Нариси народного життя-4

 

11. Кровозмісництво та дітовбивство

Полтавський козак Данило Клитненко був одружений з вдовою, яка мала сина. Своїх дітей у нього не було, і він виростив пасерба, як рідного, женив його і сподівався на старості мати в ньому опору та розраду. Але на початку року 1698 цей пасерб нагло помер, а невдовзі по тому померла і Данилова жінка, отож зостався він лише з нерідною невісткою-вдовою Параскою Жаданівною. Данило був далеко не старим, а його невістка ще й зовсім молодою, тож не диво, що, живучи удвох в одному домі, впали вони у превеликий гріх, прижили дитя і, боячись ганьби і кари, погубили його. Можливо, злочин цей зостався б нерозкритим, але відразу ж потому злочинці стали відчувати таку душевну муку, що Данило вдався до свого духівника, полтавського протопопа о. Луки Симеоновича, покаявся йому у всьому та став благати накласти на нього і на невістку найтяжчу покуту, але зняти з їхньої совісті непосильний тягар і повернути їм втрачений душевний спокій. Старий протопоп вжахнувся, вислухавши Данилову сповідь, і сказав: «Безмірно великий твій гріх, чоловіче, і нема вам іншого способу для спокути його, як з каяттям і покірністю Божій волі витримати ту кару, яку накладе земне правосуддя», — і з цими словами відправив Данила на полковий суд.

Звістка про нечуваний злочин Данила Клитненка і його невістки схвилювала всю Полтаву, і багато «значного козацтва та славетного міщанства» зібралося в ратуш, щоб послухати, як судитимуть великих грішників. З виглядом глибокої скорботи Данило і Палажка постали перед судом і, не таячись та не виправдовуючись, «самі на себе тот ганебний учинок визнали».

— Гріх нас, панове, спіткав, — зізнавався Данило, — бо ще од свят прошлих воскресенских знешися я з Параскою, невісткою моєю, мешкали-сьмо по смерті жони моєї в єднім дому, і гріх полнячи, прижили-сьмо дитя, дівчину, і на морозі держачи оноє заморозили, і в хижі у землю закопали, уходячи публíки світової і карності. Любо ж (хоча) я єї, Параску, од того і одводив, леч не міг єї в тім погамовати, бо вона мені сказала: «волимо вже за гріх терпіти у Бога кару, ніж встид меж людьми міти»; і так по єї волі і я дався і білш од тої згуби не одводив, але і сам на тоє радив.

Параска нічого не сказала, бо за гіркими слізьми не могла й слова мовити.

Ні допиту свідків, яких, зрештою, і не могло бути, ні видобування трупу погубленої дитини, ні інших будь-яких слідчих мір суд не визнав потрібним чинити: навіщо це все, якщо злочинці самі у всьому зізналися? Залишалося виголосити декрет.

Суд, «познавши такий ганебний учинок Данилов і Паращин», вирішив, що вони винуваті у двох тяжких гріхах: «прогнівали Господа Бога» тим, що «в сродстві будучи, допустилися такого спросного гріха, а що гірше — поневаж єще і плоду набувши, оний згубили», і «вглянувши в право посполитоє, (судді) винайшли в Статуті князства Литовського» (розділ 11, артик. 60) таку постанову: «кди би (коли б) которая білая-голова, не живучи в стані малженском, але вшетечне ся і нерядне справуючи і так плоду набувши, а потом для встиду албо боязні караня тот плод сама албо через кого іного стратила і о смерть приправовала, таковиє — яко тот, хто ся того чинити і плод такий губити подвязал, яко і тая, которая плод свій на страту дала, самі мают горлом карані бити». З огляду на це суд постановив: «тому ж декретові і тиї двоє збитечники і явногрішники Данило і Параска, невістка його, зостали подлеглими».

Засуджених відвели на місце страти, і там вони «подлуг права, за свою такую ганебную вину, зостали стяті», тобто їм відрубали голови.

 

 

12. Розірвання шлюбу як кримінальне покарання

Близькою від небезпеки впасти у ту ж «ганебную вину» душогубства була і полтавська міщанка Настя Цимбалиста. Була вона жінкою немолодою, мала чоловіка і майже дорослу доньку. Чоловік займався прасольством, їздив то на Січ, то за Дніпро, то до Слобідської України і цілими роками не бував дома; а легковажна дружина, дістаючи від нього гроші на сплату боргів, прогулювала їх «з милосником» (коханцем) Григором «винником» та справляла йому дорогі жупани. Був то захожий ремісник, що служив на одній із винниць, яких тоді багато було в Полтаві, а, виходячи з імені, (Григор=польськ. Gregorz) має бути визнаний якщо не поляком, то виходцем з Білорусії чи Правобережної України.

Що не робив нещасний Мартин, аби відвадити цього Григора від своєї дружини, ніщо не допомагало: доки він вдома, Настя поводиться начебто «статечно», як годиться «мужній жоні», а ледь чоловік з двору, як вона за старе. Так тривало до осені 1690-го року, коли Настя «несподівано набула плод» і, боячись чоловіка та «світової публíки», надумала позбутися його злочинним шляхом або ж скинути його на руки винуватця днів його, як співається в пісні:

«Ой, на тобі, козаче, дитину,

Бо, далебі, в кропиву укину.

Я не хочу дитя годувати

То не будуть люди мене знати».

 

На честь Григора слід сказати, що він не відповів як герой тої ж пісні:

 

Не моя причина, не моя дитина

Сама єси, дурна дівко, ти у всьому винна.

 

Боячись, щоб Мартиниха і справді не погубила дитину, він вишукав їй годувальницю і найняв для неї приміщення далеко від сусідів, на передмісті Полтави, Павленках. Але від цікавих кумась не сховаєшся і під землею: вони не спускали очей з Мартинихи від перших днів її одмінного стану та чудово знали, де дитина і що з нею діється.

Але от через три місці годувальницю було звільнено, а дитина кудись щезла. Сусідки з кумасями захвилювалися: куди Мартиниха поділа дитину? Чи не «згладила» її зі світу? Похвилювалися день-два і вирішили, що слід оповістити уряд. І от у лютому 1691-го р. найближча сусідка Меланка Кованьківна, ображена тим, що Мартиниха не запросила її бабувати, вибралася до полкового суду і заявила таке:

— Панове! Мартиниха Цимбалистая, боязни Божої забувши і караня права посполитого, без битности мужа свого Мартина, которий у Січі через років два зоставав, сплодила дитя з Григором винником і народила його сеї прошлої осени, перед святим Димитрієм. Відаю я о тих нецнотливих поступках єї добре, бо тоді Настя, дочка Мартинишина, призвала мене до матері своєї, аж дитину уже уродила Мартиниха. Там тоді стояв Яцько Лисий, винник, і баба тієї дитини, Химка Семениха. Яцько Лисий, винник, і Олена Хведориха, взявши тую дитину, пішли до манастира, аби там єї охрещено — для того, щоб в поголосці людскій тоє Мартинишино проступство не могло чинитися. І я з ними туди ж ходила. Охрещено там тую дитину руками отця Ісихія, намісника, і дано їй ім’я Настя. З манастира тоді, не несучи вже тії дитини до Мартинихи в дом, але привезено єї до Сухнихи старої в хату. Тая ж Олена Хведориха, що була кумою, нанялася тую дитину годовати на чверть року за п’ять золотих. А тепер не відаю, де тая дитина ділася. Поти моєї повісти.

Суд звелів цю «повість» записати, а колишню мамку і куму Олену Хведориху «припровадити» на уряд. Того ж дня була вона допитана і зізнала таке:

— Правда то єсть, панове: христила я тую дитину в манастирі із Яцьком винником; там тоді була і Мелашка Кованьківна. По крещені зась, для підпори свого убозства, взяла я тую дитину годовати на чверть року за п’ять золотих. Перше зоставала я с тією дитиною в Сухинихи чотири неділі, і Сухинисі, що мя передержувала з дитиною чотири неділі, дала Мартиниха два золотих. А од Сухинихи пішовши, промешкала я на Павленках у Івана Чигиря вісім неділь. Більш без нагороди годовати я не хотіла. Аж приїхав туда, на Павленки, Яцько Лисий, винник, кум Мартинишин, с которим я тую ж дитину христила у манастирі. Приїхавши з якимсь чоловіком, повідав Яцько, що се приятель Мартинишин, в Решетиловці живет, і того чоловіка жінка, взявши дитину Мартинишину од мене, повезли не відаю коли. Поти моєї повісти.

Суд і цю «мову Оленину» записати звелів.

Потім прикликаний був кум Мартинихи, Яцько Лисий, винник, що працював і дуже приятелював із Григором, тому-то дбайливо опікувався дитиною та збереженням таємниці його народження. Яцька спитали: «Через який способ дитину тую, взявши з Оленою Хведорихою, пішли ви до манастира хрестити, а не до парохіяльного презвитера?»

— Я, панове, не знаю, чия то дитина, — відповідав Яцько. — Мене на улиці попрошоно, Олена Хведориха просила, і пишли-сьмо, тую дитину перехрестили в монастирі.

— А що то за чоловік, що с тобою приїхавши на Павленки, до хати Іванової Чегирйової, взяли з рук Олени, куми і мамки Мартинишиної, дитину Мартинишину? — спитали судді.

— Не знаю, не знаю, — одпирався Яцько, що то за чоловік з жоною своєю, на Павленки приїхавши зо мною, взяли у Олени тую дитину.

З огляду на таке явне одпирання, суд звелів дати Яцька «под кієвоє караня». У нього відразу ж розв’язався язик, і він став благати:

— Не кажіть мене, панове бити: я вам скажу самую правду. Так було, як Мелашка Кованьківна і Олена Хведориха повідають: не на улиці мене прошоно тую дитину Мартинишину хрестити, але в господі єї, Мартинихи, взявши, у хрещеня святоє у манастирі увели-сьмо; і того чоловіка, що з своєю жінкою і зо мною приїхавши на Павленки, у Олени тую дитину узяли; зовуть його Юхимом, а господиню його Оришкою, живуть вони на селі Кгуджулах (Ґуджулах). Той Юхим Григорові тому, з которим Мартиниха сплодила дитину, брат у других. Бо почувши Мартиниха, що муж єї скоро к домові будет, просила мене, аби я Григоровій невістці тую дитину отдав; і я на прозьбу єї чинив тоє, отдав дитину на село Кгуджули до рук Оришки, невістки Григорової.

У той час «міські слуги» привели до суду Насту Мартиниху Цимбалисту. «Не показуючи єй доводов тих, що в сем свидомью вишей доложоно», судді спитали Настю: «Чи правда єсть тому, що ти гріх беззаконний пополнивши, сплодила собі дитя з Григором винником?»

— Не знаю я того, панове, — відповідала вкрай збентежена Настя. — Так то на мене люди говорять, але я не чуюся в тім.

Тут судді покликали Олену Хведориху і веліли їй викривати Настю. І «стала їй Олена, кума і мамка, все в очі виговорувати, повідаючи: «Чого таїшся, Насте? Сплодила-сь тоє дитя з Григором, винником, котороє тепер, за прозьбою твоєю, од мене взявши, на Кгуджули отдано».

Настя, слухаючи це, палала від сорому «і з великого встиду мало вже що і одповідала». Її велено взяти «до вязеня».

Нарешті «зиськан» був і Григор, винник. Він уперто «прівся (заперечував) всіх своїх нецнотливих поступків». Його не стали викривати, а просто звеліли дати «до вязеня».

Другого дня допитано було Химку Семениху, «що тій порожоній Мартинишиній дитині бабою була». Вона засвідчила:

— Зазвала мене, панове, Настя, Мартинишина дочка, в хату говорячи: «ходи, праві, мати моя недужа». Я зась прийду, аж тілко тієї дитини порожденя стало. Тоді мусила-м очистити по звичаю нашому.

Того дня «припроважені» були з с. Ґуджул, що поблизу Полтави, Юхим з його жоною Оришкою і з дитиною Насті Мартинихи. Юхим «повідав» так:

— Я не відав, що то за дитина, бо Яцько Лисий говорив мені так: «сестра, праві, моя вмерла і дитина тая осталаь; дав я був єї годовати мамці, так вона не схотіла годовати в чужій хаті». А я певне не відав, чия то дитина.

  На цьому закінчено було судове слідство, а розв’язок відкладено до повернення в Полтаву «акторской сторони», себто мужа злочинної Насті, яка до того часу мала разом із Григором зоставатися в ув’язненні.

Лише через два тижні потому вернувся додому — не на радість, звичайно, — Мартин Цимбалистий, і другого ж дня суд зайнявся закінченням справи про його дружину. На суді Мартин так скаржився на Григора-винника:

— Панове! Сей зрайца Григор вже од давного часу мешканя моє псуєт і не даєт мені з жоною мешкати, худоби моєї з моєю Настею немало польотровали (розграбували). Напоминав я незбожника кількакротне, щоб мені встиду на домівку не наволікав, але він, на тоє не дбаючи, до сих час з жоною моєю мешкаючи, дитя, як тепер я вивідав слушними доводами, сплодили, убогий дім мій привели до нечести. Я, убогий чоловік, через єї власне у великих довгах став: що пришлю з Січі і з інших сторін людям віддати, то вона з милосником своїм, з сим Григором, прогуляєт, ще до того і жупани йому справляла. Воля милостей ваших, тілько ж од сього часу не хочу єї мати за жону. Прошу з оної справедливости.

Судді спитали Настю: «Чи з давних вже часів з тим винником Григором мешкаєш?»

— Я того нічого не знаю, — продовжувала вдавати покривджену невинність Настя, — і не моя то дитина, що годовала мамка.

Зате Григор перестав одмагатися.

— Що ж, панове, — зізнався він, — мешкав я много з Мартинихою, пополнили-сьмо беззаконний гріх, в котором гріху сплодили-сьмо дитя, якеє милостям вашим показувано. Правда, скоро воно уродилося, повідала мені Мартиниха: «Де хоч, праві, його подінь: хоч убий, хоч дай мамці годовати». Тоді я, боячись великого караня на себе, заказав їй, аби тої дитини не вбиваючи, мамці дала годовати, і на тім сталося з поради моєї.

Після цього відвертого зізнання Настя впевнилася, що дальшим відмаганням лише даремно шкодить собі і «вирекла тоє»:

— Так єсть, панове, грішила я много з тим винником і уродила тоє житя. Не могу ся вже проступку, встиду од людей, а надто гріха свого затаїти, тілько прошу милостей ваших над собою змилованя.

Суд звірився з «правом посполитим» і в книзі «Порядок» на листі 132 знайшов декрет: «Чужоложник на горлі маєт бути каран, а чужоложниця аби била у пренкгера (ганебного стовпа) бита і од права малженского оддалена». Але тут за Григора стали просити «люди зацниї» з числа присутніх на суді, можливо, господарі тих винниць, які він закладав. Судді згодилися пом’якшити йому кару і постановили такий вирок: «Чужоложника Григора любо (хоча), за прозьбою людей зацних, караньєм на горлі даровали-сьмо, однак приказуєм урядовне, аби він од сього часу куда хотя з міста пішов і не тільки в самім городі Полтаві, але і в селах полтавських не мів свого житла. А Настю Мартиниху, чужоложницю, не в пренкгера, тілько на ринку перед народом посполитим, публіце, кіями пробивши добре, даємо на волю Мартинові: коли не хоче, респектуючи на діти, з нею спложениї, приняти оної Насті за жону, то о тім вперед в суду духовного, потім нам, врядові, повинен оповістити».

У цьому декреті гідна уваги вельми цікава  деталь. У випадках, подібних на описуваний, коли одного з подружжя засуджено було за чужолозтво, Магдебурзьке право безумовно передбачало розірвання шлюбу; тим часом козацький суд, керуючись тим же параграфом Магдебурзького права, постановляє декрет про розірвання шлюбу лише умовно, залежно від бажання чи небажання невинної сторони. Це загальна риса козацької юстиції — вільне ставлення до букви закону і використання його лише постільки, поскільки його приписи не суперечили місцевим юридичним поглядам і звичаям, через які діюче право на кожному кроці більше чи менше змінювалося. Так і в даному декреті припис Магдебурзького права було видозмінено тому, що він суперечив основному положенню місцевого звичаєвого права, згідно з яким головним фактором і справі розірвання шлюбу визнавалися воля і згода самого подружжя. Без неї навіть юридичні і канонічні причини безсилі були самі собою скасувати шлюбний союз.

Розлучене таким способом подружжя могло пізніше відновити свій шлюбний союз, що залежало головним чином від волі та бажання невинної сторони; але в такому випадку вони зобов’язувалися попередньо заявити про це духовній владі і тому світському судові, за вироком якого шлюб їхній було розірвано. Це знову ж риса місцевого звичаєвого права, що не зустрічається в жодному з кодексів права Магдебурзького. Слід гадати, що в цьому приписі мова йде не про прохання у духовного і світського уряду дозволу на відновлення розірваного шлюбу, а лише про таку формальну заяву, яку в будь-якій цивільній угоді договірні сторони зобов’язувалися вчинити перед урядом, якщо хотіли знову відновити законну силу добровільно скасованої ними домовленості.

 

13. Подружнє право помилування засудженого

Якби Мартин Цимбалистий захотів простити свою грішну жінку, то не тільки мав право відновити її подружні права, які вона втратила згідно з судовим декретом, але міг би звільнити її від тої кари, до якої її було засуджено.

Оскільки суд, підкоряючись поглядам звичаєвого права і побоюючись порушити інтереси і права невинного члена подружжя, знайшов можливим відступити від вимоги діючого закону, то чому ж не піти далі в цьому ж напрямку? Якщо одне з покарань невірної дружини — позбавлення її подружніх прав — ставиться в залежність від згоди на це невинного чоловіка, то чому ж інші покарання за той самий злочин не підпорядкувати тій самій умові? За тих часів навіть на вбивство та інші кримінальні злочини дивилися насамперед як на діяння, що порушували приватні інтереси, і якщо, наприклад, вбивця чи злодій примирявся з потерпілими і був ними пробачений, то суд переважно звільняв їх від усякого покарання, стягнувши з них лише свій судейський прибуток чи «вину». Чому ж і на чужолозтво і взагалі подружню невірність не дивитися з приватно-кримінальної точки зору як на злочин, що насамперед шкодить честі, інтересам і взагалі праву невинуватого члена подружжя? А як тоді має чинити суд у випадку, коли невинний член подружжя заявляв на суді, що він прощає винуватому, хоча б злочин його було доведено і він уже був засуджений?

Саме такий випадок трапився в полтавському полковому суді в травні 1688-го року.

Судилися Педор Панченко і Гапка Панасиха, з с. Шостаків, пійманих на перелюбі. Вони «доброволне обоє злость свою на себе визнавали» і так каялися:

— А що ж, панове, наш то гріх. Юж то мієт бути рік, як п’яних нас дьявол звів і пополняли-сьмо вшетеченство, любо то в Педора жона єсть, а в мене муж. Вольно вам, панове, з нами що хотяти чинити: самую правду вам повідаємо.

З огляду за зізнання підсудних, слідство визнано було зайвим, і суд проголосив декрет: «Поневаж тії проступці обоє зоставали в стану малженскім, поскромляючи такії роспусти і вшетеченство, наказуєм декретом нашим, ведле «Порядку», в часті 4-й на листі 131, аби чужоложник Педор Панченко мечем був каран, а чужоложниця Гапка Панасиха у пронкга аби бита була і од права малженского оддалена».

Але тут трапилася несподіванка: з присутньої в суді публіки виступив Панас, чоловік засудженої Гапки, «і не допускаючи жони своєї под карность, приняв собі ону за жону», а за його прикладом «тут же і Зінька, Педорова жона, принялася за мужа, пробачивши йому той злий учинок вшетеченства». Що ж залишалося судові при такій зворушливій сцені? Не виривати ж засуджених з обіймів невинних членів подружжя, які любов’ю і всепрощенням покрили їхні проступки. І суд негайно ж постановив нового декрета: «і ми, на жадання їх (невинних членів подружжя) ізволивши, карностю ганебною оних проступців даруєм, єднак вину панскую і врядовую за проступство їх мают платити».

 

14. Розлучення чоловіка з дружиною-крадійкою

Якщо Магдебурзьке право карало заміжню жінку, якій доведено перелюб, розірванням її шлюбу з невинним чоловіком, то в цьому законоположенні нескладно зауважити певну логічну відповідність між злочином і карою, бо перелюб і за канонічними правилами вважається достатньою підставою для законного розлучення. Але що сказали б присяжні юристи, якби хтось вимагав розлучення лише на тій підставі, що його дружина зганьбила себе вчиненням якогось кримінального і при тому нетяжкого переступу, наприклад, крадіжки? Звичайно, вчений юрист визнав би таку вимогу абсурдною, бо такий переступ не має жодного стосунку до сфери подружніх обов’язків провинної особи. Але ці теоретичні міркування могли видатися малопереконливими або й зовсім незрозумілими суддям з простолюду, незнайомим із жодними юридичними доктринами, а судили переважно згідно з внутрішнім переконанням про справедливість, і у своїх рішеннях більше керувався правовими поглядами і поняттями свого середовища, ніж вимогам писаного закону; а саме таким був характер і склад українських судів XVII ст. Не вдаючись у тонкощі юридичного аналізу при розв’язку питання, чому саме перелюб є перешкодою до продовження шлюбного зв’язку, козацькі юристи могли вбачати цю перешкоду в тій ганьбі, яким таврувався перелюб у тодішньому суспільстві, причому ця ганьба плямувала не тільки винуватих, а й членів їхньої сім’ї, їхнього роду та навіть їхніх найближчих нащадків. Зрозуміло, що невинному чоловікові складно було продовжувати шлюбний зв’язок із зганьбленою жінкою. Але не меншою ганьбою карала тодішня громадська думка також осіб, пійманих на крадіжці; звідси народне правосуддя природно могло прийти до висновку, що не тільки перелюб, а й крадіжка і, можливо, кожен ганебний злочин міг стати для невинного члена подружжя законною підставою вимагати розірвання шлюбу з особою, що зганьбила себе і сім’ю вчиненням злочину[1]. Ймовірно, лише цим можна пояснити, чому в практиці козацьких судів можливими були такі справи і рішення, як подальший.

Року 1885-го в Бориспільському (Баришпільському) сотенному, а заразом і ратушному суді розглянуто було справу за звинуваченням місцевої мешканки, дружини козака Лук’яна Лихолапа, у крадіжки «курти» в певної Носачихи. Хоча звинувачена відмагалася, але виправдатися з приписаного їй переступу не могла, і суд вже готовий був визнати її винною. Але потерпіла Носачиха заявила суду, що вона «не настоюєт» на засудженні Лихолапихи. Судді, згідно зі звичаєм, спитали думку «миру», себто присутніх на суді козаків та міщан, а «мир весь єдностайне крикнув»:

— Коли той не настоїть, кому шкода, а нам на що?

Після цього судові не зоставалося нічого іншого, окрім як скласти декрет, за яким Лихолапиху «даровано жадною карностю», себто звільнено від усякої кари. Все-таки судді звернулися до присутнього тут же чоловіка її, Лук’яна, з питанням: «Чи приймеш єї собі за жону, як були-сте вперед?»

Лук’ян так «отповедил»:

— Пане вряде! Я не хочу єї міти за жону, коли вона с тих злих речій (звинувачення) виводу собі не дасть (не виправдається); а єжелі б дала вивод, що вона не єсть тому прічинцею, можна б тому річ. А тепер єї цураюся і не хочу за жону міти, болше неслави не хочу на собі носити; а діти мої при мні нехай зостают.

Судді, «вислухавши мови Лук’янової: «іж я цураюся єї», казали оноє діло признати і писару записати», себто узаконили заяву Лук’яна про розірвання його шлюбного зв’язку з дружиною-злодійкою на виражених ним умовах. Понад те, Лук’ян просив дати йому «пісаніє, щоб он напотом не міл жодної домовки» (докору) з тої причини, що дружина його прокралася. Суд вдовольнив і це прохання і видав йому письмове свідоцтво такого змісту: «як до сего часу Лук’ян Лихолап цнотливим бил, і тепер цнота (честь) єго ні в чом не нарушона, як зацним пред тим бил, і тепер зацний. А хто б міл важитися на цноту, на собі сам понесет».

Цей декрет був скріплений підписами не тільки членів суду: війта, бурмістрів і навмисне «зосланних на тую справу от пана полковника» осіб, але й деякими з присутніх на суді «на той справі зацними і віри годними людьми».

 

15. Двомужниця

Досі ми бачили, що козацькі суди, частково спираючись на своєрідному розумінні відомого параграфу Магдебурзького права, вільно розривали шлюби з причин, які не мали нічого спільного з канонічними приписами. Вже з цього можна зміркувати, що принцип нерозривності шлюбного союзу у переконаннях людей тієї епохи далеко не мав того абсолютного характеру, який надають йому церковні канони; тому й тодішня духовна влада не протестувала проти вторгнення світського суду в таку область, яка у всіх християнських суспільствах цілковито відносилася до духовної юрисдикції. Але народне життя пішло й далі в цьому напрямку, освячуючи звичаєм ще різкіші відхилення від церковних правил. Взагалі можна сказати, що за тих часів в Україні, як і в інших західно-руських областях, шлюбні стосунки все ще регулювалися не стільки канонічними приписами, скільки народними звичаями і традиціями, успадкованими від попередніх епох.

Відомо, що ще у XII ст. не було на Русі у простих людей церковного вінчання; вінчалися лише бояри і князі. А все-таки такі шлюби простих людей були шлюбами не лише в розумінні держави, але й церкви. Численні зусилля церкви запровадити винятково церковну форму шлюбу не могли бути безплідними: вплив християнського закону поступово проникав углиб населення, починаючи з верхніх його шарів; але ще в XVI і XVII ст. у правобережній Україні та в Білорусії існувала подвійність поглядів на умови правильного укладення шлюбу: не лише простолюд, а й вищий клас, бояри та земяни, продовжують керуватися старовинними поглядами звичаєвого права на шлюб, як на акт чисто громадянський, що ґрунтується на вільному договорі сторін шлюбу. А щоб цей договір мав законну силу, необхідно було дотримання певних форм, яких вимагав тодішній закон і звичай. Закон вимагав, щоб договір укладено було відкрито, при свідках, і оформлений законним документом. Натомість звичай ще сильніше вимагав, щоб виконано було стародавній обряд у формі весілля, яке й досі у побуті простолюду не втратило важливого значення у справі укладення шлюбу, а за тих часі значило далеко більше. Звичайно, духівництво і тоді наполягало, щоб шлюб понад те освячено було також церковним обрядом, і ніхто з благочестивих навмисне не протистояв цій вимозі; але факт в тому, що шлюб вважався законним і без церковного освячення, лишень були б виконані форми звичаєвого права.

Точнісінько так само і розлуки постійно та повсюдно здійснювалися без участі духовної влади; для цього вимагалося лише, щоб подружжя в присутності свідків видали одне одному так звані тоді «роспустні листи» і потім особисто заявили їх перед судом — духовним або світським, після чого обидві сторони могли вступати в шлюб з іншими особами. Незгідне життя подружжя вважалося достатньою причиною для розірвання шлюбу за взаємною згодою; а в тих випадках, коли один із подружжя звинувачувався в перелюбі і винуватість було доведено, суд (не лише духовний, але й світський) постановляв декрет про розірвання шлюбу на вимогу невинної сторони[2].

Все це може бути підтверджено численними і неспростовними свідченнями у вигляді передшлюбних контрактів, розлучних листів та інших документів, що збереглися в актових книгах південно-західного і північно-західного країв від XVI по XVIII ст. У лівобережній Україні такі книги майже всі загинули чи, принаймні, досі не розшукані; тим не менше наявні численні вказівки, що і тут шлюбний союз регулювався тими ж поглядами звичаєвого права і при його укладанні та розірванні практикувалися ті ж порядки та форми, що і в Правобережній Україні. Такі вказівки зустрічаються і тих судових актах, які стали матеріалом для наших нарисів. Ось найпевніша з них.

Року 1683-го в Кишінському сотенному суді виникла справа за скаргою місцевої козачки, вдови Ганни Петращихи, на свою пасербицю Гальку «о заданью собі от неї непочтивих діл і нецнотливого імені», себто про безчестя. В ході слідства підтвердилося, що в якійсь бесіді, «при учтивих жонах, Галька мачуху свою тими словами публіковала: «тебе, мовить, отець мій в Зінькові у стовпа (ганебного) взяв, ти-сь, мовить, курва». Згідно зі звичайним порядком, справа надійшла на розгляд до полтавського полкового суду, який запропонував скаржниці попередньо доставити від Зіньківського сотенного уряду свідоцтво «о житю єї в Зінкові і о поступках єї ж білоголовських, коли оную небожчик Петрашко собі за малжонку брав». У призначений термін обидві сторони постали перед судом, причому Ганна Петращиха вручила голові суду, полковнику Павлові Герцику, такого листа від Зіньківського уряду:

«Мосці пане полковнику полтавскій, велце нам милостивий пане і добродію! З заводі (суперчці) Петращихи, Кишінської жительки, з єї пасербицею Галкою, которая публікуєт єї, Петращиху, ніякимись нестатечними річами, якобі вона овде (колись) в нас, в Зінькові, міла за проступок якийсь в стовпа сидіти і якоби с того вязеня небожчик Петрашко оную взяв в стан малженскій, так до вашмосці пана пишем, що Галка Петрашківна мачусі своїй Петращисі жадним доводом слушним реченого сромотного заданя довести не может, бо то не тілко нам, урядові, свідомо о єї, Петращишиних статечних поступках, але і іншії стариннії люде, відаючи о єї з першим мужем статечном мешканю, такого єї ексцесу не признают, яко ж і пан Микита Безпалий, атаман наш городовий, старостою під час їх акту весільного будучи, мовит, що тієї публíки на Петращиху не було. О тім вашмості добродієви нашому, виписавши, остаєм на завше покорниї слуги: Фома Григорієвич, сотник Зіньковскій, Микита Безпалий, атаман городовий, Іван Матвієвич, войт з майстратом».

Цим документом остаточно спростовувалися наклепницькі плітки, вигадані Галькою про мачуху. Але для більшого посоромлення непокірної та зухвалої пасербиці, суд визнав «за річ слушную» зібрати такі ж довідки про  її саму, про її «житя та білоголовські поступки». З таким запитом полковник звернувся до полтавського протопопа Луки Симеоновича, який, не  зволікаючи, надіслав таку відповідь:

«Мосціпане полковнику, добродію мой! Совісті, на ісповіді откриваємой священикові, не достоїт откривати; а що ся дієт всім явного о чиїх нецнотах, тоє оповідати не возбранно. Галка Петрашківна, міючи живого мужа, з другим нецнотливим понялася і без благословенія моєго і без відомості парахіялного своєго священика взяла шлюб. Дармо ся доброю менуєт і нецноти свої приверненем слави покрити усилуєт, виводячись з якихсь обмовок. Правда то, що корову в неї от парахіялного презвітра взято, проте і єще не волна єсть жити з сим мужем, але розлученію подлежит, кгди ж (оскільки), міючи живого мужа, з сим перелюби творить, а не по закону Божію живет. А єще і не бравши з сим вторим мужем шлюбу, пріобріла дітище, за що я взялем корову. Неналежная річ, аби она з сим прелюбодієм жила: кончне їх розлучити треба; тілко од того ся завше криєт, до сего часу не трафилося єї зиськати. Тоє милості твоєй ознаймивши, зостаю милості твоєй всіх добр желатель і богомолець Лука Симеонович, протопопа полтавскій».

Отож довідуємося, що Галька Петрашківна, не звертаючись до духовного суду, розлучилася з першим чоловіком і вступила у новий шлюб з іншою особою, при чому невідомо, чи був цей шлюб вінчаним, чи справа обійшлася самим весіллям. З точки зору звичаєвого права, Галька не порушила закону, а тому і сама вона щиро вважала себе «доброю», тобто чесною «мужнею жоною», і громада визнавала законність її другого шлюбу. Якби було інакше, її відкрите співжиття з чоловіком було б явним перелюбом; а за тих часів в Україні не лише явні, але й таємні перелюбники суворо переслідувалися: кожен охочий (а охочих не бракувало), мав право підстерегти їх «на злом учинку», піддати ганебному значкуванню (врізати поли і зв’язаними пред’явити їх урядові), а суд завжди накладав на них тяжкі грошові штрафи і ганебні покарання, а нерідко виносив навіть смертний вирок. Але виявляється, що приходські священники та протопопи, ґрунтуючись на канонічних приписах, нерідко заявляли свій протест проти народних звичаїв в області шлюбного права. Справедливість вимагає зауважити, що такі протести не завжди походили з чистих замірів, тобто пастирської турботи про народну моральність та виконання церковних законів. Ще в XVI ст. південноруські архієреї багатократно громили підвладних їм протопопів і священників за узурпацію винятково єпископу приналежного права здійснювати розлучення, дозволяти заборонені канонами шлюби, судити перелюбників та інших порушників церковних законів; а ця узурпація обумовлювалася не стільки ієрейським владолюбством, скільки жадібністю: адже тодішній суд, як світський, так духовний, приносив суддям значний прибуток у вигляді судового мита і штрафів, або «вин». Ця приманка могла сама по собі стати приводом для духівництва для втручання в область народних звичаїв стосовно шлюбного права. Так було і в цьому випадку: за самовільне розлучення і повторний шлюб приходський священник відбирає в Гальки корову; тоді ж полтавський протопоп притягає Гальку до свого суду за те, що вона дещо поспішилася стати матір’ю, і, в якості судової «вини», теж бере в неї корову. Простодушна Галька і її чоловік, напевне, вважали, що двома коровами вони вже достатньо розквиталися за ненавмисне порушення невідомих їм канонів, і сподівалися, що їх нарешті зоставлять у спокої. Та ба — протопоп, як і раніше, вважає Гальку двомужницею і вимагає, щоб її силоміць розлучено з «прелюбодієм», тобто другим чоловіком.

Втім, полковий суд не виразив, що він надає якогось значення цій вимозі. Протопопський лист знадобився йому лише для посоромлення зухвалої пасербиці, яка, сама маючи не зовсім бездоганне минуле, посміла безчестити мачуху, хибно звинувативши її «в непочтивих річах». У своєму декреті суд визнав Ганну Петращиху «за невинную і доброє імя і почтивиє, статечниє поступки маючую», на підтвердження цього й захищаючи на майбутнє її неопорочену честь  звелів видати їй засвідчену копію даного декрета; а Гальку було визнано винуватою в наклепі, і їй наказано було публічно визнати, що вона брехливо «задавала мачусі своєй ганьби і непочтивості» і «ревоковати», тобто забрати назад свої «кламливії речі». І коли Галька виконала це все, Ганна Петращиха, згідно зі звичаєм, «Галку яко клеветницу свою власную, по щоках кілька разов вдарила». Звідки взявся в Україні цей жорстокий звичай — не можемо сказати: ні в Статуті, ні в Магдебурзькому праві про нього і згадки нема. Але цей звичай незмінно практикувався лише в справах про оббреханих жінок; а в тих випадках, коли невинно оббреханим виявлявся чоловік, справа закінчувалася самої «ревокацією», без ляпасів.

 

 


[1] Далі, у нарисі № 18, ми зустрінемося з випадком, коли суд погрожує зятеві розірванням його шлюбу лише за його неповагу до тестя.

[2] Докладніше про це див. досліди професора Владімірського-Буданова, а так само й статті О. Левицького в «Русской Старине» — 1880 р. № 10 і в «Киевской Старине» 1900 р. № 1.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.