Нариси народного життя-10

 

52. Мирова за участю суду

Серед багатьох патріархальних звичаїв давньої України слід відмітити так звану «угоду», «поміркованьє» чи «добровольноє прощеніє». Це не була теперішня мирова, коли сторони позову за взаємною згодою припиняють позов на відомих, точно сформульованих умовах. «Угода» полягала в тому, що примирені йшли до суду і заявляли про свій намір більше не сваритися і жити у давній любові та згоді. Суд приймав це до уваги, накладав грошову «заруку» на того, хто першим порушить «угоду», і все це для пам’яті записувалося в актові книги. Інколи «угоду» попереджала судова суперечка, але часто її зовсім не було, а просто люди ворогували між собою і потім приходили до суду і заявляли про примирення.

От, для прикладу, «угода і прощеніє добровольноє промеж» двома полтавськими «паніями». Пані Пелагея Яковиха Тандитничка і невістка пана Андрія Будянського Педка (Федора) Грициха жили у близькому сусідстві та постійно сварилися через різні дрібниці. У липні 1688-го року прийшли вони обидві до полкового суду і заявили:

— Панове! По неуважних пóсварах наших сусідських, прийшлисьмо тепер зобополне до вічистої угоди, хотячи в першій любві сусідскій жити і пóсваров промеж собою понехавши од сього часу. Просимо, панове, нехай то буде відомо милостям вашим і задля стверженя может бути вписано в книги міськії полтавскії.

Суд вчинив постанову: «Слишачи тую доброволную угоду, варуєм і твердою зарукою ствержаєм: коли б от сього часу найменшії ущипливії слова міла узнати пані Яковиха от панії Грицихи, так теж і пані Грициха от панії Яковихи, повинна будет сторона, противная сій угоді доброволной, вини войскової платити до скарбу войскового тисячу золотих, а особливе пану полковникові полтавскому сто таляров, на що для пам’яті і в потомниї часи велілисьмо угоду сію в книги міські вписати».

Після цього обидві панії мусили усіляко стримувати свої язики, бо найменше «ущипливоє слово» надто дорого обійшлося б їм.

 

* * *

А от «згода і поєднання честного отца Григорія Горуновича, пресвітера переволочанского, с паном сотником переволочанскім Іваном Ковальчуком за посвар», що трапився у липні року 1699-го. Цю згоду випереджала тривала «контроверсія» між обома поважними особами, «в якій контроверсії вчинилося побитья і голови пробитья і волосов вирваня, а тоє побитья і турбація сталася за доріканя і оболженя отцем Горуновичем Івану Ковальчуку». Тепер обидві сторони заявили полтавському полковому суду, що «взяли межи собою прощеніє вічноє», і просили суд, «аби тоє било на вряді записом обваровано, щоб од сего часу єдин другому не чинив перехвалок як в словах безчестних, так і в ділі на здоровя, а не тілко через себе, але і через інших людей. А міла б од якої руки початком стати вражда і посвар, або побитья, любо похвалка (погроза), таковая сторона будет повинна платити — честний отець Горунович на преосвященного єго милость отца архипастиря (митрополита) талярей сто, а Ковальчук на пана полковника талярей сто вини».

Суд «ствердил поміркованя сеї згоди» і для пам’яті звелів усе це записати в книги.

 

53. Чарування і чаклунство

Питання про чаклунство у Правобережній Україні дуже детально досліджено у відомій праці проф. В. Б. Антоновича, що складена на основі значного актового матеріалу, знайденого у книгах київського Центрального Архіву. Там же вказана серйозна різниця у поглядах на чаклунство у Західній Європі до кінця XVIII ст. та в Україні. Той жорстокий характер, який мали на Заході процеси про чаклунство, що віддали полум’ю тисячі невинних жертв, виробився внаслідок повсюдно поширеної і глибоко закоріненої у громадській свідомості віри у безпосередню участь злого духа в усіх проявах життя. На чаклунів та чарівників дивилися як на слуг диявола, що вступили з ним у близькі зносини і проявляли його силу людям на шкоду. Щоб забезпечитися від цієї шкоди, суспільство, кероване членами священної інквізиції, ревно намагалося з’ясувати точні ознаки, за якими можна б розпізнати слуг злого духа, викрити їхні дії та винищити їх самих. І от у всій Європі, починаючи з XIII ст., запалали вогнища, старанно роздмухувані фанатизмом інквізиторів. Це полум’я, не надто ослаблене впливом реформації, погасло лише наприкінці XVIII ст., під впливом розвинутого за новими засадами європейського просвітництва. Останнє автодафе відбулося — в Австрії 1766-го р., в Іспанії — 1781-го, у Швейцарії 1782-го року, а в Польщі аж у 1793-му.

Здавалося б, що той сам погляд на чаклування і так само безпощадне ставлення до чаклунів мали б існувати також в Україні, що так довго перебувала під культурним впливом Польщі та запозичила в неї порядок судочинства, основні юридичні поняття та численні окремі законоположення, що ввійшли до українського законодавства як при переробках Литовського Статуту і доповненнях його сеймовими постановами, так і при облаштуванні міського управління на основі Магдебурзького права у його польській редакції. Тим часом виявляється, що фанатичний погляд на чаклунство і застосування до нього прийомів, вироблених інквізиційними судами, не переходили етнографічної межі, якої сягало католицьке населення Речі Посполитої, і хоча в Магдебурзькому праві прямо наказувалося страчувати чародіїв через спалювання, але навіть магістратські суди правобережної України майже ніколи не вдавалися до цієї нелюдської кари, зазвичай заміняючи її сплатою штрафу на користь церкви, духовною єпитимією або ж надаючи звинуваченим право виправдатися очищувальною присягою. Причина цієї м’якості судових вироків, на думку проф. Антоновича, полягала «не стільки в гуманізмі суддів, скільки у відсутності в Україні тих демонологічних понять, які спричинювали на Заході жорстоке переслідування чародіїв. Допускаючи можливість чародійського, таємничого впливу на побутові, повсякденні обставини життя, народний погляд не шукав початку цих впливів у зносинах зі злим духом; демонологія не лише не була розвинена, як зведення комплексно розвинутої системи уявлень, але, до самого кінця XVIII ст., наскільки можна міркувати по процесах, взагалі не існувала в народній уяві, навіть у вигляді неясного зародка. Народний погляд на чародійство був не демонологічним, а винятково пантеїстичним. Допускаючи існування в природі сил і законів, невідомих масі людей, народ вважав, що багато із цих законів відомі особам, що так чи інакше зуміли ними оволодіти. Таким чином, володіння таємницею природи само по собі не видавалося грішною справою, що суперечить релігії. Якщо починався позов, то судді не карали звинуваченого за сам факт володіння чи вживання таємничого засобу, а намагалися визначити, чи було цей засіб вжито на користь чи на шкоду іншій особі, і лише у другому випадку, розглядаючи справу з точки зору цивільного позову, пов’язували покарання з мірою завданої шкоди. Лише зрідка, коли місцевість вражала епідемія, настрій населення ставав тривожним, і панічний страх змушував вдаватися до суворих заходів стосовно гаданих чарівників[1].

Всі ці положення повністю можна застосувати і щодо Лівобережної України, чого і слід було, звичайно, очікувати з огляду на однорідність населення обох сторін Дніпра. Маючи під руками лише кілька актових книг українських судів XVII ст., ми не могли зібрати такого ж численного матеріалу, який мав у своєму розпорядженні проф. Антонович для історії чаклунства у Правобережній Україні в XVIII ст.; але й ті нечисленні процеси про чародійство, які вдалося розшукати, показують цілковито однорідну картину і народних вірувань у таємничі сили природи, і ставлення суду до гіпотетичних володарям цих таємниць — «чаровникам і чаровницам». Повніші з цих процесів ми перекажемо далі, в формі окремих нарисів, а тут викладемо лише ті, подробиці яких не збереглися.

 

* * *

Року 1684-го у Кишінці якась Мотря Лісовчиха звинувачувалася в тому, що «посродку ночі чаровала дом Іванишин Язловеджишин, нагая з замком у волосі вплетенним ходячи, і поймал єї Корній Язловедженко под своєю хатою». За вироком полкового суду, «взято за тоє проступство у Лісовчихи єдного коня, а пару волов синам єї вернено».

У році 1690-му якийсь Тишко Матвієв, із с. Озаровки, разом зі своїм тестем з’явився до Стародубського магістрату і заявив таку скаргу на свого односельця Ярмолу Чорнобая: «Оний Чорнобай, в час моєго весілья, обовязал мене по сорочці портнинкою невідать для чого, і от того часу, через два юж роки, не маю жадного з моєю жоною сполкованя і міти не могу. А тоє мні сталося в кліті, под час вінчання. А на завтреє сам он тую ниточку отвязал, потом ізгубил (загубив) оную, а говорить Чорнобай тепер: «коли б, праві, тая ниточка була, я би-м помогл тобі». Вирок суду по цій справі невідомий.

Того ж 1690-го року козак Маяцької сотні Іван Червоний скаржився, що його односельці Антониха і Малярка безчестять його дружину, «задаючи єй неслушний довод о мечтах бісовскіх», себто розпускають чутки, наче вона чарівниця. Полтавський полковий суд послав у Маячку бурмістра Петра Юревича і двох козаків, щоб вони спільно зі сотником Іваном Керебердою провели слідство, кому і якої шкоди завдала Червониха своїм чаруванням. У присутності всієї місцевої старшини, «товариства і міщан маяцких», слідчі опитували «мирян всіх: кому якая шкода і укривжоня було от Іванової жони Червоного, або коли-б на неї який настоятель[2] був?» — «Тогді жаден дух признав, що не мієм жадного ущербку от жони Червоного». На основі цього звіту полковий суд, згідно зі 105 арт. 14 розд Статуту визнав Антониху і Малярку «хвалшивими свідками» і наказав їм, «упросивши Івана Червоного і жону єго, нагородити їм всі правниє виклади».

Якщо у певній місцевості з’являлася пошесть, добродушне ставлення суду й населення до чародіїв різко змінювалося.

Восени року 1652-го в м. Борисполі, в Переяславському полку, була якась епідемія. Хтось розпустив чутку, наче хворобу насилають баби-чарівниці. Особливо наполегливо чутки вказували на якусь Овдіїху Тращиху, і сотник Антон Гарасименко, порадившись із війтом та іншими урядниками, вирішив її арештувати. Коли послані від уряду Василь Волочай, Павло Галясненко і Матвій Шульга прийшли в хату до Тращихи і сповістили, за якою справою звелено їм арештувати її, вона сказала:

— Возьміть же, панове, і Путятиху, бо вона старшая наша єсть: вона дівкою рядиться і в косах ходить, молодою чинится, по дворах ходить і двори надихає: як який двір натхне, то всі вимруть.

Взяли, звісно, й Путятиху і обох перед судом посадили до в’язниці.

Через кілька днів до ратуша, під час судового засідання, прийшло багато місцевих козаків і міщан та заявили:

— Пане уряде! Великая кривда нам дієтся од тих незбожних і запамяталих боязні Божої бялоглов (жінок) Тращихи і Путятихи, що вони нам згубили отців, маток, братів, сестер, діток, та і нам самим од їх досталося. Просимо, аби вашмості рачили (зволили), ведлуг святої справедливості і їх учинків, білш їх у вязеню не тримати, але по заслузі карность їм дати.

Уряд виявив готовність негайно ж учинити суд над звинуваченими, якщо є охочі виступити в ролі звинувачувачів і надати докази. Охочі знайшлися. Першим виступив Харко Якубенко і дав таке свідчення стосовно Овдіїхи Тращихи:

— Єдного часу, перед святою Покровою, йшов я на торг, на місто, а за мною ішла Тращиха; так я спитав єї: чи уймется мор до Покрови? Вона мовила: «ні», і далій мовила до мене: «виходь с того кутка, де мешкаєш, бо коли не вийдеш, то вимреш».

Другий свідок Овсій Онанка заявив так:

— Молотив я в гумні жито, аж прийшла до мене Тращиха. Я тоді жито у міх сипав, а вона мовила до мене: «Йовсію, викинь з міха три зерна житних, тоді в дому твоїм нічого не станется лихого, всі будуть живі». І меду, і воску, і муки просила; мед і віск взяла, а муки не взяла: «не треба, мовить, нам такої муки — на тую річ не згожа».

Третім свідком виявився місцевий «орендар» Кирило Давидович, який посвідчив так:

— Овдіїха мовила мені: «Пане орендарю, виходь з міста на Іваньковську улицю, то будеш жив зо всею челядью».

Схоже, Тращиха на суді заперечувала приписувані їй слова, тому її піддали тортурам, і «на квестії» вона підтвердила все, що заявили свідки. Інша звинувачена, Путятиха, очевидно, геть не при своєму розумі, — недарма вона рядилася молодою, — без тортур, добровільно зізналася у всьому, що в неї питано, але її свідчення не внесено до протоколу. Вона ж «добровольно» заявила:

— І Василиха попадья така, як і я.

Так само засвідчила і Тращиха про «винничку» (дружину винника):

— Такая єсть винничка, як і я.

Хоч якими незначними були докази, але судді, очевидно, піддалися настрою стривоженого натовпу і присудили Тращиху до спалення. І коли вона «стояла на остатнім стопню[3]», тобто в даному випадку виведена була на вогнище, вона у безтямі запевняла одне:

— Попадью і Путятиху, і винничку згубіть, а не згубите, то гірше буде з вами.

І коли вже полум’я її охопило, вона «по десять раз мовила»:

— Не пустить їх ні єдної!

Оскільки в оригінальному протоколі відсутні останні сторінки, невідомо, чи судді послухалися божевільної поради безтямної старої, чи обмежилися спаленням її самої.

 

 

54. Санжарівські чарівниці

У вересні року 1693-го в ново-санжарівському сотенному суді розбиралася напрочуд цікава у побутовому сенсі справа. Місцевий мешканець Яків Михайленко, «прозвиском» Бридуненко, молода людина хворобливого вигляду, чинив «оповідь» такими словами:

— Панове! Мешкав я спочатку із жоною своєю по-людскі, а тепер і сам не знаю, що нам стало: чи то з навіженя Божого, чи через злих людей, взяв мене якийсь страх — і сам не знаю, чого пужаюся, і жони своєї чогось ненавижу через немалий уже час. А тепер я почав узнавати, що тоє стало, мабуть, через чари. Зостаючая у мене швачка Ганна Кривая дня вчорайшого признала на Пріську[4], бувшую мою наймичку, а тепер жіючую у Якова Перехриста, що вона, іс чієсь науки, ірвала собачую і кошачую шерсть і палила, не знаю задля чого.

Тут виступила жона Бридуненка і доповнила його скаргу:

— Милостивії панове! То єще не все оповідав муж мій. Власне через тиї чари немалий час він в великих пóстрахах був: ніби од челяди своєї у полю утікав до болота і все з себе скидав, і чув голос од того привидінія, неначе говорили: «биймо, биймо овакого сина; нехай каже, де гроші поховав!» І просився Яків от оного привидінія, сидячи в багні, мовячи: «Не залазьтеся душі моєї: вивезу вам гроші золотих сто з дому і розсиплю перед вами, і поділитеся собі». А вони повідають: «Ні вже, овакий сину, не увійдеш од наших рук жив!»

Почувши цю розповідь, присутні здивувалися, а інші зауважили, що Яків, коли «на його находило», витівав і не такі чудасії.

Тим часом сотник розпорядився, щоб колишню наймичку Бридуненка Пріську було приведено, і коли вона постала перед судом, її запитали:

— Чи було тоє так, як Ганна Кривая на тебе признаєт?

Пріська «без усякого замолчаня стала признаватися»:

— Що ж, панове, було тоє: ірвала-м собачую шерсть і кошечую і палила; а на тоє злоє діло учила мене Ющиха Гузієнкова, що служила на той час мамкою у Якова Бридуненка, і казала мені той попіл і в страву сипати, тілько ж я не сипала, і не знаю, задля чого. А вона мені так говорила: «Я, мовить, тоє чинила, як з Ромашком позивалася, і як той попіл розсипала, а Ромашко уступив, то зараз і люде Ромашкові стали лаяти, і право, мовить, позискала». Тілько, панове, моєї речі.

Покликали Ющиху і спитали:

— Чи було тоє, як дівка на тебе визнаєт?

— Ото, панове, — свідчила Ющиха, — як була на мене оказія, що я була байстря привела, то Семениха Литвиниха навчила мене на тоє діло, аби-м кидала кішку на собаку і ірвала з них шерсть і палила, то, мовить, не будут на тебе люди нічого говорити.

Спитали потім Ющиху:

— А чи не вчила тебе Литвиниха, щоб ти міла і Якову Бридуненку що чинити?

— Ні, — відповідала Ющиха, — на тоє Литовка нічого не учила.

— Задля чого ж ти дівку на тоє злоє діло учила?

— Задля того-м учила, що Бридунка дівці вислуги не заплатила, а дівка на нюю плакала; с тих мір і дівку на тоє учила.

Тут Ющиху перебила Пріська і, звертаючись до неї, сказала:

— Спаливши того попілу, я от Якова Бридуненка одийшла до Перехриста, а ти у Якова оставался і попіл в мене той узяла. Я ж не знаю, де ти його заділа.

На це Ющиха нічого не відповіла, можливо тому, що того часу ввели Семениху Лттвиниху чи Литовку. Була то відома на весь Санжарів «баба-пупорізка», далеко не стара ще жінка, яка своїм привітним виглядом і ласкавим виразом очей найменше нагадувала злу чарівницю. Вона проворно підійшла до урядників, поважно уклонилася і застигла з виразом шанобливої готовності. Її спитали, чи навчала вона чарам Ющиху Гузійку.

— А так, милостивії панове, — почала Литовка, — як Ющиха привела, вибачайте, байстря, а я у неї бабою була, то й учила де-чому, жалуючи єї, щоб не було на неї поговору. Та ви, ласкавиї панове, — заговорила Литовка іншим тоном, наблизившись до суддів, — не турбуйтесь: коли дозволите, я хоч зараз піднімаюсь Бридуненкові мешканя поправити: буду старатися, щоб Яків знову з жоною своєю полюдскі мешкав, як і спочатку.

Але у відповідь на цю послужливу пропозицію надійшов наказ сотника взяти Литовку, разом із Ющихою та Пріською, «до туремного вязеня». Справа була надто серйозною і підлягала компетенції вищого суду; а в таких випадках до обов’язків сотенного суду входило лише проведення попереднього слідства чи «інквізиції» та зняття показів сторін і свідків, потім протокол підписували члени суду, накладали «звиклу міску» печатку і вручали позивачу для представлення «в зверхнійшій суд», себто у полковий. Туди ж під конвоєм відправлено було і підсудних.

Тижнем пізніше призначено було розбирання тієї ж справи у полтавському полковому суді. Прибув сюди позивач Яків Бридуненко зі своїми свідками і, замість усної скарги, «презентовал виведеную атестацію», тобто слідчий протокол ново-санжарівського сотенного суду. Хоч якою детальною була така «атестація», полковий суд зазвичай повторно допитував підсудних і свідків та загалом, за потреби, доповнював слідство. Так і в цьому випадку, «хотячи познаті явніє знакі і слушниє доводи» злочину, суд звелів спершу «перед собою ку конечной отповіді стати» Семенисі Литвинисі та поставив їй питання:

— Для чого ти, препомнивши боязнь Божую, веліла такії чари діяти і мешканя Бридункнкові і жоні єго псовати, і з чієї направи і яким способом, якого часу? Що за слова до тих чарів своїх примовляти, ониї справуючи, казала? Од кого ти сама навчилася?

— А що ж, панове, — відповідала Литовка, — то правда, що я, жалуючи Ганни, мамки, щоб на єї не було од людей поговору, що байстря привела, учила мамку, тілько не на тоє, щоб шерсть собачую і кошечую ірвала і палила, а на тоє, аби вона замок, замкнувши, у воду укинула в якоє судно і тією водою умивалася рано, як маєт сонце сходити, і так примовляла: «Як сей замок замкнен єсть, так людей, котри на мене злость якую будуть говорити, язик і річ і мову аби замкнуло», і тією водою тричі умиватися веліла. А тієї річі, про зопсованя мешканя Бридуненкові, не відаю, однак можу, панове, о тоє постаратися, щоб йому і жоні його мешканя поправити.

При цих словах судді значуще перезирнулися. Бідній жінці і на думку не спало, як дуже нашкодила вона собі цією зайвою послужливістю. Більше й допитувати її не стали. Місце її заступила Пріська.

— Панове! — почала вона, — як первей говорила-м, так і тепер говору, що за заведеную заслугу мою Бридуненком учила мене Ганна Гузійка, мамка бувшая Бридуненкова, на тоє, аби-м, кішку взявши, на собаку кидала і, шерсть з обох бестій рвучи, говорила тиї слова: «В якій згоді пес с кішкою живуть, так нехай і Яків Бридуненко з жоною своєю мешкаєт», — поневаж мені не заплатили. Тую ж шерсть палила і мала у страву сипати Бридуненкові, бо мене і на тоє учила тая ж мамка, тілько ж, панове, не сипала, а той попіл взяла в мене тая ж мамка. А коли вона з Ромашком, Гарячого зятем, управовала (судилася) за посвар, а власне за такий, що його господиня (дружина) мамку називала нецнотою, бо вона байстря привела, а мамка і собі на Ромащиху так же одказала, що «і ти, праві, таких же байстрят навела, як і я», то сипала перед урядом тих бестій попіл, а скоро Ромашко з невідомості уступив ногою в той попіл, і всі люде тамошнії стали як-би за мамкою блажити, а Ромашка ганити; і так мамка позискавши право на Ромашкові, похвалялася мені, що тоє чинила. А того я не відаю, де вона остатков того попелу поділа. А тоє чинилося так рік назад, об сім же часі.

Суд побажав допитати потім свідка, швачку Ганну Криву, завдяки якій розкрито було дану справу. Її спитали: як вона довідалася про те, що наймичка Пріська чарувала своїх господарів? Ганна пояснила:

— Тогди, панове, сиділа-м я на колоді, у дворі Яковім, аж Пріська, взявши у хаті кішку, несет до комори і кинула єї на пса, і так говорить: «дідьчая собака не берет кішки!» Затим, піймавши пса, рвала шерсть і понесла у хату, а кішка теж за нею у хату побігла. Там Пріська шерсть спаливши, попіл у вузлик завязала і заховала.

Знову спитали Пріську:

— Чи так тоє було? І де ти заховала попіл?

Вона відповіла:

— Було тоє, панове, все, як Ганна мовить, а заховала-м я той попіл у сінях, за комин; а навчила мене мамка на тоє.

Допитали і колишню мамку Ющиху. Її вважали винуватою більше за інших, бо це саме вона навчила дурну Пріську чарувати на шкоду господарям, та і у свідченнях вона помітно плуталася, тому її не просто допитували, а з тортурами: за словами протоколу, її «давано под кілька-кротную карность»; але вона не змінила своїх показів.

Слідство було закінчено. Судді визнали цілком доведеним, що Яків Бридуненко був жертвою злісного чарування: і те, що він «до забутя ума» приходив, і що «з жоною своєю не битковал» (не мав стосунків) — все це «йому ся поводило через чари». Безпосередньою винуватицею цього чарування була наймичка Пріська, але вона діяла з науки і намови колишньої мамки Ющихи, яку слід вважати більш винуватою у даному злочині. Але головною винуватицею мала бути визнана Литовка. Вона навчила чародійству Ющиху, а вже від тієї навчилася і Пріська; вона й на суді хвалилася, що може «поправити мешканя» Бридуненку, а, отже, може його всякому і «зопсовати»; врешті вона ж, Литвиниха, «будучи власною чародійницею», навчала інших «богомерзким ділам чаровницкім», як слід примовляти над кинутим у воду замком, чим «як би радила, аби кождому чоловіку річ і мову замкнуло». Звірившись із «правами Майдебурскими», судді знайшли в книзі «Порядок», в артикулах 14 і 22, вказівку, що «чаровники і всі, коториї ся от чорнокнижства і з гусла обходят, кгди ся покаже, же (що) такових речій іного учил, албо кому грозил, а тому, которому грожоно, з того що злого пригодило, таковий маєт срокгою смертельною карностью биті каран, то єсть огнем спален». «Запобігаючи тому, аби ся промеж народом християнским такая злость, якая єсть противко Пану Богу, не множила і овшем била заповідана», суд постановив декрет, за яким Семениха Литвиниха, як «власная чародійница», а з нею Ющиха та Пріська, «яко послушаючії тих єї богомерзких ученій», тією ж «огненною карностью мают згинути».

Але цим суворим присудом зостався невдоволеним сам же позивач Яків Бридуненко. Він заявив, що «даруєт горлом» злочинниць і тільки бажає, щоб вони «в городі Новом-Санджарові не мешкали вічне». Суд охоче виконав його бажання і постановив новий вирок: «аби тиї чаровниці з міста були шворками вигнані і стали чуждими от всіх їх набитков», тобто піддано їх ганебному вигнанню з рідного міста і позбавлено майнових прав, а «наклади правниї і вина панская і врядовая» стягнуті були з їхньої «худоби».

Звичайно, зганьблених вигнанок чекало дуже сумне майбутнє, але, якщо взяти до уваги умови часу, то слід визнати, що полковий полтавський суд засудив їх доволі ще милосердно: якби суджено їх деінде, хоч би в найкультурнішій країні тодішньої Європи, то, напевне, не винесли б цілими своїх голів.

 

55. Псування речей з допомогою чарування

Зрештою, і з козацьких судів чарівниці не завжди виносили голови цілими. Діюче в українських судах Магдебурзьке право звичайно вимагало страти чарівників, але застосування цього суворого закону залежало від обставин. Санжарівські чарівниці звинувачувалися у завданні чарами шкоди здоров’ю і навіть людському життю, а все-таки судді знайшли можливим замінити для них страту іншою, менш жорстокою карою, а тим часом решетилівська чарівниця Гапка Пасьчиха, яку звинувачували лише у пошкодженні малоцінних речей, поплатилася за це головою.

І досі серед українського простолюду побутує думка, наче знахарі, вдавшись до чарів, можуть завдати непоправної шкоди речам людей, чогось їм неприємним. Варто, наприклад, розсердити знахаря, і він «поробить» так, що ваш одяг виявиться весь у дірках, полотно, нитки, прядиво розлізуться на шматки, ніби гнилі, корова перестане доїтися, кури нестися і т.п. Тепер якійсь хитрій селянці вигідно самій розпустити про себе чутки, наче вона може це робити, і тоді сусідки її боятимуться і поступатимуться у дрібницях, щоб не накликати її гніву. Але в давнину подібна репутація була вкрай небезпечною, бо легко могла привести на вогнище чи плаху. А все-таки ніколи не бракувало легковажних людей, які самі переважно підтримували чи навіть і розпускали про себе таку небезпечну славу.

Такою легковажною жінкою була мешканка сотенного містечка Решетилівки, козачка Гапка Пасьчиха, можливо далека прабабка знаменитого пізніше князя Паскевича, теж, як відомо, уродженця Полтавщини. У квітні року 1690-го за її справою навмисне скликано було місцевий сотенний суд під головуванням сотника Єсифа Завадовського, безсумнівного предка пізніше відомого вельможі. Скаржником виступив місцевий городовий писар Григорій Маркович. Він скаржився, що Гапка Пасьчиха, бувши в нього вдома на «беседі» і за щось на нього розсердившись, «перехвалялася», що його дорогі жупани не довго йому послужать — і справді «вскорі затим злая похвалка єї справдилася»: одяг його з дорогих сукон та оксамитів «зовсім зопсовалося» — ймовірно, його пошкодила міль. Найдивніше, що викликана для допиту Пасьчиха і не думала відрікатися від приписаного їй «злого учинку», якого, звичайно, не робила; навпаки, вона визнала себе «причинною до зопсованя платя» і «зараз перед врядом і перед всім миром (тобто присутньою на суді публікою), постокротне даючи руку писареві», просила у нього пробачення, кажучи:

— От тобі рука моя, що уже більше не будеш в той втраті шкодовати; я тобі поражу, що твоє платя не буде більше терятися (псуватися), і сама на себе покладаю декрет: коли-б міло єще терятися, то вольно тобі в той час і містру (кату) до рук мене дати і смертелною карностю карати».

Звичайно, тим самим наївна жінка дала цим суду достатній привід, аби піддати її такій «карності» негайно, не чекаючи повторення злочину; але пан Маркович був людиною милосердною: він заявив суду, що готовий простити підсудну, а лише просив, щоб її урочиста обіцянка не шкодити йому була занесена до протоколу, а йому видана формальна копія цього протоколу. Судді погодилися з цим, кажучи: «і ми тож сей раз не настоємо на єї душу», та обмежилися суворим «наказом оной злой жінці», що коли вона у майбутньому пошкодить своїми чарами «не токмо писареві, але і всякому чоловіку, з нею знаючомуся», то її в жодному разі «не минет» той смертний декрет, який вона сама на себе наклала. Пасьчиха присягалася, що назавжди «поперестанет того злого діла», ї її відпустили з миром, а писарю видали копію судового протоколу.

Та не пройшло відтоді і двох тижнів, як Пасьчиха полаялася зі своєю сусідкою Палажкою Гришківною і, за своїм звичаєм, пригрозила їй бідою, а в тої, як на злість, зітліли білизна, полотно і прядиво, — ймовірно, через сирість. У той час прибули до Решетилівки полтавський полковий суддя Петро Буцький і значний товариш полтавський, Василь Бунчучненко, прислані полковником «для слушних інквізицій правних», тобто для якихсь судових розслідувань. Під своїм головуванням, за участю місцевого сотника, городового отамана і війта з бурмістрами, вони відкрили щось наче відділення полкового суду і почали розбирати справи. Сюди прибігла Палажка Гришківна з чоловіком і занесла «плачливую скаргу» на Гапку Пасьчиху, причому «і  слушноє лице перед судьями покладала»: зіпсоване сукно, полотно, «сорочки з дірами», «а плачучи мовила»:

— Мої ласкавії панове! Тоє злоє діло учнили мені оная не боячаяся Бога Гапка за тоє, що намітки єї у мене покрадено, а вона того ж часу перехвалялася на мене, мовячи: «Ото ж я тобі вчиню, що до смерті плакати будеш!» І зараз же, на другий день по перехвалці, одчинила-м я скриню — аж десять мотків пряжі так потерані (попсовані), що аж в піч мусила-м повкидати, а сама при великім плачу зостала-м.

— А єсть же в тебе свідки, ким ти ониї потеряниї мітки освідчила? — спитали судді.

Таким свідком виявився заздалегідь запрошений Палажкою до суду «зацний і віри годний» Максим Василенко. Він заявив:

— Оком своїм виділем, що мотки вельми попсовані, на порох.

Коли другого дня відновилося засідання суду, з’явилися нові звинувачувачі Гапки. Козак Василь Неводничий склав «плачливую скаргу свою на тую ж безецную чародійницу» теж «о потераню платя», а ще додатково про псування корови стосовно «дійва».

— Тілко раз, — плакався він, — в моїм дому побувала, і од того часу сталися мені незносниї упадки.

Нарешті, місцевий священник прислав «цедулку» (записку) такого змісту: «Року 1690-го, апріля 23, в день св. мученика Георгія, приходила мя просити Гапка Пасьчиха, которая мні попсовала платя, і мовит: «Прости мя в том, отче, що я тобі учинила, але од цього часу болше в том шкоди тобі не будет, нащо і слово і руку подаю при людих зацннх, з которими тебе тепер і прошу: з Хведором Гулаченком, Хведором Сідинкою, Ілляшем Стрільпиком і з мужом моїм Паськом, а вже болше тобі шкоди не будет що до пам’яти собі й записалем року і дня вишписаного». Що для памяті собі і записалем, року і дня виш писаного».

З огляду на численні звинувачення, а головне — з огляду на ту обставину, що незадовго до цього Пасьчиху умовно було помилувано за такою ж справою, суд мав підстави визнати її вкрай шкідливою та невиправною чарівницею і, не вчиняючи дальшого слідства, присудив її, на основі відомих нам уже артикулів Магдебурзького права, до смертної кари. Ніхто не пожалів нещасної, ніхто і слова не замовив про пом’якшення суворого вироку. Не видно навіть, щоб і чоловік намагався клопотатися про помилування: можливо, і йому набридла легковажна жінка, яка своїми пустими «похвалками» бездумно настроїла проти себе значну частину односельців.

 

 

56. Полтавські школярі

Як відомо, у давній Україні існували численні приходські школи. Ревізькі полкові книги першої половини XVIII ст. дають доволі точні відомості про їхню кількість; у 1740-48 рр. таких шкіл було: в ніжинському полку 217, в лубенському — 172, в чернігівському — 154, в переяславському — 119, у полтавському 98 і т.д.[5]. Взагалі можна сказати, що при кожній міській і сільській церкві існувала також школа; а оскільки в давнину приходи в Україні були малолюднішими за нинішні, до доводиться визнати, що пропорційне співвідношення тодішніх шкіл до числа населення було сприятливішим, ніж таке саме співвідношення теперішніх земських і навіть церковно-приходських училищ.

На жаль, ми не маємо настільки ж точних відомостей про те, що, власне, являли собою старовинні українські школи. Відомо, що в кожному приході існував церковно-громадський будинок, що звався «школою», але, як вказували ревізькі книги, в ньому жили місцеві та прихожі дяки; а у відомості про приходські школи м. Прилуки (1765 р.) знаходимо поіменні списки «молодиків і школьников, при школі живущих», причому виявляється, що в чотирьох прилуцьких школах жило їх 18 чоловік, а за віком вони розподілялися так: шестеро від 12 до 20 років, четверо — від 20 до 30, а решта — від 30 до 39[6]. Що ж це за «школьники» такого поважного віку? У той же час наявні безсумнівні свідчення про те, що в «школах» жили і навчалися безпритульні сироти і діти бідняків, які пізніше нерідко займали помітне громадське становище. Коли 1692-го року до кордонів полтавського полку підступив з ордою та запорожцями відомий претендент на гетьманську булаву Петрик, то Мазепа наказав скласти і послати йому від імені полтавців докірливого листа, в якому, між іншим, говорилося: «Всі ми знаєм, же батько твій жебрак єсть, в городі нашім в Полтаві в шпиталі мешкал, а ти, в школі межи нищими валяючися і по-под окнами нашими ходячи, окрушками викормился[7]». А відомо, що Петрик у полтавській школі не лише викормився, а й «виполірувався», настільки, що зумів потім обійняти значну посаду старшого канцеляриста в генеральній канцелярії. Нарешті, школа була притулком для т. зв. мандрованих дяків і «волочащихся чернцов» типу відомого віршувальника кінця XVII ст. монаха Климентія, який в одному зі своїх віршів приводив приказку пронеї: «Школа всяким странним дом єст вольний[8]». Отже, що ж, власне кажучи, являла собою старовинна українська школа: житло церковників, притулок мандрівників чи щось типу бурси для сиріт і дітей бідняків? Хто в ній навчав і хто навчався?

 Щоб трохи розібратися у цьому тумані розмаїтих уявлень, викладемо одну судову справу, що розглядалася року 1699-го у полтавському полковому суді.

У середині вересня, «по роз’їзду ярмарку полтавского», якийсь Манець і його дружина, «Безручкова невістка», передали уряду знайдену ними за містом, «на реці Рогозній», поблизу Ворскли, шкатулку «одомкненую, порожнюю», у якій виявилися зошити. Розглянувши їх, уряд відразу ж визначив, що це були «школярскії письма» (записи), а за підписами на зошитах «познал», що вони належали «виросткам» успенської соборної школи Хвеську і Грицьку. За ними відразу ж послали до школи і пред’явили їм шкатулку «і письма». Хвесько і Грицько «призналися до шкатулки, же (що) їх власная», напередодні кимсь у них вкрадена, але при цьому заявили, що були там не лише зошити, але й значна сума грошей. оскільки вони не могли вказати викрадача, то уряд наказав їм «межи собою в школі чинити опит і розиск о тій шкоді, на ком би виявитися міло». Про це було повідомлено і «пану дидаскалу» успенської школи, яким був тоді дяк ринкової пречистенської (вона ж соборна)  церкви Влас Марченко, який того ж року перейшов на посаді городового писаря». Школярі швидко розшукали винуватця: того ж дня «подзор (підозра) вказался на Омелька Іванчу, кравца», про якого один старець, що мешкав у шпиталі, в одному дворі зі школою, дав свідчення, що «бачив його, як учора у вечор под полою шкатулку ніс»; крім того, виявилося, що Омелько «тої ночі не ночовал в школі, але десь інде». Його відразу ж прикликали до суду і допитали. У крадіжці він не зізнався, а на питання: чому не ночував у школі і де провів ніч? — «отказал, що у паламаря ночовал, а не каже, для яких мір». Суд наказав його «за сторожу до приказу дати». Там він опинився заодно з якимсь Савкою Івановичем, «за долги посаженим», зав’язав із ним відверту розмову і необережно зізнався, що він справді вкрав шкатулку разом із іншим школярем. Савка негайно переказав цю розмову уряду.

Поставлений на повторний допит Омелько не став відпиратися і сказав:

— Я за Андрієм Степаненком, виростком школним, тую шкатулку, з вечора з коморки школної взявши, понесли на Подол, і там одомкнувши, чехи в калюжу зарили, а шкатулку з папером і з милом у воду вкинули.

Надійшов наказ привести «того Андрія, з которим Омелько гроші підчепив». Його «хапитали: чи так єсть, як Омелько признаєтся?» Він не відмагався. Одне тільки дивувало: постраждалі твердили, що у шкатулці були не самі тільки чехи, але й «копійки» (срібна монета), а Омелько заявляв, що він «тілко о чеховой монеті відал, а о копійках не знал». Але Андрій з’ясував це, зізнавшись:

— О чехах обидва знаєм, а копійки з мішечком я сам, потай товариша, в пісок зарив, і Омелько не знав.

Обидва «шкодці признавали і на других двох виростков»:

— Кирило, поддячій, і Юхим Дяченко о том знали, як шкатулку з комори ми крали, тілко ж о том несвідомі, де ми гроші заділи.

Суд не надав значення цій обмові і не притягнув Кирила та Юхима до слідства. Ще слід було розшукати вкрадені гроші. Одному із бурмистрів, Олексі Римарю, було доручено разом із понятими і в супроводі Омелька й Андрія вирушити на Поділ, «на тоє місце, де гроші сховані були, для зисканя шкоди». Звинувачені вказали це місце, і там знайдено було чехи, «у хусті завязаниє», а в іншому місці було викопано з піску «мішечок с копійками».  Те й інше було вручено уряду. Обох злодіїв наказано було відправити до в’язниці, а уряд зайнявся підрахунком грошей, прихованих злодіями. За умов різноманітності тодішньої валюти і частих коливань курсу, це було далеко не легкою справою, не всі могли з нею впоратися. Судді «упросили людей добрих і віри годних, аби зараз, як скоро подано на уряд тую сумму, перелічили в дому судовом, чи много всеї будет найдоватися после рук злодійских?» Пану Кіндратові, «крамарю, із Грицком, Тлустого зятем», доручено було полічити копійки, а пану Захарію Важничому — чехи. Двоє перших «налічили копійок сто золотих і тридцять талярей», а третій «налічил чехами» теж сто золотих і тридцять талярів, а всього виявилося грошей 380 золотих[9]; тим часом як потерпілі заявили раніше, що у шкатулці в них зберігалося (полчварта ста», тобто 350 золотих. Це викликало у суддів певне здивування, а потім ще й інше: постраждалі «суть нищії і убогіє — а в руках їх такая знатная сумма оперлася». Їх спитали: «где і отколь тії гроші вам в руки пришли?» Хвесько відповів:

— Складаюся тутейшими міщанами, що през кілка літ діти людскіє учачи, чех до чеха збирав і зобрав сто золотих і десять талярей. То — моя родная праця (заробіток).

А Грицько пояснив так:

— У мене отець можний (заможний), до Коломиї ходить, і мене дома приставлював сілью торговати. Одно ж сам зобрав, а другоє в отца взяв, і пойшов по городах вандруючи. А знайшовшися з сим Хвеськом, скупились до гурту і міли коня з возом і куфу горілки купивши, на єден грош за товариша торговати.

 Уряд, схоже, не був цілковито вдоволеним цією відповіддю і вирішив затримати гроші до закінчення справи. Але потім, поступившись наполегливим просьбам потерпілих, видав їм всього 9 кіп (тобто, 29 ¼ золотих), а решту суми звелів опечатати в присутності рахівників і «взял урядовне до рук своїх» на зберігання.

Обережність уряду, що не відмовився видати всю суму, була далеко не перебільшеною. Другого ж дня Хвесько і Грицько зникли з міста. «Познавши по утечці, що і се люде неробочіє», уряд пожалів, що піддався їх «фортелю» і дав їм 9 кіп на дорогу. Звелено було «всю справу о сих вкрадених і перекрадених грошех виписати і на далшую пам'ять і луччоє повіреня до книг міских подати».

Тільки через три місяці об’явився справжній власник цих грошей: з Києва прибув печерський ієромонах Сила Жураховський і пред’явив засвідчення в тому, що зазначені гроші вкрадено було у соборного старця і проповідника, києвопечерського ієромонаха Афанасія Миславського[10]. Йому вони й були видані під квитанцію о. Жураховського.

 

* * *

 

Отже, що нового ми довідалися про полтавську успенську школу з цього документа?

«Дидаскалом» школи вважався дяк місцевої церкви. Під його керівництвом перебували «виростки школнії», чи, як їх називали у XVIII ст., молодики. Мешкали вони в школі, разом із ними жив також помічник дяка — «поддячій». У даній судовій справі згадується шестеро цих «виростків», але, звичайно, було їх більше. Вони не були учнями школи, а вчителювали самі. Багато з них, якщо не всі, були людьми прийшлими, мандрівними; поки проживали у школі — вчили «людських дітей», а набридало це заняття — йшли собі далі чи бралися за інше ремесло. Один із таких виростків посилається на свідчення полтавських міщан, що він впродовж кількох років навчав їхніх дітей і заробив так значну суму; інший розповідає про себе, що спершу допомагав батькові торгувати сіллю, потім вирушив «вандровати по городах», як це тоді було звичаєм у молодих людей, що не вибрали ще певної професії. Він випадково приблукався до Полтави і знайшов притулок в успенській школі; але йому, очевидно, не подобалося вчительське і дяківське ремесло, тож він задумав покинути його і зайнявся шинкуванням на ярмарках. Взагалі ж це була «ніщая, убогая» братія, спроможна навіть на крадіжку, і якщо в когось із них була значна сума грошей, то це викликало недобрі підозри. Складно сказати, чи навчалися чогось самі ці «виростки школнії», проживаючи у школі; якщо й навчалися, то хіба що дяківському мистецтву під керівництвом дидаскала, що, звичайно, був досвідченим псаломщиком.

Співставляючи ці дані з іншими свідченнями, які взагалі є про старовинні приходські школи в Україні, ми уявляємо собі їхню організацію так: це була вільна артіль особливого роду ремісників, які здобули певну шкільну освіту і промишляли дякуванням та вчителюванням. Зазвичай бували ними молоді люди, які ще не вибрали певної професії та мандрували «для повиданія боліє світа і ученія і людского обхожденія»[11]. Одні з них пізніше ставали справжніми причетниками чи навіть священниками, інші переходили на писарські посади чи займалися торгівлею, треті йшли на Запоріжжя і т.д. Парафіяни надавали всім цим мандрівним псалмоспівцям і педагогам («мандрованим дякам і бакалярам») даровий притулок у церковному домі («в школі), але вимагали, щоб вони за це «услуговували церкві Божієй» на кліросі. В цьому сенсі Климентій каже в одному зі своїх віршів:

І причетниками теж школярі ся іменують,

поневаж церкві святой щире услугують.

Понад те, школярі зобов’язані були займатися навчанням дітей, за що їхні батьки давали їм особливу винагороду згідно з умовою, а церковні титарі збирали для них з прихожан складку грошима і приносами[12]. Крім школярів-учителів, у «школі» жили та навчалися також справжні школярі — сироти і діти бідняків, якими опікувалося церковне братство. Навчання учнів, що жили вдома, відбувалося також і в школі, але, з огляду на численність постійних мешканців школи і тісноти приміщення, могло відбуватися і в їхньому батьківському домі.

Цей своєрідний тип школи з мандрівними вчителями, які заодно були й церковниками, як численні інші культурні надбання України, повністю запозичено із Заходу: німецькі vagi scholares, бакханти і польські rybalty — це буквально наші «мандровані дяки і бакаляри», зі всіма їхніми типовими рисами, вадами і слабостями. Але цей тип повсюди прищепився в Україні і зник лише тому, що суспільні порядки, які змінилися в ній у кінці XVIII ст., зробили неможливим дальше його існування. Державний перепис 1782-го року, прикріпивши всіх і кожного до певного місця проживання і типу занять, одночасно відібрала у посполитих право переходу від одного пана до іншого, а у бакалярів — можливість переходу з однієї школи до іншої. Але тим самим було нанесено смертельного удару народній українській школі.

 

 

57. Київські студенти

Коли, бувало, студенти Києво-Могилянської колегії влаштовували поночі спустошливі набіги на міщанські городи чи крали дрова і харчі, ніхто не вважав цього за тяжкий гріх і не бачив у цьому мародерстві нічого обурливого, кожен-бо знав, що більшість учнівської молоді походила з бідняків, тому терпить і голод, і холод, і всяку біду. Тодішній віршувальник Климентій склав навіть особливу віршу «О школярах, дрова крадущих, і о школі», де сказано:

Приповість же в школяров: не вкрав, але достав, —

а ти, Боже, за дрова гріха їм не постав.

Але траплялося, що студенти не обмежувалися таким порівняно невинним збиточництвом і починали справжню війну проти київських міщан, вступали з ними у криваві битви, відкрито грабували їхнє добро і наводили жах на членів магістрату. Звичайно, у цьому вони наслідували своїх колег — студентів католицьких шкіл, особливо вихованців єзуїтських колегій, бешкети яких нерідко сягали розмірів справжнього громадського лиха для тих міст, де існували ці колегії. Було б помилкою вважати, що подібні бешкети обумовлювалися слабкістю шкільної дисципліни; навпаки, з таким знаряддям в руках, як різки і взагалі жорстокі тілесні покарання, тоді шкільна влада спроможна була тримати в карбах найдикіші натури і припиняти найменше свавілля, і ми бачимо, що учні, наприклад, піарських шкіл ніколи не дозволяли собі таких бешкетів, які майже щодня витворяли єзуїтські колегіати. Отже, ці бешкети чинилися якщо не прямо через підбурювання вихователів, то, у всякому разі, не всупереч їхній волі та таємному бажанню. І справді, єзуїтські студенти звичайно громили православні чи протестантські школи і святині, єврейські синагоги, або ж тероризували магістрати в тих випадках, коли ці останні судилися з орденом через захоплення міських земель, залучення міщан під свою юрисдикцію т.д., але не бувало випадків, щоб студенти бунтували проти свого начальства.

В київській колегії теж панувала сувора дисципліна. Окрім префекта, за поведінкою студентів пильнувала ціла фаланга його помічників з числа самих учнів: цензори, сеньйори, директори, інсепкоти і т.д. Для втихомирення затятих використовувалися: стояння навколішки, «палі» (биття лінійками по долонях), різки, публічне шмагання під дзвін шкільного дзвінка і, врешті, ганебне вигнання з колегії. При такій суворості, здавалося, студентські бешкети були немислимими. І справді, майже до кінця XVII ст. їх і не було. Колегія переживала дуже складні часи; позбавлена матеріальних засобів, вона ще 1671-го року відкрито зверталася до всіх зі зворушливим закликом «о поратунок милостинею», і, слід гадати, найближчу допомогу могли їй надати насамперед київські міщани, діти яких тут і навчалися. До того ж, у цей період число учнів навряд чи перевершувало 200-250 чоловік. За проступки поза школою студенти не тільки відповідали перед префектом і ректором, але й могли бути притягнуті до магістратського чи полкового суду, а, в крайньому випадку, проти них могла виступити і влада воєводи, як коменданта київської фортеці.

Але до кінця вісімдесятих років XVII ст. становище колегії в певному сенсі змінилося. Після відкриття богословського класу число студентів значно зросло, а, разом з тим, збільшилася серед них частка дорослих людей. Заснована ще за часів Петра Могили студентська «конгрегація» (духовне братство), що мала морально-релігійну мету, здобула тепер досконалішу організацію з виборними префектами і віце-префектами з числа студентів, та дуже сприяла їхній згуртованості, розвитку в них почуття товариської солідарності, завдяки чому у розпочаті кількома бешкетниками заворушення легко втягувалася вся корпорація. Викладання філософських і богословських наук фактично прирівнювало київську колегію до вищих навчальних закладів, якими була Краківська, єзуїтська Віленська та інші академії, а одним із привілеїв, якими відзначалися ці заклади, було право власного академічного суду і незалежності учнів од цивільної і військової влади. Таке право, разом із титулом «академії», було колись визнано і за київською колегією у відомих Гадяцьких пактах, але воно не було втілене в життя, як і самі ці пакти. Тепер володіння цим правом стало предметом палкого бажання і учнів, і вчителів. Ті й інші все частіше починають титулувати своє училище «академією», з нехіттю приймаючи судову й адміністративну залежність від місцевої влади. Особливо нестерпною і принизливою здавалася студентам підлеглість місцевому магістратові, що  викликало в них почуття глухої ворожнечі не лише до магістратських урядників, а й до всіх київських міщан. Звичайно, це дивне почуття могло зародитися на ґрунті тих зіткнень, які молодь колегії безперервно мала х бурмістрами, що виконували поліцейські функції; але в ньому відчувається інший мотив — зверхнє ставлення до міщанства, як до непривілейованого стану.  Це ставлення, властиве тодішній шляхетській молоді, яка навчалася в єзуїтських школах, було цілковитим безглуздям в київській колегії, вихованці якої в основній масі були дітьми тих самих міщан, козаків, а то й поспільства. Проти цих шляхетських тенденцій мусили криком протестувати самі стіни колегії, як установи, вирощеної київським братством, первісне ядро якого, без сумніву, складали київські міщани. Але, на відміну від інших братських училищ, — львівського, віленського, луцького, — з київською колегією трапилася дивна метаморфоза: зберігаючи аж до кінця XVII ст. назву «братської школи», вона насправді давно перестала бути братською, бо й саме київське братство з часів чи ще не Петра Могили фактично припинило своє існування. Як і чому воно зникло — це питання, що виходить за рамки цього  нарису, але безсумнівний факт, що у другій половині XVII ст. у Києві не було вже братства, а у заснованій ним школі швидко завмерли його кращі заповіти і здобутки. Тепер колегія перейшла винятково в руки монахів, підлеглих митрополитові; але їх почуття і настрої були вже не тими, якими надихалися її перші ректори і викладачі, що «душею і рукою» вписувалися в братський реєстр і союз зі представниками всіх станів київського воєводства, які клялися «єдин за всіх і всі за єдиного стояти, духом любве горячої звязавшеся». І серед вищого українського духовенства багато вже було забутого з виробленого в епоху боротьби проти унії і, як керівні принципи, внесеного до актів київського собору 1621-го року. Замість наказаного там братолюбія, незлобності, терплячого витримування образ від молодших, нестяжательства та ін. митрополити й ігумени київських монастирів тільки й робили, що ворогували з міщанами за землі, шинки і перевози. Такий, наприклад, митрополит, як Гедеон Четвертинський, тип гордого пихатого прелата, що і під клобуком не забував про свій княжий титул, — як мало він нагадує лагідного, добросердого Йова Борецького! Варто тільки згадати, шляхом якого жорстокого насильства поверстав він козаків Моровської сотні у селян свого кафедрального монастиря. Його наступник Варлаам Ясинський, колишній ректор київської колегії, без сумніву, мав чимало добрих рис; однак київські міщани гірко скаржилися на нього не лише за землі й перевози, але й за те, що він, всупереч споконвічним звичаям, самовільно призначав до міських церков священників, не зважаючи на волю і вибір парафіян, відлучав міщан від церкви за незначні провини, по обмові і т. п. Адже це якраз ті прояви шляхетського самовладдя, за які православні так різко і одноголосно засуджували Іпатія Потія та інших архиєпископів-уніатів. Загалом не можна не відмітити дивної аномалії, що демократичні принципи, під прапором яких православ’я здолало унію, тішилися у безстановій Україні найменшою довірою якраз у середовищі вищого духівництва, а, отже, і в керованій ним київській колегії. Чи не тут коренилося те, що козацька старшина, тут вихована, так легко зрікалася спадку епохи Хмельницького і проникалася шляхетськими тенденціями?

Таким був ґрунт, на якому до кінця XVII ст. виросло потворне явище — грубе свавілля київських студентів і їхні нерідко криваві зіткнення з міщанами.

Вперше подібні бешкети у різкій формі трапилися в червні 1690-го року. В одній зі скарг магістрат згадує, що в той час «студенти многоє воровство в нинем городі Києві делали: міщан в ночі і в день імая по уліцах і з дворов беручи, забивали смертно і платьє с них снімали, а іних міщан, поймав і приволок в бурсу ілі в школи, били розками, плетьми і кіями, і в железа оковивали, о чем в книгах наших майстратових літа 7198 (1690) іюня 11 числа записано[13]».  На жаль, всі книги київського магістрату загинули, і ми не знаємо, чим закінчилася справа про ці бешкети; але безсумнівно, міщани не зосталися в боргу і за них, звичайно, заступився і київський полковник із козаками, і воєвода з ратними людьми. Це, ймовірно, і спонукало ректора Іосафа Кроковського, за підтримки митрополита Варлаама Ясинського і гетьмана Мазепи, попросити (у січні року 1694-го) жалуваної грамоти царської, у якій наказувалося: великоросійським усіляких чинів ратним людям різних полків, київського та інших полків полковникам і козакам, і київському війту і міщанам, ніяких ректорові і вчителям, і учням, в школах будучим, кривд і образ не чинити, під страхом царської опали і подвійної кари за кривди, а керівництву колегії покладено було за обов’язок «неспокойних і вражди  творящих учеников унимать и смирять і ні до какого своевольства их не допускать, і такових на собраніє ученіческоє не принимать». Хочав тексті грамоти немає прямої вказівки на вилучення колегії з-під адміністративної та судової підлеглості міській владі, але вся колегіатська корпорація чомусь тлумачила цю грамоту саме в такому сенсі, що віднині колегія здобувала право самоуправління і власного суду над учнями, а магістратські та воїнські чини не мали начебто влади ні суди їх, ні навіть брати під попередній арешт. Такий привілей прирівнював колегію до закордонних академій та університетів і обіцяв студентам порівняну безкарність: щонайбільше, перфект міг покарати їх різками навіть за такі провини, за які магістрат карав шибеницею.

Можливо, розраховуючи на таку безкарність, студенти того ж 1694-го року вчинили грандіозний дебош, причому одного міщанина, шевця Григорія Ополоника, «смертно саблею порубили і от тих ран тот чоловік умер». «Да они-ж, студенты (скаржилися міщани), многажды находя на сторожу, которая по вся нощи оберегат на рынку торговых лавок, убивали их смертно ы тих сторожей от лавок з рядов отгоняли, а в лаквах неведомо якые воры животы наши выкрадали, от чего нам великая учинилася обида. Ті ж студенты покрали з двора половинками сукно у мищанина нашего Филиппа Серебреника, а у иных мищан покрали з дворов вино, мед и сьестныя харчи: муку, масло, пшено; такожде и животину всякую з дворов зводили и, убив, з того себі корм имили; да дрова и дерево хоромное з двором мищанских беручи и стины градскіе на дрова розбираючи, в школу и в бурсу по сту человик и болие носили и всякое воровство дилали. А тое покраденое сукно и всякыэ краденные мищанские съестные харчи и дрова аще и были знайдены у студентов, но их них немаш нам ниякои управы»[14].

Цей приспів — «немає на студентів управи» — тягнеться відтоді безперервною нотою впродовж довгого часу.

Зі збільшенням числа учнів колегії наявна при ній бурса не могла вже помістити всіх бідняків, тому митрополит Варлаам Ясинський звелів розмістити їх про приходських школах, які існували при києво-подольських церквах. Власне кажучи, це було порушенням права прихожан, які утримували школи для цілком інших потреб, але вони не протестували проти розпорядження митрополита, доки студенти, котрим дали притулок, не перетворили шкільних домів на різновид розбійницьких вертепів. От що писав з цього приводу московський патріарх Адріан митрополиту Ясинському від 26 квітня 1699-го року: «Доносиша нашей мирности кіевскіе граждане, яко при храмих Господних их приходских живут поющіе и малых дитей учащие дьяки в тих храминах велиши ты жити вмисти студентом, пришельцом из польских городов, которые хотят учитися в школи (тобто в колегії) мудростных наук языком латинским, и они де, студенты, живучи постойкою, многая стоворяют бидства и безчинства странная, а тих дьяков и малых детей, учащихся словенского нашего языка писмен, бьют и бранят, и мищан, идущих к церкви на пеніе в нощах, бьют и увечат и безчестят жен и детей, и ради их, студентов, плутовства и досадительніх обид к церковником , иногда в церквах и пенія не бывает, а управы де на них сыскати негде. Да они де, студенты, многочисленно собрався, в нощах ходя по мещанским дворам, крадут дрова, запас и вскія вещи и от того де им великая обида и разореніе чинится, а унять их от того некому. И ты … студентом, когда они творят пакости людем, в церковных жилищах жити не вели, зане могут быти при школах в особных домах и у мещан стояти, где кому придется»[15].

У грудні того ж 1699-го року війт Дмитро Полоцький сповіщав воєводі, князю Петру Івановичу Хованському, що студенти юрбами вночі розтягують поліна з міських стін, якими було тоді обнесено Поділ. Воєвода наказав провести огляд зруйнованих стін і допитати стрільців, що стояли на варті у нижньому місті. У піддячому акті огляду значилося: «от Крещатицкой башни до Глебоборисовских ворот с городовой стены, с тарасов, снято 23 бревна, да срублено 8 зубцов, да из башни мосты и у дверей два бревна с цепью выломано». А вартові стрільці дали таку «сказку» (свідчення): «стояли-де они у Крещатицких ворот и в иных местах, и студенты-де не по одну ночь приходили  к городовой стене человек по 20 и по 30, и с городовой стены сняв бревна, пошли к себе в школы, а по окличке голосу они им, караульныт, не отдали, для чего один по них, студентах, из пищали выстрелил, а поймать их невозможно, что приходят многолюдством».

А в січні 1700 року студенти вчинили справжній погром.

Справа почалася з дрібниці. Ввечері 29 січня студенти зустріли на Подолі єврея Беню Абрамова, що приїхав із Фастова, та почали його бити. Рятуючись, єврей вбіг у двір ратуші і став кликати на поміч. Магістратські слуги вибігли на крик, відібрали єврея і затримали кількох студентів. Бурмістр Гордій Мінцов, що був тоді в ратуші, наказав було арештувати їх до розбору справи, але потім, здавшись на їх прохання, відпустив. Коли студенти довідалися, що їхніх товаришів, бодай тимчасово, затримано через якогось «невірного жидовина», вони вирішили насамперед жорстоко відомстити цьому останньому. Розвідавши, що він зупинився в одному міщанському дворі, вони вночі нагрянули туди, перевернули весь дім і двір, шукаючи єврея, але він устиг сховатися.  Тоді студенти заграбували його коня і з саней деяку «подорожнії» речі. Щоби дошкулити і магістрату, що заступився за єврея, студенти зайшли до ратушного шинку, побили там міщанина Стецька Карпенка, відібрали в нього два карбованці грошей та знали кожух, пояс і шапку. Зранку прибігли до ратуша Беня і Карпенко зі скаргами. На той час вій Дмитро Полоцький був у Москві. Його заступник на посаді, Гордій Мінцов, порадившись із товаришами, послав до ректора, ігумена Прокопія Колачинського, і префекту, ієромонаху Інокентію Поповському, «которий студентами владієт», магістратських урядників з уклінною просьбою покарати винуватих студентів, повернути награбоване ними і вдатися до заходів, щоби «впредь в городі такого забойства и грабежу приєзжім людям і міщанам студенти не ділали, понеже всякій прієзжій с польской сторони человік или жид, понесши в Кієве от студентов или от иних майстрату неналежних людей якую обиду, наших мещан в польских городах грабит и забираєт». Ректор не дав жодної відповіді, пославшись на те, що це справа префекта, а той відповів так: «не токмо жиду не вернемо коня, але і всіх вас, міщан, будемо, розложивши, рузками (різками) бити», на доказ чого і хреста поцілував.

Того ж дня, ввечері, студенти знову підстерегли на вулиці єврея Беню і хотіли «смертно убить», але він втік до двору київського полковника Костянтина Мокієвського, «господар» якого, Сава Можневський, «сховал єго в коморі». Студенти великим натовпом увірвалися в двір, довго шукали нещасного Беню і, не знайшовши, «похвалялися самого господаря розками бити». Коли посутеніло, Сава потай привів єврея до ратуша, щоб студенти його на смерть не вбили, і Беня провів ніч у ратуші, під вартою.

Зранку 31 січня бурмістри послали своїх урядників до верхнього міста до воєводи зі звісткою, що студенти велике «воровство» у місті творять, а префеукт не хоче «дать с них никакой управи», і з проханням втрутитися в справу. Тоді князь Хованський послав до ректора і префекта піддячого приказної палати Давида Фатєєва, та ще й бурмістрам звелів послати з ним своїх людей; при цьому посольстві ходив і постраждалий Беня з іншим євреєм Рафалом, військовим тлумачем. Ректор наказав віддати награбоване. Студенти віддали єврею коня, а міщанину Карпенку повернули тільки кожух і чотири гроші. Та тільки-но посланці вийшли за монастирські ворота, як з двору висипали в погоню за ними близько сорока студентів з киями і взялися бити єврея Беню. Піддячий та магістратські урядники ледве встигли сховатися в ратуші. За якийсь час приволікся туди тяжко побитий і «кров’ю сплинучій» Беня; голова його пробита була до кості, і він скаржився, що з нього зірвали гаманець з чотирма карбованцями.

Коли воєвода довідався про нове «воровство студентское», він послав до колегії капітана Тітова зі стрільцями, щоби «тех воров студентов» прислали до приказної ізби; але ректор і префект «тем посыльщикам не сказались». Повертаючись з порожніми руками, посланці зустріли на вулиці студента, на якого їм вказали як на учасника побиття єврея; його негайно ж арештували. Негайно на виручку товариша вибігли з колегії чоловік двісті студентів і почали його відбивати, але стрільці впоралися з молоддю, схопили шістьох із них та під конвоєм повели до верхнього міста. Раптом із дзвіниці Братського монастиря забив на сполох дзвін, і зі всіх кінців Подолу почали збігатися юрби студентів з шаблями, пістолями, дубинами та іншою зброєю. Вони кинулися в погоню за стрільцями, гналися за ними до «взвозу» (теперішнього Андріївського узвозу), багатьох з них поранили, але товаришів не відбили, бо капітан зі стрільцями встигли сховатися до верхньої фортеці. Повернувши назад, юрби студентів розсипалися по Подолу, хапали зустрічних стрільців, служилих людей, міщан, били всіх немилосердно; у візників, що стояли на ринковій площі, відібрали коней і відігнали їх до бурси, а самих візників побили; тоді повернули в торгові ряди і стали громити лавки, бити міщан-купців і нищити товари. «А мы сироты ваши (скаржилися царю бурмістри та інші магістратські урядники), бояся, чтоб и нам убійства и разоренія всему городу не было, заперлися и сидели в ратуше, а наипаче для того, что на  рынку и по всех улицах студенты служивых людей и мещан имая бьют, а в Братском в большой колокол безпрестанно бьют на сполох».  Капітан Арист Фанідзін, що стояв на подільській заставі, почувши дзвін, поспішив до Братського монастиря, щоб довідатися про причину тривоги, але тут за ним погналися студенти, і він ледве встиг ускочити до ратуша. Сюди ж щохвилини забігали побиті та поранені стрільці і розповідали, що студенти царських ратних людей і міщан «убивают смертно». Побоюючись, щоб студенти і ратуша не рознесли, бурмістри та радники вблагали капітана Фанідзіна рушити до воєводи, сповістити його про студентські бунти і просити від імені магістрату збройного захисту. Хоробрий капітан зважився перебратися через верхнє місто, але не прямою, а окружною дорогою, через Кожум’яцькі ворота. Невдовзі після цього воєвода прислав на ратушний двір великий загін стрільців, оберігаючи скарбницю, що там зберігалася, і «боронячи» бурмістрів та лавників, «чтобы студенты майстрату и всего города не разорили и их не позабивали». Лише тепер магістратські урядники вийшли із облоги и повним складом рушили на скаргу до князя Хованського, причому сповістили його, «что и в то время, як ратные люди з верхняго города на ратушу в большом числе на оборону нижняго города и всех мещан ишли, то безперестанне студенты на сполох в большой колокол били и в то время наготовилися ввесь нижній город разорити, а когда б не были присланы ратные люди, тогда бы студенты ввесь нижній город разорили и всех мещан позабивали».

Коли погром припинився, зі всіх сторін потяглися «битые и грабленые», щоб внести скарги и «записать бои и грабежи», — міщани в магістрат а «служиві» до приказної палати. Князь Хованський зв’язався з митрополитом і обидва вони послали до келарні наказ, щоб ректор і префект «про бои ратных людей и про набат сыскали» та наказали повернути відібраних у візників коней. Коней негайно було повернено, а стосовно слідства ректор з префектом відповіли: «мы ратных людей бить не велели, а кто так чинил — не ведаем». Виходячи з цієї відповіді, складно було очікувати, щоб керівництво колегії вчинило якесь слідство і наклало на винуватих студентів заслужене покарання; такий же висновок можна зробити і зі скарги магістрату, посланій царю одразу ж після подій 29-31 січня. Детально у живими кольорами описавши всю подію, члени магістрату так закінчили свою чолобитну: «и ныне такое ж воровство не переставая студенты мещанам делают, да и на нас, сирот ваших, всех бурмистров и урядников, похваляются смертным убийством и всего города разоренієм. Милосердный великий государь! Пожалуй нас, сирот своих, по премногой своей царской милости: вели, государь, тем своевольнм студентом дати по розыску наказаніе, и впредь вели своим боярам и воеводам нас, сирот ваших, от такого убийства и разоренія студентского оберегать, чтоб нам от них в конец не разориться».

Оскільки донесення київського воєводи повністю підтверджували чолобитну міщан, то в царській жалуваній грамоті, виданій на початку 1700 року київському магістратові на маєтності, на всі права і вольності, зроблено було таку примітку: «буде им, мещанам, от студентов впредь какія обиды чинится будут и, приходя на дворы их, учнуть что имать насильством, ­ и их имая, им, мещанам, киевских полков с служилыми людьми приводить в приказную избу, и будущим в Кіеве бояром и воеводом тех студентов принимать и против их (міщан) челобитья розыскивая, указ чинить по Уложенью и по новоуказаным статьям, до чего доведется». Таким чином, якщо керівництво київської колегії чомусь було певне, начебто грамота 1694-го року дарувало йому виняткове право суду над учнями, то тепер воно, без сумніву, цей привілей втратило: даною грамотою магістрату надавалося право арештовувати буйних студентів за допомогою великоросійських ратних людей і передавати на суд воєводі, який судитиме і каратиме винуватців не за місцевим, а за суворішим великоросійським правом.

Коли війт Полоцький повернувся до Києва з новою грамотою і оголосив її міщанам, вся колегія, а з нею і вищі духовні власті тяжко зажурилися. Митрополит Варлаам Ясинський, що незадовго перед тим дістав, за скаргою війта, батьківську настанову від патріарха Адріана не відбирати у міщан земель і не порушувати їхнє споконвічне право вибору приходського духовенства та не карати їх за незначні провини анафемою, був вельми засмучений новою перемогою тих самих міщан та приниженням улюбленого його дітища — колегії. Неспроможний змиритися з новим порядком, в силу якого ненависні йому міщани стануть «за караул брать» благородну молодь і віддавати на суд московським приказним, він послав царю Петрові чолобитну, в якій бажав представити січневі події в іншому світлі і, між іншим, написав: «Братского училища дитям учинилося разореніе, к чему подвели кіевскіе міщани ратных государевих людей, і те училище разорили и взяли в приказ семь человик учеников», про що просив вчинити належне слідство. «А что мищане получили себе жалованную грамоту, чтоб тех учеников за караул брать, и то мне слезно и учитилем учинился болезненный случай». Посилаючись потім на грамоту 1694-го року, що нібито звільняла студентів колегії від підлеглості міській владі, митрополит клопотався про пожалування колегії нової грамоти, «чтоб винным ученикам наказание чинить в школах» и щоб магістратські та приказні власті не мали жодного до них стосунку.

Ця чолобитна успіху не мала. Тим часом, зіткнення студентів з міщанами хоч і тривали, але вже не сягали давніших огидних розмірів, — можливо, саме тому, що міщани з допомогою стрільців, не соромлячись, хапали бешкетників «за караул» і тим відвертали подальші непорядки, а в приказній ізбі, схоже, не надто церемонилися  з ученими людьми. З цією ганьбою і соромом ніяк не могла змиритися колегіатська молодь, серед якої були сини полковників, обозних та інших старшин. Багато разів студенти і навіть професори благали митрополита звільнити колегію від цього «неудобносимаго ига», але що ж він міг вдіяти з огляду на неуспіх першої спроби? Лише після того, як колишній вихованець, а пізніше викладач і префект київської колегії, рязанський митрополит Стефан Яворський обійняв високу посаду місцеблюстителя патріаршого престолу, Ясинський вирішив вдатися до його клопотання і у червні 1701-го року послав йому листа такого змісту: «били-де челом ему, Варлааму, кіевских братских школ учители, что кіевскій войт і мещане великую обиду им чинят противу крепостных великого государя грамот, данных им, привлекая себе власть и волю взять студента в ратушную тюрьму, не извещая власти духовной, ректору и префекту, как было из начала того училища, но еще из своей тюрьмы отдают в верхний город генералу[16], который тем хвалится,  что имеет власть сажать в тюрьму студентов, каково иго и работа есть неудобоносимо.». Тому Ясинський «всеусердно» просив Стефана Яворського, аби від був «ходатаем к великому государю в подаяніи полномощной грамоты и крепости, чтобы тем училищам не имели отныне мещане и генерал-губернатор над студентами власти и воли, а какой студент провинится, чтобы искать управы в належащем суде и праве: школ братских кіевских у ректора и префекта, как было и прежде изначала». До цього листа Варлаам Ясинський додав і оригінальне прохання вчителів та учнів колегії такого змісту: «Академія их Кіево-Могилянская, от прежняго своего основанія будучи равными привилегіями, как обыкновенно иным академіям во всех государствах иноземческих право свободность имети, утверждена, ныне несвободна есть, но под игом тяжкой обиды пребывающая, и просят его, митрополита, слезно о помощи от мещан кіевских, которые-де прошлого году, став за одного неверного жидовина, привели на их школы служилых людей и много сделали кровопролития, а иных, как злодеев, взяв  в приказную избу, в цепи посадили; а и  окроме того, мещане дерзают многажды не к парву школьному и его, митрополита. начальству, но в тюрму ратушную студентов берут и оттуду без всякого разсмотренія тодают в верхний город, как ныне, в Светлую неделю, их, студентов, много раненых и битых было от мещан нещадно; и били-де челом они о управе в верхнем городе генералу, надеясь, что он даст им на них (міщан) управу такую, как и над ними (студентами) дает. И он, генерал, посланных их старцев обезчестя, сказал, что он не имеет власти над мещанми, а над школами-де власть он и студентов в тюрму брать имеет. О чем найпокорно его, митрополита, просят, чтоб он своим челобитьем к великому государю потщался об них умолити о освобожденіи их от плененія и от безчинства и дерзости мещан кіевских, а в чем их, студентов, случится вина, суд бы был в академіи». Під цим проханням підписалися: «Его царского пресветлого величества академіи кіевской префект и школ учитель наук философских и богословских, іеромонах Иннокентій Поповскій именем и прочих всех учащих, отцев учителей и профессоров. — Его царскаго пресветлого величества стольник Николай Зотов, в академіи киевской учащийся[17]. —  Григорій Новицкій, префект конгрегаціи. — Семен Мирович, вице-префект, наместник префекту, полковниченко переяславскій. — Семен Лизогуб, полковниченко черніговсій. — Семен, Василій, Павел, полковниченки прилуцкіе[18]. — Яков Лисица, Григорій Голуб, имсенем и прочих всех учащихся в академіи киевской».

У цьому проханні, крім підписів студентів, навмисне вибраних із представників української, а навіть великоросійської знаті, дуже цікавим є посилання прохачів на якісь споконвічні права колегії, якими вона, нарівні з іноземними академіями, начебто користувалася з самого свого заснування.

Цар Петро вдовольнив клопотання Яворського і слізне благання київського митрополита: грамотою від 26 вересня 1701-го року він підтвердив попередню грамоту 1694-го року, надавши ректору і префекту колегії суд над студентами, але з таким додатком, що коли вони винуватим студентам «управы чинить не учнуть», то покривджені можуть звертатися зі скаргами на ректора і префекта до митрополита; якщо ж і митрополит не захотів би дати належного вдоволення, в таких випадках винуваті студенти підлягають суду київського генерал-губернатора на загальних підставах, але останній при цьому зобов’язаний до особливої обережності, щоб і права колегії не були порушені, і «государевым делам неуправленія» не було, «и студентам в невоздержанію потачки не было».

Цей захід, звичайно, не відразу втихомирив буйне студентство. Московський священник Іоанн Лук’янов, який відвідав Київ 1701-го року, виніс таке враження про студентів і їхні взаємини з міщанами: «В Кіеве школьников очень много, да и воруют много: попущено им от митрополита. Когда им кто поднакучить, пришедши ночью, да и укокошат хозяина-то, а с двора корову или овцу сволокут. Нет на них суда; скаредно сильно, попущено воровать пуще московских солдат. А вечер пришел, то пошли по избам псалмы петь да хлеба просить; дают им всячиною, и хлебом и деньгами, а иные им дают убоясь».

Лук’янов, звичайно, не сам вигадав, наче студентам «попущено от митрополита», а чув таке від киян. Дійсно, ніколи колегіанти так не бушували, як за керування Варлаама Ясинського. Бували в них і пізніше зіткнення з міщанами, але такого погрому, який вони вчинили 1700-го року, більше не бувало.

 

 

58. Цигани і євреї

Хоча Литовський Статут 1588-го року приписував поголовне вигнання з меж держави всіх циганів, як людей неробочих і шкідливих, що жили обманом і крадіжками, та погрожував великим штрафом усім, хто б їх переховував. А все-таки цигани благополучно проживали у польсько-литовській державі, кочуючи по всіх її областях. В Гетьманщині жилося їх привільніше, ніж деінде. Загальна свобода пересування цілком сприяла їхній звичці до кочового життя, а українська простота і довірливість відкривали широке поле циганській ворожбі та хитрощам. Улюбленим циганським заняттям і тоді були ковальство і конярство, з чим пов’язані і звичайні їхні злочини — фабрикація фальшивої монети і конокрадство.

У жовтні 1684-го року під час ярмарку в Кобеляку були піймані «міндзарі»-цигани, що фабрикували мідні чехи і пускали їх в обіг за допомогою «переводчиків» — місцевих шинкарів. Ії, разом із переводчиками, відправили під конвоєм до Полтави, у полковий суд. Чим закінчилася справа, не знаємо, але відомо, що за Литовським Статутом фальшивомонетники підлягали смертній карі через спалення.

А от випадок конокрадства.

Весною 1657 р. група прочан (тут — переселенці, що йдуть на слободи) ночувала під с. Шаповалівкою поблизу Борзни, пустивши спутаних коней на попас. До ранку коні зникли. Стали шукати по сліду, слід привів у березняк по той бік Борзни, де й було піймано трьох циган з краденими кіньми. Їх привели до сотника, який провів слідство, а потім справа надійшла до ніжинського полкового суду. Попри явні докази, цигани, що виявилися відомими «волоцюгами ярмарковими» «не зналися до учинку» і твердили, наче відібрані коні — їхні власні. Суд, згідно із Статутом, звелів постраждалим «поприсягнути» своїх «виноватців»: один мусив присягою підтвердити, що «не так його коня спутано, як он бил спутан єго путом», а другий — що «гн його уже путом коня його спутано». Після здійснення присяги, цигани віддані були «на квестію»; двоє з них зізналися у крадіжці, а третього, скільки не мучили, нічого від нього не добилися. Все-таки суд присудив усіх трьох до шибениці.

Цікаво, що того ж дня ніжинський суд розглянув однорідну справу «о украденье коня з ночлігу» якимсь Степаном Якубенком, але цей останній зазнав «вольнейшого каранья»: відрізання вуха і ганебного   вигнання з міста. очевидно, суд не помилував циган, бо це плем’я не тішилося доброю славою в Україні.

 

* * *

У тодішнього поета Климентія є вірш «О цыганах и жидах», який починається так:

Цыгане та жиды едни едним равни,

Поневаж вельми тие люде есть злонравни,

Бо в ных только есть правды, як в шелягу сребра...

Збытечные людям чинять ошуканства…

Покійний П. Куліш, який надрукував цього вірша, припускав, що він стосується польської України, бо, начебто, євреям не було доступу до козацької України аж до часів Катерини ІІ. Справді, за життя Богдана Хмельницького ніхто з них не смів і показуватися в козацькому краї, а ті з євреїв, які не встигли втекти звідси, або були знищені, або вихрестилися[19]. Павло Алеппський, що проїжджав тоді через Україну, вихваляє лютість, з якою козаки викоренили юдеїв і захоплюється тим, що у всьому краю не зосталося жодного душі з цього «огидного народу». Та не пройшло і чверті віку після Хмельницького, як євреї знову стали поступово з’являтися в козацькій країні. Давніша народна ненависть і злоба проти них, видно, були забуті, і євреї, роз’їжджаючи по ярмарках, не тільки відчувають себе у повній безпеці, а інколи поводяться зухвало, виклично стосовно місцевого населення. От, наприклад, характерний запис у полтавській актовій книзі 1684-го року — якщо не помиляємося, перше документальне свідчення перебування євреїв у Гетьманщині: «На ярмарку тутейшом о Воздвижеіи честнаго креста Господня, жид Ицик менуемый, з Прилуки мешканець, од суботи до понедилка (13-15 вересня) з многими особами духовними і свицькими диспутуючись, значне хулил веру нашу християнскую; а потом впросившись до Трохима, обивателя полтавского, перегонити горилку, посеред ночі в хату уйшол до молодиці, хотячи ее зкгвалтовати, єднак тот Трохим, вже ведле (біля) своеи жони жида того зловивши, оповестил врядові». Як же вчинив уряд зі зухвалим євреєм? «За тоє проступство (відмічено у протоколі) взято в того жида коня з возом і з горілкою до двора полковничего». Можливо, з Іциком  повелися так милостиво, бо тодішній полтавський полковник Павло Герцик сам був сином хрещеного єврея, що торгував у Полтаві голками і шпильками.

Хай там як, безсумнівно, що вже у 1680-х роках євреї вільно проживали (хоча і в незначній кількості) в Україні, роз’їжджали по ярмарках і торгували горілкою. В ролі осідлих корчмарів та шинкарів вони ще не виступають.

Але от перед нами процес про євреїв, що займалися куди небезпечнішим промислом. Діялося це у Стародубі, в листопаді 1690-го року. Незадовго до цього там поселився єврей Ірша Якубович, захожий, з м. Народич Овруцького повіту. Окрім двох синів, проживали з ним «два жидки молодих», Ізраїль та Гаврило, які «постерегши, знать, по нем шкодливії христіянскому житію поступки, остереглися злого їх єврейского неверія», прийняли хрещення і були перейменовані на Романа і Михайла. Бажаючи звести якісь порахунки з колишніми одновірцями, ці неофіти виступили в полковому суді обвинувачувачами Ірші в тому, що він «живучи межи християнами, маєт таких злочинцов, которие, крадучи в людей коні і річі іншії, потаємне продают ему». При цьому вони назвали певного Петра Кондратенка, як одного з таких «жидовских переводников». Він виявився вихідцем зі Стеблева, що поблизу Корсуня. Його і єврея Іршу з двома синами відразу ж розшукали і привели до суду. Всі вони, звичайно, заперечували звинувачення, висунуті проти них, але коли Кондратенку пригрозили шмаганням, він почав зізнаватися і засвідчив таке:

— Жид Ірша з синами подмовили мене на переводню — красти їм коні, которих юж я, на розних місцех, в розних людей укравши з десятеро, безцінне (за безцінь) попродалем жидам помененим.

Почувши це зізнання, вихрести Роман і Михайло додали:

— В того ж злочинця Петра жид Ірша не тилко крадениї куповав коні, але і казани горілчание такіє ж краденииї покупив.

Кондратенко «за погрозкою посторонковою», мусив зізнатися, що вкрав казани у якоїсь Хваїхи і продав євреям.

Старий Ірша «ні до чого не признался», кажучи:

— Не знаю того і не відаю, хіба мій син який без відома мого вчинив тоє.

А звинувачувачі не стихали. Вихрест Михайло розповів таке:

— В сем же року 1690 о празниці Вознесенія Господня, йдучи з Мошком Іршовичом, жидом, з Почеповского ярмарку, стали на ночліг под Почепом, подля гори Бабиної, де при початку ночі противко цегельні ставши, покілкокротне Іршович ходив под ночліжники для крадіжки коней, але вертався, бо брехали собаки; потім, пойшедши под туман, ранком, украли двоє коней, з которих єдного познал Заруцкій, а другого Мошко мні отдав, а я того коня проміняв на дьоготь. А старий Ірша на самий празник Рождества Богородиці, в Яреми, такого ж злодія, купив четверо коней і попродав розним людем на сторону.

Роман розказав ще гірше про другого сина Якубовича, Копеля Іршовича:

— Єднего разу оний Копель, звірившися мні, яко жидові такому ж на тот час будучому, повідав: «Я, праві, і брат мій слиний, та жидок докторчик, которий мешкав в городі Коропові, згубилисмо за Христинівкою (село Овруцького повіту), за рікою Ушею, чоловіка іменем Микиту, купца кієвского, которому перше з отрутою в рот улили кілішок горілки, потім оного вожками задавили до смерти».

Оскільки звинувачені заперечували всі ці факти, то з огляду на майбутнє слідство полковий суд звелів арештувати Кондратенка та обох Іршовичів, а з їхнього батька взяли підписку з тим, що по всіх означених звинуваченнях він зобов’язаний «усправедливитися з доводами певними, где належит». На жаль, дальший хід цієї справи невідомий.

Виходячи з даних цього документа (та інших), можна вважати, що євреї найраніше стали проникати з Білорусії та Київського Полісся саме до північної України і що до кінця XVII століття їх було тут більше ніж у південних полках. Промишляли вони перепродажем коней на ярмарках, торгували дьогтем, а дехто з них славився «докторчиком», себто займався лікуванням. Останнє не дивує, якщо згадаємо, що на Волині ще у другій половині XVI століття було чимало вчених докторів-євреїв, які практикували серед місцевих магнатів і шляхти; багато було євреїв і між тамтешніми «балверами» (фельдшерами). Проникаючи до північної України, євреї скоро почали орендувати панські шинки і корчми, а заодно займалися і конокрадством, облаштуванням злодійських схованок і збутом краденого. Невдовзі їх почали звинувачувати і в таємних убивствах. Не дивно, що саме в північній Україні євреї викликали проти себе загальне невдоволення і не далі, як у 1704-у році в чернігівському полку трапився справжній єврейський погром, який не поширився на інші полки лише завдяки заходам, прийнятим Мазепою[20].  А в гетьманство Скоропадського й Апостола видається вже ряд універсалів про повсюдне вигнання юдеїв з України. Лише за царствування Катерини ІІ вони знову здобувають тут права проживання.

 

 

 

 

 


[1] Праці етнографічно=статистичної експедиції до західно-руського краю. Південнозахідний відділ, том І, ст. 327 і 336.

[2] Неточний переклад юридичного терміну instigator — звинувачувач, який того часу зазвичай вживася у латинській формі.

[3] Технічний вираз, запозичений з обряду страти через повішення. Засудженого виводили на шибеницю по східцях, і коли він стояв уже на останній сходинці («на остатнім стопню»), його ще раз питали, чи він підтверджує попередні свідчення і чи не обмовив кого даоемно. І тому, що говорив засуджений «стоячи на остатнім стопню», вірили більше, ніж його мові під тортурами.

[4] В оригіналі: Пруска і Прюска, а далі «кушка» (кішка). Ясна вказівка, що теперішнє українське «і» (з основного «о») в кінці XVII ст. ще звучало як «у» чи «ю».

[5] Див. «Статистичні відомості про українські народні школи і госпіталі» О. Лазаревського, Основа, 1862 р., травень.

[6] Див. «Архивные отрывки для истории Полт. епархыъ» О. Лазаревського, Полтава, 1887, ст. 57-60.

[7] Літопис Сам. Величка, т. ІІІ, ст. 114.

[8] Основа, 1861 р., січень, стр. 173

[9] Таляр рівнявся тоді 3 золотим, а копа — 3 ¼ золотих.

[10] Пізніше (1710-1714 рр) він був архімандритом Печерського монастиря.

[11] Див. автобіографію Іллі Турчиновського, одного з таких мандрівників першої чверті XVIII ст., поміщену в «Київській старовині», 1885 р., лютий.

[12] У ктиторських реєстрах Києво-Печерської Борисоглібської церкви за 1693-1699 рр., що збереглися в її архіві, є записи таких пожертвувань «виросткам в школу». Проф. Н. І. Петрова «Киевская Академия во второй половине XVII в.», стр. 122.

[13] Збірник історичних матеріалів, видобутих з актових книг Київ. Центр. Архіву І. Каманіним, вип. І, стр. 48.

[14] Там, стр. 49.

[15] Київська старовина, 1885 р., вересень, стр. 142. Патріарший наказ не було виконано митрополитом; київські міщани і в 1741-му році даремно добивалися виселення студентів із прихідських шкіл. Див. статтю Дм. Вишневського у січневій книзі Київської старовини 1896-го року.

[16] Київський воєвода був тим часом перейменований в генерал-губернатора.

[17] З іншого документу, поміщеного у вересневій книзі Київської Старовини 1893-го року ми знаємо, що у серпні 1700 р., з царського дозволу, відпущений був до Києва «в академію, для наук свободных» син думного дяка, стольник Конон Никитич Зотов. Чи не був Николай Зотов його братом?

[18] Тобто сини Дмитра Горленка, тодішнього прилуцького полковника.

[19] Багато таких перехристів стали засновниками старшинських (пізніше дворянських) українських родин.

[20] Див. нарис М.І. Костомарова «Жидотрепаніє на початку XVIII ст.» у Київській Старовині 1883 р., кн. 1 і 3.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.