Дора Габе, поезії

 

(з журналу «Всесвіт», №1 за 1972 р.)

СПИНИСЯ, СОНЦЕ

Спинися, сонце,

я ще не готова,

я не готова зустрічати ніч,

я дня свого не завершила.

Я не приборкала ще совісті своєї,

щоб дать їй право на спочинок.

Я тільки-но навчилась говорити

із каменями й деревами

і мудрістю ще їхньою не встигла

наповнити свій день.

Ти ж спонукаєш спочивати —

само заходиш так спокійно і урочисто

з осяяними бескидами Вітоші,

з рум'яними від заходу хатами,

з ілюзіями про грядущий день.

СпинисяІ Дай мені

збагнуть,

як можна спати

у цьому розтривоженому світі,

коли безсоння — совість,

а совість — день.

 

 

НЕПРИМИРЕННА

Бентежиш ти мене,

великий Всесвіте,

коли ведеш мої думки до неосяжності своєї!

Земля для тебе лиш краплина,

а в ній же — і моя любов,

і зненависть моя,

і сила в ній моя — але не можу

звеличити я їх

до розмірів твоїх.

 

 

Ти дав мені:

і здатність мріяти про твою велич,

і розум, щоб тебе збагнути,

й жадобу осягнуть тебе.

Настане ж день,

я муситиму зникнуть

і знов тобі все повернути.

 

 

Дивлюсь на Сяйво

і на Захід сонця,

вбираю твою Вічність

і жду свого кінця,

Непримиренна...

 

 

СУПЕРЕЧНІСТЬ

Моя журба — то монотонний дощ,

дзвенить, до світа будячи мене.

А часом — сяйво місяця ясне

моє волосся огортає,

заходячи в мій сон,

і з нього повертає

сльозами тихими...

 

 

Почне ж світати,

вікно відкрию навстяж —

і сяйво те летить назустріч дню!

ти, дню юності, труда і сонця!

Ледь птиця пролетить над головою

свої я відчуваю крила.

в дорозі дожене дружина юних сміла —

я прискорюю за нею кроки;

дитячий погляд зустріча мене —

 купаюся в його блакитнім джерелі.

 

А вечоріть почне —

знов повертає смуток,

мов променів пригаслих жмуток,

не темний,

але невід'ємний.

і розумію я: не можу

ані без сонця,

ані без журби!

 

 

 

РІКИ

Новонароджені, круті,

нависли береги над юним озером.

Налякані маленькі деревця

відбилися

в його свічаді,

а білосніжні лебеді

милуються хмаринами в блакиті

і образом своїм у голубій воді,

здивовані своїм подвійним плином.

 

 

Це сон, чудовий сон.

Він сниться тут артеріям землі,

її річкам, що вперше припинили

стрімкий свій рух одвічний,

уперше відпочивши,

і снять в часи спокою...

 

 

А їхні сни — вже видимі — стають явою...

 

З болгарської переклав Дмитро Білоус