Марія Домбровська. Сільське весілля-4

ПЕРЕМОГА ДІОНІЗІЯ

 

Діонізій походив з уродливої сім’ї Уніславських, і нічим гіршим з-посеред рідні не вирізнявся.

Він був високий, навіть трохи вищий за свого брата, Людвіка, теж дорідного зростом.

Сірі його очі дивились на світ виразно й радо, брови ластів’ячими крилами врочисто розліталися в чистій високості чола, риси обличчя, гострі й міцні, були витончені. Мужнім обрисом сходили свіжі щоки до підборіддя, а за губами, розкритими в привітній усмішці, видніли сліпучо-білі зуби.

Ні вусів, ні бороди він не мав, завжди був по-селянському чисто виголений, як і всі Уніславські. Не запускав і довгої чуприни, як чоловіки в Старому Селі.

Подейкували, що він уже збирався женитися, та нагло захворів. Лежав дуже довго, щось чи не з рік.

Віконце тієї комірчини, де він лежав мученицьки, тьмяніло і світліло безліч разів, промайнули за ним усі пори року, проходили за ним життєві гомони й турботи, музики й весілля, лиха й радощі, аж нарешті Діонізій устав. Устав, як тінь, наділений тепер надсильним тягарем — горбом.

І ось довелося пережити важкий день, коли він уперше з'явився таким до людей. Але день цей Діонізій пережив, а за ним посунули й інші дні.

Знівечений якоюсь неймовірною силою, блукав Діонізій, тинявся, немов те страховисько з дитячих казок.

Звичайно, шукав він ще рятунку — то у знахарів, то у старого ксьондза з Тикадлова. Ксьондз брався на різні способи, аби вияснити, чи не біс причиною хвороби, але нічого такого не виявилось. Тоді ксьондз вирішив, що то сухоти. Наказав він Діонізієві обкластися салом і так полежати якийсь час. У салі завелися пранці, а горб так і не відпав.

Тоді, на прохання Діонізія, відправили святу месу, а по тому старий ксьондз покликав його до себе і сказав, що сподіватись тепер можна лише на бога. Бо це ж є або покара, або випробування, по якому настане радість, коли не на цьому, то вже на тому світі.

Покара це була а чи випробування, — нічого не лишалось, як терпіти хворобу мовчки й не лізти до людей із своєї самотини, на яку засудило тебе нещастя.

Так думав Діонізій, готовий уже навіть піти жебракувати з тим дідом, що сидів біля церкви, або десь із ласки тихо доживати свої дні.

Але виявилося, що не так уже й далеко від інших людей ця його самотина.

Орачем він уже не міг бути, бо до волів не такої сили треба. Та одного разу, коли Діонізій, позіхаючи, тинявся подвір’ям, недалеко проходив пан, зупинився і запитав:

— Ну гаразд, а хто буде за вас молоко возити? Отак ходитимете й байдикуватимете, а той Юзек мені молоко псуватиме?

Молоко возив старий Уніславський, що недавно оце помер. Ім’я мав він таке ж, як і Діонізій, і коли вже не годен був косити, довго тут на старість возив молоко. Так довго, що коли після нього взяли Юзека возити молоко, то люди, бачивши, як він вертає з міста, все казали: «Діонізій вже їде».

Але тепер вони й направду могли так казати, бо молоко став возити знов-таки Діонізій.

— Як ви їздитимете, можна буде і який там справунок доручити в місті,— раділи жінки. — А то в того Юзека голова як решето…

Всі тепер казали йому «ви», і Діонізієві не було те прикрістю.

Коли Діонізій вперше на світанку вивів із стайні кобилку, яку називали Молода Ряба, і завів її обережно між голоблі плаского, сірого саморобного візка, він виглядав навіть весело. Він висмикнув із стіжка під стайнею жменю соковитої запашної трави і дав кобилиці. Вона вибирала зів’ялі головки конюшини і водночас силкувалася виплюнути вимащені зеленню вудила. Діонізій сказав тоді:

— Поки ще людина може щось робити й заробити на себе, нема чого їй ремствувати.

Але, говорячи те, він не знав, що якийсь ще час буде ремствувати.

Ще недавно він усього зрікався, ладен був хоч би й на жебри йти. Не цікавив його світ білий, а тільки бог та молитва. Тим часом же навернули його на якусь дорогу, де ходять люди, прості 3 здорові. Попервах він не хотів іти нею, і не прагнув повернути назад. Йому досить було жебрацької долі. Проте коли він знов опинився серед людей і посів те, на що вже й не сподівався, — йому цього стало не досить. Він почав сваритися з усіма, злостивитись.

У хліві, коли доїли корів, на візку, по дорозі до льоху, а потім перед льохом, серед дзвону дійниць і бідонів, серед дзюркання теплого молока — повсякчас чулося його буркітню і сварку.

— Цідилки як слід не полощуть, от і кисне молоко,— нарікав він.

— Кисне, бо не остуджене, — огризалися йому іноді.

— Отож я не знаю, як остуджувати! Кисне, бо цідилки брудні.

І якщо змовчать йому, заводився ще більш:

— Дійниці теж не миють. Тільки й проворні до хлопців, а до роботи нема. Жодна не візьме віхтя та не витре корові вим’я, а потім молока не доцідишся.

І шпурляв свій найгостріший закид:

— Вельможна пані розпустила дівок, нічого їм не каже. А їм цього й треба — богують!

Якось отак галасував він і раптом урвав свій гнів: помітив, що ті дівчата нишком плачуть від його гризоти.

Вражений і збентежений, він ніби знов опинився в тому часі, коли мав з дівчатами щирі стосунки, і притих на яку пору.

Та незабаром причаєна злість по-новій виривалась, але тепер уже не на дівчат, а просто так, на весь світ.

Щодня о четвертій вранці приходив він під панське вікно за книжечками. В одній з них записувано різні доручення в місті, а в другій — видачу молока. Стукотом своїм Діонізій завжди будив глибоку тишу і по короткім часі з глибини покоїв відповідав йому глухий бас:

— Зараз, зараз…

Тоді відчинялася кватирка і починалася лунка розмова з паном.

Пан роздивлявся навколо і питав, який сьогодні буде день.

Іноді стояв прозорий, рожевий ранок, чисте й легке повітря повнилося голосами горобців. Але Діонізій завше чекав дощі, бурі, посухи невчасно, — завше чекав чогось недоброго.

Траплялися дні, коли йому кортіло кинути все й піти, як був раніше замислив, під костьол.

Але відводили його від того заміру інші дні, коли будилося у ньому щось незрозуміле і наче з його нещастям боролося.

Тоді він соромився, що, маючи в собі ще стільки здоров'я, сили й вроди, хотів піти від світу і сидіти жебраком. Він, через кого можуть ще плакати дівчата,—а вони ніколи не заплачуть через того, ким гидують! Спершу він од них нічого не хотів, але після тих сліз усе змінилося.

Роїлися якісь неясні думки, він був навіть замислював, чи не одружитися. Але потім сам же те розраяв, і все його кидало в розпач, навіть те, що він уночі не може лягти, як інші люди, горілиць.

Коли він у такому мордуванні себе доходив уже до нестерпних меж, то навіть і ця нестерпність додавала якоїсь утіхи.

Сонце день у день вперто сяяло, не звертаючи уваги на Діонізія. А коли, бува, не сяяло, то небом пропливали хмарини, а блакитне повітря — тепле, чи сповнене пташиного співу, чи морозяне — так лагідно овівало Діонізієву спину, дарма, що вона була не рівна, а горбата.

Можливо, й справді багато речей для нього втрачено, але зате відкрились інші, німотні втіхи в житті.

Особливо любив він ту пору, коли виїздив своїм візком на шосе. Одні люди залишалися позад нього, інші були далеко попереду, а навколо — самий обшир світу і тиша. Їхав він повільно, ступою. Не той уже він був, щоб летіти, кудись поспішати, боячись, що не встигне щось зробити. Тепер він снує собі помаленьку, смакуючи цим світом, цією погодою — всім, на що раніше не звертав уваги.

Молочарський візок котився від камінця до камінця, від вибоїни до вибоїни, а Діонізій то подрімає трохи під торохкотіння свого виїзду, то прокинеться в приємному зачудуванні і, шарпнувши віжками, вдивляється усміхнено, як каміння від їзди зливається в сиві пруги.

Але Ряба, чесно пробігши шмат дороги незграбним клусом, знову поверталась до своєї задуми і трухцювала щораз повільніше, обминаючи вибоїни.

У маєтку не любили рябих коней, та якось — невідомо звідки — привела одна кобилка рябеньке лоша. Це була лошичка, і хоч потім її, щоб поліпшити породу, спаровували з породистими жеребцями, вона теж розжеребилась рябеньким лошам. Обидві ці рябобокаті кобили, стару й молоду, запрягали тільки в червону бочку на воду та до молочарського візка.

Тепер старої Рябої вже не було на світі, та й «молода» мала зо двадцять літ, тож Діонізієва схильність не поспішати дуже їй припала до шмиги.

Але крилося в цьому і неподобство. Влітку неквапну конячину заїдали мухи,— повно кишіло їх на повіках, на слідах старечих сліз, на натертих збруєю місцях.

Якщо таке тривало аж надто довго, Ряба сама зупинялась і зганяла мух. Вона копала одною ногою, другою, кивала головою, струшувала шкірою, махала на всі боки хвостом, аж висвистувало.

Тим часом Діонізій витав у навколишньому просторі. Він ніби й не сидів у візку, а пахощами висів над буйним жовтим люпином, плив у яру чистим струмком, ріс над цим яром сивим терном, колосився ланом, линув довкруги рівниною і знімався в небо легкою хмаркою. А тоді надлітав назад до себе у візок, прочнувшися, і бачив, що назустріч йому тягнуться вози з Ставишина.

— І чого ви стільки часу марудитесь у тому місті,— запитувала покоївка, як він повертався до маєтку.

Діонізій відповідав їй легенькою посмішкою, злазив зі своєї скриньки, приймав торбу з січкою і відкривав скрипуче віко. Із скриньки пахло м’ятою соломою, хлібом, чаєм, папером, газетами. Діонізій усе, що привозив, викладав дівчині у фартух, а вона, зігнувшись від того тягаря, повторювала запитання.

— Та хіба нема чого,— відказував Діонізій. — То туди, то сюди, те купиш, те забереш — от і збігає час.

І тішився, що за нього турбувалися, на нього чекали. Проте не завжди світ тішив його своїм простором. Іноді надходили важкі хвилини, собачі, як називав їх Діонізій, зловорожі. Тоді людина шукає іншої людини. Отак раз сльотавої осінньої пори поїхав Діонізій і дуже гнітився самотністю своєю. Але, глянувши випадково собі на руки, згадав він про свою сестру, в якої мешкав. Чи все він зробив для неї у місті? Добра вона в нього, Зв’язала з вовни нарукавники, щоб йому в суглобах руки не крутило. Нарукавники гарні, з темно-червоної шерсті, волохаті, теплі. І зовсім він її не просив, а вона про нарукавники ніколи не забувала. Уважна вона до нього. Що там ті нарукавники! Але от згадав про них — і злості до світу зменшилось, навіть негода вже не так дошкуляє.

Та було в Діонізія щось таке, що й більше приборкувало його біль та гнів. Відкривалося це якось саме собою.

Дуже любив Діонізій дорогою підвозити з собою людей. Підвозив досить часто, хоч у маєтку про це й не знали, бо зсаджував він завжди ще перед капличкою. А які вдячні були за це йому люди! Якось підвіз він навіть божевільного бідака єврея, що теліпався кудись у самому сіряку, без сорочки на тілі.

— До Коканина? — запитав його Діонізій.

Єврей відповів, що так. Але висівши в Коканині, голосно заплакав і побіг за візком, аж поки Діонізій його знову не взяв до себе.

— До Вайсувки? — запитав Діонізій.

І знову повторилось те саме. Минули вони так і Русоцин, і аж у Ставишині збувся його Діонізій.

Злізши, єврей повівся, як і попередні був рази: біг навмання через поле і валив кілком об землю, наче прагнув придушити щось, що втікало від нього.

Коли Діонізій востаннє озирнувся в той бік, єврей уклонився йому до землі, а потім підняв обома руками кийка над головою і заспівав щось по-єврейському. Напевне, таки приїхав, куди хотів. Діонізієві було його дуже шкода, хоч він дорогою і насміявся до сліз. Бо ж у євреїв, як відомо, все кумедне, навіть сумне —й те кумедне. Навіть їхні імена. Ось хоча б цей божевільний, він називався — Шая.

Часом на Діонізієвому візку приїздив хтось у маєток: ветеринар, лимар, єврей Абрам Фукс або ще хто.

Якось напередодні різдва привіз він Юзефа Михальського, на прізвисько Сатана.

Не на щоденній дорозі підібрав його Діонізій, а тоді, коли їздив до Пьонтека по ялинку.

Останній, що вцілів у тій околиці, ліс чорнів серед чистого поля, немов цвинтар, і до нього лячно було підходити. Тутешні люди, призвиклі до рівних полів, де все ясно видно й удень і вночі, не любили заходити в цю тьмяну й гіллясту глибінь, де кожний крок відбивала луна. Діонізієві на серці теж було якось мулько, коли йшов він до лісникової хати.

Дуби шаруділи над його головою твердим бронзовим листям. Щось невідоме — сучки чи то жолуді — обламувалося з дерев і, стукаючись об гілля, падало донизу. Ялини здіймали широкі крилаті груди і сумно шуміли. Унизу, здавалося, весь час щось вовтузиться. Подеколи листя зривалося з землі і летіло крізь тісні просвітлини в гіллі.

Коли Діонізій уже вклав зрубане деревце на візок, до нього з шумливої хащі виломився оцей Сатана і попросився підвезти.

У полі був такий вітер, що майже не довелося дорогою розмовляти. Тільки аж повернувши на Русоцин, Діонізій обережно запитав:

— А куди ж тебе підвезти?

Сатана відповів непевним рухом.

— Може, сюди? — обізвався Діонізій, зупиняючись біля стельмашні.

— Нехай і сюди,— відповів прибулий і, зійшовши з візка, поправив на тому місці, де сидів, зім'яту солому. Потім рушив уперед такою нетвердою ходою, наче вперше встав з ліжка після важкої хвороби. Він пройшов трохи і зупинився. В’їжджаючи в браму, Діонізій озирнувся — непевний гість стояв собі й роздивлявся навколо.

— Хто це? — запитали у дворі.

А як довідалися хто, напалися на Діонізія.

— Навіщо привезли цього Михальського? Щоб зарізав кого? Або обікрав?

Навіть діти поперелякувались, бо їх усе страхано Сатаною.

— Чекай-но, чекай,— мовляли старші,— коли будеш такий неслух, віддам тебе Сатані-Михальському.

І оце сьогодні, перед « таким святом, усі мусять дивитися на цього страхопуда, що стоїть собі на мерзлій дорозі і роздивляється, хоч би що!

Колись казали, що Михальська придбала його від якогось нетутешнього пана. А хтозна — може, й від самого чорта. Бо цей Юзеф з дитинства якийсь непутящий. Не було тут у селі жодної людини, кому б він не осоружнів, кому б не спротивів. Навіть матір бив, давно йому за це мали б руки відсохнути. Та чомусь не відсохли. Вистачило їх, щоб два роки тому на весіллі покалічити людей, та ще накоїти бозна-чого. А йому й вісімнадцяти тоді ще не було. Відтоді як пішов з села,— більше його ніхто й не бачив. Хтось торік дав йому знати, що померла мати його, пташниця в маєтку. Але чи справді дали йому знати і чи дійшла до нього та вістка, нікого це не обходило.

Пани теж цього разу були незадоволені Діонізієм:

— Чого той Сатана приїхав з вами? Чого йому треба? Тепер і в свято доведеться всього пильнувати.

Діонізій уже й сам шкодував, що привіз його. Довкола стало так незатишно.

Але, коли в стайні на нього знову накинулись, він розсудив по-своєму і, дочекавшись, поки всі замовкли, сказав:

— Якби я його не підвіз, він би й сам прийшов. Чого ви до мене причепилися? — А по хвилі мовив, піднісши голос:

— Такі завше, як уже зовсім зіб’ються з усіх доріг, приходять і тиняються в рідних місцях. А вам що, збиток від того, що він тиняється? Може, грунту вашого зменшиться, що він тут землею ходить? Не людина він, чи що? Шляхтич, може, який? Паничик? Марципанів він, либонь, не нажерся на цьому світі, черева не носить перед собою, — не вгамовувався Діонізій. — А якби тобі таке випало, пішов між люди, а там лихо спіткало, і дорогою хтось пошкодує ще тобі місця в соломі на возі! То хіба скажеш, що то християнин? Скажеш — свиня, і правду скажеш.

Конюхи посміялися, і на тому все скінчилося. Ніхто вже не дорікав Діонізієві, і люди вийшли зі стайні поцмулити цигарки. Діонізій усе ж почувався зле, на душі було так, ніби встряв він мимоволі в якусь справу, і не знав, чи то годилося робити.

Стоячи отак у задумі, почув він нараз, що конюхи у воротях пояснюють комусь, як знайти Діонізія.

— Діонізію, тут до вас прийшли,— гукали вони.

А прийшов, власне, цей Сатана і, підступивши ближче, сів на скрині.

— Чого тобі приспічило, що аж сюди приплентався? — непривітно запитав Діонізій, напружуючись, аби краще розгледіти прибульця в темному кутку.

— Я здалеку йду, — озвався той перегодом.

— Ну то й що, як здалеку? Здалеку! Звідкіля ж це?

— З Варшави.

— Може, ще й пішки?

— А як ви гадали? Таких, як я, поки що в каретах не возять, та й до поїзда без квитка не запрошують.

— А сюди хто тебе запрошував? — сердито мовив Діонізій.

Сатана відповів сумним запитанням:

— А хіба це не моя рідна сторона?

— Тобі б краще йти в чужу, туди, де тебе не знають.

— А то чому? — вигукнув гість, схоплюючись зі скрині. — Що я тут — комусь життя вкоротив, чи обікрав когось? — Він аж душився своїми словами.

Діонізієві заціпило. Спробуй говори з таким, коли він не почуває за собою вини. Та ще й кричить так, ніби його скривджено.

Погомоніли про інше.

— Ну, залишайтеся з богом,— сказав нарешті Сатана. — Мушу вже йти.

А Діонізій, вийшовши за ним, побачив, що Сатана зовсім нікуди й не поспішає.

Він обійшов навколо двору, зупинився біля возів. Задер голову вгору, тупаючи ногами, сполошив вороння.

«Ще десь вогонь згубить», — подумав Діонізій, дивлячись на червону жаринку цигарки між пальцями у Михальського. Він нишком чатував за Сатаною і в ньому заворушився жаль до цього хлопця. Адже він куди нещасніший від нього, Діонізія. Не має рідного притулку і тиняється отак серед жахливого ворожого світу.

Блакитне надвечір’я стало сірим, потім потемніло, і Сатана розтанув десь у закутку маєтку. Ніхто не бачив, де він подівся, куди пішов.

Але Діонізій відчував його присутність у своєму серці. Як був він тут, біля нього,— залишався далеко, чужим і незрозумілим. А коли зник, виявилося, що запав Діонізієві в серце.

Другого дня було погідно й морозяно, але стояв туман. Рожево-сіра поволока заповнила весь простір між будинками й заростями. Дерева, окутані інеєм, виринали з туману, як білі стовпи диму. Снігу не було. Стріхи ледь-ледь посивіли від паморозі. Червоне сонце безпромінно висіло в нечистому повітрі, мов клубок рудої вовни. Висіло воно низько в імлистому небі, яке віддавало різними барвами: над яскравою білістю дерев — наче темно-буре, далі рожеве й жовте — як звичайно буває небо короткого дня, коли вранішня й вечірня зоря мало не зустрічаються.

Люди поспішали додому, і хода їхня відлунювала, немов під склепінням льохів.

Ішовши до своїх на свят-вечір, Діонізій думав собі, що даремно люди турбувалися — Сатана, якого так вороже повітали тут, сам десь повіявся, й нема.

Але ніде він не подівся. Знову звідкись узявся і йшов по другий бік тією ж дорогою, що й Діонізій. Обличчя його засльозавилося з морозу, виглядав він погнобленим, і силувано якось посміхався.

— Ну? — запитав Діонізій, коли вони привіталися.

— Тихо на світі,— відповів парубок досить весело.

— На мороз показує,— зауважив молочар.

— На мороз або на сніг. Коли мла, завше сніг падає.

Ішли вони поруч, але незграбно, підштовхуючи один одного, бо все не в ногу виходило.

— Йдете на вілію? — запитав Сатана.

— Ні, так вийшов прогулятись. Ще не час, — відповів Діонізій.

А що ж відповідати, хіба він міг залишити його отак одного на вулиці?

— Та вже зорі було б видно, коли б не ця червоняста мла,— несміливо мовив Сатана.

— Ще встигну,— буркнув Діонізій, і вони рушили далі. То щось говорили вони, то зітхали, наче мали на серці щось важке, зовсім не відповідне тим словам, які мовилося.

Добилися так до червоної каплички, що на розі. Перед очима в сірому смерку лиснів шосейний шлях, сухий і блискучий, що холодно розпростерся наобабіч. Дзвінко гули телефонні стовпи. Порожньо на шосе.

На перехресті, якраз навпроти каплиці, стояв дім Хойнацького. Сьогодні з фасаду в нього було темно, зате яскраво світилися вікна, що виходили у подвір’я

— Невже Хойнацький замкнув уже крамницю? — зупинився Діонізій і торкнув за клямку, що мала форму серця.

— Відчинено, — зраділи обоє і разом увійшли.

В крамниці було порожньо, але й тут, очевидно, готувались до вілії, бо посеред приміщення вже стояли столи.

Кімната ця ще й як надавалася на врочисте святкування: колишня корчма була трохи темнувата, але зате простора, а вогонь, що палахкотів у старому коминку, ще й оживлював її.

— Буде тут нам тепло,— сказав Михальськнй.

Хойнацький відхилив двері, за якими миготіли веселі відблиски і лунав гомін святкових готувань. Відсували фаєрки, терли мак, тарахкотіли засувками.

— Зачиніть двері! Двері! Двері! — І видно було, як росло й пухло тісто в діжі.

— Хто тут? — запитав Хойпацький. — Це ви, Діонізію? То не вдома?

— А тут хіба не вдома? Дайте, батьку, пива.

Дзенькнули пляшки, вдарились одна об одну.

— А хто це ще там з вами? Не бачу поночі.

— Подорожній. Гість.

Налили собі бронзового шуму.

І лиш коли Хойнацький вийшов і зачинив за собою двері, схилились вони через стіл один до одного і заговорили.

— Посидьте зі мною, — з острахом почав благати Сатана.

— А я хіба втікаю? Тим-то й прийшов з тобою сюди, щоб не було тобі такого дня сутужно самому.

Обличчя їхні то відпливали, то знову з’являлися в червоному мерехтінні вогню.

За дверима трохи притихло — і двома голосами заспівали колядки.

Слухаючи той спів, Сатана вп’явся пальцями в свою благеньку одежину на грудях. І став, мало не плачучи, щось розповідати. Скрізь йому було зле. Ніде йому не щастило. У кожного завше е хтось, є до кого прихилитись у важку годину. А він нікого не має. Він відверто визнав декотрі свої гріхи. Якось там упився, а то ще затіяв суперечку. Але хіба ж то вже такі гріхи, що мас їх отак спокутувати? Щоб прийшов у свою рідну сторону — тут же його рідня, — а йому ніхто й головою не кивне, ніхто й не гляне привітно?

— Якби не ви, Діонізію… Якби не ви… то мені хоч землю гризи з болю…

Діонізій просив, ніяковіючи:

— Досить-бо, Юзю! Досить, Юзю! Випий, дитино, випий, тобі-то й відляже від серця…

Вони випили, важко дихаючи в склянки. Потім Діонізій повчально мовив:

— Ти, дурненький, не плач. Як би ти низько не впав, завсіди знайдуться в світі люди, що нещасніші від тебе. Скажу я тобі, хоч би й як тяжко ти не мучився, завше стрінеш такого, що муситимеш його ще втішати.

— Жити не хочу, як цьому всьому кінця не буде, — простогнав Михальський.

— Що ти там тямиш! Як би тебе не скрутило, а коли можеш комусь ще допомогти, то вже й тим варто жити.

— Е-е-е… Я хочу, щоб на світі зовсім було по-іншому. Щоб так було, як ще ніколи не було. Бо тут, на цій землі, пекло. Тяжко тут бідній людині. Все, все щоб було інакше.

Поки він промовляв ці слова, обидва вони щораз далі відхилялись одне від одного, а величава, чудова колядка, яку співали за дверима у Хойнацьких, ніби вростала поміж них.

Михальський, не підводячись, прислухався і почав тихо підтягувати:

Ой на світі диво — все різдво змінило:

Літній промінь лине, в річках плещуть вина,

Лев везе колоди, а ведмеді — воду.

Вовк пасе ягнята, лисонька — курчата,

А зайці з хортами дружать, мов з братами.

В мирі кіт і миша, лад у них і тиша —

Звірам і народу бог змінив природу.

Діонізій засміявся.

— І щоб на дубах росли яблука, а на ясенах виноград! Це ти захотів неможливого.

Сатана знову почав плести якусь маячню, аж слухати було неприємно. Говорив, що вчився в школі штейгерів, їздив до Петербурга. Були такі, що хотіли зробити його інженером. Жоден з тутешніх не годен збагнути того, що він знає. Діонізієві аж в очах потьмарилось. Чи ж те можливо? Чи він не бреше? Інженером? Плете, як божевільний. Діонізій гадав, що побратався з нещасним, хотів його втішити, а тут перед ним об’явився хтось зовсім інший, незрозумілий, а чи й направду — сатана?

Раптом щось просто дитяче почулося в голосі Михальського.

— Але хіба тут дадуть людині до чогось дійти? Закатують! Згноять, і справді сатаною зроблять.

Обоє озирнулись: щось шкреблося в дверях. Певне, миша.

Діонізій погладив хлопця по голові.

Сатана щось довго пригадував, а потім гірко і з болем сказав:

— Нічого в мене нема, тільки оце, що під ногами, та рідна сторона. Та й цього, кажуть, забагато, нема тут тобі місця. І ви ось теж тої самої правили.

— Та то я набрехав, Юзеку, як той пес, — пробурмотів пригнічений і засоромлений Діонізій.

— А може, й не набрехали, — шепотів Юзеф, спершись на бильце прилавка і звісивши безвільно вродливу голову.

Із захмарних злетів своєї розповіді спускався він на чорне дно дійсності, на справжнє своє місце. Діонізій терпляче йшов за ним. Він, як бог заповідав, узяв до серця долю цієї грішної людини, немов долю брата, і мав від цього велику радість.

Сатана, відчувши його щиру підтримку, глибоко зітхнув і звірив Діонізієві свою мрію:

— Я зроблю отак. Довго тут не буду. Візьму та й поїду до Америки. А що робити? Що робити?.. Більше я не можу… — Він підвівся і знов схопив себе за одежину на грудях. — Все я, брате, посмію. — За кожним словом йому щось ніби підступало до горла. — Все посмію. Людину заріжу. На все піду, коли доведуть мене. На який хоч кримінал. Одного лиш не смію! Одного лиш не смію!

— Не галасуй! Чого ти не смієш? Кажи!

Сатана взявся руками за голову, потер ними обличчя, заплітав палець за палець і важко дихав; усе не наважуючись сказати. Нарешті почав він тихо:

— Є тут одна… Є одна… за ким серце моє сохне.

— Ну? — буркнув Діонізій і одним махом випив рештки пива. — Хто ж це вона?

— Та, що служить у панів нянькою до найменшого. А раніш була за мамку йому.

— Бійся бога!.. Ельжбіта?

— Еге ж, Ельжбіта.

— Яка? Та, що вдова? Чи, може, ти її з сестрою сплутав? То теж Ельжбіта.

— Та ні, вдова-таки, — заперечив Михальський. — Та, що в панів біля дитини.

— Гей, парубче, що це з тобою! Вона ж куди старша за тебе! Та й те…

Але Михальський не слухав його.

— Все посмію, — гарячково твердив він. — А цього от не смію! Не смію отак сказати їй, як є, що як не бачу її, то перед очима ніч, весь світ — як ніч без неї. Два роки вже! — І раптом вигукнув, заливаючись сльозами: — Два роки!

— Оце тим ти й пройшов такий далекий світ?

— Та тим, тим, але сказати не смію. Бо мене тут сатаною прозвали. Отож і не смію. — Він став благати: — Поможіть мені, Діонізію. Ходімо до неї. Це ж у маєтку, не за горами. Як ви прийдете зі мною, вона це вважить. І, може, піде за мене, поїде зі мною…

Хойнацький відхилив двері.

— Зараз стіл тут накриватимем, — нетерпляче кинув він.

— Уже йдемо,— відповів Діонізій, але не йшов. Він почував себе втомленим, у ньому наче боролись дві якісь протилежні сили. Видавалося неймовірним, щоб цьому забіяці несусвітньому засвербіло раптом одружитися з Ельжбітою, жінкою статечною, дарма навіть, що дитина знайшлася у неї вже по смерті чоловіка. З другого боку, він чомусь вважав, що мусить-таки іти з Михальським до Ельжбіти й умовляти її вийти за нього.

Але чи ж захоче вона прийняти цього вовка серед русоцинських овець? Або ще й піти з ним у якийсь вовчий край?

— Ото дурень, — захищався обережно Діонізій.

— До кого ти йдеш просити? Та й що я їй казатиму, щоб вона послухала? І пощо мені йти з тобою? Та й те…

Сатана не дав йому закінчити.

— А хто ж піде, як не ви, — вигукнув він у розпачі, аж Діонізій стратив мову.

— Зараз стіл тут накриватимем, — знову заглянув Хойнацький.

— Вже, вже, — поспішився Діонізій і, задуманий сам, неуважно розрахувався з Хойнацьким.

— Ну то ходімо,— звернувся він до хлопця.

Вийшли надвір, і Діонізій спершу мовчав, наче забувши й про Михальського, і про панську няньку. Він думав, що з людьми ніби нічого вже й не має спільного, а от же йде з ними разом. Не попереду, але наддаючи ходи, щоб не відстати. І його-бо кличуть, підганяють, не хочуть без нього обходитись. І він раптом збагнув, чому не хочуть без нього. Він і вони — одне.

— Чи ти, чи я — то на одне виходить,— обізвався він нарешті, вражений цією думкою, яка сповнила йому душу, мов спів урочистий у костьолі.

— Що ви сказали? — здригнувся Михальський.

— Та кажу, що йду оце так, ніби проситиму за самого себе,— пояснив Діонізій, згадавши, куди вони прямують. І тут таки знову відчув, що йде він не просто на сватання, а саме до якогось нового розуміння життя. — Тут не за Ельжбіту йдеться,— гарячкував він. — Коли вона й не захоче тебе, то це пусте. Йдеться за те, що от гадаєш, наче втратив усі надії,— аж воно бачиш, що нічого не втратив, бо надії інших людей доходять тобі до серця. Бо життям інших людей теж можна жити, та ще й як! Все втратити можеш, а все ’дно тобі досить лишиться, бо в усьому є твоє життя… В кожній іншій людині… Оце ж бо.

Сатана не слухав його, і Діонізій мовчки подумав собі далі, що радість і нещастя ходять поруч у житті. І радість спізнаєш, хоч і не сподівався на неї, і горя хильнеш, хоч як би не хотів його. З обох їх сплетене твоє життя і твоє спасіння.

Тільки ні від чого не треба тікати, з усіх сил своїх треба жити й жити!

Якщо й не маєш із чим вийти проти свого нещастя, вийди голіруч, з єдиною своєю мужністю, із серцем своїм людським.

В кожному з нас є щось яскраве й важливе, богові навіщось у світі потрібне, і воно за тебе бореться, і несподівано приносить тобі перемогу.

— «Перемога отця небесного». Як співається в святій пісні, так і в людини має бути, — промовив Діонізій уголос.

Засліплений цією задумою, він спіткнувся об камінець, і вмент сплутались йому всі думки. А вдруге він так уже не потрапить ні скласти їх, ані висловити.

Але йому лишилася радість схвильованого серця.

Вдивляючись у ніч, він сказав:

— Уже недалеко. В кухні світиться.

— О боже, змилуйся!.. — прошепотів Михальський.

— Не бійся. Сьогодні Ісус із людиною братався. А ти людини боїшся? Вона й ти — люди. А то одне ціле. Розумієш? Чи оженишся з нею, чи ні… Розумієш!

Поминули чиїсь ясні віконця, густу тінь від будинків, пліт посірілого садка.

Небо було таке ясне, що видавалося геть блакитним. Невиразні оддалік поля тонули не в темряві, а в розсипищах зір, і місяць золотив широку рівнину. Половіла дорога, і вздовж неї мовчали над своїми тінями високі дерева.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.