Марія Домбровська. Сільське весілля-7

ОКТАВІЯ

 

Десь близько четвертої години дня стугоніння потяга стало сильнішати, воно відлунювало, з одного боку, від горбів, що пасмом підходили до самої залізниці, а з другого — від будівель Старого Порту, що юрмилися за парканом з великих поперечних дощок. Щогли, димарі, реї байдуже підпирали низьке похмуре небо. Могутні рамена кранів синіли в тумані непогоди. Раз по раз у паркані виникали просвітлини, і в них, наче прямо на суходолі, похитувався чорний корпус пароплава. Моря ніде не було видно. Дарма що збиралось на дощ, на верхній палубі одного з пароплавів сушилася розвішана на мотузці чоловіча білизна. Вітер надимав смугасті й білі холоші і підіймав їх над землею майже в горизонтальне положення.

Краєвид цей нагадав Октавії перше її справжнє страждання, коли після п’яти років подружнього життя вона раптом закохалась у свого власного ж таки чоловіка, з яким одружилась була, аби тільки вийти заміж. Зигмунд Пшемиський так налякався цього нападу несподіваної любові, що ладен був зараз же розірвати святі для нього пута умовностей і розлучитись із дружиною. Перебували вони тоді, в час цього лиха, на узбережжі Адріатики. Ішли одного разу берегом, от наче так, як тут. І так само на палубі якогось пароплава сохла там білизна.

— Глянь, як он спідні забавно надимаються, — сміючись промовив Зигмунд.

Були то його єдині за всю подорож не ворожі й не понурі слова. Доля обікрала її тоді в найбільшій і найпалкішій мрії. Октавія гадала, що забрано в неї вже все. Вона вірила, що давно вже вільна від ілюзій, але насправді мала їх у собі невичерпний запас і ще не раз доводилось їй у житті їх втрачати. Останньою, недавно втраченою, була ілюзія, що діти її, Антось і Зофія, не зможуть без неї обійтися. Стільки років по всьому дому лунали їхні вигуки: «Мамо! Мамо!» Ці поклики вимагали материнської допомоги спершу дитячим дзвінким щебетом, потім хрипким баритоном і жвавим альтом підлітків. І ось ця єдина для Октавії любовна пісня замовкла, діти стали в домі гостями. Тепер хтось інший допомагав їм, чи, може, вони допомагали комусь.

Але порожнеча, що розкрилась перед нею після відходу дітей, викликала в неї потребу нового напруження.

«Навіщо засмучуватись? — думала вона. — То цілком природно, що я їм уже не потрібна. Але мої зв'язки в Зеленій Пристані можуть стати для них рятівними. Море — це майбутнє моїх дітей. Як добре, що я знайшла це, що не злякалася».

Те, що Октавія знайшла і чого не злякалась, були клопоти з будинком, яким вони вже рік володіли і побудову якого вона вважала справою своїх рук.

Коли внаслідок післявоєнних розрахунків між державами Пшемиські отримали певну суму грошей як часткове відшкодування збитків, що випали їм на долю під час світової завірюхи, Зигмунд Пшемиський не виявив такої заповзятості, до якої спонукала одержана сума грошей. Втомлений успіхом у жінок, та вже не дуже й певний його, Зигмунд був байдужий до того, що робити з грішми. Йдучи уторованим шляхом, він мав намір вигідно вкласти їх у надійні папери такого підприємства, де після втрати своєї матеріальної незалежності він міг би залишитись шанованим за ретельність і елегантність службовцем з добрим заробітком. Діти теж були байдужі до грошових справ.

Отож би наче настав час для Октавії. Вона відчула, що це саме той час, коли треба розважливо подумати про майбутнє. Найрозважливіше, вважала вона, побудувати будинок. Але про якусь віллу заради приємних хвилин, ясна річ, не могло бути й мови. Ті часи для них уже минули. Октавії припала до душі невеличка ділянка землі над морем, де серед недавніх пустирів виріс Новий Порт, а неподалік від нього, на горбах, — дачне селище. Обставини так сприятливо збігалися, що організаторами дачних закладів виявились давні Зигмундові знайомі, і вони охоче допомогли Пшемиським купити ділянку на вигідних умовах. Зигмунд на купівлю землі ще погоджувався, але, коли Октавія виявила намір побудувати там будинок для літників, а може, й для постійних мешканців Порту, відчув себе ображеним. Одначе Октавія не поступилася. На власну руч вона заходилась клопотати про позичку, замовила проект, склала попередній договір з підрядчиками і, заскочивши чоловіка доконаним фактом, дістала його згоду, а за весну й будинок спорудила. Торішнього літа жили вже в ньому дачники, а прибуток із сезону покрив відсотки і дав усій родині змогу безкоштовно відпочити над морем. Пшемиський, прогулюючись пляжем у білому костюмі, повернув собі давню прихильність жінок, які вважали погляд його блакитних очей ще досить привабливим. А Октавія нарешті мала власні гроші на особисті видатки, сказати б, «на дріб’язок», через що відпала одна з причин їхніх щоденних сутичок, які збільшували й без того повсякчасне в їхньому домі роздратування. Свою нову діяльність вона вважала розумною і корисною, і коли ранньої весни конче потрібним виявився її догляд за впорядкуванням та викінченням будинку над морем, вона охоче вибралася в дорогу і тепер нетерпляче чекала кінця подорожі.

Після короткої зупинки в Старому Порту поїзд рушив берегом затоки, проте не понад самою водою, а через пасмо пагорбів. Зібравши валізи, Октавія стояла напоготові біля вікна. За шибкою на пагорбах їй привидівся відблиск сонця, хоч насправді поміж вершинами нависли важкі хмари. Це просто світився буковий і дубовий ліс, ще з осені застелений сухим листом. Узбіччя горбів, наче одягнені в хутро, заросли сосником уперемішку із чорними кучерями луб’янцю.

Октавія пам'ятала, що десь тут з поїзда вже видно море, і нетерпеливилася його побачити, а потім їй здалося, що вона, як завжди, прогавила те місце. Проте пагорби незабаром розійшлися і на дні видолинка між ними, ніби в мисці, каламутним, білуватим півколом показалося море. Воно було ще блідіше, ніж хмари. Краєвид цей виник раптово і зник. До того ж пішов гострий косий сніг.

Октавія витягнула свої валізи в коридор, де вже стояли в чеканні двоє гарно вбраних невисоких, кремезних чоловіків з вилицюватими, старанно виголеними обличчями. Коли Октавія почала вовтузитись зі своїми валізами, чоловіки глянули на неї, але відразу ж і відвернулися.

Поїзд наближався до Зеленої Пристані. Хмари несподівано розступились, а в яскравому сонці заясніло мокре, наче з купелі щойно, барвисте безладдя молодого міста в розбудові. Місто лежало в широкій пласкій долині, в яку півколом врізалася затока. Долину оточували пагорби, що з обох сторін прямовисно спадали до вузького піщаного пляжу.

Коли Октавія вийшла з вагона, погода знов зіпсувалась: холодний вітер дмухнув рвучко з-за рогу, і знову замрячило щось, чи то сніг, чи то дощ.

Кондуктор повільно ступав уздовж перону й знехотя якось вигукував:

— Зелена Пристань! Зелена Пристань!

Далеко в морі лунало судомисте, переривчасте виття басовитої сирени. Октавія бігла за носієм, який надто поспішав, і раптом втратила його з очей. Догукався він її вже тоді, як увіпхнув валізи в одне з останніх таксі. Октавія дуже розгнівалась, що треба ще підбігати, і, даючи носієві гроші, дорікала:

— Не розумію, як можна так летіти! Я ж хвора на серце.

Шоферові вона наказала зупинитись біля міського банку. Банк давно вже був зачинений, але вона відчула, що не заспокоїться і не засне, поки не впевниться, чи дістане позичку, про яку просила в листі. Від тієї позички залежало, чи зможе вона докінчити внутрішнє обладнання будинку, а також виплатити по векселях.

Жив директор при банку, і Октавія була з ним знайома. Може, він і не образиться, якщо вона зайде де нього додому й запитає про позичку. А втім, Октавія надавала своїм справам такого великого значення, що й думати не хотіла, чи образиться хто на неї.

В директора пробула вона недовго. Вийшла від нього з постарілим, змученим обличчям. На позичку не було жодної надії. Принаймні на ближчий час.

— На Букову, — сумно сказала вона шоферові. — Вілла «Зофія».

Шофер з місця увімкнув другу швидкість, і авто, заревівши, погналося на гору Бонгарта, де було дачне селище.

Будинок Пшемиських стояв недалеко від чистої, заасфальтованої, але ще мало забудованої вулиці. Щоб під'їхати до нього, треба було звернути на розкопану, підготовану до забудови ділянку. ГІогецавши на тих вибоях, машина врешті накренилася на один бік і зупинилась біля гратованої огорожі вілли «Зофія». Цю мить між хмарами утворився отвір, крізь який прорвалась кров'яниста заграва заходу; в цьому зловісному сяйві Октавія побачила стіни свого будинку. Проте вона дуже зраділа, бо втративши надію на позичку, гадала вже, що й стіни її будинку розвіялись і зникли.

Ніхто не вибіг їй назустріч, пекучий холод проймав до кісток. Зійшовши на східці, Октавія відхилила двері й гукнула в коридор:

— Є там хто? Вийдіть, будь ласка!

Долинули хуткі кроки з підвалу, і незабаром перед нею стояв адміністратор її будинку, а заодно й доглядач за роботами в порту, Євстахій Кропковський. У нього була енергійна лінія голови, низько підстрижене волосся, обличчя, як гарний буханець чорного хліба, невеликий хлопчачий ніс і світлі розумні очі.

— Я чекав на вас, — мовив він, цілуючи Октавії руки, — чекав, виходив на вулицю, але не дочекався. Я вже, фактично, гадав, що скоїлося щось і ви ке приїдете.

— Я до міста заїздила, — пояснила Октавія, йдучи за Кропковським, який рушив до машини за валізами.

— А що, хіба я не казала? — вела далі Октавія. — Позички ми не одержимо. Як вам це подобається?

Кропковський вислухав новину сумовито, але спокійно.

— А я вже домовився з робітниками, щоб прибирали й білили, — розповідав він, несучи валізи сходами. — Вчора почали каналізацію чистити. Парубків узяв, щоб сад скопали. Має прийти завтра вранці столяр, за вапно я теж дав завдаток, стільки, як ви, фактично, дозволяли.

Відомості ті не налякали Октавію, навпаки, додали їй бадьорості.

Залишившись одна, в тісній кімнатчині, де на стільці й долі, коло печі, стояли дві її валізи, Октавія забігала сюди й туди серед банально елегантних пансіонатських меблів. Вона розмірковувала, як би його обійтися без позички й зробити в будинкові все, що потрібно.

«Викінчити сіни, на бильця, на деякі меблі, на пружину до вхідних дверей, певне, вистачить комірного, — втішала вона себе. — Хай Кропковський хоч що хоче, а комірне мусить з усіх виправити. А з садом, — прикидала вона далі, — нічого не вдієш, не можна так, як хочеться, то посію траву».

Та від думки, що в садку її ростиме лиш трава, всі роботи біля будинку видались Октавії зовсім не потрібні, і вона пішла іншим шляхом.

«Якщо я частину векселів продовжу, — міркувала вона, — то мені, може, вистачить на троянди й тую, а то ще й на кілька кущів дикого винограду. Ну і там на якісь фльокси, оксамитки, дельфінії — платити ж за них дріб’язок. А цікаво, чи дорого коштують таволга й жовта акація?»

Коли Кропковський знову прийшов, несучи чайник з окропом, Октавія заходилася клопотати біля столика, на якому вже були приготовлені тарілочки й склянки. Вона вийняла з дорожної сумки хліб, масло, цукор і сказала не без задоволення:

— Це ще, скажу я вам, щастя, що нема тут мого чоловіка й що він не знає про відмову позички. Він у мене страх який нервовий. Ще захворів би. А ми вже з вами тим часом дамо тут усьому раду. Правда?

— Сподіваюся, що дамо, — флегматично відповів Кропковський і відразу ж додав: — Зробимо все, що можна.

Говорив він трохи приглушено, ніби хворий був на нежить, але голос його справляв приємне враження і викликав довіру. «Як він за все уболіває, — думала Октавія. — Мені пощастило, що я натрапила на нього».

Після чаю, спланувавши, що мала робити завтра, Октавія закуталася шалем і, сівши край канапи, чекала на Кропковського, який мав принести квартирні гроші.

Будинок був сповнений якимось особливим своїм гармидером. Звідусіль долітала кухонна метушня, трахкали дверцятами грубок, чимось кидали, щось рубали, дзюрчала вода з крана. По другий бік коридора навпроти дверей кімнати Октавії хтось співав фальшивим дискантом, а десь із верхнього поверху линув жіночий спів — зовсім інакший, глибокий, мелодійний і сумний. Раз по раз хляпали вхідні двері, аж будинок здригався, сходами, мов табун лошат, ганяли чиїсь діти; сміх і верещання їхнє іноді затихали на мить, як гороб’ячий щебет, а тоді вибухали з подвоєною силою.

Терпіти цей безладний гармидер було куди важче, ніж ритмічний гул найлюднішої вулиці великого міста.

— Як він, цей Рончка, побудував мені дім? — обурювалась Октавія, маючи претензію до свого архітектора. — Тут же збожеволіти можна.

— Що це за галас? — запитала вона Кропковського, що саме ввійшов до кімнати.

Той подивився на неї з таким почуттям, наче йому наказували вловити якісь зовсім невловимі для вуха звуки. Тиша, либонь, була йому байдужа в житті, і тому Октавія, зробивши йому полегкість, запитала по-іншому:

— Що це за діти там бігають?

— То переважно штурманові, вони, фактично, завжди найбільше галасують.

— Але ж почекайте, жінка штурманова казала, що у неї двоє дітей, та й ті ще не ходять.

— А виявилось — діти ті ходять уже. До того ж в їхню кімнату поселився ще й брат штурмана з жінкою та двома дітьми, ніби тимчасово.

Октавія зірвалася з канапи і забігала по кімнаті.

— То значить замість чотирьох — восьмеро! Замість чотирьох — восьмеро! — повторювала вона, аж задихалась.

— Скорше, не восьмеро, а шестеро, — поправив її Кропковський, — бо штурман і його брат весь час у морі.

Все одно. Цих дітей вистачить за восьмеро дорослих, — гарячкувала Октавія. — Ще й найкращу кімнату займають. Ту, з вікнами на море. Принаймні вони хоч обіцяють звільнити її до початку сезону?

— Гадаю, в цьому можна не сумніватись, — відповів управитель будинку і перейшов до грошових справ.

— Квартирних, — звітував він, — зібрав загалом, скільки вдалось, але, фактично, набігався добряче. То сьогодні, а то завтра, а то в свято, а то після свята, словом, хазяйко, у мене вже в голові все завертілось. Ось вам список, а ось, будь ласка, гроші.

— Зараз… перевірю. Кринські з п’ятого дали, ясна річ, усі. Хлопці з кухні внизу — тільки за лютий. А штурманова — нічого? Ох, боже, що робити, щоб вони платили! — вигукнула Октавія, відчуваючи, що потреба в грошах підступила до неї так гостро, як, бува, підступає голод.

— Штурманиха, фактично, пояснює тим, що не прийшов ще пароплав. Але як я їй пригрозив, обіцяла, що того тижня заплатить.

— І не платить, ще й до сезону не вибереться, — забідкалась Октавія.

Восени всі її зусилля йшли на те, щоб знайти таких квартирантів, які мешкали б у неї лише взимку. Потім ці зимові птахи мали поступитись місцем для багатих гостей літнього сезону. Найліпше було б мати постійних мешканців, або, навпаки, розраховувати тільки на прибуток з літа. Менше було б клопоту. Але в житті не все натрапиш на таку рівну дорогу. І взимку теж мусиш платити — по векселях, податки, відсотки… А не брати літників, що дають добрий прибуток, навіть нерозумно. І врешті, ніколи не знаєш, чи вистачить тобі тих квартирних грошей, бо завжди боїшся, що хтось може не заплатити вчасно або обдурити. Власне, щось подібне Октавія побачила й зараз, тільки-но глянула в список.

— Що? — вигукнула вона. — Той з третього втік? Втік і не заплатив?

— Фактично, вибрався нишком, — зітхнувши, визнав Кропковський. — Але то, може, й на краще, бо він наймав кімнату на одинака, а щоночі в нього ночувала якась особа, і, як я примітив зі сходів, щоразу якась нова. Я так боявся, щоб ті особи пожильців не обікрали. Бо пожильці наші, — вів він далі, розбалакуючись, — і так мають досить претензій… Скільки оце наслухався я про ті бильця на сходах. Кажуть, що це тут за порядки, коли й билець поставити не можуть. А найбільше від Кринських із п’ятого. Від них-то про все. То бильця, а то вікно не зачиняється, то дитина не може гратись на підлозі, бо з дверей дме, а то знову печі димлять…

— Як то, — перервала Октавія, — у Кринських печі димлять, а ви нічого мені не писали?

Кринські найкращі пожильці, єдині, котрим Октавія наймала помешкання на цілий рік, бо заплатили вони за шість місяців наперед.

— Щодо печей, — заспокоїв Кропковський, — то виявилось, фактично, що димить лише одна, бо цеглина в ній випала. Ми з швагром самі полагодили. Коли що можу, то роблю своїми силами.

— Що вікна й двері не пристають, це я знаю. Столяр гроша зломаного в мене не побачить, доки їх не полагодить, — обіцяла розгнівана Октавія.

Вона хотіла ще щось сказати, але в цю неприємну розмову зненацька вплелися ніжні тремтячі звуки мандоліни й молодий, чистий чоловічий голос. Слова було чути дуже виразно:

До мене пригорнись, я так люблю тебе…

Крім мандоліни, співу цьому акомпанував ще стукіт чи не гачком об коробку з-під вугілля 1 ритмічний тупіт ніг.

— Що це? І де це? На кухні?

— Так, — сумовито підтвердив Кропковський, — це, фактично, парубки на кухні.

— Це добре мені! — обурилась Октавія. — То вони ж навмисне відлякують від мого дому пожильців! Вже обидва горлають! Ось, будь ласка, втішайся! Ні, з ними треба поговорити відверто! Влаштували мені тут якийсь дансинг.

— Так завжди буває, коли нема дома господині, — нарікала вона, ні до кого зокрема не звертаючись. — Мало що квартиранти не платять, що втікають, не заплативши, що ніхто за печі не дбає, то ще й з цих нещасних будинків влаштовують танцювальні зали.

— А це що таке? — вигукнула вона раптом. — Вітер? Мати божа, який вітрюга зірвався. І тут зимно, наче в псарні. Цього року весни, певне, зовсім це буде.

Кропковський спохмурнів, слухаючи цю промову, але вислухав мовчки. І визнав за потрібне відповісти лише на останні слова Октавії.

— Після такої важкої зими, — обізвався він, — фактично, не можна зігрітись. Я, коли ваша ласка, піду до парубків на кухню і скажу, щоб не грали, а принесли сюди вугілля. Зрання тут топили, та, певне, вивіяло вже. Але то нічого, вони зараз напалять.

Залишившись сама, Октавія сіла і, прислухаючись до бренькання мандоліни, замислилася. А коли музика втихлц, їй стало чомусь сумно.

Хлопці ті були протеже управителя, працювали вони канцеляристами в магістраті, а мешкали па нижньому поверсі в кухні, що входила до літнього помешкання Пшемиських. Незабаром один з них постукав до Октавії і ввійшов, тримаючи перед собою залізного кошика з вугіллям. Тримав він його незграбно, здалеку від себе, бо одягнутий був хоч і бідно, але з претензійною елегантністю вісімнадцятилітньої людини, що має вже певну посаду.

— Добрий вечір, — мовив хлопець привітно й тихо, і, поставивши кошика біля грубки, почав відчиняти дверцята.

Хоч цей юнак був зовсім не схожий на молодого Пшемиського, але віяло від нього тією ж ранньою порою життя, і Октавія розчулилася.

— Ви так завжди у вільний час граєте на мандоліні? — запитала вона доброзичливо.

— О, так, — відповів юнак і засміявся.

— Мандоліна гарний інструмент, правда? Його легко з собою всюди брати. Мій син добре грає на роялі, але я бог зна, що б дала, аби він навчився грати на мандоліні. На прогулянці якій або ще де, то велика насолода, правда?

— О, так, — запально підтвердив хлопець із кухні.

— А хто це з вас так гарно співає? Це ви? І ви любите співати?

— О, так, — таким самим тоном відповів юнак.

Він взявся розпалювати, але якось невміло. Тричі

виймав і знову вкладав тріски, а вони все гасли.

— Ви ніяк не впораєтесь з тими дровами. Дозвольте, може, я розпалю.

Октавія вклякнула на коліна і якось так розгорнула трісочки, що вони відразу ж зайнялися. Молодий канцелярист, услужливо схилившись, стояв біля неї і щораз подавав їй якісь непотрібні речі.

— Як ви гадаєте, — запитала Октавія, вкладаючи до грубки грудки вугілля, — чи можна буде тут влітку дістати піаніно?

— О, звичайно! — вигукнув юнак так жваво, наче можливість дати їй цю відповідь — хтозна-яка для нього приємність.

— Син мій торік улітку був такий виснажений наукою. Мені здається, якби пощастило дістати піаніно, йому було б тут веселіше. Правда?

— О, звичайно! — палко запевнив юнак.

Коли він пішов, Октавія якийсь час наслухалася, але мандоліни вже не було чутно. Штурманова теж замовкла, діти вже не бігали, двері не трахкали. Настала бажана тиша, але Октавії видалась вона цвинтарною тишею. За вікном пронизливо свистів вітер, а в грубці гуготів, пломеніючи язиками, вогонь.

— Всі мене обкрадають, — сонно жалілась Октавія. — Власне, Кропковський мав би заплатити за того пожильця…

Прокинувшись уранці, Октавія перерахувала всі свої прибутки і, переконавшись, що їх не вистачить, твердо дійшла до думки: «Продовжу термін векселів».

І на серці в неї стало так ясно, наче в кімнаті, коли розтулять віконниці. Вона зірвалася з ліжка… але відразу ж присіла, бо зашуміло в голові й закалаталося серце. Ноги теж затерпли. Щораз частіше тепер вставала вона вранці з затерплими ногами або руками, з важкою головою. Зараз вона заходилась розтирати руки й литки, і добре вмившись, знову відчула себе молодою і бадьорою, попри свої п’ятдесят Погода, очевидно, була гарна, бо рожева оксамитова штора на вікні вся аж ніби вогнем палахкотіла. Октавія розсунула її і від різкого блиску зарошених шибок примружилася. Сонце залило кімнату, тремтячі тіні від крапель, що стікали по вікні, рухались на стінах і на підлозі.

Протерши рукою шибку, Октавія побачила біля будинку сніг, а далеко на крайобрії, між дахом сусідньої вілли й похилим обрисом пагорбів, — синю хистку хвилю з білою гривою. «Яка краса! Але, мабуть, пекельний холод», — подумала вона.

Октавія швидко одяглася і якусь хвилину дивилася в дзеркало. Плечі в неї були трохи зависокі, і це надавало їй вигляду людини, яка зібралась чи то скочити високо, чи то бігти кудись. Багато хиб було в її зовнішності, але все ж вона ще мала вигляд міцної жінки, яку не зігнули ніякі лиха. Гумовий пасок розправляв її не зовсім гармонійну постать, пальто й капелюшок засвідчували витончений смак, маленькі ноги й руки приховували брак стрункої постави. Виглядала вона ще молодо, обличчя мала свіже, готове щомиті залитись рум’янцем, губи — соковиті, а очі — розумні й рухливі. Десь у дорозі, серед чужих людей, їй часто не вірили, що в неї дорослі діти.

Бути кремезною, та ще й брюнеткою, і зберегти в її роки молодий вигляд — це теж прихильність долі. Це підтримує, дозволяв ще на щось сподіватись, додає сили…

Озброєна тією силою, вона ще до полудня закінчила майже всі задумані справи з продовженням векселів. Це підбадьорило її, і вона вирішила не зволікаючи замовити сітчасту хвіртку в садок і пружину до дверей. Іти треба було далеко, аж до Порту, але Октавія мчала, мов на крилах, гнана вже не тільки необхідністю зробити видатки, але й небезпечним, облудним сподіванням, що десь, колись, якось досягне вона великих зисків.

Проте майстра, який робив хвіртки, вона не застала, а його неповнолітній помічник не вмів приймати замовлень. Настрій її відразу ж пригас, прикро було, що даремно ходила, навіть обідати не захотілось, і вона вирішила ще раз піти до міського банку. Хто знає, може, директор просто був незадоволений вчора, що вона зайшла до нього на квартиру, і тому відмовив їй.

Серце в неї схвильовано билося, коли вона входила до банку.

Директор був надзвичайно люб’язний, але щодо позички сьогодні теж не може нічого обіцяти. Він показав їй крізь вікно на кілька недобудованих кам’яниць, червоні стіни яких щербатилися в мереживі риштувань.

— У вас принаймні будинок закінчений, — казав він, — а я не можу допомогти навіть тим, хто почав уже будівництво й змушений зупинити його. Тепер нікому не дають кредитів.

Октавія пробувала ще доводити щось своє, хоч насправді її давно вже переконали в протилежному.

— То правда, — погоджувалась вона подумки з директором, — тепер загальна криза. Криза, що вдієш.

Думка, що тепер всім нелегко, підбадьорила Октавію. Правда, їй частіше доводилось разом з іншими терпіти, аніж радіти, але, в усякому разі, не так самотньо почуваєшся в біді.

Проте цієї розсудливої втіхи вистачило ненадовго. Хотілося чогось вагомішого. Вона зайшла до гарного ресторану пообідати — любила-бо посидіти в ресторані. Вона була сумна й лиха, як завжди, коли їй не вдавалося задумане. І щоразу в таких випадках мала відчуття, ніби життя зупинилося або повернеться в своєму русі назад, бо переконана була, що рухає його вперед лише успішно виконана справа.

Додому йшла вона не звичайною дорогою, а через пляж, наче сподіваючись там знайти собі якесь заспокоєння. Погода, як і вранці, була чудова, проте не потеплішало. Гострий, кусючий вітер змінив лише напрям, віяв тепер з суходолу, і здавалося, що тут унизу, за стрімкою стіною пагорба, тепліше, ніж у місті. Затока заспокоїлась, і на ній вже не грали хвилі; води її шелестіли біля берега і, відхлинаючи назад, бралися зморшками, як замислене чоло. Море було голубе, наче вкрите мерехтливою скляною плівкою, а небо від цього — ще ясніше й глибше. Все довкола дихало піднесеною, яскравою чистотою.

Коли Октавія зійшла на гору Бонгарта, її очам відкрився краєвид, на тлі якого вирізнялася «Зофія».

Будинок стояв на вершині плоскогір’я, яке, з одного боку, зливалося з портом, а з другого — переходило в лісисті гори, дику, але найкрасивішу частину узбережжя. «А місце таки вибрала чудове», — подумала Октавія, ніби комусь заперечувала.

Про те, чи красивий її будинок, ніколи нікого вона не запитувала. Вона велася, як мати, що, слухаючи про вроду своєї дитини, боїться вловити в очах співрозмовника бодай найменший сумнів.

Вона була певна, що будинок поставлено розумно, з належним використанням кожного дюйма площі. Тільки його сірі стіни, зведені, наче дві коробки, одна — вертикально, інша — горизонтально, видавались їй іноді надто похмурими й безбарвними, наче олив’яні;і мури в’язниці.

Цього разу, однак, замість прикрості вигляд будинку збудив у ній бажання дії.

«Треба б їх світлішими трохи зробити, — погодилась вона. — Рончка мав таки рацію. Карнизи й поручні на балконах треба пофарбувати в червоне».

І, дарма що видатки ці були тепер їй не під силу, вона вирішила пофарбувати віллу «Зофія» в світлі, приємні кольори з теплими відтінками.

«Пурпурові смужки біля вікон ще більше оживлять ту білість. Ну і обов’язково ж — сад!» Октавія вірила в зелень. Особливо в зелень дикого винограду, який надає стінам привабливості. Під покровом буйної виноградної зелені будинок і справді стане гарним місцем для тиші й відпочинку.

Але тим часом він не приваблював тишею. На сходах гулко верещала пилка, бахкали майстри, прибиваючи бильця, а Кропковський, що вже повернувся з роботи, вітав Октавію в такий спосіб:

— На горищі вкрали ліжко, призначене для гостей.

Не встигла вона здивуватись чи розгніватись, як він

одразу ж подав їй пошту, і Октавія тут-таки, на сходах, заходилася її читати. Новини були неприємні. Прийшло повідомлення, що відсотки по головній державній позичці буде збільшено. Октавія увійшла до себе в кімнату і, не скидаючи ні пальта, ні капелюшка, довго сиділа непорушно, мов паралізована. Мучило1 її питання, чи подужав вона це все. Непокоїло також, що скаже Зигмунд, коли довідається про її видатки на будинок, хоч вона не одержала позички, а до того ще змушена платити підвищені відсотки за державну позичку. За цими важкими думами застав її Кропковський. Понуро насупившись, управитель сказав:

— За того пожильця, що прожив півмісяця і не заплатив, я, фактично, заплачу сам, щоб надалі мав науку за те, що не брав комірних відразу. А взагалі, я хочу просити, щоб ви мене звільнили з цієї посади.

Октавія спалахнула:

— Звільнити? Чому? Про пожильця я ж нічого не казала.

— Вчора підвечір ви, фактично, нагадали про пожильців, які живуть, а потім нишком тікають, і що будинок перетворили на танцювальну залу. А я вже й так мало не збожеволів.

— Пане Кропковський! — вражено вигукнула Октавія. — Бійтеся бога! По-перше, я казала не про вас, а про будинки взагалі. А те, щоб ви платили за когось, мені й на думку не спадало. Хіба ж я порушую це питання? Чи, наприклад, про те ліжко хоч словом обізвалась? Ви б уже зовсім совісті не мали, якби пішли від мене тепер, перед літнім сезоном.

Вона замовкла, бо хтось постукав у двері. Кропковський вийшов подивитись і, повернувшись, урочисто повідомив:

— Штурман повернувся.

Кров ударила Октавії в обличчя. Ще морока з цим штурманом. Певне, ні платити, ні виселятись не захоче. Але чого б то сам з’явився? В усякому разі, налагодилась вона на гостру розмову, може навіть погрозиться примусовим виселенням.

Кропковський вийшов, а до кімнати вступив здоровань з темним обличчям і жовтими, мов жито, вусами.

Одягнений він був не в морську форму, а в дешевий цивільний костюм. Він подав Октавії величезну й тверду, ніби дерев’яну, руку. І зробив це так вишукано, що вітання на якусь мить наче завмерло в тиші. Потім він так само церемонно вручив їй пачку банкнотів. Заплатив усю заборгованість, заплатив навіть за поточний місяць, за квітень. Октавія мала таке відчуття, наче спускаючись поночі сходами, шукала йогою сходинки, а потрапила на рівну підлогу. Було їй дуже соромно, й вона не знала, що сказати.

— Ви штурман? — запитала вона, аби лише запитати щось.

Ні, виявилося, що чоловік з житніми вусами — кочегар. Працює він у трюмі пароплава товариства «Трансмор».

— Тоді це ваш брат штурман? — швиденько сказала Октавія.

— Ні, ні. Брат допомагає мені біля топок. Умови там, у трюмі, важкі, людина без повітря. Але тепер, — мовив він несміливо, — ми з дружиною і братовою сім’єю поїдемо, певне, до Голландії. Так що в травні ми, з вашого дозволу, виселимося. Бо ми, — додав він, засоромившись, — дістали спадщину.

— Що ви кажете?! Спадщину?

— Так, після мого діда, точніше, прадіда, що жив у Чікаго. Але в Голландії є ще спадкоємці, і через це ми всі туди поїдемо. І погладжуючи шапку, що тримав у руках, названий штурман додав ще перегодом: — А з паперів з’ясувалося, що той прадід до Америки виїхав з Костюшком. Може, він і шляхтич ще був?

Думка ця його, видимо, хвилювала.

— Так, — повторив він, — може, він був, цей дід, ще й шляхтич?

Октавія хотіла сказати: «А що тепер шляхтич!» — але завагалась і лише мовила непевно:

— Можливо…

Новий клопіт опосів її. Хто хоч раз візьметься за яку справу, то, певне, вже ніколи не знатиме спокою. Ще недавно вона бідкалась, як виселити з будинку оцього штурмана, а тепер, коли з ним так добре полагодилось, її гнітило якесь недоречне відчуття, що всі її пожильці подістають якусь спадщину й поїдуть до Голландії, а вона восени матиме на зиму порожній будинок, бо нових пожильців не знайде. Вона мало не спокусилася здати будинок у винайм на десять років, під санаторій, як це їй пропонували, і збутися всякої мороки. Зигмунд і діти однак ніколи не оцінять належно її працю — ніколи вони не вдоволені тим, що вона робить. Їм, очевидно, треба чогось іншого. Чогось такого, від чого вони з нею були б веселі й щасливі. Та, на жаль, Октавія не може їм дати того. Знає вона, що вони до неї прихильні, але щоб були задоволені, то цього вже вона, бідолашна, не здолає. І Октавія відчула, що без біганини, без клопоту вона, як п’яниця без горілки, не здольна жити.»

— А якщо ви повернетесь з Голландії, — гукнула вона вслід кочегарові, — то восени заходьте до нас. Якесь помешкання у нас завжди знайдеться.

Однак те її не заспокоїло. Їй хотілось мати переконання, що будинок на зиму не залишиться порожнім. Вона побігла на нижній поверх, де жив управитель« Викликала Кропковського й сказала:

— Штурман заплатив усе. Але він скоро виселиться. Ви знаєте, що я надумала? Я здам на цілий рік те помешкання, що ми влітку займаємо. Ми чудово помістимось у тій кімнаті з терасою. Треба негайно ж дати оголошення. У наш час залишати собі трикімнатне помешкання — це великий збиток. Правда ж бо?

— Звичайно, збиток, — погодився Кропковський.

Його добродушне обличчя залишалося все ще похмурим.

Октавія це помітила й сказала:

— Принаймні хоч би ви не труїли і не ускладнювали мені життя. Коли я що й кажу, то це тому, що сама ледве дихаю. І не через якогось там пожильця абощо. Ви краще подивіться, що я маю: відсоткову норму знову нам підвищили.

— Я, фактично, ніколи й нічого б не казав, — відповів управитель, — але мені неприємно, коли господиня не задоволена.

— Та хто коли був незадоволенні!? — нервувала Октавія. Хіба хтось інший на моєму місці так би й попустив оту справу з украденим ліжком? Це-бо, — не могла вона втриматись, — теж велика втрата.

— Я ліжко, фактично, теж відкуплю.

— Я ж від вас цього не вимагаю.

І вони якийсь час взаємно доводили, що прощають одне одному те вкрадене ліжко.

А під кінець Кропковський, наче йому тільки-но спало те на думку, сказав:

— Я й про позичку для нашого будинку подумав. Мій швагер може вам її дати, — виголосив він урочисто.

Таким чином непорозуміння з Кропковським залагодилося. І Октавія дуже зраділа. Давно вже єдиною радістю в її житті була радість щасливо залагодженого клопоту. «А втім, — думала вона, — скільки людей на світі мають у своєму житті лише цю єдину радість».

Зрештою, на разі все закінчилось несподіваною вигодою. У зовсім не передбачений спосіб вона раптом одержить позичку.

— А кажуть, що нема хороших людей, — раділа Октавія. — Треба тільки вміти з людьми жити. А я ж то вже вмію, — вона аж тремтіла з радості.

Одного дня Кропковський і справді привів свого швагра, у якого було трохи заощаджених грошей, і він охоче погодився позичити їх Октавії під звичайний відсоток.

Ущасливлена Октавія одразу ж поїхала на таксі до Старого Порту по дикий виноград, троянди та інші кущі. Повернувшись десь під полудень, вона склала все те біля стіни будинку, владнала справи з кількома людьми, що чекали на неї, і побігла до садівника. Дорогою до міста нараз її зупинило передчуття якоїсь погрозливої небезпеки. Віддихавшись, вона збагнула, що ця загроза, дедалі більша, живе в ній самій. Відчуття це зникло так само раптово, як і з’явилось, і Октавія швидко пішла далі.

Садівник обіцяв прийти вранці наступного дня, але в домовлену годину не з’явився.

Октавія разом з найнятим хлопцем зробила все, що могла. Посіяла траву, вирівняла її, обклала дерном навколо будинку й усі стежки, але планування квітників боялась на себе брати. А садівника все не було.

— Оце то люди. А кажуть, що люди добрі, — повторювала вона.

Т причиною всякого лиха в світі вона мала тепер, як первородний гріх, оце вічне запізнення. Щоб скоротити собі чекання, вона подалася шукати безвідповідального садівника. Дома його не застала, а знайшла аж на міських плантаціях; він сказав їй, що зараз прийде. Заспокоєна Октавія, залагодивши дорогою ще деякі справи, не поспішаючи, рушила додому. А садівника так і не було. Октавія просто не хотіла вірити.

— Як це, — зверталась вона до хлопця, — він же пішов до мене! Я ж сама бачила, як пішов, — казала вона так, ніби хлопець завинив у тому, що садівник не прийшов.

Вона чекала й чекала. Щоразу, як хтось стукав, вона зривалась, бігла, але чула зовсім не те, що хотіла: «Маляр прийшов!», «Скляр прийшов», «Питають за квартиру». Всі приходили, не було тільки нетерпляче очікуваного садівника.

З’явився він аж надвечір і дуже поспішав, бо мав ще садити квіти на якомусь прибережному бульварі. Він хотів тільки вказати хлопцеві, де й що робити. Але Октавія запротестувала, не відпустила його, розгнівалась і. мало не за поли тримаючи, сама з ним працювала й наполягла, щоб зробили-таки все як слід. І лише тоді вона вільно зітхнула. Доведений до ладу садок мав у собі, здавалося, щось рятівне, всьому дню надавав належної довершеності.

Вона покликала Кропковського, щоб показати свою роботу.

— Ні, — казала вона, пройнята найкращими намірами, — я нікому не здам нашого літнього помешкання. Не треба давати оголошення. Це було б чисте безглуздя — тіснитися в одній кімнаті. Мій чоловік після цілого року праці заслужив достойний відпочинок, та й мені теж дещо належить. Хіба можна позбавляти себе єдиної втіхи?

— Ясна річ, — переконано відповів Кропковський, — не можна позбавляти себе єдиної втіхи.

— Правда? А то чого б мали ми себе обкрадати?

В останній день свого перебування над морем Октавія встановляла ящики для квітів на балконах і вікнах. Того дня несподівано потеплішало, навіть душно стало. Небо було похмуре, пагорби вкрились наче рудим туманом. Сонце світило тьмяно, з рожевим відблиском. Октавія тішилась, що теплий дощ піде на її садок.

Коли, оце так думаючи, підняла вона один з ящиків, щоб поставити на вікно, їй раптом зробилося недобре. Вона відчула гострий біль чи то в грудях, чи то в поперекові. Ноги підкосилися, в очах потемніло.

Спираючись на хлопця, що з нею працював, Октавія насилу доволокла ноги до своєї кімнати.

Хлопець побіг до Кропковського. Того якраз на той час не було вдома, а його молода дружина ще лежала в ліжку. Підвівши голову з подушок, вона, вдаючи стривоженість, порадила хлопцеві піти на п’ятий поверх до Кринської.

— Господиня найближче з нею знайома, — додала вона.

Кринсыса й справді одразу ж прибігла. Була це струнка, трохи вже прив’яла, але ще приємна, з гарними манерами жінка. Вона знайшла потрібні ліки, наказала зігріти води для припарки. Після цих заходів Октавії покращало.

— Може, я пошлю телеграму вашому чоловікові? — притишеним, наче навиклим до шепоту голосом запитала Кринська.

— Боже борони вас! — злякалась Октавія, зовсім уже приходячи до тямку. — Його нерви не витримали б! Він так багато працює, йому потрібен спокій. Зрештою, все це дурниці, зі мною таке часто трапляється. Ви гадаєте, — додала вона, ніби трохи пригнічена, — що мій чоловік сидітиме біля мене, коли я хвора? Діти — це так, а чоловік… він завжди тоді тікає з дому. Я й не дивуюсь. Він дуже мене любить і таке інше, але кому приємно, коли в домі хвороба.

На це Кринська співчутливо й мимоволі похваляючись прошепотіла:

— А я не можу собі й уявити, щоб не було Янка біля мене, коли я хвора.

— Я знаю, — сказала Октавія, поблажливо всміхаючись, мов до дитини, — я бачу, що чоловік вас на руках носить. Але це, коли хочете, виняток. Таке далеко не кожному трапляється, — сумно додала вона із зверхністю непривілейованої людини. — В мене чоловік найкращий у світі, а проте… — Голос її затремтів, а обличчя скривилося. Вона дивилась так, наче побачила перед собою щось страшне, і заговорила голосно, як завше роблять, коли хочуть розмовою заглушити в собі плач: — Різні, знаєте, жінки на світі. Не одну з них можна запитати, чому вона зберігає вірність. Але що вдієш? У кожної свої можуть бути причини, — у мене, наприклад, така вдача. Таку маю вдачу. — І вона раптом заплакала.

Кринська вражено подивилась на неї і почала збиратись.

— Заспокойтеся, — сказала вона стурбовано. — Я зараз піду, а ви трохи поспіть. Я зайду пізніше.

І вона хутко пішла до дверей. Октавія витерла сльози. Плакати добре тоді, коли тебе хтось обіймає і притискає до грудей. Октавії в цьому не щастило. Діти й Зигмунд теж завжди кудись поспішали, як тільки бачили, що вона плаче. А щоб плакати на самоті — у неї на це не було часу.

Так було й цього разу. Коли Кринська незабаром повернулась, то застала Октавію посеред кімнати: готуючись іти кудись, вона застібала рукавички.

— У мене вже все минуло, — усміхнулась Октавія. — На щастя, все вже минуло.

— Як це так? Куди ви? — обурилась Кринська.

— Ох, моя голубко, хіба я можу дозволити собі полежати! Ви гадаєте, що мені тут дали поспати? Як тільки ви пішли, до мене прийшли в одній справі, і я мушу зараз же бігти до порту. Сьогодні у вечер5 я від'їжджаю, отож треба все зробити до від’їзду.

Річ була в тім, щоб одну з короткотермінових позичок перевести в довготермінову. Для цього потрібно було довідку від управи портом, що помешкання в її будинкові не підлягають реквізиції.

Трохи не так швидко, але все з тією ж рішучістю подалась Октавія до міста.

Щоб скоротити шлях, вона пішла навпростець через пагорби. У ліску над схилом ? де брали щебінь, розлягався підбадьорливий свист чорного дрозда. Здавалось, у свисті цьому чітко було чути звук «р». Серед рудої трави лисих горбів видніли вже благенькі пасемка зелені.

— Теплішає, — вголос подумала Октавія, — весна, травень.

Замислившись, вона підійшла до самого краю кручі. Стіна урвища була тут настільки стрімка, що її не було навіть видно. Виступ кручі, здавалось, висів над темною гомінкою прірвою, нічим не підтримуваний. В одному місці кавалок глини вивалився з краю урвища, і крізь виямку звисока виднів увесь пляж. Вітер знову змінив напрямок, і море котило на виступ не швидку, але потужну зелену хвилю. Було в цій картині щось від хаосу першого дня творіння. Октавія відсахнулася й хутко пішла кам’яними сходами в протилежний бік, до міста. І лиш як опинилася серед людей, руху й гомону, відчула полегкість.

Вона йшла, минаючи високі кам’яниці й низькі, мов собачі буди, робітничі бараки, шикарні ресторани, біля яких виблискували лімузини, й дерев’яні шинки, за фіранками яких дівиці та моряки частувалися, чим могли.

В управі порту її ввічливо попросили зачекати. Вона сіла в просторому, світлому холі, вікна якого виходили в порт.

Затока, ще недавно така дика й широчезна, тепер зовсім змаліла, трохи не зовсім зникла за високими хвилерізами та піщаною косою, насипаною далеко в глиб моря.

Погода була похмура. Теплий червонявий відтінок, яким у світлі сонця віддавали небо й земля, тепер перетворився на тьмяну сірість. Шпичасті щогли, обвислі линви, широкі димарі — все обсноване було пасмами бурого диму. З одного басейну, немов мелодійний гомін натовпу, долинав гул землечерпалки. Велике рамено підіймального крана колихало в повітрі вагон з вугіллям. На видноколі, віддаляючись, невиразно маячіли судна. А поблизу берега стояв на хвилі невеликий катер — він весь час то підіймався, то залягав, наче спочивав собі в когось на грудях.

З протилежного боку холу двері, що вели до внутрішнього коридора, були відхилені, і Октавія бачила, як ходили там відвідувачі й службовці, чула уривки фраз, шелест паперів, бачила, як спалахує піднесення, коли залагоджено якусь справу.

Прислухаючись до цієї приглушеної метушні, в якій особисте щастя і нещастя, здавалось, не мали ні ваги, ані вартості, Октавія раптом знайшла відповідь, чому вона тоді заплакала перед Кринською.

«А чи котра з них, — пролетіло в її думках, — з отих, яких палко люблять чоловіки і ще там хтось, чи хто з них, доживши до мого віку, матиме щось більше, ніж я? Час усіх нас робить рівними. Життя всюди, в усьому, — безладно снувалася думка далі, — всюди є люди. Варто тільки знайти своє місце між ними…»

А вона завжди мала справу з людьми. Правда, зв’язана з ними вона не серцем, а ділом, але й це дорога, і на цім яловім, горбкуватім грунті квітне ще досить почуттів, якими можна жити.

Вона глянула у вікно й мало не затремтіла з радості. Великі, часті краплини вдарили, мов горох, об шибку і потекли по склі.

«Вже йде дощ, — подумала вона, — йде дощ на мій сад…»

І в пориві почуття, що розбурхала в ній ця картина, Октавія добула з безодні своє маленьке, гірке, мозолясте щастя. 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.