода жінка (вгадую це по її чистому, дзвінкому голосу), що, видно, прийшла на станцію пізніше й чекала на пероні, питає схвильовано:

— О господи, тільки чи візьмуть нас? Вам куди?

— Мені в Лович…

— Ох, а мені тільки до Сохачева. До Сохачева, може, і взяли б, — трохи невдоволено каже незнайома, ніби боячись, що мій «далекий» Лович відіб’є в Червоної Армії бажання взяти її до Сохачева.

Спочатку ми йшли поволі, та, почувши гуркіт і пахкання поїзда, наддали ходи, бо ж водокачка звичайно стоїть трохи віддалік від станції. Але виявилося, що вона куди далі, ніж я гадала; поїзд уже випередив нас. Злякавшись, ми пустилися бігти, хоча відомо, що воду набирають хвилин з п’ятнадцять і поїзд зразу не піде. Перестрибуємо через якісь дроти, купи руїн, стоси залізяччя. Сама не знаю, як ми пробігли поночі цією жахливою дорогою і залишилися цілі й здорові.

Коли ми порівнялися з поїздом, у мене тьохнуло серце. У величезному ешелоні було, певне, сто з гаком товарних вагонів, щільно замкнутих і темних. Подекуди бовваніло щось схоже на броньовики, на задерті вгору гарматні стволи. Справжній поїзд-привид, що його спрямовувала героїчна сила до високої мети. Чого варті проти нього ми й наша нікчемна, суто особиста подорож?

Поки ми отак, мовчки, блукали й видивлялися, двері одного вагона, приблизно посередині состава, несподівано відчинились, і в світлому прямокутнику показалася купка військових — охорона поїзда. Не встигла я до них підійти, як незнайома з Сохачева, випередивши мене, вже атакувала бійця, що стояв трохи осторонь групи офіцерів. То був кирпатий юнак з круглим добродушним лицем і веселими очима; боєць дивився на мешканку Сохачева з усмішкою, але вигляд у нього був безпорадний — він не розумів, що вона говорила. Я прийшла їй на поміч, попросивши і від себе взяти нас на поїзд. Солдат чи сержант — я до самого кінця так і не дізналася — відповів, що спитає в командира. Якщо той дозволить, то чому б не взяти, а заборонить, нічого не вийде. Він підійшов до купки офіцерів і хвилинку з кимось розмовляв. Потім повернувся, глянув на нас досить-таки понуро і сказав — а голос у нього був приємний, ніби створений для слів ніжних, пестливих:

— Ніяк не можна. Товариш начальник не дозволяє.

Мабуть, на наших обличчях — всі ми стояли в смузі світла, що падало з вагона, — відбилися дуже сумні почуття, а червоноармієць, мабуть, мав чутливе серце, бо додав непевно й лагідно:

— Спробуйте самі.

І, легенько взявши мене за лікоть, підвів до наймолодшого і найвищого на зріст офіцера. Я повторила нашу просьбу, хоч уже не вірила, що її можуть виконати. Поїзд справді був не для «цивільних осіб». Я здогадалася, що він везе боєприпаси. Високий офіцер слухав мене, трохи нахилившись, і на його гарному обличчі блукала чемна усмішка, хоч очі залишалися твердими й серйозними. Так само твердо й рішуче він нам відмовив. Я потягла за собою свою супутницю, котра ще пробувала наполягати, мабуть, сподіваючись ублагати військових, якщо не словами, незрозумілими їм, то жалібним тоном, ласкавим голосом. Не вблагала. Ми відійшли в пітьму. Незнайома плачливо бідкалася. Але я не вдавалася в розпач. Щоправда, мені дуже треба було якомога швидше повернутися до свого тимчасового пристановища під Ловичем, де я залишила одного зі своїх рідних, що тільки-но почав одужувати після тяжкої хвороби. Але військовий ешелон, який іде на фронт, і чиїсь там особисті справи — речі надто різної ваги, щоб брати до серця невдачу. Що ж, переночуємо в будці у залізничників.

Та не встигли ми пройти й десятка кроків, як нас наздогнав круглолиций боєць, гукаючи:

— Ей, верніться! З теплушкою нічого не вийде, туди не можна. Але ми посадимо вас у хвості ешелону. Начальник дозволив. Ходімо!

Ідемо в кінець поїзда. Помічаю, що передостанній вагон теж освітлений і «заселений». Двері в ньому прочинені, з них висовується голова, і молодий високий голос гукає:

— Це ти, Олексію? Ти куди?

— Відчепись, — коротко відповідає наш супровідник.

Минаємо платформу з зеніткою, яку я тепер уже виразно розпізнаю. Видовище не дуже веселе. За витягнутою до неба жираф’ячою шиєю гармати є лише причеп, відкритий куций вагончик з вугіллям, водою та мастилом. Очевидно, запасний тендер. Нелегко було на нього здертись, а ще важче на ньому їхати. Щодалі сильніший нічний вітер бурхав тут з шаленою злобою, холод проймав до кісток. Олексій виліз разом з нами. Може, так було наказано, а може, його звабила присутність молодої жінки, чи заразом те й те. В усякому разі, боєць примістив мою випадкову супутницю в найзатишнішому, найзручнішому куточку. Ще до того, як ми рушили, він почав до неї залицятися, розпитуючи, чому вона так поспішає до якогось Сохачева, чи далеко це і чи не залишила вона там свого милого. Невидна в темряві, жінка на його співучі зальоти відповідала по-польськи й невлад, не розуміючи мови, але в тон ласкавим російським словам.

Поїзд усе ще стояв. Незабаром Олексій утратив охоту до марних зальотів, а може, тільки прикинувся розчарованим; він підсів до мене й почав розпитувати, хто я, куди їду. Без видимого інтересу вислухав, що я письменниця й вигнанка, але все дивувався, звідки я знаю російську мову. Почувши, що я народилася й зросла за тих часів, коли моя країна була під владою царату, сонно мовив:

— Це вже ніколи не вернеться. Так.

Хвилинку помовчавши, він раптом стрепенувся й почав сам оповідати. Своїм співучим голосом говорив про далекі краї, де йому випало побувати: про виноградники поблизу Ташкента, про персики, абрикоси Азербайджану, про білі й рожеві фіалки Криму, про море, густо-блакитне в сяйві сліпучого сонця. Неначе хотів позолотити й зігріти цю крижану ніч картинами півдня, які малював голосом, створеним для ніжних, пестливих слів.

Раптом хтось з грюком поліз на тендер. Очі мої вже звикли до темряви, і я побачила над краєм вагона дрібне обличчя під завеликою військовою шапкою та юнацьку постать — це можна було розгледіти навіть поночі.

— Ти тут, Альошко? — крикнув солдатик високим, майже хлоп’ячим тенорком, який я вже чула по дорозі сюди.

— Тут, — озвався Олексій і, звертаючись до мене, додав: — Ось, познайомся, мамашо, з нашим Федею. Йому тільки вісімнадцять років, але він страх як любить читати. Дивись, Федько, кого ми веземо. Це польська письменниця з Варшави. Книжки, значить, пише.

— Цікаво, — проспівав Федя, і ми почали розмову, під час якої поїзд нарешті рушив.

Коли я, дивлячись на юнака, який присів навпочіпки переді мною, висловила здивування, що такий хлопчик вже бере участь у великій війні, Олексій добродушно заперечив:

— Він не хлопчик. Він солдат Червоної Армії.

Я запитала в Феді, яких письменників він читав, яких любить найбільше.

Замість відповіді він по-хлоп’ячому задерикувато спитав:

— А ви Некрасова знаєте?

— Звичайно, знаю.

— Ну так от… Хороший поет, правда? Наприклад, оце… — І прочитав із щирим почуттям:

Так запой, о поэт, чтобы всем матерям

На Руси на святой, по глухим деревням,

Было слышно, что враг сокрушен, полонен.

А твой сын — невредим — и победа за ним,

«Не велит унывать, посылает поклон…»

Солдатик замислився, а за хвилину відповів на моє попереднє запитання:

— Яких письменників люблю? Багатьох… — І почав перелічувати таким мрійливим голосом, ніби називав імена не письменників, а чарівних дівчат: — Тургенева… Гоголя… Толстого… Чехова… Пушкіна… Лєрмонтова… Достоєвського… Шолохова…

Я досить добре знаю російську літературу, тому мені легко було розмовляти з Федею про її шедеври. Поїзд ішов. Я не відчувала голоду, але через те, що давно не їла, мені ставало все холодніше. Втім, і холод я відчувала якось дивно, сказати б, розумом — усвідомлювала, що перемерзла, тому й мучуся. Олексій мовчав, напевно, література не була для нього предметом, вартим ніжних і пестливих слів. А може, саме його життя було романом, повним пригод, і цього йому було досить?

Так ми їхали з півгодини, аж раптом поїзд шарпнувся й спинився так різко, що з брязком і скреготом стукнулися всі буфери.

— Щось трапилось! — скрикнув Федя і миттю спритно, мов циркач, зіскочив з вагона. — Альошо! — покликав уже знизу майже дитячим дискантом. — Альошо! Ходім!

Проте Олексій поставився до несподіваної зупинки поїзда з цілковитою байдужістю, або з філософським спокоєм, або ж… він виконував службовий обов’язок. В кожному разі, він залишився на місці зі спокійною впевненістю людини, яка знає, що робить.

Ми стояли більш як годину. Вітер, дедалі студеніший, глумливо свистів навколо нас, квилив поміж буферів. Я була вдягнена легко, і мороз із кожною хвилиною дошкуляв мені все дужче. Холод і галас — це те, чого я не зношу. Я вже навіть не тремтіла — я клякла. Що буде, коли по приїзді до мого хворого я, замість доглядати його, сама захворію?..

Здаля, мов крізь туман, чути було тупіт солдатів, перегукування, стук, якесь сичання; вихилившись із вагона, я побачила вдалині мерехтливі вогники. Щось сталося в голові состава.

Байдужий до всього цього або ж певний, що обслуга ешелону і так упорається, Альоша знову розпочав свої зальоти, просто втиснувшись у куточок, звідки сохачівська незнайомка визирнула тільки на мить, питаючи, чому ми стоїмо. Олексій відповів їй чимось на зразок любовної поеми. Він говорив до неї, але зміст його слів доходив тільки до мене, бо жінка їх не розуміла. Зате добре зрозуміла близькість мужчини, і її вигуки шепотом: «Відсуньтесь! Ач, який сміливий!» — поступово замінилися заохотливим хихотінням. В розмові я розчула слово «красавица» і у відповідь голоснішу репліку жінки. Мабуть, вона останнім часом часто чула це слово, бо зрозуміла його.

— Яка там «красавица», — буркнула вона. — Звідки ти знаєш, яка я, коли темно? Я не «красавица».

Олексієва відповідь мимоволі змусила, мене напружити слух.

— Коли ти підводиш голову, — сказав він, — я бачу на небі твій носик. Ти кирпата, як і я. Ми з тобою пара. Врода — то дурниця, вона потрібна тим, кому нічим жити. Я за вродою не женуся. Ти молода, і я молодий. Ніч, холод, самотній солдат, а завтра я, може, загину…

Його мову урвав крик Феді, що підбіг до вагона:

— Альошо! Що ж ти? Слухай! Ми пожежу погасили! Вісь загорілася! Пожежу, кажу тобі, погасили! А ти тут з жінками баляндраси точиш!

— Ну й добре! Ти молодець, а тепер іди к бісу, — відповів юному воїнові старший товариш.

Федя побіг, аж застугоніла мерзла земля. За хвилину поїзд смикнувся. Я заплющила очі. Ну, їдемо! За годину-півтори, напевно, будемо в Ловичі. Витримаю.

Але поїзд смикнувся ще раз, заскреготів, трохи подався назад і знову спинився. Через п’ять хвилин я відчула, що хоч і ладна була терпіти пронизливий холод ще півтори години, якби ми їхали, але пасивного чекання не витримаю; може, поїзд простоїть ще десять хвилин, може, чверть години, але найгірше те, що зовсім невідомо, скільки це триватиме.

— Олексію! — покликала я, раптом зважившись. — Допоможи мені злізти. Я піду пішки. Мені дуже холодно.

Олексій виринув з мороку, вирізьблюючись на тлі трохи яснішого неба.

— Оце так, — зітхнув він, стурбований. — Як же ти підеш, мамашо, сама полем, уночі?

В ту ж мить почулися кроки кількох людей, які наближалися до нас, і невдовзі електричний ліхтарик освітив наш тендер. Я відразу впізнала високу постать начальника ешелону; певно, він з товаришами обходив состав, перевіряючи, чи не загрожує йому знов якесь пошкодження. На обличчі командира грала та сама усмішка, не торкаючи його твердих ясних очей, таких нерухомих, ніби вони ніколи не кліпали.

— Як там твої жінки, Олексію? — спитав він глухим голосом, водячи ліхтариком по тендеру. — Не замерзли?

— Отож-бо і є, одна замерзла, товаришу начальник.

Злізши з вагона, Олексій заговорив до офіцера, а той слухав його й відповідав, не припиняючи обходу поїзда. Незабаром я побачила, що він віддаляється, простуючи зі своїм почтом уже по другий бік колії; майже біля кожного вагона вони зупинялись і ретельно обстукували осі.

Олексій повернувся ще з кимось.

— Ну, мамашо, — сказав він, — тобі пощастило. Начальник дозволив тобі перейти в теплий вагон. Ми, здається, під’їжджаємо до Сохачева, — звернувся він до другої пасажирки. І до мене: — Давай руку, ми допоможемо тобі злізти. Цей товариш тебе проведе.

За кілька хвилин мене завели до теплушки, яку я ще раніше помітила в хвості поїзда. Я опинилася (поїзд тим часом уже рушив далі) у світлому й теплому приміщенні, поділеному на три частини. В одній стояв стіл, кілька табуреток, прикріплена до стіни лавочка і розжарена залізна грубка. Другу займали триярусні нари, застелені, як дивани у спальних вагонах. У третій влаштували щось на зразок канцелярії. Тут був столик з письмовим приладдям, стілець та полиця, завалена паперами. За столиком сидів молодик у гімнастерці буро-жовтого кольору зі стоячим комірцем, застебнутим на великий чорний гудзик. Він вислухав пояснення солдата, який супроводив мене, відповів на моє привітання коротким «здравствуйте» і запросив сісти, показавши на прикріплену до стіни лавочку. В нього було дуже ясне волосся, лице, чи то стомлене, чи то засмучене, з широкою нижньою щелепою й гарними вузькими очима, що дивились на мене насторожено. Він не виявив бажання завести розмову й відразу схилився над своїми паперами.

На нарах висіли завіски із зеленої китайки, їх можна було запнути, але зараз вони були відсунуті. Два солдати спали як убиті, третій, на горішній полиці, лежав, обернувшись до нас і спершись на лікоть, — ця поза нагадувала скульптуру на кам’яних саркофагах. Очі в нього були широко розплющені, блискучі, обличчя зовсім юне. Я скоріше здогадалась, аніж упізнала, що це Федя, любитель літератури. Він усміхнувся до мене й спитав:

— Це ви? З останнього вагона? Польська письменниця?

Вузькоокий чоловік у гімнастерці оглянувся на мене з цікавістю і знову схилився над своїми паперами. Ми розмовляли півголосом, щоб йому не заважати. Тепер Федя розпитував про мої книжки. Довідавшись, що в мене є шеститомний роман і що я писала його сім років, він надовго замовк.

— Шість томів… сім років, — промовив нарешті в глибокій задумі. — Це не жарт.

Він лежав, як і раніш, обернувшись до мене і спершись головою на зігнуту в лікті руку, мов статуя юного рицаря на саркофагу. Серце в мене стиснулось; я подумала, що йому ще рано вмирати, навіть якби ціною цієї смерті було здобуто Берлін. Із звичайного людського співчуття я бажала цьому хлопчикові-воїну щасливого повернення з перемогою на свою змучену батьківщину.

Поїзд зупинився. До вагона ввійшла дівчина у військовій шинелі, з провідницьким ліхтарем у руці. Один із солдатів на нарах прокинувсь і сонно спитав:

— Це яка станція?

— Якийсь там Сохачів, — по-українському відповіла вона.

Незнайома з тендера досягла мети своєї подорожі, і, перше ніж поїзд рушив, у теплушці з'явився Олексій. Він був мовчазний і ніби засмучений чи присоромлений. Я згадала, що в мене лишилося ще кілька сигарет, і почастувала Олексія. Ми закурили; його добродушне обличчя проясніло, але розмова не в’язалась. Він тільки спитав:

— Ну що, мамашо? Тепер тобі тепло?

— Спасибі тобі, Олексію, — відповіла я. — Я багато чого пам’ятаю. І вас ніколи не забуду. Тебе і Федю.

Над ранок ми прибули в Лович, звідки мені лише в другій половині дня вдалося дістатись на місце.

Історичні події, героїчні зусилля, незвичайні долі, вікопомні зміни — все це було в тому затемненому поїзді, що йшов на фронт. І були в ньому також Федя й Олексій, двоє простих хлопців, що залишили в моєму серці карб дорогої згадки. Тоді для мене це багато важило.

 

1949

 


[1] Сполем» (букв, гуртом) — Спілка споживчих кооперативів.

[2] Прага — район Варшави, розташований на правому березі Вісли.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.