Нариси народного життя-7

 

30. Грішний ігумен

Траплялося, що перелюбом грішили такі особи, які самим своїм становищем мусили бути вільними від найменших підозр у цьому сенсі.

У лютому року 1690-го до Борзненського ратуша серед інших скаржників з’явився «стадник» (пастух) Максаківського монастиря[1] Іван Шкута і «об’явив річ такую, іж якоби преподобний отець Феодосій Гугуревич, ігумен мененого монастиря, препомнівши боязнь Божую, Мотрю, дівку, в дворці (хуторі) монастирском в той час мешкаючу, смів панянства позбавити». Згідно зі звичайним судовим порядком ратушний уряд мав тепер вимагати від звинувачувача надання доказів і взагалі провести попереднє слідство, але незвичайність звинувачення і виняткове становище звинуваченого настільки здивували уряд, що він вирішив ухилитися від розслідування даної справи під приводом, що «таковії на такових особ жалоби і протестації до уряду і суду нашого не належать», і звинувачувучу, Івану Шкуті, дано було таку відповідь: «кому кривда діється, той сам может права шукати».

— Нехай і так буде! — подумав Шкута і рушив сповістити Мотрю про це рішення.

Поки до суду з’явиться сама постраждала, познайомимося хоча б у загальних рисах зі звинуваченим.

Феодосій Гугуревич був людиною далеко не буденною і мав усі дані, щоб зайняти визначне місце в українській церковній ієрархії. Вихованець київської колегії і потім, як здається, викладач у ній же за ректорства Лазаря Барановича, він залишив Київ невдовзі після того, як його патрон і колишній учитель зайняв єпископську  кафедру в Чернігові і, задумавши ряд освітніх установ у своїй єпархії, потребував освічених та здібних співробітників. Попервах Гугуревич обійняв скромну посаду «духовного отця рукоположених архієпископа Черніговского», тобто духівника, а одночасно наставника і керівника осіб, що готувалися до священства; на цій посаді він року 1677-го приймав участь в суді над ніжинським протопопом Симеоном Адамовичем. Року 1681-го він, уже на посаді батуринського ігумена, їздив до Москви клопотатися про продаж там різних книг, надрукованих Лазарем Барановичем у його чернігівській друкарні; були тут і твори самого Барановича, і різні богослужебні книги, у виданні яких, у складанні до них модних тоді «дедикацій» та «конклюзій», напевне приймав участь і сам Гугуревич. Після п’ятирічного керування Батуринським монастирем Гугуревич переходить до Києва ігуменом Златоверхо-Михайлівського монастиря, а наступного, 1686-го року, його вибирають ігуменом Києво-братським, а одночасно ректором колегії. Безсумнівно, цим обранням Гугуревич завдячував завжди до нього прихильному чернігівському архієпископу, але очевидно, що він і сам наділений був визначними якостями розуму та освіти, що давали йому право на такий високий пост. У списку ректорів київської   колегії можна було вказати ряд видатних талантів і дарувань, а дуже небагато посередностей.

Але якщо Гугуревич і належав до осіб першої категорії, то він у всякому випадку не виправдав надій, які покладалися на нього при обранні на таку почесну посаду. за тих часів випадки подібних розчарувань були нерідкісними в ієрархічному середовищі. Справа в тому, що в Україні ще за часів П. Могили усе ще гостро відчувався брак здібних і вчених людей, необхідних для обіймання вищих духовних посад, для вченої і освітньої діяльності, взагалі для потреб церкви, школи, науки та літератури. Таких людей зазвичай виділяли ще на шкільній лаві, давали їм засоби для здобуття якомога ґрунтовнішої освіти, нерідко посилали їх до закордонних університетів і академій, сприяли їхній службовій діяльності та вже змолоду готували до визначних ієрархічних місць у міру їхніх заслуг і талантів. Але в цій погоні і свого роду догляду за розумом, талантом і вченістю мимоволі доводилося поблажливо ставитися до моральних якостей обранців, їх слабості та нестійкості їхніх характерів, а нерідко і просто до їхніх пороків, у надії на можливе виправлення. Тільки цією поблажливістю можна пояснити, чому з середовища таких обранців могли виходити інколи навіть прямі зрадники та відступники, такі як Смотрицький, Сакович та інші. З часів політичного відокремлення України від католицької Польщі випадки такого віровідступництва стали, звичайно, неможливими, але зате почастішали випадки аморальних вчинків і навіть явних злочинів серед учених монахів, які зазвичай обіймали у монастирях місця настоятелів. Трапляючи на ці місця, переважно не через внутрішній потяг до чернецтва, а лише тому, що тодішній учений міг зробити хоч якусь кар’єру лише у монашому клобуку, такі мимовільні ченці не схильні були до суворого виконання монаших обітниць. Слід іще зауважити, що сама ця посада настоятеля монастиря, за умовами того часу, для осіб з неміцними моральними принципами надавала чимало спокус. Ще незадовго перед цим українські монастирі, кривджені та утискувані з боку католиків та уніатів, нерідко являли високі зразки чернечих цнот, але відтоді, як небезпека іновірного гніту минула назавжди, у їхньому житті переважним став інший напрямок — потяг до збагачення. Не встиг іще Хмельницький остаточно вигнати поляків з України та завести на ній новий суспільний лад, як до нього зі всіх боків стали стікатися смиренні ченці з проханнями про дарування монастирям маєтностей. Коли ж року 1664-го прийшов до України з військом польський король Ян Казимир, щоб відвоювати її, ті ж монахи почали стікатися до нього з тими ж проханнями. Скоро, однак, вони почули владу могутнішу, ніж гетьманська і королівська, і юрбами подалися до Москви з клопотаннями про царське підтвердження справжніх, а нерідко і фіктивних прав на володіння різними маєтностями, до того ж «со крестьяни». В царських грамотах, які часто видавалися без довідок на місцях, межі та розміри земельних володінь звичайно визначалися зі слів прохача, до того ж вкрай невизначено, що давало монастирям можливість захоплювати що завгодно і нерідко верстати у свої піддані вільних людей, навіть і козаків, з їхніми предківськими землями. Це породжувало на кожному кроці надзвичайно гострі зіткнення, що супроводжувалися грубим насиллям і навіть убивствами. Вища церковна влада зазвичай поблажливо ставилася до подібних подвигів ігуменів та простих монахів, котрі начебто ревно дбали про охорону церковного маєтку, але скільки гіркоти та гостроти накопичилося в почуттях і настроях народу стосовно таких негідних представників чернецтва! Забезпечені понад потребу, тодішні монахи природно схильні були забувати про свої обітниці, вели бездіяльне життя, нерідко пиячили, тікали з тих монастирів, де були суворіші настоятелі, волочилися по корчмах і віддавалися усяким порокам. Не краще вели себе і численні настоятелі. Здобувши необмежену владу над підлеглою їм братією, монастирськими слугами і «підданими», забезпечені великими прибутками та віддалені від очей своїх старших, вони безкарно порушували церковні устави та світські закони, аж до переситу віддавалися порочним задоволенням, а нерідко творили разючі беззаконня.

Саме до цього типу вчених, але аморальних монахів належав і Феодосій Гугуревич. Насамперед був то чоловік нестримний, він не зупинявся ні перед чим, якщо його воля чи примха стикалися х будь-якими перепонами. Ще бувши батуринським ігуменом, він безправно захопив у козака Гриба його предківську сіножать і діброву з бортним деревом, а коли Гриб надумав обстоювати своє майно, ігумен з’явився з натовпом слуг на місце зіткнення і вбив непокірного, а тіло його звелів узяти до монастиря та поховати «проводом христіанскім». Складно припустити, щоб цей обурливий вчинок зостався невідомим місцевому архієреєві Лазарю Барановичу, але це ніскільки не завадило Феодосію у його службовій кар’єрі і невдовзі після цього ми вже бачимо його в Києві на високій посаді ігумена і ректора Братського монастиря. Достовірно невідомо, якими вчинками зганьбився він тут. Можливо, саме до нього слід віднести ті «шумныя дненощныя забавки» керівників колегії, про які говорив Феофан Прокопович ІІ, що навчався тут також і за ректорства Гугуревича. Хай там як, ректором він залишався лише близько двох років (1686-1688), а потім різко спустився вниз по ієрархічній драбині , відійшовши звідси керувати одним із незначних монастирів чернігівської єпархії, Максаківським.  Можна припустити, що і цією скромною посадою зміщений ректор зобов’язаний лише прихильністю свого давнішого патрона, Барановича.

Зазнавши краху своїх честолюбних задумів стосовно досягнення вищих ієрархічних посад, до яких зазвичай вело ректорство у київській колегії, Гугревич, видно, озлобився і дав повну волю буйним поривам своєї злочинної натури. Він пробув ігуменом Максаківського монастиря трохи більше року, але за цей короткий час встиг скоїти стільки злочинів, що стриманішому грішнику вистачило б їх на довгі літа. Він одразу ж зав’язав відкритий зв’язок із селянською дівчиною, встиг і прижити з нею дитину, видав її силоміць заміж за монастирського слугу і все-таки далі тримав її при собі як наложницю; відкрито знущався з монастирських уставів, їв скоромне, пиячив, тримав братію і весь монастир у такому рабському страхові, що ніхто не смів навіть помислити проти його зловживань, а непокірних жорстоко карав та закатовував до смерті. «Утоплю, замордую!» — це були звичайні його погрози кожному, хто опирався його примхам, і корилися, бо знали, що ігумен, не вагаючись, виконає свої погрози. Сам лише монах Гавриїл інколи наважувався засуджувати його дії і взагалі обурювався деспотизмом ігумена; за це його жорстоко катували і врешті замучили до смерті. Коли чутки про цей злочин дісталися архієпископа Барановича і він звелів послати до Максаківського монастиря слідчу комісію, озвірілий ігумен в нападі шалу наказав лагодити монастирську фортечну зброю, поставити на вежах сторожу і, видно, готувався до збройного опору, але швидко опам’ятався, засумнівавшись в успіху воєнної оборони і став благати про заступництво перед архієпископом. Лише ця катастрофа, що впала на Гугуревича, розв’язала уста, досі сковані страхом, і нікому не знаний «стадник» Іван Шкута міг з’явитися до суду і без остраху звинуватити ігумена в ганебному гріху.

 

* * *

Другого дня сюди ж прийшла сама постраждала Мотря і так розповіла про зазнане нею насильство:

— Отець ігумен поневолне мене збавив панянства, а тоє так сталося: поти до мене челядь свою Івана Куделю, хлопця свого упокойового (кімнатного слугу) Іванця і другого Івана Великого, явне, вдень отець ігумен посилав, якоби для якогось діла мене потребуючи, поки аж запровадили мене. Там же зараз, напавши, кгвалтовним способом учинив зо мною сполкованє і не отпустив мене скоро, а овшем (навпаки) держав мене при собі таємне в келії для вшетечного гріха і обіщав мені так за збавеня панянства, як і за повольность (прихильність) вельце ласкавную нагороду. Єдним словом, мешкав отець ігумен зо мною, мажучи мене і себе гріхом тілесним, місяців кілька. Под час битності ясне в Богу преосвященого єго милості архипастиря нашого Лазаря Барановича у Максакові на праздник Преображенія Господня, о. ігумен послав по мене челядника свого, которий, убравши мене по панскій науці (тобто за наказом о. ігумена), у челядниї сукмани і у бути жолті, замісто пахолка до келії ігуменскої запровадив; а там отець ігумен зараз учинивши зо мною сполкованьє, тримав мене днів кілька при собі, аж поки єго милость отець архипастир з монастиря поїхав. По його зас од’їзди, кілька днів згодивши (через кілька днів), знову взяв мене до намету монастирского і учинив зо мною гріх тілесний по своїй волі. А щоб я була повольна йому, такий страх прекладав мені на очі о. ігумен: «я тебе, мовить, через тую же челядь мою секретную  утоплю або заб’ю, коли ти похоті моїй не будеш чинити», а так мусила-м  йому подлігати. Потім, коли о. ігумен постеріг, , що я вшетечноє от него понесла бремя, усиловне за винника манастирського заміж мене віддав; єднак бідний муж мій ніколи зо мною не мів малженської волі, бо і по шлюбі частокрот, як хотів, через тих же зводників, слуг своїх отець ігумен до покою свого брав мене і беззаконно мною ся паствив. Ледво по так усиловному, а праві мало не щоденному сполкованні, подобно (певне) побоявшися карання божого і строгого, а посполитого на такових блудників ферованого права (встановленого законом), виправив мене до села Холмів, до моїх кревних, відкіль я, прибувши в Борзну, а хотячи страчення паняиства свого од отця ігумена одержати нагороду, прошу у ваших милостей справедливости».

Звичайно, сотенний уряд не мав компетенцій приймати рішення у подібних справах; він лише записав у свої книги заяву постраждалої та сповістив про все вищій судовій інстанції: ніжинському полковому суду.

Заяву Мотрі випадково підтвердило зізнання одного зі свідків того злочину, в якому вона звинуватила Гугуревича. Свідком цим був не хто інший, як той Іван Куделя, який і за розповіддю Мотрі, і за власними словами був одним із довірених слуг, «секретної челяді» ігумена. У свідки по справі Мотрі він утрапив цілком випадково. У тому ж лютому 1690-го року, за розпорядженням Барановича, мала прибути до Максаківського монастиря слідча комісія, з ігуменом Іллінського монастиря Лаврентієм Крщоновичем на чолі, для розслідування справи про «замордованію» о. Гавриїла. Дізнавшись про це, Гугуревич спершу так розгубився, що став було помишляти про збройний опір, а одночасно послав двох вірних своїх слуг в Батуринський монастир за тамтешнім ігуменом о. Димитрієм Тупталовичем, запросивши його до себе для поради та, ймовірно, розраховуючи, що цей праведний і добросердий муж не відмовиться заступитися за нього перед слідчими і самим Барановичем. Серед цих посланців був також Іван Куделя. Повертаючись із Батуринського монастиря, він по дорозі заїхав до шинку, напився і опинився в с. Холмах, в хаті одного селянина. Звідси забрав його якийсь сільський урядник і доставив до Борзни. Тут він 16-го лютого і розповів у ратуші про те, «про що так прудко єздил по росказаню ігумена своєго», а заодно також історію Мотрі, якою уряд, видно, дуже зацікавився. Куделя повністю підтвердив розповідь Мотрі та детально повідомив, «якого часу і яким фортелем отець-ігумен на вшетечиий вчинок Мотрю дівку до себе через Івана хлопця і Івана великого, упокойових своїх, а впрод через рикуню (коровницю) бабу в той час звів її і позбавив панянства». А свою співучасть у цій справі Куделя виправдовував так: «Хоч знав, мовит, о шпетном (ганебнім ділі), нікому не смів повідомити того явного учинку його злого». Відомі йому були й інші «учинки і поступки злоявниє» о. Гугуревича: «безпечне, мовит, ігумен кури печсніє з маслом і голуби смаженії уживає, а тоє йому ко уживанню Савка, челядник упокойовий, хоч купуючи готує. Хоч усі манастирськіє знают про тоє, да нельзя говорити, бо дався кожному знати. Як отця Гавріїла у перший раз через приказ ігуменський той Савка нещадно бив, то отець ігумен того часу чи боячись кого, чи що, мушкетів, оружіє манастирськоє, слюсарям на поготовность певную приказав охонжувати (наготувати) і сторожу щоденно і ноччю міти».

Вбивство монаха Гавриїла, історія з Мотрею, так само як інші розкриті слідством беззаконня максаківського ігумена, як видно, переповнили міру довготерпіння  єпархіальної влади. Гугревича позбавлено було ігуменства і простим ченцем переведено до Батуринського монастиря, настоятелем якого був він колись. Тут, під добросердим началом Димитрія Тупталовича, невдовзі і скінчилося життя максаківського грішника. А добросердий ігумен так відмітив день його кончини у своєму «Діаріуші» «Декабря 25-го (1690 года) преставился в монастирі нашім ієромонах Феодосій Гугуревич, бивший ігумен в різних монастирях (йде перелік цих монастирів), а в бідах і скорбях, послі максаковського ігуменства страдал также цілий год» — і при цьому ні слова про те, що стало причиною цих «бід і скорбей». Так ця причина і зоставалася невідомою історикам, які зацікавилися особистістю Гугуревича, як одного із ректорів київської колегії,  і лише недавно опубліковані уривки з древньої актової книги Борзненського ратуша частково розповіли нам про цю причину, до того ж так відверто, як може говорити тільки судовий акт[2]

 

31. Дяк-ловелас

У старовинних українських комедіях дуже часто героями любовних походеньок стають дяки. І гоголівська баба не знайшла чим іще так допекти ткачисі, як докором, наче до неї щовечора ходить дяк. Безсумнівно, що дрібне ловеласництво  — риса доволі характерна для наших старовинних причетників. Такими робили їх своєрідні умови їхнього побуту та становища. Не входячи, як сьогодні, до складу кліру, стародавні дяки були вільними людьми своєї професій, не підпорядкованими духовній адміністрації. Обіймаючи посаду, вони мали справу винятково з прихожанами, які природно вимагали від них лише професійних знань та здібностей, мало цікавлячись їхніми моральними якостями. З іншого боку, незабезпечений побут і вічне блукання позбавляло дяка можливості завести сім’ю і він, безтурботний бурлака, завжди готовий взяти до рук мандрівничу патерицю, природно ставав пияком і ловеласом.

Таким був і дяк решетилівської Михайлівської церкви Семен Попович, про якого року 1698-го розійшлася чутка, наче він «злігся з Вовковою невісткою Педорою Іванихою і щовечора до неї ходить». Звичайно, це найближче могло цікавити її чоловіка Івана чи, принаймні, свекра Вовка, але чомусь вони мало цим переймалися, а знайшлися цілковито сторонні ревнителі моралі, решетилівські обивателі Олекса і Федір Іщенки, Грицько Чутченко й Гаврило Лещенко. Вони, «відаючи о незбожном поступку Педори Іванихи з дяком, засідалися на них», себто влаштували засідку, і, коли одного чудового травневого вечора Семен Попович, старанно вирядившись у новенький жупан та прихопивши із собою пляшку з горілкою, прокрався городами до своєї чарівної Педори, вони несподівано заявилися і застукали закохану пару у найневідповіднішу мить. Дяк з легкістю зляканої сарни вистрибнув було на горище і хотів звідти накивати п’ятами, але його звідти стягнули, обрізали йому та Педорі поли, а, понад те, взяли знятий дяком і дбайливо повішений на кілочку жупан та принесену ним цинову пляшку горілки.

Обрізання піл одягу чи білизни — це, як відомо, було звичайним способом ганебного таврування перелюбників, пійманих на місці злочину. Але звичай і судова практика вимагали, щоб «лице», тобто відрізані поли, було негайно ж «презентоване» місцевому урядові чи, принаймні, пред’явлено «околичним» людям, звичайно разом із заявою про всі обставини справи. Тим часом згадані вже «інстигатори» (звинувачувачі) впродовж трьох днів тримали у себе «лице» і нікому ні про що не оголошували, ймовірно, торгуючись про викуп, а тим часом дяк крадькома покинув місто і справа розійшлася сама собою. Тим не менше, Педора Іваниха була арештована і відправлена до Полтави, до полкового суду; туди ж викликано і її викривачів. На допиті Педора всіляко «вимірялася в том биті невинного» і свідчила так:

— Сиділа я на підпитку у чернецкім дворі[3], де і дяк там же сидів і запитав мене: «Чи дома твій Іван?» Я отказала: «нема». «С ким же ти, мовить, ночуватимеш?» А я йому: «хто до мене на ніч прийде, той і переночує». Я ж підпилася спала в хаті з дівкою Христею і не чула, чи дяк був в мене вдома, чи ні, як вони, інстикгатори, напавши на нас, мене взяли в сінях, і дяка, схопившогося на горище, піймали і поли нам обом, без дання  причини, урізали».

Якщо в справі було «лице», то не могло бути сумнівів стосовно винуватості підсудного, тому суд, «не ширячи справи», постановив декрет: «Познавши Педорину явную вину, що вона, змазавши (забруднивши) ложе мужа своєго, з дьяком чужоложила»,  слід би її, як «право Божеє учить і велить, горлом карати», але, зваживши на те, що «оний споличник (співучасник) єї утік, а друга — вважаючи на єї, Педорину, молодість, рішив суд оную вибити добре на мосту».

Не зосталися без кари також «інстикгатори», які порушили законний порядок: всіх їх засуджено до грошового штрафу «за тоє, що піймавши тую пару, тамошнему урядові не оповідали і лице — жупан дяків і полу — дотоль в себе держали, поколь аж тая справа через інших людей до уряду прийшла».

 

 

32. Явдоха паламарка

Подібна пригода трапилася і з дяком села Івончинець[4],  Романом Івашенком, який «злігся» не з якоюсь безвідмовною Педорою, а з дружиною свого товариша по службі, івончинецького паламаря Яцка Даценка, Явдохою, жінкою дуже енергійною, що вміла затикати роти тим, хто смів пліткувати про її амурні справи. Проте лихі чутки доходили і до вух паламаря. Та, скільки він не стежив за жінкою, нічого не підстерігав, бо розумна Явдоха добре вміла ховати кінці. Зрештою йому вдалося-таки застукати її. Літом року 1690-го вирушив він якось в поле на жнива, попередивши жінку, що пробуде там кілька днів, доки не зіжнуть весь хліб. Але, коли настав вечір, Яцко, ««покинувши на полі з женцями воли свої, прийшов криєма (крадучись) в домівку свою і застав у кімнаті Романа дяка з Явдохою на богомерзкім учинку».  Першої миті паламар так розлютився, що зачинив обох у кімнаті на замок і хотів кликати людей, але після довгої лайки, умовлянь і сліз, Явдосі вдалося-таки обеззброїти простуватого чоловіка, так що він не тільки випустив її й гостя з ув’язнення, але й миролюбно сів з ними вечеряти і пити запіканку, яка невідомо звідки взялася в домі.

Так би келейно цей епізод і завершився, та, на біду, трапилося, що, коли дяка зачинено, він, боячись потрапити до рук ревнивого чоловіка, наважився хоч там що видратися з кімнати через невеличке віконце. Щоб зручніше було лізти, він зняв із себе жупана та викинув на вулицю, але, полізши сам, так застряг у вузькому віконці, що Явдоха насилу втягла його за ноги назад до кімнати. Коли сіли до вечері, дяк спохопився за своїм жупаном і вийшов за ним на вулицю, та хоч як шукав навпомацки у темряві, жупан наче крізь землю провалився. Дяку ніколи було роздумувати, куди міг запропаститися його жупан; він вирішив пошукати його ще раз, коли розвидниться, а сам сів вечеряти без жупана.

Тим часом із жупаном ось що трапилося. Пізнього вечора проходила повз паламареву хату Гапка Ковалиха зі своєю невісткою і почула в ній галас.

— За що ж це паламар посвар чинит із жінкою? Чи не за дяка? — відразу здогадалася вона, і за мить обидві жінки вже були під вікном. Вони почули, як і за що паламар лаяв Явдоху і як вона спершу відгавкувалася, а потім перейшла до миролюбного, навіть лагідного тону, бачили, як дяк викинув із вікна жупан, а потім спробував вилізти сам. Коли ж бурхливий епізод закінчився мирною вечерею, Гапка вирішила, що далі нічого цікавого не передбачається, взяла дякового жупана  і рушила додому. На ранок вона була вже у сільського отамана, Олексія Руденка, і «презентовала» йому дяків жупан як «лице куревскоє». Але отаман був кумом паламарки, тому не тільки не дав ходу заяві Ковалихи, а ще й пригрозив притягти її до відповідальності за крадіжку чужого жупана, якщо вона негайно не поверне його дякові та розпускатиме плітки. Тоді Ковалиха пішла з жупаном до місцевого священника, чесного отця Климентія, і розповіла йому все, випадковим свідком чого стала. Багато потім довелося паламарці та її чоловікові накланятися священникові, благаючи його повернути той злощасний жупан і нікому «не розголошать» про подію, а головне — не доносити «старшині городовій», себто полтавській. Священник згодився виконати їхнє благання, але з умовою, аби дяк-чужоложник негайно забрався з Івончинець і шукав іншої «парахвії», а Явдоха-паламарка відбула церковне покарання і була посаджена в «куну»[5]. Вільно чи невільно, умову цю було прийнято, і Роман Івашенко перейшов на дяківське місце у Решетилівці. Але спритна Явдоха якось викрутилася від куни.

Невдовзі після цього заможна вдова Гапка Тишчиха справляла поминальний обід за своїм чоловіком. Запрошено було духовенство, уряд в особі отамана й старости і немало «зацного товариства». Гості пили, їли, а коли перепилися, «учинився немалий посвар»: паламарка за щось зчепилася з Хвеською Дмитрихою. То була козир-баба, яка нікому не дозволяла наступити собі на ногу. Її чоловік Дмитро Ничипоренко був відважним козаком і не раз перевідувався у битві з буйним татарином, але й він пасував перед своєю Хвеською, коли вона сердилася. А паламарку Хвеська давно вже не терпіла за те, що та на «бесідах» намагалася грати головну роль і завжди займала почесне місце, наче й справді була чесною жінкою. У розпалі сварки Хвеська не втрималася і крикнула на паламарку при всій чесній компанії:

— Мовчи, нецното! Хіба забула, що на тебе коваль куну ковав, як тебе злапано на куревстві з дяком?

Отаман і староста хотіли втихомирити розлючену бабу, але вона «і весь уряд Івочинецький публікувала тим же злим ділом». Паламарка схопилася зі свого місця і хотіла бити Дмитриху, але її до неї не допустили. Тоді вона оголосила, що позве зухвалу Хвеську «до права» та просила присутніх бути її свідками.

І справді, другого ж дня паламар з дружиною рушили до Полтави і занесли скаргу, що Хвеська Дмитриха назвала прилюдно Явдоху «нецнотою і задала їй куревство, якоби вона з дяком вшетеченство міла, чого оная Дмитриха не докажет, а ми (заявили скаржники) дамо о своїм цнотливім мешканю слушний довод». Полковий суд наказав Івончинецькому сільському уряду провести за цією справою слідство і представити про це атестацію.

Хвеська нітрішки не злякалася паламарчиного позову: вона була певна, що все село засвідчить на її користь, бо скандальна історія паламарки з колишнім дяком була загальновідомою; але вона не зважила, що проведення слідства доручено було урядникам, яких вона «публіковала» на обіді в Тишчихи і які запевне були приятелями паламарки. І справді, при слідстві всі одноголосно свідчили про те,  як Дмитриха лаяла паламарку, але тільки-но заходила мова про зв’язок Явдохи з дяком, у всіх була одна відповідь: «я того не знаю, не відаю». Спитали Михайла коваля: «На кого ти куну робив»? Він відповідав: «То братчики казали мені зробити, тільки на Прихожого, а не на Яциху паламарку». Інші свідки прямо заявили: «Не знаю жадного куревства на жону Яцкову, паламарку, до кільку-десят літ живучи в Івончинцях». Про Дмитриху ж уряд від себе додав, що вона і раніше якусь Солоху «тако же злим куревством публіковала, але того не доказала». Словом, виходило так, що Явдоха паламарка була чиста, як голубиця і невинна, наче агнець, а Хвеська Дмитриха виглядала принаймні вигадницею, якщо не певною наклепницею.

Коли ж цю «атестацію» прочитали на засіданні полкового суду, Дмитриха гаряче запротестувала:

— Обмильная, панове, то атестація видана Яцисі. Я того докажу, що вона з дяком вшетечснство пополняла, шліт єдно (тільки) персону урядовую, многіє івончинецькіє люди визнають на Яциху, що вона єсть нічого доброго.

Суд виконав це клопотання і відрядив до Івончинець зі свого складу Криська Йосифовича, бурмістра, але і повторне слідство дало ті ж результати, можливо, тому, що його співучасниками були також попередні слідчі, місцевий отаман і староста разом з отаманом сусіднього села Жуків. Окрім попередніх свідків, допитано було і кількох нових. Між іншими, мати колишнього івончинецького дяка Романа Івашенка засвідчила, що приходила до неї в Жуки Хвеська Дмитриха з двома приятельками «за для вивідування отпору права» і просила її: «Змилуйся Івашихо, скажи нам, чи на сих часах не буде твій син з Решетилівки? Нехай би прийшов і признав нам на праві, як його піймано з Яцихою на богомерзкім ділі»; на що Івашиха відповіла: «Я за сина не шлюбую, а ви лице до права становіте, а коли не доведете, то на те право нам винайдуть у Полтаві» — відповідь, трохи схода на історичний афоризм: «Є суд у Берліні!»  Одна зі свідків згадала і про дяків жупан, піднятий Гапкою Ковалихою, але цьому факту надано було таке пояснення, що сам паламар викинув цього жупана за вікно, посварившись чогось із жінкою. Дивно тільки, що ні Ковалихи, ні священника, якому вона віддала дяків жупан, слідчі не розпитали. Зауважимо ще, що допит свідків і засідання слідчої комісії відбувалися в Івончинцях, «в дому братерскім», як це відмічено у слідчому протоколі.

Коли полковий суд розглянув «повторну атестацію», яка повністю збігалася з першою, йому не зоставалося нічого, окрім як визнати, що «Дмитриха на Яциху не довела» свого наклепу «і сама стала переконаною правом». А в Статуті (розд. 3, арт. 28) сказано: хто вчинить «примовку білим головам» і не доведе, той зобов’язаний «тую примовку пред тим же судом зараз, с права не отходячи, отмовити і очистити і тими словами мієт мовити: «що я на тебе мовив, то я на тебе брехав, як пес». У такій формі мала і Хвеська Дмитриха з чоловіком перепросити Явдоху паламарку, а понад те «слушне нагородити» Яцка і Яциху «за всі правниї виклади, на чом би шкодовали», і заплатити «вину панскую і урядовую», що разом склало доволі значну суму, близько ста золотих.

Коли Дмитриха, згоряючи від ганьби і обурення, виконала принизливий обряд перепросин перед торжествуючою суперницею, злобна паламарка не стерпіла  і лала їй кілька ляпасів. Судді її не стримали, бо це допускалося звичаєм.

 

* * *

   

Легко уявити, з яким тріумфом повернулася до Івончинець Явдоха паламарка і яку примиренну злобу та жадобу помсти затаїла проти неї невинно зганьблена Хвеська Дмитриха. Віднині вона невсипущим оком слідкуватиме за кожним Явдошиним кроком. Знаючи характер і вдачу паламарки, Дмитриха була певна, що та ані не виправиться, ані не стане обережнішою; треба тільки не спускати з неї очей і заручитися надійними свідками. І справді, її розрахунок швидко виправдався.

Якось паламарка вибралася в гості до своїх родичів у Яреськах та найняла Івана Демченка відвезти її туди. Про це довідалася Дмитриха і відразу порішила: ця поїзда не що інше, як замаскований візит до решетилівського дяка. Вона таємно покликала Демченка, що був її підсусідком, і стала заклинати його живим Богом, аби він слідкував за кожним кроком паламарки, коли та заїде до Решетилівки, і, у випадку якихсь її походеньок, допоміг Хвесьці змити з себе незаслужену ганьбу, якою безсоромно заплямувала її «безбожная вшетечниця». Добродушний Іван поклявся, що виконає це все. Паламарка справді з’їздила в Яреськи, а звідти звеліла везти себе до Решетилівки і зупинилася на нічліг в квартирі Романа Івашенка. Пам’ятаючи дану клятву, опівночі Іван прокрався до хати і застав господаря та гостю сплячими в одній постелі. Вернувшись до Івончинець, він детально виклав усе Дмитрисі та згодився бути її свідком на суді. Дмитриха негайно запросила до себе додому отамана та інших «зацних» людей і змусила Івана Демченка у їхній присутності повторити розповідь про те, як паламарка гостювала у решетилівського дяка. Тепер отаманом у Івончинцях був інший козак, Іван Пустовар, який не дуже ладнав із Яцком паламарем. Він першим викликався свідчити на суді про те, як півроку тому паламар піймав свою дружину з дяком «на богомерзкім учинку». За його прикладом, викликалося ще зо п’ятеро свідків.

Тепер Дмитриха з чоловіком сміливо поїхала до Полтави і, ставши перед полковим судом, заголосила:

— Панове, змилосердіться надо мною! Прошу у вас святої справедливості! Яцко паламар збавив мене много худоби за жону свою Явдоху, якій я задала куревство, а до того тая ж Явдоха перед урядом по щоках мене витинала; а тепер Явдоха паламарка знову пополнила богомерзкій гріх з тим же дяком Романом Івашнком, чого я доведу їй слушними доводами.

Цього разу суд не повторив попередньої помилки — не  доручив сільському урядові проведення слідства, а викликав сторони з їхніми свідками і сам допитав їх під присягою. Всі вони одноголосно повторили вже знайому нам історію про те, як паламар застукав свою дружину з дяком, як дяк необережно викинув свого жупана, а Іван Демченко розповів, як паламарка ночувала у Решетилівці у свого коханця. Цікаво, що серед свідків виявилося двоє з тих, які на попередньому процесі твердили: «я того не знаю, не відаю».

Суд, видно, був присоромлений неприємним відкриттям, що попереднього разу піддався обману в цій справі, і, не вагаючись, визнав Яцка паламаря і «єго жону нецноту» винними в тому, що вони «хвалшивими, найманими, небогобоячимися свідками вишалвірували (здобули обманом) неслушний декрет і збавили Дмитра Ничипоренка золотих ста грошей, надто ще й по щоках паламарка Дмитриху витинала» і присудили, щоб Яцко паламар повернув Дмитрові згадану суму, відшкодувати йому всі витрати по цій справі та ще й сплатити «вину панскую і урядовую». Понад це, виправданій стороні для її реабілітації має бути видано копію даного декрету, засвідчена підписами всіх членів суду і скріплена накладанням «звиклих печатей полкової і міскої». А щоб ця капосна справа не відновилася ще й утретє, суд постановив: «Єсть ли би которая сторона впредь могла сюю справу взновляти, на такого упорного покладаєм вини півтисячі золотих».

Судовий протокол нічого не каже про те, чи розквиталася Дмитриха з паламаркою за ляпаси, якими  та «витинала» її на засіданні суду.

 

33. Розпусний старигань

Нерідко спокушав біс і людей старих, звичайно, у «підпилому» стані.

У вересні року 1683-го постала перед судом козачка з с. Супрунівки, Настя Гноїха, жінка доволі літня, вже з дорослими внуками. Вона «оповідала жаль свій і ускаржалася» на супрунівського шинкаря, козака Василя Собка», «мовячи»:

— Панове, врядовії особи! В середу прошлую подпивалисьмо з іншими жонами зацними в його ж, Василевом, дому мед. Просилам його, щоб і мені повірив гарнець меду, однак, Собко мовив мені: «І так много єси винна — не повіру». А потім повірив гарнець і другий меду, коториє я з людьми зацними подпивала. Аже видячи себе подпилою, пошлам до господи своєї од тих людей зацних і, прийшовши ку домівці, ляглам спочивати на землі, позачинявши двері. А унук мій Іван був на току. Тоді поменений Василь Собко прийшов до моєї господи, отворив помаленьку двері і, приступившися до мене, торкнув у плече, мовлячи: «Будь мені повольна, а я вже й тих чотирьох шагів за мед в тебе правити не буду». Я, з постелі схопившись, почалам його бити — первій в сінях, а потім і надворі била його істиком[6], що бачили жони зацнії Теслиха Гладкая і Іваниха Чорненькая.

Ці свідки зізнали: «Виділи-сьмо, як Настя Гноїха била Собка істиком, а Іван, унук її, бігучи з току, говорив Насті: «за що ти, бабо, б’єш чоловіка»? Вона, праві, одказала: «То я його не б’ю, але даю». І побіг Собко уже не у ворота, а через тин і через левади і не ночував у домівці, а в Семена, жителя тамошнього, через ніч пробував. Відтіля і челядника посилав на довідки, що ся дієт в старшини».

З інших зізнань свідків видно, що Настя Гноїха відразу ж поскаржилася Супрунівському отаманові, і з його наказу послано було осавульців привести Собка. Але вдома його не знайшли і  лише вранці наступного дня відшукали його у Семеновій хаті.

На суді Собко «не таївся і мовив, же, праві, била мене Гноїха у своїм дому», але відмовився пояснювати, навіщо він приходив до неї. Суд визнав його винним і наказав посадити «до вязеня», а справу відкласти «на дальшій час», щоб зібрати довідки про попередні судимості звинуваченого.

Через два тижні довідки було зібрано і викладено суду, причому виявилося, що Собко вже не раз був суджений за подібні злочини, а саме: «за пана Прокопа Левенця, полковникуючого в Полтаві, речений Собко на чужоложстві бил зловлений, за що приплатился пану Левенцеві і врядові міському значне; за пана Леонтія Черняка, теж полковникуючого, зиманий бил Собко на богомерзьком ділі з бидлиною, іменно з шкапою, і тоді врядові міському платив вину належную, а пан Черняк тую ж шкапу, з которою його, Собка, зловлено, взяв за проступство оного; тепер зась потрете, поменений Собко досвідчоний єсть в том же богомерзком ділі, же хотіл бил невісту (жінку) помененую Настю усиловне зґвалтувати і поповнити з нею гріх содомський». Суд без вагань визнав, що такий закоренілий і непоправний «злочинець нічого іншого, тілько смертелного заслужив караня конечне». Але коли Собка приведено з «вязеня» для вислуховування вироку, то судді, «углядівши на його в подейшлих літах старость», змилувалися над розпусним стариганем і «вину належную панськую (тобто грошовий штраф на користь полковника) отобравши, смертелним горловим дарували оного караннем», але попередили, що коли він ще у тому ж «богомерзком поткнеться ділі і зловлений будет четвертим разом на чужоложстві, тогди безотпускне карання смертелного не уйдет конечне».

 

34. Підпал із помсти

Недалеко від Полтави стоїть невелике село Івашки. Двісті років тому воно було ще меншим, але людські пристрасті у його мешканців кипіли так само, як у громадян столиці світу, і хто знає, чи так хвилювала веронців ворожнеча Монтекі й Капулеті, як хвилювалися івашківці з приводу непримиримої сварки, що вже кілька років тяглася між значними козаками, двома Іванами, Кириченком і Лемішкою. Колись жили вони один з одним, «як верба з водою», кумилися, браталися, а в майбутньому, коли виростуть діти, сподівалися й поріднитися, але відколи Івана Кириченка настановлено було івашківським отаманом, багатолітня приязнь розійшлася димом, і от уже не один рік давні «куми й побратими» палають неприхованою ворожнечею один до одного, їхні жінки ледь не щодня заводять сварку і галас на все село через курку, що перелетіла через тин, похресники виростають у кровній неприязні до своїх хрещених, а сподівані колись наречені не можуть зустрітися без того, щоб не вколоти одне одного їдкими словами, а то й грудками землі. Не раз і не два намагався чесний отець Євтихій погасити цю гріховну ворожнечу між колишніми побратимами, схиляючи до цього ж впливовіших із івашківських братчиків, але вороги встигли накопичити стільки різноманітних причин і приводів для взаємного роздратування, що нічиї миротворчі зусилля не могли вже їх заспокоїти. Як гляне Лемішка чи Кириченко на своє господарство, так і не дорахується то ліска, то млинка, то грунтика, то паровиці волів. А хто його позбавив цієї «худоби»? Сьогодні Лемішка позиває Кириченка за безчестя, за «похвалки» (погрози) та інші подібні нісенітниці, а завтра його самого Кириченко тягне на суд і обидва раз у раз їздять до Полтави — і платять «правниє наклади і вину панскую і врядовую», а у сім’ях їхніх кожного разу здіймаються  страшенні прокляття, коли на цю «вину» виводять з дому волів чи коней або ж доводиться збувати ґрунти і ліски, і росте й шириться вже не особиста, а родова ненависть, що загрожує перейти у спадок до внуків і правнуків.

От і тепер, в травні року 1691-го, судився Лемішка з Кириченком у полковому суді і, їдучи  до Полтави, хвалився на все село, що вже цього разу не викрутиться його ворог і не мине катівських рук. Та насправді вийшло так, що він сам потрапив «до вязеня». Сказано — «з багатим не судись, а з дужим не борись», а Кириченко як і не був багатшим за Лемішку, то зате був отаманом і не обійшлося без того, щоб свідки не покривили душею на догоду старшині. Хай там як, але Лемішка, попри сподівання, ще раз зганьбився і поніс нову втрату, а Кириченко почувався на сьомому небі. Але, як читали декрет, торжествуючий отаман не помітив, як у присутнього тут же, на суді, очі раптово загорілися, наче у вовченяти, а обличчя покрилося смертельною блідістю. Провівши батька до тюрми, Яцко з похмурим виглядом  поплівся додому, і коли обігнав його Кириченко за містом, то молодий Лемішенко так люто глянув, що отаману стало лячно і він круто вилаявся.

Тієї ж ночі у отамана зайнялася хата і згоріло все його обійстя. Кириченко відразу ж запідозрив Яцка Лемішенка у підпалі та звелів його арештувати. Яцко заперечував це звинувачення, а все-таки його відправили до Полтави і за наказом полкового уряду посаджено до тюрми.

Настав суд. Постраждалий Кириченко виступив із заявою:

— Панове! Зрайца той з запамяталої своєї злости, албо  может тоє бути, що з намови отца свого, дом мій спалив, де і вся моя худоба вогнем сіла. Прошу милостей ваших скутечної справедливости, бо вже не хто інший домівку мою вогнем пожог, тілко власний Яцко Лемішенко. Бо отець його Іван Лемішка ще перед-часи (раніше) сромотно мене і приятелів моїх кілкакротне безчествовав, похвалки розниї на мене чинячи, і тепер посвар зі мною мів без причини моєї жадної; я ж перед милостями вашими в невинності своїй вимірився (виправдався), а той Іван Лемішка дан був за свій проступок до вязеня, син же його Яцко к домові своєму на село Івашки пішов. Власний він єсть запамяталець і злосник, він спалив мою домівку!

Поставлено на допит Яцка Лемішенка. Куди поділося його недавнє озвіріння? Чи це тюрма зламала його «запамяталість», чи страх майбутньої відповідальності пробудив дрімаючі досі кращі властивості його натури, тільки зараз він мав вигляд глибоко нещасної людини, що без нарікань підкорилася долі. Спитали його, чи правда, що він «хату атаманскую смів спалити»?

— Що ж, панове, — глухо заговорив Яцко, — хоч я своєї запамяталої злости спершу таївся, однак воля милостей ваших зо мною що хотіти чинити. Так було: як отця мого в городі за приказ оддано, я, прийшовши до-дому на село, скоро вечір настав і вже смеркати стало, вийшовши с хати на двір, викресав у губку вогню, а губку тую у платок взявши, пішов до атаманскої хати. Там, під хатою близко, на гної солома, так я в тую солому вогонь той вткнувши, скочив левадами додому, а хата атаманская зараз стала горіти. Я на ту пожежу не побіг, хотячи свою злость запамяталую утаїти. А поневаж Господь Бог за мій проступок видав мене під караня, то я не хочу вже таїтися: так було, панове, я запалив зі злости своєї, що отця мого Івана Лемішку посадив атаман тут у городі».

Глянули судді у Статут і «винайшли» в 11 розд. 18 артикул, що проголошував: зловмисник-підпалювач «маєт сам огнем бити спален». І спитали судді, чи наполягає «акторская сторона» на точному виконанні закону?

Опустив свою чубату голову  івашківський отаман і задумався: як же йому послати на вогнище цього чорнобривого парубка, що цвів красою та молодістю, то того ж — свого хрещеника, якого він у роки його дитинства не раз саджав собі на коліна, сподіваючись у майбутньому побачити своїм зятем? Згадався як живий спокійний щасливий час, коли в особі Івана Лемішки мав він вірного друга й побратима — і якою жалюгідною та нікчемною видалася йому теперішня перемога над супротивником!

— Ні, панове, — промовив Кириченко після довгих роздумів, — я на тоє не інстикгую, а тілко допрошуюся милостей ваших, аби з Лемішчиної Іванової худоби всі добра, вогнем спалені, мені нагорожені були.

Після цих слів суддям наче гора з плечей спала і вони, пошепотівшись, оголосили декрет: «Хочай Яцка Леміщенка за його запамяталость вогнем спалити належало б, однако поневаж сторона жалобливая на тоє не інстикгуєт, а до того ми, респектуючи на його, Яцкові, молодиї літа, приказуєм, аби Іван Лемішка за сина свого, за запамяталоє його проступство, всі добра спалениї нагородив Іванові Кириченкові, і на чім тільки він шкодоватиме, уєднав; вина зас панская і наша врядовая з його ж Іванової Лемішчиної худоби плачена маєт бути конечне.

 

35. Крадіжка майна, схованого від татар

У січні року 1696-го на Україну впало страшне нещастя. Помщаючись за торішнє розорення росіянами Казикермену та інших татарських міст, кримська орда несподівано вторглася на південне прикордоння Полтавського полку, спалила Китайгорд із шістьма церквами, хоча й не здобула замку, куди сховалися  мешканці, що встигли сховатися від полону.  Така сама доля спіткала Кишінку з трьома церквами і Келеберду. Звідси татари рушили до Голтви, попалили хутори поблизу Решетилівки, Остапі, Білоцерківки, Богачки і далі пішли до Гадяча. У той же час поблизу Кременчука з-за Дніпра переправилася білгородська орда, разом із претендентом на гетьманство Петриком і стала розоряти Подніпров’я. На щастя, в кінці січня наступила відлига, татари злякалися бездоріжжя і стрімко відійшли: білгородські — за Дніпро, а кримські поквапом пронеслися через Полтавський полк, у селі Петрівці (поблизу Полтави) перейшли через Ворсклу, спалили иовозбудовапий Нехворощанський монастир на Орелі і пішли у свої дикі степи.

Недовго тривала ця жахлива «інкурсія», не довше двох тижнів, але скільки ж вона горя і сліз залишила на пам’ять про себе у Гетьманщині! Не кажучи вже про спалені та розорені містечка, села і хутори, скільки народу було побито татарами, а ще більше потрапило до полону!

Плач і лемент лунали і в тому нещасливому сільці Петрівці, де татари мали переправу. Серед тих багатьох, що оплакували загибель своїх близьких, був і тамтешній старий козак Степан Снітка. Ще так недавно справляв він весілля своєї дочки Вівді і прийняв до себе додому зятя, бравого козака Микити із сусіднього села Сем’янівки. Коли пройшли тривожні чутки про вторгнення орди в Гетьманщину, він порадив дітям викласти зі скрині цінніше майно і сховати десь у непримітному місці. Зять так і зробив: уночі вивіз своє добро в ліс і закопав у батьківській пасіці. Татари не могли, звичайно, знайти так добре приховану «худобу» (майно), але вони захопили самого Микиту з його молодою жінкою й погнали до Криму. Поплакав старий Снітка разом з іншими, так само як він обездоленими односельцями і не скоро здогадався вийняти зі сховку майно своїх нещасних дітей, щоб воно не погнило у сирій землі. Приїхав він до пасіки, підійшов до відомого йому місця — глянь, аж там зяє розкопана яма, а довкола видно людські сліди на відталій землі. Ні скрині, ні схованих у ній речей нема й сліду. Старий Снітка відразу ж здогадався, що не татари тут погосподарювали, та заявив про крадіжку сільському отаманові й сусідам. Отаман почав «чинити розиск». Тут всі згадали, що незадовго перед тим козачка хвалилася, наче знайшла невідомо чий мішок із білизною. Коли її про це спитали, вона відповіла:

— Так єсть, не відаю хто під наш двір приніс міх плаття і в яму пашенную кинув. Коли я хвалилася про тоє, обізвалася Степа, нова Ємченкова господиня (жінка): «То, мовит, плаття мужа мого первого єсть і моє; оддайте мені». Я, повіривши на слово, Ємченковій господині оддала тоє плаття з міхом, оповістившись отаманові сільському і людім добрим.

Пішли до Ємченка з вимогою пред’явити той мішок — там виявилися плахти і білизна, що належали доньці постраждалого Снітки. Коли ж потім почали «трусити» (обшукувати) дім та оселю Ємченка, то знайшли інші речі, у яких Снітка пізнав власність своїх дітей. Степанові Ємченкові нічого не зоставалося, як признатися в крадіжці та виказати своїх спільників Івана Диньку та Семена Кияницю. У цього останнього під час обшуку теж знайдено чимало речей, викрадених у дочки і зятя Снітки. Всі ці речі негайно ж йому повернуто, так само як речі, знайдені у Ємченку.

 Через кілька днів, 14 лютого, справа про це розглядалася у полтавському полковому суді. Один із підсудних, Семен Кияниця, встиг утекти, а решту під вартою приведено до Полтави. Згідно зі звичайним порядком, справа почалася скаргою постраждалого:

— Мої ласкавії панове, — почав Степан Снітка. — Зять мій, неволник Микита, перед тривогою, що мів худоби своєї вивозив для сховання у ліс отцевський; там же і внесення (посаг) од мене даноє за дочкою моєю, тоєсть скриню з платтям, у тім же лісі поховав був, в певнім місці закопавши. В тій зась скрині найдовалося: плахот десять, жіночих сорочок сім, наміток десять, серпанків п’ять і килим і много деяких рупесків (дрібних речей). А коли вже сили поганськіє з-під городів повернувши, а прав’ячись через село наше на тую Ворскла сторону в жилища свої поганськіє і много людей в неволю поганськую загорнули, взяли й зятя мого з дочкою моєю Вівдею в свої бусурмаиськіє руки. Тогди Іван Динька, Степан Ємченко і Семен Кияниця, провідавши о тій дітей моїх похоронці, а пішовши до ліса ночною порою, трусили пасіку і викопали з землі сховану скриню з платтям зятнім і всю худобу іле (скільки) що було забрали. О якій шкоді учинилисьмо з отаманом розиск… (далі йде розповідь про те, як розшукано було винуватців). З которих злочинців прошу в милостей ваших святої справедливости, бо много ще через них на добрі своїм шкодуємо.

Звинувачені були допитані «порізну». Спершу ввели Івана Диньку і він сказав таке:

— А що ж, панове, хоч я з ними, Ємчеиком і Кияницею не ходив по тоє плаття, бо й пішов був, леч (але) отець Іван Терпило[7] мене завернув з собою в корчму. Тілко ж в нас була зуполная рада на той учинок всіх трьох. Ємченко з Кияницею сами пішли і виняли тоє плаття з скрині і припровадили до господи Ємченкової, де і я, вже як прийшов, аж вони вже пів скрині вибрали того плаття і не знаю де діли, а тим остатком ділилисьмо ся: дали й мені дві плахти і три сорочки, що я звертівши до купи і в другую сорочку свою пай увинувши, далем до спряту Ємченкові; а Ємченко, не ховаючи в себе, всадивши в міх, кинув у яму пашенную під Байраківниним двором, де тепер і найдено теє плаття і оддано Степанові Снітці. А Ємченко з Кияницею уже всім тим остатком сами ділилися, білш мені не даючи нічого, і як побрали вони кождий свою пай до себе, то скриню тую, де було плаття, побилисьмо і в грубі спалили. Поти моєї повісти.

Потім введено було іншого звинуваченого, козака Степана Ємченка. Він був дуже хворий і делве тримався на ногах. Його спитали: «Яким ви сособом теє плаття виняли в лісі і с ким, і хто вам до того учинку був поводом»? Ємченко відповідав:

А що ж, панове, як бачите мя вельми хорого, що й без карности такої, якої заслужилем тепер за свій злий учинок, ближче зостаю смерти аніж к животу, то я самую істину вам повідаю. Навідав я з Кияницею і з Динькою тоє плаття в лісі закопаноє в пасіці, а змовившися три нас пішлисьмо були вночі. Учувши теж, отець Терпило Диньку, ідучого з нами, зазвав його до себе в корчму, а ми два нас, сами одкопали тую скриню і перенесли в мою господу. Була теж при нас Диньчина і ручниця (рушниця), которую ми одослали Диньці, не призиваючи його до себе, щоб йому не було паї в тім платті; але він, догадавшись, що для того ручницю прислали, аби його не було нічого з тої крадіжки, сам прийшов до мене, прето (через це) ми і йому уділилисьмо плахот дві і сорочок три, а нам по чотири плахти і плаття білоє все забралисьмо. Іншії теж речі з тої крадежі попалилисьмо, а його пай Диньчину даную нам до сховання, кинулисьмо у яму пашенную. Єднак, що нам було припало, все йому Степанові Снітці поворочалисьмо, а жупан його ж зятя Микитин, який там же в спряту був, взяв з моєю худобою, переписуючи пан сотник за вину. По істині вам повідаю. Вільно вам, панове, що хотіти, чинити: гріх нас поткав. Виннісьмо тому злому учинку всі три.

Третій звинувачений, Семен Кияниця, як було сказано, втік ще до суду і поки що його не розшукано.

З огляду на добровільне зізнання підсудних, суд, «білш жадних доводов не потребуючи», суд приступив до складання декрета і, керуючись 7-м арт. 14-го розділу Статуту, присудив усіх трьох звинувачених, «яко приличних злодіїв», до «горловой карності», «а шкода і всякая утрата з худоби їх маєт бити пополнена шкодуючому». Але оскільки виявилося, що Ємченко і Динька «сумнеиія своєго сповідею святою не очистили», тобто не встигли відговітися, то їхню страту було відкладено до третього дня. 

А коли «термін декрету» настав і засуджених хотіли вести на місце страти, «акторська сторона», тобто Степан Снітка, став перед суд і сказав:

— Панове майстрате! Я не інстикґую на їх далі і овшем (навпаки) дарую їх горлом, а тільки допрошуюся у ваших милостей, аби моя шкода од їх була поповнена.

Судді, охоче «схилившись до того», відразу ж відмінили попередній декрет і постановили новий: «Аби ониї злочинці Іван Динька і Степан Ємченко у всьому Степана Снітку перепросили, шкоду нагородили і правниє виклади йому поворочали, а за вину маєстрат наш взяв собі у Івана Диньки лісок, стоячий на Свиньківці, проти Петрівки, а в Степана Ємченка теж лісок, там же на Свиньківці».

Помилувані, звичайно, нічого не мали проти того, аби втрати лісок, але зберегти «горло».

Утікачу Семенові Кияниці залишалося тільки нарікати на себе, чого він змалодушничав.

 


[1] Максаківський монастир існує досі у Сосницькому повіті Чернігівської губернії.

[2] Ці уривки, що стосувалися справи Гугуревича, в оригіналі надруковані А. М. Лазаревським у його дрогоцінній книзі «Описание старой Малороссии», т. 2, ст. 153 — 156.

[3] В Решетилівці за тих часів Полтавський Хрестовоздвиженський монастир володів багатьма ґрунтами й угіддями, і там був монастирський шинок.

[4] Село Івончинці — поблизу Полтави.

[5] Куною називалася залізна дужка із замком, прикріплена до зовнішньої стіни дзвіниці чи церкви. У ній закривали винуватця і залишали так, доки не закінчиться церковна служба. Так звичайно карали винуватих з присуду братчиків або священника.

[6] Істик — палиця при плузі для чистки леміша.

[7] Священник сусіднього села Сем’янівки. Див. про нього нарис № 6.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.