Галина Журба Далекий світ-2

ДОМБРОВСЬКІ

Ольга Бознацька. В оранжереї

Годі з певністю сказати, як то там було з цим моїм родом «по мечу», тобто по батькові. Звалися Домбровські, були поляки, римокатолики й писалися через «а» з хвостиком, — Dąbrowski. Виводилися від якогось Войтіха (Войцєха) Домбровського, що мав примандрувати перед розбором Польщі, з Познаня в Україну, як мандрували тисячі поляків, впродовж п’ятьох сторіч, по добробут, панування й наживу на чорноземі та закрепощенім українськім народі.

Але могло також статися, що ті Домбровські попереверталися просто з Дубровськнх, як Цєрпіцкі з Терпецьких, Жевускі з Ревуцьких, Яжемовскі з Яремовських, Махцєвічи з Махтеєвичів і т. д., а Радзівілли зі звичайних собі українсько-білоруських Рабоволів. (Лівобережне Рябовіл). Ра(я)бовіл, Ра(я)бокінь дуже розповсюджені прізвища на північнім Право-і Лівобережжі. Рабокінь, Рабикінь і навіть Риба-кінь (козак української арм’ї 1920 р.), і Рабовіл, Рабивіл і Радивіл — звичайна деформацья цих назвищ. А вже від Радивіла до Радзівіла стільки, що від Перемишля до Пшемисьля. Подвоєне «л», на зразок Ягайллів, Свидригайллів, для «фасону» і польсько-шляхетської фантазьї, з княжим титулом та митрою, довершили цю метаморфозу Рабоволів у Радзівіллів. Відбувалася вона з українськими й білоруськими родинами впродовж ХV-ХVIII століть. Автім, той процес сполячування відбувався й пізнійше, після розборів Польщі, та приспішеним темпом йшов у Галичині та Волині 1919-29 рр. на наших очах, за т.зв. «Польоньї рестітути», коли-то з наших Телемонюків робилися ad hoc всілякі Цєлємонюкі (годинникар у Штетині 1947 р), а з Денисюків — Дзєнісюки (сучасний польський публіцист). Під цим оглядом поляки неперевершені майстрі.

Дуже, отже, можливо, що з моїми предками по батькові відбулася подібна реінкарнацья, тимпаче, що переробити «у» на «а» з хвостиком багато легше, аніж перевернути Рабовола в Радзівілла.

Як би там не було, — мій прадід, Войтіх Домбровський, був поляк і католик, гербу «Забава», — (чорна шахівниця на червоному полі), — то свідчить про нахили моїх предків по мечу, радше до «шклянки й погулянки», аніж до меча.

Той Войтіх, чи Войцєх, придбав був якось на Київщині два гарні маєтки: Вербку та Крутобородинці.

Вірні родинній традицьї, «шклянка й погулянка» та нацьйональній дивізі «жиць і ужиць», — Домбровські, гербу Забава, жили й уживали на українськім родючім чорноземі; маєток натомість, худ та марнів поволі.

Успадкувавши його замолоду, в доволі вже заборженому стані, мій дід, Едвард Домбровський, хутко упорався з ним докраю. Одружившись з Магдалиною Целинською, гарною та химерною жінкою, дещо старшою за себе, взялися обоє запопадливо переїдати маєток. Під цим єдиним оглядом подружжя спарувалося добре. Постійні гості, бенкети, добірні кухарі, вибагливі страви. Дід веселої, товариської вдачі, любив полювання, карти, подорожі, коні і, мабуть, гарних молодиць. Дім був повен всіляких «резидентів» (проживальців), побанкрутованих польських гуляк, пройдисвітів, дармоїдів жадних «уживання». До столу ніколи не сідало менше двадцяти осіб. Подавалися вибагливі страви, дорогі французькі вина, італійські овочі. До обіду й вечері пригравала орхестра. Маєтком правили «рециденти» — мотії та пройдохи. За Вербною хутко пійшли Крутоборолинці. Дід взяв тоді у посесью (аренду) село Спечинці на Поділлі й перенісся з родиною туди. Резиденти переїхали також.

Палата у Спечинцях не була вже така пишна, як у Крутобородинцях. Орхестра вже до обіду не грала. Дід Едвард, проте, декілька разів до року вирушав фаетоном до Києва, чи Одеси по т.зв. «закупи». За «фаетоном їхала гарба. Привозилися морські риби, балики, кав’яри; бочки оливок, гостриць; коші ананасів, помаранч; мадери, шампани. При дворі крутилися ще кухарі, льокаї. Бонни, «гувернері».

«Фасон» тримався, хоч борги зростали. Домбровські були посвоячені з декількома українсько-польськими (тобто споляченими) аристократичними родами. Мати діда Едварда з роду Четвертинська. Рідна дідова сестра, Софія, була за Воронецьким. Дещо дальші свояки: Стадницькі, Яблоновські, якісь російські графи Мєзєннєви.

Найближчі родинні взаємини в’язали діда Едварда з Воронецькими. Їх маєтки були на Поділлі. Софія Воронецька, хресна мати мого батька, була виняткової доброти і вдачі. Здавалося, — існувала для того, щоб творити кругом себе добро. Не лишень вчинками, але усміхом, голосом, приторком руки приносила хворим та засмученим пільгу. Чарувала ніжністю і добротою. Була талановита малярка. Батько згадував її усе життя з великим п’єтизмом. Малим хлопцем часто перебував у тітки і дядька.

Іншої вдачі були князі, Йосип Воронецький, вояка та фантаст, на багато років старший за свою дружину. Замолоду мусів емігрувати у Туреччину, після ліквідацьї польського повстання 1831 року. Разом з Михайлом Чайковським (Садик-Пашею) перейшли були там на іслям, подружилися з туркенями. Намагалися спонукати турків до війни з Росією. Задумували зорганізувати під Туреччиною нову Козаччину, Запорізьку Січ, для визволу Польщі й України. Ті романтичні задуми тримали їх кільканадцять років у Туреччині. Потім Воронецький бився під Гарібальдім за волю Італьї та приймав участь в угорськім повстанні 1848 р. Немолодим пізнав за кордоном Софію Домбровську й одружився з нею. Спершу жили у Галичині (Австрія), у свому маєтку Гдичині, Гусятинського обводу. (Краєвид цього Гдичина, нарисований рукою княгині Софії, був ще у мене в Києві). Після якоїсь амнестьї Вороненькі вернулися в Україну (Росія).

Князь був химерний, гонористий пан. Велетенського зросту, ходив у чумарці, вживав переважно української мови. Дуже любив малого небожа, мого батька, якому тоді було 7-8 років. Залюбки розповідав йому про свої вояцькі пригоди. Високо цінив та поважав німців, як добрих вояків. Не палав до них нацьйональною ненавистю, як усі поляки, легковажно висловлювався про італійців; називав їх боягузами, чваньками, ніякими вояками. Ґарібальдього зовсім не вважав героєм.

Хлопець жадно слухав них оповідань. Романтична істор’я та постать старого чарували дитячу уяву. Мав, проте, князь одне слабе місце, —  не любив згадувати про свої турецькі пригоди й той злощасний іслям; сердився, коли хтось необачно запитував його про це; ображено виходив з кімнати й декілька днів не обзивався зовсім.

Мав Воронецький якусь чудову малу рушничку, призначену здавен для небожа, хотів лише конче, щоб той сам попросив його. Батькові ця рушничка снилась по ночах, мріяв про ню, але просити нізащо не хотів. Уважав, що дарунків не просять.

— Як мені хотілося тієї рушнички, — згадував усе, — один Господь знає. Мабуть раз тільки у життю можна так хотіти.

Проте, не принизився і не попросив. Був гонористий також. Старий мав свої панські замашки. І так один одному не поступився. На цьому закінчилася їх приязнь. Подражнений у своїй амбіцьї Воронецький образився на малого. Гордовитий хлопець затявся також. Ніколи потім не зустрілися більше. Дарма тітка Софія намагалася всяко нагнути небожа скоритися старому. Просила зі сльозами.

— Це була єдина річ, якої я не міг зробити для тітки, — казав мені батько.

Помер Воронецький, коли батько женився. Перед смертю забажав побачити небожа. Простив стару образу, хотів зробити маєтковий запис. Тітка Софія написала до батька, просила, щоб приїхав. Батько замкнувся в кімнаті, проходив цілий день і ніч, посмикуючи вуса, але не поїхав. Не помогли й мамині умовлення. Може бувби й поїхав на зазив тітки, коли-б не той натяк на запис. Була це, властиво, повторена істор’я з рушничкою, в багато років пізнійше.

Випадок цей дуже прикметний для вдачі мого батька, як і вся його поведінка. Загалом не любив про це згадувати. Відносини родинні на тім обірвались.

— Я був бідний, а вони багаті, — не без гіркоти говорив, — але я був пан такий, як і вони.

Другий цікавий тип із спечинецьких гостей, був свояк бабунин. Микола Стадницький, один з найбільших «магнатів» та авантурників того часу на Правобережжі. Маєток його (не пам’ятаю назви) був десь в Летичівськім повіті. Батько мій згадував нечувану розкіш палати Стадницьких, мов «удільних» князів. Мармури, магоні, гебани, чорний дуб. Галєрії картин з оригіналами Рубенса, Рембранта. Мозаїка, гобелени, колєкцьї зброї, бронзи, порцеляни.

Гуляка й паливода, Микола, пересиджував там рідко, розбиваючись по цілім Поділлі. Був нежонатий, служив осавулом у «козацькім гвардійськім полку», гуляв та бешкетував. Безумні Миколині витівки славилися на все Правобережжя. Вичваряв нечувані герці з російською адміністрацьєю, шикануючи її де мога, не виключаючи й самого губернатора. Усе це довший час сходило Стадницькому плазма завдяки титулові, зв’язкам та «фортуні». Брат його. Хома, займав якесь становище при царськім дворі. То-ж Микола бешкетував скільки хотя. Мав ще й відповідних компанів, пройдисвітів-гультіпак, повизбируваних по всій Україні; якийсь Моргун-Різниченко, Сивуха, Курочкін, Камбар, бек-Рафібеков та ін. Московській жандармер’ї доводилося нераз уганятися за ним по цілім Поділлі, коли Миколині каверзи перебрали край. Там десь позв’язував бородами попа з рабином, припечатав своєю печаттю й заповів, що коли печать зломають — обох повісить. В Летичеві охрестив справникові дитину саме, коли той робив на нього облаву у свому повіті. Заїхавши цілою компаньєю до справника, застав справничку у злоговинах. Спровадив попа, музик і, заки справник шукав його по повіті, виправив гучні хрестини, сам тримаючи дитину до хреста.

Єдина людина, якої соромився й боявся, була бабуня Магдалина Домбровська. Вона його картала за ті бешкети, соромила й докоряла. Микола ставав перед нею навколішки, бився покаянно в груди, каявся та плакав. Бив поклони перед образами, божився, що більше не буде. Цілував по руках бабуню та дітей, обливаючись щирими слізьми. — Пани мої дорогі, — промовляв розжалоблений. — вигубить нас проклятуща Москва, на Сибір повивозить.

Балакав виключно по-українськи. Ходив у черкеській бурці, білій козацькій папасі (велика бараняча шапка), яку всі знали у цілій окрузі.

Раз, якось, влетів до Спєчинець, коли діда не було дома. — Пані Едвардово, голубко, заховайте мене. За мною москалі женуться.

Заскочена знічев’я бабуня, ледь встигла десь його сховати, коли перед ганком зателенькав поштовий дзвінок і справник з жандармами станув на порозі. Перепрашає чемно бабуню, але має всі познаки, що тутки десь у маєтку перебуває князь Микола Стадницький.

Бабуня робить здивований вигляд. — Ні, — каже гордовито, — його тут нема. — І одночасно спостерігає з жахом білу Миколину папаху на столі. Справник також позирає скоса на папаху, посміхається значуче, перепрашає бабуню й з поклоном виходить.

Домбровських в околиці усі поважали, зі справником включно. Нігде-бо не доводилося краще випити й попоїсти. Не одне барильце дорогого вина, не одного дика, чи серну дістав справник від діда після ловів. То-ж не зважувався переводити трусу у помешканні; зарядив тільки облогу маєтку. Поліцья обсадила всі дороги, стежки довкола Спечинець. Стадницький знічев’я опинився в капкані. Справник вже був певен тріумфу. За спіймання Стадницького сподівався службової підвишки. Микола залив був вже доволі усім сала за шкіру. Незбитий з пантелику, передягається жидом та спокійненько перебирається однокінною бідкою, через заставу поліцьї, помахуючи батіжком, ані намить не збудивши в жандармів підозри. І коли щасливий справник шле до губернатора рапорт, що має Стадннцького в облозі й просить дальших наказів, — перед губернаторську палату в Кам’янці-Подільськім заїздить кільканадцять однакових бідок; у кожній сидить один з Миколиних компанів; — він сам у першій. Одна за одною бідки дефілюють перед губернаторським ганком. Ціла перія об’їздить довкола травника та преспокійно зникає за брамою. Заки поліцья, жандарми та сам губернатор, зміркували в чім справа, — по Стадницькім і слід прохолов.

А раз приїхав Микола до Спечинень розжалений чогось та сердитий на діда. Почав божитися перед бабунею, що як спіймає «цього шельму, Едварда», то пообрізує йому вуха й власноручно повісить на сухій гиляці. Знаючи Миколину шалену вдачу, бабуня ледви його упросила не робити бешкету; обіцялася сама розібрати справу.

Помер Стадницький у свому маєтку, мабуть з перепою, не в дуже глибокому віці. 3 тією жалібною вісткою приїхав до Спечинець його брат Хома. Сиділи всі у вітальні засмучені. Миколу-бо усі любили, мимо його безумств. Бабуня й дідуньо поминали з Хомою його буйну, шалену вдачу, всі його каверзи, бешкети. Хома був дуже зворушений. Котрась з «резидентів» почала йому висловлювати своє співчуття — мовляв, — «яка шкода, що князь Микола помер». Роздратований Хома перебив її: — Помер, помер, а ти бабо здохнеш і москалі тарабан з тебе зроблять. Тарабанила все життя, тарабанитимеш і по смерті.

Цей вилив щирости дуже сподобався дітям; батько залюбки його згадував.

Бували ще в Спечинцях молоді Четвертинські. Їх бабка, Марія була матір’ю дідуня Едварда. (Серед родинних пам’яток, залишився у мене в Києві її лист, писаний у 1812 році з Парижа до чоловіка.) Вітольд. Едвард та Ольгерд Четвертинські, небожі діда Едварда, ровесники мого батька, були свавільники й гультіпаки. Зокрема наймолодший Ольгерд. Два їх свояки; Мар’ян та Лєх Бейзими, зі старого українсько-татарського роду, посвоячені з Четвертинськими через свою сестру, Софію, що віддалася згодом за Едварда Четвертинського. Визначилася сильно татарським типом. Зокрема Мар’ян, ровесник і приятель мого батька з дитячих років, визначився незвичайною добротою та гуманністю. Висвятившись у ченці, присвятив своє життя прокаженим на Мадагаскарі, де й помер у 1913 році. Вітольд та Едвард Святополк-Четвертинські мали на Київщині великі маєтки. Перед першою світовою війною була голосна афера управителя цих маєтків, Мазараського, з фальшивством маєткового запису у свою користь і таємничою смертю старого Вітольда Четвертинського.

Зупинилася я умисне па декількох цих постатях, таких притаманних кольоритові тієї доби та на цих прізвищах, що говорять проречисто самі за себе, як чисто українські, хоча й зодягнуті у чужу поволоку. Тісна на них, не могла вона інколи вдержати буйної степової вдачі, що виступала з берегів, шукаючи собі виходу в анантурничості. Хоч продали свою нацьйональність, пополячившись заради маєтків, кар’єри. — кров, раса лишились українські. Та не тільки раса, але й вдача, родові традицьї. Польського в них було стільки, що мова та римо-католицтво. Сміялися, співали, сварилися та плакали по-українськи.

Батько мій називався Маврикій. Був одинак; мав дві сестри старші за себе: Марину та Наталью і молодшу, Ганну. Був яскравим витвором своєї доби і довкілля, з усіма його клясово-нацьйональними паростями, гріхами та каліцтвами. Хоча й намагався визволитися з них, як поступова та чесна людина, — це йому удалося лиш наполовину. Не любив тієї аристократьї, а проте, побіч поступових, демократичних поглядів, покутували в ньому до смерти замашки польського панка-дідича, носія «вищої культури». Був трагічною суміссю цих двох нерозмежованих, посварених із собою первнів: польського та українського, панського й демократичного. Вдачею мрійник, чуттєвий та химерний, здібний і талановитий, належав до трагічних невдах, яким від першого дня життя до останнього не таланить.

Родився дідичем, виховувався на пана. Палата в Спечинцях була велика, з безліччю кімнат, сальонами, книгозбірнею, кружганками, теплицями. Довкола горби, яри подільські, мальовничі береги Дністра, Смотрича. Буйній уяві хлопця було де розгорнутись. Діти зростали в достатках, не знали, що то: «нема», чи «не можна». Нараз цілковите маєткове банкрутство.

Катастрофа приходить так раптово, що десятилітньому хлопцеві годі збагнути її, примиритися з дійсністю. Нестільки матер’яльна зміна, як моральні приниження, образи, поневіряння, поличник за поличником. До смерти не міг забути одного з цих ударів, коли вбіг, як усе, до теплиці (оранжер’ї) й казав огородникові зірвати собі цитрину. — Це вже не ваше; це нового дідича, пана Лібермана; не маєш до цього права. — відповів з глумом огородник.

Хлопцеві здається, що валиться під землю. Сором опіка йому обличчя.

Потім ліквідація родинного дому й самої родини. Батьки розходяться після маєткового краху; — удар найболючіший. Прив’язаний до родичів, чутливий хлопець переживає усе це трагічно. Дітей розбирають поміж себе багаті свояки. Марина йде до Воронецьких, Наталью забирають Четвертинські. Батько мій опиняється у свого дядька, дівера матері, Лєона Дзєнцьола, одруженого з її сестрою, Монікою. Цей «вуй» Дзєнцьол, поляк з Малопольші, вихованець єзуїтів, був втіленням найнижчих польсько-єзуїтських прикмет. Уїдливо-рафінований, повен злобного глуму, не щадив небожеві ніяких принижень, ніяких образ. Мав у Полтаві пенсьйон для багатих польських паничів. Сестринка взяв «з ласки» вчити та виховувати й на хвилину не дав йому про це забути. Роки на пенсьї Дзєнцьолів пережив батько, як Дантівське пекло. Після достатків, романтики старого двору, затишного парку із саджавками, темними алеями, після привілля, — єзуїтсько-манастирський режим, скупість, недоїдання, туга за батьками, моральні знущання тітки й дядька. Розпука. Хлопець сплакується нишком по ночах, накрившись з головою, щоб глумливі колеги не чули.

Поскільки пенсья в Полтаві та Дзєнцьоли, чорним спогадом ваготіли на пам’яті мого батька, постільки ясним образом, на ціле життя, залишилася йому Полтава. Чарівне українське місто над Ворсклом, серце Лівобережжя, зі шведською могилою, з трагічною тінню Мазепи, з мелянхолійною усмішкою Гоголя, з барвистим українським живлом довкола, з полтавською співною мовою, — неподоланим чаром полонили хлопця.

Усе, що в батькові було українське, — виховала в ньому й викохала Полтава. Потім Кам’янець-Подільській, де кінчав гімназью.

Не маючи змоги вчитися далі, мусів йти служити. Спершу в Ялтушкові у цукроварні, почім у Калинівці. За протекцьєю тітки, Софії Воронецької, дістав посаду в теплицькій конторі дібр графині Потоцької. Двадцятип’ятилітній юнак, гарний собою, добре вихований, приїхав до Теплика і там пізнав мою матір, Ізабеллю Копистенську.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.