Нариси народного життя-2

 

1. Вбивсто і грабунок у Самарському монастирі

Самарський Миколаївський монастир, історія якого так нерозривно зв’язана з історією Запоріжжя, було закладено не раніше 1672-го року, але точні відомості про початкові роки його існування відсутні. Досить сказати, що перша документальна згадка про нього (у листах кошових) стосується лише 1691-го року. Загалом можна твердити, що спершу існування цього монастиря було доволі ефемерним: монахи (переважно з колишніх січовиків) то сходилися в ньому, то з різних причин розбігалися. Насамперед, не було їм життя від татар; монастир містився так само далеко як від південного кордону Гетьманщини, так і від Січі, а тому невеличкий татарський загін завжди міг розорити його раніше, ніж прибуде допомога з того чи іншого боку. Правда, року 1687-го московським урядом було закладено на ріці Самарі, поблизу монастиря, Богородицький городок; але було це дрібне укріплення з незначним гарнізоном і на його допомогу годі було серйозно розраховувати. До того ж, слід згадати, яким більмом на оці у запорожців була Богородицька фортеця і як неприязно ставилися вони до її гарнізону, а Самарські ченці — плоть від плоті запорожців — дивилися на все їхніми очима. Але, окрім татарських набігів, на монастир спадали також інші нещастя. Року 1690-го, в липні, з’явилася на Самарі сарана, понищила все і своїм трупом отруїла повітря, тому розпочалася тут моровиця, жертвою якої став ігумен і багато хто з братії, решта ж зі страхом розбіглася, отож до осені в монастирі зосталося лише троє монахів, але і з цих двоє від’їхали чогось до Ічні, залишивши монастир під опікою єдиного брата, отця Авксентія, а при ньому старого січовика в чині послушника. Окрім цих двох осіб, ні в самому монастирі, ні поблизу нього не було жодної живої душі. Лише зрідка навідувалися сюди з поблизьких зимівників січовики, що зосталися для промислів, але й вони побоювалися вступити у заражену обитель.

Саме цього часу стосується кривавий епізод, живі подробиці якого збереглися в актах полтавського полкового суду.

 

* * *

У Нехворощанському монастирі (Нехвороща — тоді сотенне містечко Полтавського полку) проживали в числі послушників Іван Петренко і Петро Винник. Перший був раніше кравцем у Сокілці, а другий, безрідний нетяга, з молодих літ служив по винницях, звідки й дістав своє прізвище, бо родового не мав. При всій простоті та нескладності економічного життя тодішньої України, завше було тут багато суб’єктів, що через різні причини не вміли прилаштуватися до жодної певної справи або ж легко вибивалися зі життєвої колії. Їх так і звали: неробочими, гультяями. З таких невдах у військовий час легко рекрутувалися охотничі полки і запорозькі ватаги, а коли війни не було, вони тягалися по винницях, пивоварнях і селітряних заводах, а відважніші пускалися на легке, хоча й небезпечне «здобичництво» в якості «прибишів»-розбійників. Наші нові знайомці, Петренко і Винник, наразі вибрали середній шлях — вступили до монастиря, де їх охоче прийняли як майстрових людей, поклавши на них і послушаніє згідно з їхніми попередніми заняттями: Петренко обшивав братію, а Петро Винник працював на монастирській винниці. «Та нудно у спокійнім світі серцям, народженим для битв», так і нашим нетягам не могли припасти до смаку чернеча безмовність, нічні чування, а найпаче ж стриманість і обов’язкова праця. Мріялося їм інше життя — сите, п’яне і привільне, але ж для такого життя потрібно багато грошей, а стільки їх чесною працею не заробиш. От коли трапився би щасливий випадок, легка здобич!

І от здалося їм, що з’явилася така нагода. Прийшло до їхнього монастиря двоє братів із Самари та принесли сумну звістку, що лютує там страшна пошесть, ігумен з багатьма братами повмирали, інші розбіглися, а сама обитель зі всім її майном і скарбницею залишена впорожні і ніхто не сміє увійти до неї, боячись зарази. Петренка з Винником одночасно захопила злочинна думка. «Чи багато скарбу зосталося в монастирі?» — розпитували вони пришельців. Ті не знали цього достеменно, але здогадувалися, що дуже багато, а всякого майна — срібного посуду, шовкових тканин, турецьких хустин, поясів і не злічити: запорожці любили свою обитель і щедро обдаровували її всім, що посилав їм Господь на суші та на морі, в татарських і турецьких землях. І от Петро Винник, як досвідченіший у таких справах, став підмовляти товариша рушити на легку й багату «здобич» у Самарському монастирі. Петренко недовго вагався і найближчої ж ночі, на початку жовтня року 1690-го, обидва вони щезли із Нехворощі. Затія здавалася їм легкою та безпечною, адже ж монастир цілком спорожнів, до нього боялися навіть наблизитися — хто ж завадить погосподарювати там, як удома? Коли прийшли вони на Самару, там справді лежав на всьому знак покинутості і запустіння, але монастир усе-таки не був цілковито покинутий: проживали в ньому старець Авксентій, а при ньому послушник, старенький січовик Федір. Це значно порушило плани наших здобичників, але відступати їм було вже пізно. Вони вдали, наче прийшли з наміром вступити до числа братії запустілого монастиря; звичайно, прийняли їх дуже охоче. А на четвертий день опісля цього Петренко і Винник віроломно убили старців, які дали їм притулок, ограбували монастирську скарбницю, взяли чималу суму готівки і знайдені цінні речі та покинули монастир цього разу цілковитою пусткою з двома непохованими трупами. Вбивці були такими необережними, що знову повернулися до Нехворощі, де їх, звичайно, одразу ж і піймали. Не вдалося їм скористатися жодним полтинником зі своєї здобичі, бо шлях із Самари до самої Нехворощі пролягав через пустків’я, і вони з грошима примирали голодом. Відібрані у них речі ясно вказували, де вони їх здобули; та, зрештою, вони й не думали таїтися і при першому допиті у всьому зізналися. Місцевий сотник арештував їх і під конвоєм відіслав до Полтави.

18 жовтня проходило перше засідання полкового суду за справою про цих «кгвалтовників і запам’яталих забийців», яке привабило до ратуші численну публіку. Стали з них знімати допит, при чому вони «самі добровільно злість свою визнавали, повідаючи: «Гріх то нас, панове, смертельний так спіткав, що ми невиннії душі позабивали-сьмо в монастирі святого Миколая Самарського». Першим був допитаний Іван Петренко, що дав таке свідчення:

— Були ми в товаристві у монастирі Нехворощанському, я був послушником, а Петро винником. І став мене Петро підмовляти: «Ходімо, мовить, на здобич на Самару, до монастиря тамтешнього». Я кількакротно зборонявся, не приступаючи на тії його слова, а напотім, давшися намовити, пішли-сьмо обидва до монастиря Самарського і прожили-сьмо там днів чотири; я зоставав  при козаку, котрий в тім же монастирі був послушником, а Петро при ченці в одній целії (келії). А так мені Петро мовив: «наперед ти козака вбий, а вбивши прийди до мене, скажеш мені вість о смерті його, а я того ж часу уб’ю чернця». З которої Петрової поради вбив я нічної пори того козака, вже спячого, обухом в голову, і свічка світилася, а по вбиттю, взявши свічку, пійшов до Петра, аж Петро стоїть із чернцем у пекарні. Так тоді Петро тим же обухом стоячого чернця вдаривши в голову, обвалив на землю і став в’язати, питаючись грошей. А той небожчик чернець сказав: «гроші у скрині, в трапезній». Тоді одбивши тую скриню, найшли-сьмо в ній готових грошей триста золотих, кубок срібний церковний, жупанів чотири, шапок куніх також чотири, поясів шовкових малих два, і третій блакитний більший, хусток турецьких п’ять, китайки жовтої штука і запаска червоная китайчаная. За тими всіма річами пійшли-сьмо з Самарського монастиря, і прийшовши до Кільчені (ріка, права притока Самари), поділили-сьмо ся в рівній ділі і в Нехворощу прибули, де нас пан сотник піймавши, тії всі поменені річі і гроші одібрав од нас».

Другий «забийця», Петро Винник, почав так:

— Панове, власне було, як повідає Іван, товариш мій, — і потім буквально повторив його розповідь, додавши лише таку подробицю про вбивство ним старця Авксентія: «Він же, небожчик, руки й ноги мої цілуючи, для милостивого Бога просився, аби я його не забивав; однак я, не глядячи на його прозьбу, згладив його своїми руками з сього світа». Своє свідчення Петро так закінчив: «Поти моєї повісти; хоч і на той світ пійду, більше мене не питайте: остатнюю правду вам повідаю».

Суд велів записати: «добровольнеє признятя тих зброднів», а їх самих відвести до тюрми, «покіль хто за починення того забойства не одзоветься стороною акторською», тобто коли з’явиться обвинувачувач чи особа, яка постраждала від даного злочину.

Але через два дні суд знову викликав звинувачених і, не вдовольняючись їхнім добровільним зізнанням, звелів їх «на квестію (інакше — «на пробу», «на спитку») дати, допитуючись», чи не взяли вони у Самарському монастирі ще яких-небудь речей, «або чи товариства з собою більше не мали». Івана Петренка було катовано трикратним прикладанням розжареного заліза, а Петра Винника «звичайною містровською пробою трикротною», себто дибою. Обидва вони підтвердили попереднє свідчення: нічого більше з монастиря не брали і в «товаристві» з ними нікого не було. «Вже мені, — додавав Петро, — приходить час на той світ іти: самую правду вам повідаю».

Лише на початку листопада «отозвалася акторская сторона» в особі прибулого до Полтави «чесного отця Веніаміна, законника монастиря Самарського». Разом з ним приїхав із Січі козак Васько з «товариством», присланий як представник Війська Запорозького низового, що вважало себе патроном і ктитором Самарської обителі. Коли відкрилося засідання полкового суду і було введено підсудних, отець Веніамін, як головний позивач і звинувачувач, промовив так:

— Панове! Оніє запам’яталиє і Бога небоячіяся люде монастир наш крів’ю невинною осквернили, брата мого отця Авксентія убивши і послушника з ним Федора, побрали гроші, що там було, і іншії речі. Нехай би незбожники, худобу тую забравши, живих їх в монастиру оставили, — меншая б то скорб була; о то знялися їм руки, безбожникам, погубити невиннії душі. По моровій плязі (нещасті, карі), як по Божім допущенії через той же мор превелебний в Богу отець ігумен наш з братією з сього світа пійти мусили, тоді ми осталися три нас тілько в монастирі. Я ж для нужної потреби поїхав був з монастиря до Ічні, а його, отця Авксентія небіжчика, зоставив у монастирі з послушником Федором, в которій дорозі одно час не по тому був, а друге — все на мислі припадає вертатися до монастиря Самарського назад; так я і вернувся з другим братом, которий тепер в Січі. Приїхали-сьмо в Самарь (Самару), до монастиря, аж вийшов до нас козак той, що монастирські посудки (снасті) на лов рибний бере, і став до нас мовити: «Отцеве чеснії! Прийшов я тільки що з куреня в монастир, аж помер, знати, з мору отець Авксентій, і послушника Хведора нема. Да тут було і два чоловіки, казалися з Полтави, а нема їх тепер: десь-то небожчик їх послав». Чуючи од козака такую мову, звонтипилем-ся я (не наважився) з другим братом в монастир іти, а потім теє не в певності стало: тії люде, що з Полтави меновалися, де б міли бути посланії? Тихо прийшовши я в монастир, вікно відсунув в целії; віконниця впала на землю. Гляну — аж послушник, небожчик Федір, лежить, голова йому напів перетята. Потім прийшли ми до целії, де чернець був, аж небожчика убито і голову в полог уверчено, той полог увесь кривавий, у голові дві рани великих, сокирою протятих, було, а плечі і груди от обуха всі збиті зостали. Обачивши ми теє забойство, од’їхали в Новобогородичин, а з потребу возів нанявши, приїхали в монастир і все, що було, в город Новобогородичин позабирали. Правда, в церкві святій церковних річей нічого не брано, тілько, як чую єсть записано, скриню одбито в трапезі і гроші, і що було при грошах, все побрано. О которих кгвалтовниках і забойцях вже в новобогородиним вчув я, що вони єсть тут, в полтавськім вязеню, з яких запамяталих людей прошу милостей ваших святої справедливости».

Козак Васько і його товариші, делегати Запорожжя, заявили, що вони зі свого боку «попирають (підтримують) тую ж справу» та іменем кошового і всього Війська Запорозького низового просили «скутечної справедливости з тіх домові Божому кгвалтовників і душ людських забойців».

Слово ще раз було надано звинуваченим, чи не сповістять вони іще чогось стосовно вчиненого ними злочину, але від них надійшла лише така «отповідь»:

— Вже, панове, покількакротне до того свого злого учинку признавили-смося, так і тепер теє ж повідаєм: я, Іван Петренко, вбив послушника Хведора обухом, а я, Петро, чернця до смерти приправив; а як в той монастир Самарський прийшли-сьмо, єсть милостям вашим достатечне відомо з признатя нашого.

Суд вирішив, що «всі слушні доводи», себто виявлені обставини злочину достатньо пояснені, і приступив до складання декрету. Перед тим відбулася «судовая порада», на якій «всі згодне один к другому склонившися» судді «удалися до книг Статуту Литовського» і знайшли в розділі одинадцятому артикул третій «о кгвалті церков Божих набоженства христіянського», що проголошував: «єсли би хто, кгвалтовне на церков Божую найшовши, кого забил, тот горло тратить». Ця кара видалася суддям недостатньо суворою для даного випадку і вони зупилилися на 18-у артикулі того ж розділу: «хто кого молчком потаємне ножем і якою іншою бронью на улиці, в дому або в коморці забєт, таковий срокгою карностю, четвертованьєм зі світа маєт бути згладжен». Саме до такої страти судді і присудили Петренка та Винника.

Але у цю мить отець Веніамін заявив вимогу, аби засуджені ще раз були дані «на квестію»: він не знав достеменно, «чи много тих всіх грошей було в скрині у трапезі», і хотів, щоб це було йому з’ясовано. Судді, хоча і вважали повторний допит з тортурами зайвим після проголошеного декрету, що й без того визначив засудженим дуже «срокгую карность», але не захотіли відмовити «акторській стороні» у її вимозі. Злочинців було відведено до в’язниці і там знову піддано «спитці» за допомогою «сродзе розпаленого» заліза в присутності отця Веніаміна, який, згідно зі звичаєм, був зобов’язаний особисто задавати допитуваним питання. Відповіді збіглися з попередніми: «не більш, тільки талярів сто (інакше 300 золотих) було тих грошей, которими на рівній ділі на Кільчені поділили-сьмо. На той вже світ ідемо, остатнюю повідаєм правду».

«По спитці оній, — підсумовує протокол, — тіє кгвалтовники і забойці от містрових рук четвертованям з сього світа пойшли». Протокол не згадує про місце здійснення страти, але зазвичай відбувалася вона на ринковій площі, в присутності юрби людей.

Відібрані у злочинців гроші та речі віддано було отцю Веніамінові, «яко стороні акторской», з тим, щоб він те й інше  «місцу святому, до монастира Самарского вернул». При віддачі грошей трапилося чимале замішання: злочинці і під тортурами, і добровільно твердили, що в них відібрано було сто талярів або триста золотих, а насправді виявилося їх всього двісті золотих, та й то «без п’яти коп». Судді пояснили цей брак тим, що «тії гроші через розніє руки ішли», до того ж о. Веніамін і сам не знав достеменно, «чи много їх всіх було, нім пану сотникові подано». Зрештою, підсумував суд, ця обставина «на увазі панской (тобто полковника) належати маєт».

 

2. Прибиші

Герої Самарської «трагедії», Петренко і Винник, як ми бачили, належали до категорії тих «неробочих» людей чи «гультяїв», для яких обтяжливою була скромна повсякденна праця хлібороба чи ремісника; все їм мріялася легка «добича», що дала б невичерпні засоби для безтурботного розгульного життя. До такого «здобичництва» українці XVII століття легко могли привчитися самим ходом політичних подій на своїй батьківщині: не кажучи вже про запорожців, які постійно влаштовували морські та сухопутні походи за здобиччю, варто згадати нескінченні війни на Україні, коли козак повертався з походу, обтяжений багатою здобиччю, і безтурботно пропивав таляри й дукати та за безцінь збував багатий посуд, одяг і зброю, бувши певним, що невдовзі трапиться новий похід і він знову може здобути цього добра, скільки забажає. Коли війни порідшали, а походи до чужих держав, як раніше до Молдавії чи Польщі, і зовсім припинилися, здобута за довгі роки пристрасть до здобичництва або спорадично проявлялася в таких диких вибухах, як масові «рабунки» багатих і значних року 1687-го, після скинення Самойловича, або ж набирали хронічної форми «прибишства», себто розбоїв. Любителі легкої наживи, «прибиші». об’єднувалися у невеликі банди, ховалися в лісах при великих дорогах і річкових переправах, та грабували і вбивали проїжджих. Чомусь переважно жертвами їхньої люті ставали «московськії люди», купці і навіть вояки, що приходили до України зі своїми воєводами. «Прибиші» мали спільників, що ховали і збували награбовану здобич. Для відводу очей прибиші нерідко накуповували риби чи дьогтю і пускалися в торгівлю, прасольство чи інші промисли, але головним професійним їхнім заняттям усе-таки було злодійство і розбій. Легко здобуваючи гроші, воно так само легковажно і витрачали їх: на ярмарках водили за собою музикантів, поїли та пригощали першого стрічного і з напускною байдужістю геть не берегли своїх кармазинових жупанів та барвистого взуття, чим незрідка і видавали своє ремесло. Здавалося б, що за відсутності організованої поліції, за безумовної свободи занять і пересування населення, за відсутності навіть натяку на щось типу паспортів, приписки до громади та інших заходів сучасного поліцейського контролю, складно, навіть неможливо було владі успішно боротися із цим жахливим злом — розбоєм; але, переглядаючи декрети тодішніх українських судів, ми дивуємося з порівняної нечисленності справ про розбої, натомість на кожному кроці знаходимо докази того, що влада чудово справлялася з «прибишами» та, як то кажуть, тримала їх у шорбах. Без сумніву, цьому частково мали сприяти ті жорстокі кари, які вживалися стосовно розбійників, що трапляли до рук правосуддя: їх немилосердно вішали, а як ні, то відрубували по одній руці та нозі, назначали відрізанням носа, вух, а при допитах жорстокими тортурами змушували видавати товаришів і співучасників. Але найкращою і найдійовішою гарантією проти надмірного розмноження розбоїв, так само як інших злочинів, був живий, діяльний і повсякденний контроль самого суспільства над кожним зі своїх членів і та повна, завидна і для нашого часу солідарність між суспільством і владою, які незмінно проявлялися принаймні в області правосуддя, у справі викривання й переслідування злочинців. При малолюдності тодішніх навіть міських поселень, майже всі односельці особисто знали одне одного, життя кожного протікало у всіх на очах і не було можливості приховати лихий учинок. Прислів’я ж «моя хата скраю», очевидячки, склалася пізніше, за інших суспільних і адміністративних порядків; принаймні у той час, про який йдеться, воно рішуче не вживалося. Не тільки той, хто постраждав од даного злочину, але й кожен, хто про нього знав чи міг навести на його слід, не соромився вдаватися до співробітництва із владою чи навіть збуджувати проти винуватця судове переслідування. Цьому в повній мірі сприяли простота і патріархальність тодішньої юстиції, відсутність тонких, недоступних простому розумінню юридичних формальностей. Ніхто не остерігався такої страшної пізніше судової тяганини, бо її і зовсім ще не було. В судових актах того часу можна вказати сотні справ про різні кримінальні злочини, розпочатих цілком сторонніми людьми, які зовсім од тих злочинів не постраждали. Мало того, завдяки гласності та публічності тодішнього суду, при самому розборі даної справи з присутньої в суді публіки раз-у-раз виступали приватні особи і без всякого обмеження викривали підсудних, якщо ті неправдиво свідчили, і нерідко при цьому сповіщали суду дуже важливі відомості по даній справі. От чим сильною і страшною була для злочинців тодішня українська юстиція; от чому її нечисленна адміністрація, що навіть не мала у своєму складі спеціально поліцейських органів, успішно стримувала і вчасно викривала любителів легкої «добичі»! Тому й самі розбої у той час було доволі дрібними і не такими вже частими. Такі значні постаті на цьому поприщі, як знаменитий Гаркуша, формувалися за іншого часу та інших обставин.

Подальший переказ одного судового процесу «о розних прибишах» має стати живою ілюстрацією до сказаного.

 

* * *

 

У серпні року 1688-го певний Прокіп Столчанин, полтавський мешканець, бувши у Решетилівці, звернув увагу місцевої старшини на якогось вирядженого гуляку, котрий «марне копійками й іншими грішми шафуєт і под час калі в сап’янових чоботіх в грязі ходить» та запропонував затримати цього молодця «на вивод, що би він мів бути?» Затриманий виявився Проциком Стадниченком, уже добре відомим сотенній старшині, бо він якийсь час навіть мешкав у Решетилівці, займаючись шинкарством, а потім не знати куди зник, залишивши по собі доволі темну пам’ять як людина непевна. На питання, чим він тепер промишляє і звідки роздобув ті значні гроші, якими так «марне шафуєт», Процик не дав задовільної відповіді, тому сотник вирішив відправити його, як підозрілого, до Полтави, де в той час проходило велике слідство з приводу пійманих у різних місцях «прибишів» — раптом і Процик виявиться з тієї ж компанії. Там і справді знайшлися між арештантами його давні знайомі, що пізнали у Процикові свого старого спільника; але сам він уперто це заперечував і ні в чому не хотів признатися.

Настав день розбору цієї справи в полковому суді. Серед інших підсудних прикликано було на допит Процика; він і на суді продовжував заперечувати свою винуватість не лише у розбої, але і в будь-якому злочині. Але у той час із публіки виступив «значний товариш» пан Тиміш Гаєвський і сказав:

— Панове! Я зараз пізнав того неробочого прибиша Процика. Хіба ж я, — вів він далі, вже звертаючись до підсудного, — не відаю досконале о твоїх нецнотах? Як був я висланим од бувшого полковника Семеновича в Новім-Санджарові, а ти самочварт з прибишами в купця Краснокутського оріхи з воза викрали-сте і оріхи тії міхом носили-сте в Старий-Санджарів, продаючи чумакові, і того чумака, як злодія, за тії оріхи карано, і шкуру возову порізали-сте, явний злодію. Я ж тебе хотів за те карати, а ти просився і подіймувався добрим бути, і за упрошенням твоїм дав я тобі кобеняк, убраня і шапку. І ти, нецното, зрадив мене: побравши мою одежу, знову в тим же єси прибистві. Де ж ти, нецното, грошей тілько мав набрати? Ти явний злодій!

Процик нічого не відповів на цю звинувачувальну промову пана Гаєвського.

А тут підвівся полтавський міщанин Марко Тесля, «зацная персона», і так «повідав»:

— Панове! Того запамяталого різуна людського, прибиша Процика Стадниченка новосанджарівського з гріхом вам його живити (залишати в живих) для великих шкод, які він плодить, по різних місцях, по ріках, в лісах людей мордуючи. От і прошлого року, під час походу війскового, в сторожів на пасіці чернецькій мнозтво він з прибишами людей руських порізали, тілько копійки і оружжя доброє одбираючи[1]. А в манастиру часто бувають зимою, бо з Паськом шинкарем товариство міють. А як Процик з вязеня полтавського втік, много він на ровнях (у степах), на ріках людей невинних помучили з Киктем і з Чутом, которії Кикоть і Чут і тепер з прибишами самочварт в стінці[2] Білицькій зостают, а сей Процик, товариш Кикотів і Чутів, для слави будто в торговлю кинувся, шафуючи скарбом людським, которого скарбу прибиством, людей невинних ріжучи, добули. Увесь Подол наш, під монастирем, досконале о тім свідом. Той же Процик уже три рази в містра (ката) руках бував, я все з вязеня втікаєт. Більших злостей Процикових не можно виповісти. Тоє вам істотне повідаю. Знаєт же Процика і брат Паськів рідний Самойло (один із підсудних), бо вони з тим Самойлом із вязеня полтавского втекли, а напотім чоловіка зарізавши, коні і вози побрали. Я ж сам і піймав сього Процика, злодія, з конем і з возом і з хомутом і дав у двір його милості панові полковникові в Полтаві. А послі того знову вони в річках, по розних місцях, людей розбиваючи, шкоди строїли.

Далі обізвався Левко Хлібенко, козак полтавський, і, звертаючись до Процика, так мовив:

— Азаж (хіба ж) ти, злодію, з прибишами не приходив під мою кімнату, хтячи кімнатнеє вікно открутити? А мене сторож дворовий остеріг, так я вибіг на мій двір, аж ти і твоє товариство, втікаючи через перелаз, одбігли сокирку, которая і тепер при мені зостаєт, а тебе, злодію, піймав я в тіні місячній під кімнатою, і ти з рук моїх втік. Оповіщав я твою злость сусідом і приятелем моїм Іваном Красноперичем.

Врешті озвалася якась Палажка Кунтушівна і «доброволне сама на себе тоє визнала»:

— А що ж, панове, як шинковала я в пана Якова Перехристи, добре ся знала з прибишами, а з сим Проциком прибишом і дитину собі приплодила, котороє дитя і вмерло.

Маючи проти себе цілий рій свідків та звинувачувачів, захитався у своїй упертості Процик «неробочий» і так «доброволне сам на себе визнал»:

— А що ж, панове, рік тому будет о святій Покрові, як я на ярмарку в Ніжині вкрав у купця московського шість сот золотих і тії гроші марне пошафовав, пустившися до чумацтва, хтів горілкою шинковати, і дом купив був собі у Решетилівці; а що ся грошенят зостало, позичив Савці Литвинові Орлянському[3] копійок десять золотих, чехів сім коп, ножни на саф’яні під сребром і з ланцушком срібним дав Савці до спряту; але Савка о моїх злостях не відаєт. До того купив я дьогтю півтори бочки і риби в’ялої пів-п’яти голови, і єще в Савки моїх три міхи борошна пшеничного і житного міхів два. Остатнюю вам правду повідаю, хоч уже і на той світ пійду.

Перейшли до інших обвинувачених. Стали допитувати Самійла, приятеля Процика. Проти нього виступив зі звинуваченням брат його Пасько, кажучи так:

— Панове! Маю певнії відомості, що Самойло, рожоний брат мій, з прибишами туляючся по розних місцях, чигає (підстерігає) приправити мене о смерть і всю домівку мою розшарпати. Оповіщав я тоє непоєднокротне паном Іваном Красноперичом[4], що на моє здоров’я рожоний брат мій непріятельски наступаєт. Вдень і вночі завжди зостаю в осторожности. А в тім мене остеріг Борис, такий же прибиш, товариш Самойлів.

Самійло заперечував це, але проти нього обізвався один із підсудних, той самий Борис, на якого посилався Пасько:

— Чого ся, Самойло, таїш? А же ти вправді тую злость хтів над братом твоїм поповнити! Я твій товариш, і з тобою вкрали-сьмо коней троє на броду Буцького, на Коломаку, і з того броду привели-сьмо тиї коні на Рудноє три нас.

Наступні три злочинці, Ничипір Мирошник, Яків Шабатура і Павло «прибиш» «сами злость свою доброволно визнали». За всіх вів мову Ничипір:

— А що ж, панове, був я при товариству, як матку Матвієву мучено, допитуючися сукна і грошей; я до тої злости і причинцею був. А направляла нас на тоє Каська шинкарка: «тепер, мовить, батька Матвієвого нема, пішов до Київа, а сам Матвій у війську, — там тепер добудетеся», і на її повість тую злость справили-сьмо. Вправді, нічого-сьмо в неї не пропили.

При огляді виявилося, що двоє з цієї компанії побували вже в «руках містрових». Одному бракувало вуха. Його спитали, де він вуха позбувся? Він одверто відповів:

— Я вуха лівого позбув за московськії коні.

Судді визнали, що винуватість «тих явних зброднів, розбойників і прибишів» повністю доведена «і болших доводов не потребуєт», та «по раді товариской вглянувши в право», постановили декрет: «не допускаючи злим на світі жити і запобігаючи тому, аби ся тая злость в городі і по селах не діяла», застосувати до підсудних артикул Магдебурзького права, який проголошував «по квестії злодій має биті обвішон».

Коли засуджених піддали тортурам (шляхом трикратного прикладання «сродзе роспаленого» заліза), вони стали видавати своїх передержувачів та переховувачів здобичі. Процик «волал: у отця мого єсть дві блясі срібла і глек грошей, поділили-сьмо ся з ним; в Кобеляці, в Миколая Мирного жупан фалендишовий і бочка борошна; з Афанасієм чернцем в Коломаку сховали-сьмо під коморним помостом, по правім боку од пекарні саблю під сріблом яничарскую, в Яська Бабенченка шабля під ящуром. Хоч і на той світ пійду, остатню вам правду повідаю».

Деякі із засуджених на муках старалися очистити тих, кого вони раніше даремно обмовили: «Дмитро Козубенко, — волали вони, — зацний чоловік: він того злого діла нічого не відаєт, дармо на нього безчестя наволокли були, а тепер його не хочем дармо каляти».

Коли, після тортур, злочинців повели вже на шибеницю, суд двом із них зменшив кару: замість шибениці звелів «тим розбійникам кождому по одній руці і по нозі втяти, аби ся тая злость не множила».

Сумнівно, щоб вони особливо тішилися з такої милості.

 

* * *

З цього переказу можна впевнитися, якими дрібними і незначними були тогочасні розбої. Який-небудь Процик Стадниченко, по суті, є чи не найзначнішою постаттю серед тодішніх «прибишів». Але от перед нами судовий декрет про п’ятьох прибишів, засуджених року 1700 до четвертування. Виходячи з крайньої суворості кари, можна б подумати, що підпали під неї якісь страшні кровопивці; а тим часом їхні злочини полягали ось у чому. Троє з них забралися на пасіку, на Коломак, і стали мучити розпеченим заступом старця-пасічника, допитуючись грошей. Пасічник негайно виявив їм, що мав цінного, і розбійники взяли в нього 70 золотих, дві «ручниці», кілька кругів воску, сермягу і пішли, залишивши його живим. Другого разу вони ж забралися вночі у хутір полтавського козака Стецька Сергієнка, про якого «чували, що в нього грошей много». Його також мучили, але скільки не пекли, він твердив одне: «мої гроші по людях: люде моїми грішми орудують». Так нічого і не добилися, хоча замучили його на смерть, а відходячи взяли волову шкіру та порізали собі на постоли. Суд вирішив, що це нечуваний злочин і так мотивував свій суворий вирок: «Поневаж вони, на пам’ятаючи на Господа Бога, на право посполитоє і на карность срокгую, не маючи літости (жалості) над чоловіком невинним, без уваги оного мордовали і до смерті спекли, не мають нині і сами у суду милосердія міти», — і присудив їх до найвищої кари. Лише одного з них суд останньої миті помилував з огляду «на плачливую прозьбу честної госпожі ігумені монастиря дівочого полтавського», яка чогось дуже перейнялася його долею.

Злочин двох інших прибишів, засуджених на таку ж страшну кару, був зовсім уже звичайним. Їхали вони чогось у Чигирин-Діброву і зупинилися ночувати на чужому  порожньому хуторі. На свою біду, туди ж заїхав на нічліг якийсь подорожній. Вони його сонного застрелили із рушниці, зняли з нього жупан «тузінковий» (з дешевого сукна), кожух, шаблю, взяли коня із сідлом, трохи грошей, а тіло вбитого, «за хоромами положивши, очеретовими дверми накрили».

 

3. Нетяги

Восени року 1699-го у Великобудиській сотні почастішали випадки крадіжок та грабежів. До вбивств чи значного розбою ще не доходило, але тільки й чутно було — там зупинили в лісі та ограбували подорожнього, там обікрали комору, а там забралися на самотній хутір і винесли харчові припаси. Казано, що це бушують не справжні «прибиші», а голодні «нетяги». Так звалися бездомні волоцюги, які звичайно наймалися за чорноробів, а втративши службу, не знали, чим жити та прогодуватися, тож йшли у ліси, шукали товаришів і починали промишляти на дорогах та в чужих коморах. На значний розбій нетяги зазвичай не зважувалися, але якщо зграю очолював досвідчений та сміливий ватажок, то під його керівництвом нетяги швидко могли перетворитися на справжніх прибишів.

Наприкінці жовтня місцевому сотнику вдалося піймати зграю нетяг на хуторі Будиського жіночого монастиря, і де ж? у господі отамана, де в них була «складка» здобичі. Зграя складалася із шести чоловік, та піймано було тільки трьох, а решта разом із ватажком вислизнули. З майна захоплено було лише коня, «ручницю» і кожух, які належали ватажкові.

Пійманих нетяг доставлено до Полтави і віддано під полковий суд. Тут виступила проти них і «акторская» чи «укривжоная сторона». Якийсь Панас, коваль із села Петрівка, скаржився, що йому від тих нетяг «вчинився погром на шляху доброволном Будянськом»: його обібрали дочиста і зняли із чересом золотих сорок «і в капшуку» на шиї золотих «полсема» (6 ½). Козак Хведір Шаравка із села Рибців «скаржився о викраденю з комори всеї зложеної худоби». Велебний отець ігумен Полтавського монастиря прислав двох законників «з скаргою, що в хуторі їх, на Говтві, од тих нетяг многія пакості починилися в худобі, і що там було для роботників солонини, сала і пшона, все забрано, і єще на законника будучого там на послушанії, засідають, хотят його вбити».

Вислухавши ці скарги, суд піддав підсудних допиту і першому з них, Хведору Василенко, задано було питання:

— З якого ти города і якеє єсть діло твоє і житіє?

І той «без жадного примусу і страху і караня» відповів:

— Я з Багачки. Сього літа до черниць пристав: казали мені, що по Дмитрії (26 жовтня) будеш овець пасти, аж стало так, що овець не дано пасти. Тоді я, з нетягами знайшовшися, добувалися на шляху, і сього коваля потрусили і щось грошей в нього в капшуці було — поділилися і іншії речі з воза в нього позабирали; а о тих грошах, якії, он говорить, були в чересі, не знаю. А потім і другого чоловіка на тій же дорозі, їхав з крейдою, розгромили і борошна чотири міхи взяли, а його самого пустили. Поти моєї повісти.

По тій «іспитці» питано було про те ж другого, «нетягу Василя» без прізвища, і він дав таке свідчення:

— Родом я з Харкова. До Будищ прийшов того року, як сарана йшла (1690-го), а житіє моє таке: в людей служив, а тепер, недавно, знявшися з нетягами, тому маєт бути неділі дві, як пробуваємо в лісі, і то шишуючи, знайшов на шляху якогось Максима з Тахтавулова, з возом драбинчастим і на коні рижім, а у возі було вузд чотири і хомут зайвий і діжечка липовая з вічком з водою, і там той Максим на дорозі безпечне огонь роскладав, которого я запитав: «Чому ти тут на шкодливім містці став? Десь ти не маєш бути певний, бо добрий чоловік не ставав тут». І він мені одказав так: «Бачиш, пане брате, який я? Такий же як і ти нетяга. Мене Іван Черниченко, сотник полтавський, у вязеню кілько неділь держав і бив, і я ледве викрутився од нього. Уже мені у Полтаву і в Тахтавулів невидно, бо зловлять і вже не відаю, чи й вийду я знову відтіль. От уже буду з нетягами пробувати, бо і тепер я в попа якогось яблук накрав і то возив в Рублівку і в Будища продавати». І став раїти мені, щоб я з товариством своїм прийшов до його на шлях, «бо я, — мовить, — їдучи з города глядів, хто будет за мною їхати: матимем добичу добрую». Я, послухавши його, пішов і привів з собою чотирох чоловік нетяг: сих двох, що тут піймані, і других двох, що повтікали за тим ватажком Максимом, — я і йменя їх не знаю, бо не казали свого йменя; і не забарившись, того ж часу сього коваля під його (Максимовім) проводом погромили і другого затим, у которого борошна чотири міхи взяли; тілько ж до грошей, що мовить коваль, в чересі мали бути, не знаю і не бачив. І до сеї шкоди, що чернці жалуються, я признаюся: ми взяли в їх хуторі сало, полот солонини і сорочку чорную, в якую сорочку пшоно зав’язали, — було із підситок, і теє все в схованю остається у атамана чернечого в Будищах, у погребі, а о інших речах не знаю. Воля, панове, ваша зо мною, куди хотіти повернути.

Третій нетяга, Василь Кгруздиченко, зробив таке «признатя»:

— Я з Будищ, у чернечого плуга всю осінь погонив, і одставши од плуга, пристав до сих же гультяїв також недавно, перед Димитрієм. Я, панове, без биття признаюся вам по правді, що того ватажка Тахтавулівського ми всі слухали і за його приводом увечері на Дмитрія святого, сього коваля розбили, і що в його було на возі і на нюм, побрали, об чім всі знають, о всіх речах, де що поділося, тілько тих грошей, які на ковалеві були, вони не знають, бо я сам з нього, як шарпали одежу, ухватив черес з грішми і там свою пайку і тую, що з капшука поділилися, укинув і закопав потай товариства під пня, недалеко од монастиря. Я ті гроші ізнайду, коли ізвелите туда мене повести, — всі цілі; та й казанок його ж покинув в келарні. По тій шкоді другого чоловіка шарпали, і я притомним був, в которого борошно отняли, а більше не відаю. Над сим нас поймано трох, а три з того погрому втекли. А того нашого ватажка кінь в сотника Будиського і ручниця, а кожух у осаула, а складка наша у отамана маєтності черничої. Поти моєї повісти.

Суд визнав «такових неробочих людей» винуватими у крадіжці та розбої і, приймаючи заходи до того, «аби такії злості не ширилися межи народом християнським», вирішив покарати їх по заслузі. «А вглянувши в «Порядок» права Магдебурського, которий вказуєт на листі 221 за таковую роботу плату таким подобенством: «зрайцу, розбойника, лупежцу в коло вплести» (колесувати) — судді визнали таку кару надто суворою і вибрали засіб покарання, визначений Литовським Статутом: «злодій, приведений з лицем і правом переконаний, по квестії маєт бити повішен!» Але й такою карою скарали не всіх засуджених: Василя Кгруздиченка, «которий свою добич до рук господареві тому, в кого розбили, отдав», судді  «пустили на покаяніє», «а тих двох по квестії велено на шибеницю видати, поручаючи їх душі судові Божому».

 

4. «Злодійськая складка»

Наприкінці року 1690-го в селі Мачухах, поблизу Полтави, у бідної вдови паламарки Гапки Яцихи злодії обікрали комору і забрали все її майно. Винних не вдалося виявити і справа, здавалось, має канути у вічність; але невдовзі по тому в с. Супрунівці піймано було на крадіжці чужих овець Клима-вівчаря, а в нього при обшуку знайшлася плахта, викрадена разом з іншим майном у Гапки паламарки. Природно, його запідозрили і в цій крадіжці, але він вперто заперечував свою співучасть у ній, хоча й не приховував: йому відомо, хто обікрав Гапку. За його словами, це було справою рук злодійської компанії, що складалася із членів сім’ї вдови-козачки Марії Педорчихи: її сина Харка, зятя Йосипа Хведченка і якогось Гаврила-вівчаря, незадовго перед тим повішеного за вівцекрадство. У цього Гаврила Клим і купив начебто паламарчину плахту. Там, у сільці Хведорках (поблизу Мачух), на пасіці Марії Педорчихи, була «злодійська складка» і таємний притулок прибишів, з якими син і зять її ходили на добичу.

За цією обмовою покликані були на полковий суд Марія Педорчиха і її син Харко (зятя не було розшукано) і піддані допиту. Вони обоє заперечували обмову, а Клим так їх викривав:

— Чого ся, Хведорчихо, таїш? Досконале о тім відаєш, що я тобі очне повідаю, що в пасіці вашій син твій Харко, міючи складку злодійскую, передержовав прибишів. Юж того не можеш ся втаїти!

На це Педорчиха «жадної одповіді не дала, тілько таїлася, що якоби о тім не відаєт». А невгамовний «Клим неробочій подруге і потретє Педорчисі очне мовив:»

— Хіба ж то неправда, Педорчихо, що зять твій в твоїх же добрах добич злодійскую і самих прибишів передержував, о чим єси добре видала, бо з твого дому й їсти їм ношено.

Але Педорчиха твердила одне:

— Не знаю, о тим нічого не відаю.

Тоді Клим взявся за її сина.

— Запам’яталий Харку, чого ся таїш? Передержував ти на пасіці своїй прибишів і всі складки злодійськії, о чим і матка твоя відаєт. Хоч на той світ піду, остатнюю вам правду повідаю.

Якби Марія Педорчиха справді почувалася невинно обмовленою, то вона, «зносячи з себе потвар», мусила покласти на стіл шостак — плату катові — і вимагати, щоб Клим, як явний «злодій», не гідний жодної довіри, негайно підданий був тортурам і на дибі повторив наклепницьку мову. Але Педорчиха цього не зробила. Тоді суд із власної ініціативи звелів Клима «на квестію дати», прагнучи допитатися «як власне тих покрадених річей лице (речовий доказ) — плахта —  йому до рук досталася». Покликаний був кат і почав в’язати Климові руки, щоб вести його на муки. Тут Клим став «волати, мовячи:»

— Що хочете зо мною, панове, чиніте, а я вам одно повідаю, що Харко, Педорчишин син, Йосип Хведченко, зять Педорчишин, і Гаврило вівчар, которого за Будиські вівці обвішено, — а мене тоді з в’язеня пущено і горлом даровано, — тії до паламарки викрадати комору ходили. О тим я відаю добре, бо коли я, купуючи у Гаврила тую плахту за вісім шагів, питав його, де вона єсть добута, тоді мені Гаврило вівчар казав: «викрали-сьмо, праві, в Гапки паламарки комору три нас: я, Харко Педорчишин син і Юсип Хведченко. Самую вам правду, панове, повідаю, хоч і на той світ пійду, більше мя не питайте!

Судді звеліли записати Климове «признатя», а його самого, «яко приличного злодія», все-таки наказали «на пробу попровадити», Педорчиха ж і її син, як особи, обмовлені Климом, мали бути присутніми при його катуванні, щоб він і під тортурами мог їм «очне» повторити обмову або ж відректися від неї. Тут Марія Педорчиха, як видно, жінка дуже нервова, не витримала ролі і схвильовано заговорила:

— Не хочу я, панове, того, аби Клим був мучений: єсть у мене чим покраденії річі з худоби нагородити Гапці паламарці. Як перш просила-м, щоб той злодій Клим не був на муку виданий, так і тепер о тоє прошу, і не хочу за ним туди іти, де він буде мучен. А що-сьмо з сином проступили, повинна я тоє з худоби своєї одбувати, і що в хуторі нашому прибишів передержували-сьмо з краденими річами — не таюся я: єсть то самая правда, з которими прибишами син мій Харко і Юсип, зять, хожовали красти в людей різних річей.

Після такого відвертого зізнання суд не став продовжувати слідства і прямо приступив до складання вироку. Судді визнавали «явноє проступство Марії Педорчихи, що вона, відомость міючи о злодіях, у своїм хуторі жиючих, не тілько щоб могла об оних урядові дати знати, але ще з дому єї, як признаєт Клим, їсти їм ношено, і сина свого Харка од тої крадіжки не завстягала» (не стримувала). Тому Харко, що обікрав разом із іншими «комору» Гапки паламарки, згідно зі Статутом (розд. XIV, арт. 14), «годен єсть обвішен бути на шибениці», але суд, «на молодії літа його респект міючи», дарував його «горлом і назначенням члонков», зобов’язав його, однак, разом із матір’ю «за так значноє проступство» сплатити «вину панскую і врядовую», а жертву його злодійства Гапку паламарку «слушне нагородити і во всім успокоїти». Клима ж вівчара, як «приличного злодія», суд велів «одрізанням носа скаравши, з міста посторонками (мотузками) вибити».

Місяць по тому у той же полковий суд з’явилася Гапка Яциха, паламарка, і заявила:

— Міла я, панове, значнії шкоди в викраданню худоби моєї і вивідалася по самій слушности, що Харко Педорченко тоєю ж крадежею бавився; за тоє мя Марія Педорчиха перед людьми зацними, там же, на селі Мачухах, угодила і во всім перепросила і поєднала, давши мені готових грошей сорок золотих, о чим і атестацію перед милостями вашими презентую.

А Марія Педорчиха до цього додала:

— Так єсть, панове: угодила я на всім Яциху паламарку за проступство сина мого Харка, що милостям вашим нехай відомо буде, іж би-сьмо (щоб ми) в сім заводі правнім більше не турбовалися.

 Суд звелів прочитати «єднальний лист», складений сторонами перед Мачушським отаманом, священниками та іншими «зацними людьми». Там було обумовлено між іншим, що Яциха паламарка в майбутньому «не буде турбовати Марушки Педорчихи» і її сина Харка, «а оная Педорчиха не буде жадних похвалок і посвару з Гапкою паламаркою чинити», а якщо одна зі сторін надумає «завод сей правний взновляти», муситиме за це на уряд городовий полтавський заплатити «заруку» десять талярів.

Полковий суд, зі свого боку, наказав сторонам суворо дотримуватися умов мирової, а їх заяву про «угоду» і «лист єднальний» звелів внести до актової книги. Але пізніше цей запис у книзі було закреслено, для пояснення чого писар зробив приписку: «Сія справа затерта єсть по указу його милості пана Захарія Шийкевича, зосланого от й.м. вельможного пана гетмана у Полтаву для феровання (вирішення) розних справ на тот час прилучающихся». Очевидно, генеральний писар, посланий у полкові суди для ревізій, визнав мирову угоду Педорчихи з Гапкою паламаркою протизаконною. Не знаємо, чи супроводжувалося це притяганням Харка до кримінальної відповідальності. Відомо тільки, що цей Харко, як і його молодший брат Семен, і пізніше ловився на крадіжках, але корисливий полковник Іван Іскра зазвичай «даровал їх карностью», дістаючи щоразу у «вічну посесію», як «вину» або «за добровольним пущенєм» то лісок, то грунтець, то інше угіддя з числа їх «отцевских добр».

 

 

5. Козаче насильство під час походів

Якщо за мирного часу громадська безпека в Україні порушувана була різними «прибишами» і «нетягами», то пори воєнної, при переходах козацьких полків, такими порушниками нерідко виявлялися самі ж козаки. Це зло — насилля вояків над громадянами своєї ж землі, — було звичайним явищем у історії всіх народів, а в країнах малокультурних, наприклад, в Туреччині, Китаї та інших воно у більшій чи меншій мірі не зникло дотепер. У тих державах, де воєнне ополчення складалося з найманців, нерідко чужоземців, там солдатське свавілля і насильство звичайно сягали розмірів справжнього народного лиха, яке мало поступалося жахіттям ворожого вторгнення. Пальму першості у цьому сенсі безперечно заслужили польські жовніри, шаленства яких у XVII-XVIII ст. викликали безперервні, хоча й марні крики обурення у тогочасних письменників, сеймових промовців і проповідників, актові книги південноруських воєводств також повні слізних скарг на ці шаленства. Козацьке військо, вже тому, що було воно народним ополченням, не могло поводитися так по-варварськи стосовно мирного населення своєї країни. Навіть у тих випадках, коли козакам доводилося діяти на території, що хоч і належала ворожій державі, але населена була їхніми ж одноплемінниками, наприклад на Волині чи у Галичині, вони не  забували про племінний зв’язок, який єднав їх з місцевим населенням і, безжально винищуючи євреїв та поляків, грабуючи інколи також маєтки південноруських панів, мало чи й зовсім не кривдили місцеве поспільство. Слід іще мати на увазі, що у виняткових випадках, коли війна набувала характеру внутрішніх міжусобиць, поруч із правильно організованими козацькими полками діяли ще партизанські загони, звані дейнеками, левенцями та ін. Вони рекрутувалися найчастіше з різних гультяїв, нетяг і подібних волоцюг, а тому дозволяли собі різне насильство над мирним населенням, але було б несправедливим їхні беззаконня відносити на рахунок козаків. Ці останні якщо й дозволяли собі у походах певні свавілля, то вони завжди були діянням нечисленних окремих осіб, а не цілих загонів, і траплялися доволі рідко, а принаймні скарги на них майже не зустрічаються в актових книгах. Такі беззаконня переважно траплялися лише на початку походу, коли сотенне товариство, пригостившись надміру при прощанні з односельцями, виступало невеликими партіями, але тільки-но козаки ставали під свої хоругви, сувора дисципліна сковувала їхні дії і не давала їм можливості сваволити.

Безсумнівно, і в козацькому війську існував свого роду військово-польовий суд, що карав за порушення дисципліни, порядку служби та інші злочини, скоєні в таборі чи в поході, але постраждалі від таких злочинів могли притягати винуватців і до звичайних судів, а саме до полкових. Хоча до складу цих судів входили також члени магістрату чи ратуша, але головна роль належала полковій старшині.

Для прикладу приводимо дві «кримінальнії справи» про козацькі свавілля, що розбиралися року 1657-го в Ніжинському полковому суді.

 

* * *

Олена Яциха Шовкоплясиха, селянка з с. Вишньовки, бідна вдова, гірко скаржилася, що коли козаки, її односельці, виступали в похід, то один із них, Ничипір Яцькович, безневинно завдав її синові Мартину, «виннику», таких тяжких побоїв, що той наступного ж дня помер. Звинувачений не заперечував своєї провини і тим лише виправдовувався, що був того дня п’яним і вчинив убивство без заміру, внаслідок нещасливої «пригоди». За його словами, справа відбувалася так:

— Вийшли-сьмо з Вишньовки в дорогу, до війска. Перенявши нас, другий отаман в тім же селі, Мисько, запросив на горілку.

І в той час, коли козаки пиячили у дворі отамана, «небіжчик Мартин, надійшовши против нас на вулиці, свиснув, за которий свист наш отаман Марко послав небожчика імати. Межи іншими і я, побігши, хотів його взяти, а коли ж він ся не давав, в посварі тим обухом, з которим мене отаман послав, неумисне, але з п’янства і пригоди ударив я Мартина у голову раз, од котрого разу аж для другого увечір змер».

Можливо, іншим часом суд прийняв бо до уваги ці пом’якшувальні обставини і виявив би підсудному поблажливість, але саме тоді подібні козацькі беззаконня повторювалися дуже часто, тому суд «забігаючи дальшому сваволентству, поневаж срокгая покількакрот сваволя з роспусти і п’янства свіжо оказалася і по дорогах розбої значнії починено», вирішив скарати підсудного для прикладу суворо і постановив декрет: «аби Нечипор мечем на горлі скараний був, а отаман Марко аби головщину жоні забитого і вину на уряд належную, з нагороженем стороні шкод, поплатив, і за змерлого душу священника за сорокоуст і столи (поминальну трапезу) той же Марко повинен погодити, поневаж за єго неосторожним посланям тоє ся забойство стало»

 

* * *

 

Того ж дня Ніжинським полковим судом розглянута була ще одна справа про насилля, заподіяне виступаючими в похід козаками.

Недільного дня 31 травня батуринська міщанка Вівдя (Євдокія) Борисиха, разом зі своєю сестрою і дочкою-підлітком, вирушила пішки до сусіднього села Пальчики. По дорозі наздогнало їх троє вершників. Побачивши їх, жінки звернули з дороги і пішли хлібами, не слухаючи наказів п’яних козаків зупинитися. Тоді двоє козаків, Василь Волошин і Мисько Татарченко, зсіли з коней, доручивши потримати їх третьому товаришеві, Мойсею Мульченку, і погналися за жінками. Ударами обухом Вівдя і її донька були збиті з ніг, а їхня супутниця утекла з криком про допомогу. Хоча поблизу були пастухи, Вівдя зазнала грубого насильства з боку Волошина, а Мисько зірвав із дівчинки намисто «з московчиками» (привісні російські монети), вартістю близько десяти кіп литовських, і відібрав готових грошей кіп на три. Невідомо, як і ким розбійники були затримані, але вже наступного дня вони постали перед судом.

Головний злочинець Василь Волошин виявився «виростком[5]» гетьманського шуряка Василя Золотаренка, що був раніше (а потім повторно) ніжинським полковником. Волошин «не признався до учинку і вимовлявся непам’яттю, же був п’яний». Його товариш Мульченко виявився відвертішим. Він так оповідав:

— Ми самотреть під Пальчики їхали. Обачивши, що жінки ідуть боком, Волошин, зсівши з коня, а мені давши держати, сам погнався за жінками і Мисько за ними там же бігав, де Василь Борисиху, бивши по челюсті, гвалт їй пополнив.

Мисько Татарченок також «признав очевисто на Василя, що незбожний учинок гвалтом виповнив над Борисихою».

Потім було опитано свідків, очевидців злочину. Пилип, старий чоловік, мешканець села Пальчиків, засвідчив таке:

— Шукав я шкапи своєї в полю і йду до води пити, аж невіста бігучи, гвалт волаючи, мене просить, оповідаючи, що єї сестрі гвалт Василь Волошин чинить. Я, надбігши, виділем Василя над тою невістою на гвалтовнім учинку, тілько обавялемся (побоювався) дати рятунку, бо вони, гвалтовники, при оружі, а я з голими руками.

Другий свідок, пастух Омелян, засвідчив:

— Виділем Василя Волошина на тім гвалтовнім учинку в полю, як і Пилип, і Миська Татарченка виділем, що ся за дівчиною гонив і бив нагайкою, яко ж і мене той же Мисько, набігши, бив, аби з чередою преч отогнався, і мусілем з боязні далеко одійти, а вони що хотіли там полнили.

Те саме підтвердив і Федір, чередник батуринський.

Суд, «вислухавши обох сторон контроверсій і ониє добре у собі уваживши, забігаючи так срокгому сваволенству под час тягнення войскового і прихиляючися до права писаного (тобто Статуту) в розділі 1-м, артикулі 2-м і в Саксоні (Speculum Saxonum) на карті 165 описаного» наказав потерпілій Вівді Борисисі «при свідках поприсягнути» Василя Волошина і Миська Татарченка, після чого вони обидва повинні бути «на горлі мечем карані». Але тут трапилася несподівана перепона: потерпіла «гвалтовников своїх поприсягать не хотіла», — не тому, звичайно, щоб вона засумнівалася у справедливості своєї скарги, а тому, що їй тяжко було вести людей на плаху. Вона заявила, що «даруєт їх горлом», і «домовлялася» тільки «шкод нагородження, гвалту і викладов (судових витрат)».

Але суд не згодився залишити гвалтівників без покарання, хоча і полегшив його: «забігаючи злій роспусті», судді новим декретом постановили, згідно з «Порядком» (картка 132), «аби Василеві і Миськові містр (кат), по уху отрізавши, з міста посторонками висвідчив (мотузком ганебно вигнав з міста), щоб і в полку тутейшім ні в кого і ніхто їх передержувати не важився, под горловим скаранем; а Мойсій Мульченко, при том же гвалтовном учинку будучій, що не дав жодного ратунку, повинен будет Борисисі почтивоє навязати ведле єї стану (тобто, сплатити накладену Статутом нав’язку — грошову винагороду за безчестя), шкоди і виклади (витрати) понагорожати і вину на уряд належитую (судовий прибуток) заплатити».

 


[1] Йдеться про перший Голіцинський похід до Криму року 1687-го. Мається на увазі полтавський монастир. Цікаво, що росіян (великоросів) у той час, як і зараз, називали на Україні «руськими». І в протоколі Стародубського магістрату року 1690-го росіяни звуться нерідко «людьми руської породи».

[2] Стінка — гора, поросла лісом.

[3] Тобто жителю міста Орла, тепер містечко Орлик кобеляцького повіту.

[4] Іван Красноперич був тоді городовим отаманом у Полтаві.

[5] Виростками звалися: а) приймаки, годованці і б) слуги, що виросли в домі. Неможливо визначити, в якому значенні вжито тут це слово.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.