Галина Журба Далекий світ-3

КОПИСТЕНСЬКІ

Артур Гротгер

 «Коли маєш в серці рани, — йди до двору під каштани…» — казали люди й спішили радо під креслаті каштани, що зеленого гущею перегиналися через білі штахети вподовж головної вулиці Теплика. За ними білів довгий, чепурний двір під черепицею, з яким зв'язане всеньке моє найромантнчнійше дитинство.

Предки моєї матері, Копистенські, належали до козацько-духовної української шляхти, гербу Лєліва. Споконвіку жили на Правобережжі: Гуманщина та східне Поділля. Були вірні українській иацьї та предківській православній вірі. Один з моїх предків, Захарій Копистеиський, архимандрит Києво-Печерської лаври, полєміст та оборонець православ'я перед наступом уньї, автор «Палінодій», очолює цей мій рід по матері. Другий Копистеиський цього самого роду, єгумен Жаботинського манастиря, «святив ножі на ляхів» підчас Коліївщини 1768 року, в Жаботині і Теплику. Традицья про цього єгумена, ще за моєї пам’яті жила в нашій родині.

Дід Іван Копистенський, батько моєї матері, був найстарший син зпоміж семера живих дітей Мартина Копистенського, зубожілого шляхтича-хуторянина біля Теплика, що був ще уньятом і в цьому обряді хрестив своїх дітей.

Польща підчас розборів, сама в агоньї, не переставала переслідувати православної церкви на українських землях, ведучи свою винародовлюючу історичну акцью супроти України, силоміць насаджувала унью, як перехідний місток до римо-католицтва та польонізації. В час цілковитого занепаду тієї злощасної держави з кінцем XVIII сторіччя, православна церква на Правобережжі була майже зовсім витіснена уньєю, знищена. Церкви та манастирі здебільшого поперевертані в римо-католицькі, польські костели, а православне українське населення в уньятів. Тоді й староукраїнський, духовно-православний рід Копистенських поуньятився також.

Батько Мартина, а дід мого діда Івана, — Тодосій. Був уньяцький священик у тому ж таки Теплику; тримався цієї віри, української мови, українських традицій. Похований на старім теплицькім цвинтарі, де на камінній плиті кирилицею вирите стояло його ім’я та призвище ще за часів мого дитинства.

Мартин мав чотирьох синів: Івана, Онуфрія. Цезар’я та Віталья і три доньки: Каролину, Марію та Магдалину. Дід Іван був із синів найстаріший. Годі сказати, які покінчив школи, та чи, взагалі, кінчав їх, але був освічений, начитаний, жадний знання. Його книгозбірня славилася на всю околицю. Мало не все, що появлялося в ті часи на киигарському ринкові з новинок у польській, російській та французькій мові, — було в його книгозбірні. У 1863 році був уже католик і поляк.

Були це часи найбільшого утиску й занепаду української культури. Десь в аральських степах карався недавно Шевченко. Над Україною повис «закон» «свободолюбного старшого брата»: — «нєт, нє било і бить нє может». Культурні впливи в Україні могли бути тільки польські, або московські. Росія була зненавиджена серед української інтелігенцьї того часу, як символ варварства і насили; Польша тодішня, сама приборкана, розібрана, овіяна авреолею «менченства» «за вашон і нашон вольиосьць», уявлялася цим українським шарам менш небезпечна; навіть приваблювала подекуди, цим своїм «менченством» та обіцянками «нашої і вашої волі», готуючись до повстання.

Саме тоді уряд московський заходився ліквідувати унью. Перед українцями-уньятами стануло до вибору: «казьонне» московське православ’я, або польське римо католицтво. Більшість тієї шляхти, вся тодішня українська верхівка, вибрала це друге, як менш небезпечне, здавалось, зло, тепер бездержавне, позбавлене своєї історичної заборчости. Польські культурні впливи на Правобережжі серед «посідаючої» української кляси, також тутки відіграли ролю. Завдяки уньї, мова у цих шарах панувала «про свято» польська, поруч буденної «хлопської» (української), або сильно сполячена, якась макароніка. Товариські взаємини з такою ж «посідаючою» польською клясою, також мали свій визначний вплив. Прислужливі «ксєнжульки» вешталися тепер серед неї, підшіптували, намовляли при картах, при чарці: «кохаймисєн»; — переводили потай уньятів у римокатоликів, записуючи їх у костельні книги, як поляків. Сотні тисяч родовитої української шляхти, значнійшої й дрібнійшої, старокозацьких, боярських, княжих родів українських, перейшло тоді з уньї в римокатолицтво, кидаючи також свою нацьйональність. Рятуючись, отже, від московлення, впали в наставлені тенета польонізацьї. Унья Берестейська 1596 року, що забрала Україні, раз на все, Любельщину, частину Підляшшя, всю аристократью, виплатилася Польщі, навіть після її розборів. Бути ж тоді католиком, — означало стільки, що бути поляком, так, як православним — значить «руським» — москалем.

І, як це не диво, творилося це на українських землях, в межах православної московської держави, до поляки були «гноблений» бездержавний нарід. Це зайвий доказ наскільки поляки були розпаношені усе в Україні; не маючи навіть своєї держави, вміли використати зручно кожну нагоду з кривдою українського народу. Врешті. — як, по суті, толерантно ставилися до них царські уряди московські, такі непримиренні водночас у своїм україножерстві.

Заки, отже, москалі спохватилися та видали заборонний закон переходити з уньї в католицтво, — було вже запізно. Вся українська верхівка, цвіт раси та нацьї, став католицький, польський.

Автім, це саме трактовання релігійно-нацьйонального питання ми бачили і в «модерній» «демократичній» Польщі версальського видання 1919-39 рр., коли то силоміць фабриковано нових «поляків», приневолюючи українців міняти метрики греко-на римо-католицькі, як передумову дістати працю, або уникнути в’язниці. Так і Копистенські стали, свого часу, свіжоспеченими поляками, перейшовши перед самим польським повстанням 1863 року на римокатолицтво. В особі мого діда Івана та його братів і сестер (за винятком Цезарія), щоби уникнути московського православ’я.

У самім повстанні дід приймав уже діяльну участь. Так званий «жонд народови» призначив був його кальниболотським старостою.

Починаючи своє повстання, Польща заздалегідь мостилася, як за Ягайлонів, на українських та білоруських землях, «од можа до можа». Ця маньяцька заборчність поляків була одною з причин цілковитої невдачі цього повстання, що й так не мало багатьох виглядів на доспіх. Коли б поляки скупчили були свої сили на своїх землях, не розпорошували їх по чужих, споконвіку ворожих землях українсько-білоруських, де чужонацьйональне, чужовірне населення знало від століть смак польської «вольносьці». — у цілій своїй масі поставилося вороже до повстання, — мало б воно для поляків наслідки, безумовно, кращі; бодай менш трагічні.

Те саме було зі скасованням панщини. Готуючи повстання, поляки думали зловити закріпощене українсько-білоруське селянство на туманно-брехливі обіцянки якоїсь абстрактної «вольносьці» й перехилити це селянство на бік повстання, — коли для мас селянських воля увижалася конкретно у скасованні панщини. Зате уряд московський, пронюхавши, що поляки збираються «повставати», зніс кріпацтво на два роки перед цим повстанням, прихиливши цілковито симпатьї селян до себе, та використав їх зручно у ліквідацьї самого повстання. І так вороже настроєним до «панів» селянам, сказано, що пани підняли бунт, бо хотять знов панщину завести. Це підлило оливи до вогню. Узброєні в коли, сокири селяни наші виступали скрізь проти польських повстанців, стежили за їх рухом, давали знати російській жандармерьї. Тож повстання на українських землях провалилося відразу, з не дуже веселими наслідками для самих поляків. Чимало з них опинилось в Сибірі, підлягло конфіскаті маєтків. Дід Іван, якось, на Сибір не потрапив, але замість кальниболотського старости, пійшов служити до графині Потоцької, спершу, як бухгальтер, — згодом, як шеф теплицької контори.

Мимо втраченої державности та невдалих повстань, поляки в Україні залишились панами положення. Безмежні маєтки Потоцьких, Браницьких, Жевуських, Собанських, Ярошинських та інших, що мали супроти Росії «старі» і «нові» заслуги, нелишень не підлягли конфіскаті, а давали матер’яльну базу тисячам підпанків, так званим «офіцьялістам», що галанасувалн далі, як і колись, на закріпощенім українськім народі. Жили поляки по цих маєтках, як в окремій державі, почуваючись зовсім безпечно під покровом Росії, аж до революцьї 1917 року.

Теплицький «ключ» графині Олександрини Потоцької обіймав двадцять сім сіл (фільварків) у Гайсинськім повіті, в Гуманщині та Брацлавщині. Вислуживши в ньому понад двадцять п’ять років, дід Іван Копистенський отримав від графині даровизну, — прегарну садибу в Теплику на межі села та містечка, десятин чотири доброї землі, з великим мурованим домом, будинками, величезним овочевим садом. Старий сад дід викорчував; — на його місці засадив новий. Повирощував найкращі сорти груш, яблонь, слив; позаводив теплиці, парниці, шпарагарні; викохав виноград, морелі. Крім тієї садиби тримав у «посесьї» (аренді) хутір Бутову поблизу Теплика, десятин вісімдесят доброї землі, з рибними ставками. Завів там пасіку. Сам доглядав риби, вибирав мед, — пудів двадцять річно. Життя було достатнє; було упричерть людям, і худобі у припуст. Дім великий, підковою вигнутий до саду, мав десять просторих світлиць, з великим сальоном, де п’ятьдесят пар вільно ставало до танку.

Стоплювався дім, в більшій своїй частині, з так званого «пригрубка», звідки тепло розходилося по цілому домі відповідними лежаками. В одному крилі дому жили бабуні, дві сестри дідуня Івана, старі дівки: Каролина, найстарша з роду, велетенського зросту, зато дід прозвав її жартівливо — Куца, а ми унуки, пестливо — Куцуня. Забудьковата, розвіяна, добродушна Куцуня мала біля вісімдесятки, коли мені було п’ять-шість років. Курила люльку з довжилезним цибухом та розповідала чудові казки. Молодша за ню Буся (Магдуся) була іншої вдачі. Вертлява, сварлива, метушилася по цілому домі. Скрізь її було повно: по всьому обійсті, в городі й пекарні. Через цю метушливість траплялися з нею ріжні пригоди. Декілька разів падала в ледівню та з горища; виверталася бричкою, з саньми. Мала поломані ребра, повикручувані ноги, зломане перепело. Одна лопатка виставала горбом. Буся ходила на милицях, уся попідв’язувана, попідмощувана подушечками. Покрикувала на челядь, сварила внуків. Ми не любили Бусі.

Обидві з Куцунею мешкали у двох крайніх кімнатах, де виховувалися, під їх наглядом, всі дідові діти, а потім внучата. Кімнати звалися — «бабунині», або «дитячі». З тітками мешкала їх небога — Дизя, донька наймолодшої з сестер — Марії. Дизя була сирота; обпирала, обпрасовувала весь дім, приречена змалку на гарівку та стародівоцтво.

Одружений був дід Іван з Амельєю Свйонтковською, родом з Білорусі, (тоді, чомусь, говорили: — з Литви), маленькою чепурненькою жіночкою, спритною та інтелігентною. Була дуже начитана, мала надзвичайну пам’ять. Сам вдвоє більший ростом за дружину, пересидів дід усе життя під її маленьким черевичком. Діти родилися щороку поодному і подвоє. Рівно половина вимерла малими: — семеро залишилося: чотири доньки і три сини. Усі були здібні, музикальні. Дівчата вчилися дома, за тодішньою модою; мали бон, «гувернерів», вчителів музики. Дід дбав про освіту й виховання дітей. Всі грали на фортеп’яні, добре говорили по-французьки, що було conditio sine qua non тодішнього «доброго тону». Найстарша, Галина, була красуня; — сполука чепурности з якоюсь величавістю. Середнього зросту, струнка, з тонкими рисами обличчя, попелястими косами, злегка прижмуреними, синіми очима. В кожнім атомі, в кожному порусі вроджена аристократка. Чудово грала на фортеп’яні, немовби скінчила консерваторью. Віддана була за Миколою Терпецьким, елегантним красунем, дідичем села Посухівки, бабієм та гулякою.

Терпецькі були православні, хоч уважали себе поляками. Щоб затерти своє зовсім ще свіже українство, писалися — Цєрпіцкі, всупереч офіційним паперам. На католицтво поперехрещувалися щойно у 1905 році, після першої російської революцьї, коли це стало вільно.

Підстарша сестра, Ніна, не мала ані вроди, ані чепурности, ані інтеліґенцьї Галини. Весела, пухка, з фіялковими очима. Мати моя, Ізабелля, була третя з черги. Дрібна, жива шатенка, з блакитними очима; їздила верхи, стріляла з рушниці; була музикальна, співоча, добре знала французьку мову і силу читала. Мужчини упадали біля неї, закохувалися до безтями. Найменша із сестер, Йоганна, (Іванна), відкинулася від цілої родини. Самолюбна, зарозуміла верхоглядка, різка в поведінці, хоч доволі гарна, — не мала загальної симпатьї.

З братів найстарший був Адам, молодший за Ніну, старший за мою матір, меткий, голінний. — одна невгамована, жагуча радість життя, втілення гумору та очайдушшя. На Поділлі та Київщині не було гімназьї, у якій би Адась не вчився і з якої б його не прогнали за збитки. В Гумані плюнув на лисину вчителеві «русской словесності», у Винниці влаштував котячий концерт з приводу «табелю» (царського свята), в Немирові закрутив роман з молодою жінкою старого директора гімназьї, у Білій Церкві бився на рапіри за честь якоїсь красуні і т.д. Женихлива Адамова вдача кидала його в ріжні любовні авантури. Дідові врешті терпець обірвався. — вигнав Адама з дому. Даремне той каявся, божився, падав батькові в ноги; — дід не дав себе переблагати, хоч був м’якої вдачі. Гадась вже надмір його завгорив, перебрав міру. Не помогло й заступництво матері, тіток та сестер. Гадась пійшов блудним сином тинятися по світі. Дім опустів без нього, попав у жалобу. Найбільш побивалася Куцуня; — Гадась був її любленик.

Спершу Адам служив по цукроварнях, яких на Поділлі було багато. Любовні пригоди й бешкети потяглися за ним. Жінки шаліли за Адамом, зраджували й кидали чоловіків. Ті викликали Адама на двобої. Ревниві спобіжники двічі його збили, виманивши на балю із залі. Так відкалашкали, що ледь вибрався з халепи. Закохані жінки відходили Адася. Якась дівиця струїлась через нього. Гадась так побивався за нею, що на похоронах скакав у могилу, присягав їй вірність до смерти. Через два місяці викрав жінку аптикаря в Гнівані й втік з нею до Одеси.

Слава гула за Адамом, доходила до Теплика. Огірчений до краю, розгніваний дідуньо заборонив усім з родини якінебудь взаємини з Адамом. Проте він час до часу з’являвся потайки, переховуючись у тіток в кімнатах. Дід не знав, чи удавав, що не знає. Родинна трагедья тяглася декілька років.

Гадася усі без винятку кохали. Він полонив людей своїм соняшним гумором, безмежною добротою. Ніякої ваги не надавав добрам матер’яльним, усе своє вічно роздавав людям, розвірював гроші; ніколи не мав нічого. Кохав само життя і радість.

Ще малим хлопцем виніс був жебракові, все що захопив у хаті. Дорослий прийшов раз смерком з полювання в повному роздінні, віддавши все із себе подорожньому. Не вмів журитися зовсім. Радість била з нього, як джерело із землі. Перетанцював, проспівав, пересміявся своє коротке, мов блискавка, життя.

Молодший за нього — Тодір, вдавсь цілком у рід Копистенських. Високий, кремезний; мав також неугавний гумор, дещо рубашнійший за Адамів. Гострий на язик, дотепний жартун, дещо скоморошого типу, умів забавити найбільше товариство. Всі реготали, а Дорко сидів поважний, самою міною викликаючи сміх. Писав добрі сатиричні вірші, оди та памфлети, розкидані по ріжних журналах. Вчитися не хотів. Перечитав усю батькову книгозбірню й уважав, що нічого цікавійшого в школах не навчиться. Купував книжки, виписував журнали.

Найменший з братів і з усіх дітей був Тадей. Вродою та музикальністю вдався у найстаршу Галину. Мав багатюший драматичний тенор. Медичного факультету не закінчив, перейшовши на право, але кар’єру зробив, як співак. Учився співу в Києві у славної співачки Мазіні, потім у Міляні. Виступав на всіх більших сценах Европи та Америки під ім’ям — Енцо Лєліва.

Окрему кімнату в домі займала бабуня Чапля (Стася), молодша сестра бабуні Амелька, сухорлява, жвава й жартівлива вдовиця. Всі її дуже любили за доброту, веселість та лагідну вдачу.

Усі Копистенські мали одну спільну прикмету — живловий, очайдушний гумор. Вмирали жартуючи й сміючися. Гумор бив з них, неначе сяйво, захоплював довкілля. Це була неприторенна, самонастатня українська веселість.

Копистенські сміялися, — луна котилася, гула широко, як повінь. Люди бігли по цю веселість, по той сміх, мов цілющу воду. Шукали в нім забуття й розради. Хтось із теплицьких гостей склав був такий чотировірш :

«Коли маєш в серці рани,

Йди до двору під каштани.

Там пригорнуть, заспокоять

і всі рани серця згоять».

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.