Марія Домбровська. Сільське весілля-3

ЛУЦІЯ З ПОКУТИЦЬ

Того дня, як чоловік її, Владислав Новацький, разом з іншими поїхав на японську війну, Луції здалося, що провалився світ і жити їй уже нема чого…

— Це вже не життя, — відповідала вона жінкам, коли ті запитували, що в неї чувати.

У неділю вона закутала дочку свою Зосю в картату хустку, і пішли вони вдвох на русоцинський виселок, що за три версти від Покутиць і за дві — від Русоцина.

— Стривай, — казала Луція до Зосі, — мама на тобі хустку поправить. Коли б тато був, то купив би тобі нову хустку. А так мусиш у старій ходити.

— І сукню, — додала Зося і зупинилася біля ожини.

Мати оглянулась і насварила:

— Ходімо, ходімо… Вже й руки замастила. О, всипле тобі бабуня, всипле.

Їхні самотні голоси дзвінко лунали серед голого віття і того сліпучого світла, яке буває на дорозі, коли чудової погоди опадає листя.

Хати русоцинського висілка, сховані за низьким живоплотом, потопали в шумі велетенських сріблолистих тополь. Зараз листя тополь посіріло і, падаючи з дерев, ганяло по дорозі, як миші. Зося випустила материну руку й побігла вперед, копаючи опалий лист.

— Дай мені ручку! Ми вже прийшли до бабусі. Щоб мені чемно привіталася,— научала Луція, відхиляючи знайому хвіртку.

— Давно ти в нас не бувала, — мовили старі Богачі.

Луція зашарілась. Так, вона вже років два не була у батьківській хаті. 1 взагалі, як вийшла заміж, за сім років разів п'ять приходила. І оцей раз.

Зустріли її, звісно, добре, і Зосі гостинців надавали. Але, як тільки пообідали, батько хутенько пішов до майстерні, що мав при клуні, і там і залишився.

— Що це він? — запитала Луція.

— Та, може, яка потреба,— промовила мати.

Луція придивилась пильніше. Двері майстерні відчинені й видно, що весь інструмент до ладу складений лежить, як і годиться в неділю, а старий Богач сидить собі на дошках просто так.

— Бери дитину та ходімо в садок, — одвернула мати розмову від дражливої теми.

Садок пахнув сливами, що їх навмисне довго тримали на деревах, щоб повидло з них було солодше.

Луція відпочила під деревами, розчулено обійшла свої давні закутки, заглянула до свиней, у комору — і знов у садок. Ступаючи між нагідок і настурцій, що розрослися навколо, зі слізьми на очах мовила:

— Багато, багато тут у вас усього.

І раптом батько, що й досі сидів у майстерні, наче нічого не чувши, гукнув у бік садка:

— Могла б і ти так само мати, могла б! А вийшла за старця, то й падкайся.

— Для вас він старець, а для мене — святий! — крикнула запально дочка.

— Ач-но як навчилася. Коли б святий — то в олтарі був би, а не в тебе під периною,— вичитала їй мати.

Знаючи доччине горе, старі не мали наміру говорити їй такого. Але коли вже почали, то вигородили все, що їм боліло.

Нагородили їй, що вона, хазяйська дочка, не захотіла вийти заміж по їхній волі. А пішла за якогось голодранця з дворових, та ще хоч би служив де, а то де ж — у Покутицях, у тих прошаків! Витанцювала його собі десь на музиках, то хай і далі танцює. Робила, як хотіла, — тепер нехай тішиться. Вони їй можуть лиш одне сказати: «З богом!» Правда, вони залюбки душа допоможуть їй, але хай не дорікає їм і не думає, що їй тут щось належиться, бо дочка вона була недобра. Так, недобра.

Їй тут щось належиться? Луція не за тим прийшла. Вона прийшла подивитись, чи є в неї ще хто в цьому світі. Коли ж має чути таке про того, хто на війні і кого, може, вже й на світі немає, — то краще вона піде собі геть.

Кінчався короткий, пропахчений яблуками, осінній день, разом із сутінками випадала холодна роса, а сварка в Богачів щодалі розпалювалась більше. Галасували вже не в садку, а на подвір’ї, а потім біля хвіртки, куди батько й мати вийшли за Луцією. Тримаючись за жердки, дочка стояла по один бік, а батьки по другий, і кричали ще довго-довго.

Мало не плачучи, батьки випоминали їй, що старших дочок повіддавали незайманими дівчатами, а вона, найменша, справила хрестини вже через три місяці по весіллі. Навіщо таке виробила їм?

На ті слова Луція схопила дитину і, відштовхуючи всі вузлики й кошички, що мати їй тикала до рук, пішла геть.

— Меду не візьмеш? А огірків? — бідкалася мати.

— Нічого не візьму! — гнівно крикнула дочка.

І затихла сварка, а натомість густішав присмерк.

Люди, що сиділи у вікнах прибраних хат чи стояли біля перелазів, бачили, як Луція ішла плачучи вітряним шляхом, а сіре листя котилося за нею назустріч вечірній заграві.

Повернулась вона додому, коли вже стемніло зовсім. Хтось підвівся з лавки на призьбі й підійшов до неї, їй здалося, що це хтось із Ямрозиків, які мешкали з нею попри стіну. Але незнайомець, здійнявши шапку, мовив:

— Це я. Ходив оце у справах до волості, і дали мені листа для вас.

Був то Михал Зьомб, син покутицького старости. Він не лише приніс, а й прочитав того листа, бо Луція не вміла. Владислав усіх вітав, писав: їдуть і вдень і вночі, але куди — не знають.

У кінці додав: «Гляди, щоб для дитини мала все, що треба, і водила Зосю в теплому, бо йде вже зима».

— Йде зима,— промовила тривожно. — А я ще й капусти не шаткувала, треба в когось позичити шатківницю, бо наша тупа дуже.

— Навіщо вам шукати десь, я принесу свою.

Луція гадала, що принесе він завтра або якось днями. Але він приніс-таки зараз же. І ще посидів трохи, й пообіцяв, що прийде допоможе капусту шаткувати.

І ото в хаті Луції знову з’явився чоловік, що допомагав їй по господарству. Шатківниця глухо жувала зеленаве та біле листя капусти, шматочки качанів летіли з-під міцних рук у всі боки, а ніздрі втягували вологий овочевий запах.

Луція перша почула, що хтось кричить на вулиці.

— Тихо, зачекайте-но,— зупинила вона Михала, що дотирав останню головку капусти.

— Щось трапилося,— сказав він.

І тут-таки прочинились двері — на тлі пурпурової холодної зорі хтось зазирнув до них і гукнув:

— Людські корови здуло!

Луція розуміла, що не лише в неї того дня загинула корова. Здохло їх аж п’ятеро, в тому числі дві, що належали сім’ям солдаток. Вигнали-бо їх пасти на росяне конюшинисько.

Другого дня всі поглядали на панський двір, невпевнено чекаючи з нього рятунку. Під яскравим сонцем і чистим небом, розгороджений, у зливі падолисту, він сам був ніби голий — лише в дикій лозі винограду, мов у кров’яних басаманах. Величезна карета під’їжджала до нього, поблискуючи віконцями й сквола витягуючи колеса з шурхітливого листя.

У Покутицях завжди погано жилось, але тепер, коли пани їхали за кордон, везучи свою смертельно хвору па сухоти дочку, житиметься ще гірше. Люди знали добре, що то буде: незалатані стріхи, недоплат натурою, поденщина задурно.

Управитель маєтку першої ж виплати узяв від людей розписки і довго щось робив з ними на столі. Потім вистромився у вікно, подивився на небо і зітхнув.

— Грошей нема,— сказав і зачинив своє вікно.

Але люди все стояли і він знову відчинив вікно.

— Завтра я візьму на цукроварні,— промовив і зачинив знову.

І люди порозходилися, ламаючи дорогою сухе галуззя і тручи його в пальцях на порох.

По якомусь часі повернулись назад, і коли управитель вийшов до них, заговорили з ним про молоко отих корів, що загинули.

Ніхто не мав великої надії, що пани видаватимуть, як то належалося в таких випадках, молоко, а найменше на це могли сподіватися сім’ї солдаток. Їх і так мали за тягар у маєтку. Але Михал Зьомб через батька домігся, щоб солдаток не кривдили. Правда, Луція не клопоталась про те, вона вміла терпіти скруту. А коли їй покращало, вона підбадьорилася, зраділа, як кожен, хто відчує людську допомогу.

Тим часом прийшли до старости Зьомба добрі люди і сказали:

— Михалек у Луції собі стелеться, то й не диво, що турбується за молоко для Зоськи.

Старий сполошився, бо, по-перше, хотів Михала одружити з Шимандерівною із Русоцина, а по-друге — він же приятелював з Владиславом.

— Це погані плітки,— відповів він.

Але якщо це правда? На інше щось не показувало. Де Михал найчастіше обідає? У Луції. Звідкіль ніколи не вибував? Від Луції. Чи побачиш тепер його коли дома! А кому ходить весь час допомагати? Може, Ямрозикам? З ким просиджував поночі, коли темрява так зближує одного з одним!

Аби старого переконати, раз йому показали, як Михал ніс солому з їхнього подвір'я до Луції.

— Он, веліла йому соломи принести на постіль,— казали ті, що це чули.

Михал ішов, зануривши голову в золотавий сніп, а світлі соломинки висмикувались і падали на землю. Все подвір'я було в затінку, а сонце освітлювало між стодолами вузеньку пасочку, мов кімнату. Сніп палав у нього над головою, а шурхіт соломи відгукувався на його кроки, і хлопця проймали тепло й радість, та ще й Луція дивилась на нього.

Коли ж розстелили на соломі рядно, їх і справді потягло разом спати на ньому.

І зробило вони те вперше далеко пізніше, аніж говорили за них люди.

Михал ходив розмашисто, впевнено, і це Луції подобалось. Окрім того, її молодий коханець, як і вона, небалакучий був, і воно ніколи не дійшло до розмови про те, що вчинило. Єднало їх найпростіші слова, що стосувалися роботи або відпочинку.

Пораючись біля хати, з якої Михалові ніколи не хотілось іти, воно неголосно казали одне до одного:

— Ідеш?

— Пройшла? Ходім наносимо дровцят.

— Михасю, заглянь до капусти, чи вона вже збурилася?

— Загляну. Сядь, Луцю, сядь біля свого хлопця! Гарно тобі?

І більше нічого Та Луції нічого й не треба було більше. Знову жила вона тим, чим навчив її жити Владислав. Дужий юнак гойдав її в обіймах уночі, а вдень був до неї добрий. Раніш вона гадала, що лише Владислав спроможний був на таке, та, виявилось, що й з іншим вона може жито в щасті й радості.

Вона розуміла, що це гріх, але як тільки довилась на велику постать добросердого Михала, відразу сповідь свою і покуту відкладала на далеке майбутнє.

Тим часом це майбутнє почало її тривожити з інших причин.

Старий Зьомб начебто й не вірив, проте розгорнув жваву діяльність. Бачили його, як він ходив чогось до Русоцина і до русоцинського висілка. По цьому весілля Михала з вівчарівною із Русоцина стало вже ділом певним. А молодий Зьомб і не міг противитись, бо знав свої обов’язки перед життям та батьками.

Багачі теж давали про себе знати обхідними шляхами.

У Покутицях люди якраз копали картоплю. Все вже взялося сивими шпичаками паморозі, а морози хоч і ранні та безсніжні, були тріскучі. Люди просили управителя, щоб їм дали змогу завчасно впоратись із своєю картоплею, та не допросились і мусили тепер копати на морозі. Робилося все те на гвалті, поспіхом і, очевидно, щось не так зробили, не вкрили як слід. І картопля померзла.

Був то тяжкий день. Такий, що обійти його хочеться, обминути й відразу потрапити до іншого, кращого часу.

Побивалась Луція над своїм горем, а сльози аж замерзали на обличчі. Та ще ж цього дня мали бути й заручини Михала із своєю вівчарівною.

Сумно рухались підводи з підстилкою, обмерзлі коні спотикались об груддя.

Між підводами хтось ішов, і Луція запитала:

— Чи не Стах то Куча на дорозі? — Він! Він! — додала, придивляючись до його непевної ходи. — Тут я. Тут! — гукнула, бачачи, що він розпитує людей про неї.

… — На віки слава! — відповіла на його привітання. — Картопля наша померзла,— сказала вона сумно.

— Хто тут матиме щось, коли не на панів, а на старців працює,— відповів прибулець.

Так, це був Стах Куча, він прийшов провідати її, побачити, як вона тут дає собі раду.

— Що там у Ядвісі чувати? — запитала вона про сестру, бо Стах був братом її швагра.

— Здорова, дякувати богу,— відповів і додав: — Але я йду не з русоцинського висілка. Я з квітня служу в самому Русоцині.

— Разом з братом вашим? З тим Юзеком, що за. економа там?

Коли переступили Луціїн поріг, родич сказав, що не треба їй побиватись ні за картоплею, ні за коровою. Треба тікати швидше з цих Покутиць.

Ні, ні, ніколи! Луція запротестувала. Тут їй добре, і не буде вона кращого шукати по світу.

Стах Куча мовчки подививсь на неї і якось так стиснув губи, аж їй лячно стало. Потім знов умовляв, щоб вибралася звідси. Тут буде щораз гіршати. Не домовлено? Якщо захотіти, — можна домовитись. Що втрачає? Жменьку платні, яку їй все одно не виплатять. А стільки вже тут втратила, стільки лиха спіткало її тут! І корова та, і картопля! Чого чекати ще гіршого? На Покутицях же світ не зійшовся! А чого не переїхати до Русоцина хоча б? Там принаймні на панському дворі можна непогано заробити. Ось вони, Кучі, хазяйські сини, а однак служать там з братом. І будуть служити доти, доки їхній третій брат, що за Ядвісею Богачівною, не виплатить їм спадщини.

Луція відповідала вже не так упевнено, бо не знала, як бути: це для неї якось дуже несподівано.

На це Стах різко сказав, що треба скористатися, поки там служить Юзеф Куча. Той може при дворі домогтися всього, чого захоче.

— А він уже скоро піде звідти, бо купив собі грунт під Рихновим.

— Багато купив? — запитала Луція, аби лише виграти в часі.

Замість відповіді Стах подивився на неї скоса й твердо мовив:

— Інший танцював би на радощах, якби йому пощастило з таких Покутиць вирватись, а ви ще вередуєте.

Тепер вона вже не важилася противитись йому, боялася, але й погодитись теж не могла.

Сидячи отак із збентеженим серцем, почула вона раптом у осінніх сутінках музику, що наближалась вулицею. Це йшли на Михалові заручини музики.

Луція зашарілась і, заллявшися слізьми — чим дуже здивувала Кучу, — раптом погодилась на все. Ось тут і виявилося, що в Русощші в панів уже все про неї домовлене. Отож треба тікати, забиратись відси.

Другого дня прийшов Михал, — він не зважав ні на Луції нерішення виїхати, ані на свої заручини. Луція так перелякалась, що тільки й змогла запитати, чи він ще любить її. Палячи цигарку, він здивовано відповів, що, звісно, любить. Потім, як затоптав недокурок, вона дала йому насититись коханням. Весілля з вівчарівною відбулося перед постом. Через недовгий час по тому він знову став до неї ходити, і була вона з ним знову щаслива, аж до нового року.

У новому році спонукувана Кучею, що сам приїхав за нею, жалкуючи на свою згоду і плачучи за Михалом, поїхала вона нарешті до Русоцина.

В’їхали в парк,— такі там були велетенські дерева, що підвода їхала наче поміж веж, таке все холодне, жовте, безсніжне, у сяйві сонця і морозу.

Зате флігель, де Луція мала біля курників мешкати, був низенький, такий низенький, що здавалося він не стоїть, а лежить під своїм чорним дахом. Величезні каштани відгороджували його від парку і пестили дах навислим гіллям.

Як тільки Луція увійшла до флігеля, на порозі відразу з’явились кури, стоячи на одній нозі, а на другій розпростуючи пазури, і почали розглядати прибулу. Луція вигнала їх.

У хаті було холодно, як на вулиці, а навколо мовчання чужини. Розбите віконце бряжчало від поривів північного вітру. Напливали нічні сутінки. Зося злякано плакала.

— Мамо, засвітіть лампу! Мамо, лампу! — схлипувала дівчинка, пірнувши липким від сліз обличчям до матері в коліна і б’ючись у них головою.

Луція голубила її, сама налякана й розгублена.

— Навіщо ти сюди приїхала! Ой як же тут погано! — мовила вона з гіркотою, і питала в дитини: — Де ж це твій татусь?

Вона відчувала, що це єдина в світі близька їй істота, мала Зося, і, сповнена ніжним почуттям, заколихала її на руках:

— Не плач, люба. Може, з’їси щось? Почекай, зараз мама приготує вечерю.

Почали вони шукати дровцята, сірники, не знаючи, що де лежить.

Потім з лампою в руках Луція обійшла всі кутки. Торкалась руками кожного закутня, кожної стіни, наче прагнула напоїти все це чуже собою. А темні тіні від клунків рухались по стінах.

— Вікно треба заклеїти,— казала вона,— дірки заліпити, поприбирати… — І як жити, так жити! — додала.

Вона наготувала їсти, а потім націлувалися з дочкою, набалакались і, втішені одна одною, вогнем і стравою, полягали спати.

Виявилося, що Луція любить доглядати за птицею. І за свинями теж. Любила цю роботу ще колись на русоцинському висілку, коли жила в батьків.

— Скільки ми їх там мали! — хвалькувато казала вона, коли запитували, де її навчено цьому. — А яке було господарство в нас, ого! — хвалилася вона і на негарному пласкому обличчі сяяла радість. — А корови стільки давали, що сир па сир заходив.

Коли ж її далі розпитували, то вона казала сумно:

— В Покутицях ми теж непогано жили, але вже ніколи мені так не жилось, як у батьків. Корову там ми тримали тільки одну, то було так, що молоко молока не бачило. А це й та здохла… — І додала: — Важко було, що й казати.

І зливши в цеберки помиї та засипавши туди корм, вона йшла по тріскучому, як скло, морозу до свиней.

Стіни будинків були жовті від сонця, а сніг блакитний. Дерева, вкриті памороззю, пишно іскрились на синюватому тлі неба. Гулким льодом ставу бігали хлопчаки, а в оповитому білим очереті блукав зимородок, як скибка веселки в снігу.

Луція поставила цеберки, брязнула коромислом. Залізна дужка стукнула в обруч, а крижана тиша далеко розлунила той стук.

У задушній темряві хліва свині то рохкали, то вибухали коротким кувіканням. Деякі з них — бліді, тлусті, велетенські — лежали й запитливо стогнали. Інші сиділи й зажурено позирали з-під білих вій та обвислих над важким лобом вух. При цьому теж мурмотіли щось, марудили, рохкали, а їхні кругленькі плоскі носи тицялися без угаву в повітря.

Бридкий помийний булькіт підіймав їх усіх на ноги. Встромивши рила у сіру калапецю з дерті, картоплі й лушпин, вони жадібно їли. Коли хто викидав корм на землю, Луція штовхала його цеберкою. І, не зважаючи на холоднечу, не йшла звідси, бо приємно було дивитись, як їсть живе створіння.

Наївшись досхочу, льохи одвертали писки, і їхнє рохкання скидалося на гикавку.

Пружок червоного сонця скрадався до хліва й нишком перелазив через темні балки.

— Боже, який тепер короткий день,—дивувалась Луція і вибігала подивитись пурпуровий одблиск на вечірньому снігу.

— О, коли б то ночі не було, коли б то не було… — зітхала вона з сльозами на очах.

Вона не могла нарікати, що люди її обмииали, — навпаки, заходили, хоч і чужа це була для неї сторона. Така вона вже вродилась, що завжди хтось у неї був, хтось заходив довідатись, що в неї чувати.

Але вночі ніхто не приходив і було їй так холодно спати, так сумно.

Щоб перебути ці довгі темні години самотності, вона спершу ходила до Кучів, але, помітивши, що там не дуже раді її бачити, перестала. Вона здогадувалась, чого там не раді: тягнули-бо сторону батьків. Один лише молодший Станіслав, якого звали Стахом, привітний був до неї.

Але про того Стаха Кучу говорили люди погане. Що він, мовляв, жив з дівчинкою, що була в них на побігеньках, з п'ятнадцятилітньою Манею, що бив ту Маню, і жінку теж бив, і що завше коло нього чисте пекло, а в хаті — содом і гоморра.

Луція, коли бувала у них, такого не бачила. Навпаки, дружина дивилась на Стаха дуже лагідно, а Маня, весело щебечучи, увивалась між ними, як живе срібло.

Стах теж не був гордовитий і охоче заходив до Луції, був уже в неї разів два-три.

Чоловіки його мали за нізащо, за ледаря. Єдине, що йому можна б доручити,— оце таку справу, як тоді з Луцією в Покутицях, бо жінки бачили в ньому богзна-що. Кожній, при зустрічі з ним, здавалася сама вона гарнішою, ніж насправді, здатнішою до кохання, і кожній хотілось це довести.

І завжди їм його не вистачало. Оце недавно був, а вже, зустрівши його, Луція просить:

— Прийшли б коли, Зося так гарно з вами бавилася.

— То з вами й піду,— відповідає він охоче.

Прийде, наплете харманів, розповість всяких небилиць, погойдає Зосю і в поспіху вже йде собі.

Вічний поспіх його непокоїв Луціїне серце, й вона думала: «До кого це ти летиш? До кого так летиш?» Та, попри цей неспокій, біля Стаха вона веселішала, ставала говіркою, навіть галасливо сміялась і врешті так осміліла, що запитала раз:

— Зізнайтеся, правда, що то старі мої послали вас до Покутиць, аби мене сюди спровадити?

Він засміявся.

— А хіба вам тут погано? Погано тут? — гасячи недокурок об стіну, запитав він, і то так, що Луція глянула на нього, пойнята захопленням. А він, умить збагнувши те, взяв її за руку, вона ж відсахнулась до стіни, забувши, що одну ніжку в лавці зломлено й встромлено абияк. Лавка тріснула й перевернулася, а Луція впала Стахові до колін. Обоє вже не сміялися. Стах підняв Луцію з землі й міцно притис до серця. Вона ще спробувала пручатись.

— З іншими хіба ти не спиш? — боронила свою волю.

— А тобі що до того, з ким сплю? — запитав хрипким голосом Стах, і вона відчула, що їй байдуже, з ким він спить, аби тільки був з нею і не залишав її одної в цьому світі.

Відтоді він не залишав її одну.

Кохались вони шалено і все дивувалися, що любощі можуть бути такі вишукані, такі безмірно жадані. На Стаха Луція дивилась, як на свою вічну радість, якій і кінця немає. Він навчив її жагучих пестощів, і вони з розпашілими, як жар, обличчями віддавались їм цілі години. Зося тоді бігла до дворової кухні, де, змилосердившись, їй давали поїсти, свині кувікали з голоду; вітер видував з-під плити холодний попіл, а в дворі говорили:

— Луція з Покутиць сказилася.

Посилали за нею, щоб ішла годувати свині, але заставали тільки неприбрану хату й жужману постіль.

Луція і Стах пірнали в споловілий простір ночі і крізь колючий снігопад, повз чорні зарості, де свистів вітер, ішли на танці до Хойнацького.

Заклад свій Хойнацький тримав у будинку, що стояв далеко від фільварку, на повороті шляху до Тикадлова. То вже не була колишня корчма, а тільки маленька крамничка, до якої вдень діти бігали за сірниками. Проте будинок був з-під колишньої корчми, великий, сірий і довгий, критий гонтою, з двома товстими колонами обіч ганку. Коли наставала ніч, будинок стугонів від бубона й тупоту гулянки.

Зрозуміла річ, до старих Богачів дійшло, що їхня дочка виробляє. Вдруге хотіли вони врятувати її від безчестя, вирвавши з Покутиць. Але знову не пощастило. Були вони вже дуже старі, згорблені, і старші дочки, що їхнім заміжжям вони пишались, позирали на батьків нетерпляче: коли то вже земля засипле їм очі. Від цих поглядів старим ставало холодно, і вони ще дужче відчували, що смерть близько. Розігрівала їх тільки повна гніву, ненависті й образи любов до Луції. Та наймолодша Луцися, та найменша їхня Луцися, ким вона між тих двораків стала!

Поїхали вони якось на базар, але, нічого не купивши, старезні, згорблені, повні похмурих думок, тинялися між строкатих рундуків. Дотягли до смеркання. Відбули вечірню в костьолі, де яскраво мерехтіли свічки. Нарешті жовтим від вуличного світла снігом рушили до сизого передмістя і, виїхавши в поле, зупинились аж на сьомій верстві, перед крамницею Хойнацького.

Довго дивились у вікна і під кінець промовили:

— Тут.

Через хлопця, що вийшов був з дверей, покликали Луцію. Вона довго не виходила — може, не хотіла. Та зрештою вийшла.

Здивована підходила вона до них — що це сталося, кому вона потрібна,— але, як упізнала, аж відскочила.

Піднесла високо голову, і в світлі вікна було видно, які почуття її охопили. Стояти рівно вона не могла — похитувалась, бо була трохи п'яна. І кожен рух її голови всупереч тому похитуванню свідчив про придуркувату самовпевненість, властиву п'яним. Сміх її звучав непристойно, по-панібратському, вдоволена пристрасть промовляла в ньому.

— Бачиш її! Ану додому! — гукнув батько.

— Луцю, невже ти впилася так? Матері вже не впізнаєш?

— Ти ще питаєш! Не бачиш —-насилу стоїть!..

Батько відсторонив матір позад себе.

— Ану додому! — гукнув. — Додому!

— Що ні, то ні! Ні, то ні! — мовила дочка, затинаючись і сміючись. Вона нахилилась і спробувала непевною рукою дістати жменю снігу, набрала й кинула його на коней. — їдьте собі! їдьте собі! Я собі, а ви — собі їдьте!

— І ніде радості на цім світі! Куди не піди, скрізь горе, скрізь горе,— заголосила мати, дивлячись у каламутний морок.

Луція сперлася, напівпритомна, до саней.

— Мамцю! — вигукнула вона, придивившися зблизька.

— Їдемо з нами чи ні? — запитав старий батько, задихаючись від сліз та люті.

— Їдьте самі! — відповіла вона похмуро.

Сани шарпнулись і, порипуючи полозками, поїхали геть. Луція впала у сніг. Тоді підвелася і пуляла за ними снігом, доки не зникли з очей, повернувши на Старе Село.

Потім кричала у двері, щоб їй відчинили, бо ніяк не могла знайти клямку. Двері відскочили, і галас, музики, тупіт танців — усе це на мить вихопилось, і впало на сніг, і відразу ж повернулося назад, усередину.

Довгий сірий будинок, набитий юрбою, і далі, напівп’яний, хитався серед морозної ночі, а золоті відблиски вікон, як биндочки, лягали на блідий сніг.

 

* * *

Під весну танці трохи втихли, і по великодню збирались у Хойиацького вже тільки по неділях.

Та коли холодні весняні води почали шарпати торішню траву й бурчаками підмивати коріння дерев, що росли понад яром, любовна жага Стаха та Луції розпалилася ще дужче і ніяк не могла угамуватися.

Вони задовольняли її так само безперестанно, як швидко й безперестанно змінювалася земля під бурхливим натиском весни. Не було місцинки на фільварку, де б вони не сходилися для своїх любосних утіх.

Вони викликали обурення, як то завше викликають усякі невтримні пристрасті. Кохання їхнє порівнювали то з пожежею, що недавно прокотилась Русоцином, то з коханням Маринки й Слупецького. Але то було святе кохання — кохання юнака та дівчини. А тут? Діти ж в обох, і ті діти дивились на те все!

Зося Луціїна, щоправда, тепер більше втікала з дому — з іншими дітьми, з малими хлопцями.

До смерку сиділи діти серед шумливої зелені над яром, де дзюркотів потік. Складаним ножиком вистукували гладеньку зелену кору цупкої лозини й примовляли:

Заграй, заграй, сопілочко,

Бо за пліт кину з рук,

Склює тебе чорна квочка

Чи рябий тетерук.

Мокре біле дерево вислизало з кори, і з тендітної, гіркопахучої зеленої сопілочки линула простенька й лагідна, трохи немічна, проте свіжа та юна мелодія.

Луція тим часом снувала в кущах садка над ставом і, струшуючи гілочки, з бруньок яких сипались липкі хмаринки, згукувала на ніч курей, теж простеньким співом, сповненим обережного прохання і заклопотаних умовлянь:

— Тютечки, тютечки. Тютечки, тю-тю-тю-тю. Тютечки, тютечки!..

Була вона зажурена, бо недавно завагітніла і не знала, що робити з дитиною.

Розродилась Луція якраз на водохрещі. Був це син, і назвали його Каспером.

Десь місяць після цього прийшов лист від Владислава, солдата. Блукав цей лист довго, поки нарешті хтось приніс його з Покутиць. Пішла Луція з тим листом до панського двору.

— Хто там прийшов? — запитала пані з іншої кімнати.

— Це я.

Побачивши Луцію, пані згадала за свині.

— Отой, що на забій, добре їсть? — запитала вона.

— Не дуже,— відповіла Луція.

— Місива йому підсипаєте?

— Підсипаю.

— Місива?

— Еге ж.

— Щодня треба йому підсипати, щодня…

Луція поклала конверта на блискучий краєчок столу.

— Хотіла б просити вельможної пані… Бо сама не вмію,— мовила вона тихо.

— А-а. Гаразд, гаразд. Чого ж відразу не сказала. Лист? З Японії? Це від чоловіка?

Пані подивилась на штемпель і спробувала читати спершу тихо. Але почерк Новацький мав такий незграбний, що не так і легко було читати його.

— Ось що він пише, — сказала нарешті пані. — Найперше: «Люба дружино, хай благословен буде Ісус Христос!»

— На віки вічні,— поважно відповіла Луція.

Пані читала, перераховуючи імена тих, кому Владислав кланявся, і дивувалась, бо то все незнайомі їй були імена:

— «… Уклін мій Зьомбам, Янові, і його дружині, й синові Михалу».

Зашарівшись, Луція пояснила, що все це не тутешні люди. Це люди з Покутиць. Вона спробувала посміхнутись, але нічого з того не вийшло.

Пані читала далі, час від часу міцно стискаючи губи й аж до сліз на очах стримуючи позіхи. Але на останній сторінці зупинилась і читала вже якимось уривчастим ніяковим голосом. А стояло там таке:

— «Бувайте всі здорові, чого і тобі зичу, кохана моя дружино, зоре моя ясная, очі мої милі, личко моє біле. Пишу оце до тебе, і так тебе люблю, так люблю, що ніжки твої мив би і зливки оті пив би. І ще скажу тобі, що нема в мене вже мочі дочекатись того дня чи ночі, коли повернуся додому. Бо снилося мені тут, що сидів я коло тебе і до тебе говорив, а ти до мене ні словечком не обізвалась, і ручки свої відсахнула, ніби то й не я був. Якби ти знала, що я відчував, коли сидів уві сні коло тебе, як згадаю, то серце плаче і тіло ниє. Але, дасть бог, і я повернуся, бо вже всі полонені звідси виїхали і я з дня на день сподіваюся на від’їзд, а чи повернуся, чи ні — тебе і доцю нашу Зосю довіряю богові, щоб мав він до вас милість свою святу, і підписуюсь, твій коханий чоловік, якому ти вірна, а не вірна, то щоб тебе лиха година побила і щоб під тобою, лайдачкою, земля розступилась».

— То він у полоні,— промовила пані, дочитавши листа. — А жінка його тут… А жінка його…

І пані подивилась на Луцію. На ту, про чиї ноги таке писав чоловік.

Не видно було тих непристойних ніг, але, помивши їх, чоловік мав би що випити… Луція стояла у здоровенних чоботях, у кожусі, осяяна над плечима відблиском каміна, і була — мов абияк витесаний янгол з червоними крильми, що ставлять над різдвяними яслами. Скидалась вона на чоловіка: незграбна, завелика, ряба. І все-таки мала в собі щось від янгола.

— Кажуть, ніби ви щодня розпускаєте коси, як дівчина, і біжите на музики,— сказала пані споглядаючи довгий і гострий ніс Луції, який, однак, не позбавляв її обличчя виразу привабливої доброти.

Луція хитнула головою.

— Не щодня,— заперечила вона, мружачи повні сліз очі.

— Дітей на замок, а самі біжите. Люди кажуть.

— Люди завжди більше наговорять, ніж є насправді, — згорда відповіла, дивлячись у вікно.

— Більше наговорять? А Касперек? Теж люди наговорили? — скрикнула пані.

Краєчком долоні Луція тримала листа й водночас смикала правою рукою за палець на лівій, ніби хотіла вирвати його. І раптом впустила листа на підлогу. Тоді підняла його і, розгублена, посміхнулась своєю разючою посмішкою, нескромною — і разом з тим дитинною…

Пані потерла чоло і схилилась над столиком, втупившись у палітурку книжки.

Луція посміхалась, а по обличчі її текли краплисті сльози.

— Нема чого плакати, — сказала пані. — Нема чого плакати, — Промовила вдруге, майже співчутливо.

І раптом Луція заговорила.

— Хай зроблять,— схлипувала вона,— оті, що базікають… Хай вони зроблять, щоб без цього можна було жити. Щоб не було приємне те, що таке приємне. Щоб можна було від чогось іншого мати таку ж насолоду, як від того…

— Що таке?! — пані вирячила очі.

Луція замовкла і більше вже не обзивалась.

Постояла хвилинку, зітхнувши, поцілувала пані руку та й пішла.

Маленький зимовий день кінчався в обіймах великої ночі. Мертва морозяна тиша панувала над усім. Тиша засніженого вечора. Все живе міцно замкнулося серед чотирьох стін у крихітці свого тепла й спочинку.

Спорожнілим парком, спорожнілим подвір'ям то там, то тут блукало рожеве призахідне світло. Здавалося, це хтось чогось шукає у фіалковому снігу, у кронах сплетених, як чорне ниття, на синіх стінах корівника. Потім погасло це світло й недовга ясно-червона зоря. Почали висіюватися зірки па небі.

У хаті в Луції було темно й холодно. Дуже холодно. Світло денне тікало звідусіль, навіть з-під вікна. Полозки колиски трошки погойдувалися, у прокислій темряві чулось тихе сопіння дітей.

— Так поночі й сидите?

Ніхто не відповів. Луція намацала Зосину голову, що важко звисала за бильце колиски.

— Це ти його так уві сні колишеш? — запитала. — Ой яка ти, доцю, холодна — як лід. Чого ж вогню не засвітила?

Зося плаксиво й гнівно говорила якісь незрозумілі слова, і голова її безвільно падала то на руки, то на груди материні.

— Татусь приїде! Татусь до нас приїде. Не спи, не спи! — просила мати.

Зося прокинулась.

— Де татусь? — запитала вона зовсім не сонно.

— Вже недалеко. Поможи-но мені. Подай сюди лампу.

Луція знайшла сірники. Спалахнув їдкий, синенький вогник, сколихнувши тендітним світлом хатній морок. Дзвякнуло скло, запахло гасом, гніт висунувся з-поміж бляшок…

— Обережно став скло, — застерегла мати, і Зося повільно його насаджувала.

Язичок вогника піднявся по склу, й благеньке тепло торкнулося маленької посинілої ручки.

— Подай-но мені хмизу, дочко. Розпалимо вогонь.

Один сірник згас, другий теж. Нарешті галуззя взялося вогнем, але відразу ж задиміло білим димом, і полум’я зникло.

— Не хоче розпалюватись, — сказала мати, а Зося повторила її слова, стрибаючи на одній нозі і тримаючи рукою за п’ятку другу.

— Не скачи, бо наштовхнешся на колиску й дитину мені розбудиш. Подивись-но краще, чи нема в духовці сухих скіпок.

Скіпки знайшлися. Підпалені, вони цілою в’язкою загорілись рожевим і жовтим світлом, і горіли, потріскуючи. Луція встромила їх у хмиз, і скоро білі іскри затріщали й вертке полум’я влетіло у комин. Рожеве миготіння затанцювало по стінах, те приємне миготіння, що гуготливий його блиск всяке місце на землі робить затишною домівкою.

Луція чистила картоплю і мимоволі нишком плакала. Картоплини хутко обертались у неї в руках, а сльози гірко текли по обличчю, і на серці в неї було тяжко.

— Зосю, на, візьми оббери ще кілька, а я заправлю підливу.

Дівчинка взялася до картоплі, а Луція всипала борошна в горня з сколотинами і почала бовтати дерев'яною ложкою.

Страва вийшла смачно заквашена, запахуща й гаряча.

Розпашіла Зося схилилась над мискою.

— Ой мамо, добре яке! — І щоб дати волю збудженню та радості, вона почала плутано розповідати, як «прудкий півень, коли мами не було, хотів до них залізти». І не могла до кінця розповісти, так розпирав її сміх, але мати не відповідала їй сміхом, лишень запитала раптом:

— Ніхто не приходив? Куча не приходив?

— Ні, —  відповіло дитя і далі розповідало про свого півня.

— Як ти хрестишся? Лівою рукою? — вразилася Луція, скидаючи з дочки сукенку.

— Мамо… Я піду спати до вас. На ліжко.

— Хіба мало тобі скрині? Лягай собі на скриню,— невпевнено мовила Луція, і в обличчя їй бухнула кров, а рука різко штовхнула дівчинку до скрині.

Потім замкнула хату засувкою і вийшла. Ніч була місячна, ніби вся із золота й скла.

Мороз припав до Луціїного обличчя.

Посеред ночі місячне світло впало у хату до дітей. Ясніло діамантове вікно, а мороз розсипався надворі блискучими голками. Старі лахи, якими Зося була вкрита, сповзли зі скрині, і дівчинка, задубівши, прокинулась. Прокинулась і злякалася. Миші шкреблися обережно десь за материним ліжком і на кухні, а малий Касперек чхав, звивавсь і крутився у своїй колисці.

— Мамо! — обізвалася Зося здушеним нічним шепотом,— Мамо! — ще раз обізвалась, а серце її мало з грудей не виривалось.

Відповіла їй лише мертва тиша ліжка, на яке ще ніхто не лягав.

Коли ж Зося схлипуючи знову гукнула: «Мамо!» — до неї крикливо відгукнувся півень.

— Тихо, дитинко, тихо, — просила вона брата, а півень з сусіднього пташника знов озвався, тепер уже лагідніше.

— Тихо, дитинко, тихо,— умовляла знов дівчинка, але надаремно.

Касперек верещав уже, а півень кричав теж, і качки загомоніли.

— Треба встати до дитини, а мами нема й нема,— промовила Зося хриплим з плачу голосом.

Але треба було таки встати, і Зося встала. Зі страхом наштовхувалася на різні речі, а вони були такі холодні, аж мокрі. Коси її дуба ставали, а коліна стукотіли об бильця колиски. Зловорожа блідість ночі, що спершу впала дівчинці тільки на обличчя, тепер охоплювала її всю — за руки, за плечі, з боків. Налякана, значно швидше, ніж робила б це вдень, Зося дістала замотаний в ганчірку цукор. Дістала пляшечку з неміцною горілкою і хотіла накапати на грудочку, але, звичайно, хлюпнула собі на пальці, які від цього захололи ще дужче. Дбайливо розшукала маленький ротик, і Касперек, заспокоївшись, з безмежною довірою почав смоктати, ворухаючись під картатим укривальцем від радості.

А дівчинку підбурювала вже злість. Збуджена, Зося вискочила на материне ліжко і, вся тремтячи, прислухалася.

Невдовзі вона вловила глуху, скрипучу материну ходу — ніби хтось ступав по стіні хати. Луція довго й незграбно вовтузилась біля засува в дверях.

Нарешті вона ввійшла. Увійшла сама. На все наштовхувалася, скинула сито.

Зося заворушилась і прошепотіла:

— Мамо!

— Спи, донечко, спи. Спи! Спи! — щораз голосніше бурмотіла Луція.

 

* * *

Вставши вранці, Луція промовила:

— О мати божа, який то я паскудний сон бачила.

Але який — не сказала.

— Мамо, Касперек так плакав уночі. Так плакав, так плакав,— доповідала Зося.

— Треба було щось йому дати. Цукру давала?

— Еге,— відповіла Зося.

— А краще б дала йому молока, там було ще трохи в пляшці.

Розпочалися щоденні ранішні турботи, однакові всюди, де є під дахом чотири стіни, а за ними клопочеться людина.

Під віконцем, що виблискувало золотими іскринами, Зося увивалась біля матері, стукочучи дерев'яними черевиками.

— Помагай мамі, помагай. Треба змалечку працювати,— підохочувала її Луція, виймаючи з колиски Касперека. — Плакав ти, пташечко? Плакав, крихітко, вночі? Плакав, плакав? — торочила одне й те саме, як повторюються слова в простій пісні, щоб підсилити почуття.

Підкинутий угору материними руками, Касперек замахав кулачками, проте не усміхався.

Луція оголила теплу, білу ґрудь і притулила до неї темне, захололе личко. Годуючи сина, відчула, що він перестав смоктати.

— Вже заснув. Зосю, поправ йому колисочку, поправ,— сказала вона пошепки, щоб не розбудити дитя.

Вклавши його, Луція почала швидко сікти картоплю для свиней.

Маючи виходити, вона заглянула ще раз до дитини, яка тепер була вся червона.

— То він весь у гарячці! — промовила вона, злякавшись. — Боже, дитятко моє заслабло! — закричала Луція.

Так воно й було. Касперек два тижні хворів невідомо на що. Не хотів їсти і став схожий на сіру ляльку з чорним, наче дрібний мідяк, ротиком, з якого дихання виривалось так дивно, ніби дитя весь час хлипало.

Носик його був синій і холодний. Білки в очах стали такі ж сині, як і зіниці, аж страшно було дивитись на ті гранатові очі.

Проте люди приходили дивитись.

Луція ні до кого не обзивалася. Ніхто не знав, що однієї ночі була вона в старої Тшепачки й спалила з нею на червоному сукні лист Владислава. От тільки попіл не вдавалось ніяк розкидати. Він усе падав до ніг Луції і там лежав. Луція відчувала себе з усіх боків оточеною. Від Стаха Кучі вже інша дівчина скоро матиме дитину. А він навіть не запитав, чи краще Касперекові.

А хлопчикові не кращало, навпаки — гіршало. Через два тижні зайшов до двірської кухні молочар Діонізій і, струшуючи сніг з плечей, сказав:

— А дитина-бо в тої Луції з Покутиць…

— Вмерла?!

— … вмерла.

Коли ховали Касперека, хуртелиця свистіла в полі. До каплички ще йшли за труною різні люди, але далі ніхто не наважився. Якийсь час ішов ще батько Каспереків, Стах Куча. Потім і він відстав, звернув до Хойнацького.

І тепер в завірюсі виднів лише візок Діонізія з труною, та ще Луція, що йшла за візком.

Ковтаючи сніжинки, під виття снігу вона наспівувала:

Смутку, смутку, мій розмаю,

Не відаю я, не знаю,

Де я ночувати буду,

Коли тіло душу збуде.

Вертаючись із похорону, Луція чула, як у Хойнацького хтось витягував:

Ой та й весело ж тут,

Ой та й весело ж тут!..

Витягував це не Стах Куча, але він теж там був.

Криком, плачем такої біди не відгониш, і врешті ж — приїде Владислав. Боже мій!., стільки треба було набігатись, нагрішити, щоб мати біля себе хоч на трошки котрого з них. А мала ж вона коханого, який міг би бути з нею завше. І був він такий вірний їй, як ніхто в світі. Жив у хаті, на стінах висіли його речі, він ходив, працював, а тепер його нема, і ще треба радіти, що досі він не повернувся.

І справді, здавалося, Владислав тільки й чекав, щоб помер малий Каспер, так довго й повільно він вибирався.

Спершу його, звичайно, побачили в Покутицях, і це до Луції дійшло. Упала вона тоді в тривозі на коліна і прочитала всі молитви й усі закляття від біди та лиха. «Інші гірше чинять — і нічого»,— втішала вона себе.

І ось він прийшов — здивований, сірий, великий, у папасі, засмаглий на обличчі і схудлий. Він сподівався, що вернеться до хати, яку будував собі й своїй дружині, а тим часом доводиться оббивати чужі пороги. Він не почував себе тут господарем, і все запитував:

— То ось де ти! То це тут я тебе знайшов!

Тремтячою рукою Луція підсунула йому лавку.

— Чого ж ти більше року не писала мені? — запитував він у Луції, садовлячи на коліна дочку і стискаючи її в шорстких обіймах.

Вона відповіла, що писати не вміє.

— А спершу ж писала? Той, хто тоді писав, чей же міг і потім?

— Серед чужих людей не сміла просити.

З великодушною наївністю він задовольнився цим поясненням.

— Так ти й жила тут самотою? — запитав, дивлячись на неї щасливими очима, і додав лагідно: — Зразу було мені маркітно, що ти тут. Проте добре зробила. Тут ліпше.

Перший холодок зустрічі, викликаний подивом та страхом, почав зникати. Зося в батькових обіймах осміліла, завовтузилась і почала навіть щось розповідати, щоправда, голови і очей усе не підводячи. Владислав пустив її з рук, щоб розв’язати свого мішка.

Виявилось, що він привіз Луції шовкову рожеву хустку, розшиту небаченими білими квітками. Тихенько підкравшись, він накинув цю гарну річ на плечі дружині, коли вона схилилась у кухні над горшками.

Глянувши в уламок дзеркала, Луція побачила, як з неї, мов рожевий водоспад, стікає важка тканина, а над водою іскряться її сині очі. Вдячність за подарунок спалахнула в ній раптом струменем палкого почуття, і цей струмінь блискавкою пробився крізь мертвотний страх.

Охоплені одним поривом, вони кинулись одне одному в обійми і зіллялись вустами. В гарячому цьому стиску розтанули всі гріхи. Щира радість, відчуття цілковитої відданості і сп’янілості пойняли розпалену Луцію.

Чуючи, як сміються старші, Зося посміливішала, а коли Луція вирвалася до картоплі, що саме закипала, мала почала розповідати батькові про те, про се — про все, що тут було. Луція гарячково кликала її до себе, але дівчинка знов ішла до батька й розповідала далі. У її щебет вплітався низький батьків голос. Батько розпитував. Ну, і. звісно, розповіла й те Зося, що мали вони такого собі маленького Касперека.

— Кого мали? — спитав стривожений батько.

— Касперека. Синочка, — і, стукочучи черевиками, наївно посміхаючись, Зося побігла показати, де стояла колиска хлопчикова.

Тиша, що запала по цьому, тривала дуже коротку хвилю, але все одно вона приголомшила Зосю. Дівчинка раптом заллялась диким плачем.

Владислав підвівся і притис до себе дочку. Знову сів, поставив між колінами дитя, що ридьма ридало, і став благати:

— Не плач. Не плач!.. Не плач!..

І це тривало довго-довго. Так довго, аж поки голова дівчинки перестала тріпотіти в нього на грудях, аж поки не втихло дитяче хлипання. Тоді батько почав колихати свою дочечку з боку на бік, мугикаючи:

Ни, ни, ни-и,

Ни, ни, ни-и,

Маленьке

Дитятко

Мугикав він усе тихіше й тихіше, і нарешті заплакана дівчинка, зачепившись золотими кісками за батькове вбрання, заснула.

Новацький узяв на руки своє дитя і поклав на ліжко. Тоді розглянувся по хаті. На одну лише мить зупинив очі на Луції. Стягнув з неї рожеву хустку. Пошматував той шовк, клапті кинув під ноги, затоптуючи їх у землю.

— Отак ти вчинила з моїм серцем! — сказав він глухо.

Він одягнув на себе все, в чому прийшов, і рушив до дверей, але, помилившись, потрапив до пташника, в якому закудкудакали кури.

— От холера! — вилаявся він і, потрапивши вже в двері на вулицю, вийшов.

Луцію раптом наче пожежа охопила. В розпачі, пригнічена, вона відчула в собі до Владислава шалене кохання. І кохання це, з жаху ще сильніше, досягло такої напруги, якої ніколи ще не знало.

Не накинувши нічого на себе, як була, вискочила вона назустріч темній ночі і поривчастому вітрові під чорними хмарами. Загубивши черевики, бігла Луція задубілими від морозу ногами, провалювалась до пояса в сніг, що впивався в неї палючим холодом.

А вона все бігла і кричала: «Владзю!» І кричала: «Владзю!» 1 кричала: «Владзю!»

Нарешті наздогнала й ухопила його за руку. Але він вирвав її і мовчки йшов далі.

Схопила його за другу, він вирвав і ту.

1 в цьому темному сніжному вихорі Луцію на мить огорнув відчай, ноги її стали заплітатись… Але, підштовхувана незборимим сподіванням, вона, зібравши рештки сили, забігла наперед і мовчки впала Владиславові під ноги.

Перед таким страшним поривом любові й муки ніхто не встояв би. Багато що можна вважати за кохання, але коли воно приходить насправді, хоча б лишень на хвильку,— в таких випадках неможливо помилитись.

Владислав підвів Луцію і, тримаючи її в міцних обіймах, мовив тільки:

— Що ж ти накоїла? Що ж ти накоїла?

В цю хвилину він простив їй усе, але коли вони опинилися в темряві хатніх сінців, його опанувала невтримна лють. Луція відчула його кулаки у себе на підборідді, і губи її закривавились. Пам'ятаючи, однак, про дитину і силкуючись не здіймати галасу, Владислав затягнув її сходами на холодне горище. Там почалося жахливе побоїсько, аж поки Луція не впала знову йому до ніг і їх обох зборола шалена хіть одне одного, сильніша за всі муки.

Та коли встали вранці, вони зрозуміли, що жити разом не зможуть.

Молочар Діонізій, що зайшов до них зранку і вийшов, ніким не помічений, інших попередив, щоб туди не заходили, проте щоб і ока не спускали з їхньої хати, бо там чисте пекло. Зося, плачучи, сиділа у двірській кухні.

А вони обоє колотились цілими годинами. Великодушності, а потім шаленої пристрасті, яка їх охопила вчора ввечері, не вистачило й на один день. Своє кохання вони затоптали в грязюці брудних слів.

І знову повернулись до набутої дитини Луціїної. Владислав дорікав їй своєю кривдою, своєю вірністю, а вона йому відповідала:

— Мені було гірше. В мене померла дитина.

Мусили розійтись. Покійний Касперек став між ними назавжди.

І йдучи вже геть, Владислав Новацький зупинився далеко за селом, обійняв стовбур верби і серед джерготу та лої води запитував себе:

— А якби вона підпалила кого? Чи зарізала? Простив би її? Так, простив би, і навіть на каторгу за нею пішов би. Але простити її зраду, за те, що вона з іншим спала? Ні! Кожен знає, як це воно, бо кожен може таке зробити. Кожному цей гріх знайомий, як жоден інший, і тому ніхто не дозволить так себе скривдити…

Страшно було йти самотньому цими чорними мокрими снігами, під цим вітром, що без угаву хитав вербове гілля, хитав і хитав.

Але Владислав був на війні, звик уже до всього. І він пішов.

 

* * *

Тепер Луція вже не казала, що світ над нею заломився і що нема більше життя.

Бо життя таки було.

Бо існували дні, коли світило сонце й пливли небом хмари, і були ночі, коли важкий сон склепляв повіки. Була ясно-зелена весна і вогняно-темне літо. А надходить, бува, час, коли в людини тільки це й залишається, і час цей приходить у слушну пору.

Ціле літо Луція мовчала, але виконувала свою роботу, як ніколи до цього, і думка вигнати її з маєтку поволі забувалася.

Усмішка, як і раніше, часто спалахує в неї на обличчі, але вона в неї тепер скорботна. Обличчя її теж змінилось, ніс загострився ще дужче, зігнулися плечі. Зблякли очі.

Добрі люди принесли їй звістку, що Владислав тепер у Гамбурзі і зійшовся з якоюсь німкенею. Отак усе склалося.

Та не зважаючи на це, стали завважувати люди, що Луція щось намислила. Нібито збирається в мандри — до чоловіка їхати.

Восени про це запитано її у панів.

— Та, може, й поїду.

— А гуси? — занепокоїлась пані,— Гуси ж не обскубані. Чому ви про це не сказали ще до Михайла? А тепер де я візьму людину на ваше місце, з неба, чи що?

Гусей і справді треба було скубти, бо вони вже губили пір’я на росяних, бабиним літом заснованих перелогах.

Очікувано також на купців, що скуповують гусей. Осінь розпорошила все, і листя пливло в повітрі звідусіль у золотому безладді.

За кілька днів негоди весь строкатий лист заслав землю барвистим килимом, і голі дерева, розчепіривши гілля, мов гострі пазури, стояли тепер серед барвистих килимів. Відкрилось оголене село, вологою синявою неба снували хмаринки, попелясті й рожеві, легкі, мов дим. А в стомленому садку проникливо видзвонював осінній якийсь птах, і голос його в цій прозорості над зломаним бадиллям та пониклими головами соняшників лунав особливо гостро.

В порожнечі пізньої осені з найдальших пасовищ було чути гусячі голоси: «Гег! Гег! Ге-ге-ге!»

Гуси біліли величезною зграйкою, мов пласко розкинуте вітрило над рудою глибиною.

Загнали їх до пташника і на подвір’ї, серед кущів та куп гною, одного підсліпуватого, короткого вже осіннього дня зачали обскубувати.

Гуси прагнули вивільнити з-поміж колін голови і, коли їм те вдавалося, дивились, вигнувши назад шиї, на свої широкі груди, по яких літали червоні людські руки. І попри весь біль і жах морквяні гусячі дзьоби та чорні очі й на хвилинку не втрачала смішного виразу самовдоволення.

Не всі дівчата вміли гаразд скубти, декотрі вискубували гусям крильні кісточки.

Бідна зграя мала тепер жалюгідний вигляд. Груди птахів були обскубані до голої шкіри, навіть до крові. Багато гусей не могли втримати своїх крил, і з упертим терпінням усе підсмикували їх собі на спину, та крила спадали знову.

Луції жаль було дивитись на все те.

— Наче хто взяв мені і повиривав нігті, — казала вона до пані.

А пані, розповідаючи про це в дворі, мовила:

— Вона добра. — І додала задумано: — Такі жінки завжди добрі.

Тепер Луція не любила сидіти у себе вдома, де вмер Касперек, де скоїлись такі страшні для неї речі. І вона була рада, що пані кличе її вечорами дерти пір’я. Брала з собою Зосю, — а для дитини, щоб мала чим забавлятись, різні ганчір’яні клапті, патички,— і йшла до панського двору.

У довгій кімнаті сиділи вони за столом, на якому шумувала пухка гора пір’я. Було їх шестеро жінок. Всі, окрім Луції, вже немолоді дворові. Вони нажилися на своєму віку, надивились і наслухалися різного. Тому про все говорили спокійно й відверто. Життя для них було, що той сад у листопаді, — голе і мало таку ж саму прощальну красу. Знали вони, що діється на селі і вдень і вночі в кожній хаті, а розуміючи все те, вибачливо вважали, що час від часу кожному годилося спокутувати своє.

Під їхнім впливом думки Луціїні ставали тихі та побожні. Жінки ці любили співати давню пісню, яку співають у пилипівку. Силкуючись не зіпсувати мелодію своїми безгучними голосами, вони тягли:

Жахливої ночі нещасний блукав,

Даремно в людей він рятунку благав.

А коли сутінки починали нестерпно пригнічувати, приєднувалась до жінок і Луція. Тривожний спів її серед старих глухих голосів лунав, як дзвін серед калатал.

Білі зірки зачали миготіти за вікном на віковічному небі. Приносили лампу. Спів стихав, у нього вривались розмови.

— Оце Випишиха одержала листа з Прусії від сина. Пише, що працює в порту в Гамбурзі. Радить, щоб і сестра їхала до нього.

— У такий світ їхати!

— А далеко до Гамбурга? — затамувавши подих, запитала Луція.

— Як Олек їздив, то їхав щось днів зо два.

— О мати божа! А я ж гадала, що то треба їхати днів десять! — вигукнула Луція. — Бач, а то ж не так далеко! Не так далеко! — шепотіла вона з радістю і слізьми.

1924. 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.