Коментарі до роману Ів. Білика "Меч Арея"-6

Götterdämmerung

 

Подальша доля героїв

Обставини, за яких Аттіла розлучився з життям, надовго закарбувалися в пам’яті сучасників і породили потім цілу низку легенд та домислів. Не в битві, як годилося б героєві, а на власному весіллі. Як розповідає нам Йордан, а він знав це од Пріска, грізний гун перепив і переїв на бенкеті, заснув горілиць, а вночі уві сні пустилася йому носом кров — подібні кровотечі були в нього часто, але ця виявилася особливо сильною, — і Аттіла задихнувся, так і не отямившись. Слуги, які прийшли зранку, стривожені довгим мовчанням, застали мертвого царя і дівчину, що ридала під покривалом. Царя поховали, як годиться і зі всіма обрядами (на щастя, цього разу про жертвоприношення жони не згадують, найстрашнішою деталлю було те, що до царської могили поклали багато золота й коштовностей, а, щоб потім усі ці скарби не були розграбовані, убили всіх слуг, які займалися похованням). Пізніше вже майже автоматично виникла легенда, що то сама Ільдіка заколола чи задушила нелюбого нареченого, начебто помщаючись за когось із власної родини, вбитого гунами. В такій ролі Ільдіка і увійшла до європейської легендарної традиції.

Читачі «Меча Арея», можливо, пам’ятають, що Богданові ще в юності напророчили: він помре через жону, яку покохає, а трапиться це тоді, коли лусне тятива його лука. І так воно й справді вийшло, хоча головний герой після того віщування зовсім перестав стріляти з лука. Луснула, однак, тятива лука, який колись подарували йому свояки-нібелунги і який був останньою, єдиною пам’яткою по Гримільді. Як не дивно, історія з луком не так, щоб зовсім вигадана, вона взята з опису сну, що його начебто побачив імператор Маркіан саме в ніч Аттілиної смерті: божество показало імператорові зламаний гунський лук. Цікаво, що такий віщий сон побачив єдиний державець свого часу, який жодними снами і віщими знаками не переймався.

Того ж року, що й Аттіла, померла імператриця Пульхерія та наймолодший із вождів армій, що билися зовсім недавно на Каталаунських полях: король візіготів Торісмунд. Отой воістину загинув смертю, гідною героя!

«На третій рік королювання, в 453 році, Торісмунд захворів і, коли йому випускали кров із вени, його було вбито, тому що якийсь Аскальк прибрав у хворого його зброю. Втім, перш ніж померти, за допомогою однієї руки, яка залишалася у нього вільною, Торісмунд схопив лавку, і вбив кількох людей, що здійснювали замах на нього».

Наступного 454-го року загинув Аецій. Як і слід було сподіватися, став жертвою замаху. Зазвичай підлеглі влаштовують змови проти імператора та замахи на нього, а цього разу вийшло навпаки. Організатором, натхненником і ледь не виконавцем убивства «останнього римлянина» став Валентиніан ІІІ. Трапилося це 21 вересня 454 року.

Читачі «Меча Арея» тут, напевне, здивуються і попросять уточнити хронологію, — в романі Аттіла ще встигає довідатися про смерть свого найбільшого супротивника (і, додамо, багаторічного союзника). Навіть здобуває свого роду моральну перемогу, — постійний опонент князя, Годой, мимовільний свідок загибелі Аеція, визнає нарешті свою поразку і відмовляється від християнства.

Не заглиблюючись особливо в деталі почуттів князя Годоя, зауважимо просто, що за життя Аттіли Валентиніан навряд чи зважився б позбуватися дійсно великого полководця. Він же таки не самогубцем був. Ні, Валентиніан «лівою рукою відтяв свою праву» (так оцінив цей вчинок один із наближених імператора), поквапно вирішивши, що зі смертю грізного гуна усунуто геть-усю варварську загрозу. І помилився, звісно, бо через кілька місяців, 17 березня 455-го року, сам загинув од варварських рук. Щоправда, то були не зовнішні, а домашні варвари, з найближчого оточення убитого Аеція, — гот Оптила і гун Траустіла. Замах був виконаний на очах сотень свідків, під час навчання військ на Марсовому полі. Присутніх особливо вразило, що відразу ж після вбивства налетів рій бджіл і виссав кров, яка заляпала землю.

Підсумувавши — впродовж 453-455 років відійшли зі світу п’ятеро державних діячів, формальних чи фактичних правителів найзначніших європейських держав: Аттіла, Пульхерія, Торісмунд, Аецій, Валентиніан. А якщо починати відлік із не такого давнього, коли порівнювати з 455-им, 450-го року, то додадуться ще троє: Галла Плацидія, Феодосій ІІ і Теодоріх візіготський (цей останній загинув у бою). Лише Галла Плацидія та Теодоріх ледь перетнули рубіж 60-ліття.

Важко очікувати появи виразнішої ознаки кінця епохи, але не забарилася й така! Того ж самого, 455-го року.

 

Вандали в Римі

Слово «вандалізм» увійшло чи не до всіх мов світу, а вже до європейських — безсумнівно. Хоча виникло воно (в цьому значенні) доволі пізно, але причиною лихої слави вандалів стало пограбування ними Риму 455-го року. От як до цього дійшло.

Спадкоємцем убитого Валентиніана проголосив себе певний римський політик і приятель покійного імператора, Петроній Максимус. Стоуста чутка відразу ж поклала на нього відповідальність за смерть спершу Аеція, пізніше ж — Валентиніана. Начебто було так: через домагання Валентиніана дружина Петронія, найгарніша жінка Риму, наклала на себе руки. Помщаючись за її смерть, Петроній спершу підбурив Валентиніана проти Аеція, запевняючи, що той готує державний переворот. Але насправді Петроній добре розумів, що, доки Аецій живий, то й імператор недосяжний для помсти. Позбувшись — руками Валентиніана — Аеція, Петроній руками приятелів Аеція позбувся Валентиніана.

Невідомо, що в цій історії було правдою, що — вигадкою, але одне безперечно: намагаючись зміцнити своє становище на дуже хисткому троні, Петроній побрався з вдовою Валентиніана, Євдоксією (отже, справді овдовів до того часу), а свого сина одружив зі старшою цісарівною, Євдокією (Євдокією ІІ). Обидві жінки з усіх сил противилися цим шлюбам, до яких їх присилувано, — зрештою, Євдокія бодай формально давно вже була одружена чи заручена з вандальським королевичем Гунеріхом. Чи то Євдоксія прикликала вандалів на допомогу, чи то їх і кликати не треба було — заявилися самі. Цього разу всі вітри дули як слід, наприкінці травня вандальський флот виплив із Карфагену та рушив до Риму — так давня пунічна столиця символічно помстилася за колишнє знищення Карфагену римлянами. Рим практично не опирався, самозваний імператор кинувся тікати, але був убитий обуреним натовпом.

Вандали два тижні ґрунтовно грабували місто, далеко перевершивши діяння першого завойовника Риму, Аларіха. Забрали навіть позолочений дах храму Юпітера Капітолійського і священний посуд із Єрусалимського Храму, привезений колись до Риму імператором Титом — після знищення і Єрусалиму, і Храму. А ще, відпливаючи, прихопили з собою численних полонених, серед них жінок із імператорської родини: Євдоксію та двох її дочок.

Після кількаразових дипломатичних втручань Константинополя Євдоксію та молодшу доньку, Плацидію, відпустили і вони обидві повернулися до Східної імперії. Але старша, Євдокія, мусила зостатися як дружина королевича Гунеріха. Вдалося їй утекти лише року 472-го, решту життя вона провела в Єрусалимі і була похована поруч зі своєю бабусею, Євдокією І. Однак Євдокія встигла народити Гунеріхові сина  Гільдеріха. Значно пізніше описуваного часу, а саме року 523-го він став вандальським королем (так довго чекав, бо засновник королівства, Гільдеріхів дід Гейзеріх, помираючи, установив порядок спадкоємства престолу, званий сеньйоратом, — корона мала належати найстаршому в королівській родині чоловікові). От і вийшло так, що в Константинополі сиділи на престолі нові василевси, зовсім нешляхетного походження, а в Карфагені — потомок Валентинів та Феодосія, бодай по жіночій лінії.

От тільки цього ще довго було чекати і небагато з держав, що існували в середині п’ятого століття, дочекалися середини наступного віку.

 

Доля держав

З усіх європейських правителів, які покинули земну юдоль впродовж 450-455-го років, лише Пульхерія могла бути певною майбутнього своєї країни бодай на століття. Насправді ж Східна Римська імперія, щоправда, у видозміненому вигляді, проіснувала ще тисячоліття (знаменний збіг, правда?) і впала року 1453-го під ударами турків-османів. Загинула в бою разом зі своїм останнім імператором.

Натомість її Західна посестра тихо і безславно згасла року 476-го, коли не раз уже згадуваний Одоакр детронізував останнього імператора Риму, Ромула Августа. Перш ніж це трапилося, один одного змінили кілька правителів, серед них і наш знайомий Авіт Мецілій.

Імперія гунів почала розпадатися відразу ж після смерті Аттіли. Таки даремно герой роману «Меч Арея» покладався на відданість і вірність гепідів із остроготами. Зрештою, можливо, це вони лише самому Аттілі були такими вірними, а, тільки-но його не стало, почали змагатися за власну свободу. Першими виступили гепіди, — цього разу вони не спізнилися, — першими й перемогли у битві під Недао (це така річка, точне її розміщення і теперішня назва невідомі). Загинув тодішній гунський цар, старший син Аттіли Елак, гуни були змушені забратися з Паннонії до Північного Причорномор’я.

Брат Елака Денгізіх аж до 469-го року змагався, марно намагаючись відновити гунську потугу такою, якою вона була за його батька. Воював проти Візантії і, врешті, в одному з боїв і склав свою буйну голову, — а привезли ту голову до Константинополя усьому народові на оглядини. Найсерйознішим супротивником «Данка» з «Меча Арея» виявився син довголітнього союзника його батька, Дітріх-Теодоріх Бернський.

Ще один Аттілин син, саме той наймолодший Ернак, якого так ніжно любив його батько, вбачаючи в ньому єдину надію на збереження гунського царського роду, таки справді уникнув трагічної долі своїх братів, ставши предком царської династії утригурів та кутригурів. Вони мали безпосередню дотичність до нашої історії, але, на щастя, їх до слов’ян ніхто не записував. А гуни якось потихеньку зникли з карти народів світу, — хоча певний час їх ще за інерцією згадували, але то вже був далеко не вищий дивізіон. Хоча й досі дехто вважає, що ледь не вся сучасна європейська аристократія походить як не від самих гунів, то від гунських васалів і союзників.

Ще б нам були цікавими варварські королівства на території Західної Римської імперії. Найповажнішим з них стало королівство остроготів, засноване на території Італії нашим добрим приятелем, Дітріхом Бернським, який урешті народився в історичній дійсності, змінивши згодом ім’я на Теодоріха Великого. Він змолоду, точніше, з самого дитинства був у Константинополі заручником лояльності свого дядька Валамира і батька Теодемира, при нагоді здобув добру класичну освіту, а згодом виріс на сильного й удатного полководця. Аж настільки удатного, що повоював гунів царя Денгізіха, а поступово почав викликати тривогу Константинополя. От і вирішили його позбутися, випхавши до Італії, де саме Одоакр скинув із престолу малолітнього Ромула Августа. Хоча Одоакр усіляко уникав  протистояння зі Східної імперією, навіть виславши до Константинополя усі знаки імператорської влади, захоплені ним у Римі, все ж особливої симпатії не викликав. Найкраще було б, якби ті два варвари, Одоакр і Дітріх, взаємно знешкодили один одного, але трапилося інакше: Дітріх переміг і заснував нове сильне королівство зі столицею в Равенні. Виявився напрочуд здібним державцем: кілька десятиліть в Італії панували мир і злагода, тим паче, що король суворо заборонив усілякі релігійні чвари. Країна, змучена довгими попередніми війнами, нарешті вільніше зітхнула й розквітла, а готи охоче засвоювали латинську мудрість. Звичайно, аж так безхмарно все не було, — чи не найбільшою плямою на правлінні Теодоріха стала страта автора «Розради від філософії», мислителя Боеція, а все ж недаремно Теодоріха назвали Великим. Він не лише навів лад в Італії, але й був ініціатором і лідером союзу готських королівств — остроготського, візіготського і вандальського.

Візіготське королівство ми залишили саме в момент героїчної смерті одного з його королів, учасника Каталаунської битви, Торісмунда. Його спадкоємцем став брат, Теодоріх ІІ, учень Авіта Мецілія, пізнішого імператора. За правління цього Теодоріха візіготське королівство розцвіло, отож забули, що то саме він учинив заколот проти свого брата і законного монарха. Задля відновлення справедливості — теж став жертвою заколоту, організованого рідним братом.

Нам, однак, цікавішою була б доля його держави. Ну що ж: під тиском франків візіготи змушені були покинути Галлію і відійти на територію Піренейського півострова, трапилося це на початку VI-го століття. Переможні франки прийняли християнство за римським ортодоксальним зразком і, злившись із місцевим романізованим населенням, після ще кількасотлітньої еволюції стали французами (а Галлія, відповідно, сучасною Францією). Отак колишні варвари перетворилися на всесвітній взірець елегантності, витонченості й дотепності.

Натомість візіготи трималися в Іспанії до початку VIII століття, перейшли від аріанства до ортодоксії і створили власну цікаву й самобутню культуру. А впали під натиском арабів, які заявилися до них із Африки, прикликані чи то графом Юліаном (що таким робом помщався чинному королеві Родеріху за зганьблення Юліанової доньки), чи то прибічниками попереднього короля, якого Родеріх скинув з престолу й убив. Горді готи змушені були відійти аж у дикі гори на півночі Іберії, та зброї не склали і розпочали довготривалий процес відвоювання, пізніше названий реконкістою і завершений аж наприкінці ХV-го століття. З цього горнила вийшли вже не готами (чи римлянами), а сучасними іспанцями. Національною рисою яких є гордість і цінування честі понад усе! Як у готів.

А що ж наші знайомі вандали? Дев’яносто років комфортабельно жили собі в Африці, набралися смаку до розкішного великоміського життя, щоденних купелей і вишуканих розваг, особливо ж театру. На жаль, втратили свої бойові якості, а заповідана засновником-Гейзеріхом система правління (сеньйорат), яка мала рятувати державу від згубного правління малих дітей, перетворилася на геронтократію. Син Євдокії ІІ Гільдеріх став нарешті королем, уже в доволі поважному віці, але з престолу його зіпхнув Гелімер. Оскільки ж Гільдеріх був прибічником провізантійської політики, то Юстиніан, тодішній імператор Східної Римської імперії, втрутився в ситуацію, — що привело до загибелі Гільдеріха. Тоді дипломатичний конфлікт переріс у військове протистояння, до Карфагену рушила армія, очолена знаменитим Велізарієм, —  і Вандальське королівство за кілька тижнів упало. Місцеве населення з розкритими обіймами зустрічало визволителів із аріанської кормиги, ще не знаючи, що слідом за римськими військами прийдуть римські збирачі податків. Гелімер здався добровільно, прохаючи для себе лише губки, щоб утирати сльози, арфи, щоб оплакувати свої нещастя, а ще хліба (до того сидів у обложеній фортеці). Все це йому дали, а ще чималі особисті маєтки — і він дозвільно прожив життя у благословенні миру й спокою. Північна Африка залишалася римською (себто візантійською), аж доки не з’явилися араби, іслам і джихад.

Розв’язавши африканську проблему, Юстиніан взявся за італійську, скориставшись міжусобицями в королівській родині Амалів, — там після смерті Теодоріха настала династична криза. Остроготи виявилися куди стійкішими від вандалів і опиралися довго. Та, врешті, не витримали й вони. Італія, вщент розорена довгою війною, перейшла під владу Візантії, але ненадовго.

Разом із візантійськими військами та в їхньому складі до Італії прийшло германське плем’я лангобардів (довгобородих). Вони вподобали собі Італію і згодом туди повернулися. Пам’ять про них досі зберігається у назві однієї з італійських історичних територій — Ломбардії. Потім через Італію перебрела ціла низка завойовників, переважно германського племені. Отак формувався італійський народ, загальнолюблений у всьому світі за музику, мистецькі здобутки та смачну кухню. Хоча Італія відтоді не раз виступала в авангарді прогресу та культури, все ж Італії як держави довелося ще дуже довго чекати — аж до кінця ХІХ-го століття.

Отак, мої друзі, формувалася сучасна Європа. А почалося все п’ятим століттям.

 

Епілог

Одним з наслідків падіння Риму стало те, що латинська мова вийшла з ужитку як розмовна. Щоправда, так зовсім безслідно вона не щезла, перетворившись на мову освіти й науки — по всьому світу, аж до нашого часу. А ще давши життя доволі численній групі романських мов: італійській, іспанській, французькій, португальській, румунській, каталонській.

Готську мову добило падіння візіготського королівства на Піренейському півострові. Але ще залишалися якісь готи в Криму, — і є туманна згадка, що останній носій кримськоготської мови помер на початку ХVII-го століття.

За гунами давно й слід запався…

 

Похмурий день зачаївся в туманi.

Над бродом ржуть, полохаючись, конi.

Мiй меч бренить, та чую, що на гранi

Мене не зрадять крицевi долонi.

 

Учора твердо так, без повороту

Промовив: нi, суворий до останку.

I цiлу нiч пiд бурю i пiд сльoту

Процiлував я оп'янiлу бранку.

 

Хай анти ждуть за рiчкою в туманi,

Мене не зрадять крицевi долонi.

I тiльки образ голубий на гранi

Не осiнить мої гарячi скронi.

(Олег Ольжич, «Готи»)

 

лише великий народ у добу небаченого зрушення міг породити сей великий розум і сю велику волю й укласти їх у мозок і серце однієї людини – свого обранця й вождя.

(Іван Білик, «Меч Арея», йдеться про Аттілу)

 

«Бо чи ж може бути більша слава і більше щастя для дочки народу воїнів, аніж злучення зі силою та кров’ю найбільшого з мужів, що його коли-небудь створили боги, — сина Тора і Валькірії, Аеція?»

(Т. Парницький, «Аецій, останній римлянин»)

 

«Історія потребуватиме цілих п’ятнадцяти століть, щоб знову дістатися (аж тепер… саме тепер: на твій і мій погляд, читачу!) епохи такої ж великої, такої ж переломної і вагітної настільки ж важливими наслідками, як та, коли з тріском і грюкотом розпадалася римська імперія та pax romana, ховаючи під своїми руїнами весь античний світ і його душу»

(Там же).

 

Страшна вагітність, що несе плоди

Які аж правнукам узріти

(Олег Ольжич, «Пройшли пурпурні фінікійські дні» 

Кінець

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.