Нариси народного життя-3

 

6. Звинувачення священника у вбивстві

У вівторок першої неділі великого посту, 9-го лютого 1692-го року з Павленок, нині передмістя Полтави, прийшов убитий горем бідолаха, що навіть родового імені чи прізвища не мав — у актах він названий «Проциком, Савишиним сватом», — і заявив перед полковим судом таку «плачливую» скаргу:

— Панове! Мав я сина Семена, кравця, которий мешкав в монастиру нашім полтавськім, у кравечні (кравецькій майстерні). Сими днями, на масниці в четвер, небіжчик син мій, будучи на послушанії монастирскім, з отцем Карпіоном, діяконом, в селі Петровці осип (хлібний збір на користь монастиря, бо Петрівка була монастирським маєтком)  вибирали і заїхали в Сем’янівку. В селі тим, не знати з якої причини, от отця Івана Терпила, священика Сем’яновського, в дому чернецькім, син мій збитий зостав тиранско, од которого бою, коли привезено єго в п’ятницю до дому мого, третього дня, в неділю, рано, і Господу Богу духа оддав. Учора єго й поховано.

Жалісний вигляд Процика, напрочуд скорботний тон його скарги, а найбільше незвичайність злочину так вразили суддів, що вони того ж дня відрядили до Сем’янівки, на місце пригоди, двох бурмістрів, «людей віри годних», Петра Юревича і Процика Соляника, щоб вони «подлуг самої слушності тому забойству вивели інквизицію і, що належить, порядне все казали записати». Слідчі вирушили спершу до Петрівки, взяли із собою місцевого отамана і двох «зацних людей»  як понятих, і хотіли їхати з ними до Сем’янівки; але їм сказали, що петрівський осавулець[1]  Олихвір Бей супроводжував покійного Семена Процика при зборі «осипу», був особисто присутнім при нанесенні йому священником побоїв і може дати докладні зізнання про цю подію. Того часу він нездужав, лежав у постелі, томі слідчі з понятими вирушили до нього додому і записали з його слів таке:

— Панове! Прийшовши до Сем’яновки, небіжчик Семен Проценко погнався, жартуючи, за Терпиловою дитиною, а вернувшись, увійшов у корчму чернецькую, де отець Іван Терпило, священник сем’янівський, сидів. Зараз його без жадної причини ухопив отець Іван і став давити за горло, і давив його, небожчика Семена, з годину добрую, потім палицею став бити і палицю всю на нім поламав. А коли-сьмо почали Семена боронити з Тимошем Ложечником, в тім же разі він, отець Іван, і Ложечникові руку тією ж палицею перебив.

Після цього слідчі вирушили в Сем’янівку і допитали спершу Тимоша Ложечника, який «тоє ж признав, як і Олихвір, слово в слово». Потім прикликано було шинкарку Євдокію Білку, в корчмі якої трапилося «забойство». «По напомненню їй (як і іншим свідкам) боязні Божої», Білка посвідчила таке:

— Мої ласкавії панове! Од власних рук Терпилових той Проценко з сього світу пішов: очима своїми бачила, що бив його отець Іван Терпило нещадно, без милости, і за горло з годину давив. Все ж тоє діялося, де я шинкую горілкою, в дому чернецькім, де на той час був при тім побої і Тиміш Ложечник, і що ся там чинило од отця Терпила, все тоє по самій істинній правді перед милостями вашими висвідчаю.

Допитом цих трьох свідків-очевидців і обмежилося перше слідство. Самого отця Терпила на допит не прикликали.

Коли бурмістри, закінчивши доручену їм справу, повернулися до Полтави і на відкритому засіданні полкового суду виклали судовий протокол разом із усним звітом, їхні повідомлення спричинили велику сенсацію. Виходило так, що священник розпочав у корчмі бійку з монастирським слугою і завдав йому смертельних побоїв. Такий ганебний злочин був, очевидно, винятковим, якщо взагалі не безприкладним у тодішній кримінальній хроніці. Постало питання: як же вчинити тепер із «забойцею»?  Якби він не був духовною особою, його негайно б «дали до вязеня» і потім судили б у полковому суді звичайним трибом. Але, за литовськими законами, духовні особи в усіх злочинах підлягали винятково духовному суду, тобто митрополичому чи взагалі єпархіальному, світський же уряд, а саме гродський суд, мав лише право приймати скарги на духовних, що здійснили кримінальний злочин, і чинили по них слідство — не попереднє розслідування, якого литвсько-руське судочинство майже не знало, а так звану «скрутенію» (scrutinium), тобто розбір та оцінку доказів, що їх на судовому засіданні представляли самі сторони, з використанням усіх прийомів змагального процесу, після чого потерпілій стороні видалася формально засвідчена виписка із судового протоколу для представлення в духовний суд, який при розв’язку справи керувався даними, добутими і з’ясованими з допомогою «скрутенії». Такі ж порядки зосталися в Україні, лише із заміною гродського суду полковим; але в даному випадку старий порядок було порушено, а справа набула вельми оригінального ходу та розв’язку.

Коли полтавське міське духовенство, що дуже цікавилося справою свого побратима, познайомилося з результатами «інквізиції», проведеній посланими на місце бурмістрами, воно одностайно визнало її неповною, неправильною і у всіх сенсах слова негодящою, і, «хотячи самої істини дойти», наполегливо просило «уряд, аби виведена була» друга «інквізиція», в Полтаві, за спільної участі уряду світського і духовного, для чого повинні бути викликані не тільки ті «свідки», яких уже було допитано бурмістрами, але й інші, «хто тілко був тому бою притомний». Полковий уряд вдовольнив бажання духовенства, і повторна інквізиція відбулася 11 лютого, себто через два дні після першої. Така швидкість дій була можливою тому, що Сем’янівка і Петрівка містилися дуже близько від Полтави.

Не в ратуші, звичайному місці судових засідань, а у «братерському дворі пречистенському», як місці, пристойнішому для чесних отців, зібрався уряд духовний і світський «для виведенія» повторної інквізиції. Головував полтавський протопоп Лука Симеонович, «при битності честних отцев презвитеров парахіяльних полтавских, з притомностю уряду городового»: наказного полковника і полкового судді «і при многих обчих (сторонніх) персонах». Видно, ні війта, ні бурмістрів у складі слідчої комісії не було, якщо тільки не розуміти їх у числі «обчих персон». На аналої покладено було св. євангеліє і хрест для приводу свідків до присяги, чого не робили перші інквізитори.

Першим допитали Олихвіра Бея, петровського осавулця. Він тяжко нездужав і його насилу привезли з Петрівки, ризикуючи, що міг і померти дорогою, але духовенство особливо настоювало на його присутності. Олихвіру нагадали, щоб він «пам’ятав на смерть і на суд Божий» та говорив правду, і звеліли йому прикластися до св. хреста і євангелія: до цього і зводився короткий обряд присяги, хоча в інших випадках судова присяга здійснювалася за формою, близькою до сучасної. Олихвір Бей «визнав тими словами»:

— Вибираючи ми осип з небожчиком Семеном, прийшли-сьмо на Сем’яновці у двір шинковий чернецький, де трапився і син отця Терпили, присланий з пляшкою по горілку. Купивши горілки, він пішов додому, а небожчик Семен, жартуючи, погнався за ним, а не вдаривши його ні разу, вернувся і пішов до школи[2], а потім прийшов до воза, і поїхали-сьмо добирати осипу. Потім другим разом прийшли прийшли-сьмо в корчму чернецькую горілки пити. На скорім часі прийшов до тієї ж корчми чернецької отець Терпило і став небожчикові мовити: «для чого ти гнався за моєю дитиною» і вхопивши Семена за груди, став давити палцем у горло, аж я мусив їх розвести. Отець Іван Терпило сів на лаві. Мало часу згодивши, другим разом почав його бити палицею, а б’ючи, і кінець тієї палиці уломив. А по тім бою пішов отець Терпило додому і, осідлавши коня, мів їхати до начальника з скаргою на небожчика. А ми збитого небожчика, що не міг о своїй силі іти, взявши, винесли-сьмо з хати і в віз положили. Тут над’їхав отець Терпило і, видячи небожчика барзо збитого, над возом просив його о прощеніє, і попростилися з собою, а небожчик Проценко, при прощенії тим, дав йому і руку. І зараз поїхали-сьмо. Були при тім люди зацниї, меновите: Тиміш Ложечник, Іван Байрак, Іван Коробочка і шинкарка чернецькая прозвиськом Білка.

Слідчі «веліли Беєві, яко хорому, сісти, а другого свідка призвати».

Призвали Євдокію, шинкарку. Поцілувавши хреста і євангеліє, вона «под сумненем завязаним повідала» тоном, не таким впевненим, як перед бурмістрами:

— Я, панове, не бачила того, як небожчик Семен за хлопцем отця Терпиловим гонився, тілко тоє мені школярі казали; а що побой стався в чернецькій хаті, де я шинкую, тоє вам по самій істині повідаю, душу мою Господу Богу ховаючи, що отець Терпило раз тілко всього того змерлого Семена затяв кулаком, і то вперед межи ними стався посвар за хлопця, за которим небожчик гонився, хотячи з пляшкою отняти горілку. За тоє гоненя і ляканя хлопця став отець Терпило небожчика лаяти, а він ще барзій його лаяв, так перед удареням, як і по удареню Терпиловім, за що отець Терпило і другим разом хотів небожчика палицею ударити, але замахнувши, по сволоку ударив. Ложечник теж Тиміш розважав їх; а так другій раз отець Терпило замахнувши на небожчика, нехотячи затяв по руці Тимоша, і білш юж бійки не було. Що зась Олихвір, асаулець, мовит, щоби отець Терпило небожчика, взявши за груди, давив за горло, то не єсть правда: свідок тому Іван Коробочка, Тиміш Ложечник і Левко Куць, ктитор семяновскій, коториї спілне з отцем Іваном в дому чернецкім сиділи. Могут і тії милостями вашими посвідчити, що такого бою отець Терпило не чинив над тим змерлим Проценком, як то Олихвір повідаєт; і не виношено Семена з хати, але сам побіг, насміхаючися з отця Терпили і лаючи, і похвали чинячи, за що мів отець Терпило з скаргою до началника на того ж Проценка їхати за свою зневагу, але за упрошенням людей зацних, навет і сього ж Олихвіра, отець Іван Семена, небожчика, во всім простив і вже не їздив з скаргою до началника. З которим то Семеном, небожчиком, отець Іван, по прощенії, і з тими ж людьми, якії отця Івана за небожчика просили, увійшли знову в хату, і купив їм Олихвір за шаг горілки, їднанщини[3], і в хаті повторне прощеня межи собою взяли. Поклонився той небожчик Проценко отцю Іванові і поцілував в руку.

Сказавши це, Білка «обернулася до Олихвіра і рекла»:

 — А чи не так було?

Олихвір байдуже відповів:

— Правда. По прощені були-сьмо в хаті, і купив я за шаг горілки.

Тут «урядовії особи» зауважили Білці:

— А чому ж ти так перед тим не свідчила, коли виводили інквізицію посланці наші? Тебе там записано так, що ти повідала, що од власних рук Терпилових зійшов з світа Семен, небожчик, і що давив небожчика отець Терпило за горло з годину і бив нещадно.

Білка дещо розгубилася, але відразу ж одповіла:

— Висланиї з ратуша, коториї туда, на Сем’янівку з’їздили, найбарзій Олихвирової мови слухали і тоє писати казали, що він повідав. А я і того часу самую істинную правду повідати перед ними хотіла, але мені не дали в річі моїй віри, повідаючи: «неправду ти мовиш — Олихвір правду мовить», а напотім підписали мене якоби і я так посвідчала, як Олихвір, а то єсть неправда.

Прикликали третього свідка, Тимоша Ложечника, який показав:

— Сидів і я, панове, в дому чернецькім з господином[4] Терпилом і з Іваном Коробочкою і з Левком Куцем, ктитором. Того ж часу прийшов Олихвір і за ним зараз небожчик Проценко Семен. Став мовити тому небожчику Семенові отець Іван: «З що ти, праві, мого хлопця бив і гонився за ним?» і налаяв його за тоє, а Проценко также отцю Іванові налаяв прикро. Отець Іван вставши, ударив кулаком раз усього, а за горло не давив, як Олихвір повідаєт; не було того. Барзо ще й напотім межи собою сварилися, і лаяв Проценко отцю Івану, за що хотів його отець Іван палицею ударити, а я, щоб кровопролитя не було, уложився (втрутився). Тоді він мене нехотячм в той час палицею ударив по палцях. А щоб давив за горло отець Терпило небожчика Семена, то не єсть правда; і не виносив його Олихвір до воза: сам небожчик, ще й похвалки чинячи на отця Івана, з хати к возові пішов. Діялося тоє на масниці, у вівторок. І потім при нас же і попрощалися за поворотом з дому отця Терпиловим.

Далі виступив четвертий «свідок» Левко Куць, титар сем’янівський. Він таке сказав:

— Я за своєю потребою мимо двір чернецкій тоді йшов, а не умислне горілки пити, бо од запуст через увесь піст святий великий горілки ніколи не п’ю, аж до Воскресенія. Обачивши мене отець Іван вікном просив до себе, а я отповідав: «Я вам не допомогу, бо горілки не п’ю». А отець Іван рекл: «Та ходи таки, хоч так посидиш, о щось порадимось». А так я вступив до них. А в прудкім часі прийшов Олихвір Бей, підпилий, которого отець Терпило запитав: «Чи то ти хлопця мого скуб і гонився за ним?» Отповідав Бей: «Я того не знаю». А в тім часі прийшов і Проценко Семен, небожчик, де став мовити отець Іван до його: «За що ти за моїм дитиною гонив?» А він отповідав: «То що ж, що гонився?» А отець Терпило, тими словами уразившися, налаяв йому, а Проценко ще гірше з лайбою одозвався. Поставши тоді, отець Іван пхнув його в груди раз всього кулаком, а коли він не переставав лаяти отця Терпила, отець Терпило хотів його палицею ударити, але по сволоку ударив, а другій раз замахнувши, ударив по руці Тимоша Ложечника, а палиці нітрохи не зламав. Тілько було всього тієї бійки. І вийшовши на подвір’я, Проценко лаяв отця Івана і там же припоминав і якіїсь подвязки, а отець Іван пішов до дому, хотячи за безчестя своє поїхати до началника з скаргою. А Проценко прийшов до хати, которому став я мовити: «Небоже, не гаразд чиниш, що так священика зневажаєш; ліпше б, коли б ти йому укорився та попросив о прощеніє». Він на мою раду схилившися, запитав: «А куди отець Терпило будет їхати?» Отповідали йому: «Не куди, тілко мимо сюю корчму». І зараз небожчик став мене просити, щоб я з ним і з другими спол сидячими перепросив отця Івана. На прозьбу його вийшли-сьмо всі на улицю, а ото отець Іван ведется з конем осідланим, которого почали-сьмо всі просити, аби де бійка сталася, там було і прощеніє. А так отець Іван, на прозьбу небожчикову і нашу, попростився з небожчиком, і ввійшовши до хати, небожчик ще й руку поціловав Терпилову, а Бей і горілки купив.

П’ятий свідок Іван Коробочка зізнав те саме, що й Левко Куць, тому його «мови» і не записали, та й ніколи було: «священниці спішилися на службу преждесвященную, а юж було мало не ку вечеру». Так довго тривала інквізиція.

Відмітимо одну істотну особливість даної «інквізиції»: вона здійснювалася без участі, а навіть, здається, за відсутності головних осіб у всякому процесі — позивача і відповідача. Суд сам розшукує свідків, допитує їх, влаштовує очні ставки, а ті, кого справа стосувалася найближче, і хто мав би дати найістотніші докази проти і виправдання, вказати потрібних свідків, відмітити помилки чи навмисну брехню в їхнім свідченнях, — ті навіть не присутні при гласному розслідуванні їхньої справи. Порядок судочинства, передбачений Литовським Статутом, виключав саму можливість подібного слідства; статутові суди здійснювали «скрутенію» обов’язково за особистої участі сторін, які самі приводили свідків, надавали докази і виправдання, вступали у змагання між собою, а судові залишалося лише, як у сучасному цивільному процесі, оцінювати силу і якість наданих йому доказів. Зрештою, і козачі суди звичайно не усували позивача і відповідача від участі у здійсненні слідства і не відмовлявся допитувати тих свідків, на яких сторони вказували або, найчастіше, самі ж і приводили в суд. Бувало і так, що звинувачений опорочував попередню «інквізицію», здійснену без його участі сотенним чи сільським урядом, та вимагав провести її заново, і суд задовольняв такі вимоги. У справі отця Терпила перша інквізиція теж була опорочена, але не звинуваченим, а сторонніми особами — полтавським міським духовенством, яке потім присвоїло собі провідну роль при проведенні повторної інквізиції. Це стороннє втручання і в подальшому перебігу процесу змінило звичайний його порядок.

Ми вже згадували, що право суду над священником, звинуваченим у кримінальному злочині, згідно з церковними канонами та попередніми польсько-литовськими узаконеннями, належало єпархіальній владі; отже в даному випадку здійснення слідства про отця Терпила слід було передати для рішення київському митрополитові, єпархія якого включала тоді всю теперішню Полтавщину. Натомість справа отця Терпила розглядається і остаточно вирішується на місці, в Полтаві, на спільному засіданні «суду духовного і свіцького». Суд світський — це полковий, але без звичайної участі у його складі війта і бурмістрів, а суд духовний — це ігумен місцевого монастиря і всі міські священники. Правду кажучи, такий змішаний суд не передбачений ні церковними, ні попередніми литовсько-руськими законами, і є винаходом винятково української юстиції. Мало того, збори міського духовенства з протопопом на чолі могли вважатися законним «духовним судом» лише в такому випадку, якби вони для розгляду певної справи дістали спеціальне уповноваження від митрополита, якому одному належало право духовного суду в межах своєї єпархії; але в цьому випадку про таке уповноваження не прохано. В цьому виявилася давня традиція південноруського духовенства узурпувати належне лише єпархіальній владі право духовного суду. І за польсько-литовських часів, у XVI-XVII ст. ми часто зустрічаємо на Волині і взагалі в Правобережній Україні випадки, коли протопопи, а нерідко й прості приходські священники самовільно здійснюють розлучення, дозволяють заборонені каноном шлюби, судять перелюбників і т.п., а архієреї марно протестують проти подібної узурпації. Так само діялося і в Гетьманщині до того часу, коли нове, синодальне управління завело і в Україні загальноросійські церковні порядки.

Хай там як, 16 лютого того ж 1692-го року населення Полтави вже зранку юрмилося в братерському успенському дворі, щоб послухати, як судитимуть сем’яновського священника за убивство кравця. За суддівським столом на найпочеснішому місці сидів «превелебний в Богу його милость господин отець» Лазар Бузкевич, ігумен полтавського монастиря, і з ним його намісник «всечесний старушек» отець Ієремія Світайло, далі — «превелебний в Богу господин» отець Лука Симеонович, протопоп полтавський, і «честниє господинове отци презвітери полтавскіє»: свято-успенскій Іоанн Величковський — за свідченням літописця Самійла Величка, «муж благодаті Божої і мудрості повний», що вітав року 1687-го гетьмана Самойловича при його переїзді до Криму через Полтаву пишномовними віршами «своєї композитури[5]»;  спаський Іоанн Світайло, який мав пізніше нещастя вплутатися до злощасної історії Кочубеївського доносу, витримав через це жорстокі тортури і був потім висланий на Соловки[6]; никольський Йосиф Нищинський, стрітенський Тихін Филипович і воскресенський Іоанн Филипович. «З свіцького теж уряду» присутні були: полковник Павло Семенович Герцик, суддя наказний Іван Красноперич, колишній полковник п. Леонтій Черняк і син його Іван Черняк, писар полковий, «і много іних зацних особ рицерского і міського уряду». Тут же зібрано було всіх свідків, допитаних на попередньому слідстві. Олихвір Бей, «на смертельльном ліжку будучи, для тяжкої хороби не могл сам притомне стати до суду, прето жона його Настя в особі його з тими ж свідками стала». Про присутність у суді о. Терпила і «акторской сторони» — Процика, «Савишиного свата», в протоколі не згадується; здається, вони знову були відсутніми, що було різким і незрозумілим порушенням порядків, прийнятих у козацьких судах.

Спершу зачитано було грамоту потерпілого Процика і протоколи першої  та другої інквізиції, після чого суд «на  достовірнійше всего того іспитаніє», звелів ще «всім свідкам, ставши, устне у голос повідати, що хто признавал». Насамперед «питано жону Олихвірову Беєву, на місцу мужа єї, що би міла повідати іменем мужа своєго?» Настя так сказала:

— Панове! Муж мій хоч було і подопьєт, а єднак хороше дивиться; а тепер, по вибираню того осипа, прибувши додому, захорів і чомусь гостро став дивитися, і коли приїздили посланиї на інквізицію, юж був хорий і, хорим будучи, не відаю, що там він їм повідав. Потім взято його, хорого, до Полтави на інквізицію, і там не відаю, що він повідав, тілько приїхавши, ще барзій гостро став дивитися і кошулю з себе скинув; що я постерігши, пильнувала його, яко жона, в тій тяжкій хоробі і сусід просила, щоб мені в тім допомагали. А коли трохи прийшов к собі, питала я його: «Що ти там свідчив а, чути, і присяг єси?» А він одповідів: «Я не знаю нічого, що там говорив». Поти моєї повісти.

Потім звелено решті свідків почергово мовити і всі вони «повідали тоє слово в слово, що у второй інквізиції записано». Пізніше їм запропоновано було ще раз поцілувати св. євангеліє і хрест і тоді ж велено «виступити» (відійти).

Суд, порадившись між собою, оголосив, що чотирьом свідкам: Тимошеві Ложечнику, Левкові Куцю, Іванові Коробочці та Євдокії Білці він «даєт зуполную віру, яко статечним свідкам, а Олихвіра Бея, яко под час того бою бувшого подпилого і под час інквізиції не в зуполном умі зостававшого, а надто не єдинослова, яко ся показуєт з обоїх інквізицій (тут вказано незгоди у його двократних показах), не приймуєт за свідка, поневаж в двох річах солгав, юж такому і в інших його свідоцствах довіряти не можем, звлаща же і жона єго признаєт йому забитіє ума». Окрім того, і першу інквізицію «суд не приймуєт для многих в ней фалшиве пописаних речій: шинкарку написано Настею, а вона Євдокія; Ложечника написано Миськом, а імя єму Тиміш» і т.п.  З огляду на це «тих первих інквізиторов, за неумієтность в вивоженю інквізиції, суд нинішній велить карати вязенем, а честного отца Іоанна Терпила, священика семяновского, од тей напасті увольняєт і сім декретом наказуєт, або Процик за тую нанесеную потвар (наклеп) і безчестіє отца Терпила во всем перепросив. Варуєт (попереджає) теж суд нинішній под виною (судовим штрафом) на архіпастирскую милость (митрополита) ста таляров, аби ніхто, так з духовних, яко і з свіцких не важився ніколи безчестя задавати честному отцу Іоанну Терпилу, яко невинно напасть претерпівшому; а хто б смів тими йому примовити, таковий неотступне вишреченою вину заплатить».

Так енергійно заступилися полтавські пресвітери за свого побратима, — не лише обілили його, але й загородили вуста кожному, хто мав би іншу думку стосовно «напасті», начебто «невинно претерпінной» отцем Терпилом. Це гаряче заступництво, звичайно, робить честь їхній братерській солідарності, але не їхній судейській неупередженості. Не з добра ж помер нагло молодий Проценко після ієрейських побоїв. А що Проценка було побито, про це суперечки не було і на суді; йшла лише суперечка про більшу чи меншу інтенсивність побоїв.

А нещасний Процик, Савишин сват, не лише втратив сина, можливо, єдиного годувальника, але мусив ще й перепросити о. Терпила «за потвар і безчестя». Це вже зовсім так, як розповідається у жартівливій пісні:

Била жінка мужика,

Пішла позивати:

Присудили мужику

Ще й жінку прохати.

 

7. Вбивця, прикований до труни своєї жертви

Гірко тужила стара Кузьмиха, полтавська міщанка, вдова, що син її Тимко вийшов не чесним ремісником, яким вона сподівалася його бачити, а «ледащом» і п’яницею. Замолоду він вчився «гаптарству» (золотошвейному ремеслу) і міг бути добрим гаптарем, якби менше волочився по шинках і не зв’язувався зі шинкарками. Мати сподівалася, що непутящого сина виправить одруження, але й молода жінка не зуміла прив’язати Тимка до дому і він знову взявся за давнє: «День гаптує — два гайнує, часом в шинку й заночує». Добре хоча, що відомо, в якому шинку слід було його шукати — «на братерском пречистском дворі», де шинкувала Гапка-«чарівниця». Кузьмиха була твердо певна, що Гапка «бавилась чаровництвом», бо чим же іншим могла вона привабити до себе її сина? Ні вроди у неї, ні хисту, та й підстаркувата вже, а про її «нецнотливе житіє» і говорити нічого. Хто ж бачив «цнотливую» шинкарку? Немарне полтавський отець протопоп відмовляв шинкаркам у святому причастії. А трапиться у місті «злодійство» — в кого відразу ж «трусять» (обшукують) крадене? У шинкарок. Хіба ж і цю Гапку мало «трусили» і «у вязеню» тримали? І ця нецнота, ця злиденна нетіпаха надумала було одружити з собою Тимка! І ледь не доп’яла свого, та спасибі Вуцьці, іншій шинкарці, яка вчасно попередила про небезпеку. Скільки тоді Кузьмиха пролила сліз, благаючи сина не ганьбити їхнього чесного роду таким одруженням і взяти за себе іншу дівчину, яку сама вона для нього і вибрала! На щастя, Тимко таки одумався, послухався матері та місяць-другий після одруження наче й постатечнішав; але тепер знову п’є-гуляє і, здається, знову «злігся» з тією ж Гапкою. Ох, чує материнське серце — добром це не скінчиться!

Передчуття старої Кузьмихи здійснилися швидше, ніж вона чекала.

Настав празник св. Миколая (9 травня 1700 р.), день ярмарку в Полтаві. Тимко зранку тинявся ярмарком і привів із собою до Гапки якусь черницю із Будиського монастиря, представив її своєю родичкою. Наказавши готувати гостину, запросив Гапку за стіл; але Гапка, захмелівши, приревнувала Тимка до черниці і довела його до такого шаленства, що він схопив рогача і поперевертав у печі горшки зі стравою. Побита Гапка ревла у пекарні, з люті качаючись по підлозі. Не звертаючи на неї уваги, Тимко забрався в бокову кімнату і влігся спати; туди ж попленталася за ним і п’яна черниця, і через кілька хвилин із кімнати долітало вже подвійне хропіння. Тоді Гапка підкралася навшпиньках, зачинила кімнатні двері на защіпку і зав’язала засув шнурком. У її голові зродився підступний замір: дочекавшись, коли до шинку зійдуться люди, відкрити перед ними двері до кімнати і вимагати, щоб Тимкові та черниці, як явним перелюбникам, було обрізано поли[7], а їх самих відведено до ратуша. Можливо, так би воно і сталося, але невдовзі повернулася з церкви мешканка братерського дому, старенька Ганна Іваниха, і, нічого не знаючи, відв’язала двері та зайшла чогось до кімнати. Гапка в ту мить була в сінях. Спохопившись, що Іваниха, відчинивши двері і розбудивши сонних, порушила її плани, Гапка спершу вбігла до кімнати і з лайкою почала гнати звідти Тимка, але потім зміркувавши, що не все ще втрачено, швидко зачинила двері та хотіла кликати людей. Хоч яким п’яним був Тимко, він усе ж розгадав підступний задум Гапки і став шалено ламатися у двері. Вирвавшись із пастки, він так почав несамовито  лупцювати Гапку, що вона під його ударами і духу пустилася.

Збігся народ. Тимка зв’язали і, як «забойцу, з’їманого на гарячім учинку», відвели у ратуш, «до полкового уряду». Там його негайно ж допитано. Тимко так пояснював убивство:

— Я, панове, в тім дворі пив, а вона, Гапка, без дання причини мене по щоках ударила, чого я, п’яним будучи не стерпівши, вдарив єї тилко всього два рази, а Гапка, павши на землю, зараз і духа пострадала.

Суд на «достовірнійший довод тої справи» звелів прикликати очевидицю вбивства Ганну Іваниху, яка зізнала таке:

— Прийшла я до тієї ж господи в двір братерскій і не застала в хаті нікого, тілко самую Гапку, аж бачу — поставці на столі стоять порожнії і стіл политий. Спиталася я: «Чи то в тебе, Гапко, напитку нема? Позбирай з столу поставці». І тоє їй сказавши, пішла з хати в другую і обачила, що горшки в печі з стравою поворочано, і пішовши знову в хату переднюю, нарікала я на Гапку за тоє, що шкода єсть, страву поворочано. Взявши з вікна желізне перехрестя, хотіла понести його в кімнату, аж двері кімнатниє мотузком зав’язані. Я їх одчинила, увійшла в кімнату і застала його, Тимка, з черницею ніякогось з Будиського монастиря, а вернувшись з кімнати, сказала: «Гапко, чого він, Тимко, туди увійшов?» А Гапка отказала: «Не знаю, для чого і коли, — не бачила», і почала його, Тимка, з кімнати гонити, а потім сама наперед вибігши, защепнула двері защіпкою, а Тимко почав дверима трусити і велить одщепнути. Скоро ж вона отщепнула двері, а Тимко, вибігши, почав її, Гапку, бити, виговорюючи: «Сякая-такая нецното, чому ти на мене наволікаєш безчестя?» і так тиранско бив, що аж заледво оную водою одлили. Вона ж, Гапка, прийшовши к собі, схопившися, кинулася до Тимка, а Тимко знову її затяв два рази, которая впавши на землю вмерла. І так од Тимкових рук небожка світа пострадала.

Хоча факт злочину був цілковито ясним і розслідування не потребував, але суд чомусь знайшов потрібним відкласти вирішення справи «до указу пана зверхнійшого», себто полковника, якого тоді не було в місті, а злочинця звелено було одразу ж «при тілу небожки Гапки прикувати, нім (доки) будет небожка погребена, а погребі звичайнім до секвестру його, Тимка, дати» (тобто взяти під арешт).

Факт, про який йдеться в цьому документі, тобто приковування убивці до труни жертви, стосується цікавого звичаю, поширеного тоді на всій Лівобережній Україні, але, наскільки відомо, не практикованого на правому березі Дніпра. Він не згадується ні в Литовському Статуті, ні у Магдебурзькому праві. Як пояснює професор М.Ф. Владімірський-Буданов[8], це — залишок древнього судово-кримінального звичаю, який полягав у тому, що вбивцю, схопленого на місці чи навіть лише підозрюваного у цьому злочині, прив’язували до ноги трупа і залишали в такому стані до суду, до офіційного огляду. Це мало значення або поличного (неспростовного доказу), чи — тортур, завданих свідомості звинуваченого; і слід сказати, що така форма тортур була однією із найдійовіших, мало-бо який убивця міг витримати довго дуже близьке сусідство із жертвою. У такий формі цей архаїчний звичай існував і у Великоросії ще XVI-го століття.

В Україні XVII-XVIII ст. приковування до труни втратило вже правовий характер і набуло значення непотрібного додатку до тої кари, яка остаточно чекала потім убивцю. Правда, на Запорожжі, якщо вірити народним переказам, нерідко траплялося, що вбивцю ховали живцем разом із жертвою. Хоча в Гетьманщині ця жорстока страта, безсумнівно, не практикувалася в XVII ст., але якщо вона була колись у звичаях древнього народного суду, то в такому випадку приковування вбивці до труни вбитого може бути розглянуте лише як її символ чи пережиток, що мав на меті ганьбу та залякування. Правду кажучи, і в цій пом’якшеній формі даний звичай містив у собі багато зайвої, витонченої жорстокості. Злочинець залишався прикованим до труни інколи впродовж кількох діб і в такому вигляді обов’язково супроводжував його в процесії, коли мерця несли до церкви і на цвинтар. Легко уявити, які моральні муки мусив він терпіти, слухаючи лемент і голосіння рідні вбитого та бувши об’єктом обурення довколишнього народу. Але й цього мало. Звичайно покійника напередодні поховання на ніч заносили до церкви і нещасний убивця проводив страхітливу ніч у закритому храмі наодинці з жертвою. А щоб він, кидаючись у нестямному жаху, не перекинув труни, його нерідко зв’язували мотузками і клали на ніч під марами, де стояла труна.

У такій формі цей жахливий звичай проіснував в Україні майже до кінця XVIII ст. Ще року 1783-го в одній із церков Чернігівської єпархії, після панахиди над убитим козацьким сином Йосипом Біденком була прикована до його труни козацька донька, дівиця Христина Водяникова, причому місцевий священник не лише не чинив цьому перепон, а сам наказував присутнім у церкві людям в’язати Христину мотузками і зв’язану покласти під труну. Цей випадок спонукав генерал-губернатора графа Рум’янцева, циркулярним листом до архієреїв українських єпархій, звернув їхню увагу на це ««странное і человечество уражающеє произшествие» і просити заборони такого жорстокого та протизаконного звичаю, що й було виконано[9].

Такі страшні тортури мусив витримати і герой нашого оповідання Тимко Кузьменко, а потім чекати у тюрмі вирішення своєї долі.

Рівно через тиждень «маєстрат міський полтавскій[10]»,  «одобравши от зверхнійшого пана, властелина, од єго милости пана полковника, указ цетовати (вирішити) тую справу подлуг належитого права», наказав знову «перед собою поставити того мужоубойцу Тимка не для виведення інквізиції, леч для ферованя (проголошення) декрету і уконченя справи». тут з’явилася до суду і «акторская сторона», сестра убитої Гапки, і «домовлялася судового всказаня» над убивцею. Звірившись із законами, суд виніс Тимкові смертний вирок; але в цю хвилину одержано було інший «указ» від полковника: «за усиловним кривавослезним матки Тимкової і тещі і жони єго прошенієм, даровати його горлом», зобов’язав його лише «поєднати духовенство за отправу погребу небожки Гапки і за сорокоуст за душу єї», а понад те сплатити «кревним» її визначену Литовським Статутом «поголовщину». Оскільки покійна Гапка «жила лезно, без мужа, і не міла його, а шинком бавилася», то суд визначив за її голову нижчий розмір плати, всього 50 золотих. Нарешті, Тимко мусив сплатити «вину врядовую», тобто відомий грошовий штраф на користь суддів.

А «вина панская», тобто полковничий прибуток, невже її було пробачено? О ні, полковник теж не зостався впорожні. Виявляється, не самі лиш «кривавослізнії» благання нещасних жінок спонукали його до милосердя, а дещо інше, істотніше. Оскільки у старої Кузьмихи та в її свахи не було ні ґрунтів, ні пасік, ні навіть «паровиці» волів, то тривалий торг за голову Тимка закінчився видачею полковнику формального зобов’язання, згідно з яким «оний Тимко, видячи так великоє по Бозі єго милости пана полковника отцевскоє над собою милосердіє, іж не тілко на здоровю не пострадал, і на худобі ненарушоним зостал, — во вічниє і неуставаючіє роди з жоною своєю поручил себе в доживотную дому єго панскому службу».

Честь винаходу  такої, нової для України, кабали цілковито належить полтавському полковнику Івану Іскрі, тому самому, який сімома роками пізніше разом із Кочубеєм задумав було підставити ногу Мазепі. Попередні полковники продавали милосердя за меншу ціну.

 

 

8. Козачка, що сп’яну застрелила наймичку

Ранньою весною року 1689-го козацькі полки, із гетьманом разом, виступили в Кримський похід. Пішов разом із ними борзенський козак Грицько Плющенко, а дома зосталася жінка його Палажка з малими дітьми. За тих часів мало яка козачка, зоставшись без чоловіка, поводилась «статечно», надто ж у містах: на ринку щодня зустрічалися з нею кумасі та сестрички, охочі повеселитися, кликали до себе чи й самі йшли до неї в гості, — так з дня в день тяглися «бесіди» та пияцтво, а з пияцтва виходили часом ще й інші гріхи. «Не статкувала», як видно, і Палажка Грициха: без чоловіка вона теж запила і дійшла до того, що сп’яну застрелила свою наймичку.

Борзна була тоді сотенним містом ніжинського полку і в ній, як і в інших містечках, існував «козацкій сполне і мійський» суд, що негайно зібрався для розслідування такої нечуваної пригоди. За відсутності сотника, що пішов у похід, головував на цьому суді городовий отаман, а з ним засідали: війт, «значноє товариство» (козаки), бурмістр і дехто з почесних міщан. Позивачами виступили батьки вбитої, Тишко Батюта  з дружиною. Вони з плачем жалілися, що Палажка Грициха, «будучи подпилою, чи з умислу, чи з трафунку, — о том Бог всемогущій знаєт, — невідомо за якую причину, а з неналежного своєго жоноцкого поступку, чого б їй не годилося чинити, порвавшися до ручниці, хочай не знала, що оная була заправлена, наймичку свою а дочку нашу власную Катерину на смерть з ручниці застрелила».

Судді спитали Палажку: «Для чого ти такий злий учинок учинила: з якого ранкору (зловмисності) або за який виступок сміла на смерть забити дівчину, наймичку свою?

— Що ж, панове, — каялася Палажка, — гріх мене споткав. Тілко і було причини — за єдну фанту[11] кармазиновую старую, що удерто шмат поли. Питала-м: «чи то ти учинила шкоду?» Тілко ж вона, небожчиця Катерина, мовила, що «я того непровинна: не знаю і не відаю, бо тоє ще при самом господареві, як до війска не йшов, учинилося удартє». І за тую причину хотіла-м пострашити: поставила-м єї на тій фанті, узявши ручницю з кілка, а правді не знаючи, що була заправлена. Як звела-м курок, без подсипки опустився, невидати з чого спалило на пановці, і застрелила-м небожчицю на смерть».

Справа була ясною і дальшого слідства не потребувала; виносити ж присуд сотенний уряд не мав повноважень, бо кримінальні злочини, за які загрожувала смертна кара, підлягали розгляду вищого суду, полкового чи генерального. Тому Палажку Грициху, як «забойцю», суд звелів негайно посадити до тюрми і зайнявся питанням, як вчинити з трупом убитої Катерини.

 Згідно зі звичаєм, що частково ґрунтувався на приписі Статуту[12], не прийнято було хоронити вбитого раніше, ніж учиниться суд над убивцею. При надзвичайній швидкості козацького судочинства, коли злочинця нерідко суджено, а навіть і страчувано не пізніше, ніж другого чи третього дня після злочину, такий звичай не був надто обтяжливим; але, якщо справа загрожувала затягнутися, суд зазвичай постановляв раніше декрет про поховання вбитого, не чекаючи вирішення долі вбивці. Так було і в цьому випадку: беручи до уваги, що справа має надійти на розгляд вищого суду і що труп у літню пору (був кінець  травня) не можна довго тримати, уряд Борзенський дозволив його «до гробу отпровадити».

Але при цьому, згідно з існуючим в Україні звичаєм, належало вести за труною і вбивцю, прикуту до труни жертви. Тут виступили родичі Палажки і стали просити Тишка Батюту звільнити її від цієї ганебної церемонії з огляду на ненавмисність вчиненого нею злочину. За тих часів від волі потерпілого залежало багато що в долі підсудного, навіть повне звільнення його від кари за кримінальний злочин. І Батюта, поступаючись цим проханням, виявив «милість» злочинниці: «не дозволив Грицихи до гробу при тілі дочки своєї явне вести», а потім «за намовками людскими і прозбою» Палажки, «склонился і до згоди з нею» та уклав мирову, в силу якої Грициха мала найняти сорокоутс за душу вбитої та дечим винагородити осиротілих батьків, а вони, натомість, відмовлялися від кримінального переслідування її за вбивство їхньої доньки.

Про це все сотенний уряд зобов’язаний був сповістити вищий суд, а саме полковий; але в даному випадку він чомусь проминув цю інстанцію та безпосередньо звернувся у військовий генеральний суд, прохаючи в нього «науки», як вчинити з цією «справою». Від генерального судді надійшла така «інформація»: оскільки Палажка Грициха примирилася з батьком убитої нею Катерини «і тоє сталося з волі інстикгаторской (позивача), того юж і ми в той справі поєднаня судом нашим не розриваєм. Однак, гріху і помсти Божої варуючися (остерігаючись), без карности такого проступства, мимо закон Божій, повинность наша судовая пустити тую забойцю не повеліваєт; бо єсли право святоеє отцеві, которий би сина свого хотячи і не хотячи забив, указуєт рік і шість неділь у вязеню сидіти, а другий рік в соборі церковном себе чтирикроть на празники обличати[13], а сеєй забойці Грицисі, которая, подпилою будучи, знати з зухвальства своєго над служебкою такоє окрутноє діло пополнила, овшем (тим паче) треба карності дати. Зачим абисте єї дали до вязеня, то єсть до турми, єжелі на долгоє вязеня способна, а єжелі назбит прикра (надто слабка), то в якую комору крайную єї посадіте, жеби сльота не досаждала, де маєт рік і шість неділь, ведлуг права, за свій виспупок сидіти; або вину піняжную, ровную з нагородою укривжоному, нехай нам, суду, отдасть, єжелі захочеть фолкги (поблажки) і волности от сидінья».

Видно, що Палажка воліла сплатити «вину», ніж тривалий час сидіти в ув’язненні, бо через кілька днів Борзенський уряд отримав від генерального судді Михайла Вуяхевича таке повідомлення:

«Мої ласкавії приятелі, пане атамане Борзенскій і пане войте тамушній з бурмістрами! Поневаж Грициха, того свого злого учинку жалуючи, досить тому укрівжоному отцеві забитої небожчиці учинила, сорокоуста за душу єї уєднала, теди суд наш, респектом і малих єї дітей, і прихилившися на прозьбу отца Грицишина і дядька, од вязеня єї уволняєт, с которого абисте ваші милости, юж жадного датку не витягаючи, єї випустили і в дом до дітей пойти і вольно мешкати (памятаючи на гріх той, щоб до покути ся доброволне удала) позволили. При том, по вас того пильно хотячи міти, зостаю назавше вашмостям всего добра зичливим приятелем їх царского пресвітлого величества Войска Запорозского єнеральний судя і наказний гетман Михаїл Вуяхевич. З Батурина мая 28, 1689 року».

 

9.  Жорстока жінка

Вбивство дружиною чоловіка споконвіку вважалося одним із найтяжчих злочинів і за мірою кримінальної відповідальності прирівнювалося до вбивства рідного батька чи матері. У Литовському Статуті визначено було надзвичайно жорстоку спеціальну кару за три злочини: батьковбивство, матеревбивство і вбивство одного члена подружжя іншим. Перші два злочини, як цілковито протиприродні, завжди були вкрай рідкісними; скажемо навіть більше: ні у кримінальній практиці гродських і магістратських судів, наскільки вона відома нам із актових книг південно-західного краю, ні в актах козацьких судів ми не згадаємо жодного випадку таких злочинів. Але вбивство між подружжям лише завдяки доктринерству старовинної юриспруденції могло бути включене до однієї категорії з двома першими злочинами; насправді ж, за своєю природою, воно далеко не таке протиприродне, а нерозривність шлюбного союзу, безправне становище заміжньої жінки та інші недосконалості сімейного побуту на кожному кроці можуть створювати достатні приводи для цього жахливого злочину. Щоправда, українка XVI-XVII ст. менше, ніж будь-яка інша жінка, мала приводів замахуватися на життя свого чоловіка: становище її далеко не було безправним; в разі невдалого шлюбу нескладно було добитися розлучення; зрештою, завдяки відомим особливостям українських звичаїв та характерів, жінка тут завжди відігравала таку роль у сім’ї, що частіше доводилося чоловікові терпіти від неї, а не навпаки. Тому сімейні катастрофи були тут явищем рідкісним, майже винятковим. Навіть у правобережному шляхетському середовищі XVI-XVIII ст., яке вже сильно було зачеплене польськими культурними впливами і втратило патріархальну суворість та чистоту звичаїв, заледве можна вказати кілька лише випадків мужевбивства, у яких марно шукати якогось протесту проти подружнього гніту: злочинницями зазвичай виявлялися легковажні чи розпусні жінки, які бажали шляхом убивства позбутися нелюбих чоловіків, заволодівши їхнім майном. У кримінальній хроніці козацьких судів наразі нам відомий єдиний випадок подібного злочину, саме той, про який ми збираємося розповісти; але й він, як побачимо, якщо і дає привід говорити про сімейний деспотизм, то жертвою такого деспотизму, у всіх значеннях, має бути визнаний убитий чоловік, а зовсім не убивця-жінка.

 

* * *

 

Діялося це у селі Мачухах, недалеко від Полтави, на початку вересня 1700-го року.

Проживав там певний Динис, злидар, який навіть фамільного прізвища не мав. Пробурлакувавши все життя, захотів він під старість знайти собі притулок у сім’ї та женився, чи, як то кажуть, пристав у прийми до немолодої вже бездітної вдови Уляни Бурковичихи, що мала хату, ґрунт і невеличке господарство. Динис виявився старанним працьовитим господарем і здавалося, що літній парі до кінця днів забезпечене було спокійне й безбідне життя. Та от лихо: Уляна мала нестерпну і для спільного життя цілковито непридатну вдачу, про яку так влучно каже відома народна приказка: «се така баба, що їй чорт на махових вилах чоботи подавав». Непомірно зла і сварлива Уляна відразу ж перетворила чоловіка на батрака і беззахисну жертву свого постійного жовчного настрою. На додачу, мала вона приятельку Тетяну Яциху, таку ж фурію, яка постійно з нею пиячила і чомусь постійно юдила її проти Диниса. Довго колишній бурлака «поносив» од жінки «многії біди, досади і унічиженія», врешті мірка його терплячості урвалася і він твердо вирішив утекти від красот подружнього життя та вступити у «шпиталь», у цей останній притулок сірих, зайвих і безпритульних. Але таких, як він, даремне у шпиталь не пускали, вимагаючи «вступного» копу грошей. Хоч якою незначною була ця сума, але у бідного господаря, що до знемоги працював на не своєму господарстві, ніколи її не було, а жінка не давала і вимагала, щоб він спершу закінчив збирати збіжжя, а тоді вже забирався «хоч під три чорти». Динис сумлінно виконав і цю вимогу, звіз збіжжя до останнього снопа на тік, склав у скирти і почав настійливо прохати жінку відпустити його з миром, давши копу грошей «для вкупленяся в шпиталь» і нову свиту. Але Уляні не було резону втрачати дарового робітника, і вона, грубо знущаючись із чоловіка, прогнала його з очей та пішла до корчми разом із приятелькою. Вернувся нещасний бурлака на тік, а там акуратно складені стіжки — його кривава праця, плід безнастанних його трудів на чужу користь. Нестерпно гірко стало Динисові на душі і він, «з великого жалю», не тямлячись від гніву та образи, взяв та й підпалив отії стіжки, а сам натягнув на плечі драну свиту, насунув шапку, махнув рукою і пішов світ за очі.

Коли над током здійнялися клуби диму, збіглися сусіди і стали гасити пожежу. Прибігла і Динисиха. Вона одразу ж здогадалася, чиїх це рук справа, і несамовито кричала: «Ой доженіте, ой приведіте мені того клятого палія, того старого собаку». Коли пожежу було вже пригашено, двоє сусідів, особливо обурених проти Диниса за підпал, що загрожував також і їхнім садибам, сіли на віз на погналися за втікачем. Вони піймали Диниса далеко за селом, зв’язали, привезли на місце пожарища і перші почали бити палицями. Прибігла потім Уляна, схопила голоблю і била зв’язаного чоловіка до знемоги, потім покликала на допомогу приятельку Тетяну і наказала їй бити вилами. Бідний Динис не був спроможний витримати такі дружні побої і духа пустився.

Зібрався суд для розгляду справи про таку нечувану «злость». В якості позивачів з’явилися небожі вбитого, Каленик і Пилип Науменки, жителі сусіднього з Мачухами сільця Хведорів, а звинуваченими були: Уляна Динисиха як «принципалка забойства» і помічники її, Тетяна Яциха, Юско Литвин і Павло Білик. Першим був допитаний Юско Литвин, що їздив у погоню за Динисом. Його спитали: «З яких мір і с ким ти Диниса бив?» Він відповів:

— Правда, панове, піймавши його і привівши до його току, я немного бив оного з Павлом Біликом, тілко ж вишниною, і вдаривши-сьмо по кілька разів, оставил-єм оного, а сам пішов до атамана оповістити, що його, Диниса, піймали і привели; і коли вже з атаманом прийшли-сьмо, застали жону його Уляну Динисиху та Тетяну Яциху, которії його били: Уляна оглоблею, а Яциха вилами, і так од того бою мало і жив будучи, як-би годин в дві чи в три умер, которого вже і розв’язали-сьмо неживого.

Спитали Павла Білика: «чи і ти тому бою притомним був?»

— А що ж, панове, — відповів він, — було тоє, бо як привіз Юско з Педором Дениса пійманого, а я стеріг вогню, щоб не росполонився, тоді Юско велів мені дві вишнини вирвати, і так я, вирвавши йому одну, а собі другую, били-сьмо його потім, зв’язаного. Юско ж до атамана пішов, а я стеріг оного. Тут прийшла Динисиха, а взявши з стріхи оглоблю, била його, Диниса, тиранско. Потім прийшла Тетяна Яциха, і мало вже живого заставши, теж била вилами, допитуючися: «за що ти, мовить, злий сине, на мене маєш за зле і говориш, будто ти через мене не маєш мешкати з жоною своєю?» І як вже прийшов Юско з атаманом, застали Диниса тілко що живого, однак вже не говорив, которий того ж часу і Богу душу отдав.

Тетяну Яциху спитали: «За що ти Диниса била?» Вона сказала?

— Правда, панове, що била-м його, бо він на мене бувало все говорить, будто через мене з жоною своєю мешканя не маєт, а за тоє його з кілька разів палицею ударила; бо жона його Уляна, прийшовши до мене, сказала мені: «привезли, мовить, і того старого собаку, ворога нашого, которий о тобі а о мені много чинив обговору і неслави. Будет мене пам’ятати: частовала-м його оглоблею добре; пойди і ти а свого жалю помстися над старим псом». Послухавши її, пішла до току і била-м його палицею, тілко не од мене смерть його постигла.

Сама Денисиха Уляна обмежилася коротким поясненням:

— За тоє я його била, що він моє добро, пашню в току запалив. Тілко ж того бою не я, панове, початком: Литвин з Павлом впочатку, скоро його привезли, піймавши, били в дві палиці.

Зрештою спитали і свідків, очевидців пригоди. Вони зізнали таке:

— Юско впочатку з Павлом Біликом били в дві палиці, перестаючи, і коли просив Динис пити, Юско знову велів його наповати палицями, і нас заставляв бити, але ж ми його бити не хотіли; тоді Юско знову з ним же, Павлом, його, Диниса, били.  Потім прийшла жона його, Динисова, і взявши оглоблю, била його оглоблею нещадно; а по ній Яциха прийшла а, взявши вила, оного ж била. А Юско, видячи, що вже Динис кончится, пішов до атамана, і вже з атаманом прийшовши, живого Диниса не застали, але вмерлого вже розв’язали.

Суд вирішив, що справа повністю з’ясована «і жадного болш доводу не потреба, поневаж сами обжалованиї злость свою на себе визнали». Насамперед судді постановили, щоб тіло вбитого, що зоставалося, як завжди до закінчення судового слідства, непохованим, було віддано землі «подлуг звичаю», потім приступили до складання вироку стосовно Уляни Динисихи, визнаної винною у мужевбивстві, та її принагідних помічників. Звірившись із Литовським Статутом, знайшли у 6 артикулі 11 розділу прямий припис, що дружина, яка умертвила «доживотного пріятеля своєго, не толко горлом маєт бити карана, але і почтивость і всю маєтность тратить, а тоєю карностью ганебною маєт бити карана: по ринку волочачи, кліщами тіло торгати, а потім в міх скураний, всадивши до него пса, кура, ужа і кошку, зашити і где найглубей до води втопити; тим же обичаєм і помощники мають биті карани». Слід зауважити, що цей надто складний і вигадливий вид страти навряд чи вживався у самій Литві, принаймні на Волині відомі нам процеси про мужевбивство закінчувалися звичайною стратою від катівської руки; тим менше цей вид смертної кари міг використовуватися у лівобережній Україні. Не зупинилися на ньому і члени полтавського полкового суду: «А поневаж (читаємо далі в декреті) в нас того обичаю не заховують, теди, запобігаючи ми такій злості, аби промеж людьми, а звлаща межи малженством, оная не множилася, якая на Уляну Динисиху показалася, що вона, не пам’ятаючи на почтивость стану малженского і жадного ніколи пошанованя мужеві своєму не чинячи, овшем (навпаки) завше єго при старости уничижала, з дому його гонила, а наостаток, як з інквізиції показалося, свити єдної і копи грошей для вкупленяся в шпиталь йому не дала, і тим злость взгнітивши, що він пашню свою запалив, о смерть його з помощниками своїми приправила, — маєт вона подлуг нинішнего декрету кіньми по ринку волочена і кліщами торгана, а наостаток маєть смертелне четвертованєм скарана бути сама одна, а помощники єї повинні головщину кревним Динисовим платити і вину панскую і врядовую».

Постановляючи цей суворий вирок, судді не могли не усвідомлювати, що в даному злочині, по суті, не було навмисного вбивства, а було лише завдання жорстоких побоїв у стані запалу, викликаного необачним учинком самого потерпілого; от чому інші співучасники злочину зазнали легкої кари, тим часом як Уляна Динисиха, по суті не більше від них винна, засуджена була на люту страту, визначену законом за навмисне мужевбивство. Але судді в цьому випадку могли мимоволі піддатися тому тяжкому і вкрай невигідному для підсудної враженню, яке справила розкрита при слідстві картина ставлення Динисихи до її покійного мужа, і у своєму вироку вони начебто стали месниками за всі приниження і поневіряння, які терпів нещасний Динис від злої жінки.

 

10. Жоновбивця

Геть інакше поставився той же суд до аналогічного злочину — вбивства дружини чоловіком.

На початку року 1700-го прислано було у полтавський полковий суд «на декрет» жителя м. Переволочної Юхима Різника, звинуваченого в тому, що він, «запомнивши боязнь Божую і встиду людского, тиранско замордовав жону свою аж до смерти». На суді його спитали: «Що тому забойству за причина була?» Він так відповів:

— А що ж, панове, так то мене гріх поткав і вседушевний неприятель до того мене привів. Воля ваша що хотіти зо мною чинити, тілко як перед Богом вам ся откриваю, що вона, небіжка, завжди пьянством ся бавила і статковати не хотіла, і мене не слухала, і ганебне було вексуєт[14], діти з дому розгонить, і так з неосторожности своєї хотів єї покарати, а до смерти прийшло.

В Литовському Статуті  за жоновбивство визначено було ту ж люту кару, що й за мужевбивство; якщо ж у вбивстві Юхима Різника не можна було вбачати навмисного вбивства, то і в справі Уляни Динисихи, як ми бачили, теж не було підстави приписувати їй злого заміру, однак покарано її за Статутом як навмисну мужевбивцю. Але в даному випадку судді, всупереч звичаю, навіть не «взглянули у право» і без всякого посилання на статті закону постановили такий вирок: «Суд, видячи тоє, що за убивство його (Різника) і інстикгаторів (позивачів) жадних немає і діти на його не настоюють і з вини вимовляють, поліцаючи (доручаючи) сіє забойство праведному судові Божому, даруєт його (Різника) душею і одпускаєт на покаяніє, щоб за єї, небожки, душу духовного отца за сорокоуст погодив і за своє прегришеніє старався до кончини своєї покутувати».

Тут суд вступив у явну суперечність із законом: в Лит. Статуті вбивство між подружжям віднесене саме до числа тих небагатьох особливо тяжких злочинів, за які суд зобов’язаний був за власною ініціативою та своїми засобами переслідувати винуватця, хоч би діти чи близькі родичі не бажали розпочинати справи чи навіть готові були простити вбивцю[15]. Очевидно, цей Різник справді був нещасливим мужем, але дбайливим батьком, і у суддів з почуття гуманності не піднялася рука, щоб скинути на нього громи правосуддя й остаточно осиротити його нещасних дітей. А в подібних випадках члени козацьких судів, як непрофесійні юристи, не соромилися підкорятися виключно повелінням своєї совісті, нехтуючи вимогами закону.

 


[1] Осавулець або осавульчик — поліцейський урядник типу пізнішого десятського.

[2] Цікава вказівка, що і в такому маленькому сільці, як Сем’яновка, була тоді школа. Далі згадуються і «школярі».

[3] Іднанщина, тобто мирова, могорич, який п’ють з нагоди примирення. Звичай і слово, що й досі існують у народному побуті.

[4] Шанобливий титул, який за тих часів вживався лише стосовно духовних осіб і очевидно запозичений з церковного поминання «господина (древнє кір) нашого єпископа…

[5] Літопис Величка, ІІІ, 9

[6] Зберігся переказ, що коли цей піп Світайло і сотник Кованько після тортур лежали на підлозі, прикриті скривавленими рогожками, то Кованько сказав: «Отче Іване! Яка ж московська пужка солодка! Купим її жінкам на гостинець». «Бодай тебе, Петре, побила лиха година: хіба тобі трохи спину списали!» — відповів Світайло.

[7] Звичайний для того часу спосіб ганебного таврування за перелюб.

[8] Див. цікаву статтю про це у «Киев. Старині» 1888 р., т. ХХ.

[9] Там же, указ чернігівського архієрея про заборону даного звичаю.

[10] Так титулує себе в даному декреті полковий суд, що зібрався у своєму звичайному складі: наказний полковник, полковий суддя, городовий отаман, війт і бурмістр.

[11] Фанта — річ, дана в заставу, очевидно, мова йде про заставлений кармазиновий одяг.

[12] Розділ ХІ, арт. 2; із нього видно, що до видання третьої редакції Статуту по всій Литві був такий звичай — не ховати вбитого до суду над убивцею

[13] Мається на увазі припис Статуту, розд. 11, арт. 7, §2.

[14] Старовинне польське weksować (від лат. vexare) — набридати, мучити.

[15] Розділ 11, артикул 6, §2.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.