Марія Домбровська. Сільське весілля-6

ДРІБ’ЯЗОК

Старша Коцелівна, Октавія, настільки обдарована була невичерпною енергією і заповзятістю, неначе природа, створюючи цю міцну, рухливу натуру, мала намір призначити її до керування долею тисяч людей.

Тим часом цього надміру сил заледве вистачало, щоб їй самій утриматись на тій скромній поверхні життя, що його походження, традиції, репутація та інші подібні до цих божки світу зробили метою її прагнень і зусиль. Бо це виявилось так само важко, як і великі завдання людей високого льоту. Спадкові традиції середовища вимагали під Октавії вийти заміж, і вона бачила, що це не клопітно їй обійдеться: батько-бо її був маєтним, і біля їхнього дому завжди крутилося чимало охочих до посагу. Та не хотілось їй у такий спосіб запосісти чоловіка, це вона залишила на крайній випадок. Вона прагнула до заміжжя, як мільйони людей прагнуть до своєї високої чи звичайної мети; вона схильна була задовольнитись найменшим, тільки б не втратити перед собою ідеалу. І, залежно від обставин, вона часом ладна була прийняти найпринизливіші умови, а іншим разом, відкинувши думку про хоч би й дрібний розрахунок, знову сподівалась, що таки здобуде виплекане в дівочих мріях щастя кохання. І тут, власне, і спіткали її найважчі труднощі. На противагу багатьом жінкам, які не довіряють навіть очевидним своїм успіхам, Октавія ігнорувала прикрий факт, що її вважають дівчиною, котра не має успіху в чоловіків. У здоровому відчутті того, що сподіватись на гірше — це вже половина поразки, вона не дозволяла собі навіть думати таке. Однак гіркий досвід та якесь потаємне почуття допомогли їй збагнути, що, як жінка, вона досить-таки в скрутному становищі. Та це не кинуло її в малодушний розпач, а навпаки, привело в дію всю її невичерпну енергію. Одні обставини вона використовувала, до інших сама пристосовувалась, коли ніяк інакше не мала змоги прямувати до своєї мети. Не сподіваючись, що хтось зверне на неї увагу, коли вона житиме в звичайних собі умовах, Октавія вибрала інший шлях. Вона вирішила створити в своєму домі розкішний і знадний спосіб життя, осереддям якого стала б вона сама. Якщо можуть бути такі, що чарівністю своєю виліпшують усе довкола себе, то чому б їй не створити таке оточення, в умовах якого вона сама подобалася б іншим? Адже люди вділяють свого блиску речам, а речі — людям.

Маєток Виджин, що на той час купив Луціян Коцел, дуже допоміг їй у тих планах. Був там великий будинок у кільканадцять кімнат, великий сад, парк із струмком, за парком сосновий гайок, де можна було влаштовувати пікніки та прогулянки. Тож і не диво, що Виджин завжди роївся гостями. Найбільше приїздило їх на суботу й неділю, з’являвся тоді і батько Коцел, в інші дні заклопотаний своїми міськими інтересами. Але й серед тижня частина кімнат була зайнята, здебільшого панночками, які забавляли свій час прогулянками, сном, розмовами і ділом, як вони називали читання. А як тільки з’являлись чоловіки — всі танцювали, співали, пили, залицялися, сватали для жарту щораз нові пари, які часом і не на жарт парувались нишком по різних кутках і затишних закапелках маєтку.

Октавія докладала всіх сил, щоб гості були вдячні їй за добре проведений час, і почувалася щаслива, коли ті казали, що ніде не можна так забавитись, як у неї, або хвалили її гостинні ліжка, обіди, торти, вершки, каву, меблі та вбрання. З’являлась вона завжди в належному риштунку — елегантно вбрана, свіжа, дотепна і готова заради гостей на все, що тільки міг дати Виджин. Коли веселій юрбі обридав салон і парк, то підводи, коні, скирти в полі, сіно, стодоли, пахучий лабіринт хмільника — все ставало місцем і тлом для товариських утіх, до яких серед гомону роботи придивлялись виджинські селяни.

Октавія, — гостинна, віддана людям і світові, в пориві того альтруїзму, що мимоволі є егоїзмом навиворіт, так само як зосередження в самому собі буває повною любові дорогою до світу й людей,— Октавія вірила, що цим великим гарячковим напруженням таки досягне своєї скромної, але поки що невловної мети, що в цьому шаленстві утіх, яке ні до чого не зобов’язувало, але навіть непривабливим жінкам дозволяло, не наражаючи себе на сміх, виявляти свої найпотаємніші почуття, і їй швидше щось Перепаде, аніж коли б вона зустрічалася з молодиками в звичайних умовах. Тим більше, що, як господиня дому, вона відчувала себе привілейованою, бо завжди комусь потрібна була, завжди могла виказати дружню сердечність тим, кому хотіла її виказати. Це робило її симпатичною, додавало впевненості в собі, вільності й доброго гумору, сповнювало бажаним почуттям успіху. Гірше її становище було у батька, в Ченстохові, на бенкетах, раутах і прийомах не в своєму домі. Там вона була тільки одна з багатьох. Але й у таких випадках вона намагалась бути ближче до господинь вечора, бо лише в такий спосіб могла вочевидь і виразно показати себе учасницею цих забав.

— Ах, люба пані, я навіть потанцювати не можу — стільки маю клопоту,— відповідала вона тій чи іншій дамі, хоч її ніхто й не запитував.

Зрештою потанцювати їй вдавалося лише вкінці, але вона не втрачала настрою і розважалась, як могла. Найменший свій успіх брала вона за великий, а привітного погляду якого чоловіка досить їй було, щоб тішитись оманою далекосяжних сподівань.

А після ночі танців і товариських навал вона прокидалась опівдні у своїй спальні, замкненій на ключ, щоб ніхто не міг її застати в невигідному негліже, і пригадувала все, що могла вважати за свій жіночий успіх. Були то жести, слова, погляди такі нечисленні, такі непевні, нетривкі, та ще й до всього здобуті такою великою затратою зусиль і видатків! Не кажучи вже, що кожен з чоловіків, котрі нібито впадали коло неї, виявлявся не вільним — один шалено закоханий у заміжню, другий — заручений. Але то байдуже. Октавія не була ревнива, ні, такої розкоші вона не могла собі дозволити. Вона боялася, що цим нікого не дійме, а може тільки втратити й ті слабенькі прояви снмпатії, що їй перепадали. Захистом її було схиляння перед красунями, якими всі захоплювалися. Вона охоче оточувала себе ними, були вони такі легковажно жорстокі, так часто робили нещасливими інших, відштовхували від себе, нехтували вірністю, і хто знає, що з того могло вийти для неї, бідолашної. Але так воно чи не так, а хай би вже врешті знайшовся той, хто помітить у ній усе, що вона в собі відшукувала і мала за свою жіночу чарівність: приємний голос і красивий дзвінкий сміх, високий інтелект і веселу дотепність, не кажучи вже про елегантність і вміння вести дім. Вміння цього ніхто її не вчив — вона його набула сама собою. Як вона вже хотіла, щоб нарешті прийшов край цьому напруженню, щоб вона вже мала чоловіка, котрий взяв би її заради неї самої! Але тоді її опадав страх: а що буде, коли цей обранець спізнає її в щоденному житті таку, яка вона ось зараз, у цю мить,— сіра, пригнічена, безсила вдавати з себе вродливу? Може, шлюб буде новим для неї напруженням? Під впливом цієї думки вона жадала вже краще вийти заміж з холодного розрахунку, без любові, ціною посагу. Але — о боже! — і такі кандидати вже не дуже квапилися. Невже батькові справи настільки погіршали?

Іноді, найчастіше в себе у Виджині, Октавія, забувши всі свої болі, кидалась у вир забав. І досить їй було поснувати серед зальотних пар,— там посміятись, тут поговорити, — як чужа радість наповнювала її по вінця. Зникали кудись марнославство господині, навіть її шлюбний клопіт, і здавалося, що всі інші теж відкинули свої турботи й охоплені лиш одним: шаленою безкорисливою радістю молодого існування. О, якби ж то розваги могли давати їй те, що давали в таку мить! Після такого дня чи ночі вона мала відчуття, ніби й справді цього разу розкошувала-таки, як хотілось, і не було вже ані втоми, ані змученості, навпаки, була в ній жага життя. І вситившись нарешті тим, до чого прагнула, звертала вона свої думки до іншого, наприклад, до справ Виджина. Коли після гучних прогулянок чи полювання гості міцно спали, вона скидала з себе сукню й Дорсет і сідала за господарські обрахунки. І хоч не дуже розумілася на цьому ділі, знаходила тут де прикласти свої вроджені здібності. Цифри не були для неї тільки абстрактними знаками, за ними вона легко бачила картину життя маєтку. І картина ця була не радісна, бо промовисто говорила, що живуть вони над свої достатки, як типові міщани, що дорвалися до землі й бачать у ній тільки джерело своїх розваг, їй було ясно, що цього вистачить на який рік чи два. Потім Виджин доведеться продати. І якщо на той час вони з сестрою не повиходять заміж, то витрати, спричинені теперішнім життям, ще й зменшать їхні шанси.

Пізно вночі, розуміючи, що треба лягати, відкладала вона свої обрахунки, але замість того щоб спати, журилась тим, як зарадити цій біді. Чи усвідомлювала вона в такі хвилини, що йдеться тут не тільки про врятування їхнього матеріального становища? Що в гру тут входять мовби невиконані зобов’язання, які, хоч-не-хоч, береш на себе, ставши до якогось діла? Що, використовуючи цей маєток згідно з своїми примхами, вона діяла всупереч інтересам не так своїм, як іншим — вищим за своєю природою? Найправдоподібніше — нічого такого не мала вона в думках, і той каламутний неспокій, що не давав їй заснути, міг бути й наслідком поганих справ, і докором сумління більш піднесеного характеру. В усякому разі, це настільки гнітило Октавію, що їй почало деколи вчуватись тарахкотіння возів, дзвін коси, шелест снопів, булькіт молока в корівнику, туркання січкарні,— весь відгомін робіт, повз які вона не раз проходила байдуже, зі сміхом. Це гнало її з ліжка. Не зімкнувши очей, вона ще вдосвіта вставала і йшла по господарству. З папільйотками під хусткою, взимку — у кожушку, влітку — у перкалевій блузці, вона оглядала корівник, пташник, свинарник, сад, і часто не тільки оглядала, а й сама бралася за найважчу роботу. І мала від тих занять велику насолоду. Бо була вона тут у своїй стихії, ніхто не давав їй відчути, що е кращі від неї,— тут вона сама могла залюбки стати найкращою, адже здоров’я їй не бракувало. Як же хотілось їй у такі хвилини геть розігнати гостей і цілком віддатись Виджннові! І тут Октавію охоплювали незвичайні їй почуття і думки. «О, чи прийде такий час,— думала вона, — коли не кокетування, а те, що жінка робить, буде в ній не лише цінуватись, а й викликатиме любов і прагнення до неї? І коли краса жінки полягатиме не в танцюванні, а в тяжкій праці. А може, взагалі настануть часи, коли праця, і лише праця, цікавитиме людей, а всі оті пестунки долі від кохання залишаться десь на останньому місці? То було б добре для неї!» Бо ж, по суті, не таке вже й важливе було для неї кохання, просто одвічні звичаї вимагали, щоб вона розпалювала його в собі і марно — в інших до себе.

Утомлена, але осяйна, ставала вона десь біля плоту чи під деревом, щоб помріяти, але не про коханих або чоловіка, а про сина. Коли вже має бути мужчина, то хай буде син. Син — єдиний, хто міг би залишитись другом і товаришем її життя. Син — хто нічого від неї не чекав би і завжди знаходив у ній все те, в чому мав потребу. І знову: «О, чи прийде такий час, коли люди перестануть соромитись того, що насправді-таки обожнюють. Коли красою і гордістю жінки буде тільки праця і діти. І ніхто не запитає: звідки, чому? Ні про чоловіка, ні про становище, бенкети, успіхи, вбирання і стосунки…»

Проте мріям цим і роботі могла вона віддатись лише вранці, десь так до дев’ятої-десятої. Бо пізніше вставали гості й вона, опам’ятавшись, кидала все і нишком, щоб ніхто її не перестрів, забувши про мрії живлющі та перепивання, скрадалась назад, сердита, що після безсонної ночі матиме поганий вигляд. Якщо її молодша сестра, Сабіна, була у Виджині, Октавія, вертаючись отак у дім, завжди забігала до неї на хвилинку. І, відкривши без дозволу віконниці, починала бігати по кімнаті і ділитись з напівсонною сестрою не вибриками своїх непристойних фантазій, а справді поганими справами маєтку.

 — Люба моя, ти безперестанку спиш, — бурчала вона, — а мені голова пухне від питань: як та що?

— О-о-а-а-ой, ти та-а-ка-а, як зви-и-ча-айна собі пе-ре-е-купка, — потягувалася Сабіна і слова у неї виривалися з уст розбиті на склади. — На-ві-що се-бе му-чи-ти такими безглуздими дрібницями?

1 несподівано ці слова кидали Октавію в добрий настрій.

— Сабіна каже, що я дуже звичайна, — розповідала вона потім своїм приятелькам. — Але ж звичайні також мусять жити на світі. Що?' Ні? Але ж, мила моя!..

Бо звичайність — то хіба не значить бути таким, як усі? А звідси, виходить, що й вона нічим не скривджена, і зовнішнім виглядом також. Виходить, що й вона може мати все, що мають звичайні жінки. І кохання, звісно, теж.

Сабіна не завжди спала, як твердила Октавія, але й участі в житті сестри майже не брала, навіть кімнату мала окрему. І могла з неї взагалі не виходити до гостей. Зате залюбки блукала самотня серед нив, годинами лежала в траві або сиділа задумана біля води.

Краєвиди, які Октавія вміла використовувати для гостей і для того, щоб зосередити навколо себе товариство, на Сабіну впливали зовсім по-іншому — вона сама серед них танула. І не раз мала таке враження, наче сама ставала цими ланами, пронизливим цвірчанням коника, шелестом дерев. І гарно їй було від того відчуття, вона тим легше йому піддавалася, що розум недалекий мала, ані думати, ані читати не любила. Зате кохалась у співі. Хоч Виджин надавав життю родини особливої пишності, бувала тут Сабіна не часто. Вона постійно жила в Варшаві, де вчилася співу, мавши до того хист. Говорили також, що вона до смерті там у когось закохана. Все це, очевидно, вона вважала за свою незвичайність, хоч насправді особливе в ній було — це жіноча палка чарівність, якої не могли затінити ні важкувате тіло, ані неправильні риси обличчя. Дуже привабливі були в неї карі очі й соковиті щирі уста.

Хоч Сабіни частіше не бувало у Виджині, під ту йору, як Зигмунд Пшемиський освідчився її сестрі, вона жила тут. Октавія після чотирьох років напруження досягла тільки того, що відкладала на крайній випадок. Наречений був приятелем її батька, з яким маля ділові зв’язки. Потрапивши в грошову скруту, він, певне, хотів закріпити ці зв’язки міцніше. З Октавією єднав його лише товариський обмін ввічливостями. Проте в усьому іншому він виявляв себе в найкращому світлі, мав, як усі визнавали, породисту зовнішність, походив, як і Коцели, із зубожілого поміщицького роду. В селі його нічого не приваблювало, хіба тільки подобалось відпочивати. З містом же його зв’язувала необхідність заробітку, хвороблива тяга до розваг і помірковане бажання грати роль, яка на новому грунті повернула б його імені блиск, втрачений на старому. Але найважливішою рисою і достойністю пана

Пшемиського було те, що він об’явився. Що він наважився. Він не кохав, і його не кохали. Ах, любов, любов, роман шалений, поетичний, а тут — розрахунок, посаг, зв’язок двох холодних розумів. Гаразд, але скільки нещасливих, не спроможних розбудити або зазнати кохання тільки завдяки одруженню живуть, так, наче й справді зазнали або розбудили кохання те? Так воно чи ні, але Октавія, врешті, могла вільно зітхнути й спочити, особливо, коли помітила, що, крім розрахунку, нареченого приваблює до їхнього двору ще щось. Точніше не щось, а хтось — її сестра Сабіна. Зигмундові Пшемиському не загрожувала небезпека закохатись у Сабіну: всі знали, що він закоханий в одну вродливу, але бідну панночку. Просто мрійлива сестра Октавії дуже йому подобалась. Скоро-но він з’являвся — питав про неї, а його блакитні похмурі очі світлішали тільки в її мовчазному товаристві.

І коли якось Октавії захотілося поділитись щастям із своєю родичкою, тіткою Барбарою Нєхцицовою, з-під її пера вибігли повні тріумфу слова: «Безмірно я рада ще й тому, що пан Зигмунд дуже любить Сабіну. Він годинами просиджує з нею, і вони добре одне одного розуміють. А вона ж, бідна, така самотня і так потребує доброго серця. Дивуюся, який він з нею делікатний і уважний, і тішусь, що й чоловік з нього теж буде хороший».

Поблизу столика, на якому Октавія пише свого листа, Сабіна бренькає на фортепіано. Наречений, приховуючи позіхи, гортає ноти. А зі стіни, з портрета в золотій оправі, дивиться на своїх дочок чарівними синіми очима покійна Тереза Коцел.

А Октавія бідкається, метушиться і висмоктує з неприємних фактів приємні, хоч і фальшиві, висновки, і збирає крихти, тулить їх, ліпить, бодай зробити з найгіршого щось добре. Непевне добро, яким тішиться, до якого прагне вона так само, як великі духом прагнуть до своєї вікопомної мети.

Що веде її, що надає снаги? І хто ми в цьому світі, зайві чи потрібні, ми, вічний дріб'язок людський, з нашим богом, затаєним у дрібницях? З нашою правдою, заснованою на тисячах неправд і оман?

 1931

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.