Марія Домбровська. Сільське весілля-5

КСЬОНДЗ ФІЛІЙ

Отак тоді Філіп Яруга і став ксьондзом.

Спершу, поки ще не вступив до семінарії, не був певний, чи хоче ним стати, чи ні, але потім він цілком поклався на батьків, які твердили, що бути ксьондзом, то найкраще. Батьки його, власники чоловічої кравецької майстерні в невеликому містечку, прагнули, коли не власними силами, то хоч за допомогою сина досягти вищого становища. Найпевнішим шляхом до цього, на їх думку, було духівництво.

— Ніхто не додивляється, якого ксьондз стану, — пояснювали вони своєму одинакові, — бо він завжди святого стану.

І справді, всі тутешні люди знали, що їхній біскуп хлопчиком пас гуси у свого бідного батька, в селі неподалік. А хто про те пам'ятає? І чи не цілують йому руку найбільші пани? В його палаці, певне, пташиного молока тільки бракує. І поважають його так, наче він син аристократів, а батьки його не прості вже селяни, а батьки біскупа.

Філіп мусив визнати, що так воно й є, і таке життя було йому до душі. Не про біскупство, звичайно, він мріяв, — навіть проста парафія видавалась і йому, і батькам його досить пристойним майбутнім. Все, до чого кожен прагне, — добробут, становище серед людей, не дуже важка праця, — здавалося на цьому шляху особливо доступним. І без жодного конфлікту з богом, ба навпаки — з великою духовною користю, яку дає праведне пасторське життя і щоденне спілкування зі всевишнім.

Проте Філіп вагався, бо, маючи бажання бути священиком, він не відчував до цієї праці покликання. Боявся, що не зможе збудити в собі того піднесення, яке необхідне при виконанні пасторських обов'язків, що не вбереже своєї тілесної чистоти, пильнувати яку, либонь, ксьондзи мусять під присягою.

Та старі Яруги мали про це свою думку.

— Ніякої тут присяги, — казали вони, — не може бути. Як не можна заборонити людині їсти, так і з тієї шкури, чоловічої чи жіночої, годі вискочити. Коли й Ісус одягнув на тебе таку шкуру, то хай не забороняє відчувати на собі її наслідки. Забороняється тільки безстидство. А щодо покликання, — казали йому далі, — то воно з часом прийде. До кожної справи чоловік спершу має призвичаїтись, а поки чого не починав, то як же він знає, чи є в нього покликання до того?

Філіп слухав і далі покладався на батьків, бо, бувши одинаком, він мав з рідними тісніший духовний зв'язок, ніж мають в його віці інші сини.

Були, щоправда, в батьків певні сумніви. Матір жаль іноді брав, що не доглядатиме внуків од Філіпа. Хоч нишком тішила вона себе, що матері ксьондзів мають кого глядіти і на руках носити, але розуміла, що думки ті не чисті, що їх треба гнати від себе геть і що на такі втіхи розраховувати не вільно. Натомість приходили інші роздуми. Філіп був вродливий юнак, йому, певне, пощастило б на багатій оженитися, був він здібний до всяких наук, міг би, може, і на якій службі дійти високого становища. Але жодна з тих можливостей не мала стільки гарних сторін, як сан священика, жоден з тих варіантів не таїв у собі стільки легкодосяжних вигод, і скороминущих, і вічних, про які марила побожна мати, та й ніщо не могло зберегти батькам сина так, як позбавлення права на власну родину. Отож коли надійшла пора, всі сумніви колишні зблякли і Філіпа віддано до семінарії.

Одразу по його від’їзді батьки в смутку ради собі не могли дати. Філіп теж дуже тужив і нове життя було йому тяжке. Потім старі взяли до себе на виховання по смерті сухотної родички сироту, і їм з нею стало трохи веселіш, Філіп теж знайшов друзів серед семінаристів. Мав при тім він надію, що невдовзі прийде той час, коли ні він, ні його батьки не шукатимуть розради в комусь, бо житимуть разом у парафії, яку він, безумовно, отримає.

І от його висвятили, — був він спершу вікарієм, а невдовзі одержав і парафію в глухому селі, проте не таку вже й кепську.

Та довелося йому жити на тій парафії без батьків, вони скоро один за одним повмирали.

Невимовно важко стало на серці у Філіпа Яруги. Поки батьки жили, їхні бажання й надії виправдували те, що він без покликання пішов на ксьондза. Дивлячись на щасливих батьків, він забував, що вибрав сан священика головне заради легкого хліба, бо ж тут найменше треба піклуватись про хліб. Коли ж батьки померли, зникло й те єдине, що духовно підтримувало його в новім становищі. І лише тепер Філіп збагнув, що про хліб і професію ксьондза він думав більше заради старих, йому ж самому треба було починати з чогось іншого. І прийшла до нього страшна мить, коли він з відчаєм усвідомив жахливу безвихідь. Хоч і казав він собі, що краще порвати ці пута і вирватись із неволі, ніж в облуді жити, вдаючи ту щирість, якої нема, — він добре знав, що пут цих ніколи не розірве. Бо помазано його було в ім’я бога, з тією надією, що він до кінця йтиме в тому шерезі, до якого записався сам, з доброї волі й при повній пам’яті. У втечі від цього всього він вбачав те, що кожна людина має за найбільший гріх, — він вбачав зраду. Та спадало на думку й інше: а що, коли стаючи ксьондзом, він уже зрадив якесь боже повеління, яке покликало б його до чогось іншого? Але куди він не звертав свої змучені, розпачливі думки, завжди виходило на одне: до зради додалася б зрада, та й годі, а то вже був би справжній глум над богом. З богом-бо в нього було так: щоразу, як тільки Філіп Яруга вирішував заплющити на все очі й будь-що бути ксьондзом, — щоразу його брали релігійні сумніви і він не вірив у бога, а місія ксьондза видавалась йому чистим злом і облудою. Коли ж він думав, щоб скинути з себе сутану і стати світською людиною, відразу ж приходила впевненість, що бог є і що він буде переслідувати й карати його за цей вчинок.

І зійти з обраного шляху не було ніякої змоги. До того ж якщо раніше він бачив тільки те, що відкривала перед ним духовна кар’єра, то тепер він бачив тільки те, що вона закривала від нього.

1 коли він якось їхав сільською дорогою з невеличкої станції до своєї нової парафії, то в розпачі думав: а чи не зупинитись йому? Зійти й податися в поле і там вкоротити собі віку? Проте не зупинився, тільки, їдучи, з цікавістю роздивлявся місцевість, де йому визначила доля розпочинати святе й оплакане життя.

До його парафії належали чотири села: Малоцин, Паментів, Сербинів і Гавліце. Поки їхали, візник показував на них Філіпові батогом, і то з такою гордовитістю, як ото показують прибулим свою садибу й навколишні краєвиди. Костьол був у Малоцині. Коли під’їхали ближче, ксьондз Філіп побачив невеличку, потемнілу від часу дерев’яну будівлю, всю притрушену іржавим та жовтим листом високих каштанів. Поруч, теж уся у листі, теж потемніла зі старості і теж дерев’яна, обснована вже голим віттям ясенів та яворів, стояла плебанія. Все це ксьондзові Філіпові сподобалось. Це була його домівка, що чекала на нього, але куди приїздиться не просто восени, а в осінню пору життя, на довгу тиху зиму.

Не раз зітхнувши, поселився ксьондз Філіп у цій хаті разом із своєю тіткою, яку незабаром викликав до себе.

Обійнявши таку людну парафію і побачивши звернені до себе людські погляди, він відчув те, що відчуває кожен, хто стає до якоїсь праці.

І захотілось йому сповняти свою місію якомога краще, поривало його неясне почуття, яке примушує кожну людину робити добре те, що вона робить. Хоч спершу нема ні охоти, ані віри до того, що маєш робити, але вже від самого лиш процесу роботи виникає ніби й охота, і віра, а потім з’являється й радість, і, головне, надія, — ану ж кому це допоможе, призведе до чогось доброго. І дзвоники, якими видзвонювали хлопчики в червоних пелеринках, і біле покривало вівтаря, і блиск сонця на склі богослужебних келихів, і сила власного голосу, що сам собою лунав при відправі чистіше й дужче, ніж басові труби органа, — все це якийсь час приносило ксьондзові Філіпу радість, що допомагала йому жити. Додавало йому духу ще й те, що кожного заохочує до роботи, — людська похвала.

Колишній ксьондз, що помер перед Філіповим приїздом сюди, такий уже був старий, хворий і немічний, що, як розповідали, костьольний служник Антоній відправляв за нього всю службу, навіть вінчав. На останніх весіллях, то вже всі бачили, що ксьондз тільки стояв, спершись на костура, та стогнав, робив же все Антоній, геть і єпітрахіль сам клав молодим на руки. До одного тільки був старий ксьондз справний — збирати з людей за духовні послуги. Правда, знано в парафії, що цим фактично займалась його ключниця, прагнучи в такий спосіб стягнути собі на старість який маєток. Дійшло до того, що перед самою смертю ксьондзовою вона сама вже домовлялась про ціну за вінчання, хрестини та похорони і обдирала людей без сорому й совісті. Хто більше був тут винен, ксьондз чи його ключниця, а виходило на одне, і люди ремствували. Коли ж приїхав молодий ксьондз і привіз сиву смиренну тітку, яка пі до чого не втручалась, і коли платити за все почали так, як і давніш було — хто скільки міг, — люди були задоволені. Костьольний служник Антоній, хоч і не мав тієї ваги, як за старого ксьондза, прагнув наново вислужитись і раз по раз доносив Філіпові слова похвали, що про нього казали.

Зрештою, ксьондз Філіп і сам не раз помічав вияви тієї глибокої поваги, з якою ставились до нього парафіяни, і позбавлений інших людських радостей, він часто вечорами любив їх собі згадувати й тішитись ними.

Ось так одного разу прийшов підвечір до костьола бідний селянин з Паментова і через Антонія, як милостині, попросив ксьондза, щоб той висповідав його.

Філіп спершу завагався: правду кажучи, не хотілось іти. За вікном — сніг, вітер та й час був не для сповіді.

Однак він пішов-таки, і не пошкодував, бо випадок був серйозний. І Філіп ще раз пересвідчився, як багато він важить для своїх парафіян.

Тінь селянина рухливою цяткою маячіла в сутінках костьолу, тьмяно освітленого Антонієвим ліхтарем, вона двоїлася, троїлася, виростаючи до величезних розмірів. А селянин, вхопивши дорідного зростом Філіпа за ноги, мало не підніс його в цих обіймах. Вчинивши те, чоловік благав явити йому ласку, вибачити за настирливість. Тоді в сповідальні, яка, збуджуючи луну в порожньому костьолі, весь час хилиталася, скрипіла й стукотіла, селянин розповів про своє горе.

Мав він жінку, але жив з нею погано, так погано, що мусив урешті кинути її, бо трапилась йому дівчина. З тією дівчиною він спізнав, що є на світі таке щастя, яке йому ніколи й не снилося. Жив він з нею на віру, але щиро. Народились у них діти. Проте життя — це життя, а гріх лишається гріхом. Вже давно хотіли вони очиститись від тієї страшної провини, шукали спробу якось розірвати його перший шлюб, як це буває в людей — у містах, наприклад. І коли на той час приїхала до парафії, як то ксьондзові відомо, свята місія, вони обоє пішли до сповіді й просили, щоб їм допомогли в цій справі у консисторіях та у вельможних біскупів. Але отці-місіонери дуже розгнівались, гріха не відпустили, наклали тяжку покуту, зв’язок з Пелясею наказали розірвати й повернутись до законної жінки. Загрожували навіть, що за такий нечуваний гріх кара може впасти на все село. Проте він з Пелясею зволікав, бо розлучитись їм — то все одно, що ніж у серце.

— І від того часу, — мовив нещасний з Паментова, — не маємо собі життя. І од людей, — мовляв він далі, — скільки доводиться терпіти! Поки не було присуду, то ще сяк-так, але, коли почули присуд слуги божого, всі нас проклинають, чого ж ми того вироку не виконуємо. Тоді я й кажу: коли так, то піду я до ксьондза, і що він повелить, хай те й буде. Якщо звелить те саме, що й отці з святої місії, ми зараз же так і зробимо, тільки перше прошу — відпустіть нам гріх, що ми відразу не вчинили волю отців.

Все те грішник з Паментова безсило хрипів у вухо ксьондзові, диханням зігріваючи йому щоку, аж та зволожіла.

Ксьондз Філіп безсило затулив лице руками, не знаючи, що робити. Не часто сільські парафіяни приходили до нього з такими важкими справами. Жаль йому було цього впертого грішника, що оце стогнав з болю. Проте ксьондз опанував себе і, згадавши твердість законів божих у таких справах, а також братів своїх по Христу, з якими мав бути заодно, підтвердив вирок отців з місії.

Чоловік поцілував руку ксьондза з такою силою, наче хотів показати, що він усе розуміє і щиро дякує за цю виправдану суворість. Через місяць він прийшов сказати, що сповнив накладену покуту і, отримавши відпущення гріхів, дуже дякує богові і ксьондзові, що звільнили його від такого тяжкого ярма.

Інші, дрібні події життя заступили в пам’яті той випадок, але десь у серці залишився слід від нього і сповнював Філіпа почуттям того, що він справжній ксьондз, спроможний впливати на долю довірених йому душ.

Але що більше Філіп, виконуючи обов'язки душпастиря, відчував себе на своєму місці, то більше тягнуло його до іншого життя, до простих людей.

І після кожної відправи, після кожного обряду, під час яких здавалось, що він володіє серцями людей і що словами своїми він може кликати їх, куди захоче, після кожного такого, сказати б, професійного задоволення йому хотілося розваги, він відчував, що має право використовувати свій час так, як і всі смертні після роботи, відчував потребу в якійсь винагороді. Він почав бувати серед людей, спершу тільки на хрестинах, весіллях, на веселих родинних бенкетах, а потім ходив уже й без нагоди, аби запросили, а запрошували його часто, бо в парафії було багато господарів, які за честь мали, коли в них гостював ксьондз. Та й те, що Філіп був хлопець вродливий, веселої вдачі, із ним приємно було пожартувати, пробуючи довідатись, яка ж насправді натура криється в цього молодого, міцного парубка за сутаною священика.

Часом, коли ксьондз Філіп, готуючись до якої гостини, скидав з себе приношену вже буденну сутану і вбирався в іншу, святкову, з шовковими гудзиками, його раптом стримувала думка: ні, якщо ти відчув у собі покликання, то мусиш поглиблювати його молитвою, роздумами на самоті і якоюсь розумовою працею, пов'язаною з цією професією. Він навіть обдумав собі таку працю — почав писати про храм святого Петра, розіклав на письмовому столі чистий папір, підібрав потрібну літературу.

Але цих поривань його вистачило хіба лиш на те, щоб відмовитись від запрошення і потім чорно нудитись дома. Вечір минав у понурих роздумах і даремних жалях, а назавтра Філіп ішов на богослужіння, як на страту. Врешті він не став допускати себе до таких настроїв, і тільки мав бажання, то, навіть не запрошений, ішов до людей, туди, де знав, що можна випити, закусити, посміятися чи в карти пограти. На тій чи іншій садибі, в управителя маєтку або в директора школи завжди ввечері на таку нагоду був час, і господарі завжди виставляли перед гостем закусок, вина й домашніх наливок, аж стіл угинався.

Попервах ксьондз утримувався пити: знав, що голова в нього не дуже міцна.

— Ні, я вже не можу, — говорив він, перевертаючи чарку.

— Отакої! — вигукувало на це товариство. — Що ж то за священик, коли він не п’є? Сам Ісус Христос у Кані Галілейській воду у вино перетворив. І на вечорі з апостолами не воду ж, а вино пив.

— То, може, цигарку? — припрошували інші.

Ні, і палити він теж не хотів.

— Дайте спокій ксьондзові, — втручались ті, що сміливіші. — Він вибрав собі те третє, найприємніше з насолод.

І коли розмова, бувало, йшла після хрестин, жінки, лукаво поглядаючи йому в очі й на губи, казали:

— О, коли ксьондз усе робить так ревно, як він хрестив сьогодні того малюка, тоді дай боже!

— Дай боже, дай боже! — вигукували чоловіки, що не чули початку розмови. — За здоров’я ксьондза Філіпа! Це вже конче треба випити.

І він мусив випивати, а пізніше — то вже пив і курив, як і інші, а може, ще й краще за інших.

І до жінок залицявся, брав їх за оголені плечі і, вдаючи обурення, вигукував:

— Іди, жінко, додому! Іди вдягнися. Накинь що на ці плечі. Не спокушуй!

Непокоїло його, чи належно ведеться він на забавах, — так само, як і те, чи справно він службу справляє. А що на тих забавах не раз, бувало, він чув дотепи та жарти над релігійними обрядами, то гадав собі, що святість свята у певних межах, а далі вона вже стає чимось людським і навіть любішим серцеві від того, що над ним можна пожартувати. А врешті, і чого б це людям вважати його побожність за якусь крихку річ, що її легко розбити? Хай собі цього не думають!

Проте була вона таки крихка, і розбити її не важко було.

Минав місяць за місяцем, і Антоній щораз менше приносив йому вдячних слів од парафіян, та й сам ксьондз Філіп, виходячи на амвон чи промовляючи казання, не відчував уже того прихильного зацікавлення, тої побожної шанобливості, з якими на його появу оживав весь костьол. Він уже не був тим новим, заради кого тиснуться, щоб хоч оком глянути. Його вже в усім знали. Знали, як він повертається при «Pax Vobiscum[1]» , як вклякав на коліна, як руки складає, як співає. Власне, парафіяни перестали його якось вирізняти від амвона, вівтаря чи сповідальні.

Ксьондз Філіп втрачав терпіння, мучився, щовідправи, щосповіді чекав на щось таке, що підтвердило б потребу цих обрядів. Він хотів пересвідчитись, що зможе навернути до бога цю громаду людських душ, що зможе її повести за собою, що цій громаді без нього не обійтись. Але парафіяни мурмотіли йому на вухо, як і годилося за катехізисом, про свої щоденні нудні гріхи; весільні гості штовхались і реготіли, заважаючи іншим бачити, що діється біля вівтаря; а ті, що слухали проповідь, лишень сповнювали собі обряд, та й байдуже.

Повага людей могла б бути для Філіпа винагородою за всі ті втрати, що спричинював для нього ксьондзів сан. Але, відчувши, що втрачає її, або хоч те, що вона не зростає, ксьондз Філіп став на відправах знову нудитись і знову шкодував, що став ксьондзом.

Скоро люди звикли й до того, що Філіп небагато брав за свої послуги, навіть почали вважати, що такий молодий ксьондз, на першій парафії, міг би й менше брати. Все частіш приходили до нього торгуватись. Він не раз поступався, а потім спокушало його надолужити своє на інших, на щедріших, але так чи так, завше його брав смуток по тому. Коли заробляв більше, здавалось йому, що він согрішив, коли ж не досить, то думав собі, пригнічений:

— Коли я не можу заробити собі навіть належного утримання, то навіщо так упиратися, мучитись, та ще й без покликання, без переконання?

А мучився він тим більше, що й зовсім перестав бувати серед людей. Весь час, окрім богослужіння і виїздів, сидів він дома на самоті біля письмового столу, де між стосів чистого паперу лежав аркуш з початком праці «Історія храму святого Петра в Римі». І, сидячи отак, він заздрив кожному, хто не був ксьондзом, хоч до того життя боявся бодай доторкнутись. Воно його, щоправда, як і раніше, вабило, проте, щоб мати втіху від розваги, бракувало йому того спокою, який дає сумлінне виконання своїх обов’язків. Нікудишнім був він ксьондзом, нікудишньою ставав він і людиною.

Якось довелося йому таки поїхати на відпуст. Був з’їзд людний, напівсвітський, напівдуховний, на великому обіді в каноніка досхочу пили вистояні меди та вино. Ксьондзові Філіпові на цьому бенкеті зробилось раптом дуже весело, і відтоді він уже не забороняв собі користуватися тим, що раніш вважав за винагороду й відпочинок по сумлінній праці, але що, як виявилось, могло давати й забуття^ — по несумлінній праці. Не тільки не забороняв собі, а навіть розгулявся не в жарт, так що тепер щодня, відправивши сяк-так службу, по обіді йшов куди випити, посміятись чи в карти пограти. Не раз траплялось, коли нагло треба було ксьондза до хворого, костьольний Антоній мусив витягувати п’яного Філіпа від управителя чи директора школи, або — куди вже далі — від Чубая, який тримав крамницю та шинок.

Костьольний Антоній робив те не без деякого прикрого задоволення. Дорогою він до кожного мовляв:

— От ви кажете — костьольний, костьольний… А без костьольного не дали б ради. З жодним ксьондзом не дали б ради.

Якось саме отаким чином витягнув Антоній добре підпилого ксьондза з кімнати, що за шинком, і сказав йому, що на нього чекають удома.

— Пані веліли повідомити, — додав він, — що приїхала ваша сестра.

— Що за сестра? — здивовано питав ксьондз, гикаючи, і ступав по снігу нерівною, п’яною ходою.

До своєї кімнати увійшов він не одразу, а через кухню і кімнату тітки, сподіваючись цією довгою дорогою трохи протверезіти. Тітка, як звичайно, в цю пору вже спала, роздягнувшись. Але спала, певне, чекаючи на нього, бо на відсунутому од ліжка кріслі горіла свічка.

Ксьондз Філіп доторкнувся до плеча сплячої:

— Тіточко, тіточко, хто це приїхав?

Тітка прокинулась і якусь хвильку дивилась на нього каламутним, неживим поглядом, який ото буває в несподівано розбуджених старих людей — наче з того світу. Далі, ворухнувшись, вона промовила:

— Верося приїхала.

— Що за Верося?

— Верося. Ти що, не пам’ятаєш? Та, що у вас виховувалась, коли ти був у семінарії. Приїхала тут з плачем. Скажи їй яке слово, хай так не вбивається.

Йдучи додому, ксьондз Філіп насилу долав у собі п’яну обважнілість голови й ніг та нестерпно болюче стискання в грудях.

Біля порога своєї кімнати він зупинився, взявшись про всяк випадок за одвірок.

На низенькому стільчику, між канапою та грубкою, сиділа мізерна дівчина в синьому старенькому капелюшкові й благенькому, як на зиму, плащику. Вона вже не плакала, а ритмічно похитувалася з боку на бік, наче прагнула тим рухом звільнитись від якогось болю.

Ксьондз Філіп майже ніяких не мав стосунків з тою Веросею, що батьки взяли до себе, коли він був виїхав з дому. Приїздивши на свята, він дуже мало бачився з нею, бо з ранку завжди йшов до костьолу, а по обіді вона ходила вчитись шити. Тепер, хоч вона вже й зовсім подорослішала, Філіп упізнав її: він і колись часом бачив, як вона, отак скрутившись, хиталась, ніби в болісній якійсь задумі. Впізнавши її, Філіп пригадав раптом, що мати, вмираючи, наказувала йому не забувати цієї Веросі. І він не забув її, ліквідуючи по смерті батьків підупалу майстерню, він виплатив записані на дівчину гроші. Верося мала з кимось там на ці гроші відкрити крамничку капелюхів. А втім, як іще міг він, людина зв’язана обітницею, пам’ятати світську, власне, зовсім чужу йому дівчину? Зараз, одначе, побачивши її, він подумав, що пам’ятав про неї таки погано.

— Добривечір, — промовив він густим, трохи хрипким голосом.

Вона підвела тільки голову, так наче в неї забракло сил встати. Не видалась вона йому ані вродливою, ані приємною, тільки змученою. А поглядом ніби благала рятунку.

— Веросю, що трапилось? Добрий вечір! — промовив він нетерпляче, але підійти до неї не наважувався, щоб не заточитися.

Дівчина якусь хвильку дивилась на Філіпа і раптом, наче не знайшовши в ньому того, на що очікувала, знову зайшлась плачем. Він одірвався від стіни, підійшов до неї і поклав руку їй на плече. І відразу ж відчув, як те плече — ще мить тому воно здригалося з плачу — завмерло, дівчина затихла, не плакала вже, здавалось і дихати перестала. Ксьондз Філіп прийняв руку, витер обличчя, відступив трохи, озирнувся, підтягнув до себе крісло і на деякій відстані всівся. А дівчина відразу ж ізнову заплакала.

Та ксьондз Філіп вже настільки прийшов до тями, що міг ставити запитання:

— Де це ви, Веросю, досі пропадали? Чому ви не сповістили, що вам так погано?

Але вона не хотіла відповідати. І довго так тривало. Він сидів, чекаючи, поки спирт з нього випарується, а вона плакала.

Нарешті Філіп підвівся, почав ходити по кімнаті, потім зупинився біля Веросі, але цього разу руки їй на плече вже не поклав.

— Не плач, дитино… Дитино, — попросив він якомога тихіше, хоч його низький голос забринів, як далеке приглушене зітхання грому..

Напомацки, бо очі її, засліплені сльозами, нічого не бачили, Верося припала йому до рук і стала їх несамовито цілувати. Він вирвався і відсахнувся так, наче це його вперше цілували в руку. Але відразу ж підійшов знов до неї, обійняв голову і разом з капелюшком притис до грудей.

— Капелюшок… — промовила дівчина й скинула його з голови.

Над її чолом звихрилась кучма білявого волосся, а в вільготних очах блиснуло щось, наче благальна усмішка.

— Пробачте, — шепотіла вона далі, — але я розповім усе потім.

Вона попросила дозволу залишитись біля тітки, бо тепер їй, Веросі, нема де й подітись у світі. Боячись, щоб вона знову не заплакала, Філіп більше ні про що не розпитував і погодився на все.

Спершу Верося допомагала тітці, яка насилу вже ходила, й тому дуже зраділа такій помічниці. Але тітка незабаром умерла, і Філіп запропонував Веросі, чи не погодилася б вона, як названа сестра, залишитися в нього на господарстві. Верося зашарілася і відповіла не відразу:

— Якщо ви цього бажаєте, то я можу залишитися. Поки хто знайдеться інший.

Ніхто інший так і не знайшовся, до того ж усі сумніви, всі муки, що раніш так мучили Філіпа, тепер хто зна, де й поділися.

Тепер він думав лиш про те, яка Верося, про її вроду. Власне, не так про вроду, як про те, що вона, Верося, існує на світі. Пригадував собі, як вона дивиться, як морщить чоло; заплющивши очі, уявляв її гнучкі виразисті руки, її пружну поривчасту ходу або як вона несміливо зупинялась, схиливши голову до плеча, ніби засоромлена власною жвавістю. Він розчулено пригадував усе, що вона розповідала, що робила, наче все те було щось надзвичайне, неповторне, назавжди втрачене, за чим ненаситно й тоскно нило його серце. Годинами міг він відновлювати в пам’яті той перший вечір, коли вона з’явилась до них, і так, з вузликом, присіла, — змучена, мізерна, пригнічена тягарем невідомої йому долі. Без краю розчулювався він, пригадуючи, як раз побачив її на подвір’ї, — розчервоніла з напруги, вона сама подужала укоськати натуристого коня. І чи бачив він її дужою, чи слабенькою і беззахисною — завжди бачив її такою, якою хотів, щоб вона була. І кожен прояв її характеру, хоч би й як суперечливий, знаходив відгомін у його серці, все, що вона робила, він схвалював. Вона могла вчинити над ним усе, одного лише не могла — викликати в нього якесь інше почуття, крім безмежної любові, що їй протидіяти він не мав сили. Але коли траплялися нагоди скуштувати любовної втіхи, він того свідомо уникав. Чоловіча амбіція, що в таких випадках вимагає задоволення, у нього, як у ксьондза, була відсутня. Іскри спалахували, але, навіть не розгорівшись, гасли, і за мить він забував, що вони й були. Проте втриматись, щоб знову не покласти руки на плече Веросі, Філіп не зміг. А зробивши те, як і при першій розмові, він запитав, чому вона тоді так плакала. Цього разу вона вже затримала його руку, притиснувши її щокою до плеча, і важко дихаючи, наче бігла навздогінці, квапливо розповіла, що її покинув той, кого вона кохала. Вона довірила йому свої справи, а він просто вкрав її заощадження, які вона зібрала, тримаючи з однією жінкою крамничку капелюхів. Ще й мусила вона тій жінці покрити збитки, через нього заподіяні. І отак, лишившись без шеляга за душею, посновигала вона світ за очі. І коли хотіла вкоротити собі віку, згадала про Малоїщн і подумала, що, може, ксьондз не поставиться до неї вороже.

Але він не лише поставився до цього вороже — він впав у чорний розпач, закрив лице руками й не хотів до неї обзиватись. Він весь здригався, наче ридав. А коли ж вона вблагала, щоб він обізвався, він сказав, що не сподівався, щоб вона спізнала вже таке. Вона просила в нього прощення, присягалась йому, що любов та була не справжня, що плакала вона того вечора більше з сорому. Але що він її і далі розпучливо відпихав од себе, вона, на хвильку завагавшись, впала на коліна, сховала голову в його чорній сутані і зізналась, що, як тільки побачила його того вечора, як тільки торкнувся він її плеча, — з тої миті лиш він один є і буде для неї на цьому світі, навіть хоч би за це й пекло її поглинуло. Вона неймовірно закохалася в нього з першого ж погляду.

Притискуючи її в захопленні до грудей, він зніяковіло прошепотів:

— Я був тоді п’яний.

— Ні, — заперечила вона.

— Так, — промовив він, не зовсім усвідомлюючи, що говорить. — Я тоді сп’янів тобою. І тепер теж… Тобою…

Потім вони ще довго були наче безтямні і ще довго повторювали розпашілими вустами:

— Якби могло так бути вічно…

Відтоді вони весь час горіли невгасимим, дедалі дужчим бажанням одне одного. Філіп Яруга не знав, на якому він тепер світі живе: відправляв у костьолі, як уже й звик відправляти, але сам наче був відсутній, думками й серцем весь час він повертався до останньої ночі, що минула в обіймах Веросі, дивуючись, що така проста й ніби одноманітна любовна втіха може так урізноманітнюватись, міцніти й змінюватись.

В потоці любовних слів він якось зізнавсь Веросі:

— Я й не знав, що в на світі таке щастя. Не знав… — повторював він, і йому здалося, що все це ніби вже було, ніби він уже колись говорив це або чув від когось.

Верося була не тільки гарна коханка для короткочасних утіх, але й приємна жінка в щоденному житті. Вона не належала до таких, за якими всі упадають. Проте існував певний різновид чоловіків, які, зустрівши її, закохувались у неї. Коли ж біля Веросі жодного такого не було, вона терпляче й покірно чекала на його появу. З усіма іншими вона трималася скромно й соромливо, як то кажуть, ні риба ні м’ясо. Нікого вона не приваблювала ані поглядом, ані сміхом, але як хто вподобався їй, уся вона займалась полум'ям. Власне, таким полум’ям горіла вона й тепер. Мала вона також іще одну особливість: як не була закохана — здебільшого сиділа, похитуючись, у задумі, робота їй тоді й рук не бралася. А коли ж задоволена була своїми ночами, — в руках у неї все аж горіло. Тепер вона теж була ними задоволена, тим-то всі дні звивалась і клопоталася в господі, запроваджуючи новий лад у хаті й господарстві.

Зате люди були незадоволені з неї. Раніше, коли Філіп мучився, що нездатний на ксьондза або що не хоче ним бути, коли він службу відправляв абияк, парафіяни того за ним не помічали, а як і помічали, то лиш іноді промовляли між собою:

— Вже він не той, що був колись.

Та проте, коли стали бачити його п’яним, та ще й у Чубая, — правда не в лавці, а в господі крамаревій, хоч це той самий шинок, — то це вже мали за провинність. Ну а справа з Веросею, на думку всіх, переповнила чашу ксьондзових провин. Те, що ксьондзи жили із своїми економками, було явищем звичайним і належало до тої мудрості, якої навчали Філіпа ще батьки: природа вимагав свого, і з цієї шкури не вискочиш. Від таких зв’язків, бува, й діти народжувались. Але щоб через свою економку світу не бачити, щоб заради неї все інше занехаяти і тільки, як мовлять чутки, в очі їй дивитись та в ногах валятися а чи прогулюватись під ручку по садку — такі пристрасті на очах усієї парафії, то вже й справді нечуваний гріх. Та ще й кажуть, нібито вони близькі собі родичі.

А тим часом любов Філіпа й Веросі перестала бути для них пишним бенкетом, а стала щоденною потребою, як, скажімо, їжа. Не меншою потребою, але й не більшою.

Опам'ятавшись трохи від цього шаленства, Філіп Яруга, як ніколи раніше, відчував себе зле в священицькій сутані. Йому здавалось, що й каміння на шляху легше було б бити, якби тільки хто його звільнив від професії ксьондза, де він ні божої ласки, ані шани людської не зажив. Тепер і любов до Веросі видавалась йому жахливим гріхом, якого ксьондзові ніколи не проститься.

Пригнічений, весь і без того, як він вважав, по шию в гріхах, Філіп знову почав шукати забуття в чарці, і, як то часто буває, коли повертаються до якоїсь недоброї пристрасті, пив він — як навіжений. Люди приїздять, як і домовились, дитину хрестити, а ксьондз лежить не при тямі, і Антонієві з Веросею ледве щастить привести його до пам’яті, але дитину хрестить, водячи правою рукою ксьондза, таки Антоній. Іншого разу треба було з костьолу виносити труну з небіжчиком, а ксьондза шукати не знають де.

А ще гірше — Філіп сп’яну верзе таке, що аж ніяк не личить духовній особі. На святі пожежника всі чули, як ксьондз плів, що коли б Ісус Христос об’явився оце тут на світі, то його відразу б запроторили в поліційну дільницю. А то якось, голосно вигукуючи, нарікав він на поганих ксьондзів: «Врятуй нас, боже, від огню, голоду, війни й від ксьондзів, котрі дурні й ошуканці». Говорив так, а сам же був один з найгірших ксьондзів! Він навіть про біскупів образливо раз мовив. Хто вони такі? Тільки й того, що великі шапки на головах носять.

Дійшло до того, що якогось дня, коли вже зовсім зійшло сонце, його в костьол для відправи служби божої мусили витягати з панського двору, де він цілу ніч пиячив та в карти грав. Йдучи до роботи, люди бачили, як Верося, слізьми заливаючись, волокла його, а він ледве на ногах тримавсь. І куди ж ото вона, безсоромна, вела його? Звісно, до ліжка! А ксьондзові годилося б, вставши пристойно, йти вранішню службу відправляти.

Знайшлись такі, які намовляли людей написати скаргу біскупові. Але не всі того хотіли, бо хоч і говорили різне про ксьондза, та коли доходило до скарги, відступали.

— Ну й що, — казали, — і ксьондз — людина, може помилятися. Живе, як і всі.

І відчуваючи, що й самі такі ж грішники, дарма що хотіли вони іншого ксьондза, скарги вони не писали.

Інші, проте, суворо дотримувались думки, що ксьондз не такий має бути, а значно вищий, кращий, праведніший. І скаргу таки послали.

Якось погожої літньої неділі, ще до того, як чутка про скаргу, написану в Гавліцах, дійшла до нього, стояв Філіп на амвоні і читав з євангелії про зруйнування Єрусалима. Повчання, яке він насилу вивів із своєї проповіді, було таке: костьол — свята святих, і його належить як слід шанувати. Чи була б це величава кам’яниця, а чи благенька дерев’яна споруда, хоч би й яка вутла, — в костьолі не можна вести порожні балачки, непристойно поводитись, штовхатися і сміятись.

— Якщо ти виструнчуєшся перед міністром, — промовляв Філіп, — перед воєводою, перед старостою, то тим паче мусиш перед господом твоїм, перед богом!

— Перед богом! — промовив Філіп удруге, намагаючись надати своєму голосові сили й врочистості.

Голос його не підводив, розлягався потужно,

і Філіпові це дуже подобалось, але слова, які падали з уст ксьондза, нікого ніби й не хвилювали.

Люди були змучені жнивами, до того ж попередню ніч прогуляли на суботніх гульбищах.

Повільний спів хору, тягучий звук органа, дим кадильниці, лагідний дзенькіт дзвонів, дужий голос ксьондза і сонце, що розтинало костьол пасмами золотого пилу, — все це навівало на присутніх кволу дрімоту.

Чоловіки, тримаючи перед собою свічки, вогник яких тремтів од кожного подиху, насилу розплющували сонні очі. Дехто з жінок стояли навколішки, низько схилившись до підлоги, в якійсь покірній і разом з тим непристойній позі. Інші спали собі, але вже не стоячи, а сидячи на колінах, прихилившись головами до бічних стінок вівтаря. Якась мати посадила на східцях вівтаря дволітнього хлопчика й дала йому чотки бавитись, а дитина силкувалась їх зав'язати собі на тлусту голеньку ніжку. Одна маленька дівчинка бавилась по-своєму: задирала аж до шиї сукенку і ляскала себе по пузі.

Ксьондз Філій бачив усе те спершу з амвона і потім, коли повертався від вівтаря у бік костьолу.

Він бачив те, і його, як завжди, обурювало, що ці люди зовсім байдужі до служби. «Що за люди? Наче з дерева», — думав він, переходячи з одного боку вівтаря на інший.

А потім, підставляючи служникові пальці для омивання, шпетив самого себе: «Який з мене ксьондз, коли не можу володіти людськими душами. І чого я поліз не на своє місце?»

Але під час «Agnus Dei»[2] він трохи заспокоївся. Заколиханий простакуватим співом, ксьондз механічно дочитав молитви, проймаючись такою ж кволою сонливістю, в яку поринули тепло повдягані парафіяни. А коли, повернувшись до людей, він оголосив: «Ite, missa est» і люди під прикінцеві слова хору почали розходитись, у ньому раптом постало запитання: чого він, власне, хоче від них і від себе? Хіба ж не вони, хіба ж не ця юрба, не цей люд, що збирається в костьолах, створив і ці пісні, і ці слова, з яких складаються обряди, і ці звичаї, і всю цю побожність, і хіба ж не вони створюють усе це й тепер? І хіба він тут не для того тільки, щоб легше люди впадали в цей напівсонний побожний захват, який є для них і станом вдячності, благання — і єднання з богом.

І він не хотів уже бути поводирем своїх парафіян, не хотів ні володіти, ні керувати ними.

Зупинившись на хвилинку біля цвинтарної огорожі, він з болем дивився, як схилами костьольного пагорба по двоє, по троє чоловік ішли додому люди. Ішли й не мали в ньому ніякої потреби, залишали його самотнього, заплутаного, у безплідному розладі душі. Він чекав, що ось-ось назавжди звільниться від цього внутрішнього розладу, йому здавалось, що звільнення те десь зовсім близько, він відчував навіть, як воно торкалося рук чи серця, але відразу ж вислизало, мов неприручена ласочка.

Не встиг він того дня й пообідати, а з Паментова прибув до нього чоловік, щоб їхати до вмирущої.

Повертаючись потім десь близько четвертої додому, ксьондз дрімав собі, бо стояла духота, а їхати треба було піщаною дорогою і коні ступали, як назавтра. Із дрімоти його вирвав різкий вигук їздового:

— Стій! Тпр-ру!.. Ану геть з дороги!

Посеред дороги ксьондз побачив обідрану, розпатлану жінку, вона щось кричала й відступала від коней. Коні зупинились.

— Що трапилось? Хто це? — запитав неприємно вражений Філіп.

— А це ж та Фльоска, що рік тому збожеволіла. Як стане кому на дорозі, то й зрушити не дасть.

Незнайома жінка почала загрожувати кулаком.

— Бачите — зрушити не дасть! — вигукнула вона злісно. — Сам ти збожеволів.

Вона підійшла до ксьондза й заходилася розправляти широку, в складках, спідницю.

— Ось, — промовила вона, — нехай ксьондз подивляться. Собаки в Гавліцах мені плаття пошматували, як тепер мені додому показатися?

Коні рвонулись і пішли. Ксьондз озирнувся, хотів пошукати дрібних грошей, але божевільна показала йому язика і вій розгубився, а втім, вони були вже й далеко від неї.

Роздягаючись потім у ризниці й ховаючи посудину з причастям, Філіп запитав костьольного:

— Що це за Фльоска бродить по Паментові? Хто вона, ця божевільна?

Антоній повернув до ксьондза тьмяно-руду голову з довгою пласкою бородою, де, здавалося, стало б місця ще на одне обличчя.

— Воно правда, — почав обережно Антоній, наче грунт пробуючи, — що Фльоска та недавно збожеволіла, але вона завше була причинна. Та ще й з чоловіком дуже погано жила. А оце й зовсім збожеволіла, коли Фльос так відчухрав її, що вона з годину, певне, лежала без пам’яті. Либонь, у голові їй щось відбив.

Ксьондз невиразно пригадав, що в свій час він ніби чув у якійсь хаті, бувши на гостині, про той випадок. Кров ударила йому в обличчя.

— Бо він давно вже перестав любити свою жінку, — провадив далі Антоній, складаючи стихаря і поглядаючи на ксьондза пильними жовтавими очима. — Навіть зійшовся був з однією дівчиною, з Пелясею, і жив з нею, можна сказати, добре. Дітей з нею мав. І мешкали разом.

Ксьондзові ця розповідь раптом видалася зловісно подібною до чогось дуже знайомого. І наступної миті він виразно побачив перед собою зимовий вечір і того селянина, що його тінь маячіла на стінах костьолу.

У ксьондза мороз пішов поза шкірою, підкосилися ноги. І з нещирим грубуватим сміхом — наче його хтось виводив на чисту воду, а він хотів викрутитись, — він сказав:

— Я ж це знаю. Він був у мене на сповіді.

— Отож, — підхопив Антоній, — тому їх і спостигла кара божа, тих Фльосів. Ходили вони до святої місії, і мало їм того було, не виконали божого присуду. І вже нарешті як ви їм веліли, то послухали, тільки що, певне, малу дуже покуту наклали ви на того Фльоса, бо гнів божий давно вже на нього чатував. І хоч Фльос і вернувся до своєї жінки, але тепер нема вже в нього ні жінки, ні тої дівчини.

— А що з тією Павлисею сталося? — запитав Філіп голосно й підкреслено байдуже.

— З Пелясею, — поправив Антоній. — Та Пеляся хоч, перепрошую, отче, і така, але дівчина була добра й побожна. Вона сама його надоумила, щоб ішов до сповіді. «Іди — каже, — господь милосердний. Може, помилує нас. Може, дозволить нам наше щастя». Така дурна. Тоді ж бо ото він і пішов до святої місії. А коли вернув назад, головою об стіну бився, хортів і собі, і їй віку вкоротити. Але вона була така, що завше вміла втішити людину, і його тоді теж втішила, заспокоїла. Ті, хто знає їх, казали, як вона просила його: «Не роби того. Вчини так, як велять отці духовні». Вона гадала, що бог їм за це свою ласку пошле і Фльоска помре. І потім, коли Фльос повернувся до жінки, вона залишила дітей своїх у людей, а сама пішла наймитувати, не далеко тут, у Гавліци. А коли діти її в тих людей повмирали, вона все рвала на собі, і врешті, як брали на роботу до Франції, зібралася та й поїхала туди. Місяців зо три вже там. Отак їх усіх і розтрусило.

— Добре зробила, що поїхала, — не повертаючись до Антонія, сказав Філіп і вийшов з ризниці. А підходячи до своїх дверей, повторив голосніше: — Добре зробила.

Надворі стояла спека. Ще дорогою ксьондз кілька разів відчув, що йому важко дихати. Хотілося відпочити.

Він подивився на свої чотири кімнати, що тягнулись одна за одною і лисніли чистотою, наведеною Веросіними руками. Пахло травою та воском.

—  Веросю! — покликав він.

Але йому відповіла легенька луна і тиша. Він згадав, що Верося мала по обіді йти до лісу по ягоди.

Здаючись на страшенну дрімотність, він сів у плетений стілець з бильцями й схилив голову на груди. І, певне, він таки заснув, бо опинився раптом в кімнаті батьківського будинку. Все там стояло, як і давно колись: ліжко, стіл, стільці, тільки в стінах не було вікон.

— Чого це ви замурували вікна? — запитав він у батьків. — Навіщо ви замурували вікна? — допитувався він мало не з плачем.

Вони ніби й хотіли відповісти, але так і не сказали нічого. Здавалось, наче вони тут, біля нього, але в кімнаті було порожньо.

Прокинувся від того сну Філін пригнічений і сумний. Він промовив голосно:

— Я не знаю, що маю робити. Я не знаю, — повторив чітко, — що маю робити.

Потім він сказав, обводячи пальцем сонячного зайчика на столі:

— Я дітей загнав у домовину. — За цим прошепотів: — Диявол. — І раптом, наче глумлячись над кимось найгіршим з найгірших, ще раз похвалився: — Я зробив більше. Я дітей загнав у домовину.

Він ніяк не міг заспокоїтись, не міг збагнути, як це трапилося, що він стільки лиха заподіяв отим людям з Паментова. Він стільки вистраждав від того, що не мав у собі покликання й щирості до професії ксьондза, від усвідомлення своїх гріхів, але найбільше горе він вчинив тоді, коли, як йому здавалося, найкраще зрозумів милосердну суворість божих законів і цілком діяв саме в згоді з ними.

Тепер він, як утопленик, чіплявся, за що міг. Він переконував себе, що як би він не повівся, однаково не врятував би цих людей від лиха, бо вони самі себе загубили, а закон тут лише відкрив невиліковну болячку. Чи можна було при такому збігові обставин уникнути нещастя, нікому не відомо. Та цей захист його вщент розлітався від усвідомлення, що не в тому ж річ, чи пощастило б уникнути нещастя, чи ні, — річ у тому, що він і не прагнув щось зробити, чимось допомогти цим трьом людям, аби відвернути від них біду. Він зовсім не те мав на мислі, коли сповідав Фльоса в темному костьолі. І так завжди й усюди: не те, не те було в нього на мислі. Про себе тільки він думав і за себе вболівав.

Ксьондз Філій так і сидів непорушно, і йому здавалось, що він ніколи не звільниться від тягаря цих майже незнайомих йому Фльосів, що їхнє прізвище час від часу він пошепки промовляв: «Фльос,.. Фльос…»

Та незабаром пригнічений, зневірений у порятунку Філіп відчув раптом у собі радість, і вона весь час розросталася. Ніби з тим злом, що він заподіяв родині Фльосів, вичерпалось разом усе зло його життя. Ніколи він не відчував ще стільки сили в собі, щоб розпочати нове життя, як у цю найтяжчу годину. Він уже не бідкався тим, бути йому ксьондзом, чи ні. Він тепер знав, що може ним бути і буде. І це переконання щораз більшало і вимагало, щоб його виявити, оголосити про нього людям. «Сьогодні неділя, — міркував Філіп. — Службу вже відправлено. Боже, чому я не збагнув цього вчора?»

Він гарячково став перебирати папери на столі. Розірвав аркуш, на якому була розпочата «Історія храму святого Петра в Римі». Взяв інший, чистий аркуш і хутко почав накидати нотатки до наступного казання. До свого першого справжнього казання.

«А якщо вам здається, — писав він, — що ви не ту обрали професію, що не маєте до неї покликання, — згадайте, що є на світі лиш одна професія, одне-єдине покликання — робити добро людям».

Перекреслив це й почав інакше:

«Підраховувати свої гріхи — це не життя, а животіння. Є лиш одне життя, одне покликання — допомагати людям. Світ рухається вперед не дотриманням законів, а добрими вчинками».

Це видалось йому замудрим для простолюду, навіть для нього самого не зовсім зрозумілим. Він знову перекреслив написане і взяв новий аркуш.

«Хто б ти не був: ксьондз, урядовець чи селянин, нічого ти доброго не зробиш і до бога не дійдеш, коли не матимеш любові до людей. Бо тільки одне є покликання… один шлях до спасіння…» — писав він щораз повільніше і нарешті відклав перо.

Думки його змішалися, і він не знав, що писати далі. Він вирішив відпочити трохи і заспокоїтися. Став біля вікна і відхилив його ширше, але наче не своєю рукою. Навіть здивувався, не розуміючи, чию це він бачить руку. Його вразив той безлад, в якому раптом опинилося все довкола. У нього щось почало невимовно боліти, але він не міг збагнути, що саме. У грудях щось билося і шарпалось, мов розлючений звір, щось його нестерпно мучило. Але він прагнув переконати себе, що все те дрібниці, що він на порозі великої радості, нового життя, яке має розпочати. Він хотів на хвилинку лягти, але до ліжка вже не дійшов.

Знайшли його на підлозі лицем долі, пробували врятувати, та нічого вже не допомогло.

А знайшов його костьольний, Антоній, що приніс із біскупської курії листа, яким викликали ксьондза Філіпа для пояснень з приводу всіх звинувачень від парафіян.

Незабаром будиночок ксьондза зароївся людьми. Надійшла з лісу Верося. Побачивши натовп біля ганку, випустила кошик з чорно-синіми ягодами і, розчавлюючи їх ногами, крізь неприязну мовчанку проштовхалась до хати з жахливим криком:

— Що таке?! Що таке?!

Коли її відтягли від покійника, вона кинулася на кухню, вхопила ножа й хотіла віку собі вкоротити.

— Вбили його, вбили! Вбили, розбійники! — А потім закричала в дикому розпачі: — Не було, не було мене біля нього!

І кричала так, поки не захрипла, а тоді знепритомніла, і обурені парафіяни винесли її на село.

— Не досить того, — казали селяни, несучи її, — що він помер у гріху, то ще ця Вероніка бога ображає

Тим часом душна, спекотна погода відмінилась і надвечір зібралося на бурю. Зелень, перед полуднем жовто-золотиста, тепер поблідла, зблякло тріпочучи на вітрі. З-за обрію насунули темно-сині хмари, які незабаром теж почали бліднути, і геть усе небо заволокла сіра пелена, а на землю впали завчасні сутінки. Блиснуло і невдовзі по цьому повільно загуркотів хриплий, млявий грім. Наступної ж миті небо розколов різкий тріск блискавки. Люди порозходилися. Сповістили, кого слід. Два чоловіки з хору залишились чекати, поки прийдуть жінки, що обмиють і перевдягнуть ксьондза. Коли буря почала трохи вгамовуватись, вони підійшли до вікна, що аж дзвеніло від зливи, і зупинившись тут, побачили раптом крізь розвироване гілля дерев далеку заграву, схожу на димний вибух темної крові.

— Горить, — пробурмотіли вони в один голос.

Перед цим неосяжним стихійним лихом і з цією смертю поруч вони відчули жах. І мовчки з тривогою позирали на обличчя ксьондза Філіпа, яке щораз вихоплювалося з тіні, коли спалахувала блискавка.

Потім вони знову обернулися до вікна і завели розмову.

— Це в Гавліцах горить, — прошепотів один з них. — Певне, в хату влучило…  

 

 


[1] Господь з вами (Лат.) — звертання священника до парафіян у католицькому храмі.

[2] Агнець Божий (лат.) — назва католицького духовного співу.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.