Марія Домбровська. Сільське весілля-2

НОВЕЛИ

 

 

ПЕС

Був це бронзовий, у білій камізельці, молоденький гончак.

— Як його кликати?

— Тумри, з вашої ласки, — відповів незнайомець у кожусі, що тримав гончака на повідну.

Пес, почувши своє ім’я, підвів голову і, дивлячись на господаря, якусь хвилю тримав її задертою догори.

Потім опустив голову і вже не дивився ні на кого.

Вуха його були кумедно відвернуті назад. А весь він, ніби причепурений мокрою щіткою, виглядав, проте, так, наче йому тепер не до того, — ба навіть як відразливіш, то й краще.

Час від часу, переступаючи з ноги на ногу, він шукав очима господарів погляд.

Здавалося, він думав собі: «Я ні за що не хочу тебе образити, бо ж люблю тебе. Тільки чого ми так довго не йдемо звідси?»

Чоловік у кожусі раптом погладив його: «Не бійся», — і відстебнув від нашийника поводок. Пес, зрадівши, скочив на господаря. А той зібрав повід, всунув у кишеню і вийшов разом з батьком.

Коли ж перед самим носом у Тумри замкнуто двері, його карі очі налилися прикрим болем.

Він двічі глянув на нас, а потім уже безперестанку дивився на клямку дверей, за якими зник його господар.

Того дня стояв тріскучий мороз. За вікном від ранішнього сонця рожевіли вкриті памороззю дерева.

Старший брат, побачивши, що Тумри з дороги так замерз, аж труситься, стягнув зі столика оксамитову серветку й обережно накрив нею пса.

Той, не повертаючи голови, блимнув на хлопця зизом.

А коли здалося йому, що на нього не дивляться,— обнюхав серветку і скинув її з себе.

Ми кликали його, але він не звертав на те уваги, наче нас і зовсім не було.

Нарешті, знудившись, він пройшов між нами на той кінець кімнати, ліг, поклавши голову на витягнуті лапи і не моргаючи, непорушно дивився на двері. Іноді легенько нашорошував вуха.

Коли ж клямка, натиснута з того боку, заворушилася, Тумри блискавично зірвався.

Чоловік у кожусі повернувся і сумно посміхнувсь. І цього було досить: Тумри з ласкою кинувся йому на груди, а тоді, одскочившн назад, став на всі чотири лапи і непомітно лизнув господареві долоню.

Заради нього ми не поїхали санками на прогулянку, а тепер дивились і ревнували.

Але Тумри того не бачив, та й було йому байдуже, що ми там заради нього зробили. Вихляючи хвостом, він підбіг до виходу на кухню і кілька разів сперся передніми лапами на двері.

Чоловік у кожусі поплескав його шорсткою рукою по замшевій морді.

Він уже не посміхався.

— Ну, Тумри, — мовив він,— прощавай. Зостаєшся в хорошому місці. Твій господар від’їжджає далеко.

Пес мав усю цю промову за непотрібну, але з чемності слухав її, тулячи до колін голову і мружачи очі від ласки шорсткої руки.

Нараз його різко відштовхнули, аж заточився. А незнайомець у кожусі пішов геть.

Тумри повівся так, як і людина в таких випадках: він не повірив, що його відштовхнули й покинули.

Він знову став біля дверей, схиливши трохи голову.

Лоб його зморщився, але очі ще усміхалися. Він водив ними уздовж шпарини у дверях, то піднімаючи, то опускаючи морду.

Тепер ми кинулися до нього.

Не даремно ж ми втратили прогулянку в санях, а то ще й ковзанку!

— Іди сюди, не сумуй. Ось глянь, тут наші ляльки: Розалія, Зося, Бальбіна.

— Залишишся з нами. З нами.

— Лягай тут. Тут, де сонце.

— Поглянь, яка тут тепла підлога.

— Будемо гратися.

— Будемо гратися в конячки.

— Ти будеш нашим коником, хочеш?

— Ні? Ну то ні — будеш нашою собачкою. Ми теж будемо собачками. Ми будемо собачками.

— Ми уміємо ходити на чотирьох ногах. Що, не віриш? Дивись!

— Тумри, собачко, любиш танцювати?

— Бачиш, ти вищий за мене.

Біг пес через овес.

А сучка — де гречка.

Дав пес на пиво…

Тумри різко вирвав свої лапи з наших рук і рвучко відштовхнув нас від себе.

Він бігав по кімнаті. Кидався по черзі в кожні двері, а потім — до вікон. Несамовите, протягле, мов плач який, вирвалося з горла його скиглення. І нам здалося, що довкола запала нічна темрява і що біля нас хтось хворий.

Нарешті він перестав битись об двері й вікна, зупинився і загавкав, дивлячись на нас.

«Навіщо це, навіщо ви мене замкнули? Відчиніть двері: я його ще дожену…» — падали швидкі, хриплі, страшні запитання.

Та ми не хотіли його відпускати. Хотіли, щоб він любив нас, і завзятість наших почуттів щораз дужчала.

— Ми тебе любимо більше.

— Ми б тебе не кинули.

— Чого ж ти гавкаєш, собацюро?

Раптом, на зло самим собі, ми відхилили двері. От побачимо!

Тумри вискочив мов навіженнй.

У сінях послизнувся і впав.

Нас роздирали суперечливі почуття, проте ми відчинили й другі двері, просто в садок.

Сухий запашний холод увірвався до теплих сіней.

Щось дзвеніло в сліпучому просторі.

Під темно-синьою емаллю холодного кеба, витягнувшись на тлі барвистих снігів, Тумри мчав кудись у невдячну далину.

Але він не знав, що господар його поїхав не до свого дому, а в протилежний бік — до міста й на пошту, звідки його відвезуть під саму залізницю. Поїхав на бричці нашого батька, яку послали в місто до римаря.

Тумри, очевидячки, з тої любові й відчаю зовсім розгубився.

Він біг по сліду, тим шляхом, яким прийшов сюди, через поля на північ, до далекого лісу.

Не знайшовши господаря свого в порожній лісниковій хаті, Тумри, видимо, вирішив повернутися туди, звідки вибіг, бо надвечір ми раптом побачили його з вікна.

Він бігав з боку в бік, як знавіснілий, винюшкував сніг, шукаючи сліду.

Іноді йому, певне, здавалося, що він натрапив на слід, тоді швидко мчав уперед. Потім знову повертався назад, заглядав у кущі і, виструнчившись, на повні груди втягував носом морозне повітря. Він наче хотів випити його все, аж до того місця добувшись, де залишилися ще запахи його господаря.

Мовчки з вікна дивились ми на його страждання.

І самі страждали теж.

 

* * *

Челядь дуже зраділа, «коли той пес, із вашої ласки, повернувся назад». Замкнули його в дровітнику.

Уночі зірвався вітер. Гілля тарабанило об дах.

З далекого поля летіло однотонне виття снігового завою.

Коли ж буря на якусь мить утихала,— чути було, як у дровітнику виє Тумри.

Схопились ми, коли ще й не світало.

Адже треба було щось робити, щось треба було робити, коли так страждають.

Швидко подалися ми до дровітника.

Буря втихомирилась, але снігу навалило великі замети, і він падав ще й ще… Сходинки дровітника ніби розбухли білими подушками з холодного пуху.

Замок на дверях був як лід і обпікав нам пальці.

Коли відчинили двері, сніг відразу повалив у дровітник.

Тумри стояв у глибині, між стосами пахучих дров, насторожений, пильний, напружений. Пес, очевидно, все ще чекав і не хотів навіть лягати, щоб не пропустити ту мить, коли господар повернеться.

Побачивши нас, він пригнічено опустив голову.

«Так, це вже кінець», — сказав нам той його порух.

Ми покликали Тумри. Він байдуже підійшов.

На дотик він був такий холодний, як сніг, і ми швидко забрали його до хати.

— На молока.

— Ну скажи, чого ж не їси?

— Адже сам бачиш, як замерз!

— Здохнеш.

— Адже бачиш, нічого вже не вдієш, та й у нас добре.

Тумри поводився вже спокійно і з гідністю.

Але його погляд казав, що до життя він байдужий, що все йому обридло. Їсти він не хотів.

Якусь хвилю він стояв, а тоді з лопотінням обтрусив свої вуха.

Здавалося, він чекав, що ми скажемо щось про того, за ким він так тужив.

Коли ж спостеріг, що ми хочемо завоювати його приязнь, сів і, випрямивши передню лапу, почав чухати зубами спину.

Потім ліг, так важко, аж кості хрупнули.

І лише тепер глянув по черзі на кожного з нас очима, які запитували: «Ну й що ж? Не люблю вас, і нічого з собою не вдію».

Очі його почали злипатись, голова сонно кивати.

Він поклав її на лапи. В кімнаті було так тепло.

Зітхання чисто фізичної полегкості здійняло йому груди.

Певної він вважав за непотрібне, щоб ми бачили вираз його морди. Він скрутився в клубок і сховав її у стулених лапах. І відразу ж заснув.

Ми бачили, що він заспокоївся, і в наших серцях прокинулася завжди напоготові надія, що він нас полюбить.

 

* * *

Проте в стосунках між Тумри й нами вимушеність і напруження панували ще досить довго.

Весь час він дивився на нас недовірливо, а найвільніше, навіть весело, поводився з батьком. Бо батько не чекав від нього ніяких особливих почуттів. Він просто вчив його вистежувати дичину на полюванні.

І Тумри, певне, міг тоді думати про свого колишнього господаря і про смуток життя.

А ми все-таки сподівались на його приязнь.

— Ти бачив? Він ішов зі мною аж до кінця садка.

— Отак уже й за тобою! Ішов, бо там вранці кіт сидів.

Тож він хотів подивитись, чи не сидить ще, бува.

— Так це ще не доказ.

Але одного разу ми таки мали доказ.

Бавились ми якось на газоні перед будинком у гру «миття овець».

Віддалік спав Тумри.

Раптом всі уявні вівці втекли.

Ми побігли шукати їх за брамою.

І нараз побачили, як Тумри схопився, огледівся, що нас нема, і в пориві почуття почав шукати нас.

Це, звичайно, було мало, але, в усякому раз!, доказ.

Влітку Тумри закохався в сторожеву сучечку Філютку.

Був він саме в розквіті молодості. Мав трохи більше року і тому не міг довго жити самим лише розпачем. Врешті, Філютка й справді була гарненька, компанійська і сердечна.

Тепер очі Тумри ясніли щастям. Де б тільки не була Філютка, завжди з нею біг і він, ні на палець не обганяючи її. До нас кивав дуже чемно головою: «Я такий щасливий. Чи ви ще любите мене?»

Він настільки забув свого колишнього господаря, що ми навіть ставили йому це в провину.

На його загравання до нас ми тепер відповідали стримано, хоч нам це й приємно було.

У кінці літа сталися деякі події.

Філютка почала бігати з білим вівчаревим псом.

Уночі чути було, як під вікном гризлись якісь собаки, і Тумри теж був там.

Вранці прибіг з покусаними вухами та мордою і спав цілісінький день, а вночі знов чути було гупання собачого весілля і Тумрів гавкіт.

Він переживав бурхливі драми й пригоди.

Але, не зважаючи на це, саме тоді він став до нас надзвичайно гречним і прихильним.

Він намагався якнайбільше вділяти нам свого вільного часу.

Без жодних вагань, змучений, пошматований, він зривався зо сну, коли ми кликали його, йшовши гуляти, і біг з нами. Очі його завжди усміхались до нас.

Він зовсім змінився. Став добрим і мудрим. Вистраждавши сам багато, він наче зрозумів, що не треба іншим спричиняти страждання.

На наші почуття відповідав лагідно й стримано.

У серпні старша дівчинка захворіла на тиф.

Усі думали, що вона помре, але ніхто в це не вірив.

Тато плакав, усі ходили навшпиньки, а дівчинка говорила різні недоречності, хоча, власне, таке з нею траплялося і без тифу.

Найменші діти могли тепер, не боячись покари, об’ідатись бобами в челядській кухні: на них ніхто не звертав уваги.

Крізь вікна в кімнати проникала спека і запах гвоздик.

У помешканні стояла така тиша, що навіть чути було, як у садку над резедою гудуть бджоли.

Тумри пройшов тоді тихцем через усі кімнати й поклав голову на ковдру біля ніг хворої дівчинки.

Дівчинка, вперше прийшовши до тямку, розплющила розгарячілі від температури очі й промовила:

— Тумри.

І сльози потекли в неї по скронях з примружених повік.

Вона витягла руку, і Тумри відразу ж обережно й несміливо підійшов до неї і легенько поклав їй у долоню свою голову. Тепер він остаточно виказав себе. Він любив нас.

 

* * *

Після бур і розладів юності Тумри жив тепер справжнім життям дорослого. Його природна веселість виявилася у повній силі, зміцніла й усталилась. Він дозволяв із собою жартувати, любив забавлятись. І справді, був він світлий і сонячний, як кожна добра душа.

Коли ж ми сміялися з нього, він високо підскакував і гарчав, — це щоб приховати свою збентеженість.

Легенько хапав нас зубами за одежу або за руки й відразу ж відскакував убік, потім шаленим галопом кілька разів оббігав клумбу і щоразу, опиняючись напроти нас, припадав лапами до землі, схиляв голову, сміявся, тихо гарчав і біг далі.

Коли ж надвечір ми з мамою йшли на прогулянку в порожевілі поля, Тумри біг попереду своєю найкрасивішою ходою: поволі, ритмічно, в такт кожного кроку вимахуючи хвостом — то вліво, то вправо.

Біг він сповнений спокійної радості життя, як часом іде людина, наспівуючи в думці пісню.

Увечері він приходив сказати нам «на добраніч».

Він клав голову на подушку, а ми обіймали його за шию і так мовчки дивились одне на одного. І тоді не лише пес не міг висловити свого почуття — ми теж не могли.

 

* * *

Одного осіннього дня Тумри заслаб.

Надворі було тихо й тепло, пахли ренклоди і груші. У полі гуркотів локомобіль, а в садку той гуркіт відлунював далеким співом.

Бабине літо лисніло в синяві неба.

На тихому заваленому соломою подвір'ї тарахкотіли терниці і розмовляли крикливі жінки.

Ми так гарно забавлялись, Тумри був за слона, і раптом усе скінчилося.

Він заточився і впав.

Підвівся знову, але ноги його стали наче солом'яні. Підкошувались і розчахувалися.

Потім він пішов лише на передніх, а задні волочив за собою.

В очах його промайнув відчай, як тоді, колись давно.

Ми побігли, голосно гукаючи порятунку.

Тумри хотів іти за нами, але раптом застряв у самій середині клумби, між айстр. Він зупинився серед рожевих та лілових китиць, і, роззявивши пащу, хотів, певне, чи то загавкати, чи то заскиглити, але з горла його вирвалося тільки сичання.

Батько відразу розпізнав: це той стан сказу, коли поступово настає параліч усіх членів. Хвороба невиліковна і смертельна.

— Не бійтеся. Він не зможе вкусити. У нього вже паралізовано щелепи.

— Тумри — нас?! Укусить?!

Який же то світ недобрий, коли можна було таке припустити.

Силою нас втягли до кімнат і замкнули двері.

Батько пішов по рушницю.

Все це було так жахливо, що ми боялися навіть поворухнутись.

Ми стояли біля дверей веранди і бачили, як Тумри підтягнувся до неї, волочачи задні ноги, з напівроззявленою пащею; як він повз по сходах…

Він важко підвівся, хитаючись, зупинився ще раз перед нами. Мовчки з жахом глянув на нас.

Тумри не міг збагнути, як це могло трапитись, що ми втекли від нього, коли він так страждав.

Тепер ми говорили:

— Ох, краще б ти залишився у свого першого господаря! Може, в нього й не захворів би.

І хотіли ми, як то іноді в житті доводиться хотіти, щоб усе повернулося назад.

Хай би він був не полюбив нас. Хай би знайшов був тоді свого господаря. Хай би ми його більше не бачили. Тільки щоб він жив.

Але ніколи не може не статися те, що вже настало: Тумри вмирав.

Ми бачили, як до нього підходив батько.

З останньою надією і вдячністю пес кинувся до рук господаря.

А батько наш, хоч і володів собою, здригнувся і трохи відступив, лише на півкроку.

І Тумри впав навколішки, потім, остаточно скошений, вдарився передніми лапами й головою об землю.

Це було так, ніби несли ви до когось вистраждані, з болем, з останньою надією, всі свої почуття, а од вас раптом взяли й відступилися, трошки, лише на півкроку, із прихованою мимовільною огидою.

Здавалося, Тумри був убитий ще до своєї смерті.

Батько тихо й сумно покликав його:

— Тумри!

І він за ним покірно поповз стежкою між квітучими айстрами аж до ставу, над яким полум’яніло осіннє листя каштанів.

Пролунав постріл, і ми, ридаючи, впали на коліна.

Батько повернувся й того вечора ні до кого не обзивався.

Поховано Тумри далеко за ставом, в місці неприємному й чужинному, що називали ми Австралією.

Була там яма з-під старої льодовні, а ходили туди втоптаним пластом сірого сухого очерету.

І ремствував там вітер у кущах дикого бузку, а водяні куріпки нишпорили біля берега в гострих стилетах очерету і галасували так, як люди.

Ходили ми туди часто. Бралися за руки і, повільно кружляючи навколо Тумриної могили, повторювали:

Тут лежить похований Тумри,

Тут, де нічого нема,

В Австралії,

Під сухим очеретом

Лежить Тумри,

Тумри, наш друг.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.