Післямова

Творчість Зоф’ї Налковської

Творчість польської письменниці Зоф’ї Налковської є одним із джерел, з яких починається сучасна польська проза. Перші свої прозові твори письменниця надрукувала невдовзі після революції 1905 року. Багато книжок Налковської, в тому числі її найкращий роман «Межа», — з’явилося в період «міжвоєнного двадцятиліття» (1918— 1939) польської літератури. Післявоєнна творчість письменниці, її активна позиція передового митця — вона привітала новий день своєї країни — стали зразком для молодої літератури Народної Польщі.

Народилася письменниця 10 листопада 1884 року в Варшаві. Її батько, вчений-географ, педагог та громадський діяч Вацлав Налковський належав до прогресивних кіл Польщі кінця XIX — початку XX ст. В домі Налковських бували люди передових поглядів свого часу, такі як видатний діяч польського й міжнародного робітничого руху, публіцист Юліан Мархлевський, популяризатор марксистських ідей у Польщі, соціолог Людвік Кшивіцькнй, письменник Адольф Дигасінський, літературний критик Ігнацій Матушевський.

В атмосфері творчої праці й прогресивних думок формувались особистість, демократичний світогляд майбутньої письменниці. «Від початку мого життя оточували мене книжки, дорослі навколо розмовляли про науку, знайомі, які приходили до нас, були вчені або письменники… Я думала, що, мабуть, так скрізь, що світ думки й ідеї — єдина дійсність. Та згодом була здивована, побачивши, що буває й інакше». 3. Налковська досить рано утвердилася в переконанні, що «багатство — це щось дуже підозріле й просто протиприродне». «З такої платформи я могла легко йти своєю власного дорогою», — писала вона пізніше.

Закінчивши гімназію, Зоф’я Налковська вивчає історію, філософію, економіку, географію, мовознавство. Її талант і творчі інтереси почали виявлятися рано. Ще будучи дівчинкою, вона разом а батьками бере участь у створенні польської географічної енциклопедії. У 1898 році вже дебютувала як поетеса в провідному польському журналі «Пшегльонд тигодньови». В наступні роки 3. Налковська публікує свої вірші, написані під впливом тогочасних символістів і модерністів.

Однак поетесою 3. Налковська не стала. В 1906 році виходить її перший роман «Жінки». Відтоді протягом майже п’ятдесяти років літературної діяльності письменниця лишається вірною прозі.

Другий роман — «Князь» (1907), який був продовженням попереднього, ввібрав у себе спостереження й роздуми молодої письменниці, пов’язані з революційними подіями 1905 року в Польщі та Росії. Цей роман за своїм значенням не піднявся до рівня кращих творів про революцію 1905 року, як «Сон про шпагу», «Голий брук» чи публіцистичний маніфест «Слово про наймита» Стефана Жеромського. В створеному 3. Налковською образі революціонера скоріш можна побачити свавільну молоду людину, яка полюбляє ризик, небезпеку заради самої небезпеки, ніж свідомого революційного борця, до кінця відданого народній справі. І все ж неважко відчути симпатії письменниці до революційних сил 1905 року. Основний предмет уваги 3. Налковської в ці роки творчості — жінка, її кохання й душевні порухи, які письменниця описувала з глибоким проникненням у складний внутрішній світ героїнь (романи «Ровесниці (1908), «Нарциза» (1910), «Змії та троянди» (1913), збірки оповідань «Котик, або білі тюльпани» (1909), «Дзеркала» (1913). Дослідники зауважували, що героїні ранніх романів 3. Налковської закохані в революціонерів, та ідеї революції у них на другому плані і сприймаються тільки через призму почуттів. Коло тематики і проблематики звужене, інтерес автора обмежується психологією й внутрішнім світом закоханої жінки з її егоцентризмом, заглибленістю лише у власні почуття. Хоч у ранній прозі письменниці переважали фаталізм, думка про примат біологічного начала й повну залежність від нього психіки, трактування кохання як сліпої стихії, непідвладної людині «темної сили», однак творчість 3. Налковської цього періоду була для свого часу актуальною: письменниця сміливо виступила на захист свободи почуттів і думок жінки тоді, коли ще досить гостро стояло так зване жіноче питання, а пов’язані з ним моральні проблеми тлумачили виключно по-міщанському.

Поступово в прозі 3. Налковської з’являлися ознаки соціального підходу до змалювання образів (наприклад, у «Нарцизі»), а її звернення до психологічного аналізу для розкриття духовного світу людини збагачувало польську літературу.

Перша світова війна різко змінила ставлення письменниці до дійсності та суспільних проблем. Цей поворот у своїй творчості відзначала й сама Налковська. В автобіографічному нарисі «Про себе» (1929) читаємо, що «коли світ обернувся довкола своєї осі», вона пізнала доти мало знану їй річ — чуже страждання, й саме тоді побачила, «що таке інша людина, що таке люди». «Нова серія моїх книжок інша — майже настільки, ніби писав їх хтось інший», — говорила письменниця. Тоді й почався повільний, проте вже помітний відхід від пасивного песимізму й естетизму, філософсько-естетичних засад символізму й модернізму. (Дослідники вбачають у ранніх творах 3. Налковської близькість до стилю, самого характеру прози «Молодої Польщі» — генерації молодих письменників кінця XIX — початку XX ст., в творчості яких відбився неспокій і пошуки, а також деякі декадентські тенденції й боротьба реалізму з модернізмом).

Так, уже в збірці оповідань «Таємниці крові» (1917), в романі «Граф Еміль» (1918) прозвучав протест письменниці проти жорстокості й безглуздя війни, «найглибша переконаність у тому, що війна — зло». Вона намагалася бути ближчою до життя, розширювала сферу художнього пізнання, збагачувала свій досвід.

У молоді роки 3. Налковська називала себе реалісткою в відтворенні психології життя. Такою вона лишилася і в своїй пізнішій творчості.

У циклі мініатюрних психологічних портретів «Характери» (1922) досліджувалися окремі риси характеру людини (і назвою, і жанровими особливостями книжка нагадувала відомий ще з часів давньогрецького вченого Теофраста жанр, який потім став популярним у французькій літературі XVII — XVIII ст.), хоч, правда, тут віддавалася данина релятивізму з його запереченням об’єктивної істини та пізнаваності світу. Вже аж 1948 року, продовжуючи свої психологічні студії, Налковська надрукувала збірку «Характери давні та останні», де прагнула показати людину в різних життєвих ситуаціях, заглиблюючись у проблему — людина і суспільство. Тут уже дещо змінилась і форма твору, в психологічних дослідженнях з’явилися елементи фабульної прози.

Як і раніше, в центрі уваги письменниці у багатьох її творах є кохання. Художньому дослідженню і розкриттю цієї теми присвячені романи «Роман Терези Геннерт» (1923), «Недобре кохання» (1928), «Межа» (1935), «Нетерпеливі» (1938), п’єси «Дім жінок» (1930), «День його повернення» (1931)

Неповторно своєрідний талант 3. Налковської в усій повноті розкривається у міжвоєнний період, який, незважаючи на несприятливі суспільні умови і цензурні перешкоди, характеризується динамічним розвитком демократичної і реалістичної літератури. У «Романі Терези Геннерт» (як пізніше й у «Межі») психологічна проблематика розглядається вже на широкому соціальному фоні. Виразно звучить критика буржуазної дійсності «незалежної» Польщі, розчарування якою чи не найкраще висловив тоді Стефан Жеромський у романі «Напровесні» (1925), що відіграв прогресивну роль у процесі наближення частини тодішньої польської інтелігенції до ідейних позицій революційного робітничого руху.

«Роман Терези Геннерт» докорінно відрізнявся від ранньої прози 3. Налковської, коли, за визнанням самої письменниці, її «очі були звернені в глиб самої себе». Тепер, широко відкриті на дійсність, вони бачили всю її непривабливість. Роман був «моральним протестом проти форми, в якій відродилася польська державність» після того, як у 1918 році Польща завдяки перемозі Великого Жовтня в Росії здобула незалежність. У цьому плані «Роман Терези Геннерт» стоїть поряд з романами «Напровесні» С. Жеромського і «Покоління Марека Свіди» (1925) А. Струга.

Пов’язуючи психологічні проблеми з суспільно-політичними, 3. Налковська показала слабкість державного апарату ендеківської[1] Польщі, нещадно викрила манірно приховану моральну вбогість тих, хто стояв біля влади у країні й, ігноруючи інтереси народу, страшенно боявся революції. В такому суспільстві, де політичні ділки типу Геннерта — Терезиного чоловіка — дбають лише про наживу, процвітає користолюбство і корупція, гниє вся державно-політична система. Моральне падіння характерне й для представників мілітаристських кіл: колишнього легіонера полковника Омського, коханця Терези, яку він безпричинно вбиває, пустопорожнього і обмеженого пройдисвіта Гондзіла, духовного банкрота молодого поручника Ліна тощо.

З неприхованою іронією змальовує письменниця образ «зразкового офіцера» з його «доскональною військовою виправкою» — полковника Омського, «закоханого у війну». Його, «противника будь-яких ідей», цінують, бо він прибічник «вождя» Пілсудського, який уже готував свій санаційний переворот[2]. Цілком закономірно ця морально вбога і низька людина приходить до кримінального злочинства. «Всі ви банкроти», — говорить батькові Анджей Лятерна, і в цьому оцінка політичного й морального банкротства правлячих класів у державі, де недоторканно зберігалися «ганебні інституції царату — жандармерія, поліція, шпигуни», гноблення «в державних інтересах» інших народів. «… Тепер уже перестали говорити про визволення народів… І це — Польща, яка стільки років боролася в кайданах неволі… а тепер сама… Значить, боролися заради цього… Значить, он яка ця незалежність… Тут у тюрмах сидять ув’язнені люди — лише за те, що визнають найвищі, найблагородніші ідеї… і ніхто не протестує, і всі мовчать!..» Це слова Ліна, який не бачить виходу і робить спробу накласти на себе руки. Письменниця розвінчує і «революціонера», а насправді анархіста Анджея Лятерну, викриває облудність позиції цинічного резонера професора Лятерни.

«Роман Терези Геннерт» був новим етапом у творчості письменниці, він засвідчував розширення її художніх горизонтів, прагнення перебороти вплив символізму й експресіонізму. Цей твір доставив 3. Налковську в ряд найвидатніших письменників, а після смерті С. Жеромського (1925) їй вже можна було відвести провідне місце серед тодішніх прозаїків.

У 1925 р. 3. Налковська друкує роман «Дім над луками», твір про простих людей, життя яких вона спостерігала, живучи в батьківському «домі над луками» під Варшавою, про свого батька — вченого (батькові 3. Налковська присвятить в 1953 р. спогади «Мій батько»; смерть перешкодить письменниці закінчити книжку про В.Налковського «Поновлене життя», яку вона розпочала писати в 1938 році). Цим твором 3. Налковська віддала данину своїй захопленості ідеєю автентичності в літературі (вона, власне, і ввела в польську літературу термін «автентичність»), про яку багато писала в 20-і роки в літературно-критичних статтях про французьку прозу.

В так званій «інтернаціональній» повісті «Choucas» (1926) порушуються проблеми, зв’язані з війною, наївною вірою в пацифістські гасла й декларації, якими імперіалістичні верховоди Ліги націй маскували свої зазіхання на свободу народів. В «Недоброму коханні» (1928) знову зустрічаємося з трактуванням людських пристрастей як стихійної сили, — 3. Налковська все ще перебуває під впливом психологічних течій європейської філософської думки та літератури, теорії «підсвідомості» вчинків людини, за якою інстинкти нібито є головними чинниками, що керують людською істотою.

В 1933 р. 3. Налковська виступає одним із організаторів групи прогресивних прозаїків «Передмістя», які об’єдналися під гаслом наближення до життя народу. Вони вивчали побут трудящих, їхні звичаї, відображали в своїх творах бачене, звертали увагу громадськості на важке становище пролетарських мас, на безробіття та гноблення національних меншостей. Творчими і суспільними поглядами група «Передмістя» (крім Налковської, до неї належали відомі прозаїки: Гелена Богушсвська, Єжи Корнацький, Поля Гоявічинська, Владислав Ковальський) була зв’язана з антифашистським табором. Увагу читача привертала також автентичність їхньої творчості.

Саме тоді з’являється ряд епічних творів громадсько-політичного спрямування, що відбивають наростання руху робітників і селян проти санаційних порядків буржуазно-поміщицької Польщі, за яких ліквідовувалися демократичні свободи, проти посилення реакції. Прогресивно настроєні польські письменники в період загострення внутрішніх суперечностей в буржуазній країні та формування політичного обличчя культури й літератури висловили протест. Цей протест найпотужніше звучав у творах представників революційного напрямку Леона Кручковського і Ванди Василевської. «Революційні перетворення в СРСР плідно впливали на Ванду Василевську, Леона Кручковського та інших наших письменників[3]», — згадував про ці часи Ярослав Івашкевич.

Леон Кручковський у своєму «Кордіані і хамі» (1932) й Ванда Василевська в романі «Вітчизна» (1935) піднялись до серйозних ідейно-художніх узагальнень. До прогресивного табору польських літераторів приєднується і Зоф’я Налковська. Характерно, що, відповідаючи на анкету газети «Вядомосці літерацкє» — «Польські письменники і Радянська Росія», — 3. Налковська писала: «Радянський експеримент,який полягає у спробі застосувати матеріалістичну діалектику до організації життя суспільства, ніби повертає людині оте втрачене відчуття дійсності. Він пропонує їй вважати об’єктивний світ передусім цариною людської творчості, матеріалом, що його людина повніша найбільшими трудовими зусиллями формувати й відповідно до обгрунтованих законів діалектики організовувати».

В 30-і роки спостерігається розквіт і психологічного роману. Крім З, Налковської, цей напрямок розвивала проза Ярослава Івашкевича, майстра топкого психологічного малюнка.

Чи не найяскравіше виявився зрілий талант 3. Налковської періоду «міжвоєнного двадцятиліття» у романі «Межа» (1935). В улюбленій формі психологічного роману письменниці вдаюся переконливо змалювати санаційну Польщу, піддавши критиці її буржуазні порядки, показати деградований світ буржуа й міщанства. Знаходимо тут також епізоди з життя робітників, розповідь про голод і безробіття, про визрівання класової свідомості польського пролетаріату.

Події роману відбуваються в провінційному місті. В основу сюжету покладено історію Зенона Зембевича, який нечесно повівся зі своєю нареченою Ельжбетою і спокусив просту дівчину Юстину. Проте Налковську не задовольнила звичайна розповідь про трагедії в банальному трикутнику, вона не будує сюжету за зразком, який вважався традиційним у польській прозі з часів так званих селянських повістей Юзефа Ігнація Крашевського — про «нерівне» кохання й покинуту селянську дівчину. Зембевич, який звів закохану в нього довірливу Юстину і зрадив свою наречену, не схожий на звичайного спокусника. Письменниця майстерно ускладнює, поглиблює образ Зембевича, показуючи його з двох сторін: таким, яким бачить його оточення, — нікчемою, пристосуванцем, котрий навіть сам себе обманює (про це свідчить його кар’єра редактора «безпартійної» газети «Нива», поступки Чехлінському й «стрибок у магістрат), і, так би мовити, зсередини — коли, розмірковуючи, він вважає себе просто жертвою «несприятливого збігу обставин. Існує невидима межа між тим, чим здається людина сама собі, і тим, чим вона є для інших, як і межа між намірами героя та його вчинками. Герой роману Налковської не знає, як перейти цю межу. Внутрішня роздвоєність веде до моральної катастрофи, в результаті Зембевич гине. Такий кінець закономірний, бо герой і сам доходить висновку, що «людина завжди така, як її оцінюють люди, а не як вона сама про себе думає». Розбіжність між власним поглядом людини на себе й думкою інших людей про неї виступає своєрідним прийомом, який допомагає авторові дати вичерпну характеристику не лише Зембевичу, а й іншим дійовим особам, наприклад, власниці будинку Колаховській. Висловлюються різні думки про одних і тих самих людей і про одні й ті самі справи. Навіть зовнішність, обличчя головного героя «для одних аристократичне і навіть приємне, для інших — єзуїтське і ненависне». Такі ж протилежні характеристики дають персонажі роману і Юстині Богутувні, залежно від їхньої соціальної приналежності.

Вдаючись до ретроспективного показу подій, письменниця на самому початку твору коротко переказує його фабулу, тому роман починається ніби «з кінця». В цьому критики вбачали вплив літературної традиції, наслідування прийомів французького роману XX ст., зокрема, прустівського прийому «втраченого часу», вплив Достоєвського в побудові детективної лінії; писали також про деградацію фабули тощо. Але в цьому виявилася насамперед оригінальна своєрідність композиції «Межі», яка полягає в тому, що ретроспективна дія роману — це не стільки розвиток подій, про які читач уже довідався з першого розділу твору (що не зменшує його інтересу до дальшої дії), скільки їх реконструкція. Ведеться вона в двох площинах: з точки зору героїв і в авторському коментарі. Часто подія або факт переказується спочатку скорочено, а потім ускладнюється, письменниця знайомить нас з фактами в кількох версіях. Це дає можливість, наприклад, повніше розкрити еволюцію Зембевича, показати різні її етапи: спочатку пасивність, безвольність і нестійкість, потім компроміси із совістю й пристосовництво, які сприяли його кар’єрі, — аж до морального падіння.

У своєму романі 3. Налковська показала ту межу, що розділяла трудящі та панівні класи. Метафоричним узагальненням звучать слова Ельжбети про те, що «люди вирішили жити тут одні на одних шарами», а будинок Коліховської, де в підвалах «мешкає більше людей, ніж на всіх поверхах, разом узятих», виростає в символ буржуазного суспільства. Герої «Межі» репрезентують антагоністичні класи довоєнної Польщі. «Обидва ці протилежні і взаємно залежні світи розділяв поріг, який відокремлював кухню від покоїв і який охороняли незворушні постаті камердинера, господині та лакея Антонія».

В «Межі» 3. Налковській вдалося те, що не вдавалось іншим письменникам «Передмістя», — вийти за рамки опису звичаїв і списування з дійсності, створити художньо переконливий соціально-психологічний роман. Велике враження справляють реалістично змальовані образи представників експлуатованих класів і серед них, наприклад, епізодичний образ звільненого з заводу (очевидно, за комуністичну діяльність) свідомого робітника Мар’яна Хонсьби. Ельжбета здогадується, мабуть, про ці його справи «з його деяких слів, з добору книжок, які він брав для читання, з термінології, якою став користуватися». Ясніше письменниця не могла писати, побоюючись цензури. Характерно, що навіть помста Юстини виливається в символ класової помсти, виражений багатозначними словами: її «прислали померлі».

В роки другої світової війни, перебуваючи в Варшаві, Налковська разом з іншими польськими культурними діячами організовує тут конспіративне культурне й літературне життя. Після визволення Польщі Радянською Армією від гітлерівських загарбників 3. Налковська оселилась у Лодзі, співробітничала в редколегії тижневика «Кузьніца»; потім переїхала знову до Варшави, де вела значну роботу в правлінні Спілки польських письменників, виступала на письменницьких з’їздах. Вона активний громадський діяч, її обирають депутатом Сейму ПНР, членом сеймової комісії по культурі й мистецтву, вона бере участь у роботі Товариства польсько-французької дружби. В 1947 році у складі делегації польських письменників, що взяла участь у святкуванні 30-ї річниці Жовтневої революції, 3. Налковська відвідала нашу країну

Тривалий час 3. Налковська працює над романом «Вузли життя», за її власним висловом, єдиною книгою, яка «писалася так довго, протягом цілих дев’яти років» (її план та деякі фрагменти виникли ще до війни). Цей «епічний політичний роман», як назвав його один із польських дослідників про санаційну правлячу еліту і її падіння у вересні 1939 року за своєю проблематикою й характером її вирішення, попри свою хронологію (книжка вийшла у 1948 р., доповнене видання — в 1950, 1954 рр.), належить скоріше до творчості письменниці міжвоєнного періоду й ніби завершує своєрідний цикл, до якого можна віднести «Роман Терези Геннерт» і «Межу».

Своєю творчістю 3. Налковська завжди активно втручалась у дійсність, реагувала на актуальні події та проблеми. Робота в Міжнародній комісії по розслідуванню гітлерівських злочинів у Польщі, виїзди на місця подій, участь у судових процесах над німецько-фашистськими воєнними злочинцями дали письменниці такий великий вражаючий матеріал, що, перервавши роботу над «Вузлами життя», вона створила книжку нарисів, яка стала вершиною її післявоєнної творчості, — «Медальйони» (1946).

«Медальйони» — художнє викриття злочинів гітлерівського фашизму, жертвами якого під час другої світової війни стали 6 мільйонів поляків. Сповнена щирої правди й високого гуманізму книжка читається як історичний документ про страхіття і знущання, що їх довелося зазнати тисячам і тисячам ув’язнених у гітлерівських концтаборах, про варварське винищення мирного населення.

Письменниця наводить майже автентичні розповіді людей, з якими вона зустрічалася, — колишніх в’язнів концтаборів на території Польщі. Пишучи про «уламки подій, уривки розповідей» своїх героїв, вона обмежується майже самим описом фактів, авторський коментар свідомо скорочує до мінімуму, зводить його до опису зовнішності, поведінки того чи іншого героя-оповідача. Очевидно, письменниця вважала, що описані нею факти звірств гітлерівських нелюдів роблять зайвим будь-який коментар.

Завдяки своїй ідейній і художній переконливості «Медальйони» і сьогодні промовляють до нас голосом великої перестороги, закликом до всіх людей боротися за мир на нашій планеті.

Через 15 років після смерті 3. Налковської (вона померла 1954 року в Варшаві) побачили світ її «Щоденники воєнного часу» — книжка, що виникла на основі рукописної літературної спадщини письменниці. Із «Щоденників» постає похмура окупаційна дійсність, боротьба польської прогресивної інтелігенції за врятування духовних цінностей, з яких складається національна й загальнолюдська культура. Водночас скрізь присутня сама 3. Налковська —  жінка і письменниця.

 

 


[1]   Ендеки — члени так званої націонал-демократичної партії в Польщі 20-х років, до якої належали представники буржуазії та великих поміщиків. Жонглюючи демократичними гаслами, ендски насправді боролися проти революційного й робітничого руху та свободолюбних прагнень національних меншостей.

[2] Під гаслами «оздоровлення» громадсько-політичного життя країни в травні 1926 р. владу в Польщі захопили прибічники Пілсудського. Санація (від латин, sanato — оздоровлення) прагнула до створення елітарного державного ладу; придушуючи демократичні свободи й робітничий рух. фантазувала країну і проводила ворожу політику щодо СРСР.

[3] Лит. газ., 1967, 7 июня.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.