Нариси народного життя-1

 

 

Передмова

В історії будь-якої країни немає теми важливішої та цікавішої, ніж життя даного народу, незалежно від того, чи воно проявляється у вигляді визначеного масового руху, вибуху та настрою, чи протікає мляво, не яскраво, дроблячись на тисячі дрібних індивідуальних устремлінь, інтересів, зіткнень. Бурхливі прояви народного життя, як все яскраве й ефектне, завжди привертали увагу істориків, — тим паче, що для відображення таких моментів навіть сухі й небагаті в інших сенсах літописи дають більш чи менш достатній матеріал. Але, як окрема людина залишається сама собою, чи здійснює вона героїчні подвиги, чи занурюється в буденні житейські інтереси, так і народне життя, чи спалахуючи яскравою смугою, чи занурюється у тьмяні сутінки буденного животіння, мусить бути однаково цікаве історикам, бо і в тому, і в іншому випадку в ньому безперервно здійснюються еволюційні процеси, лише пильне спостереження за якими може призвести до пізнання історичної закономірності. Але це поки що ідеал майбутнього; натомість найближчою задачею історичного вивчення є, наскільки це можливо, всебічне, живе і повне представлення минулого життя в його повсякденних буденних проявах.

Але де ж узяти матеріал для такого детального вивчення минулих епох? Звичайні історичні джерела — літописи, дипломатичні акти, законодавчі пам’ятники і т.д. виявляться вже недостатніми. Найпридатнішим матеріалом для цього була б література досліджуваної епохи чи, ще краще, повсякденна преса, і безсумнівно, що історики майбутнього при вивченні нашої, наприклад, епохи, головним чином і користуватимуться таким матеріалом. Але ми зазвичай маємо справу з такими епохами, література яких надто вбога і віддалена від життя, а періодичної преси і геть не було. Замість тієї й іншої доводиться вдовольнятися мемуарами. Але якщо й мемуарів немає або ж вони погані, тоді історику доводиться розраховувати на єдиний цінний матеріал, який, на жаль, не існує для історії далеких віків, але більш чи менш зберігся від епох, ближчих до нас: маються на увазі судові акти. Зайве детально пояснювати цінність цього матеріалу для вказаної мети; достатньо нагадати, що і в наш час, при можливості безпосереднього спостереження за громадським чи народним життям, немає зручнішого місця для подібних спостережень, аніж  судові засідання, і недаремно судові звіти займають таке помітне місце у сучасній пресі. Нерідко кримінальні процеси відкривають такі тайники народної душі або ж такі глибоко приховані виразки в суспільному організмі, які при звичайних життєвих умовах не піддаються спостереженню.

Історія України більше, ніж будь-яка інша, є історією народною. Найблискучішим і найцікавішим її періодом заслужено вважається XVII століття, коли український народ проявив найвищу напругу своїх духовних сил і, хоча й ненадовго, влаштував своє життя згідно зі своїми споконвічними ідеалами; коли, за образним виразом поета:

Братерськая наша воля

Без холопа і без пана,

Сама собі у жупані

Розвернулася весела (Т. Шевченко, «Чернець»)

Ні література цього віку, нечисленна і нежиттєва, ні записки чужоземних мандрівників, дуже цінні в інших сенсах, не дають хоч трохи повного уявлення про тодішнє народне життя; своїх же мемуарів з цієї епохи ми й зовсім не маємо. Залишається покладатися на єдине джерело — судові акти; але перш, ніж розмовляти про це джерело, необхідні деякі попередні пояснення.

Тим часом, коли для історії західної частини України, тобто Волині, Поділля і частково Київщини, ми маємо близько шести тисяч актових книг тамтешніх гродських, земських і магістратських судів XVI-XVII ст., — книг, що є невичерпним матеріалом для всебічного вивчення проминулого життя цього краю, — про актові книги лівобережної України у жодному історичному творі нема й згадки, та й саме питання про існування таких книг ще не пояснене. Щоправда, у Чернігівських Губ. Відомостях 1852 і 1857 р.р. були надруковані уривки зі Стародубських магістратських книг за 1683 і 1690 роки, але ці уривки такі незначні за розміром, що дивно було й говорити про них, як про історичні матеріали; про інші ж актові книги українських судів XVII-XVIII ст. склалося загальне переконання, що вони всі без винятку загинули. От чому про судоустрій в старій Україні не можна було сказати нічого певного, і питання про цей важливий предмет до останнього часу не піддавалося ґрунтовному дослідженню. Лише недавно стали відомими нові актові матеріали колишніх українських судів: в Чернігівських Губ. Відомостях 1887 р. надруковані уривки із Ніжинських магістратських книг за 1657 і 1673-74 роки; в 1892 р. в додатку до нашого журналу («Киевская Старина»)  була видана уся актова книга Бориспільського ратушного суду за роки 1612-1698; зрештою, нам особисто відомо, що в бібліотеці шановного дослідника старої України О.М.Лазаревського зберігаються уривки актової книги Борзенського сотенного суду 1664-1720 р. і чотири повні книги Полтавського полкового суду другої половини XVII і XVIII ст., а ще дві книги цього ж суду (XVII ст.) наявні у бібліотеці покійного В.В.Тарновського, яку він разом зі своїм музеєм заповів Чернігівському губернському земству[1]. Отож, ось уже скільки актового матеріалу додалося впродовж останніх років! Звичайно, це лише нікчемні крихти з того багатого запасу актових книг, що мусив назбиратися в Україні за більш ніж столітнє існування в ній своїх судів, і ми твердо впевнені, що з часом знайдуться також інші актові українські книги; але й ті, що вже відкриті, загалом представляють настільки багатий і важливий матеріал, що віднині жоден дослідник української старовини не вправі більше ігнорувати їх. В руках Лазаревського цей матеріал вже частково послужив для цікавого і досі єдиного в нашій літературі нарису судоустрою в старій Україні[2], в такій же мірі він придатний для висвітлення численних побутових сторін її минулого життя.

Дані «Нариси» також складені за актовими книгами переважно Полтавського полкового і частково інших козацьких судів, і слід сказати, що кращого матеріалу неможливо й побажати: навряд чи знайдуться інші судові акти, які настільки повно та яскраво відображають народне життя, як саме українські акти. Це пояснюється двома причинами: а) суд в Україні у другій половині XVII ст. був народним, отже, всестановим і повністю вільним від омертвляючого формалізму, і б) юридична практика ще не встигла виробити тих омертвляючих канцелярських форм, завдяки яким найяскравіші прояви життя, пройшовши крізь протоколи, наполовину знеособлюються, тому протоколи українських судів, писані народною мовою, відрізняються життєвістю.

До перевороту Хмельницького в Україні існували суди: статутові — гродські та земські (в Києві, Чернігові, Новгороді-Сіверському і Стародубі) та магдебурзькі — магістратські і ратушні в судах і містечках. Всі вони будувалися на станових засадах: статутові суди існували майже винятково для шляхтичів, магдебурзькі — для міщан. Існував, здається, і у козаків окремий суд, але про нього ми поки що не знаємо нічого певного. Стосовно ж народної маси, то для неї не існувало спеціально організованого суду: посполиті, що жили в королівських староствах, судилися у старост чи їх намісників (так було в староствах Черкаському, Любецькому, Остерському, Ніжинському і багатьох інших), а ті, що жили у приватних володіннях, підлягали присуду своїх «дідичів» чи їх старост і намісників. Правда, сільське населення у маловажливих справах судилося власним, народним — «громадським» судом, що відповідав древньому «копному» суду, який ще існував у той час на Волині та Київщині, але державна влада повністю ігнорувала громадський суд, хоча копний частково визнавала. Коли Україна була визволена і мусила створювати собі форми громадського побуту, їй потрібно було насамперед організувати суд, бо його старі форми не відповідали новим умовам громадського і політичного життя країни. Невідомо, коли саме і яким законодавчим актом здійснена була ця важлива реформа, але реформовані суди безсумнівно функціонували в Україні ще за часів Хмельницького. В загальних рисах реформа виглядала так: а) гродські та земські суди, так само як старостинські та приватновласницькі, були знищені, а замість них встановлені були суди козацькі: в сотнях — сотенні, в полкових містах — полкові, і, в якості вищої інстанції, за гетьманського управління — генеральний суд; б) існуючі до того в Україні магістратські та ратушні суди не лише не розділили цієї долі, але ще більше поширилися: тепер вони зустрічаються у всіх містах та містечках, де лише населення займалося торгівлею та ремеслами; але оскільки станово-міщанський характер магістратських і ратушних судів не мав сенсу в безстановій Україні, то ці суди не змогли втримати попередньої відособленості і невдовзі злилися з козацькими судами: в сотнях — із сотенними, в полкових містах — з полковими, хоча старовинні магістрати в незначних справах часто діяли і без співучасті козацької старшини; в) власний юридичний кодекс для українських судів, природно, не міг бути складений неявно, — думка про його складання виникла лише на початку XVIII століття, після чого й було приступлено до складання зведення «Малоросійських прав»; до того ж часу (і пізніше теж) українські суди, як власне козацькі, так і магістратські та ратушні, керувалися рівною мірою Литовським Статутом і Магдебурзьким правом, але переважно видозмінювали їх приписи під впливом місцевого звичайного права чи внутрішніх понять про справедливість. Щоправда, слід зауважити, що Литовський Статут і Магдебурзьке право зосталися лише в якості юридичної норми при визначенні міри покарань за кримінальні злочини і штрафів по цивільних позовах; а всі інші приписи названих кодексів, що стосувалися організації суду, порядку і форм судочинства, питань про підсудність, права апеляції і т.д. не мали сили і були замінені новими звичаями, хоча й ніде не записаними. Судові засідання, так само, як у попередніх судах, завжди були публічними і, як видно з протоколів, охоче відвідуваними; але це не була «публіка» в сучасному значенні, та, що її приводить в залу суду лише проста цікавість: тодішні відвідувачі йшли на суд тому, що вважали правосуддя актом загальнонародним, і, наскільки могли, намагалися допомогти йому. Почесніші особи («зацні персони») з числа присутніх козаків та міщан запрошувалися до складу суду і разом з «урядовими персонами», тобто присяжними суддями, брали участь в нарадах при складанні декретів. Але, крім того, кожен із присутніх міг без виклику заявити судові, що йому відомо про дану справу. Якщо присутні вважали вирок надто суворим, вони тут же клопоталися про його пом’якшення і такі клопотання переважно судом негайно ж удовольнялися. Порядок і форми судочинства вирізнялися крайньою простотою і патріархальністю. Все, що в приписах Статуту і Магдебурзького права містило формалізм чи створювало ґрунт для казуїстики, було відкинуте: ні возних, ні письмових позовів, ні адвокатів-повірених — нічого такого не було й сліду в козацьких судах. Зате в них практикувалося чимало таких звичаїв, про які не знають ні Статут, ні Магдебурзьке право.

Такою ж простотою і відсутністю канцелярського формалізму відрізнялися і протоколи козацьких судів XVII ст. За формою вони найближче підходять до протоколів тодішніх ратушних судів, наприклад, Олики, Ковелю, Вижви, в них та сама термінологія; але завдяки тому, що українські актові книги писалися народною мовою, вони тим самим виграють в сенсі життєвості. Загалом це ряд наче стенографічних звітів, лише коротших. Писар не передає своїми словами змісту скарги чи показів свідка, а буквально відтворює мову учасників процесу, зберігаючи всі характерні особливості живого слова, інколи з різними наївностями, записуючи навіть різноманітні форми звертання до суду позивача, відповідача чи свідків. Завдяки такому прийому викладу актові книги козацьких судів надзвичайно захопливі: ними рішуче можна зачитуватися як реально-художніми творами. Перед нами наче проходять живі люди XVII ст.; ви чуєте їхню справжню мову, наче з фонографу, відчуваєте неначе дихання давно минулої старовини. І кого тільки немає в цій чарівній панорамі! Завдяки єдності суду, перед нами мерехтять живі тіні з різних шарів тодішнього безстанового суспільства. Тут уся Україна часів Самойловича і Мазепи, — щоправда, в особі порочних своїх громадян; але самі їхні пороки та злочини нерідко такі своєрідні, так різко виписані характером цього оригінального побуту та віку!

І нам здалося, — ніщо не в стані так безпосередньо ввести читача в цю епоху, як простий нехитрий переказ характерних процесів, супроводжений лише необхідними історико-побутовими поясненнями. Ми намагалися вибрати такі справи, у яких розкривалися за змогою різноманітні сторони і прояви тодішнього життя. Щоб зберегти у нашому переказі те враження живої безпосередності, яке виникає при читанні оригінальних книг, ми, наслідуючи прийоми тодішніх писарів, приводимо мову дійових осіб текстуально, як вона запротокольована, лише з незначними лексичними змінами, усунувши нечисленні явно книжкові вирази і форми, бувши переконаними, що вони належать писареві, а не записані з народних уст, а ще замінивши тодішній безсистемний правопис ближчим до сучасного.

 


[1] Крім того, відомо, що у Москві, в Рум’янцевському музеї зберігається актова книга Прилуцького полкового суду за 1660 р., куди вона надійшла з бібліотеки П. Лукашевича.

[2] Див. його брошуру «Замечания на историческія монографіи Д. П. Миллера о малор. дворянстве и о статутовых судах», Харків, 1898 р.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.