Діти Чумацького шляху - 23

3. ТАРАСОВА ТАЄМНИЦЯ

Це ясно, — Тарас боїться людей.

Не тільки тому, що саме тепер уникає він ближчих стосунків, лій він зроду полохливий, як дівчина. Не боїться темряви, грози, а людей боїться.

Це зовсім недобре — з такою вдачею шукати в світі щастя. А він вирушив, ще й із каменем на шиї. Той камінь усе тягнув його донизу, він із ним змагався всіма силами своєї душі. І це вже другий рік невидима душевна травма роз’їдає Тараса.

На основному курсі, в тій многоликій, різнобарвній і незмішаній масі, Тарас почував себе дуже добре, хоч досить самотньо. Почував себе піщинкою, що пересипається поміж іншими й зостається непоміченою. На очах у нього складалися товариства, і, «ви» переходило на «ти» — він майже ні з ким не заговорював! А як траплялося запізнатися з ким, то він із полегшенням довідувався: з усіх кінців України зібралися тут — з Полтавщини, з Кубані, з Одещини, Запоріжжя, Чернігівщини… Тільки з його краю, здається, він сам-один.

Проте в своїй самотності Тарас мав інші переваги. Він був повновладним володарем у фантастичнім царстві спостережень і ні з ким не поділяв своїх володінь, не розріджував своєї уваги нічиїм чужим оком. Кругла колосальна аудиторія, в якій студентська постать здавалася малою цяточкою, кожного робила учасником, якоїсь фантастичної дії, виключаючи Тараса. Він був лише глядачем.

Він уже поділив усіх студентів основного курсу на дві категорії: «незаможників» і «непачів». «Незаможники» були переважно хлопці — в вишиваних сорочках, у свитках, чумарках, кожушанках, а хоч і в міських пальтах, то з задьористими чубами, сивими, заломленими набакир шапками.

Були між ними й дівчата, але вони більше скидалися на куркулівен у своїх добренних синіх чумарках і смушевих шапках, з гордими, визивними рухами.

«Непачі» були переважно панночки-жидівочки, випещені, з ніжними білими рученятами, з пелюстково-рожевими личками, модні й елегантні, у хутрах, шлярочках та інших принадах. Вони держалися свого гурту, говорили вишуканою російською мовою й ніяк не зливалися з «незаможниками».

Це була дивовижна, кумедна збиранина. Партизан — лісовик, червоногвардіець, що тільки-но скинув із себе бомби, обрізи й кулеметні стрічки, революційну стрічку, а може, й малинового чи чорного шлика, — цей страхітливий козарлюга смирно сидів на півколовій лаві поруч випещеної панночки. Лави ті розходилися все вище й вище, аж до стелі аудиторії. І на них можна було побачити довге волосся «під Маркса» в синій чумарці, червоноармійську шинелю, увінчану кубанкою, жовтий дублений кожушок, потерту шкіряну куртку… ще не вивелися й будьонівки… Раз у раз між ними мелькали стрижені «під макітру дівчачі голови… довгі коси… Втім, коси в ці роки були не в моді.

Була ще третя численна група — вчителі, але їх Тарас зараховував або до «незаможників , або до «непачів». Ось цей у такій модній тепер незмінно синій чумарці, досить уже солідний, з поношеним обличчям пересиченого лева, цей не «незаможник» — це провінційний аристократ. А ось другий — з гостреньким обличчям і розумними вузенькими очима, — хоч він і носить краватку й неминуче ставить премудрі запитання професорам, цей — «незаможник». Вчителівни ж були вишукано чистенькі, чемні, скромні, сіренькі.

А ось ця дівчина з виточеним обличчям у прекрасному тонкому українському одязі, який вона носить «принципово», міняючи тільки кольори та узори? Вчителька? З села? З Полтави? Яке її соціальне походження?

Ах, «соціальне походження»! Тарас помічає, що він уже протхнувея термінологією цих стін. Скільки за ці місяці наслухався він день у день цього соціального походження! І сам тепер кожного оцінює насамперед з погляду «соціального походження». Чи не краще без «соціальних присмаків» дивитися на цей задьористий кучерик на чолі в тої, з зеленими очима, що звуть Тамарою. Вона його засліпила, як він її углядів перший раз. А тепер щось не дуже...

 

 

ІІ

Поява Костя Нечіпая так немило вразила Тараса тому, що Кость міг навмисне або ненароком розкрити Тарасову таємницю. Не тільки Тарас був свідком соціального походження Костевого, але й Кость — Тарасового.

Кость, правда, міг не знати, що батько Тарасів, Меркурій Яринеєвич Сарґола, позбавлений у Дрижиполі права голосу як нетрудовий елемент. Міг не знати, що в них у містечку радянська влада націоналізувала хату. Але що в батька Тарасового була крамниця, був шинок, що дід його — найбагатший на Троянівських хуторах стодесятниник, це Кость прекрасно знав.

Яким же чином Тарас носить ім’я пролетарського студента? — міг він запитати. Як це так вийшло, що Дрижипільський комітет незаможних селян відрядив його вчитися до університету?

Тарас свято вірив, що всі оці «незаможники» й насправді були незаможниками, тільки він один дурить радянську владу. Тому й відрубний від усіх. Ця брехня, що стояла між ним і оточенням, була нестерпна, важким тягарем хилила його додолу і часами він почував, що не знесе цього тягару, спинить когось із «них» і розкаже все.

Тільки кого?

Була Натанзонша — вона здавалася йому пихатою, обмеженою й бездушною. Їй не піде нічого казати.

Були Жовті чоботи, отой, що його, як заглядить Тарас де в університетському безконечному коридорі, то намагається втиснутися в стіну, такий чогось він страшний був. Здавалося, він може проковтнути Тараса одним поглядом косих очей.

Була ще Бурманша, досить товсте, розіпхане бабисько, вона завжди запитливо дивилася на Косоокого, коли вони проходили десь удвох.

Були й інші, але Жовті чоботи, на думку Тарасову, був заправилою в студентських справах університету.

Він мав свій кабінет, був він головою усяких комісій, куди пишуться слізні заяви: «Не маючи засобів до прожиття, прошу» тощо, тощо. До всього цей жовточоботяний мав відношення — до стипендій і до обідів, і до гуртожитків, і до чисток, і до платні за навчання, що стосувалися «непачів» та «класово чужого елементу»...

Тарас міг би так зробити: підійти до косоокого й розказати все. Хай його викинуть — зате, як легко стане на серці! Але боявся людей, не міг переступити якусь грань. Та й що, власне, він розкаже? Про який злочин свій? Це ж він повинен буде втягти в цю історію ще двох людей, що діяли, бажаючи йому, Тарасові, добрав

Тарас не міг ані дня, ані хвилини жити в цім психічнім пригніченні, бо душа його не була пристосована до брехні, ніколи він не брехав досі ніде — і з дня на день відкладав.

Одно тільки міг він твердо й відверто сказати: жодного зв’язку з батьками він не має. Це була така правда!

Починаючи від Різдва, він додому нічого не писав, не переказував, і вдома про нього, видко, забули.

Батько тільки раз переказував, щоб вертався додому, бо допомагати йому вже нема чим. Додому Тарас не вернувся.

Пристав до другого такого самого, що жив у перехідній, темній, вогкій і неопалюваній кімнаті. Вони надіялися на своє воляче здоров’я та терплячість, але вночі було холодно так, що не могли спати, вдень не мали чого їсти. Один мав крупу, а другий муку та не мали на чому зварити. Часом мали на обід хліб, а часом як не мали за що купити хліба, обмежувалися цілий день тим, що лизали суху крупу…

Можна було б… Он же інші подавали заяви «перебуваючи в скрутному матеріальному становищі...» й живуть тепер у теплих гуртожитках, обідають в їдальні АРА. Ох, у якому скруті був він, якби хто знав! Але Тарас таких заяв писати не хотів, морально підтятий своєю брехнею, весь просякнутий свідомістю, що він на ті блага не має права. А вже дійшов до того, що стояв часто під їдальнею й чекав, коли пустять на лишки обідів таких самих голодних і безправних студентів, як він, без карток. Якщо залишалося в аріївських казанах.

Вдень на лекціях шуміло у вухах, до свідомості нічого не доходило з того, що читав професор.

Аудиторія порожнішала. Багато студентів не витримувало, їхали десь на село вчителювати. Зостався й він сам у своїй перехідній кімнаті.

Але Тарас носив у собі якусь незрозумілу впертість. І додому не писав, не просив нічого, і до Жовтих чобіт не звертався. Такий початок заяви здавався йому принизливим, а до прохацького змісту заяви не добереш іншого початку. Та й… Спасибі, за навчання не беруть платні… На признавання він уже не мав навіть фізичної сили. І краще здохнути тут, а не піддатися. Капітулювати? Він знає: кидають на рік, на півроку, а застрягають десь у якійсь дірі на все життя.

Зрештою, ще не все так чорно. Он учора пощастило заробити — рубав дрова. Можна буде піти відкидати сніг на вулиці, а може, й пощастить улаштуватися розносити газети.

Він так пристрасно хотів учитися, що не помічав вопіющої суперечності: адже ж хіба йому, голодному, роз’їденому самобичуванням, лізе в голову наука? Він одно знав у своїй засліпленій впертості — мусить учитися, хоч би ціною власного життя. Так, і ще дорожчою — ціною власного сумління.

По правді, то ось що заважає йому заводити дружбу, знайомства, ось що примушує знічуватися, йти в тінь там, де треба слово. І це тому, що він тепер фальшований… Що несе на душі непосильний тягар.

Але коли б він не мав брехні на сумлінні, він би вступив у комсомол. Щодня про це чують студенти, скрізь по аудиторіях висять плакати, гасла: «Пролетарське студентство — до лав комсомолу!».

 

 

ІІІ

До комсомолу! Котрий раз стоїть перед ним комсомол з напіврозчиненими дверима? Котрий раз хоче зазирнути Тарас — що за ними? Вже четвертий.

Перша нагода була тоді, як йому минав тринадцятий рік. Він на скрині в куточку, захований межи кожухами, й плакав, обливався палкими слізьми: «Де правда? Де правда?» — жагуче сам питав.

Друга кімната вся була заставлена червоними полковими бойовими стягами, в хаті за столом і на тапчані сиділи командири з п’ятикутними зірками й по-приятельському розмовляли з татом, з мамою, з Оксаною. Було з ними безліч книжок більшовицької агітації й пропаганди, які вони охоче роздаровували, самі вони гарні, говіркі, відкриті люди й залюбки тлумачили червоні ідеї. Тато підтакував, дивувався, як то воно колись буде добре і, здається, куняв. А Тарасик все те жадібно слухав і щиро приймав до серця. Так ось які ті більшовики — з загальною освітою й справедливістю для всього світу йдуть! А про них казали, що де проходять, там вирізують людей і палять села.

І це було зараз після того, як у їх хаті був розташований полковий штаб петлюрівського війська, так само з бойовими прапорами. Малий Тарас так само палко приймав до серця вільну, самостійну Украіну. Тоді він збагнув, що найвищий сенс його життя — Україна, нею мусять починатися й кінчатися подуми Тарасові, що б він не робив, де б він не був. Солодка, мила, гноблена Україна великого Тараса, іменем якого він був названий.

Змалку та Україна миготіла йому золотим вогником — у розмовах старших, у татових книжках, у чомусь ще такому невисловленому, рідному, пронизуючому всі почуття.

Для неї мас своє життя. І з нею.

Ще не перестало в серці дудніти солодке піднесення тих днів, як тепер він слухав із завмиранням серця й переконувався, що не злодії, не бандити вони, як казав тато, не страшні звірі, а інтелігентні, освічені, ідейні хороші люди, які за щастя людини воюють, і української також.

Де правда? Де правда? Хіба вони Україну забороняють? Ні! Тільки чого ж вони про неї російською мовою говорять, чому слово їх ідейне не пронизане любов’ю до українського життя, чому цих гарних слів не розуміють ні мама його, ані тітка Христя? А мама, тітка Хрисгя, то ж і є Україна, вони інакше не вміють, як українською. Де правда? Де правда?

Тарасові так хотілося віддати своє життя за людське щастя таке, як розказують червоні. За такого ладу і тато став би скрипалем, і Мокринин Павло не вмер би, і мама не мучилась би коло горшків, і бідних не було б, і не робили б одні на других. Але й без України не мислить він цього всього. А по-їхньому якось так виходить — Україна десь на задньому плані, в їх устах це слово стає плюскле, порожнє й другорядне. Головне ж — права й охорона трудящої людини, пролетарська революція у всьому світі. Де правда? Де правда?

І від того плакав Тарасик, що не міг сам, своїм умом і серцем погодити милу Україну з пануванням справедливості на всьому світі, з сліпучо гарною всесвітньою пролетарською революцією. Не міг відмовитися від української правди, а більшовицька була така всеохоплююча.

Бо чого ж ці дві правди воюють? Чому, якщо уже ці веселі комісари з червоною зіркою, то не можуть бути золоті тризуби й козацькі малинові шлики?

В комісарів він не міг запитати, бо вони на нього не звертали уваги. Вони Оксану все підмовляли, щоб вона йшла з ними, в них і жінки є в армії, мають однакові права з чоловіками, буде й їй робота. Бібліотекою завідуватиме.

Е, якби вони підозрівали, скільки хвилювання завдавали вони цьому хлопчикові, що бігав у батьковому піджаку з довгими закачаними рукавами й жадібно слухав їх розмови? Але вони не звертали на нього уваги. А він був би втік із ними й тепер, може, гордо носив би по університетських коридорах славне минуле учасника громадянської війни й витриманого старого комсомольця.

Вдруге розчинялася перед ними брама комсомолу, як учився в педагогічній школі в невеличкому місті. Питання тоді стояло так: «Комсомол чи укр’юс?»

Тоді ще ніхто не знав, що то таке укр’юс, а що комсомол. За велике диво було навіть, коли прийшли до їх школи професійну спілку заснувати.

Одного разу Несміюнчик, досить таки плюгавенький хлопчина, тільки глумливий, здатний усе на світі висміяти, встав на порожній лекції й сказав:

 — Товариші! Прошу слова! Окружком комсомолу доручив мені заснувати в нашій школі комсомол…

 — О, а це що за комсомол?

 — Комуністична спілка молоді, яка діє й працює скрізь, тільки в нас її нема. Комсомол бореться за комуністичне виховання молоді, й нам, як майбутнім вчителям…

Пам’ятає Тарас, як його вразили слова: «На нас покладено почесне завдання творити підвалини світлого комуністичного суспільства»… Тепер як він день у день чує ці слова в університеті, вони його анітрохи не вражають, інколи тільки, як надокучлива муха, — тепер уже хотілося інших виразів, свіжих незатертих щоденним вживанням. А тоді Тарас аж охолов. Він ще не знав, що це не рідні, виплекані почуттям Несміюнчикові слова, а вичитані, зазубрені з «Азбуки політграмоти».

Як закінчив Несміюнчик, бурею немов піднісся Іван Тягнибіда. Загорнув широкою долонею м’яке волосся з широкого й високого чола, війнув обстряпаною шинелею, всміхнувся своєю сліпучою посмішкою і рубнув:

 — Як заснувати, то краще вже укр’юс!

 — Укр’юс? — знову хтось перепитав.

 — Так, до пор’ядку, — перебив Іван, він десь навчився по-галицькому вимовляти це слово. Він коли вже ставав у ролі промовця, то не терпів, щоб його перебивали. — Так, українську юнацьку спілку. Це правда, соромно нам тут хіхи та хахи справляти, коли по всій Україні молодь закладає підвалини нашого українського життя.

 — А що ж ми будемо робити? — запитала котрась дівчина.

 — До пор’ядку! — уговтав її одним поглядом Іван. — Я ось маю з собою програму, ми її прочитаємо й виробимо собі статут, який покаже, що робитимемо…

Несміюнчик демонстративно покинув клас, а Тягнибіда організовував укр’юс далі.

Тільки другого чи третього дня Івана заарештували, й укр’юс його захолов. А в комсомол також ніхто не записався.

Дотепного, життєрадісного, з блискучим розумом Івана всі любили, а Несміюнчик був завжди їдкий і зарозумілий, пнувся, як жаба, в проводирі, а ніхто на нього не зважав, бо був нікчемний проти Івана.

Іван уже нюхав бойовий порох, хоч молодий, а в українських полках був. Втім він про це не любив говорити.

Тарасові тоді комсомол здавався ширшим за укр’юс, але от самого Івана він тепло любив і досі любить. Іване, Іване, колодязю талантів! Де правда? Невже загинув ти з твоїм золотим, гарячим серцем, з широким усміхом тонким багатозначним — за вузьку націоналістичну ідею?

Видко, загинув. Сидів у в’язниці довго. Тієї осені, як приїхав до міста, Тарас поніс йому передачу. Вернули назад.

От за Іваном пішов би скрізь! Якби то він був серед цих, — повний життєрадісності, віри, романтики, притягаючої величі. А то дивні суперечності виходять. Так, як і тоді: ідеї милі, підносять душу на високості, навіюють високий пафос, а люди, що доносять ці ідеї, чомусь чужі, неприємні, дрібні, плюгаві.

В університеті він уже надивився на цей комсомол досхочу. Якась барабанщина в ньому, нема молодості, нема щирої віри й чуття в тому, що промовляють їх уста. Починаючи з жовтенят, з піонерів, — все одна й та нудота: збори, піднесення рук, політгодина, навантаження. З дітей уже старичків роблять. На зборах говорять зазубреними фразами з «Азбуки політграмоти», а в житті бігають до ліпших вигод, перших місць…

Ну, а ці? Жовто-чоботяний наче тільки-но з лісу вийшов і косо поглядає, як би кого вперіщити. Бурманша — просто гладка баба, яка боїться, щоб часом раз не поснідати без масла. Натанзонша — з презирством дивиться на цю мужикоту, що залляла університет хоч сама вона не варта першого — ліпшого з них. Мовшовіц — наче з бакалійної крамниці вискочив, а Воробйов бігає з новеньким портфелем як новоспечений міністр і нічого не помічає…

Ціла зграя кар’єристів висне коло цієї верхівки, що держить у своїх руках долю кожного студента.

І хоч Тарас почував себе ніби винним, що не йде до комсомолу, бо він, як уже пролетарська держава його вчить, повинен виховати себе в дусі пролетарської ідеології,.. Він щиро хоче чесно йти в ногу з життям, якого частина він є. Хоче бути йому корисним. Але він до комсомолу не йде… Хоч усі стіни кричать, запрошують — він не йде. Його щось відштовхує; він гадає, що нудота комсомольської жуйки оці кар’єристичні пихи. А може, що боїться людей? Чи тому, що не має права? Скажуть, що куркульський синок проліз…

І не йде.

Ніхто досі не полонив його серця так, як Іван Тягнибіда.

 

 

 

IV

От чому била по нервах Тараса ота весела «чистка» в архієрейському корпусі. Хоч він уже реєстрував у комісії на чистці свій жовтенький, незаможницький квиток і вступив до університету за відрядженням Дрижипільського комнезаму, — все ж він не любив черкатися об цю тему в приватних розмовах, бо мовна артикуляція його не була пристосована до брехні. В неминучих випадках він скріплявся й натужувався, мов на подвиг. Але ж то, як офіційно мусить.

Для його душевної структури було легше правду казати, ніж брехати. Він у ці хвилини приболівав.

Кость, як здавалося Тарасові, відвернув від нього пряме запитання Бориса, і Тарас не знав, друг йому цей високий, веселий і дотепний паруб’яга, такий неподібний до того малого Костя, чи ворог.

Кость не поспішав входити з ним у відвертості, він був такий рівний зо всіма. Дивну рису він мав, таку рідкісну серед хлопців. Був надзвичайний чистьоха. Все щось собі прав, все десь роздобував праску і прасував мало не щодня свої штани — Умів шити і кроїти, ба, навіть умів вишивати, як довідалися вони згодом.

У день його вартування в архієрейському корпусі панувала зразкова чистота, підлога була чисто вимита. Все це робилося і веселими жартами й добрим гумором.

Крім «дівчачих» талантів, цей дивовижний Кость мав ще безліч інших. Умів він малювати, столярувати, фотографувати. Все зітхав, що десь покинув свою, власноручно зроблену, бандуру. І нарешті, не витримав, десь доп’яв матеріалу, каруку та й почав майструвати.

До одного тільки був він байдужий і нецікавий — до політики. Хоч він вісім раз колись йшов у бій за Перекоп, у нього не було смаку до політичної кар’єри, він був глибоко аполітичний. Серйозні політичні дискусії, що не раз, бувало, зчинялися, він двома-трьома словами перетворював на легкі смішки.

Проте він не уник загального захоплення вечірками української комуністичної партії, що так тоді панувало серед студентської молоді. Може, саме тому, що ті вечірки були такі веселі, проходили в фейлетонно — гумористичних тонах.

На одній такій вечірці він познайомився з Карлом Моором, згодом і потягнув жити до архієрейського корпусу… Був він студентом художньо-архітектурного інституту, а на тих укапістських вечірках бували студенти всіх вузів міста.

Клуб української комуністичної партії робив свої вечірки в невеличкій залі, яка завжди була повним-повнісінька. На вечірках цих виступали з інформаціями, живою газетою, фейлетоном, від яких всі багато сміялися. Чогось завжди виходили з клубу в піднесеному настрої. Всі знали, що сидять у клубі шпики, які «беруть на список» тих, хто є. І навіть один одному показували цих шпиків. Але, проте, було там завжди повно.

 

 

V

Вечірка УКП закінчилася досить пізно, о пів на дванадцяту ночі, але всі вони ще й не думали йти додому.

Так уже склалося, що гурт десь на півдорозі розбився. Попереду всіх ішов Карло Моор із Килиною, вони щось дуже прихопилися одне до одного. Як послухати збоку — страшенні філософи! Ніцше, Шопенгауер, Уолт Вітмен, так і сипалися з їх великорозумних уст, їм наче мало було твердого ґрунту марксової філософії, вони забиралися в позахмари індивідуалістичних диваків — ідеалістів.

В порядній відстані ішла трійка: посередині Неля, а по боках Побережець із Волинцем. Приятелі кидали багатозначні погляди й натяки на захоплених собою мудрагелів і заставляли Нслю червоніти.

— Я прочитав у одному місці, не скажу де, такий афоризм: «Любовь начинается с идеала, а кончается под одеялом», — ніби про себе каже Дем’ян Побережець.

— А ти скажи, де прочитав? — викриваюче напосідався Кузьма Волинець. — Ні, ти не скажеш! Ось побачите, Нелю, він не скаже!

— Добре, я чекаю, що ти скажеш, — кепкував Дем’ян.

— Я? Слово честі, скажу! У клозеті на стіні.

От якою літературою він захоплюється!

 — Фе, ви обоє такі циніки, що… — обурилася Неня. — я з вами й говорити не хочу!

 — Так, так, ви з ним не говоріть! — рішучо став на бік Нелі Дем’ян. — Він страшний цинік. Ви говоріть тільки зі мною!

 — Присягаюся бородою Маркса, — він вас дурить! — скричав у розпачі Кузьма. — Він вас не любить! Я вас кохаю! Якщо існує д на світі пекельне кохання, то це в моїх грудях.

 — Так, так, він ходяча африканська пристрасть, я сам колись ненароком підглядів.

 — Що ти брешеш? Де?

 — А з тою солом’яною вдовичкою…

 — Слухайте, як ви не перестанете, я зараз від вас утікаю! — вже рішучо запротестувала Неля.

 — Ні, я серйозно, женіть його! — під’юджував Дем’ян, наче це не його стосувалося.

Вони дрочилися, вони навмисне намагалися розпекти Нелю — такий був їх стиль залицяння. Неля не знала, з кого вони кепкують, знала тільки, що їй до сліз часом доходило від їхніх уїдливих жартів… А чи ж вона просить, щоб вони коло неї вертілися? Їй значно цікавіше, про що Карло Моор говорить із Килиною, напевно, не про такі дурниці.:.

 — Нелю, я вам зараз скажу комплімент, — шукав нової теми чи жертви, Дем’ян. — Ви зараз подібні до зайця на межі, — не знаєте, чи вам уже тікати, чи ще не час… У вас і вушка полохливо вгору піднесені…

 — А де наша друга закохана пара? — шукав ще жертви Кузьма.

Тамара й Борис ішли позад них, також на відстані, щільно під руку. Вони мали також якісь свої таємниці. А може, й не таємниці, що ж тут дивного, що вони йдуть під руку, коли говорять про весняні ночі у селі, про аматорський гурток, де Борис грав перші ролі…

Коли компанія вже близько підійшла до Золотоверхого монастиря, звідкілясь виринув Сміянець.

 — О, а ми думали, що він десь зник! — Він розв’язує світові проблеми, не руште його! — заступився Кузьма.

Справді, Сміянець переживав якийсь незвичайний сум. Він не хотів ні з ким говорити, усамотнювався, хоч далеко не відходив. Так і тепер. Коли компанія замість іти в браму Золотоверхого монастиря, звернула й пішла повз високої, масивної мурованої стіни, щоб, обігнувши її, потрапити на дніпрові узгір’я, міські сади, Сміянець, як несподівано з’явився, так і зник у пітьму.

 

 

VI

Кость і Тарас відстали, не помічали товариства, але також завернули за ними в сади. Вони ненароком розговорилися про Дрижиполе, й Кость байдужісінько розпитував про сестер, братів, батьків… Він відтоді, як утік через паркан з батьківського саду, там уже не був. Похвалив, що Тарас «виліз із того болота», добре, що недовго в селі на вчителюванні отягався…

— Я не вчителював зовсім, — спростував Тарас.

Кость здивувався.

— А як же? Яким же чином ти?..

— Закінчив педагогічну школу й восени махнув сюди та й усе…

 — Цікаві речі! Просто в університет?

 — Ні, я хотів до іншого інституту, але зрізався з політграмоти, це знав, у якому році був випущений комуністичний маніфест. Не знаю, хто розпорядився моєю долею, але за письмову роботу про Франка мене позаочі передали до університету. Я тільки прочитав своє прізвище в списку прийнятих.

 — Чудасія!

 — Чиста комедія! Були б не прийняли до того інституту, то й поїхав би вчителювати, а тепер… Ні пава, ні ворона…

Костя такий поворот справи дуже зацікавив. Він думав, що Тарас вчиться як член профспілки учителів, як і багато інших йому подібних. У вищі школи приймали тільки робітників і незаможників, червоноармійців та за гроші «непачів». Куркульських дітей зовсім не приймали й нещадно їх «чистили», якщо вони десь пролазили.

 — Яким же ти чудом учишся? — Я… я… член комнезаму… — признався Тарас.

 — Ти? Яким чином? — розреготався Кость.

 — Ну, правду ж кажу, не знаю! — мало не заплакав Тарас. — Ось уже вдруге хтось присилає мені з Дрижиполя картку члена комнезаму. Проходила оце чистка й стара картка була недійсна, я вже думав, що ця брехня, нарешті, з мене звалиться. І от перед самою чисткою хтось знов пересилає мені через інститут цю кляту картку.

Тарас вийняв з парусинового портфеля жовтогарячу цупку картку, де чепурними літерами було виведено ім’я, по — батькові й прізвище Тарасове.

 — Я себе глибоко зневажаю, — схвильовано додав Тарас. — Я — безвольний, ганчірка! Хтось думає, що ущасливлює мене, а я через цю ведмежу послугу зв’язаний, фальшований і не можу поворухнутися, скинути з себе брехню. Я несміливий став, я боюся товариства… Ти уявляєш собі, яка це мука?

 — То що простішого? Верни картку й діло з кінцем!

 — Кому? Кого маю втопити за його доброту? А сам куди? Назад у Дрижиполе? По що? А вчитися? — засипав обурено запитаннями Тарас.

Кость задумано вдивлявся у задніпрянську далечінь. Становище хлопця було трагікомічне.

— А власне; що ти злочинного робиш? — раптом спитав Кость. — Чи це крадіжка, чи вбивство? Чи підлота супроти особи? Чи, може, супроти держави? Хіба державі буде гірше, коли ще один юнак здобуде освіту?

Спинився й Тарас. Господи, це ж правда!

 — І ти не знаєш, хто тобі присилає документи?

 — Я думаю на одного чоловіка. Ти його не знаєш, він у нас з’явився недавно, був спочатку продкомісаром, а тепер — секретар партійного районного осередку Дрижипільщини. Він у мого старого націоналізував дім і завів самого до списків нетрудового елементу. Твоєму старому також не дав права голосу…

Кость пропустив мимо вух про свого старого. Він ляснув Тараса по раменах.

 — А чи ти не думаєш, що той невідомий — такої ж думки, як і я. Він тебе добре знає?

 — А якже! — здивовано скричав Тарас. — Хіба в Дрижиполі можна не знати одне одного? Господи, скільки ми місячних ночей безсонних разом згаяли? Він, сестра його, щебетущка Тася, твоя Олеся, моя Галя, київська Ніна… Її ти також знаєш, це нашого дядька, що весь час жив у Києві, Осташенка дочка… Скільки пісень разом переспівали, скільки нафілософствувалися!

 — Е! — розсердився Кость. — То чого ж ти мовчиш про місячні ночі? Ну, як тут замішані місячні ночі, та ще якась, може, дівчина... то… То краще не лізь нікуди із своїми признаннями…

Він ще щось хотів сказати, але тільки додав:

 — Місячні дрижипільські ночі… Срібна дорога в чудесну далечінь, зелена тиша, мрійність до болю…

А Тараса борола якась гнітюча, жахлива думка. Він судорожно стискав скроні долонями:

 — Боже мій! То це якась кругова брехня, вже не моя власна. Не можна допускати молоді куркульського походження до науки, але обходами, хитрощами, підробленими документами — можна… Давати деяким дорогу. В що вірити? І бути певним, що то — абсолютна істина. Все, все має два обличчя. Одне показне, а друге…

 — А та думаєш, — засміявся Кость, — що всі члени КНС навколо нас не з підробленими документами? Де це їх, незаможників, стільки зразу набралося?

 — Але це — вопіюща суперечність…

 — Життя мусить складатися з суперечностей, інакше воно застоїться й загниє.

 — Яке мене діло? — сердився Тарас. — Нащо я маю нівечити душу, весь час почувати себе злодієм, щодня, щохвилини чекати викриття? Раз куркулям не можна вчитися, то треба нас зробити вантажниками, шахтарями, чорноробами… Нащо я маю стояти жебраком під їдальнею АРА? Якщо я не маю права бути господарем землі, що посідали здавна мої найдавніші предки…

 — Це ти з погляду державного чи партійного виходиш? Чи свого власного? — здивовано запитав Кость.

 — З погляду суспільної справедливості. Якщо партія покликана проводити справедливий суспільний лад і має куркулів за найбільших ворогів цієї справедливості, то й я повинен так думати. Я ж не ворог своєму народові і мушу хоч би й собою пожертвувати на гній, аби народ мій був великий… Якщо моя суспільна порода для держави зло, то я хочу вийти а неї, а як це неможливо, то прийняти свою гірку долю від справедливості народної…

Тарас таж вірив у справедливість партії, що не відрізняв державної справедливості від партійної.

Кость сказав на це зовсім глумливо:

— Який ти смішний! «Народ, народ!» Не «народ», а «пролетарі країн, єднайтеся!» Диктатура пролетаріату — основа основ. А от ці твої «справедливості», «народ», «абсолютна істина» — давно пішли в архів… Тобі ще треба політичної азбуки навчитися, я бачу... Хазяїн — народ, але робітник, батрак, бідняк. Зрозумів?

Тарас розгубився.

— Ні! Як народ, то народ, а як клас, то клас…

— Та, певно, що клас! А то — «народ»!

— То, може, Дмитро — нечесний комуніст, що постачає мене фальшивими документами?

Кость узяв Тараса під руку й повів по доріжці.

— Ех, не понюхав ти ще пороху й диму… Ходімо додому! ї

І я б ото роз’їдав себе оцим інтелігентським самокопирсанням?.. Вчишся сьогодні — ну й чудесно! А хто фальшивий, ти чи держава, суспільство, чи партія, чи твій Дмитро, розберемо в міліції… 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.