Нариси народного життя-9

 

44. Крадіжка в чумацькій дорозі

Серед неозорих Запорізьких степів, споконвічним Муравським шляхом, у серпні року 1690-го повільно сунула чумацька валка, що з сіллю поверталася з Перекопу. То були козаки Сокологірської сотні[1], полтавського полку, які у вільний від походів час займалися чумацьким промислом. Біля передньої мажі йшов ватаг чи отаман, а за ним нескінченною лінією тяглися волові та кінні вози товариства. Всі чумаки були озброєними, бо в безлюдному степу їм на кожному кроці загрожувала небезпека з боку сновигаючих тут ногайців. Зрештою, поки шлях йшов через запорозькі паланки, чумацька валка могла почуватися у порівняній безпеці: у кожному зимівнику, розміщеному зазвичай на березі ріки, у самітній балці чи біля викопаної криниці, вона знаходила захист і пристановище, а як було потрібно, то й провожатих. Господар зимівника, запорозький козак, був звичайно і шинкарем; безпека чумацьких ватаг була не лише його обов’язком, а й джерелом прибутку: він чудово знав, що добра слава зимівника розійдеться по всій Україні. Але переступивши біля Кінських Вод кордон запорізьких володінь, чумак мазав свою сорочку та одежу дьогтем, застерігаючись так від «чуми і гадини», заряджав рушницю, добував із воза списа, а на грудях, на ремінці вішав гаман, в якому зберігався ярлик. У Ногайському степу не було вже ні сіл, ні зимівників, добре ще, коли уродилася трава і вода в польових річках не повисихала, а то вже ніде було дістати ні паші, ні водопою. Від запорозької границі до самої Перекопської башти не побачать уже чумаки нічого, крім табунів чи стад татарських, що весь рік блукали з чабанами, такими ж дикими, як і їхні коні. У голому степу, далеко від аулу, ногайці не боялися нікого, і для них зарізати двох-трьох ватажан, відібрати худобу чи хліб вважалося молодецтвом. А скільки обманів на соляних озерах, скільки утисків та здирств у башті від усіляких диздарів, іманів, каймаканів та інших ханських чиновників[2]!

Але наша ватага сокологірців уже щасливо проминула всі ці митарства. Повернувши до Молочних Вод[3], вона «простувала ку домівкам» і вже вступала знову на територію Коша Запорозького. Але нерадісний вигляд мав тоді цей «степ широкий, край веселий». Літо в цьому році видалося дощовим, і коли наші чумаки йшли до Криму, їх круторогі воли буквально тонули в буйній степовій траві; але в липні прилетіла з Азовського моря сарана і за два тижні перетворила квітучий степ на безвідрадну пустелю. А нові полчища все ще неслися з півдня, закриваючи сонце і наводячи жах на все живе. Через їхні гниючі трупи з’явився мор — спершу на худобу, а потім і на людей. Коли наші чумаки почали наближатися до р. Самари, зустрічні запорожці сповістили їм тривожні звістки, що Самарський монастир, так само, як два новозбудовані московські городки на Самарі, Новобогородицьк і Сергієв, наполовину чи й зовсім спустіли через моровицю і тамтешній воєвода князь Ржевський «тієї ж смертної не уйшов пляги». Почувши ці нерадісні звістки, чумаки щедро змазували дьогтем свої сорочки і зі всіх сил підганяли круторогих, поспішаючи до вже недалеких кордонів рідного краю. Вдалині синіла вже гора Калитва, над Ореллю, а там уже і рукою подати до Сокологірки.

 Але тут трапилася несподівана затримка. Один із товариства, сокологірський козак Василь Башлаєнко, заявив усій ватазі та старшому, що в нього трапилася пропажа: украдено з возу «убраньє синєє і грошей талярей девять». Що ж тут було робити? Не допомогти товаришеві в біді вважалося у козаків одним із найганебніших вчинків; з іншого боку, не можна було залишити без розслідування випадок крадіжки, інакше підозра могла впасти на кожного з товариства. І от «ватаг, по звичаю, товариство з ватагою спинив і у всіх вози струсив», себто вчинив обшук, причому в молодого козака Кирика Дмитренка «витрусили» з возу поличне — «штани тілько Василеві, що з грішми були», а іншого одягу та грошей не знайшли. Ватаг негайно допитав Кирика і той «при товариству, при всем, у ватазі, зараз ся признав»:

— А що ж, мої ласкавії панове, з убраня гроші я виняв і в прикметі (у поміченому місці), подле шляху, на Кільчені[4] в бур’ян кинув.

Ватаг визнав за необхідне перевірити це зізнання і, взявши з собою декого з товариства, вирушив на Кільчень і звелів Кирикові вказати «тую прикмету»; але Кирик настільки був схвильований і наляканий майбутньою карою, що ніяк не міг вказати місця, де він приховав крадене, і хоч як усі шукали по бур’янах, усе ж не знайшли нічого. Якби подібна справа трапилася десь у глибокому степу, далеко від заселених місць, ватаг, наділений на час дороги майже диктаторською владою, був зобов’язаний винести формальний вирок і накласти на винуватця належне покарання; але назавтра вся валка мала вступити у межі свого полку, і всі повноваження отамана закінчувалися. До того ж, винуватець і постраждалий були односельцями. Тому ватаг «не прикрив їх декретом», а обмежився тим, що відібрав у Кирика Дмитренка коня з возом і сіллю «і з рушницею» в якості «вини», залишивши Башлаєнку право судитися вдома, перед сотенним урядом, а «лице», тобто знайдений у Кирика одяг, зобов’язався сам передати сотнику.

Через кілька днів після повернення додому Василь Башлаєнко пред’явив сокологірському сотенному урядові скаргу на Башлаєнка про крадіжку. Він не добивався покарання для винуватця і вже наперед заявляв, що коли Башлаєнко «всі мої утрати нагородить, то от мене вольним станет, а вини панскої не заступую, і овшем (навпаки) повинен будет Кирик платити за своє проступство, як явний злодій». Справа була настільки ясною, що присутній на суді батько Кирика, «старий Дмитро, не вдаючися в жадную контроверсію», негайно виявив готовність вдовольнити позивача і тут же, на уряді, «во всем єго погодил». На суді головував у той час бурмістр полтавський Олекса Римар, присланий від полковника в Сокологірку для якоїсь судової ревізії. Він погодився на мирову постраждалого з Кириком і відразу ж одібрав від Дмитра «вину панскую за тот крадіж єго сина при явном лицу»: волів троє, ялівок дві і «ялівка» (молодого бичка). Протокол за даною справою був уписаний «до книг міських сокологірських», а засвідчена його копія була взята Олексою Римарем для пред’явлення полковому суду, якому належало право остаточного вирішення даної справи. Цей останній, зваживши на молодість Кирика Дмитренка, «даровал єго назначеням члонку, як явного злодія», а звеліли його «скарати виною панскою і врядовою», яка й була стягнена.

 

45.Спроба приховати гроші, взяті на зберігання

Восени року 1698-го супрунівський шинкар Петро Максименко ходив селом Гуджули поблизу Полтави і справляв борги «за напой урослі». За тих часів шинкові напитки рідко продавалися за готівку, а більше «наборг», а найкращим часом для збору цих боргів була осінь. Максименко обійшов багато дворів і зібрав чимало грошей, але й натрудився немало, бо рідко в якому дворі не доводилося йому лаятися з хазяями, які відмовлялися платити або ж не годилися з сумою боргу, записаною вугіллям на стінці його шинкового дому. Прагнучи перепочити і підкріпитися, він зайшов до місцевого шинкаря Ничипора Юрченка, попрохав коновку меду і сів пити з господарем. Незабаром «в тій же компанії згодився» давній приятель Максименка, місцевий козак Іван Безсусідненко, який любив щодня відвідувати шинковий дім — ану ж несподівано зустрінеться там із друзями? З такої нагоди попрохано другу коновку, а там і третю. Тим часом вечоріло, і хоча до Супрунівки було рукою подати, але Максименко почувався захмелілим і не зважувався йти додому поночі, а згодився прийняти гостинне запрошення господаря заночувати в нього. Потім приятелі ще немалий час пили, а тоді остаточно захмелілий Максименко вийняв з-за пазухи «тхорика» (гаманця) з грошима і, віддаючи його Безсусідненку, сказав:

— Брате Іване! Чомусь на мене люди ропотять. Прийми ти в мене, підпилого, тії гроші і заховай, щоб в мене їх хто не видрав поночі.

Безсусідненко і Юрченко взяли ці гроші і відразу ж уклали гостя спати на лаві. Хоча в кімнаті довго ще шуміли й гомоніли гості, але Максименко звик до такого гамору і спав, як убитий.

Прокинувшись зранку, він звернувся до господаря, прохаючи повернути взяті на збереження гроші, а той прикинувся, наче й не розуміє, про які гроші мова. Побіг до Безсусідненка — той так само «ротився і клявся», що не брав у нього жодних грошей. Тут нещасний Максименко гірко заридав: пропала велика сума в сорок золотих, а головне — були то гроші чужі, бо й сам він лише найманим шинкарем у значного козака Романа Гоярина з Супрунівки і це для нього збирав гроші в Гуджулах. З’явився сільський отаман, зібралися старі козаки з числа місцевих жителів, думали-гадали, а вирішити справи не могли. Юрченко і Безсусідненко вперто стояли на своєму і присягалися, що жодних грошей від Максименка на збереження не брали і взагалі ніяких грошей у нього не бачили. Врешті їм вдалося відвести від себе підозру і звалити її на якогось Процика, відомого п’яницю, що напередодні найдовше залишався в шинку Юрченка, а навіть заночував під столом, в одній хаті із обікраденим. Нещасний Процик з похмілля не пам’ятав геть нічого, що діялося напередодні, тим не менш на нього «зложили злодійство», посадили в колоду, боєм хотіли вимучити з нього зізнання в крадіжці, врешті прив’язали вірьовку на шию і хотіли вести до Полтави, на суд до полковника. Але в цю хвилину приїхав у Гуджули «сам актор тої шкоди», пан Роман Гоярин, — і справа обернулася зовсім інакше.

Цей пан Гоярин був цікавою, хоча й загадковою постаттю. Він не обіймав жодного уряду, і ми нічого не знаємо ні про його походження, ні про рівень його освіти; але видно зі всього, що людина то була дуже розумна, ймовірно, не без шкільної освіти, а головне — з видатними судово-слідчими здібностями. Ми вже мали нагоду бачити, як він, діючи без жодних офіційних повноважень, проявив ці здібності у построєній для нього справі — про вбивство Степана Лесенка[5].

Такий же слідчий досвід проявив Гоярин і в цьому випадку, що близько стосувався його власних інтересів. Він одразу ж розгадав, що п’яний Процик непричетний до крадіжки і негайно наполіг на його звільненні. Тоді він розслідував, хто саме з мешканців с. Гуджули був у шинку Юрченка того вечора, коли там пиячив Максименко, — і йому вдалося відшукати з-поміж них трьох важливих свідків, які чомусь не зважилися викрити Юрченка та Безсусідненка при розслідуванні справи, здійсненому отаманом і громадою. Заручившись цими даними, Гоярин звернувся до судом до власника села Гуджули, полтавського полкового судді Петра Буцького, що на той час перебував у своїй маєтності. І Буцький не відправив позивача до Полтави, до полкового суду, а негайно відкрив судове засідання у своєму домі, допустивши до участі в ньому «многих особ», очевидно, з-поміж місцевих мешканців. Це — єдиний відомий нам випадок, коли полковий суддя судив без участі полкової і магістратської старшини і, до того ж, не в ратуші, звичайному місці засідань полкового суду, а в себе у маєтку.

Гоярин, в якості головного позивача, виступив із відкритим звинуваченням Юрченка та Безсусідненка у приховуванні взятих ними «до спряту» грошей у Максименка і «на довод своєї справи» виставив трьох свідків. Першим із них був допитаний мешканець с. Гуджули Сидір Зінич. Він засвідчив таке:

— Бачив я, панове, тоє, що Максименко, винявши гроші з пазухи своєї у тхорику, дав Івану Безсусідному до спряту. Безсусідний і Ничипор Юрченко зараз пішли у сіни і лічили ониї гроші.

— Неправда то єсть, панове, — заперечували звинувачені: присягою і клятвою себе заслоняєм, що не знаєм і не відаєм о тих грошіх; а коли б тоє на нас міло перевестися, то ми сами на себе милості не просим і горло своє ставим.

Тоді позивач, «на досконалий довод тої ж справи», поставив ще двох свідків, Івана Петренка і Диниса Сергієнка, які «у очі» стали говорити звинуваченим:

— Шкода білш і людей добрих турбовати! Не тайтеся: у вас гроші — верніте, бо Максименко, підпилий будучи, дав вам з тхориком гроші до спряту, якії взявши, і лічили-сте в сінях.

Після цього суд, «уважаючи тоє», що хоч звинувачені далі вперто заперечували приписуваний їм злочин, «але же (оскільки) при трьох чи двох свідках всяк глагол станет», визнав Юрченка і Безсусідненка винуватими у приховуванні грошей і, «давши їх до вязеня, веліл їх доми і худобу арештовати».

Цей вирок підлягав негайному виконанню, отож позивач, разом із отаманом та понятими, просто з суду вирушив описувати майно звинувачених. І коли прийшли до дому Безсусідненка, то його жінка, впевнившись, що відпирання чоловіка ні до чого не привели та бажаючи вигородити себе, зізналася перед усіма:

— А що ж, панове, в мене тиї гроші не були: в Івана вони і тепер за пазухою всі єсть.

Гоярин одразу ж повернувся до суду і поставив вимогу, щоб Івана Безсусідненка негайно було допитано й обшукано. Коли Безсусідненку запропонували добровільно повернути отримані від Максименка гроші, він далі запевняв:

— Немаш у мене жадних грошій, кром п’яти золотих.

Але коли його «велено струснути» (обшукати), за пазухою в нього знайдено цілими сорок золотих, тільки «не в тхорику, а в калитці». Тут тільки Безсусідненко, «будучи поконаний лицем», перестав відпиратися і сказав:

— Гроші твої, пане Романе; а тхорика я тогді ж покинув на улиці, щоб хто взяв, а грішми міли-сьмо з Ничипором поділитися, — в тім наша вина.

Після цього суд приступив до складання остаточного декрету. В законі не знайшлося параграфа, що прямо стосувався випадків, подібних до цього, тому довелося за аналогією використати 7-й арт. 14-го розд. Статуту, де приписувалося страчувати «приличного злодія», який вкрав на суму більшу чотирьох кіп[6]. Хоча в даному випадку не було прямої крадіжки, а лише спроба приховати чужі гроші, але (продовжує декрет) «поневаж ониї злочинці взивали ім’я Божоє надаремно і сталися кривоприсяжцями, бо за свідоцтвом трьох особ мусили тиї гроші лицем шкодуючому вернути», — то суд, звільняючи їх «от горлової карності», оголосив їх «безецними», тобто позбавленими честі, в силу чого вони, згідно з Магдебурзьким правом, «до кождого так достоїнства, яко ж і свідоцтва не мают биті припущони». Понад те, вони зобов’язані були сплатити судові «звиклую вину» і «всі утрати шкодуючому нагородити».

 

 

46. Розкаяний злодій-приховувач

У полтавського міщанина Стефана Бутка, зятя відомого в той час багатого купця Стефана Козельського, влітку 1699-го року трапилася крадіжка: з його «комори» (крамниці), що стояла на ринку, була кимсь викрадена значна сума 596 золотих. Засмучений цією втратою, Бутко просив і родичів, і приятелів, і всіх «добрих людей» допомогти йому в розшуку викрадених грошей, але найенергійніші розшуки ні до чого не привели: не знайшлося ні злодію, ні грошей. Так пройшло близько місяця. Бутко ніяк не міг змиритися зі своїм лихом і далі журився. Але от якось, рано-вранці, вийшла його жінка в сіни і побачила на підлозі якийсь згорток; розв’язала — там виявилися гроші, 92 таляри[7], очевидно, вкинуті кимсь у віконце. Невдовзі після цього об’явився і викрадач.

Був у Бутка в Полтаві шинок, куди часто заходив «на підпиток» його сусід Яким, «Пороховников зять». Був то бідний ремісник, що, як і його тесть, займався виробітком пороху. Якось він засидівся у шинку довше, ніж зазвичай, і, побачивши господаря, котрий саме зайшов, став уклінно просити його випити з ним меду, обіцяючи розповісти за це щось важливе. Зацікавлений цією обіцянкою, Бутко присів до підпилого гостя і звелів поставити коновку з медом. Яким, дуже збуджений, був страшенно балакучим, без всякого приводу став запевняти Бутка у своїй незвичайній начебто відданості та прихильності до нього, а всі ці промови несподівано закінчив таким зізнанням:

— Знай, брате, що твоїм грошім, за якії журишся, я єсть притомним. Бо в той час, як ти, маючи утрату, спрошував людей для розиску шкоди, і я на прошеніє твоє пішов і тії гроші у сіні на коморі знайшов і в пазуху з мішком вложив, а принісши, в госпóді своїй сховав у землю і накрив бочкою. А не за довгим часом моя сестра і сусідка Мар’я товкли порох, і, метучи сіни, знайшли під бочкою тії гроші. Сестра ж взяла собі золотих десять, а сусіда півсорока золотих. Я, узнавши про тоє, поотбирав от них тії гроші, хочай не всі, і вже по розних містцях ховав. І стало мені нудно вельми, і не знав, где ся з ними подіти, — вкинув в сіни тобі оконцем, где двері отчиняют.

Само собою, Бутко другого ж дня поставив щирого Якима до полкового суду, щоб «просить на него святої справедливості». На судовому допиті Яким не відрікався від своїх слів і повторив попереднє «самохотноє» зізнання:

— Гроші под сіном в коморі я взявши, в дому своїм сховав і доброволне признаю, що Степанові притомнії гроші, мною не крадениї, тілко найдениї і схованиї в дому моїм, подкинув я у Степанові сіни, до которих і тепер, як на самоті, винним ставаю себе Степанові, чого недостаєт його сумми, отплачоватися, поки мого здоровья і худоби станет.

Суд, замість декрета, звелів прочитати вголос 7-й арт. 14-го розд. Статут, що проголошував: «кождий злодій, з лицем приведений і правом переконаний при лиці єго, которое би стояло вішей чотирох коп грошій, маєт биті горлом каран», і потім видав звинуваченого «на волю шкодуючой стороні», надавши їй право «як хотіти з злодієм поступити». Степан Бутко заявив, що він «не інстигуєт шкодцу своєго на смерть», а бажає, щоб Яким виплачував йому бракуючі 320 золотих, витрачені ним із загальної суми 596 золотих. Суд оголосив Якима «вольним от смерті» і зобов’язав його «во всем погодити» позивача. Тут же, на суді, вчинена була оцінка убого майна відповідача, яке мало надійти на поповнення «утрати» Буткової: хата з двором була оцінена у 8 кіп, кінь у 10 талярів, двадцять смушків у 10 золотих, півкаменя пороху в 10 кіп, три плахти з полотном у 5 золотих, шовковий пояс за ту ж ціну. Бракувало ще 200 золотих, але Бутко погодився, щоб Яким виплачував йому цю суму в міру свого заробітку.

 

47. Відновлення  зганьбленої честі

Одну з численних категорій судових справ  у старій Україні складали справи «о заданю ущипливих слов», «о зелженю в доткливості честі», себто про зганьблення, наклеп і обмову. Тут, поряд із серйозними звинуваченнями, зустрічається також чимало дріб’язкових перетензій, що нерідко виникали через такі ж незначні образи, як і та, через яку посварився іван Іванович з Іваном Никифоровичем. Але як у повісті Гоголя неправильно було б бачити тільки кумедний фарс, комічне зображення надмірної образливості чи пристрасті до судової тяганини, так і в старовинних суперечках про безчестя ясно виявляється зовсім не дрібне сутяжництво, а свідома турбота людей того часу — незалежно від їхнього стану чи місця в суспільстві, — про охорону честі, про захист доброго імені від найменшого нарікання. Така турбота взагалі приманна характеру українця, що як вогню боїться лихої про себе слави, «людської поговірки». Йому цілковито чужа і незрозуміла думка прислів’я «брань на вороту не виснет». Навпаки, його боляче вражає найменше образливе слово, пуста плітка, і він готовий зважитися на крайнощі, аби очиститися від несправедливого нарікання і відновити зганьблену честь. У XVI-XII  ст. серед руської шляхти Правобережної України, знайомої з лицарськими поняттями про честь, справи про образу доволі часто розв’язувалися формальними поєдинками, забороненими (і то не безумовно) лише третьою редакцією Литовського Статуту. В козацькій Україні дуель не практикувалася, але громадська думка вимагал, щоб кожен, хто вважав себе безневинно зганьбленим чи знеславленим, неодмінно звертався до суду, лише вирок якого мав силу відновити його добре ім’я. Хто цього не робив, той створював для себе вкрай небезпечний прецедент, яким міг безкарно скористатися кожен із його недругів. Припускалося, що той лише терпляче зносив безчестя, чия репутація була не зовсім бездоганною. Тому, ледь заводилася на «бесіді» чи в іншому громадському місці сварка і хтось «публіковал» іншого злодієм, перелюбником чи «наволікав» на нього інший безчесний вчинок, ображений негайно ж звертався до суду зі скаргою про наклеп і з вимогою, щоб наклепник довів свої слова. Часто обмовник, розміркувавши чи протверезившись, поспішав помиритися з ображеним і при свідках просив у нього пробачення. Але покривджений не міг цим удовольнитися: погоджуючись на мирову, він усе-таки вимагав, щоб «угода» і «поміркованьє» неодмінно були заявлені перед урядом і записані до судових книг. І суд в таких випадках, на прохання невинно зганьбленого, постановляв декрет, в якому «приписовал єму зацность (честь), як і перед тим цнотливим зоставал», і видавав йому форменну копію цього декрета; а щоб хтось інший не посмів знову зводити на нього той самий наклеп, посилаючись на те, що перший наклепник зостався безкарним, суд у тому ж декреті накладав грошову «заруку» (штраф) на кожного, «хто міл би тоє поновити». Якщо ж кривдник не встигав до суду помиритися зі скривдженим або ж уперто стояв на своєму, суд вимагав од нього доказів, вислуховував його свідків, і коли його звинувачення не підтверджувалися, оголошував його «потварцею» (наклепником), присуджував до виконання ганебного обряду «ревокації», стягував «вину» і «навязку» на користь потерпілого, з поверненням скривдженому витрат по веденню справи, а інколи карав винуватця ще й тюремним ув’язненням. У справах про зганьблення жіночої честі, понад те, практикувався не раз уже згадуваний звичай, згідно з яким невинно обмовлена мала право у приміщенні суду бити по щоках свого наклепника.

Була, однак, категорія осіб, яких можна було безкарно лаяти і ганьбити кожному, а вони не мали права вдаватися до судового захисту. Були то, передусім, невиправні злодії, яких суд і ганьбою виганяв з місця їхнього проживання і «од честі людскої отлучал[8]», а також і ті, кого він за шахрайство і брехливу присягу, звільняючи «од горлової карності», оголошував «безецними», тобто позбавленими честі[9]; по-друге, засуджені до страти, але помилувані судом на прохання постраждалих чи за клопотанням «зацних людей»; по-третє ті, кого покарано стоянням біля ганебного стовпа; «цехованниє на тілі», тобто ті, кому відрубано руку, ногу, вухо; особи, допитувані з тортурами і взагалі всі, хто побував «в катовскіх руках»»; піймані на «мерзком учинку», в яких обрізано поли одягу; викриті у злодійстві, хоч би вони встигли помиритися з постраждалими і тому уникли належного їм за законом покарання; ті, кому доведено лжесвідчення, брехливу присягу і тому подібне[10]. Всі такі особи, за виразом Магдебурзького права, «терпять змазу на славі і почтивості і право своє втратили», а саме — вони не могли бути свідками на суді, не мали права займати громадські посади, втрачали право «довести присягою своєй невинності» у тих випадках, коли це дозволялося законом; «таковим жаден отповідати не повинен» (в суді), натомість вони «всякому обязани справлятися», хто б їх у чомусь звинувачував. Як бачимо, становище подібних осіб було вкрай важким. Слід приймати це до уваги, щоб правильно оцінити те безприкладне милосердя, з яким українські суди дуже часто звільняли засуджених до страти та інших важких кар. Очевидно, тому й звільняли, що помилуваний злочинець все одно не зоставався безкарним: над ним до кінця життя тяжіла ганьба позбавлення честі, тим жахливіша, що вона передавалася у спадок його потомкам, бо, за Магдебурзьким правом, «срамота предків тягнеться до третього покоління». Про тяжкість такої ганьби красномовно свідчать такі факти, як вимогами невинних членів подружжя розірвати їхнього шлюбу з чоловіками чи дружинами, які зганьбили себе і сім’ю злочином. Згадаємо, наприклад, з яким пристрасним благанням звернулася до суду дружина колишнього кишінського отамана Раєцького: «Милостивії панове! І я, і сини мої слезне просимо, аби од такого збрудня зостала-м свободна, бо він мене, при моїй старості, до вічної ганьби і неслави привів[11]».Або ж згадаємо відповідь бориспільського козака на питання суддів: чи згоден він продовжувати шлюбний союз із жінкою, яку хоч і звинувачено у незначній крадіжці, але пробачено постраждалою стороною, а тому «дарованной жадною карностью»? — «Пане вряде! Я не хочу єї міти за жону, коли вона с тих злих речій виводу собі не дасть (не виправдається); болше неслави не хочу на собі носити[12]». І суд, всупереч всякому писаному закону, в таких випадках розривав шлюби, а щоби злочин винуватої сторони і найменшою тінню не падав на репутацію невинного чоловіка або дружини, видавав їм особливе письмове свідчення, такого типу, яке випрохав для себе Лихолап: «Як до сего часу Лук’ян Лихолап цнотливим бил, а тепер цнота єго ні в чом не нарушона; як зацним перед тим бил, і тепер зацний. А хто б міл важитися єму на цноту (зазіхати на добре ім’я), на собі сам понесет». Очевидно, навіть розлучення не цілком гарантувало невинного члена подружжя від можливих нарікань, і вимагався особливий документ для захисту його честі. Тим паче необхідним був такий документ особам, що притягувалися до суду хоча б і за найдрібнішими справами. Думка загалу не могла достеменно розібрати, за які саме злочини закон карав позбавленням честі, і готова була зганьбити ледь не кожного, хто взагалі був під судом, хоча б його і не засуджено. «Ти — нецнота: тебе в чорних книгах написано!» — це була найзвичайніша форма дифамації. «Чорними книгами», згідно зі Статутом (розд. XIV, арт. 12), називалися особливі актові книги в судах, куди для пам’яті вносилися спеціально «справи злодійскії». В актах українських судів такі справи не виділялися з числа інших кримінальних справ і поряд із ними вносилися у ті самі книги. Звідси, ймовірно, виникло помилкове уявлення, наче всяка судимість супроводжувалася внесенням у «чорні книги» і, тим самим, тягла за собою позбавлення честі.

У попередніх нарисах розкидані численні фактичні підтвердження висловлених тут положенням; на доповнення приведемо ще кілька характерних процесів.

* * *

 

Якийсь Павло Жук, полтавський швець, чогось розсердився на хорунжого Кузьму Воскобойниченка, і, не шануючи анітрохи його старшинського звання, лаяв його всенародно в липні 1689-го року серед ринкової площі, «под час торгу», обзивав злодієм, а коли вели на страту засудженого злочинця, то Павло Жук, побачивши серед старшини пана хорунжого, кричав йому: «І ти такий же розбойник!» Хоча всі бачили, що швець був тоді п’яним, але Воскобойниченко не міг простити прилюдного зганьблення і позвав Жука до суду.

— Милостивії панове! — жалівся він при розборі справи: — великоє зелженя одержав я на славі моїй. Прошу вас, нехай оний Жук того злодійства мені доводить, а я о своїм цнотливом мешканю дам слушний вивод.

Судді наказали «шевцеві на тую зелживость отповідати»; але що ж він міг відповісти, якщо в нього боліла голова з похмілля і він погано розбирав вчорашні події?

— А що ж, панове, — зізнавався він, — п’яний то я бувши, пащековав на цнотливого чоловіка. Моя в тім вина.

Суд, «прихиляючися до ради товарискої», застосував у даному випадку 28-й артикул 3-го розд. Статуту, що, властиво, стосувався зганьблення жіночої честі та чиєїсь законнонародженості, і присудив Жука до сплати панові хорунжему «навязки» сорока кіп грошей і до «ревокації». Обряд ревокації полягав у тому, що наклепник зобов’язаний був тут же, у приміщенні суду, «тую примовку очистити і тими словами отмовити: «що я на тебе менив, яко би ти був злодій, то на тебе я брехав як пес». Коли Павло Жук виконав цей обряд, суд зобов’язав його ще раз «перепросити пана хорунжого і нагородити єму всі правниє виклади (судові витрати)», сплативши ще понад те «вину панскую».

Так не дешево обійшлася Жуку «примовка на зацную персону».

 

* * *

Зрештою, тодішній суд однаково стояв на сторожі честі та доброго імені будь-кого.

У листопаді того ж 1689-го року скаржився у полтавському полковому суді обиватель села Мачох, Остап Кгуліян:

— Панове, мію неменшоє зелженя (велике безчестя) від Василя Слинченка в доткливості честі моєї: задаєт мені злодійство, од чого рач мя Пане Боже варовати!

Судді спитали Слинченка:

— Як би ти мог злодійство Остапові приректи?

Слинченко не розгубився і сміливо відповів:

— Не тілько я скажу злодійство Остапові, але мію людей зацних старинних: Грицуна Росошенка, з Мачох, Петра Золоченка, — тиї могуть посвідчити, що Остап єсть злодій.

Названі свідки виявилися тут же, — їх, очевидно, привіз із собою відповідач, — і суд, «обязавши вперед їх сумненям і боязню Божою, аби по самій істині сказали о злостех Остапових», піддав допиту. Але яким же було обурення Слинченка, коли перший із них, Грицун, «зацная персона», засвідчив так:

— Варуй Боже, панове, не знаю я о найменших злостех Остапових. А то вам правдиве повідаю: Слинченко Василь давав мені таляра, аби я на Остапа злодійство наволікав, то я того таляра, варуй Боже, не брав. Очне (в очі) тоє Василеві мовлю.

Покликали другого свідка, Петра Золоченка, але і він засвідчив так само:

— Варуй того Боже, на Остапа я нічого не знаю, а тоє од тебе, Василю, чув, що ти Грицунові давав таляра, щоб він на Остапа злодійство наволікав.

Слинченко все ще не здавався і, звертаючись до позивача, сказав:

— Уже ти, Остапе, в чорних книгах злодієм написан.

Суд звелів «в чорних книгах шукати, і не знайдено тої справи, бо і немаш». Тоді суд визнав Василя Слинченка «за власного потварцу» (справжнім наклепником) і застосував до нього 109 арт. 4-го розд. Статуту, де сказано, що «потварца» за першим, другим і третім разом зобов’язаний сплатити невинно обмовленому вини шість кіп грошей, а четвертого разу йому мають бути вирвані ніздрі і він, як людина безчесна, не може в майбутньому свідчити у суді. Оскільки Слинченка вперше було викрито у наклепі, то його засудили лише до того, щоб він попросив пробачення в Остапа, нагородив його за судові витрати і заплатив «панскую вину».

Звичайно, тепер Остап (і будь-хто інший) міг з повним правом колоти очі Слинченку, що він «в чорних книгах потварцею написан».

 

* * *

А ось цікавий процес про безчестя, що виріс із цивільного позову.

Кобеляцький житель Роман Петличний продав Герасиму Пивовару частину свого лісу над р. Ворсклою. На межі двох ділянок ріс дуб, який пізніше був зрубаний Петличним, а Пивовар пред’явив до нього позов, звинувачуючи, що він «того клейненого і проданого дуба, потаємне зрубавши, ку своєму пожиткові привлащив». Це вкрай образило Романа Петличного, «старинную і зацную персону». З’явившись у сотенний суд, він «прекладал жаль немалий», що «при старості своєй» терпить таку тяжку неславу і просив учинити старанне слідство стосовно того, кому саме належало зрубане дерево. Сотник Андрій Хілецький та інша старшина, взявши близько до серця жаль поважної старої людини, негайно відрядили чотирьох «віри годних» місцевих козаків, «і при них за-для ліпшої певності, чужосторонного человіка Дмитра-запорожца», козака куреня Канівського. Посланці оглянули пень зрубаного дуба і прийшли до рішучого висновку, що він стояв на частині, належній Петличному. Базуючись на цьому, сотенний суд визнав Романа Петличного правим і наказав Пивоварові «во всем єго погодити, правниє наклади нагородити і честь оного удостоїти». Герасим Пивовар, впевнившись, що він легковажно обмовив невинного, попросив у Петличного пробачення, віддав йому, як компенсацію витрат, у нього ж куплений ліс і для повного відновлення його честі видав йому такий запис: «Я Герасим Пивовар, житель кобеляцкій, чиню відомо: которую шкоду міл Роман Петличний в зрубаню в своїм лісі дерева, теди о том із ним вічне примирьє взявши, і сіє моє письмо даю, варуючи того, іжби (щоб) жаден як із товариства, так із поспольства не міл ніхто єму, Романові Петличному, нічого зректи, або теж домовити і на честь наганити. А міл би хто неуважне що прикре єму в том домовити, таковий подпадаєт срокгой карності на здоровью, яко теж і заруки виполнить: на пана полковника полтавского талярей двадцать, а на вряд наш міскій кобеляцкій девять таляров, задля чого теж  і сіє моє письмо єму, Петличному, даю, с подписом руки писарскої і с притисненем печаті городової.  Року 1691, декабря 17 дня».

Ця остання погроза була б доречною у судовому декреті, а не в приватному записі, але оскільки сам запис було складено в приміщенні суду та підтверджено урядом, то й цю погрозу слід розуміти так, наче вона походить від сотенного уряду.

 

* * *

От ще одна характеристична справа про безчестя, що трапилася у тому ж Кобеляці, в жовтні року 1682-го.

Священник миколаївської церкви о. Михайло обізвав свого ктитора (титаря) Івана Хведчуна «злодієм». А треба знати, що в титари набиралися люди безумовно чесні, яких усі шанували й поважали. Опорочити таку людину — означало смертельно її скривдити. Оскільки духовну особу не можна було позвати до світського суду, то Хведчуну, якщо він не хотів терпіти безчестя, зоставалося їхати у Київ до митрополита і просити суду в нього. Хведчун так і вчинив. Тоді, за відсутністю митрополита, адміністратором київської митрополії був чернігівський архієпископ Лазар Баранович, за розпорядженням якого до Кобеляк було вислано ієромонаха Амвросія «на інквізицію» за скаргою Хведчуна. Він відкрив формальне засідання духовного суду за участю місцевого протопопа Павла Заславського і священників — спаського Дем’яна Филиповича і покровського Йосифа Василевича. А кобеляцький сотенний уряд, «для прислухання тої справи суду духовного», призначив 16 чоловік «своїх товариства, людей зацних», в тому числі титарів: пречистенського, михайлівського, п’ятницького і церкви Різдва Богородиці. Священник о. Михайло брався довести, що Іван — «злодій», але не довів. Духовний суд визнав, що «сам отець Михайло во всей вині зостаєт, якую на Івана зринул», а «за такоє ущипливоє слово, іж он Івана злодієм називал, повинен о. Михайло ктитора  своєго во всем, як пристоїт, погодити і годним учинити, вернувши єму всі правниї виклади». Зі слів присутніх на суді світських делегатів це рішення негайно було записано в сотенному уряді, підкріплено підписами та накладанням городової печаті і видано Івану Хведчуну як доказ його повної реабілітації. Пізніше він вніс цей запис «задля певної віри і правного попертя» (судового доказу) в актові книги полтавського полкового суду.

 

 

48. Запорожець із відкушеним вухом

Якщо Хведчун та йому подібні готові були шукати суду хоча б у самого гетьмана, витрати на це хоча б усе майно, щоб тільки добитися відновлення опороченої честі, то яким було положення козака славного війська Запорозького, якого зганьбили не на словах, «задавши єму злодійство» чи інший злий учинок, а заплямували на тілі, як зазвичай таврували за тих часів злодіїв та розбійників, — позбавили вуха! Таке нещастя трапилося в лютому року 1683-го із запорожцем Яковом Гусаком, товаришем сотні Іванининої. Сотня ця зимувала тоді в полтавському полку. Якову Гусаку довелося квартирувати в Диканьці, де він часто пиячив і якось посварився в шинку з місцевим мешканцем Василем Вовком, який під час бійки відкусив йому вухо. На суді Вовк щиросердо каявся в тому, що «за наущенієм бісовскім», будучи п’яним, «в запальчивості гніву», завдав Гусакові такої непоправної шкоди. Суд присудив йому «єднати» постраждалого, і Вовк не відмовлявся запропонувати йому яку завгодно нагороду. Але чим же можна винагородити людину за втрачене вухо? Справа була не в тому, що втрата такої примітної частини тіла спотворювала козака або що йому не було на що накрутити свого оселедця, а в тому, як він з’явиться безвухим на славному Запоріжжі? Там усе товариство, напевне, запідозрить, що він збувся вуха за недобрий вчинок і вимагатиме видалення його із січі, щоб він не чинив неслави всьому військові. Та й куди б він не подався, його чекають ганьба і відчуження, бо злочинців з тією метою і карано «назначеньєм члонков», щоб усі їх остерігалися, як людей явно безчесних, спроможних на все лихе. Як же захиститися від цієї страшної підозри? Як довести добрим людям, що не від катівської руки збувся він вуха, а втратив його у п’яній сварці? І от Гусак став вимагати, щоб винуватець його безталання виклопотав для нього таке урядове «письмо», яке він міг би пред’явити на Січі і повсюди на доказ своєї неопороченої честі і для захисту від несправедливої підозри. Виконуючи цю вимогу, Василь Вовк з’явився на засідання полкового суду з таким проханням:

— Панове майстрате полтавскій! Поневаж то я, за наущенієм бісовскім, викрочив був (провинився) Яковові Гусакові, товаришові сотні Іванининої козакові запорожскому, а то в подпилості, з наважденія бісовского, а до того з запалчивості гніву, оному ухо зубами откусив, що з суду вашого декретом прикрито і велено мені Гусака єднати, я того, варуй Боже і не одмовляюся: повинен буду, як змогу, єднати. А що болшая річ, аби Яков од товариства войска Запорозского безчестя і наруганя і в потомниї часи не поносив, прошу — рачте милость ваша єму, Якову, письмо врядовне дати».

Суд визнав прохання Вовка гідним поваги і постановив: «Видячи ми склонность (покірність, каяття) Василеву Вовкову і поміркованя межи обома сторонами, видав сіє письмо врядовне Яковові Гусакові для імовірності, іж (що) он той члонок втеряв през виступок Василів, за нестаток і злость не от кого іншого, тілко од власного Василя Вовка, і тоє шкодити Якову не мієт на славі єго так на самом славном Запорожу, яко теж на полях і где-колвек (де б не було) в станах козацкіх і при войсках, везде, аби оному нагани на честь не роблено і добрій славі єго не нарікано, але і овшем при стародавній братерскій любві яко зацного товариша ховано, на що для ліпшої віри і певності і задля увіреня кождому, хотячому о том відати, сіє наше письмо видаєм і тут в книги міскіє полтавскіє велілисьмо вписати. Діялося в Полтаві, в дому судовом, 1683 року, февраля 28 дня».

Крім полкової старшини і війта, це засвідчення скріпили своїми підписами учасники суду — представники Запорожжя, які під той час перебували у Полтаві: Іванина, «сотник товариства войска Запорожского», безпосередній начальник Якова Гусака; Матій, писар Щербинівського та запорожці: Мисько Брижаха, Грицько Мовчаненко, Іван Шульга й Петрик з Васюрииського куреня[13].

 

49. Син, що обмовив батька і брата

Не дивно, коли чужі люди, сварячись між собою, зі злості приписували одне одному неіснуючі злочини. А от перед нами випадок, коли син «завдав злодійство» рідному батькові, братові та шуринові, і сам викликався бути на суді їхнім звинувачувачем.

Таким «опачним удавцею» (брехливим звинувачувачем) виявився старосанжарівський мешканець Степан Мосуренко — людина, за відгуком місцевого сотника, зухвала і сварлива. Посперечавшись чогось із ріднею, він почав розголошувати, що його батько Антон Мосур, брат Мисько і шурен Василь «много шкодять людем в крадежах»: у когось вони вкрали леміш, у когось — чересло та інші подібні господарські дрібниці. Знайшлися й постраждалі, які, посилаючись на Стецькові свідчення, притягли його родичів до суду, і ці родичі були засуджені до відшкодування скаржникам утрат та до сплати судової «вини». Вважаючи себе невинно зганьбленими, Антон Мосур, його син Мисько і зять прийшли до полкового суду і «плачливе просили святої справедливості»:

— Милостивії панове! Опачне (фальшиво) той Стецько наволік на нас безчестя, яко би ми міли бути шкодцами людем в крадежах. Але ми дамо слушний вивод о своїм мешканю: тілко, през ласку вашу панскую, нехай би послана була в Старий-Санжаров якая зацная персона для прислуханя тоєї справи.

Суд «ізволил на їх жаданя» і послав свого делегата козака Миська, а полковник полтавський Федір Жученко, понад те, звелів написати старосанжарському сотнику, щоб він особливо зайнявся цією явно несправедливою справою і спонукав Стецька Мосуренка забрати назад своє звинувачення, попросити у батька, брата і шурина пробачення та «честь оним нагородити».

Але Стецько знехтував наукою сотника, і було проведено слідство. Про його результати козак Мисько так доповів полковому судові:

— Панове! За опачним вданям Степановим, неслушне обвинено було Антона старого і сина єго і зятя.

При цьому він надав «атестацію од старшини старосанжаровскої» в формі приведеного далі листа сотника до полковника:

«Мосці пане полковнику полтавскій, мій милостивій добродію! На росказаня ваше панскоє, зараз Степана Мосуренка призвавши перед себе, вичитали ваш поважний лист, іжби (щоб) погодив отца і брата і зятя, наклади правниї поворочавши, і честь оним нагородив, которий Мосуренко, не слухаючи важного вашого письма, єще ідет молествовати (клопотати) вашу мудрую голову. Змилуйся, добродію, такому плутові не повірай, бо він якийсь характерник: много нашим жителям пакості починив через свою неуважную губу. Всі люде його як недоброго оббігают: хоч і на малную (малу) справу, то зараз до суду єнералного вдаєтся. О котором вашій милості ознаймивши, зостаю вашмості пану найподлішим слугою. Никифор Мазан, сотник наказний старосанжаровскій. Року 1690, мая 8 дня».

До листа вкладено було особливу «цедулку», яка, власне, і містила звіт про результати розслідування справи. Писалося тут таке: «Милостивій добродію! У першом їх заводі перед нами Стецько подвоїв собі мову: перше казав — «у Цопенка леміш потай уняли», а Цопенко мовить: «в мене чересло, а не леміш пропав»; ажно наопослі вже став мовити: «у Васька Вови леміш узяли». То першоє єго обмилноє слово. Цопенко казав (обіцяв) Мосуру перед правом ревіковати» (забрати звинувачення).

Суд визнав Стецька Мосуренка винуватим у тому, що він «на отца своєго, на зятя і на рожоного брата наволік великоє безчестя і привів їх до утрати», а тому декретом постановив, «аби оний опачний вдавца» виконав обряд «ревокації», «упросил і во всем погодил» невинно обмовлених родичів, повернув їхні «правниє виклади» і сплатив «вину панскую і врядовую».

 

50. Сварка між родичами

У жовтні 1694-го року багата полтавська міщанка Циганчучка видавала заміж доньку. Весілля було пишним і бучним, тяглося цілий тиждень. Серед щоденних гостей бував там родич молодої, син колишнього полтавського війта Лук’ян Максимович і його «швагер» (брат дружини) Андрій Ваценко. Вони обидва, хоч близькі родичі, давно сварилися одне з одним, і хоч як інша рідня намагалася їх помирити, все було марно. Лише на третій день весілля, серед нічного бенкету, дуже захмелілий Ваценко несподівано запалав бажанням випиту мирову зі швагром, але того вже між гостями не було: незадовго до цього теж уже сп’янілий Лук’ян непомітно пішов із весілля. Тоді Ваценко виявив намір піти до Лук’яна додому. Даремно його від цього відмовляли, нагадуючи про пізній нічний час. Ваценко не послухав і, запросивши собі в супутники двох також не зовсім тверезих приятелів, рушив до Лук’яна миритися.

Результатом цього несвоєчасного візиту було те, що Лук’ян наступного дня прийшов до полкового суду і заявив таку скаргу:

— Милостивий пане уряде! Будучи мені вчорашнього вечера у Уиганчучки на весілю, одколь ож пізно пришедши до господи моєї, положилемся спати. Аж опівночі Андрій Веценко, швагер мій, знати з неприязні і особливого гніву, який він на мене здавна маєт, прийшов з Щербаченком і з Іваном Дриждженком до господи моєї, і жадним одозвом а ні словом мене не звістивши, якая була йому до мене потреба, почав перш мене Дриждженко кликати: «вставай, мовить, Лук’яне, одчиняй нам!» Я ж, панове, сам не одмовлявся до них, бо був підпилий, а господиня (дружина) моя одказала їм: «Для чого, мовить, вставати? І Лук’яна самого дома не маєш; не намагайтеся!» Потім зачув я, що і Щербаченко там же був, бо віконицею кімнатною трусячи так, що мало оної із звісок не позривав, теж будив мене. Про те я і до його не обзивався, а господиня моя знову нарікала їм, що так неслушно серед ночі чинять галаси; правді, і не ганила їм. Аж в той час зараз не відаю хто з них, знати, обухом по тому вікну кімнатному почав бити, що аж оконниці шмат з середини вилупилося і в оболоні і єдна шиба не осталася, крім самих рям; а потім і до остатку тую ж оконницю хтось побив, де і мене, лежачого на постелі, скрізь тоє ж вікно кімнатноє мало не обезвічив. Того вже я не могучи білш терпіти, а обізвавшися до них, став питати: «для якої міри і од кого неслушная так над домом моїм вщинається руїна серед ночі?» Аж Ваценко тогді обізвався против мене яростно: «От пізнáєш, од кого, бо ще достанется і тобі!» Видячи його, Ваценка, що не в добрій мислі против мене, і не маючи общого (постороннього) чоловіка, ким би можно мені освідчитися, тілко самим Богом і його ж, Ваценковим, товариством свідчився я, що такая негідность і розореня домівці моїй од Ваценка строїтся. А до того Ваценко і на здоровя моє чинив похвалки, повідаючи: «маю тебе самого і жону твою обухами трепати, не тілко твої вікна бити!»  Що милостям вашим освідчаючи, прошу з його, Ваценка, в тій мірі святої справедливости».

Спитали свідка чи, точніше, учасника цієї пригоди, Івана Дриждженка, як все відбувалося. Він заявив таке:

— Правда, панове, були-сьмо вкупі з Ваценком на весілю у Циганчучки, тілко вкупі з Лук’яном не сиділи, одкіль вже й надто пізно одишедши, прийшли-сьмо з ним же, Ваценком, і до двру Лук’янового. я, правді, тілко що кликав Лук’яна, щоб встав; также і Щербаченко, хоч трусив оконицею, але не учинив жадної шкоди. А Ваценко — чого, не відаю: чи з жарту, або з гніву, — взявши у виростка школного (підлітка-школяра) обух, почав бити по оконниці, з якої за первим ударом і шмат середини одлетів, а потім і оболону (раму) всю на дрізки побив. Лук’ян зас тогді, обізвавшися з кімнати, мовив: «для чого ви так домові моєму чините збитки, і хто власний злий син тому єсть дійця?» і свідчився нами. А Ваценко на Лук’яна з фурією одказував: «не тілко, мовить, оболону твою одну вибив, і всі ще повибиваю, а самого тебе, овакий сине, заб’ю». А так, по тім ростирку, розійшлисьмося по домах. Тоє, панове, що знаю і відаю, по істиній правді, під присягою Божою, і милостям  вашим повідаю».

Спитали і «сторону припозваную», себто відповідача: «Для якої причини так важився на чужий дом ночною порою найти і кгвалт строїти?» Ваценко відповів:

— Панове! Жадного на Лук’яна ренкору (злопам’ятності) не мілем, тілко за любов прийшолем був з людьми до його дому; а поневаж так ся стало, що, за жарт того не приймуючи, тепер мене позиваєт і хочет худоби позбавити, гребай вже його пес, сякого овакого сина! Нехай позиваєт: скоро видхнет тоє, що батько його, бувши войтом, надрав з міста! А я його за тоє перепрошу: вина моя в тім.

Судді поспішили втихомирити знесамовитілого відповідача. «Знати, — відзначили вони, — що на те і походить, як Дриждженкове об’явило свідоцтво, коли ти і перед судом Лук’яна ганиш, яко ся не годить і слухаючим бридко».

Потім суд визнав потрібним послати з-посеред себе бурмістрів Семена Іляшенка і Олексу Римаря для огляду пошкоджень, завданих Ваценком домові скаржника. Повернувшись, посланці доповіли судові:

— Так єсть, панове: вікно кімнатноє з улиці вибито і вікониця на прах побита, а в оболоні і єдної шиби немаш, тілко самі ряма».

У той час Лук’ян Максимович, на спростування образливих для пам’яті його батька слів, промовлених на суді «запамяталим» Ваценком, «презентовал» суду документи з проханням прочитати його вголос усім присутнім. Це була «квитанція», видана «мійським» урядом його батькові у 1688-му році, коли він залишив війтівську посаду. Міщани засвідчували, що колишній війт Максим Попенко представив їм «слушний рахунок» (належний звіт) по своїй посаді. Квитанція була засвідчена тодішнім полковником Федором Жученком, завірена двома печатками, полковою і «міською», та внесена до актових книг.

Судді визнали, що Ваценко підлягає покаранню «за найстя домовоє (напад на дім), за кгвалт пори ночної і за безчестя на Лук’яна» і виписали із Статуту 1-й артикул 11-го розділу, за яким винуватий у двох перших правопорушеннях має бути оштрафований на 12 рублів грішми і понад те «седіня утерпіти дванадцять неділь у вязеню». Але, беручи до уваги родинні стосунки між сторонами позову і ту обставину, що Ваценко вчинив правопорушення у стані сп’яніння, суд звільнив його від належного у такому випадку покарання, з тим, однак, щоб він «пана Лук’яна яко ображоного, во всем поєднал, шкоду отправил і правниє наклади (судові витрати) от мала до велика поворочал і конечне нагородил, при заплаченю вини панскої і врядової». А коли б Ваценко чи, за його підмовою, хто-небудь інший в майбутньому «важился» Лук’янові «який кгвалт або безчестя задавати», в такому випадку винуватець повинен сплатити «вину» — панові полковнику полтавському 100 талярів і на уряд мійський 50 талярів.

 

 

51. Суперечка через спадщину

Старосанжарівський козак Гаврило Саранда, помираючи (року 1693-го) заповідав своїй заміжній доньці Парасці Гонтарисі майже все своє майно — і млинки, і гаї, і сади, і ниви та ін., а єдиному синові Максиму і зятеві, старосанжарівському священнику о.Григорію, залишив дуже мало. Вважаючи себе скривдженими, вони обидва з’явилися до полтавського полкового суду і внесли скаргу:

— Ласкавиї панове! Небожчик отець наш Гаврило Саранда, перед кончиною живота своєго роспоряжаючи тестаментом набитие (здобуті) добра свої, мало що на нашу сторону з тих добр лекговал (заповів), а все Парасці, сестрі нашій старшій а дочці своїй, отказав, в чом нам дієтся немалая кривда од сестри. Просимо в том у милостей ваших слушної стправедливості.

Прикликана Параска з’явилася до суду зі свідками, присутніми при складанні її батьком «духовниці» (духівниці, заповіту) і засвідчила таке:

— Мої ласкавиї панове! Небожчик славної памяти отець наш Саранда, споряжаючи тестамент, уразився на мого брата а свого сина Максима за лотерство (негідництво), що він єсть немірний (великий) п’яниця і з запальчивості гніву духовницю отцевскую подрав, і подравши, у піч вкинув і спалив. А отцу Григорію, зятеві своєму, небожчик з тих мір нічого з добр своїх не лекговав, що отець Григорій з небожчиком через три роки, аж до кончини його, гнів міючи, коли небожчик і кончався, і в той час на очі не явився і прощення, подлуг заховалості (звичаю, обов’язку) христіянскої, не учинив з родичом.

Свідки підтвердили, що Максим Саранденко, дізнавшись, що батько тестаментом заповів йому менше, ніж старшій сестрі, в люті «тую отцевскую духовницю подрав і спалив», а о. Григорій до смерті тестя залишався з ним у сварці.

Суд постановив: «поневаж Максим Саранденко, так малоумний, з пьянства, легце поваживши родителскоє роспоряженя, шарпати і палити отцевскій тестамент важився, наказуєм декретом, аби в потомниї часи як оний Максим, так і отець Григорій, сестри своєї Параски за вишписаниї добра не важился турбовати, под зарукою ста таляров, що вічне варуєм, і для твердості сторони позваной сей наш декрет, з подписом руки нашої полковничої і з притисненієм печаті полкової, видати росказуєм».

Попри виняткові обставини даного випадку, рішення полкового суду загалом не суперечило існуючому в Україні звичаю, в силу якого батьки були вправі розпоряджатися майном, яке залишається після них, за своїм розсудом, не зважаючи на приписи Литовського Статуту чи Магдебурзького права».

 

 

52. Мирова за участю суду

Серед багатьох патріархальних звичаїв давньої України слід відмітити так звану «угоду», «поміркованьє» чи «добровольноє прощеніє». Це не була теперішня мирова, коли сторони позову за взаємною згодою припиняють позов на відомих, точно сформульованих умовах. «Угода» полягала в тому, що примирені йшли до суду і заявляли про свій намір більше не сваритися і жити у давній любові та згоді. Суд приймав це до уваги, накладав грошову «заруку» на того, хто першим порушить «угоду», і все це для пам’яті записувалося в актові книги. Інколи «угоду» попереджала судова суперечка, але часто її зовсім не було, а просто люди ворогували між собою і потім приходили до суду і заявляли про примирення.

От, для прикладу, «угода і прощеніє добровольноє промеж» двома полтавськими «паніями». Пані Пелагея Яковиха Тандитничка і невістка пана Андрія Будянського Педка (Федора) Грициха жили у близькому сусідстві та постійно сварилися через різні дрібниці. У липні 1688-го року прийшли вони обидві до полкового суду і заявили:

— Панове! По неуважних пóсварах наших сусідських, прийшлисьмо тепер зобополне до вічистої угоди, хотячи в першій любві сусідскій жити і пóсваров промеж собою понехавши од сього часу. Просимо, панове, нехай то буде відомо милостям вашим і задля стверженя может бути вписано в книги міськії полтавскії.

Суд вчинив постанову: «Слишачи тую доброволную угоду, варуєм і твердою зарукою ствержаєм: коли б от сього часу найменшії ущипливії слова міла узнати пані Яковиха от панії Грицихи, так теж і пані Грициха от панії Яковихи, повинна будет сторона, противная сій угоді доброволной, вини войскової платити до скарбу войскового тисячу золотих, а особливе пану полковникові полтавскому сто таляров, на що для пам’яті і в потомниї часи велілисьмо угоду сію в книги міські вписати».

Після цього обидві панії мусили усіляко стримувати свої язики, бо найменше «ущипливоє слово» надто дорого обійшлося б їм.

 

* * *

А от «згода і поєднаня честного отца Григорія Горуновича, пресвітера переволочанского, с паном сотником переволочанскім Іваном Ковальчуком за посвар», що трапився у липні року 1699-го. Цю згоду випереджала тривала «контроверсія» між обова поважними особами, «в якій контроверсії вчинилося побитья і голови пробитья і волосов вирваня, а тоє побитья і турбація сталася за доріканя і оболженя отцем Горуновичем Івану Ковальчуку». Тепер обидві сторони заявили полтавському полковому суду, що «взяли межи собою прощеніє вічноє», і просили суд, «аби тоє било на вряді записом обваровано, щоб од сего часу єдин другому не чинив перехвалок як в словах безчестних, так і в ділі на здоровя, а не тілко через себе, але і через інших людей. А міла б од якої руки початком стати вражда і посвар, або побитья, любо похвалка (погроза), таковая сторона будет повинна платити — честний отець Горунович на преосвященного єго милость отца арзипастиря (митрополита) талярей сто, а Ковальчук на пана полковника талярей сто вини».

Суд «ствердил поміркованя сеї згоди» і для пам’яті звелів усе це записати в книги.

 

 


[1] Сокологірка, колишнє сотенне містечко, — тепер м. Соколка, кобел. пов. на р. Ворсклі.

[2] Скальковський, «История Новой сечи», т. 6, стр. 133-134.

[3] Молочна чи Молочні Води — ріка в Тавр. губ., протікає на межі Мелітопольського і Бердянського повітів.

[4] Кільчень — ріка в теперішньому новомосковському повіті, права притока Самари.

[5] Дивись про це нарис № 43.

[6] Литовська копа дорівнювала двом золотим і 15-ти грошам; отже, сорок золотих рівнялися 16 копам.

[7] Таляр дорівнював трьом золотим.

[8] Для прикладу вкажемо на такий вирок у нарисі № 41.

[9] Такий вирок див. у нарисі № 45.

[10] Магдебурзьке право до тієї ж категорії «безецних» зарахлвує, понад те, позашлюбних дітей (бенкартов»), лихварів, шулерів («костирників»), опікунів-розтратників та ін., але в парктиці козацьких судів ми не знайшли вказівок на те, щоб такі особи вважалися позбавленими честі.

[11] Дивись нарис № 29.

[12] Нарис № 14.

[13] Текст цього документу надруковано у квітневій книзі «Киевской Старины» 1890 р. з полтавської актової книги, що зберігається в Музеї В. В. Тарновського, але ми знайшли цей же документ у кращій редакції в іншій актовій книзі, яка належить О. М. Лазаревському.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.