Князі Ружинські-1

 

Князі Ружинські

Одною з найдивніших українських історій XVIII віку було дивовижне вивищення роду Розумовських. Завдяки різноманітним талантам одного з них, Олексія, вони раптом перетворилися зі звичайних козаків чи навіть пастухів і підпасків на вельмож, царедворців, а то й царських родичів, ввійшли до кола найбагатших людей свого часу, і, ніби того замало, в особі деяких своїх представників дали усій Європі приклад і зразок аристократизму.

Підкріпити чи якось пояснити такий зліт мали б побудови тодішніх генеалогів: ні, не були Розуми, чи то пак Розумовські, простими гречкосіями. Ані хиби, в їх жилах текла блакитна кров, успадкована від предків — князів Ружинських.

З перспектив теперішнього егалітарного часу можна з цього лише посміятися, та, напевне, і у XVIII-у столітті багато хто підсміювався. Звичайно, ніяких «біологічних» зв’язків між Ружинськими і Розумовськими вивести не вдалося б. Але тодішні знавці родоводів таки недаремно їли свій хліб і предків вибирали не так дуже зопалу. Зокрема, Ружинські мали чимало цінних рис, які їх робили в цьому сенсі надзвичайно зручними. Взяти хоча б таку обставину, що вони мали стосунок як до шляхетського, так і до козацького світу ранньомодерної епохи. Більше того, один з них був навіть козацьким гетьманом — одним з перших. А нам вони можуть бути цікавими ще й тим, що цей рід за висловом одного з дослідників, І.П.Новицького, виринув нізвідки, виділився завдяки дружнім зусиллям  представників одної з його гілок і знову щез у небутті, загубившись у масі дрібної шляхти (тим легше, мабуть, було оголосити когось Ружинським з крові й кості). Але вже й за той не дуже довгий час, коли вони були на виду, Ружинські натворили чимало справ, — достатньо, щоб про них пам’ятали і у 18-у столітті, і сьогодні.

Як подумати, то у свавільному вписуванні людей далеко пізнішого часу в потомки Ружинських є своя логіка історичної Немезіди. Вони й самі свого часу вчинили так само, самовільно назвавшись Гедиміновичами, чи, щоб точніше, Наримунтовичами. Так, принаймні, вважав вже згадуваний Новицький, чиє дослідження, надруковане в журналі «Київська старовина» за 1882 рік, я переважно й використовуватиму[1]. На його думку, під кінець литовської династії Ягеллонів і після її згасання на таку ж маніпуляцію відважилися також Вишневецькі із одноколінними родами — Порицькими і Збаразькими. Це, зрештою, не ставить під сумнів таки княже походження наших героїв, бо так вони називалися навіть тоді, коли були «служебними князями» Острозьких, і ніхто їх княжого достоїнства не заперечив. Тим більше ніхто не протестував, коли кільком родичам-Ружинським вдалося вибитися в люди і навіть у історичні герої. «Коли б рід продовжився, та ще й прикрасився кількома іменами державних сановників — дигнітарів, напевно знайшлися б послужливі панегіристи, які, задля прославлення патронів, для науки потомству і задля вящого затемнення і без того заплутаних древніх сказань, поспішили б провести послідовну генеалогію від Гедиміна і до Роговицьких. Але князь Роман помер бездітним і генеалоги давніх часів здобули можливість добросовісно залишити прогалину, поповнювати яку і ми не беремося» (І.Н.)

Стійте-стійте, ми ж наче про Ружинських, до чого тут Роговицькі? Тут все гаразд, як встановив ще Максимович, Роговицькими чи Єроговицькими звалися предки князів Ружинських, а пішов цей антропонім від їх маєтку Роговичі. Пізніше, однак, найважливішим їхнім осідком стало село Ружин, яке вони навіть хотіли перетворити на місто. Отоді вони й змінили прізвище і зробилися Ружинськими. Трапилося це десь в середині 16 століття, саме під час прізвищевої революції. Так ми їх надалі і називатимемо — слідом за Максимовичем, Новицьким, Іриною Ворончук і ще багатьма дослідниками.

А писали про Ружинських, треба сказати, чимало — як завдяки тим її представникам, що зуміли вписати власне ім’я у велику книгу загальної історії, так і тому, що по відношенні до них вдалася доволі складна операція, яку рідко коли вдалося довести до кінця: в певному поколінні були розшифровані їхні філіаційні, себто родинні зв’язки. Чому це так важливо і які тут виникають складнощі? Про це трохи далі

Гетьман у чорному оксамиті і гетьман Михайло

Людям, які займаються цією нелегкою справою (тобто встановленням «хто є хто і хто кому ким доводився скількись там років назад») доводиться розв’язувати задачі, дещо схожі на ті, які можна знайти у популярних книжках з логіки. Пам’ятаєте? Мешканець Брюсселя сидить навпроти жінки в синьому, сестра капітана сидить поряд із лондонцем, хто сусід блондинки? Їй-Богу, схоже, тільки сам текст задачі звучить трохи інакше: Кирик і Михайло були братами, дружина Федора Михайловича звалася Марією, а Михайла Федоровича — Раїною (свята істинна правда, він сам так написав у заповіті). В задачі питається: яке ім’я гетьмана в чорному оксамиті? Начебто нескладно, перебирай варіанти і викреслюй явно неможливі. От тільки має  наша задача ряд ускладнюючих обставин..

Першою з них є така: літописці раннього модерну явно не сприймали всерйоз хронологічний принцип, тому записували події і людей не в порядку їх настання-діяння, а як Бог на душу положить. Щоб ще вірніше, як положив Бог на душу першому, хто згадав про якогось Х., а всі інші в нього переписали. От і час життя саме того Ружинського, який нас зараз цікавить, хтось із доброхотів, а за його прикладом  також Граб’янка, Самовидець, Бантиш-Каменський запихнули у сам початок 16-го століття, записавши його в списку козацьких отаманів між Преславом Лянцкоронським та Венжиком Хмельницьким. І чимало довелося намучитися, доки точно встановили, що тут не часовий принцип був головним, а, напевно, ієрархічний. «Наш» Ружинський гетьманував за часів Стефана Баторія.

А друга прикра обставина — люди раннього модерну, особливо ж «шляхетна верства», часто мали по два імені (про те, що прийнятий до запорожців неофіт теж зазвичай діставав прізвисько замість родового імені, взагалі мовчу). І то не одночасно чи через рисочку вони писалися, як би нам хотілося, а використовувалися навпереміну, залежно від обставин. Ті самі дослідники філіаційних зв’язків часто можуть знайти допустимий  розв’язок своїх головоломок тільки припустивши, що певний Василь виступає також під іменем Костянтин, а певні дами на ім’я Настасія й Томила — не дві особи, а одна.

Здавалося б, ми з нашим піддослідним не повинні мати таких проблем. Його ім’я виразно називається у першому ж рядку пісні, завдяки якій ми його переважно знаємо.

— Богдане, Богдане, запорізький гетьмане,

Ой чому ти ходиш в чорнім оксамиті?

І далі йде зворушлива історія, як то під час татарського набігу наш Богдан втратив всю родину — «стару неньку зарубали, а кохану в полон взяли», як він відтоді одягався тільки в чорне та влаштовував численні походи проти Кримського ханства, сподіваючись розшукати втрачену любку. І як під час одного з таких походів під містечком Аслам-Керменом бідний гетьман загинув, закладаючи міну. Зійшов зі світу, так і не визволивши своєї коханої. Однак пісня піснею, але так само — Богданком, називається цікавий нам гетьман і в серйозніших документах. Як писав М. Грушевський[2]:

«…найраніші звістки про Богданка в перехованій до нас козацькій літописній традиції – то оповідання Грабянки (писане перед 1710 р.) і лист Сірка (перед 1720 p.). Оповідання обох про Богданка дуже короткі і подібні: Грабянка каже, що після татарського нападу 1575 p.:

«Вскорѣ козаки воздали имъ и за сіе, егда вшедше за Перекопъ зъ вожемъ своимъ Богданком, такожде огнемъ и мечемъ повоеваша» ([Грабянка, Действия], с. 21).

В листі Сірка: «По немъ (Кішці), року 1575, Богданко зъ козаками Кримъ воевалъ и плюндровалъ» (Величко, [Летопись], II, с. 380)».

У цій же розвідці приведені деякі відомості про походження гетьмана Богдана[3]:

«Папроцький, оповідаючи за рід Богдана, каже:

«Був князь Михайло, а в нього були сі сини:

Кирик, що часто бував в бою з поганцями, багато й відважно з ними бився, як то потім з історії покажеться.

Богдан, що був гетьманом низових козаків, брат його, муж великого серця, про нього читав єси під гербом Яструбець, при Самуелі Зборовськім [Наведено у нас вище [Paprocki, Herby rycerstwa polskiego. – S. 109].].»

Отож, мав би він бути Богданом Михайловичем Ружинським? Однак, розв’язуючи всю свою систему рівнянь, дослідники вирішили: не Богданом Михайловичем, а Михайлом-Богданом. Себто, козаки його називали Богданом, за документами ж він значився Михайлом. Більше того, «гетьман князь Михайло Ружинський» згадується в одному з актів 1585 року, до Михайла Ружинського посилав лист московський уряд (згадується у Соловйова в «Історії Росії», т.7) і його ж згадував цар Федір Іоаннович у листі до кримського хана. («Прежде, какъ былъ на крымском юртѣ Исламъ-Гирей, то мы послали рать свою большую на Донъ и Волгу, со многими воеводами а идти было имъ съ Муратъ-Гиреем царевичем на Исламъ-Гирея царя за его неправды. Да и на Днѣпръ за пороги к князю Кирику и къ князю Михайлу Ружинскимъ, к атаманам..»

Натомість письмових слідів Богдана у судових і дипломатичних документах його часу не знайшли. Тому вирішили, що Богдан — це поетичне, або, як ще колись казали французи, «бойове» ім’я (nom de guerre) Михайла Ружинського.

Але не думайте, що на цьому всі проблеми вичерпалися, куди там! Ружинські даного періоду могли похвалитися аж трьома Михайлами, причому всі троє через різні супровідні обставини здавалися підходящими кандидатами на роль козацького отамана. І кандидатуру кожного з них хтось з пізніших дослідників відстоював.

В 1569 році, присягаючи при укладенні Люблінської унії, князь Стефан Федорович Ружинський заявив, що брат його, Михайло Федорович Ружинський, на той час осідлості не мав, заставив свою частку майна і поїхав до приятелів у Польщу. Саме цей Михайло, за натурою, видно, чималий шалавіла, видався М.Максимовичу найбільш підхожою кандидатурою в запорожці, як людина бездомна і безсімейна. Однак пізніше виявилося, що цей Михайло Федорович, пошалівши трохи в світі, повернувся додому, осів і одомашнився, одружився з Раїною Стакорською і залишив потомство. І то ще скільки потомства! Ірина Ворончак у «Родоводах волинської шляхти» називає Михайла Федоровича батьком Григорія, Івана, Олександра, Федора, Богдани, Федори. Отож на роль романтичного гетьмана, що все життя оплакує свою втрачену кохану, ніяк не годиться. (Зате годиться на роль турботливого батька сімейства, який, помираючи, просить зацних приятелів опікуватися його дружиною, дітьми, а особливо тим дитятком, «которым жона моя Раина бременна ходит», в інших документах ця  ж жона називається також Марією, видно, мала подвійне ім’я)

Був людиною сімейною (чоловіком кн. Ганни Яківни Крокотчанки Єловицької, батьком Івана, Петра, Яна, Маруші, Овдоті, Федори) також інший Михайло Ружинський, конкретно Іванович. На користь його кандидатури говорила тільки одна обставина — всім своїм трьом синам він передав у спадок прізвисько «Бурдилович» від слова «бурда» — сварка, бійка, був, видно, неабияким забіякою. Може, він?

Однак у ході цих розслідувань знайшли ще одного Михайла Ружинського — Остафійовича. І вирішили було, що вже той підійшов, як втрачений пазлик у мозаїці!

Насамперед, він дійсно був людиною безсімейною, тобто не мав ні дружини, ні дітей. Натомість мав брата Кирика, а пам’ятаймо, що якийсь Кирик значився як співадресат листа до отамана Михайла Ружинського. Але, що найголовніше, зв’язки саме цих Ружинських, Остафійовичів, з козацьким світом засвідчені так добре, що краще й бути не може. Михайло Остафійович Ружинський чинив наїзди на сусідські маєтки, «маючи помочниками зъ собою бояръ и подданыхъ его милости (кн.Януша Острозького) Сапоговскихъ и Рублевскихъ о колко сотъ, а особливо своихъ козаковъ, людей незнаемыхъ, гультяевъ люзныхъ, которыхъ право посполитое ховати боронить, а онъ ихъ при собѣ обецне переховываетъ».

І справді, Михайло Остафійович неабияк засвітився в хроніці тогочасних скандалів, роблячи наїзди на маєтки сусідів, а навіть свого патрона, Януша Костянтиновича Острозького, посварившись з ним з невідомої причини. З кінця 1587 року, однак, ми його у місцевих актах не зустрічаємо — але саме в той час гетьман «Богданко» Ружинський з козаками перебуває у Львові. Наступного ж року Богданко опинився в Запоріжжі — а там і загинув за вже описаних обставинах. Невдовзі зникають і згадки про Михайла Остафійовича Ружинського.

Можемо перевести подих, впевнившись у особі першого Богдана серед козацьких гетьманів? Якби ж то! Реальні логічні задачі. на відміну від тих, що приведені у підручниках, можуть не мати прийнятного розв’язку з причини банального браку інформації (коли у нас більше невідомих, ніж рівнянь). Той самий М. Грушевський відносить задачу про походження гетьмана Богданка Ружинського до нерозв’язних і  рішуче заявляє: гетьман Богдан і гетьман Михайло — різні особи:

«Уважаючи на те, що Богдан ніде в документах сучасних не згадується, він виставив догадку – чи Богдан не одна особа з Михайлом, гетьманом 1585 р. (Новицький сього гетьмана уважав Михайлом Остаповичем). Він виходив з того факту, що в актах 80-х pp., де так багато звісток про інших Ружинських, нема нічого про Богдана, а також з відомості Папроцького: прийнявши Богдана-гетьмана за одну особу з гетьманом Михайлом, об’яснили б ми собі, чому Папроцький[4] сього останнього упустив.

Розуміється, таке припущення можливе б було, якби ми не знали, що в р. 1585 і дальших, коли виступає той гетьман Михайло Ружинський, Богдана вже на світі не було (Новицький не знав сього), такої помилки у Папроцького (бо на його оповіданні про смерть Богдана під Аслам-Керменом сей факт опирається) припустити неможливо. Значить, безперечно – Богдан і гетьман Михайло дві різні особи. Що ж до браку відомостей про Богдана в документах, то се поясняється досить легко: документи про Ружинських виступають в значнім числі, головно, в житомирських гродських актах, а ті починаються доперва з кінцем р. 1582, коли Богдана не було на світі, та й то документальні звістки про Ружинських стають частішими, властиво, доперва з другої половини 80-х років.

Родинних відносин Богдана – чий він був син – документальні відомості не подають[5]…»

Кирик Ружинський

Як би не називався насправді перший гетьман Ружинський і коли б він не жив — за ним вже надійно закріпилася почесна роль героя і одного з батьків-засновників козаччини. З його (гіпотетичним) братом Кириком (Кирилом) справа інша: часом він виступає в ролі покровителя, а то й ватажка козаків, а іншим разом — як їх затятий і непримиренний супротивник, порівняно з яким коронний гетьман Жолкевський періоду наливайківщини виглядає гуманістом. А взагалі саме про цього Ружинського ми знаємо найбільше, бо він залишив найбільше документальних слідів своєї життєдіяльності. Правда, ці сліди переважно стосуються його приватних справ. За прикладом інших насельників 16-го століття, князь Кирило охоче заїдався з сусідами, або відбираючи їхнє майно, або відбиваючись від їхніх зазіхань; охоче купував дорогі речі, але неохоче за них платив. І взагалі не любив повертати борги. Добре нам відомий Василь Загоровський, той самий мораліст 16-го століття, що так нещасливо двічі одружувався, залишив у своєму головному творі, себто заповіті, таку констатацію: «Мнѣ князь Кирикъ Ружинскій за ланцухъ мой сто золотыхъ польскихъ, то есть сорокъ копъ грошей, описавшися подъ добрым словомъ квитомъ своимъ, одъ часу немалого виненъ зосталъ». Подостатком також інших судових  записів, які засвідчують сварки за землю, млини, худобу та селян, активним учасником яких був наш Кирило.

Схоже, що за життя брата-гетьмана Михайла і ближче не з’ясованого родича Богдана Кирило Ружинський був їхнім помічником у всіх козацьких справ і навіть супроводжував у походах та подорожах. Пам’ятаємо, що Кирило, разом з Михайлом Ружинським, був співадресатом листа від російського царя до козаків, а в 1588 році зустрічаємо його ім’я у списках членів Львівського православного братства — а в той час і Богдан Ружинський зі своїми козаками відвідував галицьку столицю. Але пізніше стосунки між Кириком та козацтвом значно охололи і стали навіть неприховано ворожими. У 90-х роках 16-го століття певний полковник Сасько вийшов з Києва з метою розорити маєтки Ружинського.

Ця сутичка, схоже, була одним з епізодів повстання Наливайка, бо Кирик Остафійович зі своїм загоном перебував тоді у складі польського війська. Напасників він легко розбив, захопив багатьох полонених і п’ятдесятьох з них повісив. Цей вчинок обурив гетьмана Жолкевського, сам він заявляв, що, не рахуючи убитих в боях, уберіг свої руки від крові бунтівників, воліючи лікувати заражені частини тіла, а не відтинати їх. Однак докори докорами, але князь Кирик був занадто добрим союзником, щоб довго пам’ятати йому самоуправну розправу з супротивниками, які, зрештою, почали перші. Отож Жолкевський частково усправедливив дії Ружинського тим, що козаки і йому, і «всій тій землі в’їлися до живого». У віддяку за таку вирозумілість, Ружинський забезпечив коронного гетьмана артилерією, встиг зайняти Білу Церкву, випередивши козаків, і відважився на сміливу вилазку, без якої, дуже можливо, козаки захопили б сильну фортецю і навіть могли б розбити коронне військо. У пізніших подіях, зв’язаних із придушенням повстання Наливайка, князь Кирило вже, схоже, участі не брав, принаймні, у відповідних описах його ім’я не згадується. Зате він був найактивнішим учасником оборони вітчизни від одвічного неприятеля з південного сходу і навіть помирився на цьому ґрунті з козаками. Року 1597 козацькі посланці з вістками про небезпеку прибули до нього в його село Котельню (подароване Ружинським героїчним королем Стефаном Баторієм), а він негайно ж перенаправив їх до старости Якова Потоцького. Заодно ж кілька раз виступав у ролі уповноваженого «мирної партії» козаків, якому доручалося залагодити їх справи і бути посередником у стосунках з центральною владою.

Попри авантюрний характер, Кирик Ружинський, схоже, тішився неабиякою повагою сусідів, тому за часів безкоролів’я після смерті Стефана Баторія був вибраний каптуровим суддею київського воєводства, а ще принаймні двічі — депутатом сейму. Що стосується сімейного становища цього Ружинського, то одружувався він двічі: вперше з Овдотею Андріївною Куневською, вдруге з Ядвігою Францишківною Фалчевською. Було в нього дві дочки, одна, вже згадувана Настася-Томила, померла незаміжньою, а інша, Гелена, вийшла за Угровецького. Вдова Кирила Ружинського вступила у другий шлюб з князем Юрієм Чарторийським, оскільки ж це трапилося в кінці 1602 року, а в 1598 році Кирило Ружинський ще згадується як сеймовий комісар для розмежування київського і мозирського воєводств, то десь у цьому часовому проміжку він і відійшов у ліпший світ.

Натомість його єдиному сину, Романові, дісталася в жони вельми відома з волинської історії дівиця на ім’я Софія з дому Карабчевська. Однак про неї трохи пізніше, а зараз про Романа, який, схоже, успадкував неспокійну вдачу і від дядька, і від батька. Тому з завидною постійністю вплутувався в усі авантюри бурхливого початку 17-го сторіччя.

 


[1] «Киевская старина», апрель, 1882 г., «Князья Ружинскіе» (памяти М. А. Максимовича) И. П. Новицкаго.

[2] Грушевський М. Гетьман Богданко. Критично-історична розвідка // ЗНТШ. – Львів, 1897. – Т. 16. – С. 1 – 18. Передрук зі збереженням пагінації першодруку: Розвідки й матеріали до історії України-Руси. – Львів, 1897. – Т. II. Взято з

http://www.m-hrushevsky.name/uk/History/1896/GetmanBogdanko.html

[3] М. Грушевський, там же.

[4] Бартош Папроцький ­— генеалог і хроніст XVI ст., автор численних книг, в т. ч. «Herby rycerstwa polskiego» — «Герби польського лицарства».

[5] М. Грушевський, «Гетьман Богданко».

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.